Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка40/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43

Й по інших, довколишніх школах, чутки випурхували, а людські язики їх розносили, те ж саме діялося. Може, не тільки на теренах нашого краю, а й по всій республіці, на просторах великої Країни Рад ширилась та мода, поражаючи юні серця і людську плоть. Мода вона на те і є мода, що ніяких меж не визнає, а вихором проноситься над країнами, над морями, океанами і континентами.

Ось під таку роковано тривожну пору повертавсь, не з своєї, як бачимо, волі, до свого професійного ремесла у школу рядовим педагогом, викладачем там математики чи фізики, хімії, може, наразі це істотного значення не має, наш Дромбель.

Ішов йому тоді уже тільки п’ятдесят третій рік. І був він хоча й білий з голови, але іще ставний. Вроджена дебелість не дозволяла зігнутись отак раптово.

Й була тоді у школі кирпатенька, а струнка, як берізка, юна дев’ятиклясниця Зінька. Тільки улітку відсвяткувала вона своє п’ятнадцятиліття. Але уже ставністю та усіма формами своїми виразно й примітно вирізнювалася серед своїх одноклясниць.

Бувала Зінька часто задумлива, тут правильніше буде сказати, мрійлива, й така собі вже недотрога, недосяжною для багатьох хлопчаків-зітхальників видавалась.

Закохалась Зінька в Дромбеля одразу ж, як тільки він із’явивсь у школі. Як пізніше, через роки зізнавалась вона одній своїй товаришці, це було кохання з першого погляду. Отак глянула – та й закохалась.

Сам же Дромбель тієї миті ні б чім ще й не здогадувавсь. Але в скорім часі з’явивсь, наспів момент, настала друга мить.

Якось під час уроку математики, фізики чи хімії там, наразі це не має істотного значення, Дромбель обвів своїм соколиним поглядом увесь дев’ятий кляс. Й на Зіньку його праве око впало, об неї зачепилось, на ній затрималось. Зінька поворухнулась. Й колихання її яскраво виражених форм нагадало йому Семенову Гальку, як вони із нею в Білорусію по светри їздили. Спогад на нього наплив, навернувся теплими зволожуючими хвилями. Дромбель ізнов на Зіньку глянув ніби ненароком, але то вже був погляд цільовий. І-о, диво! – тут, у моменті цім їхні погляди перетнулися, й витворили у повітрі багатозначність.


Я любила тебя тайно,

Ах, зачем рассказывал...
А невдовзі, буквально за якийсь тиждень чи й раніш іще, наблизивсь, настав і відповідний момент.

Жила Зінька зі своїми відносно молодими іще батьками у глухім хуторянськім закутку. Хата їхня маленька на курячих ніжках стояла під самою посадкою, під ліском, який що не рік, то все виразніше замірявся у справжній ліс вибитись. Й отако – з одного боку хати – лісок молодий, а з другого – поле. І жодної тобі хати довкіл. Найближча хутірська хатА може, за кілометрів півтора-два. Робимо на цьому особливий наголос, позаяк це матиме істотне значення у подальшім розвитку цієї історії.

Батьки Зінчині були прости, як то кажуть, рядові колгоспники, люди довірливі й простодушні, і як такі, що красти не вміли й не могли, то виділялися з-поміж інших поселян крайньою вбогістю.

Зінька була у них первістка і одиничка. Як родила мати Зіньку, то що то таке із матір’ю трапилось, сталося, що уже більше родить дітей вона не могла. Буває, кажуть, таке з декотрими жінками.

Отож, простежуватимемо далі розвиток цієї історії, раз уже вона за сюжетну лінію зачепилась.

...Стояв високий недільний, день золотої осени. В жовте золоте празникове вбрання зодяглись дерева. У густим жовтим сонцем напоєнім повітрі струменіла елегія спокою і коротко­часносто. Ніколи не замислюється так діткливо людина про скороминущість власного буття, як у яскравім жовтім плині золотої осени.

Ніколи серце людське так невтримно і потаємно не шукає смислів, не поривається в нікуди, як о цій благословенній порі.

Стояв низький жовто вистиглий осінній полудень.

Дромбель вивів із гаража свою чорну неконфісковану допоки, дивом і для самого себе уцілілу від конфіскації “Волгу”, осміхнувся ласкавому супокійному сонцеві, можливо, й оте ік йому прилинуло о цій миті, що не слідчий якийсь там зачуханий роз’їжджає на цій “Волзі” допоки, а він, Дромбель, та й натиснув педалі та й рушив у нікуди. Й “поэзия – это езда в незнаемое”.*

Коли за село вже із Башти виїжджав, крізь сосонки зелені сірі мури польового стану просвічувались, око праве Дромбелеве раптом впало на струнку дівчачу постать ззаду, котра рухалась у тім же напрямку, а здавалось, ніби стоїть на місці. У формі шкільній. Як берізка. Порівняння вигулькнуло з пам’яти. Дев’ятиклясниця Зінька.

Тепла зволожуюча хвиля нагорнулась на всі цілковито члени Дромбелеві, й серця діткнулась також.

Навпроти, як зрівнялись, сама машина зупинилась.

Самі собою слова запрошення зірвались.

Й дверцята отворились.

Й саме по собі так сталося, що вскочила, сіла Зінька у чорну “Волгу”.

Їхали мовчки, Дромбель був не з тих педагогів, котрі із вихо­ванцями своїми, тим більш із вихованками, в розмову стають, тільки щоб не мовчати. Та й те він уже із життєвого досвіду знав, що мовчання інколи золото буває. Хоч і не завжди.

Ось і лісопосадка, лісок заповідний.

Як порівнялись із Зіньчиною домою, то машина не зупи­нилась, якби сама рушила далі. І Зінька про те не попросила, на тім не настояла. І Дромбель ніби забувсь. Хоча потаємно зосібна свідомість кожного з них цей момент відбила.

За поворотом і в посадку в’їхали ґрунтовою дорогою.

Машина сама наче поворот зробила, якби теличка, що з паші у худоб’ячім гурті вертається, у своє знайоме, не чуже, подвір’я завертає.

Так і Дромбелева чорна “Волга”. У прекрасні часи його номенклатурництва вона повертала сюди не раз.

Ностальгічне щось прокинулось у цім моменті і в Дромбелеві, і в машині.

Річ у тім, що ґрунтова дорога вела через посадку, через лісок до заповідника. Тут росли молоді дубки, берізки, клени, дрібно шелестили осички.

Се була заповідна зона, і хоч не була обведена вона колючою проволокою, а проте вхід сюди простолюдинам суворо заборо­нявся.

Знову ж таки річ у тім, що на березі ставка у заповіднику стояла Бочка. Не зважайте, ні, тут зовсім не правописна помилка. Бо це була не звичайна собі бочка, які бувають металічні з-під солярки чи мазуту там, солідолу, або із клепок з-під оселедців. Ті ще так і називають оселедчиками.

Се ж був великий будинок, інкрустований під бочку.

Бочка з усіх трьох боків була огороджена залізними чорними візерунчастими прутиками. Тут, побіля неї, були розбиті неве­личкі клумбочки, і росли різнокольорово усілякі квіти. Четвер­тим своїм продовгуватим боком Бочка підступала до ставка. Як здіймався вітер і збирав на воднім голубім плесі (це у нас в районі завжди так про ставки писали “дари голубого плеса”) хвилі, то хвилі ці мало не лизали Бочку. Ефект, враження створювалося.

Бочка мала віконця. Щоправда, загартовані. Й переважно затворені.

Бочка була відповідним чином умебльована, між іншим й заграничною відеотехнікою.

У Бочці була своя кухня.

Увесь сам заповідник також часто називали просто Бочкою. Бочка – себто місце заповідне, одне з небагатьох такого типу в районі.

Бочка мала свого сторожа.

Власне сторож був приставлений за штатним розписом до лісогоспівського ставка, але охороняв він в основному Бочку, хоча й із ставка його недремний погляд не спадав, як і пронизував проникливо увесь заповідник.

В останніх застийних часах, протягом кількох років напере­додні перебудови посаду сторожа у Бочці обіймав від­ставний капітан міліції Гриша Пустохвалов. Це його так би мовити законне, уроджене прізвище. Але про те мало хто знав, і навіть не здогадувався. Усі звали його Гришкою Мордоворотом.

Прослужив Гришка в органах аж тридцять літ, куди, в органи тобто, прийшов одразу після закінчення школи.

Прозивали Гришку Мордоворота іще й Грізним. Се від того, через те, що грозою і насправді був він для кожного, хто мав честь і нагоду зв’язатись у своєму житті хоч раз із міліцією.

Річ у тім, що Гришка був дебелий здоров’як із здоров’яків, от уявіть собі найдебелішого поліцейського із США, яких ви звикли бачити із голубого екрана, – ото й буде наш Гришка. Мав він величезні ручиська, а ще більші кулаки. Голова в декотрого смертного мізернішою буває над Гришчин кулак. Сі кулаки й вивели Гришку в люди, до чотирьох зірок і золотих погонів допровадили.

Звертав Гришка морду, твар, лице тобто людське, кожному, хто над його пронизливі волоокі очі потрапляв й до того підлягав. Тому й Мордоворот. І то не тільки в райвідділі МВС, а й на вулиці, місцях громадських чи велелюдних, аби-но хто до того підлягав, підстави, показання до того давав, грунт, так би мовити, подавав. Зашатавсь аби хто у товпі, а би хоч натяк на зашатання подав. Око в Гриші було пильне і набите вже. Мордоворот ніколи не питав про документи, де працюєш, чого їдеш, хто батьки і т.д. Гриша зневажав се мірило, сю методу традиційну міліціянтської служби. Він ніколи ні про що і не записував нічого. Навіщо щоб людина думала-гадала, що де то записана вона, значиться, і куди то можуть її іще викликати. Се він вважав уже анахронізмом. Гриша нападав з нальоту, й одразу і приписував. А удар кулачиська уже вивірений. Так морду і розквашував, розплющував. І морда та, твар, подоба, лице людське себто, й опісля уже назавжди трішечки на правий бік зоставалось сплюснуте, звернуте. І жоден костоправ уже не міг направить, увігнати його у своє первісне положення. У сім, в окресленій операції, був Гриша майстер неперевершений міжнародного клясу. Й позаяк оте було його повсякденням, справою буденною, то багато наших краян, поселян нашої вбогої опівнічної сторони виокремлювались своїми яскраво вираженими звернутими вправо подобами своїми, лицями. Особливо це стосувалось представників сильної чоловічої статі. Але і серед представниць слабкої прекрасної статі окремі екземпляри, одиничности попадалися.

Тільки-но межу району перетнеш, і тобі навстріч суне, шкандибає отака потвора, виокремлена людська одиночність зі зверненою управо мордою, лицем себто, так і знай: Гриші Мордоворота робота.

Я, бувало, як і в столиці чоловіка коли зустріну, що в нього твар у правий бік звернутий, так і думка одразу й біжить: землячок. А до одного такого виокремленого й підступивсь якось на Хрещатику: “А скажіть, ясновельможний пане, чи ви не будете часом звідти й звідти то, з такого то району?” Перекошене лице прохожанина того столичного аж засяяло од нагадування про його рідні краї: “А ви відкуль догадалися”. Й по павзі короткій став мені розказувати: “Бачите, я всю житку на фермі фуражиром. Гноєм, так би мовити, пропах. І яко то фермі нашій вимпел перехідний вручили. Я того вимпела сам на свої очі не бачив. Але се такий вимпел, що він сьогодні на одній фермі, а завтра вже може і на другій буть. По тій причині й нас, фуражирів, до району позвали. Премію уручили. В районі я рідко буваю. Й інтересно так, якби празник. Після зборів хто куди, а ми, фура­жири, у бухвет. Були не були ті гроші, а казьонки попробувати кортить. Із буфету – в чайну. Із чайної іще раз в бухвет заглянули. Це ж недалечко. А як з буфету уп’ять вийшли, от і попавсь я на гочі Мордовороту. Тут він мені одразу з нальоту пришмальцював, печать, так би сказати, на все життя поставив, морду звернув”.

Тут, у цім моменті, уточнення маленьке проситься. Не можна сказати, що ті, котрі вже хоч раз побували у Гришчиних лапах, уже більше йому на очі і не потрапляли, це було б неприродньо. Гришка свою роботу завжди впізнавав, або що він їх уже не бив, милував, може. Бив. Але інакше. Вже не кулачиськом, бо так, іще чого доброго, звернуте лице у своє первісне положення повернуть можна. Щоб такого не трапилося, він з нальоту гамселив у заднє місце провинного чоботиськом правої ноги. Може, й у тім заднім місці яка то печать опісля зоставалася. Але того нам знати уже не дано.

Потрапляли на очі Гришки і в його могутні руки також приїжджі, тіла іногородні, чи й інородні, так би мовити. Й тим перепадало так само, як і своїм.

Й серед іногородніх траплялися деякі цабе, цяці тобто. Інженери там управлінь, трестив чи навіть главків. Один трапився перевдягнутий у цивільне свій побратим, один енгебіст, чекіст себто був приїжджий, зальотний. Птахи зальотні. Не тому, що залетів до нас, а на жаргоні алкашів, по натуральному залетів, зальот у нього трапивсь, ставсь. Запив себто. Мало чого із чоловіком не буває, навіть якщо він і не чекіст.

Усі такі перелічені випадки се було ЧП насамперед для Гриші, звісно. І його опісля того, як звичне, кликали до управи, в райком партії. Процедура носила наче діловий характер, проте з гумористичними інтонаціями. “Григорію Оксентовичу, – звертавсь у таких випадках до Мордоворота перший секретар райкому чи хто там із чинів, – вам треба б трошки спокійнішим буть, не гарячкувать. Бачите, що людина культурна, у костюмчику і при краватці, то спершу документики перевірить і з’ясувати, хто він і що за оден... Мало, що зашатався”.

“Але й ви... – тут погляд секретаря чи хто там був, перево­дивсь на потерпілого, називалось його ім’я та по-батькові. – Ми ж з вами після наради культурно пообідали, а ви ще взяв та й сам увечері в ресторан попхався...”

На тому справа і закінчувалася.

Одного разу у подібну ситуацію потрапив і приїжджий кореспондент журналу “Перець”. Для простоти і зручности називатимемо того товариша просто Перець. Це був у нас колись на факультеті такий демократичний викладач Микола Іванович. Так одного разу повели ми, студенти, його у буфет, щоб пригостить дечим. А як пригостили, говоримо із ним, усе “Миколо Івановичу”, “Миколо Івановичу”, він слухав, слухав, та й каже: “А ви не кажіть на мене “Микола Іванович”, а кажіть просто “Коля”...

І з Перцем те саме було. Знову покликали й Гришу. Тут одразу слово начальник райвідділу МВС взяв: “Гриша Гришею, ми його роботу знаємо. Але і от ви, товаришу Перець, спершу із ресторану в буфет пішов, а потім із буфету ізнов в ресторан подалися. І то з невідомими для нас особами. Наші хлопці за вами стежили. Так що ми про те могли б і вашому керівництву доложити, донести. Але ми поки що цього робити не будемо, зважаючи, що ви перший раз у наш район приїхав”.

Звісно, після того в одному із наступних номерів “Перця” був надрукований матеріал під традиційною рубрикою “З блокнотом і олівцем по району...” Надруковане уляглося в підшивки, а припечатане нашим Гришкою на Перцевім лиці знати і сьогодні. Так і ходить він по столиці, брикає, старіючи уже, із трошки зверненим у правий бік лицем та каву у хрещатицьких кав’ярнях попиває. Звичка така відтоді у нього з’явилася.

Гришка Мордоворот був улюбленцем усього районного керівництва, незамінною гордістю цілого району був, отож подібні колізії на його біографії істотно не позначались. Гришу завжди виручали. Тобто саме воно виручалось, позаяк, як бачимо, сама ситуація розглядувалась в полегшених тонах, з яскраво помітними гумористичними інтонаціями. А гумор, як відомо, може й не таку іще напругу розряджувати, знімати. Коротше, все сходило Мордовороту з рук, ні о чім плохім він і не думав, не помишляв, не підозрював. І тим паче аж ніяк не збиравсь міняти своєї методи.

Але був один випадок, виняток, можна сказати. А саме на таких випадках і горить, пухне наш брат, котрий а при якій би то службі не стояв. Не можна сказати, що Гришка Мордоворот отако одразу й попух, погорів. Та як покаже подальший розвиток подій, одне за друге зачепилось.

Якось у нашім районі відбувалась, проходила кущова нарада з питань ідеології. Народу з’їхалось, не скажемо, багато чи не багато. Це як для кого, і знову ж таки якою міркою міряти. І не в тім зрештою суть. А суть у тім, що на нараді – семінарі тім кущовім був присутній і виступив з промовою перший заступник чи то й навіть сам завідувач відділом пропаганди і агітаціїобкому партії. Як бачимо, шишка немала, навіть якщо масштабами области міряти. Про район ми уже не кажемо. У районі навіть інструктор обкому партії – це вже неабияке цабе, його, як правило, секретар райкому уже на обід веде в ресторацію у відгороджену від залу конурку. Це залежно іще від того, яке питання наразі розв’язується. “Али я в масштабах ваших недостаточно красив”.

Увечері, по нараді вже, по семінарі тому кущовому було, діялось, сталося. Біля готелю, біля самого райкому чи в іншім якім громадськім місці узяв той заступник завідувача чи й сам завідувач, може, та й не втримавсь, зашатавсь. А тут перед ним око в око і сам Гришка Мордоворот стоїть, уже з’явивсь. Просто співпадання таке буває, якщо вже на недобре воно ідеться, хилиться.

Ну, а що тут говорить. Гарненько пришмальцював тоді Гришка тому високому ідеологічному чинові. Він, може, й середньо, однаково для всіх, наш Гришка шмальцював. Але той чин крихкий просто виявивсь, мало що мізерний із статури. Воно ж у нас як інколи буває. Як казав генералісимус Суворов “Тяжело в учебе, легко в бою”, і навпаки “Легко в учебе, тяжело в бою”. Себто хто в марксистсько-ленінських науках успіхів досягав, то плоть мав крихку. Саме до таких і належав наш високий ідеологічний чин. Мало що цитатами із клясиків марксизму-ленінізму напам’ять шпарив – із Маркса, Енгельса, Леніна, раз навіть Сталіна процитував, але перший з обкомі після того йому втик зробив, що краще такі речі обминати, із праць Брежнєва, Андропова,Суслова, Щербицького, із Машерова навіть вільно окремими шматками володів. Він уміло поєднував у своїй повсякденній ідеологічний праці марксистсько-ленінську теорію з практикою. І се була найважніша достойність сього незамінного обкомівського працівника.

Й після Гришиного Мордовороту мало що твар, лице себто, у цього високого ідеологічного чина не вправо, як це незаперечно буває у Гришиній роботі, практиці, а вліво подалося (Гриша й дотепер дивується, як це могло статись, і висновує те в розмиш­лянні тугім своїм якоюсь особливою анатомічною конструкцією завідувача), мало що він одержав струс мозку, що в Гришиній практиці також траплялося рідко – важніше, що після лікування й відносного одужання високий чин сей став нездатен до марксистсько-ленінського мислення, яке перед тим у нього було таким глибоким і органічним. В усім іншім, в етикеті там і т.д. він чоловік як чоловік, яким і раніш був, залишавсь, зостававсь. А от як тільки до основ марксизму-ленінізму дійде, так ніби й не той чоловік став. Мало що втратив орієнтацію у поєднуванні теорії з практикою, клясиків марксизму-ленінізму став пере­плутувати. На одній республіканській нараді Маркса із Людвігом Фейєрбахом переплутав. Відтак Леніна із Сталіним. Тобто Сталінові слова вільно за Ленінові видавати почав без жадного тобі пардонірованія. Там у тексти, який передрюкований, такого не було, а він не слухається, од себе все без написаного почав шпарить. Ніби він не рядовий завідувач, а Петро Перший, чи сам Фідель Кастро котрий без жадних папірців чеше. І ніби це не застийний іще час, а перебудова в розбуянні, коли най­захудаліша доярка зможе дві години перед мікрофоном шпарить без жадного затинання.

Коротше, довелось означеного товариша міняти, хоч і час був гарячий, не для заміни, звітно-виборний, коли, як кажуть, “лошадей на переправе не меняют”.

І тут відчув, осягати став розумом своїм Гриша Мордоворот, що смаленим, не сказати б, що уже й пареним запахло. Тобто, що можуть його кишнуть з посади, де він сумлінно протрудивсь стильки літ. Що може лишитись він золотих погонів і всіх чотирьох зірочок позбавитись. Це тобі не інженери із буд­управлінь чи якийсь там Перець, це риба поважніш, цабе он яке, та й ситуація була препаскудна.

Вся надія Гришина збігалась на двох яскравих особистостях: на першому секретареві і начальникові райвідділу МВС. Якщо вони за нього горою не стануть, розмишляв Гришка, то все: доведеться йому із золотими погонами розпрощатись, так само як із чотирма зірочками.

Й ці люди виправдали Гришине сподівання. На прийомі у першого секретаря обкому вони трималися достойно, і лиця їхні набули драматично серйозного вигляду. Тут щодо гумористичних інтонацій і натяку не могло буть. Це тобі не ітерівські якісь працівники, чи й навіть головні інженери будуправлінь, чи якийсь там Перець, якого й пожалувати можна було, що вперше приїхав, затим і пригрозити одночасно, щоб більш не їхав. Тут ситуація інакша. Та й наслідки непересічні. Тут тобі за відхилення від лінії можуть впаяти.

Й рішенець у їхніх двох головах визрів єдиний одностайно. Стати горою за Мордоворота. Адже його порятунок – це і їхня безпека. І річ тут не просто у чести мундира, і не в тім тільки, що “моя міліція мене береже”.

А що казати, не треба було їм і мудрувати передчасно. Воно саме надійшло, з’явилось у момент розмови.

Перший секретар нашого райкому партії почав закидати наживочку іздалеку, бо із свого багатолітнього партійного досвіду добре знав, хто на що, на яку приманку іде, і на що в якійсь ситуації клюнути може.

Він почав із того, що воно, звичайно, жаль, що колишній ідеологічний завідувач уже не може повернутись до своєї булої бійцівської дієздатности. Й тут він сказав буквально, повторив Тичининські слова, що людина не повертається, написані поетом у 1936 році по причині смерти Максима Горького.

Й помаленьку так усе далі ближче підступав. До горла, так би мовити, до горловини:

– Ясно, не підшукати нам такої заміни, яким був колишній завідувач.

Річ першого секретаря нашого райкому випромінювала такі непідробні печальні інтонації, немов про справжнього покійника ішлося. А як, про покійника власне і йшлося, але щодо сфери поки що марксистсько-ленінської ідеології, – як фізична особа завідувач допоки існував, не списаний був із балансу.

Тут у цім моменті після павзи, заминки невеликої наш перший секретар райкому звів очі д’горі і поглянув прямолінійно, лице в лице, око в око першому секретареві обкому:

– Ясно, втраченого не повернеш...

Знову коротенька заминка, й іще дужча напруга в погляді:

– Але нам також не хотілось би втрачати капітана Пустохвалова. Бо такі люди, як капітан Пустохвалов, нам іще потрібні...

Погляд нашого першого секретаря райкому був густо наси­чений запитальністю і мольбою.

Погляди двох перших перетнулися, немов мечі схрестились. Той перший і той перший. Рівень тільки неоднаковий, орбіта різна. В кожного своя. “У всякого своя доля і свій шлях широ­кий...” сюди просто не підходить.

І був момент, одна лиш мить непроминальна, коли що то з місця зрушилось, подалось та й розряджувально розлягалося. У нашого першого аж піт на лобі виступив. Затим зітхнув полегшено. Затим відчуття набігло, що діло зроблено на 72,2%, рознеслося теплими хвилями по всіх його членах.

Рубікон перейдено. І подальша його річ уже пішла легше, текла уповільнено, якби по маслу. У руслі переконувально-оправдувальнім. Наш перший ситуацію прояснював, і сій проясненій ситуації виправдання знаходив:

– Це зовсім не означає, що ми виправдовуємо капітана Пустохвалова. Навпаки, ми засуджуємо його. Ми вже покарали і ще покараємо його. Ми за нього тепер візьмемось...

Присутній при тій виставі, яві начальник райвідділу МВС тільки головою схвально у вертикальнім зрізі похитував. Що мало означати тобто, що вже покарали й іще покарають, і що тепер уже візьмуться за нього.

Перевиховуватимуть себто.

– Але такі люди, як Пустохвалов, нам іще потрібні...

Тут наш секретар павзу, маленьку заминку зробив, духу набрав:

– Із чого я виходжу. У кожнім ділі із конкретних місцевих умов виходити треба. От і я виходжу із конкретних місцевих умов. А конкретні місцеві умови в нашім районі вам відомо які...

Тут наш перший ізнов пильно глянув у спокійні проникливі очі першого обкомівського. Наш перший знав, куди б’є. Непроминально і безпомильно:

– Конкретні місцеві умови нашого району такі, що на території нашого району аж до 1953 року масово діяли зорганізовані банди ОУН-УПА. Окремі спалахи, рецидиви дій бандерівського охвістя спостерігалися ще і в 1955-му, і в 1958-му, і в 1961-му роках.

А візьміть ближчий час, візьміть події, інцидент минулого року. Я маю на увазі оті антирадянські написи на домах. Чиїх це рук робота, як не клятого бандерівського охвістя, підпілля бандерівського, яке живуче, як той рак, ой, живуче...*

Тут наш перший ізнов перевів дух та й підсумував на незаперечно виправдувальній ноті:

– Отож, я до чого веду, що в окреслених умовах нам іще потрібен Григорій Пустохвалов, його незамінні бійцівські якости...

Тут до чести нашого першого секретаря райкому треба сказати, що він уміло володів ситуацією, чутливо вловлював биттьовий пульс як поточного політичного моменту, так і дражливі порухи людського характеру. Наразі першого секретаря обкому.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка