Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка38/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43

Минає один день, другий, третій...

А між тим, як пізніше переповідав ту історію п’яний Андрій Дреп, Дромбель в однім білоруськім городі, невідомо, правда, на ймення якім городі, найняв собі готеля чи кватирю, і Семенову Галю до себе поселив, приписав, та й володіє нею уже не похапцем, як у посадці, а вільно, як йому й Галі того захочеться, заманеться як, якби дружиною своєю законною на законнім основанії владів. А вдень шпацирують собі по городу попід ручки, також якби муж і дружина на законнім основанії. Хто в чужім городі із своїх людей хіба стріне та хоч оком своїм їхній спокій потривожить. Ніхто. А для чужого ока вони – муж і жона.

П’ятого дня зустрічає Семена Дромбелева жінка та й питається:

– А де це, Семене, твоя Галя, що щось не видно?

– А вона, як голова їхав, то й собі у Білорусію поїхала. Може, светрів накупляє...

За простодушністю своєю і признався Семен, як було насправді.

– Ах, Семене, Семене, що ж ти наробив?! – так і сплеснула у свої білі ручки головиха. – Та в тебе є розум чи нема. Та хіба ж тобі, телепню, не відомо, що його із молодою жінкою чи дівчиною нікуди посилать не можна. Я його знаю, не перший день із ним живу. Він же одразу її і насяде, і в...

І тут головиха, на велике подивування і немалу ніяковість Семенову, промовила те слово натурально, що може Дромбель із його Галею ізробить.

І от те мовлене слово відіграло вирішальну роль у розбуянні цієї драми. Бо як потому зізнався Семен, що не таїною для нього було, що той Дромбель із його Галею у посадці може робить. “Але від слова головишиного у мене в голові запаморочилось. І в нутрощах аж зашкварчало, – при цьому Семен рукою кружком розтирав свої нутрощі на рівні грудей сюди-туди, показував, де саме шкварчало. – Я якби розум стратив. Одні лиш пристрасти буяли в мені... Така сильна любов палахкотіла в мені до Галі, Гальки. І ненависть іще сильніша до Дромбеля. І ревнощі непояснимі усе те перевищували”.

Сьомого дня, вірніш, вечора повернулася додому Галя. Із светрами чи без светрів – наразі це вже значення не мало.

Семен був темний з лиця, як хмара, але жадним словом своєї гнівливости супротив Галі не виказав.

Воно у природі подібних душевних станів та вчинків по-різному буває. Одні ревниві естрамадурці на благовірному дружиноньку свою накидаються із пімстою. Як той грузин, що на місці злочину свою благовірну із слов’янського походження тут же й пристрілив, а спокусника став щедро заморськими напоями, коньяками різними пригощати, на закуску ж запропонував йому приготувати самому собі із того жінчиного грішного тіла смаже­нину, та й під дульцем нагана наказав виїсти доостанку.

– А що смашне? – запитав тільки.

Ногою правою йому копняка у заднє місце. Та й відпустив у світ широкий.

Інші ж чоловіки, навпаки, дружиноньки благовірної своєї і пальцем не зачеплять, а одразу налітають зненацька на змія-спокусника. Як той полковник-авіатор у Василькові, що довідавшись про зраду дружини із породистим псом, тут же на місці й пристрілив того пса, зберігши при цьому ласкаве ніжне ставлення до дружини.

Природа сих полярних учинків нехай залишається для нас нез’ясовною. А вона і є нез’ясовною, попри наші можливі кволі зусилля розгадати її.

Це вже був, ішов восьмий ранок відтоді, як відправився у свою мандрівку в синьооку Білорусь Дромбель із Галею.

Як звичне, упродовж літ, з’явився, прийшов на сьому годину ранку Дромбель у контору. Наряд давати.

Бригадири, агрономи, механіки і т.д., коротше, усі підручні зібралися та й кружка сидять, повсідалися, кожен по своїх місцях. Тут, як і в Політбюро, кожний своє місце мав, і на чуже не сяде. Й коритцем відповідним своїм кожний послуговувався.

Вони сидять, а голова їм теревені поки що править, баки забиває, діловий звіт про поїздку до братньої Білорусі подає, як на папері викладає. Уже й завершує на мажорній ноті, наряд давать збирається, що сьогодні і де робить, і кому до якого діла приставленим буть. Як машині, як скотині; рівно ж як і людині.

А між тим кожний із присутніх про себе подумки завважив, нікому, звісно, більш не зізнаючись, що лице Дромбелеве якесь зім’яте, пожмакане, а вигляд його іще похмуріший од звичного. Й понуріший.

Рівно ж як кожний про себе відзначив також, що чого то відсутній головний агроном Семен Приходько.

Не встигла думка тая, здогад у сині закутки кабінету рознестись та вистоятись, як рипнули двері, і перед лице кожного не увійшов, а влетів прожогом не хто інший, як той самий головний агроном Семен Приходько.

І в блискавичнім пориві семимильними кроками, не кроками, стрибками, якби лев, тигр, леопард, а може, гепард у люті своїй скаженій, кинувся до столу та й уп’явся своєю правою рукою Дромбелеві в горло. Се була мертва хватка. Дромбелеве лице налилось кров’ю, посиніло відтак, а очі заокруглились і пішли ік’ горі. Волооким Дромбель став.

Але те заціпеніння проте тривало недовгу мить. Інстинкт самозахисту хоча і спрацьовує із запізненням, але також блискавично. Ось уже і Дромбель вп’явсь своєю ручиською у Семенове жилясте горло. Й попадали вони обоє на підлогу, і стола із собою перекинули, і що на столі було – телефон, папери та приладдя яке – теє все шкереберть полетіло.

Посеред кабінету ось опинились вони, й пристинкові стильці шкереберть своїми тілами дебелими, руками там чи ногами перевертаючи. То Семен на Дромбелеві лежить і ручищами своїми в горлянку того вп’явся, аж головине лице буряково синіє, а очі на лоба ік’ горі ідуть. То ось Дромбель вивернувсь, та уже на Семенові лежить, гніздиться, й ручиськами своїми агрономову горлянку жилясту обхопив та й душить, аж хрип з горловини проривається.

І так поперемінно.

Увесь драматизм ситуації і вся висока напруга її у тім, може, і полягали, що були суперники однакові на силі, рівнозначні майже тобто, і в однім спрямуванні їхня думка бігла, працювала. Якби один одному горлянку – сю стратегічно важливу магістраль для людського організму, знешкодить, перечавить своїми ручиськами.

І один одного пересилить не міг.

Бригадири, агрономи, зоотехніки, механіки і т.д., підручні тобто, одразу усі зі своїх насиджених місць повставали. Тут уже не до сидіння. Як момент заніміння минув, то в прострації розгублености опинились усі разом і кожний зосібна. Тут іще подумать треба, наслідки у ближчім майбутнім уявить, аніж на власний чин зважитись. Бо діло тут може керосином пахнуть. Се знав кожний, і думки кожного працювали в ось такім одностайнім спрямуванні. А воно завжди таке із підручними хоча б чиїми буває у подібних ситуаціях, а не тільки із підручними Сталіна, як вони до дверей вуха свої приставляли поперемінно, як миші грецькі, перш ніж подати команду двері виламувать.

Котрийсь із бригадирів запропонував огріти довбешкою, тобто наразі табуреткою, головного агронома по голові, щоб пристрасть остудить. Вони й рознімуться, мовляв. Так то воно так. А ну ж да огрієш по голові самого Дромбеля. Голови їхні докупоньки нахиляються. Що тоді буде?!

Ніхто не зважився.

На оказію зайшов у кабінет подивиться нічний сторож Овсій – він іще своїм мотодреком не встиг додому відчалить. Кажуть, добре чужими руками жар загрібать.

І те одразу комусь на ум прийшло. Та й сказав, промовив хтось, щоб пішов сторож Овсій та й приніс відро холодної колодязної води. І метнувся, пішов Овсій та й витяг із колодязя відро свіжої води. І приніс. Кажуть, холодна вода на гарячу голову моментально знімає, розряджує найзаядлішу пасію і остуджує найбуйніші сердечні пристрасти. І, за наказом підручних, линув, хлюпнув Овсій відро холодної води на голови суперників. Тільки сплеск роздавсь у кабінеті. І кректання, ухкання вихопилось із горлянок їхніх. І отямилися вони. Й звелися, скочили на ноги свої. І вже сміло підступили до них підручні, хто до кого – хто до Дромбеля, а хто до Семена. Й словом, умовлянням уже пригашували заядлу пасію і буйні пристрасти кожного зосібна до безпечної межі.

А потім було таке. Власне нічого страшного і не було. Звісно, що по тім інциденті Семена із головного агронома розжалували, коротше, кишнули. Ясно, що Дромбелеві із Семеном вкупі вже не працювать, не вирощувать щедрих врожаїв і не годувати велику Країну Рад хлібом. Семенові пропонували рівнозначну відповідну, рівноцінну посаду у другім колгоспі, але він переїжджати із осідлого місця не захотів. Вірніш, спершу не захотіла Галька, а з нею і Семен. Із принципу він самовільно, на власний вибір пішов працювати вантажником на фабрику, де й тримається досі, чи вже й на пенсію вийшов. Тільки пити сильно, запоями почав іще до перебудовних часів.

Не вплинув сей інцидент поки що і на Дромбелеву долю. В районі знать про це знали, але заходів не вживали, пожурили хіба що.

Взагалі я чув був від когось у ті часи, ніби нащот цих сер­дечних справ усіх номенклатурників, починаючи від голови колгоспу чи і бригадира навіть, яка то негласна постанова чи інструкція самого Політбюра була. Тобто не те, щоб уже те сердечне діло дозволить указом, але щоб не звертати на нього уваги і в партійний гріх не вводить, не вменять. Бо, мовляв, у номенклатурників державний труд тяжкий, щоб цілу Країну Рад годувать і опікать. Стомлюються вони сильно. Отож, як порозважаються вони із ягничками за своїм вільним вибором, хто із ким і яким чином за потрібне вважає, так сили їхні одразу тут же і подвояться, потрояться. І з ревністю неуявною ізнов накинуться вони на державнії, на партєльнії діла, яко тигри, щоб отечеству вірно послужить.

Це якшо інший якийсь гріх є, куша, наприклад, із кимось із вищестоячих, які стоять вище, високо навіть, оний товариш не поділив, і на нього спала рокованість із номенклатури кишнуть, то для сущого доказу і остраху можна і сердечне діло приплю­сувать.

Якщо же усе інше в нормі, то те діло сердечне навіть похвальним уважалося. Щоправда, і на цій ниві виникали непорозуміння, з’являлися колізії. Коли хтось із кимсь ягничку не поділив, або не в тую гречку вскочив. Тоді, звісно, вищий нижчого міг нагнути, а дужчий слабкішого міг причавить. Тобто як і в кожній сфері бували случаї різні.

Але траплялося, випадали і випадки, коли унаслідок окреслених колізій хтось міг і вищих чинів несподівано для самого себе доскочить. Се, бачте, діло делікатне. І не тільки тому, що де кладеться тіло, там робиться і діло. Й навпаки. Особливо щастя інколи усміхалося тут підноменклатурникам. Не сказати б, щоб унаслідок окреслених колізій та вже котрийсь бригадир одразу головою колгоспу став. Але на терені Західної України я знав одного свого побратима, який упродовж років сумлінно працював заступником редактора однієї газети. Він, може, і звікував би на цій своїй посаді, яко сумлінний. Але тут підвернувсь случай. Хтось доніс тому обранцю везіння, агентура його, ймовірніш усього, й донесла, що ніби сам редактор заживає його благовірну дружину.

А треба сказати, хоч це і до суті не стосується, що заступник редактора той був ревнивий естрамадурець. Він намислив собі вислідити, щоби доконче з’ясувати донесене в серці у своїм і на фактах.

І вислідив. Якось у понеділок сказав своїй дружині благовірній, що посилають його на цілий тиждень у відрядження в Карпати. Ще й посвідчення про відрядження, редактором підписане, показав. Дружина вичитала пильненько те посвідчення, й мимовільна лукавинка, усмішка на її вуста пробилася. У звичайнім обході непомітне, але ревнивий естрамадурець завважив, засік, запеленгував оком вже настороженим своїм.

Зібрав баульчика, розпрощавсь поцілунком чи як там – да і в путь. Перешнякав десь на вокзалі чи у місти в потаємку до полуночі. А опівночі додому припхавсь. Усе хвилювавсь, переживав, що дружина двері на защіпку візьме. Але не взяла. Двері від ключа й подались, хоча раніш, бувало, не завжди за першим разом слухались.

І тут перед героєм нашим постала картина в натуральнім вигляді своїм. Але герой сей не був із розряду тих, щоби як грузин чи полковник на когось накидатись. Він тихий, сумирний був. Він увесь вогонь на себе взяв. І в шаленстві заметався по кімнаті. Пасія нез’ясовно висока носила його на крилах грізних своїх. Може, вона і розсіялася б. Але тут жінка, дружина його благовірна сказала, промовила: “І де ти в халєри взявся, приперло його. Он хай би чоловік своє діло завершив”. Так і сказала, що мала на думці.

Сі слова її підлили масла в огонь. Пасія навернулася на нашого героя з іще дужчою силою да й вдарила в серце інфарктом.

Але діло було молоде іще. Молодий організм скоро справився з аварією. І як минув певний відповідний строк, то й вийшов заступник редактора із лікувального закладу. І тільки-но він у редакцію свою заявивсь, так радісна новина і чекала вже на нього. У синіх закутках кабінету уже загусала, виснула вона. Й стини синьо радісно сяяли од тієї новини. Що призначається він віднині повнокровним редактором такої самої газети, тільки на східних вже теренах, в одній із востошних областей. За страждання високе й терпеливість та витримку клясичну, очевидно, пожалувало так щедро, змилостивилось над ним високе начальство. І дружина благовірна тут супроти не пішла, огинатись не стала, одразу ж згоду на переїзд дала.

І дня безпричинно не стали вони затримуватись у тім місти.

Але і тому суперникові нашого героя, редакторові корінному нічого не було. Також достойно бій витримав. І добував свою службу до пенсії уже при гинчому новому заступникові.

Так і Дромбелеві за ту пригодоньку нічого не було. Посміялись хіба що десь у верхах, та й на тім крапку поставили.

Але в скорім часі Дромбель таки погорів. На якім то гинчім, невідомім для простолюду ділі. Для самого Дромбеля, може, те діло було зрозуміле, відоме і з’ясовне.

Неочікувально на загальні збори прибув, приїхав сам перший секретар райкому та й привіз нового голову колгоспу, що був раніш працював механізатором у другому сусідньому селі, а тепер вибивсь у люди.

– Ось буде ваш новий голова. Прошу любити і жалувати!

А Дромбель тут же спішно був настановлений директором школи, його попередниця, директриса, котра пробула на цій керівній педагогічній посаді п’ятнадцять літ, тут же, того таки дня була спішно увільнена зі своєї, здавалось, такої дубельтової посади.

Людські язики подейкували (людським язикам спину нема, і їм море по коліна, на них вуздечка не тримається, хоч би і як натягували її), що ніби Дромбель із кимось, з ким треба було, не поділивсь, як належиться, тобто більше собі взяв, а тому другому менше дав. Нам про теє судить не дано. За темною стиною сховане воно од нашого ока.

Гроза пронеслася над Дромбелевою головою раптово, несподівано й неочікувано. І це був якби грім посеред ясного неба. Тут притичина була відома, проста й очевидна.

На ремонт школи привезли дві машини дощок. А наступного дня їх не стало. Дромбель ніби спровадив дошки наліво, а гроші поклав собі у праву кишеню.

Іще через день у школу навідалося, приїхало слідство. Червоний околиш. І почали писати, малювати і списувати. Дромбеля за заднє місце брати. До району його звати. Спершу Дромбель тільки посміхнувся: “А мені що, мені море по коліно. Я викручусь”.

Так воно спочатку і було у цій довготривалій історії.

Що не візьме слідство Дромбеля за заднє місце, так він і викрутивсь, вислизнув. Чи то руки слідства заслабкі були, чи то Дромбелеве тіло таке слизьке, чи то брали так слабенько, якби жарт розігрували. Чи то він змащував руки слідства, та й воно не могло його слизькими руками взяти. Сього нам також знати не дано. Се у вищих ешелонах власти, як потому прийнято говорить було, темною хмарою оповите й по сей день зосталося.

Але у початковій фазі тієї непростої затяжної історії, не скажемо проте, що незвичайної, був один момент.

Тільки викрунувсь, вислизнув Дромбель нащот тих шкільних дощок (“А де вони, кляті, на мене взялися?!”, – не раз потому проклинав він ту спокусливу хвилину) чистисіньким та неушкодженим, й посміхатись у вуста сам до себе став лукаво, а вже нові темні хмари над його головою кублилися.

Не встиг Дромбель іще у душі своїй тією першою великою побідою натішитись (Не радій і не смійся дочасно. Німці казали “Alles gut – Ende gut”, тобто, що все добре, якщо кінець добрий. І брат наш старший що говорить “Смеется тот, кто смеется послед­ним”, що наразі іще допоки перекладу не потребує, бо так учинила сесія нашої Верховної Ради), як аж то через кілька день вже і нове слідство у школу котить. І без околиша вже червоного – всі у цивільному.

Й нове діло перед ним виставляють, нові папери на стил кладуть. А там усе чисто до найменших подробиць списано. Як він колгоспний ліс в “битность свойого головування” заганяв. Скільки й кому, і коли і по чім, і через кого, і за яких обставин, і в котру кишеню гроші клав. Ну, все до найменшої дрібнички. Він того не пам’ятав, що там списано було. Якби упродовж літ за ним незримо полював кінематограф, і кожне дихання Дромбелеве запеленговував, фіксував. І ось прошу, мось-пана, нате.

Тут Дромбелева голова од несподіванки обертом пішла. Й ухопивсь він ручищами своїми за волосся на голові і став коси свої рвати у буквальному розумінні, як це і прийнято робить у таких несподіваних, неочікувано драматичних, а то й трагічних ситуаціях.

Але одну деталь у цім моменті треба виокремить. Дромбе­леве чорне волосся. Він і справді мав пишного кудрявого-розкудрявого чуба, який не поникав і не сивів з роками. Же би де волосинка сива прокинулася була. Ся пишна смоляниста шевелюра – се була гордість і втіха його постави та душі. Сюю прикмету виокремлювали також нарисовці, коли хвалебні нариси про нашого Дромбеля писали у газетах та по радіо передавали. Увесь життєпис його списували, як із пелюшок він тільки про те й мріяв, як би велику Країну Рад хлібом нагодувать, розповідали про виконання та перевиконання плянів, і про перспективу мова велась. І серед усього того, серед іншого, побіжно немов, походя акцентували свою загострену увагу на Дромбелевому пишному чубові. Що, мовляв, чуба він має розкішного і, як смола, чорного. Шевелюра спадає на правий бік і на вузького лоба, якби чорне вороняче крило. Можна б, і крукове було сказати чи написати. Іще писали, говорили, що за тією кучмою, за тим пишним волосяним покривом чорним, що як у капітана Бароєва на плачах і на грудях, в молоді Дромбелеві роки його подруги сохнули та в’янули. І тепер молодички декотрі ненароком задивляються та зітхають. Це поміж іншим так, для розрядки писалось, говорилось, такого, може, і згадувать не треба було, інструкцією та приписами не передбачалось.

Це так би мовити, відступ, але підемо далі за хронологією.

Як повернувсь, прийшов додому того вечора Дромбель, то впав на постиль свою, не роззуваючись, як заведено говорить у таких випадках. І думи чорні оповили його голову. Дума думу наганяє, й кільце замкнуте витворюється, і розімкнути уже його неможливо, сил нема, – така кволість, фаза виснажености думання настала. “Це ж якщо слідство шматок сценарію про колгоспний ліс на стил поклало, і кінематографічною точністю засвітився він, то й повний сценарій мого головування у них є. Ба, а я не знав, не передбачив того, головуючи”, – з боку на бік перевертався, борсався, наче у пропасниці, тієї ночі Дромбель у своїй постелі. Піт градом котився з його лиця. І вся плоть його дебела обливалася ручаями. Ручаї із себе вивергала.

Як ранок засірів, то й на ноги звівся. Устав. Глядь в люстерко. А шевелюра вся сива-сива, аж біла. За одну ніч. Й уже не вороняче чорне крило звисало на праве вухо. То було крило якоїсь нетутешньої птахи. Й вичорнить його, повернуть йому первісну свою барву уже не зміг би, безсилий був би жоден Кашпі­ровський, якби і з’явивсь був під ту пору.

Такою могутньою була сила того високого слідства.

Я чув од очевидців, як моментально сивіли на очах молоді вояки у війну, коли опинялись в якійсь смертельно критичній ситуації, коли, наприклад, ось танка хрестата чорна, потвора грізна, на нього прямо в лице перла жерлом горластим своїм, якби у кабінет Олександра Дубчека у серпні 1968 року, і йому діватись вже ніде, відступати нікуди. Але щоб в мирний час, від якогось там цивільного слідства в одну ніч отако посивів, вибіливсь чоловік, якби од хльорки, що нею на папірні брудне ганчір’я вибілюють – то це справді дивина в нашім краї була небачена.

І тоді вперше за все немолоде уже Дромбелеве життя його серця діткнувся глибокий сум.

А всі подальші події розгорталися в чіткій послідовности, як у кіно, за наперед розписаним сценарієм. Дромбель допускав, що такий сценарій насправді був розписаний умілим режисером. Як нам, грішним, звідки теє знати, що, може, такий сценарій існував у натурі.

Дія щораз набувала драматичнішого розвитку.

Як тільки викрунувсь Дромбель, спекався, вислизнув од того колгоспного лісу, так тут же йому незабарно на стил і другий шматок сценарію поклали, положили. Про колгоспну худобу. Як щороку він по фермах по п’ятдесят-сімдесят дійних корів утримував зверх записаного, і як те тайне стадо йому високі надої передовика улітку і взимку забезпечувало, як утікали з тією тайною худобою на Майдан, коли одного разу неочікувана ревізія несподівано нагрянула (я тоді саме на хуторі перебував і мав нагоду за тією поквапливою втечею спостерігать, якби од більшовиків по войні перли ту худобу пополудні), й куди, й кому й по яких актах потому збувалась тая скотина направо, і як у ліву Дромбелеву кишеню гроші покладені були.

Й скільки там від означеної операції числилось.

Усе чисто виклало на стил перед мутні Дромбелеві очі слідство.

Але й від того викрутивсь, і худоби колгоспної спекавсь, із рук слідства наче вислизнув меткий Дромбель. Таку і свою потужність у сфері винахідливости являв і він. Не оно слідство свою невтримну наступальність виказувало. Козир клало. Як бачимо, в нього і бити чим іще допоки тую козир було.

А поміж простолюдинів пішло, рознеслося, з людських вуст зривалося й людські язики, не телячі ж, телячі хіба що варені свою незрівнянну якість заявляють, а то живі людські язики плескали, що усе шито-крито, усе допоки там виходить, так вдається Дромбелеві із обіймів слідства вислизати, що є чим відкупиться. Тут, у такім поєдинкові, у двобої лютім про сотні вже й мови не могло вестись.

Знову ж таки нам, грішним, те зрозуміть і осягнуть не дано, що, може, воно й насправді так було, у тім спрямуванні сценарій розкручувався як про те людські язики плескали.

“Гроші зроблять все”. Одне теревенили вони. Але це до епохи застою стосувалось. В епоху лібералізації ці гроші вже стали ні по чім. Тут бартер хіба і міг би виручить. Який важіль слідства – такий на другу сторону терезів і бартер клади.

Тут твої купони, шамбони уже нікому не потрібні. Вони з казетами зрівнялись. Ними хіба обслугу, якби казетами, заднього місця у відповідних закладах Київського гідропарку проводить почали. Спершу зелененькими, синенькими, а відтак і черво­ненькими. Так в ніщо їх поставили. І найзахудаліший слідчий не став би об ці папірці свої руки марать, випецькувать. Йому супротив його важелів бартер клади. Готову продукцію, бажано, щоб і чисту. Екологічно тобто.

Але в епоху, коли се оповідане діялось, іще й ті папірці, гроші тобто, в моді були. І кажуть, як стало відомо слідству, Дромбель назбирав їх велике число, у великій кількости вони у нього були, водилися. Та й помаленьку вичавлювали їх із нього. З капшуків тобто його.

Не встиг він після худоби оговтатись, до тями прийти, як перед його звужені мутні очі на стил новий шматок сценарію ліг. Про поле. Спершу про злакові культури. Скільки й коли, й кому машин зерна відправив просто з поля, минаючи громадську комору, і яка машина й о котрій годині на яке урочище приїжджала, і хто за кермом сидів, хто за шофера тобто був. І скільки сотень, тисяч котрого дня в його праву нагрудну кишеню лягло.

Відтак те ж саме про сіно.

І про картоплю так само. І сторінки так само яскраві все виразні. Хто, де, коли, кому, хто посередник, який куш посе­редникові перепало, і котра кістка в Дромбелевім горлі опинилась. Як авіатори, пілоти, не самольотами своїми – вантажівками ту бульбу перевозили, як донецькі шахтарі, першопроходці підземних надр МАЗами й КАМАЗами її аж на Донецький кряж, так ласкаво зігрітий поетичною ніжністю Володимира Сосюри, перли, – усе в тій книзі буття вписане було. І знову ж усе – яка вага, скільки тонн і центнерів, скільки, і коли, о котрій годині, і всі прізвища вписані, і водіїв, посередників. І в підсумку традиційне: скільки у Дромбелеву кишеню лягло, покладено тогді було, а скільки в кишені посередників, пропускалось місцями, не згадувалось, у які кишені – ліві чи праві.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка