Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка39/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43

Й про усе те щедро плескали, аж вискакували із ротів, людські язики. І такий здогад повивсь, мов намітка туману сивого над рікою, поміж поговором тим. Чи не зродивсь часом у краї нашім вбогім літописець свій, сили проглядування і ясновидіння небаченої. Нестор свій доморощений. Ось він поміж нами ходив, усе бачив, і чисто все те списував у зошит, але ми, грішні, о тім і не здогадувались, бачили щодня, може, його в лице, зустрі­чалися, а знать, догадатись не могли. Яка сила із небес на нього спала, яка вибраність. Справді бо, якщо і була рація у тому здогаді – то велике бачиться на відстані, як сказав поет. І такий ще здогад за тим допускали, що того зошита потаємного наш літописець або сам самовільно передав слідству, або у нього його писання викрало енгебе, чека тобто.

І коли напливав, навертався на людей здогад отакий, то багато котра душа здригалася од страху, та невизначености. Бо за тим і друге думання слідувало. Це ж якщо у нашій вбогій стороні, серед нас темних, непросвітлених гречкосіїв да і міг з’явитись, проклюнутись ось такий літописець, спостерігач і ясновидець, якщо серед грішної товпи да могла виокремитись ось така незвичайна одиничність, то як розгадати, післанець це небес (коли й перед з’явою Месії людство в сумнівах зостановилось) чи гінець із підземелля. Благословення це, а чи кара за гріхи. Радіти чи плакати. Й чого чекать за тим – спасіння чи погибелі. Що й казати, незвична одиничність завжди ошелешує, приго­ломшує нас, грішну товпу, своєю нез’ясовністю. Тим більш і тим паче, якщо вона допоки серед тієї товпи невиявленою ходить, але діла свої уже явила.

“Чи ти ба, і то ж треба таку голівоньку мати, щоб усе те списати і доклясти, і доложить”, – тільки похитували головами декотрі поважні й умудрені життєвим досвідом односельці. Як наприклад, наш хуторянин сусід Іван: “Ото треба такий розум мати. І не інак, як він серед нас ходить”.

“Тю, на твою голову. Допоки це триватиме”, – тільки спльовував, оно через одвислу губу плюваки летіли, Дромбель, після чергового візиту слідчих до школи чи нового папірця із викликом до району.

А тому кінця й краю допоки не видно було. І все у логічно продуманій послідовности.

За полем пішли сінокоси, відтак город, садки і пасіка. Будівельна бригада, штельмашня. Контора й премії. Коротше, кожний відросток і найменший тельбушок того великого складного організму, що називається колективним госпо­дарством, себто колгоспом.

Й у фіналі кожної сторінки, кожного шматка цього захоплю­ючого сюжету все те ж традиційно запитальне, але вже з’ясоване – скільки у власні кишені поклав.

Дійшло до того, що з’ясувалось, скільки у маленьку задню кишеню поклав від штрафів, що їх накладав був Дромбель на поселян, якщо заставав їхню худобу у шкоді, у траві чи пшениці там, від штрафів за потраву тобто.

А перегорнулась остання сторінка першої частини сценарію з’ясуванням, скільки поклав Дромбель у кишеню праву сорочки, здається, своєї від чотирьох нужників, які нібито збудовані на терені колгоспу. Чотири нужники – це на папері, в бомагах позначені були, а в натурі виявився тільки один нужник – біля контори. Але і сей не за Дромбелевої пам’яти повстав, зводивсь.

Тут уже і старший слідчий не втерпів:

– Як же тобі не аяй-аяй, Дромбеле. Бачиш, скільки в його утробу де входило, а де виходить. Не те грішить, що в уста увійшло, а те, що з вуст виходить. Як же тобі не аяй-аяй. Згадай-но, Дромбеле, Олександера Македонського. Він півсвіту завоював, якими багатствами володів. Але ж чи багато людині треба. Як помирав Олександер Македонський, так отако кулака розняв і пальці розчепірив. Нате, мовляв, дивіться, нічого із собою не беру...

І тут старший слідчий розняв свого правого кулака й пальці розчепірив, імітуючи, яким чином се у сивій тисячолітній глибині робив Олександер Македонський насправді.

По павзі вже продовжував:

– А іще голова був, а іще депутат кількох рівнів, член виконкому, член бюро райкому, член батьківського комітету, орденоносець...

Тут і ми завважимо, додамо, вірніш, що мав наш Дромбель за свою сумлінну працю найважніший орден Країни Рад, тобто орден Леніна. “Самый главный орден дали за роботу мне...” Він одягав навіть його на урочистостях серед інших нагород. При цьому полюбляв посміхатися і вдававсь до каламбурів, цитуючи рядки російського поета “Самый главный орден дали за работу мне...”

Це уже пізніш казали, говорить почали, що коли прийде, спаде звиш на наш вбогий район рознарядка мати свого першого справжнього Героя Соціалістичної Праці, то першим і, може, єдиним претендентом на цю відзнаку поки що була тільки одна персона – наш Дромбель. Хоча й співалося у пісні “Если страна прикажет быть героем – у нас героем становится любой”. Але в житті воно не завжди так бувало.

Власне цим діалогом старшого слідчого і завершувалася перша частина сценарію.

Частина друга була іще більш драматично напруженою.

Коли в сюжеті першім дія в основному розвивалась довкола теми, проблем – ізвідки і яким трибом що бралось, з яких джерел складався роками поступово цілоденно доход Дромбеля, і в яку кишеню що й коли лягало, то в сюжеті другім кіноекран із виразністю клясичною показував, відтворював, де і що із Дромбелевих статків перебуває зараз, нині, на сьогоднішній день, на даний момент.

І тут метикуваті слідчі дотримувались скрупульозної послідовности. Проминально повз загострену увагу не прохо­дила, не клалась в архіви і не щезала в небуття жодна най­дрібніша деталь.

Спершу взялись за гроші, казначейські білети тобто, які тоді іще забезпечувались золотом, сріблом, платиною й іншими дорогоцінними металами, так само й усіма активами, “всем достоянием” великої Країни Рад, себто СРСР. Назвали вклади і проценти на кожній із семи ощадних книжок, котрі були виписані персонально на Дромбеля, затим – котрі на благовірну дружину його, відтак вклади на трійко діток з нагоди одержання пашпорта, по причині останнього дзвоника і вклади на день майбутнього їхнього весілля, й іще вклади цільові. Потому, як на екрані комп’ютера, що тільки тоді у нас почали входить у моду чи ще й не входили, засяяли записи, переконливі багатозначні цифри в ощадних книжках його ближчих родичів, родичів дружини, на яких би теренах великої Країни Рад вони не перебували на означену годину. Коротше, перелопатили увесь родовід подружжя по обох лініях аж до третього коліна.

Затим накинулись на доми. Власного дому подружжя Дромбелів не мало. Мешкала родина у так званому “будинку голови”, що навпроти колгоспної контори збудований був. Будинок сей звели за колгоспний рахунок спеціяльно для означеної цілі. Тобто у ньому може проживати тільки голова колгоспу, навіть довічно, якщо він довічно перебуватиме на своїй посаді. Але якщо він піде зі своєї посади, чи то б пак виженуть його, так на другий день він одразу повинен, зобов’язаний звільнити це приміщення. Але хоча Дромбель і був переведений на педагогічну ниву в школу, себто кишнули його, а все одно продовжував мешкати у “будинку голови”. Зате він вибудував, у таких випадках кажуть, одгрохав великі доми в різних місцевостях поза межами колгоспу, навіть поза межами республіки. Вони були позаписувані там на родичів подружжя із зворотнім проте дарчим написом тих родичів. Тобто що вони дарують означений будинок Дромбелеві, його дружині чи котромусь кіндерові, дитині тобто. Таких домів було сім.

Дійшла черга й до машин. Машин було більше. Не подумайте, що пральних, а автомашин, на котрих їздять. Персонально Дромбель мав чорну “Волгу”. По машині мали дружина і дітки. Решта були порозписувані по все тих же численних родичах.

Кажуть, всякому овочу своя черга. Настав момент показатись, об’явитись на екрані, у списках себто, й усякій іншій рухляді – килимам там, кожухам, заграничним телевізорам. Всього не перелічити. Та й хіба наразі ставимо ми таку мету.

Дромбеля почали шмонать. І то не раз. Під час одного шмону, розказували, виявили вдома незчисленну силу купюр-сторублівок. Кажуть, їх лічили, лічили та з ліку збились, так гамузом і повезли до району. Там уже перелічували.

А під час другого шмону, плескали збуджені язики, язик же він, що м’ясо без кісток, плескати може, у підвалі, у схроні потаємнім, що неподалік дому був викопаний, знайшли дві тисячі триста сорок п’ять трьохлітрових слоїків свинячої тушонки, тисячу дев’ятсот сім слоїків тушонки гов’яжої, з великої рогатої худоби тобто, – з телят, із бичків, із корів там, тисячу триста слоїків тушонки курячої і вісімсот сімдесят – півнячої, іще тисячу двісти слоїків лосятини.

Одні язики іще плескали, що усе те незміриме, міри тобто йому не було, Дромбелеве багатство меткі слідчі уже почетвер­тинили, другі баяли, що – пополовинили, половину себто відібрали, треті іще казали, що Дромбеля вже обдерли, як липку. І зоставсь він “яко благ, яко наг, яко нет ни х...”

Так воно було чи не так, – пересуджувати не будемо. Бо нам, грішним, того знати знову ж таки не дано, як воно було насправді.

Але його персональну чорну “Волгу” таки спершу опечатали, а відтак опечатану на постерунок до району поволокли. У це вірить можна, бо таку картину багато односельців на власні очі бачили, – робилось це привселюдно, а не за закритими дверима. Вулицею через усе село “Волгу” чорну волокли. Мало що за закритими дверима можна наговорить та й поклясти на людські язики, щоб плескали.

Так що люди, односельці, й вірили у ті незміримі Дромбелеві статки і не вірили, вагались. Нащот слоїків тих численних особливо. Гроші, машини, доми, килими, кожухи там іще. У це можна іще повірить. А от де слоїків стильки набрать і потайки законсервувать – се насамперед викликало, будило сумнів.

Поміж двома частинами сього такого захоплюючого доку­ментального сценарію, де жива реальність так і яскравіла, вражала око, палахкотіла в лице, були, не сказати б, розбіжности, але виявилася істотна різниця. Маємо на увазі не зміст окремих відеосюжетів. Кожен шматок своєрідний по своєму. Це спалах, це блискітка, це конкретний вияв живої реальности в конкретних соціально-суспільних умовах. Так воно і повинно бути в істинному мистецтві.

Але наразі ми маємо сам спосіб показу, прокручування сих двох частин.

Як показували першу частину сценарію, як розкручувалась, розгорталась перед Дромбелевими помутнілими очима в кінематографічній послідовности уся, вважай, його трудова діяльність в хронологічній чіткости, як документально засвідчувалось, де й що, і коли він брав, якими руками гріб, і в які кишені чистий доход розкладував, то дипломатична недоторканість, невтралітет його персони іще утримувався. Тобто залишавсь він іще директором школи, депутатом Рад усіх рівнів, членом виконкому і членом бюро, при регаліях усіх своїх зостававсь. І коли на слідство папірцем до району запрошували з’явитись, щоб новий шматок відеосюжету перед його помутнілі очі показать, “відік прокрутить”, так одягав він усі свої нагороди, регалії усі, й найголовніший орден свій із-поміж них на грудях своїх виокремлював. Незвично так звучить “одягти ордени”, але ж і у пісні співається “фронтовики, наденьте ордена”. Так допоки Дромбель іще вважав себе фронтовиком, ні, не невидимого фронту, але фронту трудового бійцем себе вважав.

Як же зачали другу частину сценарію крутить, показувать та прокручувати перед стомлені мутні очі Дромбелеві, то тут в інакшім вже ритмі та режимі усе те проходило, відбувалось, витримувалось. Тут метода друга в хід пішла, застосовувалась.

Тут що не шматок сюжету прокрутять, так і по рогах Дромбелевих бац палицею чи прентом. І хоч роги у нього круті були, як у сохатого, себто оленя, а все ж за кожним ударом відчутно ставало.

Наприклад, як про гроші показувалось, розкручувалось, де вони і на яких книжках покладені були, де лежать, так його із депутата одного рівня Ради, найнижчої, сільської тобто, бац – і вивели, кишнули. Ще й чутку пустили. Мовляв, судить будуть. Дак коли депутат іще, – суд узяти не може. Коли ж не депутат уже – суд запросто бере, а хоч би що тобі, нехай би й міністром ти у булі золоті прекрасні часи перебував. Золоті й прекрасні себто для себе. Бо для когось вони могли й інакшими буть.

Про машини річ пішла, – дак Дромбеля із депутата другого рівня Рад кишнули, – із Ради районної. А із члена виконкому – се уже автоматично. Раз ти не депутат, то як можеш бути членом виконкому, не бувши депутатом. Се ж тобі не виконком III Інтернаціоналу, де можна було у виконкомі перебувать, у сам Інтернаціонал не вступаючи. Се ж тобі як не як, а виконком Ради депутатів.

І з директора школи кишнули потому. Такий чоловік, мовляв, не має морального права керувати педагогічним колективом.

Про доми стали прокручувати – так із члена бюро райкому кишнули і т.д. Коротше, вивели нашого Дромбеля із членів КПРС. І став він, як мантачка, голими руками можна брать.

А тут іще і язики людські плещуть, якби жаби перед дощем кумканням заходяться, що судитимуть Дромбеля, уже суд може його взяти, із партії скинули. От і уявіть собі, як те живому чоловікові перенести, пережить. Серце не камінь, кажуть. Але і чоловік – не колода. До того ж ізнов язики людські заплескали, що нашого Дромбеля будуть позбавляти урядових нагород.

Декотрі, інші ж тільки рукою ік землі помахували: “Ет! Нащо та мова. Не одного вже такого посадили. Гроші є, то й відкупиться”.

Й пильно так у ваші очі заглядали. І в погляді тім лукавинки стрибали: “Собака собаку не вкусить. І ворон ворону ока не виклює”.

Може, воно насправді і так було, але видимість напущена, що от беруть вже Дромбеля за заднє місце та і “В дальній путь на многії года” провадять.

А одного зимового надвечір’я, сніжок тихий так лагідно мрійливо із небес падав, сіявсь, трусивсь, приїхав чорний ворон та й перед “будинком голови” зупинивсь. Двоє з червоними околишами уступили в Дромбелеве помешкання та й вивели самого Дромбеля попід ручки. Та й увіпхнули його силоміць наче, хоч він і не брикався, до чорного ворона. Що в перекладі на членороздільну мову для тих, хто спостерігав сю елегійну надвечірню картину, малюнок сей на білім-білім тлі, мало означати – Дромбеля заарештували. Й посадили, рознеслась чутка. За залізними ґратами опинивсь наш Дромбель.

І тут усі язики одностайно заплескали. Його судитимуть. Строк дадуть. Уже обчихвостили. Уже відкуплюватись не має чим.

Мовчали тільки ті, що мали супротивну окрему думку. Ті нічого не казали.

Але думка лиш їхня у повітря випромінювалась, у воздусі носилась, зависала. Мовляв, поживемо, побачимо іще.

Так воно і сталося.

Довго за ґратами Дромбель не просидів. З місяць, може. А на Вербну неділю, коли люди із сусіднього села та з містечка різкі вербові з волохатими котиками від церкви додому несли, їхав Дромбель в автобусі, також додому, до благовірної дружини, до родинного вогнища добувавсь.

Випустили його. А може, він і не перебував за ґратами. Може, це тільки качечку таку пустили, а язики людські, м’ясо без кісток, чутку ту рознесли. Може, він на курорті чи в лікарні, не допускаємо, що психіатричній, перебував. А з чорним вороном картинка о порі зимовій в передчуттях весни – то лиш імітація була, антураж.

Й тут заговорили ті, котрі мовчали: “А ми що казали?!” Ніби мовчанкою своєю у тім переднішім часі щось істотне про­мовляли. “Ти скажи, промов”.

Іще через тиждень, на другий день Великодня, як ясне сонечко сіяло, й орії під примусом в поле виїжджали, прикотив Дромбель своєю “Волгою” персональною до “будинку голови”. Віддали. Й опечатку, клеймо зняли, що і не знать, у якім місці воно було. А хтось сказав, прорік, що це так символічно кажуть “опечатати” та “клеймо поставить”; коли машину слідчі органи забирають і конфіскувати хочуть, щоб її потім на викуп за безцінь тому слідчому передать, котрий найбільш над тією справою потрудивсь.

Узимку 1984 року, коли ми з Колею на Воскресенським базарі у Київі, в комісійнім автомагазині для нього машину вибирали, так механік того магазину показував ряди ходжених, підтоптаних уже автомашин. В рядах стояли там “Запорожці”, “Москвичі”, “Жигулі” і т.д. Коля кожну оглядав, як професіонал, роззирав, у зуби їй наче заглядав, якби то була корова, про ціну питав.

А трохи віддалік в іншім ряду стояла така ваблива, майже новенька іще сіра “Волга”.

– Ну, а “Волга” ж така скільки уже коштує? – поспитавсь Коля механіка.

– А тисячу двісти, – однозначно, не замислюючись, відповів механік.

– Та невже? – звів д’горі очі Коля, і рукою правою потягнувсь до кишені, немовби гроші діставати та й тут же на місці у цім мо­менті й розраховуватись.

– Так. Тисячу двісти. Але ця машина тобі не по зубах, – спокійно провадив далі механік.

– А то б чому? – подивовано аж вигукнув Коля, Миколай.

Та й для переконливости важнішої розтулив рота, й показав два ряди білих і міцних іще, як ріпа, зубів.

– Та не в твоїх зубах, голубе, річ, – осміхнувся механік. – Річ у тім, що ці машини конфісковані.

Й уже після павзи помірковано продовжував роз’яснювати:

– Бачите, але це тільки щоб поміж нами було, на люди щоб не виходило. Конфісковані машини в основному купляють самі слідчі, може, ще яке начальство із прокуратури. Вони самі собі загодя ці машини й вибирають, і ціну самі виставляють, конфіскаційну тобто. Переважно іще задовго до слідства кожний слідчий і вибирає собі машину та й працює над нею, справу себто починає шити. Он тую “Волгу”, що тобі в око впала, – тут механік чомусь пильно подививсь на Колю, – так слідчий запримітив десь понад рік до слідства. І вона йому в око впала. Як одного ранку на працю свою ішов, а хазяїн тієї машини мимо його проїжджав. Запеленгував спершу, а потім з рік працював над нею, поки хазяїнові тієї “Волги” справу не пришили, стежив тобто за ним, спосіб життя його вивчаючи та з’ясовуючи, поки справу не пришив. А тепер от і викупить її, конфісковану, на законнім основанії.

Слухав я розповідь механіка, і в думання моє тоді ішло, як Берія собі дівчаток на вулицях вибирав, котра станом і вродою його похіть поманила, ту й і хапали. Се якби слідчі собі на вулицях авта вибирали. А тепер ось уже нові структури, чи то б пак, структури ті ж самі, та все не можуть з’ясувати, куди ж поділися батьки та родичі ближчі тих дівчаток.

Та цур йому, пек йому із тими слідчими. Бо тут іще такого понаписувать, понакальбучувать можна, хоч і перо старе, що не те, що вікна у Батьковій хаті вийматимуть, баби Лександри кухра кованого іще царського ломами розламуватимуть на части, ції мої рукописи шукаючи, як навесні 1992 року шукали, а то ще й на саме енгебе, де у дворі пам’ятник чоловікові із гостренькою борідкою стоятиме, поведуть, як у березні, 18 березня у день Паризької Комуни, 1966 року мене водили.

Лучче їх не чіпати.

Лучче ми до Дромбелевої історії повернемось, щоб її завершить.

І все. Як повернувсь Дромбель власною “Волгою” із району, так більш його ніхто й пальцем не зачепив. Ніби й не було тієї історії. Ніби й справді усе те, як у пригодницькому кіно, прокручувалось. Щоправда, ніхто не поновлював його в рядах КПРС, не обирали в члени бюро райкому, тим більше не висували кандидатом у народні депутати. Чого не було, того не було.

Але залишивсь Дромбель працювати рядовим педагогом у нашій школі, хоча й пропонували йому переїзд – він відмовився. І дотепер працює, хоча уже й вийшов на пенсію. Математику чи фізику там викладає, наразі це значення не має.

І я, буває, його інколи зустрічаю випадком, як у селі буваю. Востаннє от бачив у місти. І от за яких обставин.

Київський вранішній поїзд припізнювався усього на п’ять чи сім хвилин. Але наразі для мене це мало вирішальне значення. Бо якби поїзд не припізнювався, за графіком якби прибував, то я встигав би до автобуса, що прямував у нашу сторону. І це була така удачна, щаслива дорога. В інакшому разі можна пронудитися по цих автобусних цілий день, заки на свій хутір потрапиш.

Як потяг до перону вганявся, так ми й поприпадали з хвилюванням до вагонової шибки (а таких транзитників, як я, багато було), чи іще на майданчику автобусної станції утримується хоч якийсь автобус. Всього один червоний автобус зрушив з місця та й уже робив поворот у нашу сторону. Так і є – наш. Ах, як жаль! Яка дратівлива одна мить невезіння.

Як тільки вийшли ми із вагона, то я і сказав одному моло­дикові, аби він свої кроки у бігові пришвидшив. Може, якраз йому вдасться зупинить автобуса, то щоби і нас, старіючих та немічних, уже зачекав.

Тієї прохолодної липневої ночі падав дощ. На пероні темною прохолодою блищали калюжки. Я й собі петляю поміж ними, щоб обминуть та самого себе не оббризкать.

Аж ось уже і наблизились ми до червоного автобуса. Він так і стояв на повороті у напівповертанні, як ми і запеленгували його крізь вагонове вікно. І в розхвильованому незграбному бігові я подивовуюсь цьому обопільному завважуванню. Значить, це був совісний водій. Він завважив поїзда, який вигулькнув із-за повороту, й зупинивсь, щоб підібрати людей. Не кожний із водіїв на таке душевне благородство здатний. Я по дорогах буваю часто, і їхню натуру вивчив досконально.

З розгону захеканий спрямовуюсь у розпростерті двері автобуса. А переді мною вже люди вскакують, мене випе­реджають. Ах, як це болісно завважувать і відчувать, що тебе уже скрізь інші випереджають.

Та ось і я в автобусі. Яка полегкість. Зирк управо. Аж Дром­бель сидить. Голову його я спершу поміж людей запримітив, і губу нижню одвислу трохи. Мало що кудрів чорних, воронячого крила нема, черепок лисиною світиться, лише на потилиці слабкий сивий волосяний покрив тільки й позоставсь. От як то невтримно безперервно працює над нами час, коли ми і свої проблеми вирішуємо. Подумав я. Затим смугастий розкішний светр показавсь. Не інак, як давній білоруський. Одразу й поплив здогад. В епоху лібералізації таких не знайти, не розшукать. Фасон не той. А відтак – і спогад.

У містечку, уже в нашій рідній стороні, автобус двері прочинив, немов мішок розв’язавсь. При виході ми стикнулися. Лице в лице майже. Але не привітались. Інколи, для годиться, я і вітався з ним у селі. Але тут ситуація, вірніш, позиція така була, що йому першим треба б привітатися. То не привітавсь і я. Якби момент для привітання промайнув незворотньо.

Автобуса на село Дромбель дожидатись не став. Згріб свою величезну в три обхвати дорожню сумку. Сумка була порожньою, плюхлою, сплющилась одразу. Та й завдав її собі на праве плече. Та й попер через містечко на центр. В надії, очевидно, що попутна машина котрась його швидше підбере, аж то поки той автобус буде...

Але це не перша моя стріча з Дромбелем у місти. І все о порі поранковій, за згаданої вище ситуації, у тім же автобусі, що прямував у нашу сторону.

А якось узимку, ранок такий іще темний та морозяний був, уже рухались ми у вмісти автобуса, автобус раптом у дорозі посеред ліса зупинивсь де й зупинки не було визначено. Аж то входить, піднімається по східцях дебелий чолов’яга. Пара з рота сива пре. Дромбель. Мовби волхв із лісу вийшов, чародій якийсь. “Волхвы не боятся могучих владык, и княжеский дар им не нужен...”

Мою цікавість не раз розбирало, чого би то він отакої рані ізвідти на автобус у свою сторону пхався. Й се зацікавленням муляло мою свідомість.

А після останньої такої стрічі з Дромбелем я вже на хуторі наважився та й сказав про свої стрічі о порі поранковій із Дромбелем та й своє зацікавлення з цього приводу висловив Євці. Вона усе знає. Особливо ж, коли якісь справи сердечні, пікантні.

Євка і розказала мені ось таку історію, від початку і до кінця. А початок її сягав у семи, восьмилітню, може, давність. Але іще до часів доперебудовних, застийних тобто. Хоча Дромбель уже був розжалуваний і працював у школі як рядовий педагог, просто викладач там фізики, математики, а може, й хімії. Наразі це істотного значення не має.

Істотне значення має дещо інше. Річ у тім, що саме під тую пору в означенім застийнім іще часі, як уже вказувалось, у нашій повній середній школі пішла, з’явилася дивна мода, яка й дотепер нерозгадана, нез’ясовна.

Дівчатка, починаючи десь із восьмого клясу і старші, не сказати б, що масово, але у значнім числі закохуватись у своїх наставників, досвідчених вже педагогів почали. А ті відповідно стали відповідати дівчатками взаємністю. І також от невідомо, із яких таких благородних поривань душі а чи плоті вони це робили.

Кажуть, початок цьому поклала якась п’ятнадцятилітня Галька, яка палко закохалася у свого воєнрука чи фізрука там, чоловіка іще молодого, ставного, із вусами, але уже мужа своєї благовірної дружини. І він відповів тій Гальці взаємністю. Сталося це у таборі під час проведення воєнізованої гри “Зірниця”. Відтак іще двоє дівчаток по черзі, спершу одна, а потім друга закохалися у того самого воєнрука чи фізрука. І він, звісно, відповів їм взаємністю. Спершу – одній, затим – другій.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка