Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка37/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   43

Розділ XVIII
У БІЛОРУСІЮ ЗА СВЕТРАМИ...

Прокинувся я від сірої похмурости й цілковитої тиші у кімнаті. Узбека вже не було. Не інакше, як направду він був бізнесмен, що в таку туманну іще рань зі своїми ділами кудись попхався. Когось обманювати, щось то у когось видурювати. Проте і дивно трохи, щоби новоявлений бізнесмен да такою густою ностальгією огорнутий був, щоб так заядло проклинав месію. Бізнесмени ж – породження перебудови. А втім і як сказати. Он же і в нас перший в Україні більшовик, що не одну сльозу, напевне, за благодатними (для нього!) минулими днями зронив з повік своїх, а й то у комерційні структури попхавсь, поринавсь, як його час наспів. Нічого не буває без пори.

Але ті розгадування бізнесових примх і пристрастив не довго займають мою свідомість. Як запитально вклинилось у думання, так і відійшло проминально.

У свіже вранішнє завважування вже спостережливе біжить, наскільки ж підсвідомо чутлива наша природа до чиєїсь присутности чи відсутности, що заледве прокинувшись, оком іще не завважуючи, ми уже відчуваємо повноту чи порожнечу від того, що ось хто то з’явивсь у місці оцім, або ж щез, ізник той, що присутній був.

Ранок тихий осінній туманний. П’яте жовтня. Субота. Вихідний. І вільність, внутрішня розкутість вихідного дня у ритмі міських вулиць та майданів видзвонює.

Мені не так магазини уславлені мінські, що про них стильки начувсь було, універмаги, гастрономи різні і без назв невеличкі спеціалізовані манять, леза для чека уже куплені, як манить мене центральний білоруський ринок. А що воно там і по чім? І вигляд який, цвітіння яке? Чи й справді дистанція могутнього розмаху.

Вийшов я із готелю, прочумлююсь собі та про центральний ринок питаюсь. А язик, як відомо, він до самого Київа доведе, а не тільки на центральний мінський ринок – торжище Білорусі. Як усе воно звучить імпозантно, що центральне. Хоч і ЦУМ, а хоч і Центральна теплосіть, а тим паче тюрма центральна, централка себто, що одночасно згубила мій талант і молодість мою. Не кажучи вже про Центральний ринок. Хоч і не в самім серці, не в центрі МінськА може, він і розташований.

Я іще тривалий час петляю вулицями і провулочками у сивім вранішнім тумані. Куди люди, туди і я. Та ця осіння похмурість для душі благісна, для заспокоєння втоми і тривог сприятлива, співзвучна неквапливому розмишлянню, до споглядання й передчуттів спонукаюча.

На прямій фінішній уже з орієнтиру збитися, заблукати просто неможливо. Тут усі шляхи ведуть до Базару, якби до Риму всі шляхи ведуть, якби до Мекки. Тут усі потоки у велике русло зливаються, в річище, можна сказати, чи як там іще в географічнім світі кажуть. Тут народ лавиною сухне. Хіба що напрямки переплутати можна. Одна лавина – на базар, друга лавина – із базару вже. На лицях першої лавини буйно зацвітають ілюзії, в лицях лавини другої супротивної ілюзії вже відцвіли, і лиця їхні платочки пелюсток ронять. Ах, яка бентежна мить, коли зацвітають рясно ілюзії, ах, яке спорожніння і втома, коли відцвітають ілюзії: “Не тривожте мене дайте заснуть. Бо натомився сильно. Із базару прийшов”, – казали колись Батько. А ми, малі, того й не розуміли. Ізнов Плужникове:
О, досвіде, розраднику немилий,

Навіть запізнений, завжди дочасний ти.
Вхід на Центральний Мінський ринок справляє враження. Велика конусоподібна брама. Стиль? Та ясно ж, що соцреалістичний вже, здається. Але іще сірий мур, і враження справляє.

Я стою на пляцу і прошу когось, першого ліпшого прохожого, мене сфотографувать. Нате, ось прошу, ясновельможне панство, ранок п’ятого жовтня одна тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року, такий похмурий ранок, і я на білоруськім головнім базарі власною персоною стою. Мить у житейськім плині яка врочиста непроминальна. Та знали б про цей знімок слідчі із чека, та вони б мільйони, мільярди затратили б, аби той знімок роздобути.

Це ж у пізнішій своїй одній статті Євген напише, що до Інституту ботаніки стежити за ним навіть підганяли величезного крана. Й висновувать опісля тієї статті почне, що кошти, затра­чені на стеження за ним, набагато перевищували його платню, жалування тобто на ботанічній службі. Ах, голубе, та я о тім тепер думаю, що на те стеження витрачаються величезні кошти, що, може, в мільйони разів перевищувати увесь спожиток, що його і може стратити одна людина протягом усього свого недовгого життя. Подумати тільки, як дорого обходиться одна-однісінька небажана суспільству одиничність. А втім, як і сказати, можливо, й іще он як побажана, що із нею носяться, як із перлиною, та кожен крок її висліджують. Тільки у зворотнім напрямку. За життя гудили, по смерти вихвалятимуть. А все ж ті самі. Від огепеу тобто. Тут на кожну виокремлену одиничність цілий колектив працує, невидимими нитками поміж собою зв’язаний. І зв’язки ті всі із державної казни оплатить треба. У цім світі людина дуже дорого обходиться. Тобто, чиє життя в тую книгу записане. А книга тая зветься чорною. Взагалі то більш говорять про чорні списки, але й чорна книга існує. Тут кожна виокремлена одиничність – на вагу золота. Недаремне ж корифей усіх наук да сказав був, що найцінніший капітал – це людина.

А тим часом я на рундуки пробрався. Поміж рядами, ущерть провізією наповненими, щедрими дарами осени, вірніш, ходжу-походжаю. Дивлюсь – роздивляюсь. А чого тут тільки нема. І фрукт, і овоч різний є. Як і скрізь об осінній цій благодатній порі. На ціни прицілююсь. А вони також ті самі, що і скрізь. Що дешевше, а що і дорожче. Яблук повно, але все не такі, як там, у Східній Пруссії. Калинки кетяги червоно соковиті, якби разки намиста повні. “Калина об Різдві” – іще напише чи вже написав поет. А я дивлюсь на ці повні кетяги, та й вичитані легенди про походження, і квітки, й плоду, і дерева, і куща пригадую. Як кущ сей ставав у свідкування “Куст! Будь мнє свідєтєль!”. Переповідатиме потому на дорозі однорукий Іван. Узяв би цю білоруську калину із собою, так нема куди забрать.

Я уже й картоплю, і моркву, і бурячки червоні обдививсь, роздививсь. Якби і направду заміряюсь усе те купляти. Подумає хтось. А я подумаю собі, що іще жити можна, коли сей продукт в огромі такім, в числі великім на рундуках виставлений.

Я до мануфактури, до краму підходжу. Хутро й кожушки. А воно мені треба, а хіба я братиму його.

Я до стини нарешті якої то прибивсь. Тут квас хлібний білорус продає. Й усе недоливає кухлики та шклянки. А хто би не брав, не пив, так не доллє до заповітної мітки.

Я й собі у чергу пристроююсь. Пити захотілось. Аби-но подививсь, глянув, так і спокуса бере. Людей, котрі вже спрагу вгамували, вивідую, розпитую, чи не холодний. Бо холодного мені не можна. Боюсь горло простудить. Кажуть, що нормальний.

Квас і справді виявився не холодний. Ще й на смак приємний. Справді хлібом віддає, а то ж буває квас хлібний, а нічого хліб­ного в нім нема, не чуть, окрім одної назви звучання.

Я уже поза чергою свою порожню шклянку подаю та й кажу білорусові “Плясні, брат, ішшо!” Він поблажливо осміхається, і з усього видно, що та усмішка кладе на його серце приємне заспокоєння. Чи то б пак вона – саме породження спокою серця. Адже тільки тоді і може зродитись усмішка на лиці, коли спокій в серці. Це із посмішки вже дружба народжується, як у тій дитячій пісеньці застийних часів.

А білорус тим часом поволеньки розмірено наповнює мою шклянку вщерть, аж через вінця ллється. Так той торгівець мені догодить старається. Я ж у серці своїм догадуюсь, від чого честь така на мене зійшла. Не інакше, як отого мого білоруського “плясни”. І ця шклянка квасу побратимством скроплена, мені іще смачнішою видається.

П’ю, а думання моє саме спогадує бувальщину чи анекдота. Як два білоруси пляшку горілки поміж собою на двох розливали.

Один розливає, в шклянку наразі ллє, а другий оком спраглим своїм патрикує за тією процедурою, зворушливий момент фіксує душа його, і каже він до побратима:

– Будя, будя...

– А гето же тябе, тябе, – відказує побратим, котрий процедуру розливання проводить.

– А, тогди плясні ішшо, плясні! – прохально наказує той, що за процедурою патрикував.

Я згадую ту почуту колись бувальщину чи анекдота, осмі­хаюсь в серці у своїм, що сказане колись випадком аж у місце цеє до білоруської стини донеслось, і відчуття поблажливости огортає мене теплими зціляючими хвилями.

Але минає і те. Поклик дороги, обов’язок дороги швидко змінює людські настрої. І в цій швидкозмінюваности, оновлю­ванні попереміннім душевних настроїв, може, і криється одна із вічно манливих зваб дороги, її справжня суть, пізнавальна і зціляюча роль мандрів для людської особистости.

Сюди-туди іще трохи поникавши, я й зоставляю уславлений Центральний Мінський ринок, прощаюсь тобто з ним.

На зворотній дорозі іще зустрічаються, попадаються мені на очі невеличкі лавочки, ятки під тином. Здогадуватись треба, що кооперативні. Торгують у них крамом, одягом все, дрібницями, які по вченому, супутніми товарами, чи як там, звуться.

Багато яток я проминаю без жадного інтересу, біля декотрих розглядую мельки виставлені напоказ речі, а біля однієї зупинивсь та й розглядую уважніше. Смугасти кольорові светри розглядую.

– І недорого. Всього двісти вісімдесят карбованців, – тут же і розгадує моє зацікавлення торговка. Й приміряти пропонує. Я й не одмовляюсь. Може, і справді взяти. Та хіба щось доміряєш на мою незугарну дебелість. І з тяжким огірчинням ізнов спогадую, що то від сумнозвісного того лікувального закладу мене так одразу ж і рознесло. Від інсуліну, може. Казали, що двісти одиниць – се межа. Але мені аж за двісти двадцять нагнали, бо довго “шоків не давав”. Може, й не від інсуліну, бо й післяінсулінні декотрі худенькі виглядали. Може, від інших якихось невідомих, незнаних тобто мені препаратів. Адже там мене не жаліли, давали все підряд, у довільних, може, дозах. І “на хомут” потому брали. Тобто простирадлом білим скрученим здушували моє горло двоє, та й підвішували мене. А коли підвішений у повітрі я дригавсь ногами, а з лиця синій ставав, заходився, захлинався уже, то й знімали мене з підвищення, до ліжка за руки і за ноги прив’язували мене простирадлами білими міцно, і коли лежав я уже нерухомо, то відтак потоптом ішли по мені своїми ногами, били з усієї сили і напруження по чім попало. Так що в ділянці правої нирки я котроїсь то ночі упродовж років прокидавсь від гострого болю. Й щоразу посеред ночі часто навертається на мене те жахливе спогадування.

Але сі такі сумні спогадування, як і завжди, коли вони принагідно навертаються на мене, одразу ж і приглушую у собі. Бо хоч і не лихі, може, вони, але для душевного настрою небажані.

Затим спогадування моє на світери переходить, переклю­чається. Що Білорусь світерами славиться – я це знав давно, іще від початку десь сімдесятих років, “їздити в Білорусію за светрами” стало в нашім краї популярним і символічним. Ті светри в Білорусії росли чи що там, чи білоруси тільки тим і займалися, що светри плели день і ніч, що там їх така сила-силенна була. Хто не приїде, то й светри собі бере, скільки хоче.

А один наш краянин Митро Дежук на тих білоруських светрах навіть розбагатів, собі хату вимурував, як палац, а двом синам по машині кожному справив. Дежук – се вуличне прізвисько Митра, яке і для поселян нашого краю звично. В моїм же прослухуванні воно щоразу будило здогадливі міркування. Не інакше, як котрийсь предок Митра на прізвисько Жук потрапив був колись яким то трибом у Францію, на постий, яко козак, може, (“Едут, едут по Берлину наши казаки...”). Й візігорні французи нарекли його на свій кшталт, якби своїх вони називають “Оноре де Бальзак”, “Гі де Мопассан”, “де Голль”. Та й прилипло воно до Митрового предка міцно і незмивно.

Отож цілком ймовірно, що предок той Митрів, міг із Франції й собі оте “де” приволокти, цілком допустимо, що ним могли нагородить його французи. А то вже ми грішні гречкосії по знанню своєму слабкому, чи то б пак по незнанню почали уживать його сполучно, і в наголосі, у фонетиці, і в письмі також. “Дежук”, а у французів мало би звучати воно однаково візігорно і в письмі окреслюватись “де Жук”, рівно ж як і “де Голль”.

А мо’ не така природа Дежукового прізвиська, звідки нам те знати, щоб у глибині родоводу Дежукового копирсаться. Дежук то й Дежук. Нехай собі буде. Та й не в тім причина. І не козу вела його дружина...

Річ у тім, що Митро Дежук, коли дочасно вийшов на пенсію, як інвалід війни, на війні він був контужений, і кожному поперечному зустрічному про одне й те ж саме упродовж днів, тижнів, місяців і літ говорив, як він германця до самого Берліна пер, при цьому він кожного разу по ліктя оголював руки й міцно стискував обидва кулаки, ніби унаочнював, що отако цими своїми кулаками він власноручно і пер германця до самого Берліна, – отож, як вийшов дочасно на пенсію Митро Дежук, так одразу він і до діла взявсь, за промисел вільний ухопивсь, хобі, сказати б, своє відшукав.

У першу чергу, насамперед купив Митро дві великих дорожніх сумки та й привіз їх додому. Сусіди одразу завважили ту Митрову обнову, і подивувалися, навіщо йому аж дві великих дорожніх сумки, що під ту пору іще були незвичні, не пасували, вірніш, до сільського побиту і вжитку, невідповідні були. Але подивування їхнє до розгадки іще не сягало.

Але розгадка сама по собі невдовзі надійшла, наспіла. Як наступної п’ятниці Митро вирушив із тими порожніми пухлими двома дорожніми сумками у невідому дорогу. Увійшов на східці транзитного автобуса, що на Посьолку зупинивсь, та й поїхав.

Додому повернувсь, добувсь, прибивсь Митро аж у неділю під вечір. Обидві сумки його були тугі, по змійку-блискавку напхані невідомим поки що для стороннього ока товаром.

І тільки наступного ранку, у понеділок стало відомо, чутка довкруги зі швидкістю блискавки рознеслася, що Митро ось із Білорусії светри привіз різновеликі і на масть різні. Кому треба – нехай іде, вибирає собі та й купує, гроші платить. Розібрали – не беруть.

Отак відтоді, із того першого рокованого дня стратив Митро спокій на довгі роки, на ціле, можна сказати, десятиліття. Й не було проміжку, не було п’ятниці у тім плинові часу, щоб не вирушав Митро Дежук у свою дорогу. І люди призвичаїлись до того Дежукового ритму, режиму життя.

Погляне хтось у вікно ненароком та й промовить, завва­живши Дежука і автобуса: “Он Дежук уже по светри в Білорусію поїхав “І не було, не існувало для Дежука ані п’ятниці святкової, ані дощу, ані зливи, ані снігової віхоли, ані холоду, морозу тріскучого, ані спеки не існувало.

Так сильно припало йому до душі те вільне ремесло, торг і виторг той. До Митрової хати посунули люди. І не тілько з нашого села і хуторів, а й із сіл та хуторів довколишніх – з усієї округи. Дорослі, передовсім матері і діток малих різновеликих із собою приводили, щоб тут же й примірять та на виріст куплять. Щоб у светрові тім та зросталось дитині привільно. І став Митро Дежук знаний і знаменитий у нашім краї.

Ніхто із ним не торгувавсь за ціну. Просто прибулець вибирав із численної множини светра, приміряв його, і як до вподоби, то Митро називав ціну, а той одразу і платив. А не хочеш, то не бери. Без тебе візьмуть. По чім же Дежук платив у Білорусії за ті светри, у якім городі він їх брав, і в кого, у яких структурах тобто – се було його комерційною таємницею, яку він нікому, навіть батькові рідному, не розкрив би, безперечно, що навіть і під загрозою смертної кари. Одне лиш крізь пальці якось ненароком просочилося, та й по язиках людських ходити почало. Що Дежук тільки збирається у дорогу, а його вже там у другому кінці, в Білорусії вже ждуть.

Не одне серце в надії напрошувалося “Митре, возьми і мене із собою в Білорусію по светри”, та тільки у смиренні й могло заспокоїтись одвітом: “А вони тобі треба?!”

Фесюнова Явдошка вважалася нерозторопною, але наслу­халась од людей того запитального, і в неї раз було хотіння прорвалось: “Митре, а возьми мене із собою у Білорусію по светри”. “А стройсь на п’ятницю, і поїдемо”, – тільки загадково й осміхнувся Дежук.

І простодушна Явдошка тут же й заходилась строїтись. Помилась, причепурилась там, сумку материну, ще й дві сіточки-неретки про запас пририхтувала. На светри.

А в п’ятницю усі односельці, посьольці усі очі свої від подивування в одностайности звернені видивлялись, як Дежук із Явдошкою в автобус сідали. І в серце кожного сверблячою нетерплячкою очікування заронилось.

Усі чекали, дожидалися понеділка.

Але-овва! – понеділок настав, бо же нема строків, які б не настали. Дежук приїхав, повернувся із двома по вінця напханими сумками, а Явдошки не було.

Люди до Дежука запитально, кожний зосібна наче, а про однаке думали, і накинулись:

– А Явдошка де?

Павза тривожної напруги залягла.

– А я звідки знаю? Із Білорусії поїздом ми разом їхали, а в містечку вона по своїх ділах кудись одійшла та й до автобуса не наспіла, а я в автобус увійшов, – у Митрових заокруглених очах усмішка й не прокльовувалась, але із глибини пробивалася також провинна тривога. Й ту тривогу стороннє супротивне людське око вивідувало.

Тривога нез’ясовна залягла у людських душах і оселях на Посьолку аж на цілих два дні. Поки у середу вранці не прибилася додому Явдошка.

Люди, сусіди головно усамперед, кинулися до неї із розпитами. Не про светри уже ішлося. Чому, що та як? Вона ж по простодушности своїй і розказала все чисто, як було. І їй, очевидно, треба вірити, бо від простодушности лжа тікає, а якщо зостановиться на час, то простодушність тут же її, олжу, із головою й видає. Така природа несумісности сих двох інстанцій.

А розказала Явдошка таке.

Як привіз Митро Явдошку у велике білоруське місто. Може, то був Столін, може, Слуцьк, може, Пінськ, а може, і сам Мінськ, за нерозторопністю своєю, не могла Явдошка імені того осягнуть – то й стали вони ходить, петляти вулицями все велелюдними та гомінкими, тільки голови людські від хусток та беретів цвітуть різнокольорово, це тобі не те, що одна вулиця посьолкова.

От біля одного великого сірого мурованого дому зостано­вивсь нарешті Митро та й каже:

– Стий отут, Явдошко, і жди мене, допоки я не вернусь.

До темної ночі чекала вона Митра. Хто чекав і вміє чекати (“Только очень жди...”), той може збагнути ціну Явдошиного чекання. А що вже страху набралася, того і не передати. Добре, що гроші при собі були, та добрі люді знайшлися, і допомогли нерозторопній Явдошці добутися додому. І не скаже вона: “Куди люди-туди і я”.

Ситуація із нерозторопною Явдошкою однак не вплинула на ділові стосунки Митра із краянами, тим більш не розстроїла їх.

Проте ніхто із односельців потому жодного разу не наважу­вавсь більше на прохально запитальне: “Митре, возьми і мене з собою у Білорусію по светри”.

А між тим слава Митрова розросталась і в глибину, і в шири­ну. У височінь росла слава Митрова. Маленька дерев’яна хата вже не вміщала численних прибульців за светрами, як буває, усі вони разом в одночасся зійдуться. І заходивсь Митро Дежук нову велику муровану кам’яницю у себе поряд на городі зводить. Не він зводив, – люди зводили. “Але не той чоловік тепер, хто вміє сам усе робить, а той тепер чоловік, кому люди все роблять”, – сказав із цього приводу Митро. Дві машини двом своїм синам він уже пізніше справив.

У скорім часі Дежук і увійшов, увібрався в нову хату.

Щоправда, періодично навідувався до Митрової хати діль­ничний Брикун, і з районної міліції приїздили. Одні нажахливо говорили: “Ой буде тепер Митрові, буде!”, а з інших вуст зривалося, що светри приїздили собі вибирать. А як воно було насправді, того нам знать не дано.

Але й після тих візитів свого вільного ремесла Митро не полишав. Полишив його цілком самовільно, із нез’ясованих для нас причин, у літо, коли вибухнув Чорнобиль. Отак. Не поїхав котроїсь п’ятниці більш. Та й усе. Без кашкета цілими днями по вулиці прогулюватись почав, із дітками малими забавлявся. Отак. Назбирається їх гурт. Вистроїть Митро діток у коло. Сам поміж ними посередині стане. За руки візьмуться. І то в один бік ноженятами туп, то в другий бік туп. “А ми просо сіяли, сіяли. А ми просо витопчем, витопчем...”

Та як би там не було і що б там не казали люди, а завдяки Митрові Дежуку стала відома, популярна у нашім краї синьоока Білорусь, як благословенна сторона, де якщо і не ростуть светри, так плетуть їх там цілоденно безперестанку, і лежать там вони різнобарвні смугасто навалом у незчисленній множині.

А вислів “поїхати у Білорусію за светрами” набув розши­реного символічного значення. І довго ще зривався з вуст багатьох наших краян. Більше того, поїхати у Білорусію за светрами ставало ман­ливою, довго незгасаючою мрією багатьох наших краян.

На цьому ґрунті навіть витворювалися драматичні, неперед­бачувані ситуації.

Ось одна із них.

Тривалий час у нашому колгоспі головував Дромбель. Уродженець сусіднього села, вчитель за освітою, він і директором школи був, і на голову колгоспу його висунули, і збори те висунення ніби підтвердили. Головування се йому одночасно вписувалося механічно і в педагогічний стаж (про це тоді навіть по радіо говорили і в газетах писали, якщо про ухарів таких, про хвацьких голів колгоспів, мова велась, і вихваляння їх ішло, тривало), але не входив педагогічний стаж у головування. Зворотньої дії тобто тут не простежувалося.

Був той Дромбель височезного зросту, на вигляд грізний, якби лев, нижня губа трохи одвисала, таке її було унормоване законно положення, і, кажуть, мав силу.

А що вже лютий був, то скажемо, лютий од найлютішого німця був. Якщо котрогось дня, із самого ранку порчі, шкоди, зла нікому іще не зробить, то місця собі не знаходить, біситься аж. Це ж отой Дромбель, що сам про себе сказав був, признавсь: на хвилі одкровення, а люди почули: “Якщо я шкоди, зла нікому не зроблю, то місця собі не знаходжу, не їм, не п’ю, якби параліч мене розбиває. Я тільки тоді до норми приходжу, чим побільше зла скоюю. І апетит вовчий одразу з’являється. Як одного дня були ми таких ділов натворили, і садки в хуторян повиривали, і жито попереорювали, і гусей постріляли, то того дня я був цілого гусака з тельбушками оприходував, і може, зо дві літри випив”.

Але був ту пору у нашім колгоспі головним агрономом, по полях їздив Семен Приходьмо. Він і направду приходьком у нашім краї був, із східних, із востошних областей тобто.

Приїздив якийсь начальник із району та й питає:

– Де голова?

А хтось із конторських, дівчина котрась, і відповідає:

– На галі...

– А де агроном?

– На полі...

Розказав був хтось, та й розреготалися.

Повість про голову колгоспу і головного агронома. Був той агроном із східних областей, чи й не з Полтавщини самої. Але походження не німецького, а свого був. І мав він жінку, дружину благовірну Галю. І була та Галя, не сказати б, вроди витонченої, але пишної. І працювала вона, трудилась у колгоспній конторі. І це не секрет, не таїна була, що усі конторські працівниці, представниці прекрасної статі, котрі молодші і здатніші були, закохувались у нашого голову, тобто він їх машиною у посадку возив. Не раз возив голова у посадку і Семенову Галю, вона з-поміж усіх інших йому найбільш до душі припала за які то свої якости. Нам того знать не дано.

От одного вечора повертається, приходить додому Галя, а Семен уже вдома був. Та й каже Галя Семенові, коли вони із хатньою роботою впоралися та спать полягали:

– Тут голова хоче в Білорусію їхать. Може б, і я з ним поїхала. Светрів накупила б. Що собі,що тобі, а що дітям.

– А чого ж... їдь, – поступливо тільки й сказав Семен, а немов благословення дав.

Тут треба завважити, підкреслити, наголосити на тім, що Семен, як і Дромбель, так само кремезний, дебелий був, мав силу, і на вигляд грізний, але натуру, серце поступливіше, добріше мав. Мало сказати, що про потаємні сердечні діла голови і своєї дружини благовірної Галі він здогадувався, – Семен знав про теє доконано, аксіоматично. Це не з тієї вже опери, що не впійманий – не злодій. Це глибше уже очевидніш було. Знав, але мовчав. Бо голова це все таки голова, а він всього-на-всього поки що головний агроном.

От і поїхали наступного дня Дромбель з Галею у Білорусію. Як нам уже стало відомо, Галя за светрами у Білорусію поїхала, з яких спонукальних чинників спрямувався у путь Дромбель, нам того допоки знати іще не дано.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка