Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка36/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   43
Розділ XVII
Квєтки

Се був такий міцний сон від утоми під заколисування коліс автобуса, що його не могла іще навіяти Чічікову тогочасна колісниця. І за теє треба б склясти подяку угорським робітникам, хоча, можливо, і не мали вони того в задумку, але такий от комфорт витворивсь, чи спричинивсь, вірніш. Тим більш, що, певен, серед тих подяк, які творці і складачі “Икаруса” одержу­вали, такої іще не було.

Це про те подумав я, прокинувшись зо сну. А око моє, як одкрилось, так картинку за вікном вихопило, що й відлетіла тут же проминально. Ось хатка голуба маленька, якби із казки на курячих ніжках. По сучасному це кіоском називається, модернізований під ретро. Й напис по діагоналі вздовж на цілу стину “Квєтки” блідо жовтою фарбою.

Малюнок, напис відлетів, у звучання милозвучне в моїй свідомости перетворившись. Та й бринить. Як оте “Летува” у Вільнюсі. Це ж “квіти”. Кіоск, де квіти продають. Уже потому уточнює моє завважування. Хоч слово й мовлене інакше. Але яка барвиста квітуча суть. І вона, зблиск, той жовтий по діагоналі на цілу стину кладе виразний відбиток у моїй свідомости.

Я прочумлююсь. До живої реальности повертаюсь, її фіксує прояснений з відпочинку зір мій. Й жива реальність засвідчує, потверджує мені, являє що уже починається Мінськ. Передмістя несеться. Це завжди передмістя таку лоскітливу урбаністичну елегію в передчуттях будить, коли під’їжджаєш уперше до якогось міста. Ось зараз упірнеш ти в його лабіринти, й поезію мурів явить воно зорові твоєму, розіллє у душі. Ізнов Доктор Живаго. Як возлежав він серед мурів у центрі великого міста, й поезією сивих мурів великого міста наповнювалася його душа.

Ах, як часто чуємо ми нарікання, що от душать нас ці міські мури, та й давайте вириваться на простир, на природу, на сіножатку до річки куди-небудь. Та й нумо вогнища з живих кущів там розкладувать, червоні раки варить й привезене сальце смажить. Трави виминати, і квіти, ромашки зривати, що колоніями розмістились на пагірках і так велично, кожна в означенім місці своїм, свої голівки, решітця малі біло-жовті угору спрямували, випнулись, немовби усі купками і кожда зосібна є центр світу, й не інак. Величне у малім. Але все те байдуже міським приходькам, що звикли жити тільки однією дниною, й вдовольнитися цілковито миттю. Селянина стомлює гамір міських нагрітих мурів спекотного літнього дня, але чи здатен осягнути красу в безмежжі світу той, хто глухий сприймати поезію сивих міських мурів. Сі дві полярности нашого сучасного життя. Тому й манить нас оте поетове “где то между...”*

Звичайно, іще існує імпресіоністична залізна рука города Ми­хайла Коцюбинського, так само як і “Он зірвався один яскравий згук...”** Що упав межи жита та й процвів червоним куколем.

Але теє уже до згадуваного не стосується.


Я і раніш не раз чув, що Мінськ місто сучасне, повоєнне, по війні тобто заново відбудоване. Соцреалістичне. І от у близькій далечині біліють його конструктивістські соцреалістичні обриси, й баштові рабринясти крани де-де здіймаються, немов би у політ, й соцреалістичне замірились, також витворять. Що же тут манливого може буть.

Ах, Біларусь, Біларусь, сусідко й посестро моя, да де ж твоя історія. А рівно ж, як і наша. Й душа Максима Богдановича із занебесного простору летить, тихоплинною сутністю лине. “В країні ясній, де я вмираю...”

Сі рядки я прочитав був у невеличкій книжечці одного москов­ського дослідника у 1971 році. Там вони уміщені були білоруською мовою. Й уже згодом – у збірці перекладів і на нашу мову.

Це уже значно пізніше буде, відбуватиметься, у один із груд­невих вечорів ув Ірпінському Будинку творчости, коли теле­ба­чення Росії передаватиме повідомлення про вибори нового прем’єр-міністра, й загадково дивно звучатиме для кожного його прізвище “Чорномордій” чи “Чорномирдін” (один раз сказали так, а вдруге повторили отак), спонукуючи напружувати свідомість до з’ясування. Ніби від того і справді може щось змінитись у світі.

А поряд у другій кімнаті один мій знайомий критик і один білоруський літератор, перекладач, грали в більярд. Я спостерігав за їхньою грою та й у якімсь моменті, у фазі дозрілій мого спосте­рігання сказав був, до них чи тільки до себе (візьми та й з’ясуй уже тепер), що Леонід Кисельов великий поет. На що критик завважив, що він не може буть великим поетом, позаяк мало жив і мало написав, хоча в останній час свого життя органічно перейнявсь українськими мотивами. Критик пропонував радше назвати Леоніда Кисельова знаменитим поетом...

– Але чим же він знаменитий, та й чому, – не відступав і я від свого, упевнюючись уже в тім, що не тільки для себе вимовив тую свою попередню фразу.

Але затим, посмілішавши, я уже конкретно адресно до білоруса звернувсь:

– А у вас є великий поет Максим Богданович.

На що він відповів моментально, не замислюючись, напру­жено прицілюючись до білої кульки, що вся в тремтливім очікуванні перебувала:

– А почему есть. Был.

Я роз’яснюю білорусові, що наразі маю на увазі його художній рівень і значення для білоруської культури.

На що білорус ізнов завважив поміж грою:

– Да он то и прожил всего двадцать семь лет...

Я іще запитував того білоруського літератора, перекладача, чому, коли ідеться про білоруську літературу, то в офіційнім ряду завжди згадують Янку Купала, Якуба Коласа і т.д., але ніколи Максима Богдановича.

Затим попрохав я був того свого побратима, щоб він розшу­кав якесь повніше видання білоруського клясика та й переслав мені. Й домовилися були ми, й адресами обмінялися, що коли знайде він видання Богдановича то перешле мені, а я йому взамін обіцяв розшукати українські переклади Данте.

Але минають місяці, але щось не приносить пошта мені бандерольки із Мінська, й не діждуться у Мінську бандерольки з Київа. Та в тім, може, і не наша вина, що не Данте й Богдановича, а інші книжки кладе на полиці нова епоха, і які сторінки гортає вітер часу.


Таким же соцреалістичним видався для мене, явивсь передо мною і центр міста, як і його околиці. Тільки будинки тут добротніші, цегляні, просторіші, взірця сорокових, п’ятдесятих, благодатних іще для архітектури років. Такі сірі й червонясти добротні мури і в нас можна знайти не тільки на Хрещатику, але і в різних кутках Київа. Кажуть, ті доми іще полонені німці будували, так не могли ж німці погано робить, хоч проект був і соцреалістичний.

Призахідне сонце кладе смугами свої ясні знаки на вулиці і майдани міста, скрізь, де шпарки зовнішньому світові іще відкриті. І які лягають тіни од домів.

Дивно так. Ранок зустрічав у Вільнюсі. І от я вже в Мінську, а сонце іще на небі, хоча який там осінній день. Що його є. Жменька.

Усіма частками свого єства відчуваю важку втому. Але найнавальніш, найтяжче – у голові. Думання ніяке не йде. Роздивлятись місто нема сил. Та й не в планах наразі те моїх. Завважую, що уже чотири ночі я спав тільки під перестук вагонних коліс об рейки.

Тіло просить затишку кімнати і води. Питаюсь у людей про готель, А яка вже буде плата. Називають “Мінськ”, у Київі готель “Київ”, а в Мінську – “Мінськ”. Сама думка повторює, аби не дрімать. А думка рідко коли дрімає. Зобов’язана трудиться. Як і душа.

Ще сходжу у підземелля метро. Метро тут ознаки легко­важности справляє, нетривкости. Це подлук Московського і старого вже Київського. В оздобленні і в ґрунтовности будови. А цікаво, і в метро ґрунтовність та добротність, якість тобто, давністю тієї споруди вивірюється. Як і усіляка якість. Тобто чим давніша річ, то і якість її вища. Вислів пророка Ісаї спогадую, на пам’ять біжить смисл отой, що із старінням віку зло помно­жується. Любов холоне, а якість, виходить, знижується.

В готелі мене відлякуюче зустрічає відлякуюча готельна табличка “Мест нет”. Але все-таки роблю спробу. Й при тому замірі своєму зробити спробу бувальщину чи анекдот, який першого жовтня 1986 року ув одній обласній газеті розказував був, усміхаючись, один власний кореспондент республіканської газети.

У сталінські часи се діялось. Викликав був якось Сталін до себе Лаврентія Павловича Берію у якій то справі та й питає, чи знає той, Лаврентій Павлович, про те то і про те то.

Берія уважно вислухав, з’ясував для себе розумінням своїм суть справи та й відповідає, дає одвіт:

– Не знаю, Иосиф Виссарионович, но попытаюсь узнать.

На що Сталін відповів, заохочуючи:

– Попытайтесь, попытайтесь, Лаврентий Павлович. Попытка – не пытка.

Й посміхнувся лукаво, вуса свої погладжуючи. Аж випромінювання усмішки тієї на лиці Лаврентія Павловича Берії відбилось.

Отак і я роблю спробу в готель пробиться, пам’ятаючи, що спроба іще не екзекуція.

– А скажіть, будьте ласкаві, ясновельможна пані, як би його теє через – онеє ізробить так, щоб переночувати. Стомився із дороги, ледве живий. Анвалід до того ж.

Що там не говори, що не балакай, а як належиться у таких випадках, я налаштувавсь на безперечну відмову. На екзекуцію тобто налаштувавсь. Але жінка та несподівано для мене усміхається та й до другої жінки, що неподалік сидить, каже:

– А що ж, брат, українець, то треба зробить...

Та й подає мені бланка анкети, де я маю своє лице, походження і родовід описать. Ще й додає навздогінці:

– І про те, що інвалід, упишіть, і номер посвідчення...

Я сиджу вже зручно за полірованим коштовно столом, лице своє, і родовід, і походження, й анвалідність малюю, списую, а ціле єство моє охопили уже такі лоскітливі передчуття грядущого відпочинку. Як от укладуся я зараз в казенну постиль та й дам своїй дрімоті волю. “Ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота...” Й те слово, що мовлене інакше, уже бринить у моїх вухах піснею, й перед зором спалахують “Квєтки”...

Я оплачую гроші. Десь біля десяти карбованців. Власне саме місце дешевше, але до нього вписуються, присобачуються іще якісь накрутки, як те заведено тепер скрізь у моду. Але й так відносно недорого. Прикидаю собі у думці.

Мені видають папірця, повертають після пильного проглядування паспорт:

– На третій поверх...

Я не знаю, і як дякувати. Та й спрямовуюсь східцями угору. А там сидить у рожевому з вилогами вбранні вже друга жінка. Да така дебела й пишна, що ні оком не ввібрати і словами не передати.

– А, будьте ласкаві, ясновельможна пані.. – та й законно сміливіш уже простягую їй папірця.

Вона вичитує, а рожеве вбрання так і сяє, туманить мій зір.

– Триста двадцять третя кімната....

Вона подає ключа. Самий ключ маленький, кавалок блискучого металу, а ручечка до нього велика, з дерев’яною бамбалочкою. Це щоб ключик не загубився за малістю своєю. І голочка дрібна, загубитись може, але коли крізь вушко нитка протягнута, так хоча б і схотіла сховатись од людського ока, так нитка нам помічницею стає, своїм довгим хвостиком тут же й голку нам виказує, видає.

Відтак жінка наче передумує мене самого із ключем у кімнату спроваджувать. Бере ізнов у свої руки того ключа і встає:

– А йдемте, я вам покажу, котре буде ваше ліжко...

Вона довгим коридором простує попереду, я – за нею.

Ще око моє вихоплює, і завважування у думку несе, що ззаду жінка так само ладна, й пишна, як і спереду. Ті мимовільні, наче й невільні зрухи, я проте простежуванням коридору і дверей розсіяти, розігнати намагаюсь. Двері по обидва боки все чорні, добротні, вони враження поважности справляють. Од них напівтемна смуга у довгім коридорі витворюється. Лиш укінці світліє. Се як долина чогось, тунель, який випадає перейти у дорозі до нової світлости. А все те ж повторюване, і так скрізь у житті.

Біля одних дверей праворуч жінка зупиняється, ключ із замком привіталися, дзенькотом скрипнули металічно, пароль у них такий запрограмований, якби у нас “Слава Україні!” та й “Навіки слава!” або “Героям слава!” – та й отворилися двері. Одностайне порозуміння. Й освітилася, засяяла кімната. Для ока подлук коридорної похмурости незвично. На два чоловіка кімната. Ні велика, ні мала. Домірна саме. Вода є. І телевізор є. Тільки не діє, зіпсутий. Про це застерігає жінка насамперед. Ніби у тім телевізорі для мене увесь світ клинцем зійшовсь.

Це фермер, як відбере нашу спадкову землю цілковито і навічно, яку так тяжко викупляли в пана батьки, скаже мені:

– Ось як я построюся, уже в Київі проект роблять, так і ви собі од мене лямпочку Ілліча провести зможете.

”А йди-но ти!..” – подумав я собі, а йому сказав:

– Ах, пощо мені лямпочка Ілліча. У мене в хаті стріха продірявіла й тече... І перекрити нікому і ніяк.

– Ось ваше буде ліжко. А біля вікна узбек один проживає... Постиль перестелена.

Каже жінка й виходить. А я зостаюсь. Наче хазяїн вже. Хазяїн не хазяїн, але от на законнім основанії теє то як його, уже можу плюхнутись у цю білу казенну постиль, забутись про усе на світі та й поринути цілковито з головою у царство Гіпноса. Це дуже щасливою, хтозна і яким можновладцем почуває себе людина, коли після вагонної полички дістане хоча б отаке готельне місце.

Я роззираю кімнату. Вікно виходить на вулицю. Чи навіть якийсь майдан ось поряд. Але міські шуми долітають, просочуються, вірніш, помірно. Тільки тихе невиразне шамкотіння репродуктора на підвіконнику чуть. Я підходжу до вікна, пробую перемикачем увиразнить ту радійну мову. Але скільки я не крутив, перемикач крутиться в один і другий бік безупинно, голос не подужчав, шамкання так і не увиразнилось. Ніби із підземелля не може пробитись воно у світ.

А я вже про те думаю, що репродуктор сей із розряду тих однаково десь зіпсутих, що тільки тихо і шамкають безперервно. Такі я уже не раз зустрічав і в жондах, конторах тобто, в присут­ствіях, і в готелях. І в моєї сестри у селі такий є, що як налаштувавсь був якось свою радіопостановку слухати, так одне шамкання тільки й чуть було. Цих репродукторів ніхто вже й не пробує перемикати, зоставляє в спокої, їх тільки із м’ясом з розетки вирвати можна та й викинуть хіба. Але на цей крайній захід не одважуються чомусь. Тому то й шамкання радійне стало ніби ознакою нерозлучною оцих приміщень. Зважся на крайній захід, одрубай радіо, то враз і незатишно стане в чотирьох стинах, ніби щось, яку то важність високу стратять вони. От і шамкає такий репро­дуктор безупинно від світанку до полуночі.

Відтак дивлюсь за вікно, на вулицю, на майдан. А там – люди. Гуртками і поодинокі. Спогадую. Як у дядька Павла на іменинах, на літнього Миколая 22 травня 1966 року сусід дядьків Балашо­вець, добре упившись, випецькуваний чорно чорничним варенням, був розказував мені. Що як їздив він у Харків да ночував у готелі, то прокинувсь рано, а грузин, котрий із ним у кімнаті ночував, уже електробритвою голиться, лице своє смагляве від шерсти, від щетини чорної звільняє. Поголивсь, дивиться у вікно та й каже:

– Коля, Николай. Падайди вот сюда.

А як Коля підійшов, грузин і каже:

– Пасматри вот за акно. Скольки лудей ходит. Видишь.

– Та бачу, – каже Коля.

– Так знай. Вот крест ложу. Шито через пятьдесят лэт из этих лудей никаво, считай, уже не будет. Можит, рибйонок который маленький. Тот, может, ишшо дэдушкой будит. А остальных никаво не останется. Вот вспомнишь миня, Коля, Николай...

Але вода тут, у готелі, і тепла виявилася, була. Тобто два крани функціонували справно, як і належиться за інструкцією. Се тобі не оте хуторянина одного нашого “Лишь бы, мамаша, холодна була”.

Се хуторянин наш оден, синок Бобришин, москвич, що по світах чужої мови нахапався, а своєї забувсь, як повернувсь узимку 1958 року він зі служби армійської до материної хати, першу ніч тільки дома переночував, прокинувсь уранці та за кварту і до відра, щоби води зачерпнуть та умиться. А кварта об відро тільки – дзень! А мати із печі:

– А тобі, синку, може, теплої води подать?!

А синок і одвіт дає моментально, не сильно прихильно й не дуже ласкаво – невтрально:

– А тут, мамаша, лиш би холодна була.

У сім мінськім готелі не те – тут і холодна, і тепла вода була.

Затим лоскітливе булькотіння теплої і холодної води навіює, будить у моїй свідомости й інший спогад.

Десь узимку 1968 року, коли я зачитувався у старій затишній Публічній бібліотеці філософськими творами Ніцше, якось потрапив у мої руки і журнал “Дукля”. Сей часопис видавався українською мовою у Чехословаччині. Журнал був такий мир­ненький, майже соцреалістичний. Але не зовсім. Я перегля­нув журнальчик. Тут надруковані були твори й київських літераторів – Ліни Костенко, Євгена Сверстюка, Григора Тютюнника, і ще кого то там. Те було надруковане там, чого у нас в Київі не надрукували б у ті часи. Й те мене так приємно тішило, як вияв прихо­ваних наших можливостей у Слові.

Але у тому числі журнальчика друкувалися твори й українців, які писали поза батьківщиною, наразі, передовсім, в Чехосло­ваччині.

Око моє виокремило сторінку якого то роману. І став я читать. А там описувалося, як благотворно діє лійка, струмінь води на людину, в деталях, в тонкощах простежувалися відчуття людини, коли вона у воді опиняється, купається тобто, як се заспокійливо благотворно на неї діє.

І той опис запам’ятався не просто як епізод із художнього твору, а як яскрава з’ява життя. Так що я потому той опис не раз у житті пригадував. Й особливо у тяжкі моменти.

Перебуваючи у 1969-1970 роках в Кирилівці (не в селі, звісно), а на знаменитому історичному пагорбові, як також у Звенигородці та Смілій потому, найшло на мене таке, що і не сказати. Водобоязнь була найшла на мене. Вірніш, правдивіше, може, не так водобоязнь, як нехіть, неприйняття води. Це важко передати, в це просто неможливо повірити, але так було. При думці, що треба занурю­ватись у воду, підставляти своє тіло її прозорим струмням, яка то демонічна сила так нажахувала мене, що словами того не передать. Се, правдивіше, була нехіть, лінь до води. При одній думці про воду я втрачав останню волю до життя, ставав цілковито бездіяльний і недієздатний у буквальному розумінні, а не лишень як те нащот мене написав експерт Барон.

Найпекельнішим для мене тоді ставав кожний десятий день, коли за правилами режиму кожному нещасному бранцеві сього сумнозвісного закладу треба було ставати під душ (мийся не мийся – то діло приватне, а от стати під душ мусиш), а затим одно­часно й білизну міняли.

Яким то трибом тривалий час у Кирилівці мені вдавалося уникати тієї пекельної процедури. При одній думці, під прозорі струмені води ставать, то мені би легше під заріз було іти. Тим часом як інші мої побратими залюбки покректували під тими прозорими струмнями та поохкували (”Ой, так што же эфто. А эфто и есть синяя шизофрения...”) я умудрявся непоміченим вислизнути з-під недремного ока приставлених до тієї проце­дури, перебував критичний момент десь у закутку, в малопрогля­дуванім закапелку. А коли напруга спадала, то і я виходив на лобне місце, походжав по коридорові; як уже стовідсотково помитий. Якщо в гурті, в скопиську людськім є і такі, є й інші, то це дуже не просто докумекати, хто чистий, а хто нечистий, хто помитий, а хто і невмитий іще.

І коли бабця, приставлена також відповідальною за цю процедуру, погукувала випитувально: “Хто ішшо, рібятки, не помився?!”, то я міг і свій голос упевнюючий подать, що я то вже помився.

Але не міг я того знать, відати, передбачити, що гроза уже давно збиралася над моєю головою. А одного такого проце­дурного дня і грім прогримів.

Не встиг я голову показати, виткнуться із своєї криївки у відповідний безпечніший момент, як бабця та, що співвідпові­дальною за процедуру приставлена була, й накинулась на мене зненацька:

– Ах, голубчик, попався вконці. А я усьо собі думаю, усьо мені на мислі вертиться, хто ж то в миня увіліваєт. Ах, то ти, голубчику...

Й тут же накинулись на мене дебелі санітари та й заходились зривати на мені смугасте одіння в’язничне, та й нумо силоміць під прозорі шумливі струмні води мене нагого штовхати, підставляти. І те було страшніше, аніж якби мене червоним розпеченим залізом смажили. Якби самого Гаршина. Санітари ж тільки покректували од задоволення:

– Попался, братец...

– А от воды ты, братец, никуда не уйдешь...

Але й потому я іще довго уникав добровільно ставати під душ, і вели мене все так кожного разу силоміць, під спонукою.

Зате потому на одне розкошував я, хоч і під тягарем важких душевних настроїв, коли я на хуторі давав вистоятись своєму незвичному станові унаслідок поруйнування, й ніхто мене силоміць під воду не вів. Аж поки та тяжка спокута не почала згладжуватись, розсіюватись. Коли мене не брали уже більше “на хомут”. А думи мої на тихі води стали виходить.

І от тепер я розкошую під струмнями прозорої білоруської води, а від тих смутних часів тільки спогад і зостався. “Только и осталась песня про тальянку...”*

Ах, але така ознака чи закономірність сього нашого скороминущого в прискоренім плині життя, що і висока радість, рівно ж як і драма чи трагедія з перебігом часу спогадом тільки й вистоюється, випростовуючись і згладжуючись од пульсування пристрастей.

Мене, чистого, у чистий казенній постелі мене тут же й бере за руку Гіпнос та й веде у царство наймиліше своє. Бо що і є у світі наймилішого, як не сон.

Але у стані міцного сну перебував я недовго. Десь за годину-другу й прокинувсь. За вікном іще сутінки, але іще ранні, в початковій фазі своїй тобто.

“Піду-но я та за вечірнім містом спостерігати стану!” – наказую собі в думці. Тим більш, що втома одійшла, і дух збадьоріння оповив мене.

При виході я віддаю ключа все тій же пишній білорусці. “Квєтки” – ізнов біжить. Й випромінювання її енергії й зичли­вости торкається мого єства дражливо:

– А, канешно, пойди, погуляй... Девку харошую найди!..

Очі блиском таким спалахують, що сховано потаємне в одвертість ігристу моментально обертає. Ах, ці люди, як на кожнім кроці вони уміло, залюбки цнотливу потаємність в ігристу одвертість обертають. Словом обхідним, жестом, усміхом. Із легковажністю дивовижно вигадливою. Не навпрошки, а натяком, наче, намеком. (“Намек я поняла. Приду.” – написала була одна одному, коли він без вихилясів навпрошки, був їй про теє, про онеє запропонував). Але то так тому зухвальцеві зійшло по причині виняткової її прихильности до нього. Бо хоч одвертість і бігає по вустах, якби на гострім лезі, а все ж у шати невинности обгорнута вона. І якби знайшовсь сміливець, що на привселюдді та навпрошки о тім сказав, промовив (“ти скажи, промов”...), ілюзію невинности на очах усіх ізняв, розсекретив, так уявить тільки можна, що то його очікувало би, іще до постерунку могли би спровадить.

А воно ж на такій заквасці уся природа людська згрунтована. Що у слові, у жести одне, а в думці – інеє.

Але те розмишляння моє уявно написом по діагоналі через цілу стину змінюється жовто “Квєтки...”

Іду я собі вулицями й провулками ранньовечірнього осінньо Мінська, петляю поміж мурами сірими соцреалістичними, що вже устигли проте постаріти, а на колісницях яскраво огнистих барвне несеться місто. Велелюдність, стовписько людське суцільною лавиною пре, суне некеровано. Праця денна примусова для кого, немов заіграшку, забавляння, гра у час скінчилась, можна й по магазинах та пиварнях поштовхаться. Плече в плече. Лице в лице. Душа в душу, на перехрестях декотрих, око в око зазирнуть. Зіткнутись мимоволі.

І я собі серед людей. Куди люди, туди і я. Зазираю. Щоби його із ужиткових речей найпростиших купити можна. Он леза “Спутник” ленінградські (не санкт-петербурзькі іще) із сталі, що не іржавіє. У мене одне лезо таке у вільгости тривалий час пролежало, так іржавіти почало. Але все ж таки це не якась тобі “Нева”, що шерсть, щетину із м’ясом з лиця видирає, і виглядом своїм одним чорним уже жаху наганяє, як лице від ран кров’ю стикатиме. Я набираю тих лез “Спутник” за дешево іще, для кишені невідчутно, скільки можна, бо багато і не дають, “я і так уже вам більше дала, не положено”, то я у другім місці на ці леза натрапив, то також купив, скільки можна було, і прилад для гоління купив, наперед розхвалили, що прекрасний. Але я того вивірити не зміг. Прилад, як і усі леза “Спутник” заберуть через півроку у Батьковій хаті на хуторі, коли шукатимуть рукописів.

Я іще смугасту коричневу торбу із матерії купляю в однім місці. Такою зручною виявилася вона і в дорозі, і в повсякденнім ужитку, багато чого в себе уміщає. Торбу із собою в Київ забрав, то й збереглась.

Гачки іще, люстерка, ремінці, щітки розглядую, чи не можна чого вибрати, похапливо, бо кваплять уже, зачиняти зголошу­ються.

Та не біда. Хоч промислові товари я уже не можу розгля­дувати по причині пізньої години, так піду я товари продовольчі роздивляться. Що тут, у білорусів, і по чім. Раніш був наслухавсь я, що в Білорусії всього навалом і дешевше. Але як воно віч-на-віч і на смак. В одному пункті громадського харчування я смакую капустяним борщем із салом. Він так називається у списках, насправді ж у звичнім вигляді борщ уже існує сам по собі, як одиниця самодостатня, а шматочок малий сала у тарілку вам уже вкидають на ваших очах.

Смакую я тим борщем, а в спогадування моє малюнок із пережитого біжить. Як у 1967 році я у Київ столицю приїхав штурмувать, покоряти та й ночував часто на залізничнім вокзалі по причині бездомів’я свого.

І от у кафе на другому поверсі там завжди можна було посмакувати капустяним червоним буряковим борщем із салом. За тридцять три копійки. Що я частенько і робив, як тільки до того спонукували, дзвінок подавали мої нутрощі.

Гай-гай, як же і давно вже те було. “Жизнь моя, аль ты при­снилась мне”. Це із Павлом у літньому надвечір’ї ми проходили біля Дніпра десь поблизу річкового вокзалу. Старий чоловік вудив рибу, раз по раз закидав вудку у темну вже воду, але тут же й висмикував її. Не туди, не в те місце закинув, чи що. Здогад тільки й біг.

А поряд на березі над самою водою бабуся сиділа, да така старенька, що і не передать. Лице – одна мозаїка зморщок. І я згадав. На сторінці якого то заграничного ілюстрованого журналу я був побачив ще у Львові раз серед розмаїття картинок і таке старезне жіноче лице, як також яскраву з’яву краси. Павло, як тільки око його завважило бабусю на березі Дніпра, так і продекламував одразу: “Жизнь моя, аль ты приснилась мне...”*

Посмакувавши тим білоруським борщем із салом на другім поверсі сього затишного пункту громадського харчування, я й у якійсь “Кулінарії” опиняюсь. Аби-но піддавсь спокусі, так і поманить все дальш та дальш. Я приглядатись став, а воно і справді роздивлятись тут іще є що, можна. Це іще може буть, як напередодні епохи лібералізації, що, як відомо, стала однією з найпрекрасніших епох сучасности. Це ж незабаром ось одна дикторка нашого радіо єлейним голосом заспокоюватиме, присиплятиме нас: “Важкі труднощі переживає наша молода незалежна самостийна держава. Та, незважаючи на великі труднощі, не забуваймо друзі, про красу. Українська жінка завжди любила прекрасне. Наприклад, у наш важкий час, із коробочки з-під кефіру, ви можете змайструвати скриньочки та й порозві­шувати на стинах, прикрасити стини вашої оселі”.

Це буде трохи пізніше. А поки що у білоруській “Кулінарії” я розглядую виставлені ковбаси, і смажену рибу, і молоко, й кефір, і пиріжки та бублики навіть є. Це пізніше також, аналізуючи в розмислах своїх витворені основи нашого економічного і суспіль­ного життя, я згадуватиму рядки в українському перекладі “Одному бублик, а другому дірка від бублика. Оце і є демокра­тична республіка”, що належать тому, хто за визначенням корифея усіх наук, був і залишається найкращим пролетарським поетом.

А поки що моє око манить ось випічка із білого тіста жовтава, а посередині шматочок сиру вліплений. У нас сі ласощі ватрушками називають. Так пишуть побіля них на маленьких папірцях. А тут – сметанники. Розгадую, чому б то, яке поход­ження того слова і звідки його звучання випливає. Сметанниками у нашім селі ще тих називали, котрі сметану пили, якби молоко, тобто розкошували у своїм життю, біди-горя не знали. А тут сметанники – ласощі.

Уже хоча б задля цікавости треба посмакувати. Тим більш, що й плата неймовірно дешева, вважай, допавлівська – усього двадцять дві копійки за штуку. Беру кілька штук, й кефіру іще та й наповнюю свого шлунка, щоб він уже гарантовано напевно не заявляв про себе посеред ночі, чи коли там може статися у ближчім часі. Тобто й тут, у цьому слідую основним приписам Марксового учення, щоби творити, продукувати ідеї, людина повинна спершу добре попоїсти. У конкретнім випадку я заспокоюю свій шлунок задля того, щоб усе своє єство вивіль­нити для споглядання в найближчі години вечірнього міста, а відтак – цілковито для сну, для продуктивного відпочинку, як прийнято було висловлюватись з такої притичини у недавні, але минулі вже часи. Недавнє, а от відійшло, і не вернути його. Спогадати хіба тільки.

Затим у блуканнях по вечірньому Мінську я іще натикаюсь на який то величезний будівельний майданчик. Від вулиці місце будови відгороджене сірими бетонними блоками. Що там мають будувати? Величне і вражаюче. Цікаво знати. Запитую у випадкового стрічного. А він каже, що урядовий будинок, і ЦК партії також. Очевидно, воно й планувалось і проектувалось так. А що ж насправді вийде із цієї будови, і які тепер жонди розмістяться тут. Над тим пульсує моє розгадування. Але поки що я іду вздовж тієї довгої, на цілу вулицю огорожі, із сірих бетонних блоків та й вичитую написи різні на них. Чого тут тільки не понаписувано. Це ціла книга пульсуючої сучасности. В основному гасла. Вони передають стан пульсації у місти живої неофіційної опозиційної думки. Й визначати за тими написами можна, яка висота й міра тієї опозиційної думки. Завважування моє фіксує, висновує що вона іще несміла, пристрасти в основному сходяться на соціальних моментах, але не зустрічало око моє, щоби в гаслах тих акцентувалося на моментах, на явищах національних. Найбільше ж було написів “Виктор Цой! Ты жив!” А потому я іще петляю іншими вулицями і провулками. Се все центральна частина міста. Але й тут можна заблукати. І от відчуття таке, що я вже заблукав, тобто до готелю не втрапити мені самому, тут уже якщо не поводир, то хоча роз’яснювач, тлумач потрібен.

Ясно, що місто – це не ліс, не Біловежська пуща навіть, тут поводирем, роз’яснювачем може стати кожний. І я підходжу до чоловіка, що його із товпи виокремило моє око. Чоловік дуже ґрунтовно пояснює мені, яким чином втрапить до готелю. Хоча це й не так складно. Якийсь відтинок, прольот один ми йдемо ще разом. І починаємо розмову. Це ж хочеш не хочеш, а в такій ситуації говорить мусиш. На те ж чоловік і язика має, на те ж дар Слова йому дано, що як зійдуться двоє, то щоб не мовчали.

І ми починаємо говорити. Про що. Та про що ж говорить статечний чоловік у наш розбурханий, розтривожений час, як не про політику. Се жінки, якщо зійдуться, то нехай про ціни там говорять, та про мотки все, а чоловік він про політику все речі свої провадить, бо без політики він не може.

Сей же білорус, а може, просто пересічний собі “русского­ворящий”, може, навіть і брат наш, стовідсотковий, з усього видно, був чоловік статечний, може, недавній навіть рафінований номенклатурник. Бо бика за роги він одразу брати почав, й така густа, активно пульсуюча ностальгія за недавнім була в його речах пробивалася, що стати супроти нього в опозиції наразі означало б дратувати гусей, як сказав би наш старший великий брат. Він уже ладен був би змиритись у серці у своїм із розвалом, з розпадом, чи то б пак, із переходом у підпілля великої Комуністичної партії, але свідомість його, допоки й пульсува­тиме, ніколи не може, не здатна просто змиритись із розвалом, з руйнацією такої великої імперії, якою була Країна Рад. Зацикльована на тім моменті свідомість шалено й винних шукає:

– Да вот этот ваш Кравчук. Я никак не пойму его. Зачем ему отделяться. Не отделилась бы Украина, так и Союз не распался б. Я никак не могу понять вашего Кравчука.

Співбесідник сей говорив ці слова із такою скрутністю, із тугою нез’ясовною, так розгубленість перед химеріями світу сього бриніла в його словах, аж мені ставало наче провинно й не по собі. Але чим я міг йому зарадить. А тут завважування моє ще про відносність речей і явищ у цім світі будило. Не в руслі Ейнштейнові теорії, може, але так позірно, в розрізі власних обсервацій. Се ж подумать як. У нас на велелюдних мітингах все істинні, а й підставні, може, більш патріоти та все про відданість Кравчукові Союзові і вірність Москві з пієтетом наступальним говорили-балакали, а сей от пан добродій якби супротивне каже. Що саме отой Кравчук чи не генеральним призвідником розпаду того самого Союзу і є. Як це тоді розуміть і чим, як не теорією відносности його витлумачити. Се ж щодо Москви і Київа у нашій свідомости завважена одним турецького походження поетом зіставна відносність у нашій свідомости доконаним фактом вкорінювалася. Тобто якщо у Москві тільки починали обшукувати, то в Київі уже й руки викручували. Поет той турецького походження як то інакше про тую процвітаючу реальність висловивсь, воно на пам’ять мені зразу не йде, не біжить, але суть та сама зостається. Буває ж так з нагоди моменту якогось спогадуєш чиїсь вислови, слова ті призабулися, та суть уже охоплена твоєю свідомістю.

Про Москву і Київ – се вже давня пісенька. А от щоби Київ та Мінськ у такім сполученні, зіставленні й роз’єднуванні розглядувати – то це мені і в думку не приходило ніколи. А от, виходить, проблема існує у схованім пульсуванні й розвитку. І не на розмисли тривожні мене спонукує і гасло біжить: “За вашу і нашу свободу!” Воно у похмурім веснянім полуденні 22 травня 1968 року біля пам’ятника Шевченкові навпроти червоного університету в Київі носилось, як там люди зібрались були, і я стояв, і відлуння розмов про свіжий вітер Празької весни розлягалось довкруги.

Але навіть якщо сей співрозмовник і стовідсотковий номенклатурник, то яку то частину, який то згусток всезагального настрою, що в повітрі носиться і суть в означенім місці формує його висловлювання передають. Що це, собі розмірковую, добренько виходить, те, що і в нас реакційним закостеніло вважається, тут он, бач, кроком вліво єретичним відгукнулось.

Се добре, що чоловік той од мене скоро одійшов: йому наліво, мені ж направо, за його порадою. Шляхи наші розійшлися. А затим і розмишляння моє сумне розсіялося. Свідомість для інших споглядувань, обсервацій вільною стала.

І після яких то переходів, після провулків та домів уже сивіючих у своїм старінні соцреалістичних я раптом несподівано для себе на розлогу скульптурну групу натрапив. На мурові, на камені зернисто сивім у скульптурній експозиції полірованій людські постаті стоять, розкошують в занімінні. Білоруси знедолені. Герої творів Янки Купали.

На героїв Янки Купали дивлюсь, що в дусі соцреалістичнім повідтворювані, а думка моя до Максима Богдановича все біжить, переноситься. Ізнов “В країні ясній, над синню бухти...” А затим і другий віршик, слова його ніяк на ум не йдуть, не збираються докупи в послідовности своїй, а тільки смислами своїми спогадується. Як грузьке болото от непривабливе да такі ясні прекрасні квіти спородило. І розмисел одразу однозначний в науку й заспокоєння іде, що не було б глевкого болота, то й квіти ясні не повстали б.

Це трохи пізніше котрийсь наш діяспорний поет прочитає того вірша по радіо і віднесе його до перлини усесвітової лірики.

А того мінського осіннього вечора я іще над тим розмишляв, що Максим Богданович також і про Україну писав, і мені раптом закортіло те його писання про Україну прочитати.

Відтак в рядки іншого нашого поета занурювались настрої мої ізнов:
Завтра буде день, такий, як завше,

Світлий, жовтий, трохи вороний.*
Коли ж до готелю підходив, то наостанку сказані слова тієї дебелої пишної покоївки “Девку харошую найди!” змушували, заставляли мою тугу метикуватість шукати одвіт, як раптом вона візьме та й запитає “А девку харошую нашол?”

Але покоївка і натяку про те не подала. Відійшло, сховалось проминально. Тільки й мовила цілком невтрально: “Ключ у номері. Там уже є чоловік”. І знов поринула у якесь своє заклопотання. У квитанції та папери готельні. Котрі душі через поріг сей переступили, в обитель сю увійшли хоч раз і печать духа свого тут позаставили.

Я крадьки іще раз затримав свій погляд на білім лиці пишної покоївки, але й слідів запитальности на нім на оте її “Девку харошую найди!” не знайшов. І подумав далі був я, як часто люди ронять свої слова, особливо ж компліментарні чи під’юджувальні, кепкувальні, тут же й забуваючи про них, й наша реакція на те їх зовсім не обходить. Досить і тієї реакції, що у тім моменті, у часі мовлення сталася. Ми ж наївні довго іще міркуємо собі, що люди ті про нас іще думають, та сушимо собі голови, на їхнє можливе нове завважування одвіт готуючи. Стою, на березі тім, куди наше розгадування пульсуюче спрямовується, там трава забуття уже проросла.

А в кімнаті мене вже дожидався узбек із самого Самарканда Рахим Самонов чи Самой Рахимов. А в них так, якщо син Рахим, то батько Самон був, от тобі й Самонов, або ж навпаки, як кого назвуть і яким трибом те сполучення перевернуть.

Узбек був смаглявий, аж чорний. Волосся все чорне на голові, до правого вуха спадало, якби вороняче чорне крило.

Перед узбеком на столі лежала половинка жовтого апельсина. Другу половинку, треба здогадуватись, він уже з’їв. З усією головою чорною своєю і цілим єством своїм узбек занурився у папери, в розрахунки неквапливі. І з усього того висновувать можна було, що належав він, прилучений був до ділового світу, бізнесменом самим, може, навіть був. Смушки, шкурки, може, каракулеві із малих ягняток, що, як золоте руно блиском зовні сяють, у благословенну Білорусь припровадив, щоби тут зиск добрячий зняти.

Узбек неквапливо іще якийсь то час свої розрахунки провадив і в моїй присутности собі відсторонено. Але у моменті тім, коли я почав до сну рихтуватись та у постиль свою сніжно-білу шля­хетну законну казенну став укладатись, так д’горі од підрахунків своїх карі очі узбек звів та й до мене промовляти став. Не так до мене, як у простир до уявного конкретного адресата свій біль серця, свою тугу, ностальгію свою на високій патетичній ноті виливати почав:

– Такой болшой страна был, мы в ней, как братья, болшой семьей жили. И был у нас один брат старшой – великой русский народ. И все мы его, своего брата старшого, слушались. И был жизнь у нас кароший. Все у нас было. Што покушать, а што и попить было...

Тут павза витворилась. Лице суцільно смагляве, аж чорне Рахима Самонова, а може, й Самона Рахимова, в усмішці від споминів прекрасних розпливлось, поширшало. Відтак раптово й звузилось у пасії, агресією налилось, буряково темно:

– И нада же такой большой, мошный страна развалить, целый мир ее боялся, дрожал, как зверь загнанный, как шакал, дрожал...

Затим головою скрушно похитав:

– И вот такой страна надо развалить...

Його тирада набувала усе більш підкреслено адресних інтонацій:

– И это все наделал он, убийца й злодей...

І хоча, як ясний день, зрозумілим було мені, про кого ідеться, про князя Михаїла, про його роль месії, колись наш дядько Павло казав, що дракон ізгине сам у собі, і що жити “йому осталось немного”, як заступить царювати князь Михаїл, тоді те і ста­неться, а все ж узбек в пориві, в акорді фінальнім поглядом палючим осягав мене цілого, докопуючи:

– И все это наделал он, Горбатый, сукин сын...

Й віддих у цім моменті зробивши перепочинковий, узбек випалив, як підсумкове завершальне:

– Да его, сукина сына, Горбатого, да ево повесить мало – его расстрелять нужно. Да и расстрелять ево мало – с нево живйом кожу содрать лючше. Такую богатую страну развалил. Целый мир, как зверя грозного, боялся, а он взял и развалил.... Да ему, сукину сыну, мало голову развалить... Ему...

У сильнім зворушенні смаглявий, аж чорний узбек все виливав і виливав тяжкі прокльони на голову месії, його вигадливість у визначенні кари відступникові сягала меж. Я уже лежав у своїй сніжно-білій казенній постелі горілиць, а лице узбекове в неймовірнім гніві його звернене й обернене було до мене.

Ось око моє іще ловить такі блискавично мінливі інтонації на смаглявім, аж чорнім, узбековім лиці. Але тепла умиро­творююча хвиля відсторонення усе навальніш упокорююче огортає мене. Його вишумлюючі пристрасти уже не торкаються моєї свідомости, одбиваються об мою сутність, і зависають, видозмінюючись, у синіх закутках кімнати. Смагляве узбекове лице все віддаляється й віддаляється од мого ока, маліючи аж до невеличкої чорної цятки. Нарешті й вона зникає. І я цілковито потаю, провалююсь в легкім потаванні крізь білосніжну хвилясту піняву.

У сні мені привиджувалось, із спогадування в уявну реальність ішло, відтворювалось, така фізично завважувана осяганням метаморфоза відбувалась.

Як по Середній Азії тридцять літ тому назад я мандрував. В одному колгоспі довелося заночувати. Старий, приземкуватий, якби корчувате дерево шовковиці, узбек із печальними спокійними очима запропонував мені тахту край персикового саду.

Стояла висока теплінь дозрілого полуденного літа. Вистояна на сонці протягом дня густа спека не розсіювалася, слабо рідшала і вночі.

Я лежав на тахті горілиць, видивлявся високі зорі у піднебессі сього дивного східного краю і подумки зіставляв їх із зорями своєї рідної сторони, коли лежав був раз на сіні у клуні, і клапоть неба післяжнивного синів передо мною крізь шпарку у стрісі.

Періодично, але раптово несподівано для мого слуху зрива­лися з дерев і гупали об землю персикові плоди. Й щоразу те, здавалося б, однакове гупання заставало твою свідомість зненацька, було неочікуваним, як дивина. А може, воно й насправді так, може, мимовільне зривання кожного персика зосібна звучало виокремлено, як неповторювана усесвітова з’ява.

З дооколу час від часу долинав пронизливий зойк пустині – виття шакала. Й пустиня наближалася, наверталася до мене упритул усіма своїми жахами. Й оте “И звезда с звездою говорит...” уже даленіло, розсіюючись. Натомість інша картина повставала, як Мойсей ішов крізь пустиню на свою гору, і якими жахами, спокушуючи, наверталася на нього пустиня. Сей останній перехід старця. І як він описаний у знаменитій Франковій поемі. Плів сіті і писав “Мойсея”. Де кожний шматок заспокоїтись має...




Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка