Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка


Розділ IV І ПАНА ТІНЬ, І ТІНЬ УЛЯНИ



Сторінка4/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

Розділ IV
І ПАНА ТІНЬ, І ТІНЬ УЛЯНИ

У НАДВЕЧІР’Ї ТИХІМ...

У поспіху я захоплюю місце на дерев’яній лаві у вагоні при­міського поїзда. Але які то були перегони.

Вагон розчинив свої двері навпроти мене якраз, перед лицем моїм. Дражливо тремтяча мить поєдинку за місце. Се перегони людей на завершальному фініші. Натовп натискаючий за моєю шиєю, за спиною моєю. Я до вагону увірвавсь, імпет вогняно дихаючої ззаду товпи, вірніш, зсадив мене на сходи та й уніс до вагона. А далі у вагон я вже сам побіг, котра лавка жовта сяянням своїм зір мій поманила, око моє у блискові своїм зчепила та й енергією своєю цілого мене потягла. Й вікно котре вагонне енергією світу білого поманило, потягло. Щоб сидіть коло нього й оком своїм світ той споглядувать. Як він міниться і несеться навстріч тобі, завважувать зраднілим оком своїм, фіксувать зворушеною свідомістю своєю. Ай, благість яка несказанна! Що Господь на серце людське наготовив, того й не передать словами подивуванню людському!

І ось ти плюхнувся на місце, тобі долею чи випадком визна­чене чи просто тобою захоплене в сум’ятті гарячковім. Усе. З цього моменту, з миті цієї значуще врочистої починається дорога. Усе твоє дотеперішнє життя раптом позаду зосталося. Тут водорозділ стався. Тягар буденности із пліч скинуто. Й проблеми хутора, і міста проблеми відступили, вусібіч порозскакувалися. Свято почалось. Ти новонароджений. Й око твоє чисте, для споглядування настроєне. Й пам’ять твоя свіжа, вбирать все чисто готова, і свідомість ясна, до розмишляння настроїлась. Куди й поквапливість ділась. Вимір часу тут зовсім інакший. Твоя свідомість випростовується у розмишлянні й на тихі води лине. І сам ти упевненістю в переконуванні повнишся, яке се благо несказанно неоціненне, коли твоя свідомість в розмишлянні випростовується й на тихі води лине. Невагомий се стан. А тільки в невагомости як серця і плоті своєї лиш доступне для нас осягання сутности власної.

Поїзд рушив. Міські сірі мури пропливають тихо й зостаються в призахідній жовтій імлі. Позаду вже. У жовтім призахіднім сяєві загусає й висне над містом сива імла денної втоми. Яскравий іще теплий осінній день потухає, й у тім місці, де він був, роз­просторював прощально крила свої, сива поетична імла денної втоми загусає і висне поміж небом і верхами міста, за верхи ті зачеплюючись. Як потяг приміський швидкости набирав, своє розтинання міста ушвидчував, в тіло його могутнє занурюючись, вірніш, уже виринаючи, вихоплюючись із цупких лещат тіла міста сього могутнього, мов скальпель його розтинаючи, так сиві й мутно коричневі, червоні де свіжо іще мури міста, розступаючись, позаду і щезали, зоставалися, розчинялися у зависаючій над ними сірій імлі. Натомість усе менші й щораз поменшувані будинки назустріч пообіч бігли, садиби з верхами жовто коричнево гарячих де садків бігли. Се воїнство передміське поїзд розтинав хвацько зухвало, почмихуючи тільки, на згірках де по верхах сих зелені зжухаючої ковзаючи розгонисто. На поле, на простір ось поїзд вихоплюється. Уже села купками десь стоять, й ліси удалині низинній темно синіють. Ах, пощо потягові такому залізному, нехай і справжньому, а хоч і приміському, поле, простір, дальні села і хутори, пощо ліси й бори темні. Тут для нього простір упокорений, воля розгнуздано незагнуздана. Несись собі на всіх вітрах, й перестороги й спину тобі нема. “Коли потяг удаль загуркоче...” – із простору лине, крізь рам’я залізне вагона пробивається й стукає в скроні мої.

На станціях приміських, а й на всіх подальших станціях потяг збавляє свій гордовитий біг, зупиняється й рушає так само гордовито, зухвало погірдливо. Ви ось чекали мене, то й нате, я є. А якщо і не чекали, то я також є. Потяг поблажливо відчиняє свої двері, й виштовхує з порожнини своєї один за одним з клумаками, прозорими сіточками-неретками (що в неретку запливло у місті, те й приїхало) і зовсім з порожніми руками поселян, – чоловіків, жінок, дівчат, підлітків. Уранці я їх забрав, а тепер і привіз в цілости. Де взяв, там і поставив. “Де взяв, там і поклади”, – згадую я, і посміхаюсь у душі своїй. Це в нашім краї було. Малий Потапчик, він тілько на зріст малий, а на літа і на лице старий вже був, п’яненький пас товар. В зеленім рові задрімав з перепою тяжкого. Товар, звісно, в такій ситуації в шкоду розбрівся, – в овес там чи в ячмінь. А тут голова їхав, високий та довготелесий. Товар у шкоді спершу завважив, а потім і Потапчика малого в рові запримітив. Не стане ж голова товар із шкоди виганять, але до Потапчика сплячого іде. За груди його однією рукою у жменю взяв та й підняв до висоти лиця свого. І тільки тоді Потапчик оком одним глипнув – прокинувся. Отетерів, звісно, на висоті такій незвичній опинившись, безодню рова з висоти цієї завваживши, дар мови спершу утратив, лиш потім у заїкання увійшов: “А-а-а дд-де у-у-зяв, там і пок-пок-поклади”.

Спершу станції без назв ішли. 5-ий чи якийсь там 295-ий кілометр. Осідки маєтні усіх передміщан. Далі й у назвах плятформи просвітилися: “Волошки”, “Рогозине”. Вагони тут партіями, товписьками цілими із себе виштовхували з відрадним полегшенням. А на платформах ще товписька цілі захмелілі, ноги їхні сюди-туди вишивали, скупчені вже були. Виштовхуваних очікували, чи що, й галас одразу зчинявсь неймовірний. Момент очікування звершений чи впізнавання момент збувся. Мовчазні й несмілі щойно у вагонах, люди радість, протягом дня збирувану й до осідку свого несену, раптом збадьорено в галасливости вихлюпують. Розгойдані відерця води, на коромислі несені, вихлюпуються, коли їх на місце перед порогом хати поставлять, з пліч ізнімуть. А так і люди. Усе що да по чім. Того не було, а те забулось. Й не позбудеться уже щось. Й вигуки радісні, галасливі, як спалах передчуття, рідню очікуючу на плятформі позустріть.

Молоде тепло дівчаток-близнюків матері турботливій, дружині благовірній незамінне опертя й дружинине опікунство мило лагідне після денної розлуки у втомі, єством твоїм в місті поназбируваній, як зворушливо освіжаюче позустріть, відчуть. І твердь рідної землі як незамінне значуще під ногами завважувать, додому в гурті ідучи. Світло своєї хати яке несказанно манливе в надвечір’ї тихім. Бо в своїй хаті своя правда, і сила, і воля. І зачекай лишень трошки, скоро й ти відпочинеш, заспокоїшся, спокій знайдеш.

Виштовхавши зі своєї порожнини збуджено галасливі юрби передміщан на безіменних “кілометрових” і уже з назвами станціях, потяг зітхає полегшено й пірнає у загусаючу сиву зажуру краю. Потяг уже надвечірню, переповнену втомою, тишу крає. Й у вагоні залягає тиша – сюди з дооколу крізь стіни залізні проникає вона. Аяк, усе зухвало галасливе, розкішно перед­міщанське випурхнуло, погірдливе, усіляку глибинність краю зне­ва­жаюче зійшло й до розкошів своїх осель подалося. Удень ми городяни, а уночі ми – село. “Десь то між містом і селом”, “Ах як хочеться жить відразу і в місті, і в селі”. На свою мову мову поета свідомість моя перекладає. І співчутлива думка галасливу юрбу, що з пагірка від плятформи у виярок покотилася, наздоганяє: “Чи ж мова поета діткнулася хоч одне із тих сердець?” Воістину, переваги має той, хто ціни їм скласти не задумувавсь. Хто ціну їм склав, для того сі блага й переваги лиш мрією зацвіли, визріли, да так мрією і зостались.

Поодинокі лиш подорожани у вагоні позосталися, несмілі одні, погляди їхні у вікна заглиблені, в розмишляння своє заглиблені вони, свідомість їхня попереду потягу у глибинну зажуру їхньої сторони біжить.

Червоне велике сонце своєю могутньою потугою пробиває густу сиву надвечірню імлу й крізь вагонові вікна кладе скісно у спорожнілий вагон жовті промені. У згасаючім такім сяянні порожнина вагона проступає, завважується очевидніше вираз­ніш. Поодинокі лиш постаті схилені до вікон відособлено попри­падали, в розмишляння густе позажурювані котрі. А по кутках вже загусають темні тіни – вони хитаються. У такт перестуку коліс. На поворотах же у боки відскакують.

А за вікном око ловить й увиразнює спершу все те, що поближче. Виярки та згірки, з осокою та різнотрав’ям коричнево мутно пожухлим. Дальні поля все вільні вже. По картоплиськах громадських поодинокі збирачі сновигають. А то зупиниться постать котра й заніміє на місці в очікуванні, передчуттях чи в подивуванні. Хати поодинокі назустріч біжать і проносяться. Зір не встигає всього, що біля них, схопить да в свідомість свою вкласти. Багато чого проноситься в бігові позустрічнім швидкім проминально, – лиш контури, лиш тінь прошмигування і зоста­ється. Але дещо і акварельно, як на картинці.

На моріжку чорно-біло рябе телятко на прив’язі, на лан­цюжкові розляглося. Бицьо молоденький вгодований вже, під шкірою, під шерстю гладенькою лій вже труситься, дрижить, де закрутки дві, вихрики два шерстяні стирчали, пуп’янками, два ріжки там гострі сталеві пробилися. Очима своїми бичачими потяг наш проводжає вайлувато зосереджено. Й око за шклом моє око ловить, щоб зачепиться за нього, та за мутністю шибки вагонової упіймать не може – те промацування, та потуга бичача так і не прояснюється, не досягає цілі – лиш імпульсом б’ється і вгорі недосяжною розгадкою зависає. Ах, скільки їх тут, сих недосяжних розгадувань, угорі над вбого низинним нашим простором висне.

Летять назустріч, і позад відбігають сіножатки й копиці сіна коло хлівів і поодаль трохи у виярках. Верхи їхні загострені, конусоподібні й пірамідальні гранчасті. Боки їхні злежані, мутно вицвілі від сонця, дощу й вітру. Наче як те сіно торішнє, позато­рішнє чи й хто зна якої злежаности. Верхи стіжків і копиць целофановою плівкою де білою обвиті, де дрантям різним, радю­гами, старими куфайками поукривані. Як ознака старатливого труда й хазяйновитости. Десь на тинах, на плотах шмаття подерте й брудне, наспіх випадком позоставлене та порозвішуване, висить.

А он город який ідеальний із-за повороту вигулькнув й перед зором моїм пославсь. Хата углиб поля відійшла з прибудовами холодними й утепленими своїми, а город до колії постеливсь. Ні малий, ані великий занадто, щоб не для заздрощів більшовицьких, щоб не відбирать, і не одорювать, переорювать його – домірний саме. Картопля викопана, й картоплиння темно мутне у купки поскидуване. Навіщось то знадобиться – кагата зверху накрить. Ряд кукурудзи сухої жовтої під скісним жовтим надвечірнім промінням аж світиться. І два рядки буряків зелено гривастих. Гичка така високо розлога, зелено ядрина гриваста. Й гарбузи великі і менші, суцільно жовті й жовто-зелені смугасті котрі на купах лежать, а котрі поодинокі в розорах іще, й сухе гарбузиння розіслане від них іще не повідриване, хоча й корінці вже сухі. І хазяїн посеред города вийшов, стоїть у куфайці закіптюженій сильно. Як занімів, стоїть. Потяг проводжає, проминання його жде, чи доладно впо­рядкованим домірним, що не викликає заздрощів для більшо­вицького ока, городом тішиться. Такий типовий поселянин нашої вбогої рідної сторони. Ай, нащо на себе наговорювать, – не така вона вже і вбога ся сторона. Он який розкішній город промелькнув. А он вже яблука на яблуні іще світяться. Серед листу уже жовтого й буро-коричневого. Білі й червонясті он там. Зір мій поманили. Об плід дозрілий зір мій зачепивсь і не рознять його. А з душі уже сама пісня проситься і лине.
Яблука доспілі, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду.*

Й:

Над чорнобривцями в саду



Останнє яблуко висить.**

А то уже як завершальний акорд:



Червонобоким яблуком округлим

Скотився день доспілий і тяжкий.***
Ось потяг із долини в ліс увірвавсь. Стіною по обидва боки вже ліс стоїть. З вагона скісні жовтаві промені щезли. Темність загусаюча у вагон зайшла, уступила, й тіни по кутках загусать почали. А за вікнами – розкіш. Верхи дерев – беріз верхи, дубів верхи, і сосон верхи горять. Берези – це осібна пісня, їх уже скрізь від низу до верха жовтизна торкнулась невідворотно. Золото розіллялось. Але й суцільна стіна лісу своєї зеленої утримуваної довго барви вже не в силі здержать. Які коричневі, які жовті клапті де вклинились владно. Та й горять величаво, та й свій тріюмф уже справляють. Куди ти дінешся. На все свій час. Ах, се історично значимий момент! Такого вже у сучаснім дооколі нема. Незай­маність давно щезла із найглухіших закутків, рівно ж як вивіт­рилась вона із душ наших. А се просто мить із давно минулих часів прилинула, та й стала у надвечір’ї тихім.

Я тут картину згадав. Вона і зараз висить на стіні у міському помешканні тих родичів. Якби із наших країв теє змальовано. А хоч якби і з моменту оцього. Але з часів, видно, давніших трохи.

Паротяг у ліс незайманий увійшов. Від нього сивий хвіст диму потягнувсь. Про свою присутність владно заявив, трохи віддалік за деревами олені рогаті, численно поперехрещувані роги їхні зупинились в насторозі дивній. Та й видивляють, та й наслу­ховують. Чи й хіба не дивина не бачена і не чувана іще. “Що за звір оден, звідки і як посмів?” У тім моменті свята наївність і незаймність, не тільки з подивуванням зупинилася, застигла. А в очах оленів численно круторогих (ріг на рогові росте) насторога несказанна. Жах невимовний і вираженню непіддатливий, і розумінням неосягнений. Але от подія значуще невідворотно усесвітова сталася, водорозділ відбувся. Звір новий сталевий у пущу назаймано тиху вступив владно. Дракон семиголовий. Чмихає й хвоста сивого з диму розпустив. Чудовисько грізно насту­пальне. Стали в печалі олені із дітваками своїми, що на батьків своїх схожі, гладенькі. Тільки роги у них не такі іще численно круторогі. Розгалуження менше. Хто кого? Не може мисль така не йти. Та, звісно, ж, що він, дракон семиголовий, вогнем дихаючий, грізний і нищівний в наступальности своїй. Ах, звісно, він, бо він сталевий, і душі в ньому нема. І він уже ходи набрав, його не спинить уже! Яка печаль. Ах, може, і є це той історично невідворотно рокований момент, коли не на той шлях ступила людина. На згубний шлях ступила вона, й не зупинить її, бо вже ось на вітрах бистрих женеться у прірву, в безодню темну погибелі своєї. Я згадую фільм Андрія Тарков­ського “Ностальгія”. Ми повинні повернутися до того моменту, коли зробили перший крок не туди. Ах, але як повернуться. Чи багато чого у житті повертається на круги свої. Додому нема вороття. Але хоч би запам’ятать, де, ізвідки той перший роко­ваний крок почався. Де момент зловісний і мить незворотна. Про нього лиш нагадують нам застиглі в прогля­дуванні олені круторогі з дітваками своїми. Вони на межі двох століть стали та й застигли. Ах, як манить булого розкішшю незайманости людську душу світ старий і якими імпульсами тривоги б’є в живе серце світ новий, що ось вигулькнув з-за повороту та й суне, пре невідворотно безупинно на семи вітрах бистрих. Ах, якби знайшовся серед нещасного роду людського який то зухвалець та й вигукнув на повен голос з усієї сили: “Зупинись, людино!” Ай, все одно не зупинилася б, бо колеса вже маху набрали. Одну лиш мить кроку, поступу невідворотно рокованого в присутности оленів з дітваками своїми нам тільки і дано запам’ятать.

Бо й сила спокуси – над усі сили.

Коли я раніше інколи проїздом зупинявся у своїх родичів і, траплялося, ночував у них, то вони, як звичне, з одного боку кім­нати розставляли розкладачку. Я вкладався на ній, свіжій чужій постелі. Так нігде не відчуваєш предметно фізично втому свою полегшено, як а на чужій свіжій постелі. Втому свою відчувши у моменті безпечнім, я раптом на стіні високо навпроти себе картину тую завважую. Розглядую вже котрий раз. Таке любе моєму серцю цієї картини розглядування. Цілковито уся сутність моя на межу двох світів тоді лине, переноситься та й стоїть там. Як пречудово хороше. До висхідних живлющих джерел тор­кається єство моє. А родич тим часом спогадування мені своє розповідає. Про нашу зірвану стару церкву. Як він у ній на криласі співав, і як багато, найбільше за всі рази сходилося темної весняної ночі людей до церкви на Всеношну перед Великоднем. Парувала земля. Старина й село парувало, пахощами незнаними світ повнивсь. До горла линуло терпке лоскотання. На Старині співали півні. А коло церкви тоді іще розкладали вогні, й вони прорізували густу духм’яну темінь, мов духи символічні свою багатозначну присутність виказували. А родич молодий тоді, іще юнак співав у церковному хорі на криласі. Опівночі линуло на всі голоси життєдайне “Христос воскрес!!!” Й дзвони на дзвіниці уранці високій умить сколихувалися. І дзвін торжествуючий густу духмяність прорізував, шматував її, сповнював своєю безпе­рервністю доокіл, виколихував ясність і будив надію.

Розповідь-спогадування родича упокорено розслаблює, гіпнотизує моє єство. Я занурююсь свідомістю своєю в запашну імлу минувшини, й потаю, розчиняюсь. Я іще згадую чомусь, як іще Батько котрогось то вечора казали мені, що найближча од нашого хутора станція колись називалася Вовча. Зір мій іще лежить зчеплений на картині з паротягом і оленями. Але в якусь то мить і відклеюється, спіралькою прозорою в орбіти очей моїх всмоктується. Усе. Я потаю цілковито, хоча іще чую власне хропіння, і слова родичеві іще чую, торкаються вони слуху мого, але свідомість змісту їхнього вже не осягає. Я іще навіть чую, як родич каже:

– Та ти же вже спиш, хропеш...

Але сили обізватись йому в мені вже не пробиваються. Родич замовкає, і моя сутність втрачає останній зв’язок з реальністю – хистка нитка єднання рветься. Я вже увесь цілковито у незайманім густім древнім пралісі, в якому одні лиш олені, а до епохи паротяга іще ціла біла просторінь – ще довгі віки й ери...


Приміський поїзд несеться крізь багряну тишу лісу, а спогад мій на картині, що в родича на стіні, зупинився та й стоїть.

Аж то ізнов зір мій вихоплюється на простір із коридору золотого багряного древнього, і потяг долиною вже котиться, пообіч кущики лиш поодинокі. А спереду – ізнов ліс. По обидва боки під лісом тим будиночки, як грибки повитикалися. Ще кілька років їх тут не було. Дачники. Будиночки різної форми, густо один біля одного стоять. Є й трьохповерхові, але тоненькі. А є зовсім маленькі, як будочки. Вагончики є. З червоної цегли споруди є, а є і з білої. Десь то кожний і цеглу бере, і спорудити, бач ся, спро­мігся. Але не я. Городці мізерні.

Ліс кладе зі свого багатющого невичерного вмісту на нове поселення настрій елегії й затишку. Й озерце понад самим лісом косою видовженою блищить. Місце прекрасне. Але хіба на час, як і призначення дачне його. Бо дуже скоро засумує тут людський дух. Бо сей осідок людський не має своєї історії. В осідках, які не мають іще своєї історії, так голо незахищено завжди почуваєтся людський дух, і по короткім часі стримить до справжнього захищеного осідку. Повноту буття людський дух знаходить тільки в місцях, де виразно знаки історії людського осідку проступають. Навіть і в Бухарі, наприклад.

Не встиг я подумати тільки отак, плин думки моєї іще не завершивсь, як потяг поміж стіни лісу увігнавсь. Але й зупинивсь скоро. Зустрічного поїзда пропускає, здогадуватись треба, хоча того іще не видно. Й земля не стугонить. Стоїмо. Крізь дерева, рідкі з лісової сторони, хати білі світяться, село проглядується. А ближч до колії два танки стоять, і солдати коло них сновигають, з п’ятеро, може, їх, і офіцер один.

Навпроти мене хлопець юний, напідпитку, видно, молодий зух сидить. Солдатів завважує. Сміється і до мене каже:

– От тут служба. Кращої не треба. Самогонки в селі, скільки хочеш, ще й нагодують тебе. І дівчата, які є, всі твої. І на жодній жениться тебе ніхто не заставляє...

Хлопець солодко лукаво осміхається. А по павзі продовжує, солдатів тих крізь вікно проглядуючи:

– Це дембілі. Дембілів я одразу впізнаю. Він офіцерові навіть не підчиняється.

Спереду задвигтіла земля, аж вагон наш заносивсь. Й по­зустрічний ваговоз-товарняк проноситись став. Руді закіптю­жені вагони й відкриті плятформи поміж ними понижено, на них стоїть щось поприв’язуване й обгороджене. Щоб не перекинулось. Й несеться усе те навстріч проминально. Що там? Вантаж який тяжкий дорогоцінний? Земля двигтить і носиться. Аж страшно стає, аж жахи обіймають, що усе те несеться у такій досяжній близькости, допоки проминально. Понад самісіньким вікном. Щось то одірветься або нахилиться котрийсь вантаж, да й зачепить за вікно, да й перекинуть вагон наш може.

Усе. Останній вагон коричневий мутно мелькнув, й простір стиснений ясно віддалеки проступив. Світло призахідне ізнов уступило до вагону. Наш приміський поїзд і собі рушив. Уже пішли все заплановані станції. Кам’яна гора. Серед ліса. Кам’яної гори тієї наче і не видно. Але вона за лісом угору потяглась. Се наша гряда наче, гряда хутора нашого в геологічній структурі. Хтось то казав мені про те.

У Кам’яній горі наш родич по Материній лінії живе. Стри­нешний Материн брат по лінії баби Лександри. Його мати, дядина Мокрина, пам’ятаю, нам, малим, грушку приносила. Коло Бродка на хуторі жили вони у старенькій хаті. На старости Мокрина осліпла зовсім да так і померла в темноті. А п’ятеро їх сестер було. Замолоду усі ясний зір мали, а на старість усі сліпнути по­чали, і повмирали всі, – за винятком баби Лександри в темноті.

Родич сей купив у Кам’яній горі хату 1975 року, коли на наші хутори обрушився черговий шквал гоніння. Почали садки викорчовувать бульдозерами стальними. І до деревця, до кущика останнього викорчовували. Коло хат таких мічених, на знищення рокованих, й кущика калини не позосталося. Але що то за оселя українця без садка, без куща калини біля вікна.

Від кривди невимовної, від гніву неусвідомленого намислив той родич наш Материн позоставить отчий край да й купив через когось то хату у Кам’яній горі готову, щоб не будуваться.

Одного жаркого літнього дня пополудні 1984 року, прямуючи із Київа на хутір, я зійшов на міському автовокзалі, вважай, увесь мокрий від поту. Так завізно в дорозі іще ніколи мені не було. Усе. Амба! Добратись на хутір жодних перспектив нема, ніщо не світиться, за жоден автобус уже не вчепитись. Хіба за колесо. І в жоднім готелі літньої пори не переночувать мені.

І тут згадав я про родича у Кам’яній горі. Ніколи там не був. Ось цим самим приміським потягом і їхав. Тільки сонце тоді літньої спекотної пори іще на небі додолу хилилося од спеки денної в знемозі. Я перелісок хутенько перетнув, й ось уже Кам’яна гора висхідною вулицею своєю однією угору пнеться. Чоловік на лаві коло садочка свого над сіножаткою спітнілий, напідпитку, звісно, в рябій червоній сорочці сидів. Лице його від денної спеки втомлюючої червоне потом рясним сріблиться.

– Ах, Гантін?! – тут же із лавки зіскочив він і руками замахав, усміхаючись. – А до Гантона просто потрапить, простіше про­стого. Прямісінько іти все вгору та вгору. Магазин минаєте, а там за магазином і Гантонова хата праворуч.

Подякувавши, я на дорогу, на вулицю виходжу. Але іззаду чоловік окликає мене. Озираюсь. Він дивиться на годинника на своїй руці:

– Як проходитимете, то магазина не минайте. Там іще відчинено, і можете випить пива.

– Дякую. Але пива не п’ю, – усмішка усмішку будить.

Родич Гантін сидів на порозі хліва, й сонце призахідне його усмішку подивовану освітлювало. Не сподівавсь мене бачити. Жінка до родини своєї по причині якійсь то поїхала. Сини, невістки, діти їхні малі розглядувать подивовано мене у двір повиходили. Усіх їх я в лице не бачив. Й вони мене вперше в лице розглядують. Гість із Запорожжя. Як із картини відомої. А знають, що родич, і це тішить їхні серця, що згадав і добувсь до них. Бо вони і на думці того не мали, що якийсь то родич далекий про них згадав та й навідався, що жили вони собі день за днем проживали, а не відали о тім, що родич далекий, себто я, про існування їхнє знає, пам’ять про них береже. І от се одкрилося, як тайна призабута.

Вечерю заходились рихтувать. Воду гріти в баняках почали, щоб помитись із дороги мені.

А як увечері засіли за стіл, то більше десяти душ назбиралося. Й пили наче заради мене, але не так заради мене, як заради хутора і коханої нашої сторони.

Підвипивши, все про хутір та про роди наші спогадувать почали. Який він гарний та незамінний хутір наш, поля які, сіножатки, хати й садочки колись були, виярки й річечки які по землі тій рідній в’юнились.

Завваживши, що я над силу переношу втому, мені запропону­вали постіль у суміжній кімнаті. Я й не відмовлявсь, пішов та й улігся. Двері напівпрочинені, вони коло столу в карти ще грають, допиває хто що, гомонять. А дівчинка там була п’ятикласниця, наймолодша донька родича, усе вгомонить їх старається:

– Цитьте, бо дядько з дороги натомивсь, спить, то розбудите!

І ця юна турбота дивним зворушенням вражала мене. Але я не спав. Я був за тією межею втоми, коли сон не бере вже одразу. Якісь відсторнені думки товпилися коло моєї втомленої свідомости. Я думав о тім, що це не просто високосний рік, а й рік царювання Черненка. “Як на роду тобі написано царем буть, то й не втечеш, не об’їдеш і не викрунешся, а як би і хотів, – посміхаюсь тихенько в темноті сам до себе. – А не мине ця чаша тебе, хоч би який плохий та не витівник ти був”.

Це вже пізніш на хуторі я слухатиму радіо одного літнього вечора та й довідаюсь про розмову одного американського кореспондента з Черненком. Сказав був той кореспондент Черненкові, що він сам також слов’янського походження, серб, точніш, із походження він. Й запитав був його подивовано Черненко:

– А што, разве сербы тоже славяне?

І в проміжку між тим десь іще, задихаючись, Черненко виголошуватиме мляво вкрай свою патріотичну промову, а диктор тут же й перечитуватиме її із відповідним патріотичним пафосом. І я подумаю тоді:

“Який штучний пафос навздогінці уже звершеному згасанню свого природнього пафосу, які потуги навздогінці часові, що відійшов. Як утримать його?!”

А то уже наступної весни я їхав київським тролейбусом навпроти цирку. І за вікном із простору густа утома линула від що­річ­ного помирання старих владик.

А оден хлопчик матері питався:

– Кто это умер?

– Черненко.

– А он што, мама, царь был?

Нарешті сп’янілі галасливо сини й невістки розходяться по інших кімнатах, а в кімнаті, де я, вмощується, на своїй постелі родич, стогнучи і важко дихаючи. А на меншому ліжкові за прочиненими дверима у суміжну кімнатку і наймолодша донька.

Завваживши, що ми не спимо, вона починає розмову. Донька виявилася доброю говорухою. Й допитливою напрочуд. Мого лиця вона в темені не бачить за дверима. І мова її стає привабливо вільною. Розказавши, цікаво переповівши про школу, вона питає мене про Київ. І спогадує, як стояли вони на Київськім вокзалі, коли із батьком у Крим до старшої сестри їхали. Там, у Київі, мури сірі високі, а над ними золоті хрести церкви. Як воно запам’яталося їй. І се звучало, сприймалося для неї, як несказанна дивина.

Я мало знав сучасне молоде покоління, простодушно вважаючи у серці у своїм його легковажним. Але світле спостережливе світосприймання цієї дівчинки кладе в мою душу упевнюючу надію й радісно тішить мене. Я питаю її, чи пам’ятає вона хутір наш. А вона відповідає, що пам’ятає, але дуже слабенько. Нічого конкретного з дооколу, а тільки як якась суцільно голуба імла. І та голуба імла й тепер часто бринить перед її зором, як запрошення, як закликання до найдорожчого краю, до закутка манливого, що ніби казка.

Проводжали мене гуртом аж на станцію, коли вже ясний ранок ставав дорослий. На хутір я їхав підбадьорений і збагачений надією у той смутний, далекий до прояснення час, зовсім не жалкуючи, що згаяв день, але завдячуючи ситуації, що подарувала ось такий заповітний на надію випадок. Випадки, що упевнюють нашу ослаблену згасаючу віру у людину – це завжди як щедрий дарунок небес, як з’ява далебі не випадкова, а скоріш закономірна в переплетінні ситуацій і подій плину нашого життя.

Принаймні заряду на оптимізм відтоді у моїм серці побільшало. Більше ніколи не випадало нагоди побувать мені в Кам’яній горі. Але думка про ту дівчинку навідувалася часто. Яким стане її світовідчування і думання у цім жорстокім світі.

Аж то одного разу їздила в Кам’яну гору наша старша сестра. Вона хрещена мати тієї дівчинки. Яка то там причина була. Може, весілля чиєсь, здається. І я потому запитав у сестри про ту наймолодшу доньку родича. А сестра й розповіла мені:

– Та ж вона вже школу закінчила. Як увійшла я в хату, то вона дивиться-дивиться пильно на мене, роздивляється. А потому пошепки матері своєї питається. “Хто то?” Мати й каже тихо, що се мати хрещена її приїхала. Дівчина іще пильніш роз­дивлятись мене почала. А потому як кинеться мені на шию. Й роз­ри­далася.

Сестра потім розповіла мені ще й про таку пригоду із тією дівчиною. Як була вона вже в останньому класі, то хлопці, треба вважать, що теж школярі, десь то знайшли, упіймали прав­дешнього вужа. Крадьки підступили до неї ззаду та й повісили на шию їй того вужа. Як відчула, завважила дівчина, то й обімліла відразу. Синя, як нежива, зробилась. І довго потім її виходжували, де тільки виходжувать і можна було. Такий сильний переляк найшов.

Іще через який то час на хутір наш звістка надійшла, що родич той Гантін по Материній лінії помер. Одразу ж чи пізніш трохи на хутір наш завжди чутки про смерть кожного із його колишніх поселян, які самовільно чи з примусу позоставили свій отчий край, – де б не перебували вони, – у сусідньому селі чи на краю світа – доходять. Як їм там ведеться у світі, мають вони що їсти чи голодні сидять, – сього у нас можуть і не знать, але звістка про їхню кончину неодмінно доходить.

Хтось то й у Кам’яній горі сходить. Кілька постатей із згірка у долину спускаються. А в мою свідомість із стіп злежаности пам’яти ще й спогад про ті випадки лине.

Скоро поїзд ізнов із лісу виринає. Десь то й Вовча колишня станція має буть, про яку Батько любили згадувать. Видно, колись багато вовків тут водилось. Долина низинна постелилась. Сонце вже зайшло. Ліс удалині синьо темніє. Сутінки з нього виходять і світ оповивають. Рови, канави меліоративні за вікном побігли поперехрещувані. Колись тут болота були. Але це вже більшовики лице краю меліоративне змінили. Де болото було – колос ростиме. Гасло їхнє. Росте не росте колос на болоті, але за давніми ізник­лими пейзажами туга в серці моїм. Свідомість моя у минувшину до первотин своїх лине, щоб порозкошувати там у незайманости уявній. А на поверхню пісня біжить:


Очерет мені був за колиску;

В болотах я родився і зріс.

Я люблю свою хату поліську...

Я люблю свій зажурений ліс...

Що там тропіки, що там пампаси?

Загляніть-но у пущу до нас?..

Я оддав би за неї одразу

І Тібет,

і Урал,

і Кавказ...

А поліське похмуре болото? –

Пів-Полісся вода залила...

Тільки де-не-де хутір самотній,

Тільки де-не-де клаптик села.

Хоч у злиднях живемо, у бруді,

Та привілля яке навесні,

Коли виставиш вітрові груди

І летиш, і летиш на човні.

А вода хлюпоче, і плаче,

Захлинається в лютій злобі,

Ну, скажіть, в кого серце гаряче,

Як весну повесні не любить.*

Гай-гай, де ти, ізникла картина зі світу, і уже не повстане більш у геологічних структурах нашого краю ніколи. Навіть за мільйони літ. Геологічні структури, зруйновані людиною, не поновлюються і не відтворюються. Більшовики осушили наші болота. Але чув і читав я, що іще царський генерал Жилінський сюди приїжджав і осушувать наш край збирався.

А по війні на хуторі цю пісню крадьки проникливо співали хлопці й дівчата коло верб на сіножатях понад річкою. Але й оглядалися, бо заскочать от більшовики, почують, і тоді – каторга. Сеї пісні у нас боялись співать над усі інші “бандерівські” пісні. Навіть над оту сумну проникливу:

Я сьогодні від вас від’їжджаю

Боронити ріднесенький край.

Може, вернусь, а може, загину –

Ти, дівчино, про мене згадай.

Вважалось, що пісню “Очерет мені був за колиску” написав найгрізніший, найлютіший, найзаядліший бандерівець. Так вважалось, але ось з’ясувалось тепер для кого, що написав її да сам справдешній чекіст. Щоправда, згодом самими чекістами і замордований.

Перебирання у свідомости сеї пісні в надвечір’ї тихім се­редньо­осіннім які неосяжні спомини про непозбулу, про непро­житу весну будить. Про пейзаж, неповторюваний більш ніколи.

А відтак у свідомости проблематичне затесалося. Чекізм і пісня. Чи й зіставне, чи й можливе поєднання. Завважування і сочіння – се речі різні й незіставні. Хоча хтось то із західних популярних, Сомерсет Моем, здається, шпиком також був. А недавно мені казав хтось, що і Даніель Дефо також чекістом був. У проглядуванні, може, тім казав, що і нашу сучасну літературу мають творить тілько чекісти. Чи, може, там розуміння чекізму інше. Але яким воно інакшим може буть, як не втручанням у подаровані Господом стани душі, в автономію людської душі. Адже тільки в умовах такої автономії і можуть вільно розкриватися сковані скарби і потенційні можливости людської душі. Але що їм до того.

Я іще згадую, що пісню “Очерет мені був за колиску” завжди, коли напивався, любив співати отой мій родич уже міський. Тільки-но вип’є, дак одразу за цю пісню і хапається, ще й приказує, потверджує, що то його улюблена пісня, і жодну не тягне його так одразу ж і співать, як цюю, коли веселість на душу котиться і лягає. В усмішці лице його тоді розпливалося й застигало. Очі д’горі закочувалися високо відсторонено. І сам він ставав відсторонений врочисто од світу сього – одна ідилія, елегія усією енергією його дише. А оте “і летиш, і летиш на човні” він уповільнював, повторював, жестикулюючи руками і покивами голови. І по тому висновував я, що в картині тій, у слові пісеннім являлось у миті оцій давно колись спізнане і пережите. Що для нього в природі уже нема повторення і реального буття.

Я у свою, що у бік нашого хутора веде, східну сторону вди­влятись став крізь вагонове вікно. Удалині на крайнеба одні ліси сині вже темніють. У надвечір’ї темні тіни спершу зі східної сторони з-за горизонту виринають та й насуваються на білий іще світ. Захід як унизу, а вгорі на півнеба ще виразніш допоки світла сяяння уберігає. Вранці ж все навпаки. Сонячні гінці на світанку із-за горизонту першими пробиваються, а темні тіни на захід тоді поволі відступають.

Така розмірена рівновага й співзалежність у процесі тім простежується.

Аж до лісу синьо темніючого низинно долина послалась. Й села у полі зору нема іще. Поодинокі лиш де-де хати збережені хуторян, більшовиками випадком від поспільної руйнації позоставлені. “І в тотальній руйнації винятки бувають”, – подумав я. Ось в котрійсь хаті такій віконце мале затишним світлом од гасової лямпи спалахнуло. “Дрожащие огни печальных деревень”, – тут же і вірш побіг, хоч тілько хутірські хати де-де наразі.

Який низинно вбогий пейзаж під низькими небесами опівнічними. Й барви вицвілі мутні осінні. Але щось то є в тих пейзажах манливо неповторне, що від споглядування їх завжди ушвидчено б’ється моє серце. Нерозгадана нез’ясована іще таємниця. Тайна геологічних структур. Схована тайна. Проте інколи вона якимсь то чином дивовижним проникала в людські душі, і тоді сяяння тайни розпросторюється на світи.

У далекі вже студентські літа свої у сірих понурих мурах львівського кінотеатру я був дивився фільм “Колдунья”. Фільм цей за повістю, за мотивами, вірніш, повісті Олександра Купріна “Олеся” створили кінематографісти котроїсь скандинавської країни. Ага, подумав був я тоді, погірдливо запишавшись, значить, і в нашім вбогім краї зваба, тайна притягувальна схована, що поманила в осяянні не тільки Олександра Купріна, а й сканди­навських кінематографістів поманила. Тому, може, що небеса над нами одні низькі опівнічні. Щоправда, вбогість і простота наша у фільмі пишнотою стали.

Й у призахідну сторону крізь вагонове вікно дивлюсь, от уже темні тіни переметнулися, повз потяг наш промайнули та й простують до багряного небосхилу. Я, щоб призахідну сторону кроваво-багряну сю спостерігать, до супротивного навпроти вікна пересів. Моменти ловлю проминальні, пробігають котрі. Се не запам’ятать і фотографічне в послідовности перебігу не зафіксувать – се хіба лиш серцем, настроєм, в музиці осягать тільки і можна.

Там, за небокраєм тим кроваво-багряним, за лісом темніючим синьо, наче безодня над загравами угорі, там десь Кузьмівка, й інші села є. Там колись поляк Юзеф Крашевський жив, і обриси та настрої нашого вбогого краю так сильно світовідчуття мистця позначили, в серце його увійшли непроминально, та й відбиток яскравий у творчости зоставили. А все ж тая тайна геологічних структур.

Уже на початку 80-х років у київському букіністичному магазині я купив недавно видану українською мовою книжку прози польського мистця Юзефа Крашевського. Та й почав читать. І так лягала та проза на мою душу. Такі настрої елегійні у від­новлюванні після сильного стресу другого на мій організм клала. Так відновлювано заспокійливо було, робилося мені у тім читанні. Катарсис який ефективний чинивсь. “У чім секрет сього дивного щемкого переживання?” – подумав був тоді я. Й несподі­ваним відкриттям прояснилось для мене, що то дивовижна дія зафіксо­ваних художніх образів і настроїв нашого рідного краю. Під особливим впливом перебував я від повісті “Уляна”. Кохання поселянки нашого краю, простої дівчини до пана. Але наперед передчувана рокована розтоптаність почуттів. Одвічна наша тема. Одвічний мотив нашого приниження й упослідження. Тема нашої гіркоти. Свідчення залежности нашої. Так клалася ся повість мені тоді на серце. Й пейзажі незаймано глухі, й темінь ночі таємнича. Тайна геологічних структур.

Довго ті пейзажі й настрої не вивітрювалися із сутности моєї, не розсіювалися. Я за перечитування бравсь.

А котрогось осіннього дня, дізнавшись, що до міста С. об’їзною дорогою через Кузьмівку крізь ліси ходить рейсовий автобус, я купив квиток та й сів у той автобус. Півдня, – як не більш, ми тоді їхали. І яка то радість нез’ясовна, нечувана була мені на крилах коліс нестись та лісові осінні пейзажі спостерігать. І Кузьмівку ту саму побачить. Місця десь за Горинню пішли піщані, але наче узвишкові. Про себе відзначив я, що й тут, у цій, глибинній глушині, хати вже великі будують, але дерев’яні усі ще. Як село минав автобус, й праліси побіч дороги стояли, дивина на кущах вихитувалася, то як щемко на серці було мені ці місця спостерігать. Уявлять, що ось і ти лежиш захищений під сосняками малими зеленими, товар десь твій поряд пасеться по вересах, а угорі вітер вишумлює, наче пісня співається. Двоє собак рудих за кущем показалися, їх і не відрізнить од зжухлої рудої барви осени, якби не зелені сосняки. Показалися й дивляться у наш бік, автобуса проводжають поглядами й відчуваннями своїми.

Око моє, погляд за березу зачепивсь. Хтось то – стихія, звір чи людина – зігнув був її колись то дугою, коромисло витво­рилось. Але вершка не зламав. І от вершок той д’горі обернувсь да й якою кудрявою прекрасною уже високою березою розрісся. Корінь її з одного кінця дуги-коромисла, крона пишна – з другого кінця розпустилася. Каліцтво її донизу, до землі на погибіль і згасання гне, імпульси ж і сили життя одвічного й високі смисли краси її д’горі у розростання кличуть. Подумав тоді я.

Автобус, враження таке з’являлося, надходило, все в пагірню наче сторону їхав. Супіски білі й жовті все пішли, а болота усі якби унизу десь позоставалися. Села невеличкі глибинні усе пішли, хати невеличкі, вбогі пообшарпувані із вікнами підсліпуватими малими заплаканими. Стріхи на них протрухлі солом’яні де, а де вже латки-шиферу чи бляхи, а то й пластику якусь попритулювано. Не хазяї се все, а старці відживаючі, – угадується. Але, жаль як їх, і осель старих, для серця манливих, ізникаючих жаль.

Дух відсторонення й самозаглиблення витає над поселен­нями позоставленими іще такими в наших краях. Такі закутки щасливо відгороджені допоки від велелюдних, гамірних і галасливих місць, від шляхів стрімких громохких. І від ока начальства, звісно ж, певною мірою відгороджені. Певною мірою. Бо сучасна людина уже не в силі скинути із себе той важкий непосильно тягар, іго страшне пильнуючого начальства, у якім би глухім закутку вона не перебувала. Але все-таки коли то воно сюди приїде, коли навинеться, то можна порозкошувать на волі іще допоки.

Як манять мою сутність ось такі убережені частково допоки позоставлені іще у вирі поспільної руйнації краю закутки мальовничі. Легкість неймовірна хвилями нагортається й цілковито усе єство твоє проймає, й щемкі почуття будить. Вік би, здається, нехай би автобус на своїх крилах нісся, на колесах котивсь, а ти щоб вік ось краєвиди такі за вікном спостерігав, пейзажі з минулого випадком для ока твого убережені, позоставлені.

І от у русі висхіднім автобуса у моменті якімсь проминання швидкім пейзажів рідних, раптом показалося мені, що за поворотом десь, за хатою котроюсь такою старою, за рідколіссям, за пралісами з осени зеленими промайнула пана тінь, і тінь Уляни прошмигнула...

У вагоні приміського поїзда, під’їжджаючи до станції із колишньою назвою Вовча, я спогадав ту осінню поїздку в автобусі. Й оту призахідну сторону, що у бік Кузьмівки потяглась, крізь вагонове вікно видивлятись став. І з цього боку темінь низами уже підступає, хоч угорі хмари золотяться й міняться, наче б гори екзо­тичних пагірніх країв. А ліси синьо темніючі удалині й поселення людські із своїми садками котрі теж д’горі, немов гори дивні возносяться, легкою імлою поетичною укриваються. І зворушення щемке сильно усе те оком своїм завважувать, спосте­рігать навернулося на мене раптовою упокорюючою хвилею. Перед дивом отаким осіннього супокою в рідному краї слова німіють, не народившись іще, до вуст твоїх не наблизившись. І раптом за поворотом котримсь прошмигнула, моєму зорові ізнов показалася і пана тінь, і тінь Уляни у надвечір’ї тихім...

І в зосередженні своїм я вже розмірковуав над поетичними знаками землі, що за благоволінням і замірами високими Творця, для нас недосяжними, покладені ось в різних місцях. Але що ми знаємо і чого ми варті. Рівно нічого. Се Творець прихильністю своєю так учинив, поклав от на лице землі високі знаки поетичні, високі смисли краси явив. І якщо зір наш яку то малу частку того дива охоплює, ловить непроминально, заставляючи ушвидчено битись серце невимовне, у подивуванні несказанно зворушливім, коли німіють усі слова, то хіба не маємо складати в серці у своїм щохвилинно щоденну молитву Творцеві, що милість свою на нас, окаянних і грішних, розпростер, вибраність нам дарував. У частковім прилученні до дива Його високих замірів і чинів. “Стою. Молюсь”. Тільки й міг сказати поет в осяянні високім. Це вже інша супротивна сила допоки настійно виправляла “Стою. Дивлюсь”. Щоб розхитать учин Творця і ролю Майстра розхитать. Се сила супротивна. Й заміри її нам не невідомі.

“От і наш край поетичними знаками помічений”, – подумав далі я.

Бо не стала б тоді душа Юзефа Крашевського високошляхетна до нього пригортаться й відповідности своїм настроям в дооколі тут шукать. І Олександр Купрін ні з сього, ні з того не шукав би тут прекрасної поетичної тайни. Знову ж не з доброго дива не поманила б вона, ся тайна поетична, скандинавських кінема­тографістів.

Мені іще на думку навертається, в думку мою спогадування іде, біжить. Як у містечку у книгарні мою увагу й зацікавлення поманила одного разу зовнішнім виглядом й уміщеними в ній фотографіями книга про композитора Ігоря Стравинського. Ту книжку написала небога великого музики. Я купив тую книжку. Прочитав її. Й фотографії переглядував. На них усе лице великого композитора відтворено. Таке вражальне лице. Й часто потому манило мене портрети його різних років розглядувать. І брав я у руки ту книжку, перегортав та й розглядував. І подивовувався сам собі щоразу, що то за сила притягувальна в портретах тих, в лиці тім приховувана, яка випромінювання сильне на мене чинить. Я от музики високої клясичної не годен сприймать і поціновувать хоч трохи, як слід, фахово, ведмідь мені на вухо наступив, а от лице великого музики так манить мене розгля­дувать. Що за сила в тім прихована і криється?

Але то вже якось опісля потому в одній республіканській газеті на вітрині я випадком прочитав був інформацію і навіть у записник свій її переписав:

“У містечку Устилуг Волинської області над звивистою річкою Лугою І.Ф.Стравінський спорудив 2-поверховий будинок. Упро­довж багатьох років їздив він на відпочинок, писав тут свої твори. Зокрема, тут він написав твір “Весна священна”.

І думка моя подивовано враз спалахнула імпульсивно: “Та же це зовсім близько, під боком, вважай...”

А тепер от думка уперед лине, над просторами низинними розлягається, місця того благословенного сягає, розпросто­рюється. “Он десь воно, за лісами синьо темніючими...” Близенько зовсім. Принаймні не за горами, не за долами. Але щось то знайшов славетний музика у краї непримітнім тім, що обрав його собі осідком тимчасовим для відпочинку і творчости. “Весну священну”, бачте, писав, творив там. Якась то тайна краю, місця, осідку людського з тайною душі великого музики сполучились. Вічна тайна, загадка нерозгадана мистецтва.
* * *

Уже вогні електричні густу середньоосінню темінь розрізували скрізь по видноколу, коли приміський поїзд, також освітлений ясно вікнами усіма своїми допхався, добувся у місто С., на вокзал, коліями густо поснований уступив, і став, зупинився. Тут станція вузлова залізнична. А саме місто неприглядне. На болотах якби воно поставлене, близкість болота відчувається. Веселости тут мало. Похмурість тілько супиться. Бувають же у світі міста, що, може, постали не на своїм місці. Ландшафт, може, не відповідний, не пагірковий, щоб око і дух звеселять. Долина смутку, може, тут була, місце печалі. А людина взяла та й упхалася сюди, о тім і не помишляючи.

Мати мені розказували.

Коли забрали улітку 1947 року Степана нашого, Материного небожа, то вони в обласну пересильну тюрму із матір’ю його Вихтою передачі возили.

Як назад верталися, то вчеплювалися вони за товарняк, на найближчій до нашого хутора станції Вовчій колишній товариняк уповільнював свій рух, – от вони у тім уповільнюванні і зіска­кували, хоч падали й забивались трохи об камінці жужелисті.

Було одного разу. Як поїзд-товарняк тут свій біг уповільню­вати став, то Мати наші одразу й зіскочили. На ноги свої вони ураз звелися, очима Вихту шукають. А Вихта уже від’їхала ген-ген. Усе зіскочить пробує, моцується, а зважитись сміливість утекла. Боязнь назад за подолки її тримає, удержує. Мати до неї гукають: “Скикай, Вихто!” А тут вже й поїзд із уповільнення свого виходить, пришвидшує хід свій, розгону набирає. Перестала Вихта моцуватись зіскочить. Й у Матері нашої вже думка застереження потекла, аби вона уже не зіскакувала.

Й вид Вихтин за поворотом ось уже щезає. Самим довелось тоді Матері нашій за тридцять верстов додому пішки добираться. І тільки наступного дня під вечір Вихта додому добулась.

Але через якийсь то тиждень поїхали Мати наші ізнов до Степана із передачею в тюрму пересильну самі. Вихта тоді щось то не змогла із ними поїхать. Але в пересильній тюрмі Матері сказали, що Степана уже повезли по етапу. Заплакали гірко Мати. Передачу кому там віддали чи як. Ізнов за товарняк учепились та й вертаються додому. А коли наближався потяг у швидкім русі до станції із колишньою назвою Вовча, то Мати зіскакувать рихтуються. Але поїзд не стишується в уповільнюванні, а мчить собі на повнім леті. Видно, то був не той поїзд. І поїхали Мати далі крізь зелені ліси. У місті С. уже зійшли. Вийшли, а воно усе чуже та невідоме їм, й місто непривітне, болотом відганяє, і як вибратися ізвідси – не знають.

І от скільки не бував я у місті тім, так усе сприймалося воно мені крізь призму Материної розповіді. Сум усесвітовий нагор­тався на мене, й запах гострий болотний одразу й ніздрі мої лоскотав.

Але із містом сим пов’язані були у мене й інші враження та переживання.

Як улітку 1965 року я зайшов у невеличкий станційний ресто­ранчик. Й одразу потрапив в обійми неймовірної елегійної тиші. Такий заспокійливий настрій із кутків випромінювавсь і угорі виснув. Й відчуття голоду заявило про себе у нутрощах моїх. І при­­­несли мені горщик полив’яний коричневий, зверху тістом заму­рований, а усередині картопля тушена паруюча. І молодий шлунок мій, тоді іще незіпсутий високими дозами насильницького ліку­вання. І плата така помірна – щось більше карбованця за увесь обід.

Се тепер може здаватись, як дивний сон, як казка, як ніколи й незвершувана реальність. Але все-таки у моїм житті те було, і з пам’яти його не стерти, раз воно відбиток свій там зоставило.

Квитків на той львівський потяг до Риги іще не дають. Я шукаю двері того ресторанчика, але їх нема. Я на перон ізнов виходжу. А на пероні – люди. Темінь густа. Лиш тьмяні вогники у безодні далину прошивають. Десять кроків відійти – і вже страшно. Молодики палаючими очима тебе пронизують.

А он із перону і двері до тієї прекрасної точки. Але не ресторан тут уже, а – кафе. Треба зайти. Може, щось і позосталося тут від колишнього. Таке буває у житті. Якщо місцина чимось уславилась, то й через століття уламки того булого прекрасного про себе знать дають, заявляють. Традиції інколи живуть, але часто і вигибають.

А й нагадування нема. Один суп гороховий пересолений тільки і зоставсь. Але й той на моїх очах забирають.

А іще місто С. віддавна знане на нашім хуторі було, як найвигідніший ринок для збуту часнику. Бо часник – се якби національне багатство, золото нашого хутора. Виростав він на наших городах стеблом високий, а в корені головистий, туго збитий дзюбками в головку.

Майстрині у нас по часнику неперевершені були. Ганна Гантонова, наприклад, такий плід викохувала, що й сама дивувалась котрого року, й хуторяни приходили подивуватись. У район одного року тая чутка дійшла була до високого начальства. Перший секретар райкому був раз при їхав до Ганни Гантонової часник подивиться. Вона ж, Ганна Гантонова, ізлякалась сильно, зблідла з лиця, думка її штрикнула і цілим єством пронеслася: “Переорювать города будуть!” Жахнулся. Бо не дивина, що хутірські городи наші з усіма коренеплодами своїми і з усім тим, що зовні на світі Божім яснім достигало, не раз переорювали власті.

Переорювати цього разу проте не стали. Перший секретар оглянув грядки часнику-турчака, що стіною, муром стояв посеред городу, бадиллям жовтіючим високим, в ріст людини, вивищу­вався над городиною дрібною і усілякою іншою. Подививсь, оком кілька разів опереможено начальницьки провів грядками, сказав:

– Хороший часничок виростили...

Та й не сказав більш нічого. Сів у машину та й поїхав собі. А Ганна Гантонова стояла на стежці білій, що на город співала, в роздорожжу думання свого, що ж його тепер і очікувать, напасти якої. І все видився їй трактор, що ось їде, двигтить, города переорювать.

Якщо селюки із села до нас на хутір коли навідувалися, в якійсь то причині приходили, то в подарунок наостанку (наш хутір із порожніми руками ще жодного приходька не відпускав), то сим чванливим наїжаченим гостям, котрі тихцем, а здебільшого і напролом завжди норовлять хуторянина ущипнуть і на сміх піднять за неквапність, уповільненість рухів насамперед його, серед іншого неодмінно й тугі головки часнику покладуть. Якщо о тім інколи забувалися, то бундючно некоректний селюк і тут напролом попре:

– А часничку ви іще забулись покласти...

Голову навідріз можна давать, що жоден хуторянин наш від малої дитини до старця дев’яностолітнього не оно горожанинові, селюку, а й хуторянин хуторянинові такого чогось подібного ніколи не сказав би. Пам’ятаю, з якою вирівнювальною поблаж­ливою посмішкою розказували мені Мати якось про Грицька Магеру. Малий Гриць Магера пас був наш товар коло хати, а Мати снідання, вареники варили. Покликали і Гриця в хату. Мати йому мисочку вареників із сиром чи з вишнями, що там вже було, накидали та й поставили перед ним. Поїв зі смаком хлопець ті вареники, а Мати й питаються його:

– Ну що, Грицю, наївся?

А він у відповідь:

– Якби іще три вареники, то вже б наївся би...

Й така дивина наївна ояснююча, така потішливість у відповіді тій його для Матері світилася, випромінювалася. Аж через роки в переповіданні Материне серце усмішкою тихою від страждання вирівнювалося. Але то був Гриць Магера, цвітуча наївність й жива простодушність одна.

Знаний був часник нашого хутора і по далеких світах. Бо що в першу чергу пересилали в посилці нашому каторжанинові, долею на світі позоставленому, котрий знемагав десь у далекому Магадані, у Воркуті, в Краслагу й усіх інших таборах системи Гулагу, як не часник. Наш часник, в торбини позашивуваний, і в скриньочки фанерні Материними руками доладно повкладуваний після багатоденної мандрівки у вагоні-товарняку через неосяжні простори великої імперії в порті Ваніно (“Я помню тот Ванинский порт”...), в Сов. Гавані, може, чи Находці самій на пароплав перекладали, – і він плив тепер до цілі своєї морем-окіяном, чого й не сподівавсь, звісно, ніколи у щасті буйного проростання в ясні літні дні, перед усією городиною хизуючись. Не одному каторжанинові молодому уберіг якщо не всі, то хоч декотрі із зубів. А й життя, може, не одному воякові тому полонянину уберіг допоки соками своїми усесвітньо визнаними цілющими. Аяк, одна головка часнику могла стати рятівною й уберегти від загину. Якщо говорить людина із своєю землею, в тузі, вважай, смер­тельній часто, у відлученні перебуваючи, то й земля рідна те чує, і от соки плодів своїх на поклик, на волання самого життя шле, де б не знаходилась в тім моменті людина.

Не вибував наш часник з-перед очей міщанюків. На рундуки постійно за всякої пори й погоди хуторяни носили часник у містечко на продаж. Але наш міщанюк він такий вередливий, одну головку візьме, дзюбка оддере, на зуб попробує, та й носом крутить, ганьбу дає, що гіркий дуже. А яким, скажіть, йому, часникові, і бути, як не гірким. Міщанюк він скласти ціни нашому часникові не міг. Він хотів, щоб як часник, то уже й задармо. Через норовливість свою дешеву затяту поцінувать його не міг.

Де поцінували й пошановували високо часник з нашого хутора – так це у місті С. Це був, мабуть, єдиний ринок на всю округу, на Україну цілу, де часник купляли у великій кількости, а скільки би його туди не привозили, усе збут собі знаходив. Чи люди там, поселяни такі вбогі, що ні на яку іншу їду, на інший харч, окрім часнику, і не могли спромогтися. Чи то усі сутністю своєю відчували його цілющу дію.

Брат наш старший покійний, коли товар пас, на траві лежав, а двоє теляток йому босі ноги вилизували, розказував був, як він однієї осени мішками часник у С. возив і кожного разу до головки розпродував.

Як правило, часник наші хуторяни везли у п’ятницю чи в суботу на ніч, а відповідно у суботу і неділю спродували. Везли гуртами. Але котрі й поодинці якби крадьки їхали, ті, що гуртів не визнавали. На ринку тільки уже зустрічалися.

І Семен он, сусід наш, коли йому до восьмидесяти підби­ралося, у восьмий клас коли він уже перейшов, як сам полюбляв висловлюватись, да пас одного разу товар свій коло нашої хати, день тоді високий літній сонячний у повну свою дозрілість уступав, а товар, натомившись од пасіння в дозріванні високого літнього дня одпочивав,– мені розказував тоді Семен, як він часник продавать у місто С. возив. Він його, часнику, у молодші іще свої літа, коли Христя жива іще була і дому було на кого безпечно позоставить, возив-первозив силу-силенну. І жодного разу з гуртом не їхав туди; потайки сам з дому вирушав у пору таку усамітнено непідглядувану, гурту не переносив, одну біополем власним захищену усамітненість в купецькім гендлярськім ділі визнавав.

Було одного разу. Із самого ранку вистоювалася суцільно сива сірість, що до сну кожну живу істоту й клітину кожну схиляла. Семен часник на продаж рихтував, головки від стебла зжухлого сухого одривав, від землі й сухих кісок, що ними, корінням своїм, у землю заглиблювавсь, зчищав, у мішок зелений, у вєщмішок, сином-офіцером подарований, пакував, а сива сірість небесна над землею зависала низько, й тиша, родивом вагітна, слалася доокруги. Й на сон хилило неймовірно сильно упокорююче.

А коли напакував Семен доверху зелений мішок часником і з двору у путь вирушав, то зір його на квітках жовтих під вікном зупинивсь. А квіти осінні застигли в очікувальнім передчутті з’яви небесної. І коли до шляху він добувсь, на дорогу вийшов, ступив, то й сталося очікуване, і почалось. Краплі з небесної сірости на лице вологою вдарили. Густий дощ сіятись став.

І що його робить. Назад вертатись чи вперед простувать. Ай, да куди вже його назад. Що буде, те буде. Не встиг Семен іще часник до автобусної зупинки донести, як машина мокра зелена воєнна яка то його ззаду наздоганяє та й зупиняється навпроти, знак, що підвезти запрошує. І тут уже назад додому вороття нема. Заходить, піднімається, сідає високо Семен в кабіну. Та й тільки завважує, що водій цивільний, хоч машина і воєнна. “Ти машина, ти желєзна!..” То лише зовні, дощем умита, вона зелена та велика, й чиста, нова, якби воєнна. Аби но трапилась, попала на очі у дорозі добротна, а ще й велика котра машина, то й враження воєнної справляє.

Їдуть вони, шофер і Семен, мокрою дорогою, що вмивається. Кожний зосібна у своє заглиблений. Думи заповітні з-поза меж єства кожного поки не виходять і не розпросторюються. Про часник, як спродати його, – думає Семен. Про дорогу і ще хто зна про віщо, – думає шофер. Осінньо прохолодна суцільна сірість сива висне поміж небом низьким і землею. Пасма густі стіну непроникну углибині тчуть. Слізьми великими дощовими шкло спереду плаче. Ось пальці довгі гумові увімкнуті, й сльози ядрині з вікон, як пальці турботливі материні з дитячих віч і щік, уважно старатливо витирають.

Семен собі думав, що машина його до автобусної станції тільки довезе, але із перекидання словом із шофером з’ясувалось, що машина до самого С. прямує, і не став Семен із кабіни у містечку виходить, – до самого міста й понісся крізь мокрі села й ліси сині мокрі із клумаком часнику свого. А там неподалік вокзалу залізничного водій дверцята йому відчинив – і вийшов у дощ густий Семен із пузатим, як вареник, зеленим мішком своїм, туго часником набитим. Та й подався сходами на міст високий підвісний, мутно червоний. У вітер на висоті, по мостові ідеш, а він хитається, аж страх огортає, й очі заплющувать заставляє.

Коли Семен на вокзалі на лавку дерев’яну опустився, плюхнувся, то в полегшенні якім неймовірнім затріпотіла сутність ціла його. Хоч раз в житті, а повезло сильно неочікувано йому на означенім етапі. У досяганні мета промениться, ти в захище­ности сидиш на лавці дерев’яній, а над, проз тобою по боках сиві пасма дощу тягнуться. Вільно ноги собі розставив, а меж ногами клумак зелений із часником стоїть. Се надзвичайно поетичний стан – у дощ осінній затяжний, в похмурість сиву непроглядувану упевнюючу захищеність свою відчувать. Дрімота одна сама нагортається. Голова взад подалась, за лавку до стіни закинулась. Ти мимоволі вже хропавницького даєш, вже очі склеплені твої, й хропіння в тишу залу увірвалося, й угорі по закутках його згасання висне. Око лиш звільна коли розплю­щиться, чорні числа й стрілки годинника високо угорі замигтять, застрибають перед зором, вжахнеться око та й в орбіті за повіками уляжеться ізнову враз.

Унизу мішок зелений, як вареник, пузатий, часником напханий розлігся меж ногами – й ноги Семенові розставлені широко, мішок той, наче обценьки, здержували. Й у дрімоті в напівсні, у сні Семен доторк мішка, головок часнику білих, що крізь зелену матерію мішка пуп’янками випиналися, відчував. Й солодко так неймовірно дрімать Семенові у залі, захищеність велику кожною клітиною своєю відчуваючи, свідомістю завважуючи.

Аж то – раптовий удар владний по ногах обох й раптовий лекший доторк у плече, і в отверезіти спрямоване тормошіння:

– Ви спите, а мішок ваш вже поцупили...

Стерепенувсь Семен ошерешено, а вже потім очі ік низу розплющив, спершу в подивованім розхристанні свій мішок завважив, а відтак і міліціянта перед собою з обичайкою червоною на голові.

– Шо в мішку?! – прискіпується.

– Часник... – упевнено відповідає Семен, і пробуджувана сві­домість його в береги заспокоювання входить. Самогонки нема.

– Дома треба було спать, а не на вокзалі. Вокзал не для спання...

– Дома на всі случаї, на всі ночі не наспишся, – за словом у кишеню не лізе Семен. – Дома за всі ночі недоспані тільки відіспаться і можна...

Ще міліціянт й віддалитися углиб залу не встиг, а вже очі Семенові глибоко в орбіти свої ізнов увійшли, й повіки скле­пилися, голова до стіни закотилася. Семен ізнов хроповницького дає, аж луна об закутки сині угорі високо одбивається, й висне, дух випромінювання на позоставлення сліду витворюючи. Синій. По кутках.

Й стіна сива густа непроникна дощу шельпотінням у дрімаючу свідомість лине. Ах, яка це висока поезія, стан душі в усамітненні до висот відчування піднесений – у захищености уламками в сон поринаючої свідомости шельпотіння дощу у світовім просторі завважувать.

А міліціянт прискіпливий ураз вже й знову тут. За шиворот Семена рукою вже, як звичне, бере:

– Дома треба було спать. Он мішок поцупили...

Ізнов здригування знайомого повторювання, ізнов розстрої струн у настрої світовім. І так до самого ранку. Оно задрімає, хроповницького дасть Семен, луна хропіння його об сині закутки не встигне одбиться, як уже й об ноги розставлені широко по боках мішка черк і за плече штурх:

– Спите, а мішок оньо ваш поцупили...

Семен очима глип, і зір його обичайку червону міліціянта обійняв і сполохано одбивсь.

Аж як крізь вікна засвітліло, дніти надворі почало, міліціянт прискіпуватись перестав. А й ні за що було – Семен не дрімав більше, дрімота від нього утекла, відступила поза стіни вокзальні. Духом бадьоріння усе упевнююче проймавсь Семен. А коли безпечним став уявно проглядуватись перед ним шлях його на ринок крізь вулиці міські й провулки, то знявсь Семен із місця насидженого свого і мішок із часником на плечі закинув. І спо­рожніло місце на лавці дерев’яній. Лиш дух присутности його по синіх закутках високо угорі висне.

Як і не було Семена на вокзалі, як і не ночував він там. А надворі вже ранок вияснюванням посилюваним від ринку на нього іде. Дивно так. Земля умита. Небо розчистилось зі сходу, світло ясне назустріч Семенові йде. А вулиці, а будинки, а дерева міські все умиті чисто, вільгістю щедрою просякнуті. Й прозорість висока углибині за деревами проглядується.

І такий то був врочистий випрозорений ясністю день. Таку високу ясну дивину випромінював він. Й на Семенову душу клав.

А що вже виторг щасливий випав, то такого догідливого дня і не пригадати більш. Зі своїм часником Семен на увесь базар був. Й увесь часник без затримки в хід пішов, добрий виторг випав. І не розкаявся Семен, що дощу в дорозі не злякався, як в дорогу вирушив, то назад додому не вертавсь. Й давня прикмета, що раз із дому вийшов, то назад з дороги уже не вертайсь, свою правдивість упевнила...

І я на продаж часник у місто С. возив, промишляв. У роках 1984-1985-х. Непередбачувано неозначених долі власної. Доходу ніякого не було. І став я тогді о якімсь о конкретнім ділі подумувать. Земля. Плоди землі. У всі часи було се єдине надійне опертя, яке із-під стопів людини а хоч яким посягальникам вибить нелегко було. Одним більшовикам це тільки удалося. Сі представники трудового народу умент таку тверду опору з-під стіп людини вибили. По світу з торбами пустили.

Возив я часник на продаж кілька разів. Під глибоку вже осінь, коли на моїм городі мало вже що для витоптуваня худобою зоставалось. Зжухле бадилля лиш поодиноке на моїм городі хиталося. Вздовж і впоперек сходила, витоптала його худоба. Найменший кущик зелений манливий сюди її з пасовиська вабив і гнав. Й кущика найменшого манливого зеленого на моїм городі не позосталося. Не за плід зелений уже моя тривога бігла, – за руйнацію плотів і садка, хати худобою і пастухами моя тривога позосталась.

Тоді я тільки мріяв про зелений рюкзак, і, звісно, спаковував часник у дорожню сумку. Десь головок 300-350. Це приблизно, як на вагу кілограмів сім-вісім.

З дому вирушав я у п’ятницю. Се ще порівняно вільний у дорозі день був. Субота – це вже важкий для дороги день, дорога вибухала у шаленстві і вгиналася від перевантаження. Автобуси розгонисто хвацько розверталися перед наелектризованою товпою барвно вборами цвітучою. В біополе дрижаче товпи, очікуванням висмоктане, автобус врізавсь оперемагаюче з розгону, отвори до вмісту свого шокуюче відчиняв. Скрип оно! Перед очима чиїмись упритул подивованими від щастя неочікувано непередбачуваного. І в обранця того долі дорожньої дух перехоп­лювало від несподіванки. І єство його цілковито у стан заніміння повергалося. Вибраність, вивищеність, велич свою він осягав і усвідомлював. Й ноги у дрижанні сильнім підкошувалися. Ось східці автобуса дверей перед тобою, а ноги піднять угору ні на крок не можна. Так міцно чіпко товпа у плечі вчепилася й назад тягне, що перемогти те сильне супротивне тяжіння ставало неможливо. А з другого ізнов погляду бачилося так, що це порож­нина автобуса імпет такий має, що віянням своїм подорожанина виштовхує, не пускає у вміст свій. Але кому вже вдасться сходинку подолать, то порожнина сама втягує того першого обранця долі, а й усіх обранців наступних, котрі по павзі ошелешено вскакують, й дермантинові сидіння коричневі манливо до себе в бігу тягнуть їх – котре кого. Се як уже й проходи впритул позаповнювані, що нігде унизу і ногою ступить, ногу поставить, порожнина автобуса ізнов, уже тугістю своєю непідступною упирається, чоловікові зайти не дозволяє, не приймає, виштовхує буквально його, як тільки людина на східці ногу притулить хоче, щоб вчепиться. Тупцяється, тупцяється отак людина, усі зусилля свої випробує, та й розведе безпорадно руками перед дверима, що зі скрипом перед очима зачиняються. “Насильно мил не будеш”, – каже у таких випадках одне прислів’я одного сусіднього народу, що його довгий час ми старшим братом називали.

Ах, але яке то високо погірдливе відчуття власної приві­лейованости, до егоцентризму серце нахиляюче, ураз опановує, оволодіває сутністю твоєю, коли захищено вмостивсь ти на сидінні своїм, якби законнім, й автобус несеться у леті швидкім, а перед зором твоїм за вікном назустріч темні ліси з осени біжать. А думка твоя провинно – не зіпхнути із серця її, про тих, що з клумаками в тисняві в проході стоять, а й тих уявно, що за дверима на станції позосталися.

Ночував я і на вокзалі, на тій самій лаві, що і Семен, може. Але і в готелі коли ночувати зупинявсь.

Тут кожного разу прискіпливо вивчали мій пашпорт. Наразі моє фізичне лице, очевидно, із знімком на пашпорті, не співпа­дало. Нарешті мені подавали анкету, і я акуратно заповнював її. У ваганні зупиняєшся перед запитальною графою – із якою метою приїхав. Та же не напишеш, що з метою продажу часнику. Тут я пригадую, як оден гуморист – витівник написав був “з метою по­гра­бування банку”. Спочатку воно так і пройшло, промелькнуло собі непомічене перед зором адміністратора. І тільки потому у відповідних відомствах сахнулись да й почали того гумориста шукать, розсекречувать, і натомість гумору легковажного вписавсь у його душу стан похмурої холодности. А ручка моя вже виводить “Проїздом”. Отак. Візьми та й прикинь тогді піди, куди, в які сторони світу через місто оце я проїжджав був.

На лице адміністраторки й легенька тінь підозрювання не ступає, і в моїй руці ключ від окремої кімнати опиняється. А щойно ж говорилось мені, – що вільних місць нема. Жодного.

Думка о тім застережлива біжить. Що ось розставлю я завтра вранці свій часник на рундуках продавать, і першою купляти його підійде адміністраторка готелю. Мало ймовірно. Але не одні малоймовірности уже являлись перед моє лице.

Готель двоповерховий. Взірця забудови шістдесятих років. Ідея боротьби із архітектурними зайвинами іще носилась тоді в повітрі і клала свою печать на кожну велику і малу споруду по містах і селах, в містечках і поселеннях.

Кімната невеличка, але з телевізором. Вікно у двір виходить. Підлога червона, недавно мальована, а шпарки між дошками широкі, в палець. Сирі дошки, як звичне у нас, укладалися, в усиханні розійшлися, порозсихалися. Вода болотяна, болотом відганяє, і на білу емаль умивальника коричневу іржу викинула. Патьоки в’їдливі розпливлись.

За розсохлими дверима в коридорі вайлувато міліційні майори походжають, й рипи їхні крізь шпарки у дверях до мене у кімнату проникають, а настрої їхні уявлюванням і розумінням моїм угадуються.

І так незвично дивно мені тут після хутора. Одна самотність іншою змінилася.

Я телевізора вмикаю. Аяк. Все ж оплачено. Москва вечір пісні передає. За листами трудящих. Ті листи вибірково читає попу­лярний співак (“Этот день Победы со слезами на глазах...”). І дивно так мені у цій спокійній хоч трохи, не сценічній ролі бачить, де він звичайно усе вистрибуюче похитується, розхиту­ється, як коли. А вже іще молода, але згорблена у плечах співачка удавано проникливо співає пісню-вальс кінця воєнних чи й післявоєнних літ, як він потрапив у її маленьке місто, й на плечі його лежить її рука, а він із нею майже незнайомий. І бажання там одне було вихопилося: “Так скажите хоть слово...” Так силу­вано удавано проникливо співала молода співачка цю давню вже пісню. І її потуга у мене співчуття будила. І розмишляння моє про пафос удаваний пішло, розляглося. Ах, не перекинуть сучасному молодому поколінню місток у минуле, да пафос минулого у сучас­ність вживить. Ах, не вживить його ніякими потугами. Коли ми молоді покоління до минулого пафосу в’яжемо, і тільки, то це вже намагання нові ритми зупинить. Але ж нове життя нового прагне слова. І ніщо так не огірчує нас, як цей зумисний силу­ваний застій молодого проростання спостерігать. Та що говорить – глуха стіна. Відчуття непробивности дрімотою змінюється.

Але так добре спиться мені на новім місці. Хоча думка моя, лещатами тиснення окута, не проглядувала іще, що ось Прови­діння вже гряде, і незабаром в хаосі нових негацій тужіння і за оцим минулим розлягатиметься в дооколі. Одвічна проблема, як минуле з майбутнім у моменті сучасности гармонійно сполучить. На вістрі загострення свого.

А ледве світ, заясніло, дніє ледве, я уже на ногах, із готелем прощаюся. Сумку дорожну, часником напхану, на рундуки тією ж дорогою, що і передніш мене Семен ішов на базар, несу. У віконці готелю адміністраторка нова. “Учорашня попереду, може, на базар іде, щоб мене за розпродуванням часнику застать”, – думка знадвору біжить і в скроні стукає.

А надворі над базаром уже направду світліє, ясніє, зі східної сторони світанок іде, світання, за мурами темними іще устає, як із безодні наче, й на мури свої стріли ясні шле, безпечно упевнюючим моє простування роблячи. Нападник і злодій, грабіжник і переступник у темряві переважно свої заміри чорні леліють.

При вході на базар у поранковім розвиднянні тачками, на візках, у дитячих колясках квітникарі свої квіти на продажу уже привезли. Білі, червоні, рожеві, жовті передзимові квіти. Я не знаю назви їм усім. Але згасаючі барви їхні будять у серці у моїм співчуття.


Ох, розкрились троянди червоні,

наче рани палкі, восени,

так жалібно тремтять і палають –

прагнуть щастя чи смерті вони?
Не осиплються тихо ті квіти,

не настане життя в них нове,

ні, ударить мороз до схід сонця,

і приб’є поривання живе.
І зчорніють червоні троянди,

наче в ранах запечена кров...

Ох, нехай же хоч сонця нап’ються,

поки ще їх мороз не зборов.*

Поки через свідомість мою цей вірш пробігає, на місці лобовім узвишковім, на пляцу цументово мурованім, ясно лямпочками електричними освітленім, біля ларків м’ясних вже метушаться, як на екрані. А ти в напівтемряві, як у залі, стоїш та за дією, за розгортанням сюжету спостерігаєш. Мотоцикли чорні під’їхали, із глибини півтемряви виринули, як привиди. На пляцу муро­ванім зупинилися, стали. Хазяї їхні зелені брезентові запинала із колясок розстібують, знімають. Стегна й туші свинячі червоні, шкура смалена рожево манить похітливо, із колисок видобувають, на плечі свої дужі закидають та через пляц цументований до ларків несуть.

Така дивовижна символічна картина. Надивившись, я убік відходжу, біля рундука спереду стаю. Часник білий із сумки дістаю, викладаю.

Людей ще мало. І хто не заходить на базар повз квіти, так на сяяння мого часнику увагу насамперед звертає. Білість його незвичайна людський зір заінтригований манить. Перші покупці до мене підходять. По п’ять головок на карбованець. Перший виторг зроблений. Діло розпочате. Чоловік перший – на вдачу. І вдача не забарилася. На два, на три карбованці дехто бере. Інші, взявши, купивши, ще й приятелів своїх приводять. Таке сяяння біле мого часнику незвичне. Котрі на насіння, на розплід беруть. Про якість і властивости сорту питають. Хто про своє хорошеє погане скаже.

А ранок пізньоосінній сивий уже вистоюється. Часнику, цибулі, яблук, груш, грибів, – чого хочеш, – на рундуках уже поряд все заставлено.

Павза витворилась у торгуванні моїм. Треба ціну збавлять. По шість головок на карбованець кладу. Хтось то взяв, та й ізнов павза затяжна. Дехто не оно в мене – в інших бере. Сива болотяна сірість пізньоосіння вистояна розсіюватись почала. Угорі сонце несміло із-за хмар визирнуло. Пізньоосінній день короткий. У думку проблема зворотньої дороги додому б’є й до поквапливості мене схиляє. І наче угадує стан мій роздорожний огрядна перекупка навпроти. Тут же і стала передо мною, вміст сумки моєї, число позоставлених там головок часнику проглядує, промацує:

– А якщо огульно?..

– По вісім, – кажу.

– По десять, – вона.

Сходимося, на дев’яти головках на карбованець. Але вона наступальністю своєю перемагає мою розгубленість. Угадує, що назад додому везти часник не збираюсь. Вторговує, забирає по десять. Дріб’язок й облущені дзюбки – в додачу. Вже в умі виторг прикидаю. Біля шістдесяти карбованців. А вистачить.

Я іще проходжу поміж рядами рундуків, щедроти ринку вивчаю. До м’ясних ларків заглядую. Може, й моє око щось поманить. Дешевизною своєю. Поманило. Сало. Як часник тут ціну мав, і брали його у великій кількости, так грубе й різне сало у великій кількости лежало тут в ларках, а старе пожовкле, і на рундуках – схоже, що його ніхто не брав і брати не збирався. За дешеву ціну, за півціни, вважай, я беру чималий шматок сала, який поманив мене.

І вихоплююсь, вислизаю з ринку крізь ворота.

Пора – біля полудня. Хоч вже не ранок, але і не пізно іще. Так упевнююче статечно виторг в кишені завважувать, відчувать. Що діло зроблене. Багатство не робить щастя, але й крайня вбогість принизлива.

Й іще розмірковую я. Се як творчість предивна – момент, мить, коли до тебе підходять люди, свій інтерес несуть й заінтересовано твій товар розглядують. А ти лиця іхні розглядуєш. І ти – суб’єкт моменту, і ти зацікавлена сторона, як зацікавленою є і сторона супротивна. Торгуєшся. “У торгу нема гніву”, – любив при нагоді повторювать наш сусід Іван. І те на спомин іде. А душа дивиною повниться. Зміст її життєтворчий.

Хтось то мені в 60-ті роки говорив, Павло, здається, що один італієць із походження, торгівець зерном написав чудову книжку про свою торгівлю зерном. Я її не читав. Але, мабуть, одного разу у 70-х роках в київськім букіністичнім магазині на вулиці Менжинського навпроти цирку я був і натрапив, на ту книжку, та чомусь то не купив, а потім пожалкував. І той жаль повторю­вано інколи на мене навертається.

І згадка про свою торгівлю часником не раз прилине. Це пізніше уже, як шморгать ціни уперед і уперед почали, і як продукти викидать стали, а ціну не збавляли, я на Святошинськім ринку спостерігатиму картину. Великі машини-рефрижератори із суцільно гнилими помідорами та гнилою цибулею стояли. Чоловіки біля них походжали. Громили. І запитавсь я:

– Откель, братці?

– Пшол вон!.. – гарикнув один такий громило.

І я справді хутко віддаливсь.

А як говоритиме оден:

– Хіба це ринок? Це ж зовсім не ринок...

То і я своє слово уставлю:

– От коли я часник продавав, то це був ринок. Зранку одна ціна, а ополудні – друга. Ще й дзюбочки облущені в додачу. Аби не пропадало.

Я заходжу у їдальню навпроти. Але чи не так чинили купці різних гільдій в різні часи. І той купець Антона Чехова, Малахов, здається, що свої бики якби задурно у Пилипівку в Санкт-Петербурзі віддав. Різниця тільки в рівнях трапезування.

Погамувавши голод, я іще в книгарню поряд заходжу. Тут їжа духовна. Мельки зором назви пробігаю, а свідомість моя сторінки гортає. Із злежаности зрушились – і тільки мерехтять уявно передо мною. А беру у руки і купляю чомусь лиш збірку віршів Поля Елюара. Се незбагненне “чомусь” завжди постає, коли книжку нову купляю, – і вовік мені його не збагнуть.

До автобусної станції вже міським автобусом їду, добираюсь. А на автобусній – стовпотворіння. Такого в жодному місті і в поселенні жоднім за все життя своє не зустрічав. Черги тут нема ніякої. Не змійкою, а кучно стовписьком збилися люди біля єдиного віконечка. Одне одного тисне, й нарікання та стогони чуть. Спробував був і собі пробитися уперед – намарне. Сили слабкі, і задушить можуть. “Се низький рівень цивілізації у цім місті”, – подумав, од штурханів вивільнюючись. Поразка б’є дошкульно, розгубленістю у сутности моїй розлягаючись. Але діять треба. Я іще не переступив межу розпачу до бездіяльности. До адміністрації напрошуюсь. Відштовхують. Але відступать уже нікуди. Позаду – Москва.

Квиток мені все-таки виписують, хоча надривають обкладинку у пенсійнім посвідченні. Але ще так само із боєм у штовханні я пробиваю собі вхід в автобус. Імпет порожнини автобуса за своїми фізичними законами втягує, всмоктує мене у свій вміст.

Додому повертаться – не в світ вирушать. У світ вирушать – обрії незвіданого манливі розсовувать, додому вертаться – в тиху гавань знайому втому свою усесвітову в передчутті солодкім спокою нести.

Удома на хуторі темнім при світлі затишнім гасової лямпи на зворотній сторінці готельної квитанції я підрахунки вестиму, – скільки вторговано за часник, скільки за що витрачено, і який мій чистий доход, що його на книжку, на омріяну хату свою положить можна. Сорок два карбованці. Ах, як тішили мене тоді ті доходи. Це ж застій іще, вважай, межі своєї доходив, а епоха лібералізації – одна із прекрасних епох розвинутого соціялізму – тільки мріла. Се пізніш почнеться, коли ті ж самі карбованці з гіркою холодною байдужістю на абищо викидались.

Якось сказав я, що дві дії, два чини більшовиків надовго залишаться впомку і ще довго даватимуть про себе знать ізсе­редини душ людських. Вони убили в селянинові любов до землі, насильно землю від нього відібравши. А тепер от не тілько в селян, а й в кожного чесного трудівника убили, відняли охоту до будь-якої чесної життєтворчої діяльности, найбезцеремон­нішим чином повитрушувавши у кожного кишені. А то іще думав не раз я, як же і спроневірили вони два одвічно високих роди людської діяльности – землеробський і художній.

Я випадком поклав ту готельну квитацію в кишеню своїх штанів та й забувся, щоб через сім років також випадком натрапить на неї в кишені своїх старих штанів. І з яким подивуванням, в серце розтепління йшло, я ті давні вже підрахунки розглядував. Пожовкла сторінка мого булого матеріяльного життя. Я згадував молоду дівчину із голубого екрана, яка так силувано проникливо давню пісню воєнних чи повоєнних літ намагалась співать. “Так скажите хоть слово...”
* * *

У залі вокзальнім спогадування мої розростаються. Тут лавки є. Люди сидять, і дух безпечности угорі витає. Люди входять і виходять. Поодинокі, й з дітваками і групками котрі. З рюкзаками зеленими, із сумочками малими і великими клумками. Але є і порожні лавки дерев’яні. Мене коло вікна одна лавка поманила. Подалі від людей. Я полегшено всідаюсь, денну втому свою униз кладу. Ай, добре як. Свою утому вниз покласти. Може, на оцій лавці і Семен сидів, і угорі знаки присутности його виснуть. Згори світло тихе ллється й думний настрій випромінює. Печать свою на лиця людські кладе. Переді мною далина в часі стелеться – у кілька годин. Я папір і ручку дістаю. Кортить мене, і треба дорожні нотатки із сьогоднішнього дня починать. Я щось то і записую. А лиця людські, що переді мною віддалеки трохи, і лиця по боках котрі, до мене своє заінтересоване сяяння спрямували та й випро­мінюють: “А що воно за запис учиняється? Угору втупиться, а затим і пише, вниз схилившись. Угорі хтось каже там, що писать чи як?”

Воно і не пишеться після першої сторінки. Писання у чотирьох стінах лине, находить. Хоча на якійсь то станції поштовій, в очіку­ванні коней, а в гаморі несусвітнім, кажуть, вичитав десь я, Микола Гоголь узявсь в шаленім поспіху “Мертві душі” писать. І то були найкращі сторінки поеми.

Увага моя лиця людські розглядувать розпорошується. Юні зворушенням, романтикою і розкриллям пізнавання дороги світяться, старіючі розгубленістю і втомою дороги дихають. Зажуру випромінюють. До сну хиляться. Табунцем дівчатка галасливі повсідалися на лавках. Школярки – старшокласниці, з усього видно. Й вихователька старша, мов та квочка із курчат, з кожної ока не зводить. Так і бігають очиці. А вони ж – хіба на лавці вертіння всидіти дасть. Одна одну ущипне, та й вигицують обидві. Сміхи, реготи безпричинні дзвонами зриваються, ллються переливами й угорі над стелею білою збираються. Он котрась побігла воду пить. Там в кутку фонтанчик вгору безперервно б’є, у миті котрійсь спокою амплітуди сягаючи й падаючи униз враз. Сягання висоти – це завжди і знак падіння вірний. Й собі пить захотілося. Аби но нагадав хто. Суп гороховий, юшка горохова в знак подала. Вода п’ється – не нап’єшся. Хоч і болотом тхне.

Ізнов на лавку плюхнувся. Спостерігаю. Густо вистояний дорожний дух висне у залі. В обширі зору мого навпроти дідок опинивсь. Зелений речовий мішок його в ногах стоїть, одпочиває, і про Семена нашого ізнов нагадує. А дідок голову закинув за спину сидіння й поїхав. Дрімає, хропе, хроповницького дає, ротом мухи ловить, як у міх, в себе вистояність залу всмоктує. А годинник на стіні – чорні числа й стріли на полі білім – у безкінечність час розтягує.

Я синіми закутками залу заколисаний. А за вікном темінь. Й очі зелені молодиків проглядуванням світяться. Ось гурт жінок навпроти розташовується з торбами численними великими й малими, торбочками своїми. Торбешники. Молоді, ядрині усі, але й літа вже мають котрі. Плащі на них добротні. Сині. Губи стулені щільно владно, й лиця муром однотипні. Про одне лиш думають. Матеріяльне. Виторгуване. Сентиментальність поезії до них не наблизилась. Обминула їх. Таке відчутно промацуване щастя. Хто за чим їде. “А я еду за туманом и за запахом тайги...” Зябко морозяного, закутаного в густий сивий туман, січневого вечора 1968 року я зійшов із поїзда у сердечних справах на станції міста Чернігова і почув ту тісню.

Плащі наче, взірця 60-х років. Але куди добротніші. Й сама добротність тут наразі моду творить. У застійні часи все розлі­тайки, все плівочні прозорости у моду йшли. Добротне, тоді не­трудно доступне було, досяжне тобто для середнього спожи­вача, але вайлуватим для моди здавалось. Але от в акордні роки перебу­дови не стало добротних речей, як і ніяких рівно ж не стало. Й душа споживача за добротним потягнулась. Модою є те, отже, чого нема. Розлітайка тепер душі не нагріє, як не гріла вона і колись. Але добре було в розлітайці на морозі фіглярувать, як кожух під боком. Тепер кожуха нема, хоч і розлітайки також нема. Але душа до кожуха тягнеться.

А ось ця щось середнє вибрала. Плетіння вовняне суцільне на себе нап’яла, торби свої коло старої жінки, може, матері, може, тітки позоставила та й по залу проходжується перевальцем звільна. Плетениця форми її, ідеально витончені й виточені усі напоказ виставляє. Грають, тремтять усі вони, дрижать. Трусяться на вигинах і в заокругленнях. Дірочки в плетениці в утаємни­чення рожеве похітливо манливе мимоволі зір твій веде.

Але я ось до кіоску книжково-газетного підходжу. З-поміж усього іншого обкладинка журналу кольорова “Деловые люди” на мене дивиться. Портрет політичного діяча із Казахстану Нурсултана Назарбаєва. Але таку обкладинку я вже бачив крізь скло газетно-журнального кіоску у нашім містечку.

І тут моя думка зіскок робить. Думання моє ізнов у спога­дування лине. Було восени, пізньої осени 1966 року. У надвечір’ї похмуро сизім я звідси, із станції по осушенню боліт повертався.

На зупинці лавочка зелена і дашок над нею зелений. Тиша. Убогого дня згасання, – в довгу темну ніч поринає він.

На лавку сідаю. Сам. Нікого навкруги. Й машина не проїде. Й автобус голубий ще коли то із лісу темного вирине. А навпроти на пагорбі сосна одна самітна і в сизости похмурій золотом сяє.

А в мене із собою журнал “Новий мир” був. Тут “Театральний роман” Михайла Булгакова надруковано. Я гортаю сторінки, а вони шелестять. Мій молодо гострий тоді іще зір в сизій похму­рости надвечірній магічну м’якість літер виразно розрізняє. Ах, яку високу поезію ще несли тоді для мене чорні літери на полі білім паперу. Іще не думалось тоді, не допускалось, що смислів цих високих можливе і згасання. Я “Театральний роман” читав. Зміст і образність його вільні, що в контекст офіційного письма не вписувались, в сутности моїй полегкість творили. У віддаленні глибинно провініційнім. І думав тоді я, думка моя ішла про задушливість провінції і відносну свободу центру. У нас в про­вінції під ту пору у 1966-ім уже ж така задуха наступала, хоч в зашморг лізь, а “Новый мир” у центрі, дивись, які іще речі дрюкує.

Але чи не досить спогадувань й убік відхилень з вихилясами. Чорні стрілки годинника на білому крузі свою роботу безперервно роблять й угору до опівночі наближаються. Коло маленького віконечка каси стовписько людське, один одного шарпає й убік відштовхує. Поїзди проходять часто – станція вузлова. У проміжках хіба павза коротка коло каси залягає. Та й ізнов знадвору темного зухи молоді, з імпетом налетять та й галас несусвітній біля ма­лень­кого віконця учинять. Тільки плечі їхні у натиску ціле­спрямованім мигтять розгонисто, немов бізонів натиск розго­нисто вайлуватий. Тільки шмаття тріщить у кого і зойк роз­пачливий виривається ізсередини. Слабким не місце тут. Слаб­ким та несмілим не в дорогу рушати, а дома сидіти. На печі.

Споглядання такої дорожньої картини, типової ситуації завжди болюче разить мене, у несміле заніміння повергає. Але який не є жах, а підступать до віконечка треба, бо вже час. За годину можуть і квитки продавать. У якійсь то павзі я стаю першим. Але ось з наскоку убігає гурт подорожан на передніший поїзд і плечима дужими витісняють мене. І я зусилля з себе видо­буваю, щоб за всяку ціну поближч утриматись. Й утриму­вання, перечікування того дражливо напруженого моменту квапливо млосне до знесилювання. Нігде не відчуває людина так гостро свою слабкість і розгубленість, нігде не осягає так повно уже втому життям, як біля квиткової каси дорожньої в таких ось напружених, імпетом пульсуючих ситуаціях. Боязнь дороги, прогресуюча безпомічність упокорюючими хвилями накочується на мене, і вже жах повергає моє єство в заціпеніння. А думка моя лине в молоді літа, в манливо екзотичні простори Середньої Азії і Сибіру, коли дорога сяяла одною манливістю, а уява втоми життям іще не допускала. У молоді літа наївно думаєш, віриш собі, що так воно буде завше, вірніш, нічого о тім, про зміни, у ста­рінні не думається. Здорове серце не виказує себе, у якім воно місці. Але й дорога тоді була стишнішою. У різних підходах і розуміннях.

Ці неймовірно довгі хвилини і секунди передостаннього очікування, коли з усіх боків тебе вже тиснуть, і ноги твої підкошуються у знемозі. Ось-ось мають передати місця на ризький потяг, на поїзд Львів – Рига, № 258.

Настає вирішальна передфінішна мить. Дівчина-касирка телефонну рурку до вуха приклала. Вухом слухає, а очима проз нас байдужне холодно дивиться. Погляд її відсутній. Щось пише у зошиті загальнім, малює. Але ми то знаємо, угадуємо: місця передають у ризькім потягу. Усе. Рурку телефонну поклала. Погляд невтральний на віконечко перевела, спрямувала. Хто перший? І куди? Не я. Інваліди війни. Вони Систему захищали, я ж – жертва Системи. Аж десь п’ятим упевнююсь я на ногах дубельтово, і зрушить мене із цього свого законного місця мене змогла би хіба що надзвичайно переважаюча супротивна гвалтівна сила. Рука моя у віконце вже подалась, і голос мій туди спрямувавсь:

– Плацкартний до Риги. Будь ласка, нижнє місце. Льготний.

Й на це рішення ніхто вже не може накласти вето. Навіть самий Генеральний Секретар ООН. Окрім касирки. А вона ж:

– Місць не вказуємо. І льготних у Прибалтиці не визнають.

Але виписує. Вісім карбованців. За віконцем уже гроші мої. В моїх руках омріяний квиток. Папірець шелестячий новенький. Права половина густо жовта, ліва половина, ножницями обчикрижена, рідко біла. Й чорними літерами написи і там, і там. Спершу більші справа угорі в зорові моїм віддзеркалюються:

льготный

50% комбинированний 50%

билет

А що тут комбінувать. Білет та й усе. Радістю високою хвилину натішившись, я уважненько прискіпливо й менші літери вичитувать починаю. А як. Довіряй, але перевіряй. Відомий вислів вождя усесвітового пролетаріяту. Я й компостерські знаки прискіпливо вичитую. Число, місяць, рік – усе чисто треба перевірити. Було мені раз. На місяць уперед число переставили. Добре, що тоді вчасно спохопивсь. Отож, тепер я уважно розгядую компостерські знаки. Усе правильно 01.Х.91.

Ці дивні компостерські знаки. Се герой одного роману зоряне небо розглядував, і здавалось воно йому поцяцьковане небесним компостером. “Звездный билет? Но куда?” Запитувала тоді критика. Як давно те все було. Рівно тридцять років тому. Ще у мої студентські літа. Автор того роману так інтригуюче виступав тоді перед нами у Львові. Що за освітою він лікар. Але лікарем уже ніколи не буде. Бо там не можна легковажити.

А зовсім недавно я прочитав ув одній газеті, що сей автор тепер займається проблемами Криму і виокремив поселян півострова у певний нарід.

У тринадцятий вагон мій квиток.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка