Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка


Розділ XVI СЕ МИЛОЗВУЧНЕ СЛОВО “ЛЕТУВА”



Сторінка35/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   43
Розділ XVI
СЕ МИЛОЗВУЧНЕ СЛОВО “ЛЕТУВА”

Натомлений цілоденною мандрівкою по місту, зустрічами і споминами, я одразу ж і засинаю на своєму законному верхньому боковому місці, як тільки-но потяг поволеньки, наче ненароком рушає з місця.

Не вважаючи численних нічних струсів від сну на зупинках, прокидаюсь, коли вже дніє, світає. Зирк у вікно, а на пагорбі піщанім жовта сосна стоїть самотня покульбачена, й стовбуристо жовто уже світиться. “Литва уже”, – затим подумав я. Стенувсь од прохолоди, і сизу паморозь за вікном став розглядувати. На жовтувато сивій ріллі, що навстріч неслася. На малих сосонках пагіркових, на кущах, на сухих сірих комишах, що також навстріч за колією неслися. Достигаюча осінь давала про себе знать, заявляла.

– Скоро Вільнюс, – зринуло у вагоні. Й зашурхотіло.

У мою ж поранкову свідомість ізнов рядки прибігли “В Вільні, городі преславнім”.

Передмістя побігло. Приватний сектор. Уже раз було поклало воно у моїй пам’яти свій відбиток. Тільки тепер уже під’їжджаємо з другого боку. З полунічної сторони начеб.

А ранок, а день заповідається ясний. Якщо сиза осіння паморозь спадає уночі на землю, то, звісно, що на ясний день.

Ранок прозорий та свіжий. Але на вокзалі вже метушливе велелюддя, незвичне для заспокоєної свідомости, дисгармонійне для твого поранкового настрою. Коли пробираюсь крізь прочумлене людське товписько, втома крадькома ізнов підступає і охоплює моє єство своїми лещатами. Але я поквапливо виходжу на привокзальну площу. Вона іще рідка, прозора, поодинокі лиш постаті швендяють. Але тролейбуси уже зчеплені із дротами, ходять.

Тут же поряд і автобусна станція, і я вже у думці прикидаю собі, що отут я сідатиму ув автобус і їхатиму до Мінська, спрямуюсь у завершальний етап своєї мандрівки, автобус котитиме мене уже у напрямі додому.

Була п’ятниця, четверте листопада.

Ясний свіжий ранок. Се була особлива осіння свіжість. На землю спустилась і лягла перша сиза паморозь. У прозорім повітрі з’явились і носились в піднебессі передчуття і вісники грядущих холодів. Але іще тепло. Яка це прощальна благісна теплінь. Благословенна мить прощання. “Приятна мне твоя прощальная краса”.* Із пам’яти біжать й інші поетичні рядки. Як хочеться зупинити цю благословенну мить прощання, яку із зворушенням завважували Яків Щоголев, Максим Рильський, Олександр Твардовський.

Біля входу до автобусної станції смаглявий чоловік із виразним рисами кавказького походження, ізнову ж, не те, щоби молодий, але не сказати, щоб вже і старий, продавав незалежну пресу. Були, лежали тут в основному газети російською мовою, але були і литовською, не було незалежної преси тільки кавказькими мовами, а втім, як сказати, може, і кавказькими мовами прогресивна преса тут також була.

Написав от про прогресивну пресу, та й ізнов спогадалося мені, отой давній приятель старий зек спогадавсь, як він улітку, здається, 1983 року, за царювання уже Андропова, одного кіоскера розігрував. Минуле досить чіпко сиділо у сьому каторжанинові, і в повсякденнім спілкуванні, а з ким би то не було, він не міг обійтись без зеківського жаргону й усіляких інших єретичних вихилясів, що навіть чути їх у ті часи, слухати було небезпечно.

Проте мав він і одну позитивну, з точки зору офіційної доктрини, рису. Щойно прокинеться вранці, так одразу й поспішає до газетного кіоску, і бере, купляє цілковито усі, без вибору, газети поточного дня. А потім лежав на тахті у кімнаті горілиць, усі ті газети перегортав, переглядував і коментував. Кого у Політбюро ввели, а кого із Політбюро вивели, котрого секретаря обкому призначено надзвичайним і повноважним послом за сумісництвом у Гвінеї Біссау, і хто став новим секретарем замісто того вибулого.

Якось одного ранку підійшли ми до газетного кіоску у центрі Київа. Газети тут продавав старий вусань. Мій знайомий зек і звертається до нього:

– Злюшай, друг лубезний, давай мені по порядку а всю прогресивную пресу...

Кіоскер уже й потягнувся рукою до газети “Правда”, але після короткої павзи мій знайомий старий каторжанин продовжував:

– Тільки реакційної преси не треба...

Відтак затнувшись на хвилю, вів своє далі, уточнюючи інтонаційно:

– Реакційної преси мені не треба...

Кіоскер звів на зека перелякані очі. В них закипало обурення:

– Вон отсюдова! Штобы я тебя и близко не видал... Вон, стервец!..

Я чимдужч заспішив від кіоску. Тільки на перехрести озирнувся. За мною ошелешений тюпав старий каторжанин.

Кіоскер мав рацію. Хтось сторонній, наразі стороннім був я, підслухав би і міг подумати, що в кіоску, окрім прогресивної, ще і якась реакційна преса присутня.

Але зек і опісля в тії витівки вдарявсь.

Уже в новітні, перебудовні, лібералізаційні часи, після серпневого путчу навіть, згадавши знайомого старого зека, я і собі був вдався до подібної витівки.

Підходжу, буває, до газетного кіоску та й запитую:

– А скажіть, будь ласка, ясновельможна пані, у вас більшо­вицької газети “Правда” нема?

– А чому ж нема. Є. – відповідають переважно і подають мені тую газету, якби ні в чім і не бувало.

Якось одна кіоскерша тільки лукаво поблажливо усміхнулася.

Але був випадок, один кремезняк із присутніх, із окруження визвіривсь до мене:

– А тебе што, падло, гайдамацкой газеты захотелось?!

Я спробував було роз’яснити кремезнякові, що нічого пога­ного й підступного не маю на думці, що цю газету 1912 року за­сну­вав Ленін, і відтоді вона так і називається “більшовицька газета “Правда”. Але кремезняк пішов на мене іще в лютішім наступі:

– Не выкручивайся. Знаем мы тебя, противная хохляцкая морда. Проваливай отсюдова! Вон!

Я й віддаливсь. Але після того випадку вже став обачнішим. Тільки як гарненько роззирнусь довкруги, чи нікого близько побіля кіоску нема, тоді й тихенько та люб’язненько запитую:

– А скажіть, будьте ласкаві, ясновельможна пані, у вас більшовицької газети “Правда” нема?

Перейнятий споминами, я відходжу від того торгівця неза­лежною пресою, подивовуючись, як непередбачено швидко міняються часи й поняття напередодні третього тисячоліття, напередодні очікуваної позначки в людськім літочисленні. Була щойно преса реакційна і прогресивна, тепер незалежною і залежною стала. Котра незалежна, зовні простише розпізнати, залежну розпізнавать тяжче, бо маскується вона.

Підходить тролейбус, перший, випадковий, я не цікавлюсь його номером, а й хіба це має значення, куди він простує. А далі міста не поїде (це тільки у Криму є такий тролейбус, що від Сімферополя аж у Ялту по дротах крізь пагорби й видолинки прямує), сей же поза місто не вихопиться, а назад і вернеться. Людей в салоні поки що не густо, рідко. Я вибираю зручне для розглядування місце біля вікна.

Біжать міські краєвиди у виразній поранковій прозорости. Старі сірі мури. Ось вуличка вузенька на узвишшя вгору пнеться. Там закуток такий поетичний проглядується, а ще більш угадується. Будиночки старі двоповерхові із вікнами невеликими. Добре би себе серед мурів сих давніх міських почувать. Поду­малось. Старі мури сиві з лев’ячими гривами де-де древнього Львова – міста твоєї першої великої любови – пригадались. Але там вони пишніші й монументальніші були. Тут мініатюра наче “Чернівці – це Львів у мініатюрі, а Вінниця – в мініатюрі Київ”. Хтось колись сказав був. І я те запам’ятав. Але не було нагоди й часу пильніше розглядувати ті мури і зіставлять.

Поезія дачних міських мурів. Подумав тільки, праворуч глянув – картина величніша перед очима відкрилася. Майдан от, мур сивий гладенький, а в глибині собор чи костьол угору, в піднебесся велично здійнявсь, височіє.

Треба запам’ятать це місце, і коли тролейбус назад вертатиме, то зійти й подивитись, роздивитись, стопи свої на сивім мурові тім зоставить, і його відображення у серце собі забрать.

Таку зворушливу манливість випромінюють ці тихі поетичні міські закутки.

А тролейбус уже мчить вигинисто далі, і для мене невідомо куди. Зупинки не знаною для мене мовою оголошують. Я й не прислухаюсь до сього звучання. Механічно звучать сі нагаду­вання у моїм сприйманні. Але от звучання одного слова діткну­лось мого слуху й серця своєю милозвучністю: “Летува”. Сей фонетичний звук “Л”, що уже від сприймання Гете зворушує серце невимовно. Бо це і “Liebe” (любов – Ach, mein lieber Augustin, alles hin, hin, hin)*, і “Leide” (жалі), і “Linde” (липа – “unter den Linden” – під липами). Очевидно, се назва кінотеатру така “Литва” чи якої то іншої установи, прикидаю собі у думці. А втім, яка різниця, яке се має значення. Головне, що фонетичне звучання слова таке милозвучне для мого слуху. Й продовжує так дивно звучать, бриніть у серці, хоча вже й давно пролунали й назви інших зупинок. Але їхнє звучання облетіло мене проминально й серця мого не діткнулося. А “Летува” продовжує звучать.

Із кожною наступною зупинкою людей в тролейбусі рідшає. Гурток тільки молодиків із юнками залишається на задніх сидіннях. Така дрімотна іще рань, вони збуджені неймовірно. Одні хіхоньки да хахоньки. Прошарок сей “русскоговорящий”. Питаюсь їх, чи далеко іще до кінцевої зупинки, вони ж мені відповідають, що кінцеву вже проїхали. І “Ха-ха-ха!”, і “га-га-га!”, і “ги-ги-ги!” Що краще було б і не питати. А подумалось, що й тут такі, як і в нас, є, що ліпше, безпечніше їх стороною обходити, обминати.

Але тролейбус і справді уже назад у зворотному напрямі повертавсь. Бо по якімсь то часі, як оте милозвучне згасати почало у бринінні своїм і даленіло у моїх вухах, раптом воно ізнов прозвучало в доокіл. Та іще й милозвучніше, хвилю мого зачудування підсиливши.

Уся моя увага в напрузі відтепер за вікно пробивається, як би собору не проїхать, не промчаться проминально.

Але ось він. Шпиль височіє, і майдан гладенький перед зором стелеться.

Такий добротний сірий мур. Плитки квадратові все в шахматнім порядку викладені. Обіч дерева стоять. Жовтий, зелений, багряний лист із себе прощально ронять. “В багрец и золото одетые леса...”

А рань яка іще свіжа, прозориться наскрізно, повітря втомою дня іще не просякнуте.

Лист багряний сам по собі, бо пора прийшла, без спонуки щонайменшої, зривається і летить розмірено поволеньки, у леті своїм усіма боками перевертаючись. Моє подивування в поранковій ясности будить.


... где листья приближаются к земле

великим тяготением распада”.*
Це уже пізніше, наступної осени, здається, біля нашої школи, проходячи мимо, я зупинивсь заворожений посеред похмурого сивого дня. Молодий клен ронив свій вистигло червонястий лист. Листочки зривалися із дерева мимовільно нечутно, без жадного стороннього доторку, а подія ставала, витворювалась усесвітова, і перевертаючись усіма своїми боками у повітрі униз на землю падали. Малий школярик од галасливого гурту одділивсь та в самотині під молодим кленом руки угору здійняв, пальці розчепірив та й листочки дозрілі червонясто, котрі долі падають, у повітрі ловить. А жодного листочка йому зловить таки не вдалося, скільки я не спостерігав, уболіваючи. Так уповільнено тихо падали ті листочки, але в якійсь запрограмованій траєкторії із розпростертих навстріч їм хлопчикових обіймів викручувались. Декотрі навіть із-поміж розчепірених пальців у поважности своїй прослизували незатримно. Уже як на землі опинялись вони, хлопчик і отямлювався у завважуванні. А я, уболіваючи в переживаннях своїх, несказанно подивувався нез’ясовній світовій силі, що дозволяла листочкам у граційно величнім супокої стоїчно вислизати неторканими проз такі пристрасно розставлені сіті.

Але поки що стою я на пляцу, на мурові сірому біля головної святині Вільнюса, і в поранковій прозорости видивляє завважу­вання моє, як осінні дерева прощально ронять свій лист. Й на сивому мурові його вже багато, й кровавиться він багряно, й золотими та іншими тонами й напівтонами переливається. Та двірник із вилогами жовтими претензійно фірмової одежі довго тішитись й переливатись тонами різними своїми прощально на сивім мурові їм не дає. Він змітає той лист мітлою своєю довгою (чи ж не на таких от мітлах гоголівські відьми літали, подумалось) у купки. Лист сухо шерхотить, свою прощальну пісню співає. Та й упихає ті купки затим у плетені коші. Відтак на лист багряний той чекатиме інша путь, для нас допоки невідома.

А я вже й підступаюсь до двірника:

– А скажіть, будьте ласкаві, ясновельможний пане...

І брунькується, тихим усміхом зацвітає двірникове лице. Й окрім собору сього, костьолу, показує він мені угору на фортецю, на вежу Гедимініса, що також є найпершою святинею литовців. Але як мені туди пройти й порозглядувать усе, коли мій час такий ущільнений.

Супротив храму вуличка мала звивисто угору повилась, пов’юнилась. Старі малі будинки малими віконцями на майдан дивляться. За ними живі душі людей угадуються. Й такі ясні умиротворюючі настрої випромінює сей тихий поетичний закуток, такі осяйні настрої випромінює і ллє, аж прозориться в поранковости й моя душа. Я ізнову тихі поетичні закутки старого Львова згадую. Картини тридцятилітньої давности. Вже двадцять літ плекаю мрію, щоб поїхати та ізнов подивиться. А все відкладаю. Боюсь нових розчарувань. Ану ж, усього того не застану, нагадування навіть не застану. Та й... “К месту прежней любви не возвращаются...”*

Я зупиняю перехожого й прошу його сфотографувати мене моїм фотоапаратом на фоні цих будиночків. Він одмовляється, що не вміє, але я майже силоміць вкладаю у його руки свого фотоапарата, переконуючи при тім, що річ це настильки проста, лиш пальцем натиснути. Він згоджується. Проте знімок той вийшов невиразний – одні лиш обриси домів і мене самого обриси тільки і проглядуються.

Затим і до костьолу заходжу. Служба чи вже минула чи не було іще її. Майстри двері припасовують. І їхнє брязкання інструментами уносить незвичну дисгармонію у поранкову врочистисть храму, хоч як би не старались вони свою присутність згладить. А крізь вікна костьолу вже сонце з усієї поранкової сили свою потугу ллє, витворюючи в інтер’єрі особливий настрій божественної величности і врочистости. Як дивляться на тебе ікони і портрети он вельмож якихсь. Душа німіє. А навколішки дві жінки старенькі припали, і аж світиться, аж чуть, як молитві розчинилися їхні душі. Така висока одностайна внутрішня зосередженість душі у католицькому храмі, така глибока тиха відданість кожної душі зосібна високим переживанням у моменті. Це я не раз уже був завважував, буваючи у католицьких храмах. І кожного разу Гоголя спогадував, як віддано панна в Лубенськім костьолі молилися, в обложенім місти.

Але от втриматись довго в католицькім храмі я не можу. Чи то далекість, чи то недосяжність тут же й відсторонює душу мою. І я починаю думати про православний храм, де й літургія, й усе інше, буває, упокорює мою душу цілковито. Як недужий, у депресивнім стані незіпхнуто важкім я перебував.
То так цілюще діяли на мене православні церкви і монас­тирські дворики улітку року 1969-го, і 1976-го, 1977-го, і 1985-го. І коли лекше мені ставало у такім монастирськім дворику, коли благотать сходила на мене, й на тихі води випростовувались почування мої й ушвидчено пульсуюча в кільцевім замиканні свідомість, то спогадував тоді я Антона Чехова. Як тішився він від осяяння, що надто добре йому почувається у монастирськім дворику. А коли ясного, аж густо спекотного літнього дня 1976 року на Почаївській горі я був поспитавсь однієї вже літньої москвички, із якими почуттями полишає вона Почаїв, то москвичка тая одповіла мені буквально отако: “Я сильно устала от благодати. Слишком благодати здесь много”.

Затим я піднімаюсь на узвишкову частину міста. Тут вільно, аж розлого розташувалась сіра врочиста споруда із колонами. “Не інакше, як театр. Щось типу традиційної національної опери”, прицінює завважування моє. Але так воно і є насправді, коли поспитавсь когось. І взагалі тут іще так неторкано поранково тихо. Тільки одні машиною приїхали, і, як і я, роздивляються. Поранкова прозорість аж струменить. Із пагорба униз місто, як на долоні, прослалось. Усе видно. Менші будиночки за деревами, у садочках заховались. Лиш коробочки більших над ними вирізняються. Колони де. Да башти, да шпилі, да баштові крани, да верхи храмів, міську барвисту мозаїку доповнюють. А далі ліси, гаї чи діброви. Така зелена окрайка, оторочка міста, що романтичні настрої навіює. Місто й невелике, якщо його із великими містами порівнювать. Затишне повинне буть місто для життя. Але чи для творчости відповідне. Та як то ні. Коли навіялись тут, зродились рядки “В Вільні, городі преславнім”. Це від застийних часів вкоренилась у моїм осяганні думка, що як місто чи поселення невелике, дрібне, провінційне тобто, то й для творчости високої несприятливе. Тобто висока вільна думка тут хоч і може зродитись, але висловитись тут, лягти на папір не може. Це моє уявлювання має проте під собою ґрунт. В часи, коли вільне висловлювання думки й образу пригнічувалося, переслідувалося, обмежувалося у пропорційній відповід­ности великости міст і поселень, тобто чим менше провінційне поселення, тим лютіше там вільне слово переслідувалось. Насправді усе мало б виглядати інакше. Під шатами тихих закутків чи не найсприятливіше місце для усілякої творчости. А так воно і було, велось колись. Але нам іще належить перебо­рювати сей бар’єр провінційности, оповитої жахами переслі­дування.

Відтак моя думка потішливо і ще раз відзначає, ще раз відзначає, що лобне, узвишкове місце є в кожному поселенні, й воно звеселяє те поселення. Я вже не кажу про пагорби Баку, із яких я літнім ранком 1964 року милувався містом і морем. Але і в такім суцільно низиннім, болотами оточенім нашім поліськім місти навесні 1965 року я натрапив на піщаний пагорб, де росли самотні крислаті покручені сосни. Сосни сяяли жовто, й пагорб жовто цвів. І серце моє затріпотіло з радости від тієї осяйної несподіванки. Й у нових вимірах бачилося місто, у якому я згодом спізнаю несказанно приємні відчуття, як продавець вирощеного у себе на грядці часнику. Буде це вже напередодні великого зламу – у передперебудовні роки.

Я націлюю око свого фотоапарата, вибираю рамку й фіксую із пагорба частину Вільнюса й поранкову осінню мить. Тепер от карточка лежить переді мною на столі. Я впізнаю й відтворюю обриси міста, в якому побував. Але як упізнати й відтворить минулу мить.

Затим я сходжу з пагорба, треба поспішати, ще петляю якимись вуличками. Підступаюсь до людей, до прихожих і розпитую: “А скажіть, будь ласка, ясновельможний... де те то і те то...” Й напружене завважування моє. Як радісно спостерігать спалах порозуміння й зацвіт усмішки на вустах.

А місто пелену дрімоти із себе струшує, бадьоріння хвилі ушвидчення набувають, лиш підківки цокотять. Несеться вже місто у новий день. Кіоски одчинились, да лоточки виїхали, на колісницях своїх. Морозиво, да овочі, да фрукти тутешні, да привізні, нехай не заморські, але “плоди прекрасного Востока”. Це на Бесарабському ринку я до кавказця підійшов був раз смаглявого, що він гранати продавав гранчасто темно червонобокі. Та й спитавсь у нього:

– А скажи, друг, душа любезний, по чім плоди прекрасного Востока?

Лице смаглявого кавказця набрало поважного ділового вигляду. Він вибрав із пірамідою укладених червоно гранчастих плодів плід найбільший та й подав мені:

– Вот тэбе мой подарок...

І скільки я не пробував розрахуватись, грошей кавказець не взяв.

– А падарок ни пачем... – усе твердив він.

Смакуючи прекрасним соковитим плодом вже дома, я осягав розумінням своїм, яку ж велику вагу може мати слово, навіть інтонації в нім. “Як много важить слово...”

Тут я й інший подарунок недавній пригадав. Якось довідався я, що у кімнаті соціального захисту гуманітарну допомогу видають – пакетик твердого сиру. Вистояв у черзі із ветхими говірливими, у багатьох моментах, а й сварливими бабусями, непога­мовно сварливими, такою уїдливою інколи буває остання наша людська пристрасть, подав паспорта, знайшли мене ув однім списку і в другий список увели, розписавсь я, та й подали мені загорнутий у целофан сир. Він жовто, аж синьо крізь плівку світиться ніздрювато. Вже вдома став його розгортать та вичитувать. Написи все італійські, далекі від осягання мого. “Ferrari Giovanni”, “Peso netto 0,950 kg”. Але і зрозумілою мені мовою вихоплює мій зір “Подарок, итальянского правительства и Народа”. Ого! І в цім моменті я важність своєї нікчемної упослідженої персони відчув та й осягати став. Подумати тільки, щоб італійський уряд і народ (уряд з малої, а народ з великої літери) персонально мені подарунки спрямовували. Да такого дива жодному нашому хуторянинові й уві сні привидітись не могло.

Тут же й став я целофан розрізувать, сир діставать, пожив­ність його в своїх руках відчувать, ножем краяти, а він і справді твердий, ніж не бере, сир кришиться. Ну, й звісно, до рота пакувати, шамати, коротше кажучи. Смаку й не відчуваю, солонуваті зерна лиш хрумчать, одна думка, що продукт поживний та екологічно чистий вже сил мені додає, груди розпросторюються і мізки світлішають, Я чималий шмат того сиру від зголодніння одразу й оприходував, як і властиво споживати усіляку дармовщину.

Із ситим своїм черевцем подавсь я на Володимирську гірку, любі серцю місця розглядувать, молоді літа спогадувати, щоб втішитись у заспокоюванні розбурханої побутовими негараздами мислі.

Та недовго втішивсь я у споглядуванні. Щось раптом занило мені в лівім боці живота, а затим й різі почались. Да такі болючі, да такі нестерпні, що й не сказати. Давно чогось подібного не переживав. А тут і точки відповідні, кооперативні пункти котрі десь позосталися, зачинені. Став я метаться сюди-туди. На Хрещатик кинувсь. Й там те саме. Лиш спогади милі линуть про часи давно минулі прекрасні, які то пункти тут були на кожнім провулку, й доступні, й досяжні, без оплати, кожному смертному. Одне душі ятріння.

У тих неймовірно тяжких муках у спогадування мені бігло, як недавно брат Саша мені розказував, що читав він десь, чув по радіо чи дививсь по телевізії, що ніби німці передали затруєні продукти, і багато народу потерпіло. Іще у спогадування моє бігла ситуація уже кількарічної давности.

Сніжної зими перед Різдвом те діялось. Привезли чи принесли у наше село із Німеччини гуманітарну таку допомогу й по домах, кого сільська управа назвала, розносили. Утрьох ходили – один від управи, другий – від Руху, а третій сам німець маленький рудий, аж світиться, сяє, був. Занесли вони тую передачу й до Стаха на Старину. Поставили чи поклали її в хаті. Та й – “Auf wiedersehen”.* Але тільки-но вони з двору вийшли, як і озирнулися від несподіваного подивування. Не сказати, щоб навздогінці, але прямісінько з ґанку по діягоналі на город Стах пожбурив тую німецькую передачу. Тільки снігом зашурхотіло. Щось із тиждень потому хлопчаки крадьки, немов шукачі коштовностей, видобували із снігу попримерзлі торбинки шерехтливі й пігулки. А старші дивувалися й не знати чому – Стаховій гордині чи його обачности.

Я не думаю, не допускаю такої думки, щоби італійський уряд і народ, готуючи мені такий щедрий подарунок, та виношували злі підступні наміри щодо мого отруєння. Просто сир твердий цей десь довго залежавсь. Може, іще неіснуючій державі іще він призначавсь. Може заміри його спожить номенклатура виношувала. Та усього ж не споживеш, кендюх не теє, щоб безмірність якась, торба безмірна, аби все вміщати. Отож, як завважив, може, чийсь кендюх номенклатурний, що сир уже не зовсім того, й зіпхнули його на кендюхи беззахисних самітників.

Мені перед тим один іще раз були дали французьких мака­ронів у яскравих також целофанових торбинках. Аж жаль було ті торбинки викидати. Й коли я виніс уже своє сміття та із порожнім відром у помешкання повертавсь, так сусіда зустрів. Він у відрі своє сміття виносив. Й око моє вихопило зміст, вміст його відра. Да там таких торбинок різнокольорових та баночок загарничних повне відро. І подумав я був, десь дуже близько до тих гуманітаріїв заграничних, до коритця повного стоїть той чоловік. А він на престижнім заводі працював. Становисько його, видно, таке було, що близенько до омріяного коритця стояв.

Але поки що я у Вільні, городі преславнім, роздивляюсь собі, як прочумлений люд поквапливо верне до лавок, до яток, щоб його пошамать узять. І я собі зацікавлено підступаю за ними. Куди люди – туди я. Це наш хутірський Гриць Магера до Полтавської губернії був виїхав у пошуках ліпшої долі. Та скоро й на побачення із своїм краєм повернувсь. Усі дивувалися сильно, як же він і приїхав назад сам, такий нерозторопний був. На те подивування Гриць відповів, сміючись: “А що там їхать. Куди люди, туди і я. Отако нігде не пропадеш і не загубишся”. Відповідь Гриця вразила наших хуторян своєю винахідливістю, що й найдошкульніші, на язик найгостріші, примовкли, розгубилися, не знаючи, що й казать далі у справунок.

Ось в якусь підвальну лавочку спускаюсь я сходами. Тут і молоко продають, і молочні продукти, і яйця, тільки яйце­продуктів, здається, не видно, і м’ясо, і ковбаси. А ціни все такі ж, як і в нас.

Он ковбаси червоною поволокою обгорнуті. Так дивно, але й відразливе щось у тім є. У нас так поки що не обгортають. Я прошу зважити тієї ковбаси мені сто грамів. Люб’язно й подають мені. Тільки гроші подавай.

Я тут же зриваю червону плівку, і ковбаса набуває свого первісного споживчого вигляду. Не відразлива для смаку. Я тут же і смакую. А чого ж, поживна, їсти можна, і чистиша, як у нас, тобто продукту, м’яса білі ще закладено в ній.

Але скоро і вихоплююсь із підземелля на простир, а воно ж на те і створено підземелля, щоб із нього людині та на простир вихоплюватись.

Й ізнов петляю вуличками старого Вільнюса, а вулички ті вже гомінкими стають, зацвітають строями різнокольоровими на людях. Се ще років кілька тому було, коли якось дорікнули мені за мою незугарну лакишмонську одіж, за моду застарілу, так думка захисна до мене і пробилася була: “Ось поїду я у Вільнюс, там литовці мене у свою моду, якби манекена зодягнуть, і побачите тоді, хто з кого ще посміється”. А я під ту пору по телевізії був поба­чив зелений куточок Вільнюса, як там уже повним ходом перебудова ішла, так люди усі, без винятку, були в таких незви­чайних оригінальних строях, що все на китицях трималися і зашморгувалися китицями. Що аж позаздрив я людям отим. Якби і я в такі строї зодягнувсь, то ізнов сміявся б із мене критик мій.

Але зараз мені не до строїв вишуканих. Зараз значимо усесвітові процеси на повну котушку ідуть, і мені грунт зором своїм їхньої течії діткнутися та у власній свідомости зафіксувать.

Я іще раптом зупиняюсь біля старої будівлі готелю. Так манять мене сі давні сірі мури готелів. Й напівтемні затишні інтер’єри при входах, такі манливо затишні напівтемні закутки. Одразу й пригадавсь готель “Першотравневий” у центрі Львова, як я там уже восени 1973 року був зупинивсь. Надворі дощ ішов, сльозливі патьоки на старім шклі, і так солодко мріялось мені у дрімоті.

Я в ясній осінній поранковости схожість із тим давнім готелем завважую та й питаюсь жінки, що за чорним полірованим півколом умеблюванням сидить, якби король чи судія який середньовічний. Корони відповідної тільки їй і бракує.

– А скажіть, будьте ласкаві, ясновельможна пані...

Ізнов ув усмішці зацвітає її лице, і якими то внутрішніми, для мене невидимими віжками настрою вона стримує раптовість того лиця цвітіння.

Жінка називає плату. А це і тридцять, і двадцять, і десять карбованців.

– Ну, а так якби переночувати тільки? – вивуджую її далі.

– А за п’ять можна?..

– І місце таке для мене знайдеться? – допитуюсь, хоча й ночувати тут не збираюсь.

– Та для вас знайдеться. Ви з України, – заспокоює мене.

Окрилений тим заспокоюванням, це ж якби і довелось, то не на вулиці чи вокзалі гибіти мені, а от стелю над головою забезпечать, я виходжу ізнов на простир.

Людські потоки стають густишими, ушвидшується їхній плин, мозаїчно різнокольорове їхнє цвітіння.

Як важно у цім морі відчути співголосне биття серця. Досить було тільки подумати про те, як одразу ж і контакт у мене із одним чоловіком установлюється. Такий шустрий він, ужондовець, напевне, й до жонду, причихвостившись, у поранковій свіжости поспішає. Чисто виголений, сюртучок на нім чистенький, чи й не фірмовий, бува, віц-мундир, може. Бережи честь мундира, рівнозначно, як і честь замолоду.

Від молодикА може, молодиком його вже й не годиться називать, але іншого означення не підшукать одразу, десь воно іще вертиться у звивинах перехідного віку, так і несе пафосом оновлення, революційних перемін, які щойно сталися, відбулися. Він увесь випромінює і пафос національного оновлення:

– Нарешті, ми ізнов вільна держава. Як це радісно відчувать.

– Та невже і справді вільна. Чи не фікція часом це?

– А ні. Це вже остаточно. Вибір зроблено.

Молодик несеться, якби на вітрах. Аж не встигаю я за ним. Кортить і його мову мою чуть. Хоч підозріливу обачливість мою не так то й зразу підкорить. Біля одного престижного будинку супутник мій зупиняється:

– Ось погляньте. У цім домі було наше кагебе. Тепер кагебе нема, і ми вільні.

– Та невже?! – так і вихопилось у мене. – Невже у вас чека більше нема. І от ми можемо йти, о чім завгодно говорити, і ніхто за нами не стежить, і не підслуховує. А знаєте, ясновельможний пане, я у це не вірю.

– Хочте вірте, а хочте не вірте, але чека у нас більше нема. І не буде.

Його войовнича упевненість не те щоб переконувала чи шокувала мене, хоча й не насторожувала уже, але сіяла сумнів, чи не самий співробітник органів, стовідсотковий кадровий чекіст він і є. Тут я для упевнености зумисне відстаю од нього на півкроку, крадькома лівим оком прицілюючись на потилицю супутника. Прямовисна. Так і є.

Як і зконтактувавсь зі мною молодик несподівано раптово, так і роз’єднавсь несподівано. Юркнув у під’їзд одного також престижного старого будинку, і сталося це так справді миттєво, що я й не спам’ятавсь, чи і був той чоловік взагалі.

Але уже у другім провулку я так само несподівано раптово потрапив в міцні обійми вайлуватого, як ведмідь, литовця. Аж кістки мої захрумкотіли. Дізнавшись, що я з України, він довго не випускав мене з обіймів своїх міцних, просльозився нарешті, відпустив мене, сльози витирає, а ув очах його ясність така прозоро первозданна, й захоплено вогники світяться:

– Брат, а що ж ти став із прапорцем та й стоїш.

Тут вайлуватий литовець навдивовижу точно імітував, десь по телевізії бачив і запам’ятав, як ми із прапорцями стоїмо, вважаючи сей свій чин за вінець сповнення свого громадянського обов’язку.

– Запам’ятай: свобода задарма не дається. Свободу виборювати треба.

І тут брат мій став поряд мене, упритул притисся щільно та й продовжував далі:

– А ти отако стань: один побіля одного. І жодний ворог тоді тебе не візьме, не здолає. Жодний ворог тоді тобі не буде страшний.

Литовець ізнов відійшов убік, став наперед мене та й ізнов каже після павзи:

– А то ти став із прапорцем та й стоїш.

І тут він знову іще точніше зімітував, як ми стоїмо із своїми прапорцями. “Напевне, по телевізії бачив”, подумав я.

Й уже опісля велася наша дружня розмова, обопільне розпитування.

Коли я удома вже в селі розказував сестрі своїй про той випадок, то сестра тільки й відказала:

– А таки правду він казав. Бо й брат. Ми ж Литовчині, а значить – литовці.

І тут події давно минулих літ із нашого родоводу спогадались. На початку минулого століття, може, се діялось. Як пан із нашого села Трибуховський да був у Вільно поїхав та й із города преславного привіз був дівчину – литовку. І стала вона до служби, служить стала в пана при дворі. Се не встановить уже нам, яке ймення було тієї панни литовки. Але саме під ту пору служив у пана при дворі парубок Мина – предок наш, пра-пра-прадід вже відтепер. І от надумавсь, намислив собі пан Трибуховський одружить, спарувать Мину із тією литовкою. І став наш рід відтоді називатись Литовчиним.

Коли ж я Євгенові про свою стрічу у Вільнюсі із тим литовцем розказував, то він спонукально заохочувально говорив мені:

– А ви от і напишіть, як казав вам той литовець, і ми це надрукуємо.

Я згадав, що треба й і побувати біля будинку Литовського уряду, побачити, які там барикади зводились у тривожні дні, і взагалі який вигляд має те місце.

Ось жінка під якою стала до столу, щоб жовто червонясти помідори продавати. Я її про будинок уряду питаю, яким чином пройти туди.

– А скажіть, будьте ласкаві, ясновельможна пані...

– А я не знаю, где такой дом правительства есть. И вообще, я никакая не “пани”... Отяжитесь от меня.

– Я й не прив’язувавсь, – відповідаю.

Але то була чи не єдина така гостра відповідь мені, де я не бував на прибалтійській землі. Проте моє огірчення скоро розсіялось. Буквально за десять кроків від того місця вже інші люди люб’язно роз’яснюють мені:

– А це недалечко. За поворотом – і прямо, прямо так і простуйте.

І я простую зеленою привабливою вулицею. А серединою вулиці шерегами юнаки марширують в одінні, що одмінне від форми вояків Совєцької Армії. Вишкіл проходять, з усього видно.

– А що б то мало означати, – запитую серед зацікавлених у товпі, що і свою увагу на шереги звертають.

– А це наша гвардія, армія тобто майбутня.

Незабаром і майдан. Типова адміністративна споруда. Усе завжди здається мені, що в таких будинках затишку буть не може. Одні слова лиш, одні накази, одні сперечання.

Вулиця, що у майдан вливається, перетнута барикадами. Сірі залізобетонні блоки. Важкі. “Звідки та яким чином припроваджували їх сюди”, – запитальне лине у мою думку.

Я до стини ближче підходжу. А що за стиною. В утробі цього білого дому. Невже також іще засідають. Політичні пристрасти вишумлюють. Як про теє стороннім знать. Сторонній собі те, що зверху, що на видноті, тільки й те бачить, споглядає. Форму тобто. А зміст він за формою схований і не проглядується. Хіба угадується коли.

Низькі олов’яні хмари пролетіли, сонце вигулькнуло, й така ясність стала на майдані, аж очі ріже. Висока врочиста ясність, у якій і зір твій губиться, і сам ти малієш, нівелюєшся. Але так ясно проступають, увиразнюються усі речі у контрастах своїх. Це написи, гасла найрізніші, біля стини порозвішувані. У них буяння пристрастей тих днів зупинилось. Та й глядить на мене стооко. Я ж промацую ті написи кожного зосібна, але запам’ятовується чомусь тільки один – “Мы с тобой, Ельцин!” Серед барвистого різноманіття наша свідомість завжди виокремлює щось одне. Але чи завжди найпростише.

Дивно так. Ясність яка незвична, властива осінній порі, коли низькі олов’яні хмари відлетять у швидкім пориві, й сонце на довшу мить оголено проступить. А перед тим, буває, завважуються його короткочасні з’яви, та й ізнов хмари набіжать, а здається, що сонце в хмари убігає. Це пізніш мій онук по сестриній лінії Сергійко у себе у дворі спостерігатиме цю картину, та й з великим подивуванням у свої долоньки заплеще: “Он, он, сонечко в хмару вбігло!”

І я один біля стини у яснім сяєві автографи людських пристрастей роззираю.

Аж то жінка одна іще невідь ізвідки з’явилась, а може, й була вона тут, просто за течією явищ значніших моє завважування на ній не зупинялось. В’яленька, п’яненька, розслаблена у своїх почуваннях до краю, “русскоговорящая”, як нагадування, як свідкування, як наочна ілюстрація тих сил, що у повітрі в піднебессі носяться. Але як часто ми знаходимо в печальнім дооколі живу ілюстрацію сил і пристрастей, які в повітрі у піднебессі носяться. Треба тільки спостерігать.

І говорить спроквола:

– Ах, таку вашу та разэтаку, сволочи вы паршивые. Да Сталина на вас не хватает. Он живо бы вас в бараний рог свернул, он бы порядок установил... Он бы вас всех расстрелял... Да, паршивцы вы, вас то и стрелять мало. Да вас живьем мало....

Й таку незворотню вичавленість у яснім осіннім сонці ся неприкаяна жіноча постать випромінює. А я вже про те думаю, як тужава молодість переходить у незворотнє згасання, як із форми, котра ще зберігає утримує свої контрастні обриси, живі соки вичавлюються. Безнастанна праця, руйнівна і зціляюча, оновлююча для часу, перед яким все інше немічне й безсиле.

Пора відходить, і я віддаляюсь од білого у виразнім сяєві будинку. Треба повертатись до вокзалу. Але іще прошу в одного прохожого сфотографувати мене на фоні сього урядового будинку. Він одразу ж метнувсь та й виявляє таку привабливу люб’язність. А відтак іще й розпитувати став. Звідки та яким прибитом. Про спільність долі говорить. Як ми колись в одній литовській державі були. І як у сороковім році його родину із насидженого місця вивозили, бо та частина, той клапоть землі ніби до Білорусії відійшов. Ах, як це жахливо, насиджені місця зоставлять, коли тебе вивозять, і цю гірку прикмету уже відчула тоді іще неусвідомлено його дитяча свідомість. Як же це жахливо!

Відтак увага його переключається на події ближчі у часі.

– Свободи без боротьби і без крові не буває, – з пієтетом говорить він, але поступово зм’якшується інтонація його пафосу: – Це тільки Естонії яким то чином вдалося незалежність без крові одержати. Я просто подивовуюсь із того... А так ніхто свободи іще без крові не одержував.

– А ви і направду вірите, що це вже справжня свобода, що це повна незалежність? – питаюсь цього чоловіка, явно розхитуючи його пієтет.

Він спершу окидає мене поглядом з ніг до голови, відтак і на мене дивиться запитально:

– А ви хіба у себе в те не вірите?

– Особисто я у себе в те допоки іще не вірю, – якось раптово знаходжусь я.

– Свободи уже не зупинить ніде, – явно намагаючись розвіяти мій сумнів, продовжує наступально чоловік. – Я пам’ятаю, коли кілька літ тому відбувалося перше засідання “Саюдіса”, і всі говорили так обхідно несміливенько, а тільки один виступив та й сказав, що наша кінцева мета – повна незалежність Литви, так це надзвичайно дивно прозвучало тоді. Але хто стане дивуватись цьому тепер, як це вже реальний факт... Так що треба бути оптимістом, любий друже, і дивитись вперед, – каже наостанку цей мій зустрічний та й збирається вже відходити.

Але я іще прошу його показать мені тролейбусну зупинку, щоб можна було доїхати до вокзалу.

На зупинці зібралося вже багато людей. А натовп іще прибуває. Такий слабкий рух тролейбуса пояснюють якими то труднощами. Але хіба не таким же чином пояснюється усіляке інше негативне явище в нашім житті.

Нарешті з’являється тролейбус, повний-повнюсінький, “битусьом набитий”, як часто у таких випадках уголос завважую я, а люди на мене озираються. Двері прочинились, мішок розв’язався, але все одно впхатися не просто. Та мене яко то виносять на східці. Тиснява неймовірна. Такої і в нас рідко буває, трапляється. Але що мене подивувало. У тисняві, у стовпиську цім густим людськім не чуть звичного для наших країв ремствування одне на одного. І тут до моменту найвлучніше підходить вислів наших старших братів: “В тесноте, да не в обиде”.

У нас же в Київі як звично буває. Не встиг тільки когось торкнутись, ненароком зачепить, як уже й вирує шумовинням, лавиною: “Куда прешь, падлец, голову тебе оторвать мало, рожица твоя противная”. А там, дивись, і до чублення вже доходить. Зариваються і старі поміж собою, й молоді із старими. Якось спостерігаючи таку конфліктну ситуацію, я був завважив ніби для себе, але й для загалу: “Молоді мають поважати старших, а старші не повинні роздратовувати молодих”. Я чекав на реакцію. “Правильно! “– покивком голови й задумою в голубих очах підтримав мене один молодик. І я був заохочено втішений, пам’ятаючи, що молодими устами глаголить істина.

Але якось то мені спало на думку погамувати пристрасти, що розбуяли в тролейбусі, й українською мовою висловив заклик до стриманости. Так тут наді мною, над головою моєю такий шквал пронісся, що краще і не згадувать. Мої слова, мовлені своєю мовою, почали передражнювати, на кпини піднімати їхнє фонетичне звучання. Хтось один починає, а інші підтакували, грубо кажучи, а може, м’яко кажучи, підгавкували. Я виправдовуватись став, що, мовляв, я ж нічого супротивного й не казав. “Ты, посмотри на нево, харя бесстыжая, он ишшо и оправдывается. “Я ничево поганого нє зробил..” Да будь это в другом месте, да я бы тебе промеж глаз так зацедил бы, што долго бы ты помнил, што зробил... Ву, харя бесстыжая!”

Се таку алергічну реакцію може викликать своє слово. Аж мені і справді ставало аж ніяково і соромно. Але іще прикріше, що серед кількох десятків тих пасажирів у мене не знайшлося жодного прихильника, щоби став за мене в обороні.

Та мене запам’ятали. І коли виходив я із того тролейбуса на зупинці, де і треба було мені виходить, то іще в складнішу ситуацію потрапив. Дама одна, літа її уже до похилих хилилися, із сумочкою раптом на підніжках, на східцях зупинилася, і я перед нею відповідно зупинивсь, щоб не стикуватись, не діткнутись, бо уже передчував, що репету наробить. Але тут задні на мене із силою необоримою “Выходи! Чаво остановился, обормот!” так натиснули, що я мимоволі подавсь уперед, та й торкнувсь тієї дами. І дама хряснула сумочкою мені по голові, примовляючи “На тебе, на тебе, башка твоя хамская!” Ніби тільки й чекала цього моменту. І тут справді конфузна ситуація витворилась. Задні пасажири натискають з усієї сили, бо таки справді, мабуть, їм виходить треба, а дама зостановилася на східцях і ніяк на твердь земну, на мур вуличний ступить не хоче, уперлася, немовби ті східці її уже приватизована власність. Що мені і робить. “Та же я не винен”, спробував виправдовуватись. Але такий шквал передражнювань ізнов посипавсь на мене, що краще й не споминать. “Нє вінєн, не вінєн”, “Да тебе не сумкой, а топором по башке заехать мало”.

Се як я уже у безпеці у просторі поза тролейбусом опинивсь, то думка моя зіставлювать почала: “Так чудно звучить наша мова хіба із вуст народних депутатів парляменту найнезалежнішої у світі України, коли вони вносять поправки до якого то закону іншою мовою, а уривки, уламки із статей того закону цитують нашою мовою”.

Лише по якімсь то часі я визволивсь із тих щільних лабет. Очевидно, знущальники мої натішились. Адже й для тих, хто не володіє чуттям міри, настає зрештою межа. Усесильний час погамовує найрозбурханіші пристрасти.

Тому то із зрозумілою радістю втішивсь я одностайною стриманістю у небаченій в моїм житті тисняві в салоні вільнюського тролейбуса. І жеби хто один супроти одного слово нарікання промовив. Очевидно, тут стримуюча заведенція така. А приходьки, хоч вони і були серед натовпу, своїх ндравів на чужих очах виказувати не наважувалися. Таке буває. Один наш хуторянин Хведір, що злоречивістю на увесь край вирізнювавсь, найплохішого поселянина, котрий і мухи не зобидить, на уїдливі кпини завжди брав, купив був в іншій окрузі хату й туди жити перебравсь. Так котрі наші люди там потому бували, то розказували, як зовсім переінакшився Хведір. Позаставив свої похітливі пристрасти. Бо у тім краю, у тім поселенні не було такого звичаю, щоби слабкого, найплохішого чоловіка на уїдливі кпини брать. Тут вже хочеш не хочеш, а покоритись звичаєві мусиш.

Їду я у вільнюськім тролейбусі, про теє розмишляю, аж то ізнов, уже втретє, звучить знайоме нагадування – “Летува”. І ще дивніш звучить як пісня манлива. Й не затихає скоро ізнов у вухах моїх, бринить отак довго, поволі даленіючи, у свідомости моїй. А заінтригований, зрушений інтерес мій уже нетерпеливо промацує: “Що то воно за “Летува”, – кінотеатр, чи, може, ресторан, гастроном якийсь. Зійти б та розпитати і подивиться.

Але от я уже й на вокзалі. І все. Преславний город сей я вже не буду сьогодні розглядувать. Хіба з вокзалу тільки іще. Бо пора вже, треба іще за дня до Мінська доїхать. Автобусом це, либонь, годин зо штири триватиме дорога. Я уже на розглядання крізь вікно автобуса всього того, що навстріч мені нестись буде, настроююсь. Вигиниста зміювато звивиста дорога, якщо уперед свій погляд спрямовувати, да поля, да озимина зелено кущиста, да поселення різновеликі – й села, і містечка, і слобідки, й хутори. І ліси темні змалілі на видноколі, окраєць, оторочка одна великого розлогого осіннього простору журного, немов квітники з одного барвінку, хатки поодинокі під лісом низенько притулились, несміло, самітники індуські, як причаєна втеча од світу, од властей, що й не знати, до котрої територіально-адміністративної одиниці їх притулити, приліпить, до хутора чи до села якого. І стада чорно-рябої худоби колгоспної, й поодинокий товар людський, вся худоба чорно-ряба, це у Латвії худоба бура, й на білоруській землі вона різна буває, і коні самітні воронії й краї посеред отав сріблистих (отава – це друга молодість трави, немов людини друга молодість, що унаслідок оновлення нашого єства, буває, вертається, ах, навіть молодість вертається, тілько людина не вертається) стоять тугодумні. І бичечки молоді цьогорічні лежать на прив’язі, на ланцюгах блискучих та за нами, як ми у вмісти голубого автобуса несемось, спостерігають, та одвітного нашого погляду шукають. Але, може, тілько й угадують наші погляди одвітно прихильні.

А до одної такої самітниці хати під лісом білою стежкою через зелено кущисте врунисте жито бігтиме малий хлопчик, за плечима торбинка із книжками попід руками на прив’язі. І наздоганятиме його собачка, песик захекано, язика висолопивши, цуценя цьогорічне, грайливець-віртуозник, якщо пригледітись; й коли наздожене, то спершу хапатиме хлопчика за штанину, а потім бігтиме уже сам попереду до хати, вертячи хвостиком, відтак оглянеться, й завваживши, що хлопчик іще також біжить, бігтиме все радо й веселіш. Така прекрасна осіння ідилія. І хоч не видно вже, як копають картоплю, а все ж лунатиме у моїй свідомости розважливий сивочолий голос:
Коли копають картоплю – стелиться дим над землею,

Листя летить воскувате, ніби метеликів рій,

Пахне грибами й медом, вогкістю пахне тією,

Що, опріч назви “осінь”, немає імені їй.
Коли копають картоплю, тихо співають дівчата,

Озимина витикає свіжо зелені голки,

В гости запрошує всіх біла над річкою хата,

Діти несуть у школу завиті в хустину книжки.*
Й картина, видиво малюватиметься, повторюване уже чи якби із марева.

А в однім невеличкім сільськім провулку весело, на високім пафосі ґелґотатимуть сиві гуси з чорними дзьобами. А баба гала­мага. Та о чім вони так мудрують, немов депутати на пленарнім трансльованім засіданні Верховної Ради. Під ту пору через провулок переходитиме дівчинка у червонім пальтечку, із портфеликом у правій руці. Й один гусак раптом візьме та й одірветься од гурту, зійде з пленарного засідання, та як поженеться за дівчинкою. А дівчинка відчує те, завважить недремним оком свого ясновидіння та й як пуститься учвал навтеки, не огля­даючись. Тільки ноги її гупотять, немов сто пар коней летить. Та от раптовий порив гусака жахаючим сичанням проноситься над головою дівчинки. Чорним дзьобаком крилата птаха з розгону впивається посеред спини дівчинці в червоне пальтечко. Але жадного зойку одчаю від дівчинки не чуть, не проривається. Тільки смик та смик дівчинка собі уперед, але дзуськи, гусак і собі смик та смик, та все назад. Не так то легко вирватись, вихопитись на волю із лютого дзьобака. Тут нема коли кликать про поміч чи здіймать репетування. Свідомість дівчинки працює блискавично, екстремальні ситуації посилюють приспану людську винахідливість. І як довго гусак не випускає із чорного дзьобака червоного пальтечка, так дівчинка у неймовірнім пришвидшенні розстибується та й скидає з пліч своїх червоне пальтечко. І коли гусак дзьобаком тягне його ік землі, так дівчинка вже з бігу, з лету кидає йому і портфелика. На, мовляв, ненажеро, та й і до школи ходи. А сама у ближчу хвіртку, та до хати білою втоптаною стежкою. Тільки застугоніло. Немов і справді сто пар коней несеться.

А гусак уже сам вовтузиться коло відвойованих трофеїв. Усе ґелґоче та ґелґоче, аж присідає.

Се вже трохи згодом нестиметься усе те мені навстріч перед моїм зором, й приблизно у такій послідовности, як і от дочасно склалося у моїй уяві чи й бачилося уже в інших місцях.

А поки що я б’юсь над тим, як увійти в той автобус. Людей за квитками видимо-невидимо. Черга аж покрутилась, аж поламалась.

Я міг би скористатись своїм статусом анваліда (це я так сам звик казати про себе, й коли тую мою фонетичну транскрипцію одного разу підслухала, завважила одна вісімдесятилітня бабуся, то й поправила мене “А вы неверно говорите “анвалид”, а нужно говорить “инвалид”, – і промовила теє із такою щиросердечною простодушністю, якби сеє говорила якась бабуся напередодні першої світової війни), але поки що вагаюсь. Це ж до каси підходить, проминаючи таку довгу звивисту чергу, явно на конфліктну ситуацію наражаться, на скандал, коли тебе й виштовхувати можуть, а то й підзатильника відважать, у моїй практиці таке траплялося, “Анвалид, анвалид, да таким анвалидом ишшо пахать и пахать можно”. Як правило, такі конфліктні ситуації кладуть на моє серце тяжке огірчення, нівелюючи романтичну поетичність подорожніх вражень. І поки я стояв у несмілих означених ваганнях, пролунало об’явлення, що квитки на названий автобус уже не продаються, що названий автобус уже відправляється.

Я тут же одразу похапливо вибігаю крізь прочинені двері назовні, на майданчик, звідки усі автобуси відправляються, кожний по напрямку, по спрямуванню своєму. Й одразу ж натикаюсь на червонястий продовгуватий автобус, “Икарус”, здається, називається він, й напис на нім “Вильнюс-Минск” поманив мене. Але й повергнув у по дивування сильне. У вмісти, усередині автобуса сиділо всього кілька чоловік, у розмежованій одиничности своїй. Але набагато більше людей, старих і молодих, чоловіків і жінок, стояло на майданчику біля відчинених дверцят автобуса (вони як зачиняються, то враження таке, наче двері самі у себе входять) у клясичнім щодо подібних випадків напруженні “бути чи не бути”, “впустять чи не впустять”. Водій, вусатий молодий білорус сидів незмигно, як скеля, непорушний, і в автобус жодного чоловіка не впускав по тій елементарно простий причині, що нема квитка. І як не просили його почергово старі й молоді, чоловіки й жінки, кожний свої вагомі мотиви викладаючи (у того тітка померла, в іншого теща при смерти, ще у родича чийогось хата згоріла). Й що заплатять усі пропонували. Але ті докази, як горох об стину, одбивались об металічне покриття автобуса й не доходили до серця вусатого білоруса. Вусатий білорус сидів незмигно, як скеля, непорушний.

Тут і я свою майстерність переконування вирішив випробувати привселюдно. Розходивсь у красномовстві потішливім:

– А, душа любезний, а сябер дорогий, да візьми ти упусти в тачанку свою бистру да хоча мене, брата і сусіда твого полу­денного, анваліда, бранця найпередовішої у світі совєцької психіатрії, стовідсоткову жертву Системи...

І при словах оцих уже стати збиравсь спершу однією, а потім і обома ногами на східці автобуса. Я чомусь передчував, принаймні слабка надія зажевріла, що мої словесні потішливі вихиляси досягнуть мети і дадуть позитивний результат. У тім упевнювали себе й іще ті кілька десятків спраглих їхати, які тут стояли, як на шпичаках, як на голках, у невіданні. На їхніх лицях, юних, молодих і старечих спалахнула і цвіла поблажлива простодушна усмішка. Й у тім розумінні мої розслаблюючі словесні вихиляси, може, й досягли свого неусвідомленого заміру.

Й тільки вусатий білорус сидів незрушно й незмигно дививсь в нікуди, не в простир, а в оте неозначення, яке ми називаємо ніщо, нікуди.

Може, я іще свою тираду без розміру й виміру провадив далі і в тім же стилі витримував, але тут в якімсь означенім моменті, настав його час, вусатий білорус натиснув важелі, і двері, які до того невідь де перебували, почали, стали поволеньки, пори­пуючи, виступати, окреслювати свої форми, до суцільної опук­лости автобуса припасовуючись, зливаючись із нею в тонах червонястих.

– Ну, вже ж і дубина, що й не сказать, що й не пошукать такого. Автобус майже порожній, а він ні та й ні... – недавня щойно просто поблажлива усмішка на лицях згасала, зовні розсіювалася чи углибину змісту входила, потавала, поступаючись місцем гнівові й обуренню.

Й до моєї свідомости дійшло, діткнулось завважуванням, що я сам виткнувсь, голову свою показав. Мене запримітили. А найревніше виступав й виокремлювавсь серед стоголосої хвилі гніву й обурення один кучерявий молодик. Також “русскоговорящий”, але, з усього видно, прогресист, може, навіть демократ. Про що він і словесно наголошував, словами своїми тобто сам себе і видавав. Як правило, такі “русскоговорящие” прогресисти підтримують національні рухи й потреби народів, на теренах яких живуть. Як наприклад, Горбунов у Латвії.

Сей же молодик до того ж відзначавсь ще й агресивною наступальністю. Він наблизивсь, підійшов до мене упритул, як уже до такого що товпою запримічений, виокремлений, та й каже доконано, немов упевнюючи у тім персонально мене, що так воно й має бути, що так воно і станеться, як він наразі пророкує:

– А он будет убит, в крайнем случае избит. Я его уже засек, запеленговал. Ему от меня уже не уйти. У меня газовый балончик есть. Так я ему в глаза плясну, так он и упадет сразу...

Молодик підступив до мене іще ближче. Його інтонації й жести виказували цілковиту довіру до мене, що я аж подивувався був, чому б то. Але в одночасся й розгадка прилинула: “Ах, тая моя потішлива тирада”.

Щойно червонястий автобус наддав газу, пустив дим, розвернувся, та й щез із лобного місця, хвоста свого нам показав, й обриси портрета вусатого білоруса розсіялися з-над наших очей, так натовп умить і розпавсь. Й невідомо, хто куди. Я то чимдужч до касової зали. А там стовписько, як і перед тим було. До кожного віконечка черги зміюваті. Й хвости їм ніхто не повідтинав.

Але цього разу я вже не зупиняюсь у розгублености, не розмишляю у ваганні, не теряюсь, а навпрошки та й до свого віконця, тобто, у якім на мінський автобус квитки продають. На ходу анвалідське посвідчення дістаю. Хвилююсь, аби не сплохувать, а дати раптовий одвіт нападникам. Не вичікую навіть, щоб хтось першим біля віконця із молодших став. Як правило, першими зариваються старшенькі. “А мы такие же”, “А я вот тожесть анвалид, а стою...” і т.д. Рипаюсь напролом:

– Прошу вибачити, ясновельможне панство, я ось анвалід...

Де й сміливість береться, голосу свого не чую. І діє, чи то звичаї тут такі. Мало, що мовчать, не накитаються у супротивнім словеснім і тілеснім пориві, ще й розступаються, щоб як би то зручніше мені до віконця підступить було. І з боку касирки ніяких супротивних негацій. Тут же й виписує мені льготний за півціни квиток на найближчий рейсовий автобус до Мінська, тобто через годину.

Бувають же і в нещасливім життю везіння, випадають же і в суцільній похмурости осяйні радісні миттєвости.

Підбадьорений таким несподіваним везінням, я іще прямую на залізничний вокзал, никаю закутками, розглядую людські стовписька, фіксую поперемінні спалахи і з’яви пульсуючого життя, які у виразній яскравости тільки й можливі на вокзалах.

Ось пункт громадського харчування. Заглядаю туди. Вже пора б і собі попоїсти, пошамать. За круглими столиками стоять подорожани. Та що тут поїси. Усе нашвидкуруч. Бутербродик якийсь. Це ж тобі не Ріо-де-Жанейро. “Там нет воды ни капли, и пива тоже нет...” Співали у наші п’ятдесяті студентські роки стиляги. Котрі нестрижені у вузеньких смугастих штанцях. Й підскакували. Гицали сюди-туди. Бацали.

Але мій погляд упав на одного високого литовця, що один стояв біля такого круглого столика й попивав, посмоктував пиво. Але пиво то лиш, може, для віддушини, для заманки. Пиво стояло збоку. А високий, не старий іще литовець, поглядом своїм, очима синіми витав у піднебеснім просторі. Се плоть його многогрішна тільки у цім вокзальнім буфеті присутньою була, а сутність, свідомість його всесвітові належала й у відстороненні перебу­вала. І мова його безнастанна безперервна, слова незрозумілою мені литовською мовою, так і лилися, вивергались лавиною. Цікаво би знать, про що він говорив, над якими проблемами усесвітовими замкнулась, зациклилась у кільце нерозривне його свідомість. Так незвично незручно якось мені подібного брата серед інших народів спостерігать. Й одразу побігло, пригадалось, як у високім теплім літі 1970 року на Кирилівськім пагорбі під монастирською стиною у дворику (ах, такий Ван-гогівський дворик), куди нас виводили на прогулянку, один молодий татарин із таким клясично Тамерланівським засмаглим лицем читав більшовицьку газету “Правда”. Щось то він там про тодішнього першого секретаря Татарського обкому КПРС Табеєва вичитав. Вичитав та й подивувався од задоволення несказанного:

– Это шито ано получаецца. Ето задом наперед уссьо виходит. Это же старое снова возвращается, итти твою в рыло. Ето жи сынова татары Рассией править будут, как и раньше двести лет.

Й татарин молодий в шаленім пориві звівся на ноги, зачепив кулаки міцно, що й страшна сила не змогла б їх розняти, й застрибав у несамовитім збудженні:

– Ур-ра! Ну, теперь мы вам покажем, сволочи!

І от зараз запитально б’ється думка моя, над чим, у якім кільці замкнулась, зациклилась свідомість сього нещасного бранця космічних сил. Й такі недосяжно високі стани й настрої випромінювало одухотворене лице й голубі очі литовця, що я аж не витримав тієї картини. Та й пішов собі пріч розчулений.

А перед зором незглибинні сині очі і такий недосяжно далекий погляд литовця нетяги.

У дворі, в проході до автобусного майданчика я ізнов здибуюсь із смаглявим кавказцем, торгівцем незалежною пресою. Розглядую порозкладувану його незалежну пресу та й подивовуюсь собі у думці, яким же то прибитом він із гірнього Кавказу да у цій низинно полунічній стороні опинивсь. І тільки та нова безвідносна думка трохи поступово згладжує, випростовує мої гострі вражання од того литовського нетяги.

Більш того. Слово за слово, і в природній течії, як і властиво природі людських стосунків, ми починаємо із смаглявим кавказцем розмову, і я вже знаю, що він із вірменів, а про більше – що да як, да чому, да коли, да прибитом яким – правила стримуючої чемности не дозволяють розпитувать, раз він сам про теє не говорить. Якщо випадковий подорожанин, чи позустрічний випадковий не каже тобі, куди він їде, то краще говорити із ним про погоду, аніж про те розпитувать.

Мені й того, наприклад, досить знати, що вірменин сей демократ і прогресист. І то причому не формальний, що сам про себе каже “я демократ”, як отой молодий економіст із рай­виконкому на мітингу казав, а в корені своїм і за суттю справжньою, непідробною, і за виглядом чоловіка бідового і бувалого. Це я таке сам собі висновую.

Ми про недавній путч у Москві говоримо. В основному розповідає, висловлює свої судження й міркування смаглявий кавказець. Так правдиво і аргументовано говорить він про сі недавні події, що мали би, за чиїмись замірами, перевернуть наші уявлення про світ. Насправді ж це є не що інше, як потішні ігрища чекістив. І взагалі в усіх подіях, у плинові життя останніх років лежить печать спрямовуючої руки чекізму. Й від того ніде не дінешся, й нікуди не викрунешся. Так воно іще в часи їхнього головного лідера Андропова замислено було. Й по тім замисленню іде от велика перетрубація в країнах і народах. Але то ті потішливі ігрища чекістив погано можуть кінчитись і матимуть тяжкі наслідки для майбутнього. Людське суспільство – це надто складний організм, щоб його спрямовуючою силою стала навіть не капеесівська структура, а іще більш страшніша. Це не що інше, як той крайній випадок, коли інструмент усуває свого робітника, посідаючи його місце.

Але ж не стане чекіст управляти цілковито таким складним організмом, як людське суспільство, так само як і писати книги, одночасно займаючись і своєю фаховою висліджувальною, провокаційною роботою, про що 1974 року говорив Віктор Некрасов.

Слухаючи того смаглявого кавказця, я ловив себе на думці й фіксував, що подібне, точнісінько таке ж завважування й думання останнім часом уже переживав не раз. Таке суголосне воно й моїй оцінці поточного моменту. І засяяло передо мною ізнов первісною істиною Гетівське висловлювання про те, що інколи одні й ті ж думки народжуються в багатьох головах без усякого запозичення, те, що кружляє в повітрі й чого вимагає час, з’являється у багатьох людей рівночасно.

Але, ах, ідеї ідеями, а їсти хочеться і вже пора. Бо ж невідомо іще, як то довго триватиме та автобусна дорога. Та й Марксове згадаймо, про що він говорив, чому навчав. А говорив він і писав, приблизно таке, для того, щоб мислити і продукувати ідеї, людина спершу повинна їсти. Як Марксове у думання увійшло, так епізод один із моєї газетярської практики пригадавсь.

Як восени, у золотім вересні 1967 року, каштан на Прорізній так багряно червонився, немов зацвітав дивно, я приїхав у Київ столицю покоряти, так задихавсь тоді я був у провінції, та й до сьомого поту, до сьомого поту, до опівночі часто, трудивсь у міській вечірній газеті, усі тоді там до сьомого поту трудились, імпету їм надавав, задавав головний редактор, самодур, як називав його дехто, то літературним редактором у нас був одноокий неквапливий чоловік. Він прискіпливо, у стилі марксистсько-ленінського вчення про мову вичитував найменшу замітку. Й це додавало нервозности й у без того затяжний процес випуску газети. Бо без його візи жодна замітка не могла піти далі по інстанції.

Якось я приніс до літературного редактора свій вичитаний уже і завізований в першій інстанції матеріал. Він глянув на мене своїм одним видючим страшним оком, іще страшнішим, ніж око темне, вичекав тривалу павзу та й каже:

– А що казав Маркс?

Позаяк я не знайшовсь одразу відповідь дать, що сказав був Маркс, то літературний редактор витримав другу павзу, іще затяжнішу, та й розсекретивсь, що мав на думці:

– А Маркс казав, що для того, аби мислити, продукувати ідеї, треба спершу попоїсти.

Відтак поклав мій матеріал до папки й швидкими кроками вийшов із своєї робітні. А я-за ним.

Той епізод тільки із пам’яти у думанні пробіг, спогадавсь, а я й питаю ревного прогресиста й торгівця незалежною пресою:

– А скажіть, будьте ласкаві, ясновельможний пане, де би його тут їдальня була, щоби гарячого попоїсти можна?

Він люб’язно заінтересовано одразу ж і відгукнувсь:

– Є. І хороша їдальня є. Ось тут, в автоуправлінні. Зачекайте хвилину, я туди йду, то підемо разом.

Із клясичною пунктуальністю вірменин сей і дотримує свого слова. На когось то знайомого довірника передає він свою незалежну пресу і швиденько веде мене, я ледве встигаю за ним вайлуватий, численними коридорами сучасного соцреаліс­тичного будинку аж на якийсь горішній поверх та й заводить до пункту громадського харчування. Але сам харчуватись тут не став. Ми й розпрощалися.

Це була типова робітнича їдальня. Із тим рубленим неза­тишком, що і в нас переважно у пунктах громадського харчування цього типу наявні.

Обслуга – дівчата у білому, не міг я визначить, місцеві вони закоріненням своїм чи “русскоговорящие”, виявляють до мене поблажливу увагу. Подають усе, що називаю, замовляю я. М’ясного, звичайно, ні, м’ясне для мене із павлівським декретом, перший стрибок цін, закінчилось, а суп овочевий, кашу якусь, кефір іще, та кілька шматочків хліба – оце і весь сказ, оце і замовляю. Примостивсь собі за столиком у закутку.

Я смакую тим вибраним, хоч і не заморським, але загра­ничним уже майже харчем та й завважую собі у нутрощах своїх, що харч цей якісний допевна, вищої тобто якости, аніж у нас у відповідних пунктах буває, тобто, що кладуть тут у страву дечого більше, щоб ближче до приписної норми наближалося воно.

Смакую собі, а поміж смакуванням і розглядую, заходить хто чи виходить хто розглядую, дівчат із обслуги у білому розглядую. Мештаю. Ні о чім. У відсторонення поринає, занурюється думан­ня моє. Така приємна павза розслаблення у мандрівці. Тонка, невловимо біжуча тканина поетичного. Пульсацією свідомости, чуттям і осяганням, думкою його не упіймати – куди вже словом висловить.

Із відчуттям вдячности я полишаю цей не такий вже і незатишний пункт громадського харчування. Й коли вибираюсь із коридорних лабіринтів невибагливої, здається, уже соц­реалістичної споруди, то в якімсь то переході ізнов лице в лице стрічаюсь із смаглявим кавказцем, продавцем незалежної преси. І стріча наша, якби уже давніх знайомих стріча. Що у миті відбилось, й що на серце лягло.

Але тут же й ізнов прощаємось. Ясно ж, що уже назавжди. Кавказець прямує переходами поквапливо. Й поквапливість його діловита.

Я проте іще вертаюсь у просторий, а просторінь ця людом, спраглим потребою їхати, вщерть заповнена, зал автобусної станції. Іще знаходжу вільне місце на лавці та й умощуюсь собі. А перед очима поліція у синій формі швендяє. Така близька і доступна. Й не відлякує, жаху не наганяє. І я підступаюсь із словом:

– А скажіть, ясновельможний пане, це у вас така поліційська форма?

Поліціянт кидає на мене невтральний, але незлий погляд. Не те щоб осміхнуться, але мовчить. Й погляд його на мене жаху не наганяє. А я у думці прикидаю собі, яких би клопотів не обібрався був я, якби у застийні часи наважився був до нашої рідної міліції підступить запанібрата. Хоча яка то пересторога все-таки пробивається, прокльовується і спонукує мене згладити дражливу ситуацію.

– Хороша форма...

Тільки й кажу.

Поліціянт мовчить стишено, але не розібрати, чи й під­бадьо­рено.

А у думці моїй саме снується, у спогадування йде, лине, що за такі от речі, за фамільярну вільність у поводженні та у минулі часи в моїм ріднім краї міліціянти, червоний околиш, а ні за цапову душу могли б до постерунку спровадить. Й те завважування розпросторює проглядування моє, що у ближчім якім то часі й на моїм ріднім терені випогоджуватиметься, запановуватиме суспільна гармонія, й поліціянт стане не страшний, якщо ти не провинний.

Затим я виходжу надвір, а у дворі автовокзалу вже й автобус “Икарус” на Мінськ стоїть. Із поквитуванням у руці тепер мені вусатий, і найвусатіший навіть білорус не страшний. Й усім єством своїм я переймаюсь, яка то велика у сучаснім світі сила звичайного папірця, навіть такого маленького, яким є проїзний квиток на автобус.

А в автобусі уже сидять, повмощувалися люди, серед них, ба, знайомі все лиця, ті, що попередній рейсовий автобус напівпорожній на Мінськ штурмували, одностайно вусатого білоруса у душевній черствости звинувачуючи. Зійшлись усі в місці отім, якби родина одна. Так Євка Романова, як на весілля одне ми збирались іти, казала: “Або то задля того ідеш на весілля, щоб наїстись чи напитись, а йдеш, щоб із родиною побачиться”. А й справді був тоді подумав я, де ж іще таке місце підбереш, щоб в одночасся з усією родиною побачиться. Яким чином усій родині в однім місці побачення да можна так призначити, і щоб усі прийшли, як на весіллі.

Отак і в автобус оцей зібрались усі недавні незадоволенці, якби родина одна, й перейнявсь я раптом єдністю душевною у людськім гурті, й дух одностайности спав на мене, і так затишно упевнююче стало мені від того.

Ось покотивсь автобус. Міські вулиці відбігли швидко, і на простир вихопивсь він, а ми у вмісти його. Ізнов ті самі відчуття й завважування біжать, автобус ось несеться червонястий, для простору, для космосу ніби річ одна, суцільно злита, для свідомости ж усесвітньої биття десятків сердець, пульсування різних і несхожих одиничностей.

І ось уже картинки золотої осени біжать, навстріч несуться, непроминальний відбиток у мою свідомість кладуть. Сі з’яви моментальні, сі спалахи раптові краси одвічної нової і повторюваної. Й подивування раз у раз несподіване стрибає, про що тільки уявлення недавно бігло, те і напоказ тепер несеться, вигулькує із-за пагорба де, із видолинка.

А молодик “русскоговорящий”, він передо мною сидить, й мене завважив, усе говорить та говорить, на теє ж він і “русского­ворящий”. На тему вусатого білоруса із попереднього автобуса він усе довго говорив. Який той білорус безсовісний, порожнім автобусом потеліпавсь, а нас, спраглих прискореної мандрівки, так і не взяв. Але теє йому відомститься, кара спаде на голову його. Він як не мертвим, то побитим, а неодмінно упаде. Молодик сей запам’ятав вусаня, що й в джунглях африканських упізнає тепер його, та й пімсту тяжку супротив нього уже замислив, про що вусатий білорус навіть і не здогадується. Є такі маленькі газові балончики. “Вот возьму я газовый балончик, брызгну ему в лицо, – так он намертво и упадет. А потом делай с ним, што хошь...” А й да молодчина, а й да “русскоговорящий”.

Коли ж нарешті тема вусатого білоруса вичерпується, усе на світі вичерпується, надра земні й ті вичерпуються, молодик сей до другої теми вільно переходить. Тут одна тема за другу зачеплюється, одна в одну вплітається, і так у практиці істинного справдешнього красномовця тривати може до безкінечности.

Молодик уже говорить, розповідає, тішиться, що у Мінськ він до подруги їде, подруга у нього там є, і де переночувати йому – не проблема. Він цеє супутникові своєму, молодому теж, що поряд із ним сидить розповідає сповідально, – що то єднає їх міцно, висновувати, здогадуватись можна, – але й мені чуть.

Але подруга тая не тільки щоб переночувати де було, – подруга спільник у справах комерційних. Це Гриць, як із Борисоглєбська був приїхав та про свої тамтешні діла й походеньки на м’ясокомбінаті захоплено розповідав, то аж мліло лице його від задоволення: “Де робиться діло, там кладеться і тіло”. Й пригадав я той далекий вже ясний сонячний літній день 1975 року. Гриць тоді із Борисоглєбська “Запорожця” нового привіз. Вірніш, приїхав ним.

І от молодик той, прогресист, демократ навіть, уже й про інші свої комерційні справи, спекулянтські, вірніш, заміри вияснює. Про мандрівки по Союзові (СНГ тоді іще не існувало) у справах комерційних розповідає. Та заміри свої найближчі розкриває. Як він от в Орел поїде, які то трубки там закупить та й перепродасть у Литві, країні свого громадянства, вигідно, і який хосен, виторг від того матиме. Все іде, обрахунки тобто на тисячі. Я уяву свою напружую, розпросторюю, уявить, проглянути хочу, що то за трубки й до чого вони, а ніяк не можу.

Але міркування моє про те уже біжить, що от і в Литві, яка у моїм сприйманні краєм майже суцільної одухотворености виглядала, раптом такі заземлено споживацькі, спекулятивні настрої нуртують і процвітають. І це якоюсь мірою реабілітувало і мене, і край мій, і народ перед цією стороною за нашу низьку недосконалу свідомість. Аж ніяково та незручно я почувавсь. А тепер от і у взірцеві ганж проступив. Й се так нівелює і взірцевий світ та до нашої недосконалости його наближує. Але не втішає нашого серця.

А поки що у вмісти червонястого автобуса тече тиха мова молодика, та все про ділове, й одна тема за другу зачеплюється. Як то він у Пензі бував, як то Вороніж проминув, а в Тамбові вигідно скупивсь. Я так увесь і настороживсь, настроївсь, що от і наші якісь міста, як пункти вигідного зиску, згадає. Але проминув.

Між тим червонястий автобус веселенько собі котиться. Поміж врунами зеленими та поміж лісами темно-синіми віддалеки. Поміж поселеннями, що як випадкові з’являються періодично, виринають з-за обрію. А хіба не кожне поселення на нашій землі це завжди як з’ява прекрасна випадкова. Завжди позначена тремкою хиткістю подлук незмінних стабільних геологічних структур у ландшафті. Що от є вона наразі, а може тут же і не стать її. Содом і Гоммора. Се тільки й більшовики то й геологічні структури з лиця землі стирають або переінакшують. Се було болото та й нема, піщане поле вже на нім, і слабкий колос, немов на посміховисько, виткнувсь на полі тім. Ось була ріка та й щезла, немовби сльозу хто рукавом витер. І пагорба предковічного надломлено, другий уламок калікою стирчить, якби так і треба.

І все углиб простору врізується червонястий наш автобус. Усе далі од Вільнюса, і все ближче до Мінська.

Полуденне осіннє сонце, якби золото, простир піднебесний осяває. Елегія лине поміж небом і землею. І чи це земля іще литовська, а чи вже білоруська. І простир чий. У відчуттях нез’ясовний сум торкнувсь.

Скоро границя. Хтось слово мовив, пустив, і в автобусі те рознеслось. Передчуттям наближення.

Автобус поворот управо робить, ти відчуваєш це усім своїм єством, як також усеціло вправо подається, нахиляється. І ти нахиляєшся. І ти теє завважуєш. Пульсуюча свідомість твоя мандрівника те завважує.

Раз – і автобус зупинивсь. Тут дорога на два ручаї роздвоїлась. Границя. Митниця. А яка там іще границя. Будиночок, вагончик тимчасовий, прибудова сяка така у трикутничку, у полосі, витвореній розлиттям доріг. Але око усамперед вихоплює високого дерев’яного дубового хреста. А розгадування саме біжить, спалахує у свідомости. Так і є. Місце недавньої трагедії, про яку почув був іще на хуторі. І от я на місці тім усією своєю присутністю. Яка значимість. Що й не проглядувалось тоді, і думки близько не допускалось. І ще один спалах несподіванки завважування. Що уявою тільки раніш проглядувалось, ось раптом наяву перед тобою.

Блакитна червона кров тут пролилась і запеклясь. Блакитна – невинна тобто. Мирна тобто. Вояки у голубих беретах.

Із землі під колесами ясний сум струменить та й випромі­нюється у стишений доокіл, в елегію усесвітову лине.

А в автобус уже входять прикордонники. Литовці всі. Промацує мій погляд. Молоді, а патріоти вже. Думка сама по собі тече. Місце ж небезпекою напоєне. А всяке місце, де трагедія сталась, вже небезпекою напоюється. За Посьолком у нас коло Дениса три дорожніх пригоди сталося. Три душі в однім місці, але в різний час одійшло. Місце то не винне, може. Але щоразу, коли проїжджаєш тут, так і заноситься серце.

Але комусь же і в небезпечнім місці треба буть.

Серед молодих двох і старший один прикордонник. Ті два високі на зріст, а цей низький. Лице в один правий бік перехилене. Ніби осміхне проглядувально. Лукавинками напоєне густо. Й усе іскряться вони. А погляд проникливий наскрізно до межі. Сам собі тішиться, що нічого в торбі од нього не приховаєш. Наскрізь прозирає. На суму до 300 карбованців тільки й можна перевозить накуплених у Литві речей. Я ж у думці прикидаю, що коштують штани, а що сорочка, й сумка що. Докупи усе стулюю. Ай, далеко іще до трьохсот. Та же вони транзитні. Не у Литві куплені. Нема мені чого боятись. Переживати за торбу вбогу свою. Нехай інші за грубі повні торби свої переживають.

Та побоювання мої даремні. Речі мої а й справді настильки вбогі, що й найпильніше недремне око найприскіпливішого митника до них присіктися не може, не наважується. І тут серцем, розумінням своїм я осягаю вочевидь благо вбогости й тішусь потайки, що хоч раз нарешті загал, чи то б пак суспільна інституція, да безсилі перед мною у своїй ловитві. Така давня дитяча моя мрія цієї ловитви уникнуть. Бо хоч сіті й порозставлювані наразі, та ловці підступитись до мене не можуть. Переступить через себе не можуть. Щоб у сіть упакувати чи тим більш із сіті викинуть.

Ах, справді, яка велика усеперемагаюча сила вбогости. І сила та у мене є.

І тут на пам’ять мені бувальщина чи притча біжить, яку колись старий Гарячий мені розповідав.

Діялося се у нашім ріднім краї, як у нього вдруге більшовики уступили, увійшли. Тобто за других вже Совєтів. Й стали, почали вони нас люто оббирать.

Напередодні колективізації се діялося.

От посилає один старшина більшовиків свій наряд, свій провід, акцію свою ув одне поселення, було то село, містечко, чи, може, хутір тільки й був, та й наказує їм, слугам своїм, що годилися і в слуги до самого лукавого, а може, й були, стояли в нього рівночасно у подобі людській своїй: “Оббирайте, як тільки можете, до нитки оббирайте. Але рівночасно й пильнуйте за тим, як поводяться вони. Й про все мені доложіть, як на пункт повернетесь. Головне, пильнуйте, спостерігайте за ними, плачуть чи сміються вони”.

Старшина той, може, верховним слугою у лукавого перебу­вав, й багато тайн та слабкостей людських для нього відомі були.

От і прибув наряд той, провід в означене поселення та й такий рейвах учинили, що й не сказати, що й не передать. До нитки, здається, вже обібрали нещасних поселян тих, та увесь спожиток їхній на вози свої спакували. А нещасливці ті, нетяги обібрані, плачуть, аж заходяться.

Приїхали, повернулися оббиральники на пункт свій, а старшина й питає їх:

– Ну і як?

– Та все плачуть, аж заходяться...

– Плачуть?! – насупив брови старшина. Він, може, головним слугою у самого лукавого перебував, і тайни та слабкости серця йому всі відомі були. – Негайно повертайте назад та ізнов до нитки оббирайте, якщо плачуть.

Того ж чи наступного дня, а може, й через тиждень, – наразі се значення не має, – ізнов виїздить провід, акція в поселення означене. Да вже такий рейвах учиняють, такий напад роблять, що у стократ, може, лютіший за пасією й винахідливістю своєю. До нитки вже обібраних да заповзятливо так оббирають да на вози свої усе спаковують. До другої нитки вже все чисто обібрали тих нещасливців-нетяг. А вони плачуть, ридають, аж заходяться з розпуки.

Приїхали, повернулися на пункт свій ті наїзники, а старшина їхній, ватажок, отаман кошовий одне питає:

– Ну, і як?

– Та все плачуть, ридма ридають, аж заходяться, та іще безпорадніш, як перше...

– Плачуть?! – іще хмарніше, немовби темна хмара пізньоосіння, насупив кошлаті брови свої старшина. – А тут же й вертайте, поганяйте назад, та до нитки ізнов оббирайте, якщо плачуть. Та витрушуйте все, що витрусить можна...

І ті прислужники ізнов тут же й вертають в означене посе­лення, та й до діла свого з оновленою лютою пристрастю приступають, такий трус учиняють, аж земля двигтить. А ті нещасники все ридма ридають, аж пальці заломлюють в розпуці.

І так до п’ятого чи шостого разу аж.

Нарешті повернулись козаки тії із порожніми майже, вважай, возами, на споді возів тільки лахманки вбогі печально лежать.

– Ну і як? – в одне старшина.

– А сміються вже. Регочуться, аж за животи беруться. І старе, й мале.

– Сміються, – й лице старшини випростовується у поблажливій усмішці, немов похмурий день вияснюється. – А-а, тоді все. Туди, в теє поселення вже можна і не їхать. Паняйте тепер вдруге поселення.

І називає, в котре.

Старшина той, провідник у ватазі, ватажок у зграї, перебував, може, на службі у самого лукавого, і йому відомі були усі людські тайни і слабкости.
Спогадування теє проноситься в уяві моїй, як бувальщину чи притчу оту розповідав мені старий Гарячий на хуторі.

А митник вже проминає торбу мою, як й інші вбогі торби проминає.

Затим думка моя здогадом розростається, а чи не був оцей старший литовець на службі у чека. Та, мабуть, був. Такий проникливий лукаво погляд у нього.

Наразі в усамкінець автобуса націливсь сей пронизуючий простир, і людські серця погляд. І сам той митник спрямувавсь туди. За останніми сидіннями червоною шторкою відгороджена лавочка суцільна впоперек автобуса. Там також пасажири вмощуються та й ведуть собі голосні розмови, а то й випивають. Доводилось мені у своїх мандрівках й таке спостерігать. Але наразі там три великі торби лежали. Такі модні сучасні великі сумки із синьої легкої матерії, що аж світиться, сяє, ув очах міниться. Вміст проте сих легких зовні сумок важким буває. Як осягаєш поглядом їхній огром, то найперша думка біжить, що в таку велику сумку можна упакувать цілого чоловіка невеликого, Наполеона якогось там, злочинця й переступника в означенім краї небажаного, та й перепровадить літаком чи пароплавом на зовсім інший материк, у Чілі, Аргентину чи Болівію, щоб той злочинець, переступник тяжкий вільно походжав серед звірів у джунглях, у сельві, по берегах бистрих гірських рік, в Кор­дильєрах полуденно екзотичних. Як і дотепер іще, за переказами, на легенду схожими, які проте торкаються нашого слуху ймовірною реальністю, там десь то походжає сам Гітлер.

А митник уже обмацує руками твердь пругку тих сяючих синьо матерчатих сумок. Ясно, що не чоловік малий, Наполеон якийсь, туди упханий. Ужиткові речі стиснені там. Це й митни­кові, і подорожанинові кожному, чий погляд до сумок, до ситуації нової витвореної перенісся, побіг, ясно, як Божий день. За павзою обмацування усі насторожено і дій рішучих ждуть. В таких випадках, в гранично сконцентрованих моментах рішучі дії мають настати, буть. Не забаряться.

А митник уже й до подорожан звертається, своїм прони­зуючим поглядом кожного просвердлюючи наскрізно:

– Чиї сумки?

Тиша затаїлася. Й не зітхає. А чиїсь то ж є? Крізь соломинку дихання затаєне. Це нам учитель в школі був один усе про свої подвиги на війні розказував. Як він од ворогів в озері під водою сховавсь та три дні крізь очеретину дихав. Ворог три дні по березі озера походжає, прогулюється, не-ворог, наш, вояк свій (тоді усі поділені були на ворогів наших, дефініція чітка), ув озері під водою сидить і три дні крізь очеретину дише. И гладінь водна, плесо тихе не поворухнеться. Квітки латаття жовтого, й одна квіточка білого, сяянням ясним ворожий зір забавляють, напругу драми стережуть.

Митник нашу напругу витримав та й переміг:

– Ах, якщо так, якщо нема хазяїна цих сумок, то ми забираємо їх.

Побіля вуст усмішка спалахнула, а лукавинки так і застри­бали по лицю, аж воно вигляду своєрідного набуло, що іншого означення, як лукаве, йому і не підбереш.

Тієї ж миті двоє інших, молодших митників, та дужчих з вигляду, кинулись і самі завдали на плечі по валізі важкій, третю ж склав на свої плечі той старший із них, як висновувать і здогадуватись можна було. Він старшина, а вони – прислуга. Та й винесли із автобуса. Та й понесли до свого вагончика, не вагончика, простої невибагливої споруди, що так контрастно ознаки тимчасовости являє.

А ми, подорожани, отетеріло погляди свої за вікно спряму­вали. Як митники несуть трофеї синьо сяючі на плечах своїх, аж вгинаються, до невибагливого, що так виразно контрастно ознаки тимчасовости являє, осідку свого.

Й тут споглядання затаєне наше раптовий зіскок робить, від несподіванки. На перетинанні хреста дерев’яного дубового, до митників-носильників, що з натугою ідуть, аж путь під ними угинається, підбігає неждано-негадано невисокий грузин у чорному, ділового кольору, плащі та й гарцює, треться, вихиляси видає у них під ногами. Легко і граційно. В очі їхні, в лиця заглядає. Дивно так. Хода митників важка від натуги, грузин же хвацько гарцює у легкости великій від збудження. І так от петляв сей кавказець поміж їхніми ногами, то наперед забігаючи, то ззаду в’ючись, аж поки не увійшли вони в осідок тимчасовий свій, поклажу свою не внесли на плечах могутніх, й грузин за ними вкотивсь, як колобок.

Й о миті цій ізнов зрух, новий зіскок у нашій свідомости стався. В одностайнім пориві усі подорожани звелися із насиджених місць своїх та й у шнурочок до виходу пристроюватись почали. Усі рівночасно про те саме подумали. Оказія затяжна, вузол той за хвилину не розв’яжеться. Можна повітрям свіжим, замість спертого автобусного, подихати, закляклі ноги розім’ять, походжаючи, поки що буде.

Полуденне осіннє сонце ясне, й благість із низьких небес сіється. Віддалеки унизу ліс синіє. То вже білоруська земля. А тут пагірок наче. Дубовий хрест трагедію випромінює. Й сумна елегія, довкруж розлита, висне. Й таку марноту власного існування супротив тієї божественної величности відчуваєш. Таку самоту нерозрадну.

За грузином тим у митницю й грузинки дві дебелі закло­потано поквапилися. А з митниці один молодий прикордонник вийшов та поміж подорожанами походжає, розгулює. На одне обличчя – зирк, на друге – зирк. А погляди кожного на хрест спрямовані. Немов струменіння трагедії видивляють чи вислуховують у бринінні незаспокоєнім іще. Й ті настрої нез’ясовні немов угадує митник та й каже:

– Семеро їх кулями нападники в одночасся скосили. Шестеро загинули відразу. Сьомого ж вдалося повернути до свідомости. От його свідомість і стала свідком трагедії. Він розказував, що нападники їхали військовою машиною, були у формі військ Союзу й озброєні відповідно.

Не було серед них азіятів, а все слов’янські лиця, а розмиш­ляння моє вже про теє тече, що нема у світі нічого таємного що не стало би явним. І найскритнішому переступові свідок знахо­диться.

І думання моє продовжує картинка – спогадування.

Як ось такого ж ясного осіннього дня котрогось то з останніх років стояли ми на дорозі у Посьолку, автобуса дожидалися. А однорукий Іван бувальщину чи легенду розказував.

У минулі, звісно, часи се діялося, їхали у дальню свою путь два товариші. Та й знайшли під дубом шатристим скарб. Зачали його ділити, але поділити за злагодою не змогли. От один дужчий, та підступніший що собі намислив: уб’ю я товариша свого, й тоді увесь скарб цілковито неподільний мій буде. Що в серці визріло, те й чинить переважно чоловік. І як став сей дужчий товариша слабкішого свого добивать, то той оком своїм затухаючим востаннє поглянув на кущ при дорозі і та й промовив востаннє: “Куст! Будь мнє свідєтєль!”

І ті слова відбились у місці тім, в дооколі розійшлися та й зависнули.

У цю мить Іван і собі одною рукою уперед показав, аж ми всі собі туди глянули, немовби там і справді кущ ріс. Насправді ж порожнина небесного простору голубіла.

А вбивця, розправившись із товаришем своїм, тут же й зако­пав прах його під кущем. Забрав скарб великий та й повернувсь у поселення своє. Та й розповідає поселянам своїм, у яку страшну пригоду потрапив був він із товаришем своїм. Як уїхали вони в ліс, так напали на них вовки. Товариша його вони усмерть загризли, а йому ледве живому вдалося дивом вирватись із вовчих лап.

Поселяни, сусіди його, тільки головами скрушно похитували, слухаючи тую страшну оповідку.

Минули роки. Пригасла й забуватись стала у людській пам’яти та страшна пригода.

А тим часом володар неподільного скарбу, знай, розбагатів сильно. Живе собі, поживає і горя не знає.

Аж одного разу трапилося, випало йому із своєю дружиною ізнов їхати тим шляхом і тим лісом. Призахідне сонце так ласкаво лоскотало. От і з кущем тим пам’ятним порівнялась підвода. Й тут осміхнувся потайки лукаво сам до себе той чоловік. А жінка, дружина благовірна його, й помітила, завважила тую чоловікову потаємну посмішку. Та й питається його, чого він усміхнувся лукаво потайки.

– А так собі, – тільки й махнув рукою він.

Затим іще кілька разів перепитала. Й не дістала відповіді.

А все не йшла із думки їй та посмішка чоловікова.

От удома вже якось, голублячи мужа свого, жінка ізнов запитала про посмішку. А чоловік тоді взяв та й розказав, усе, як було. Тільки зарік із неї взяв, щоб слово із вуст її про те ніколи ніде не прохопилося.

Але що то увійшло, вселилось відтоді в душу благовірної дружини мужа того, що то пробігло поміж ними. Родинні чвари в подружжя почались. Мало не щодня спалахували вони. Й щораз із пристрастю великою неборимою непогамовною. От в одній лютій сварці узяв чоловік той та й побив свою жінку, дружину благовірну, сильно. Вона ж як вирвалась із рук його, з лап міцних, відбігла трохи та й пригрозила опереможено: “Ах так! Так знай, що я іду ось та й заявлю, усю правду про той кущ розповім, викажу!”

Та й побігла на постерунок, пункт міліцейський чи куди там іще. Чоловік за нею, перепрошує, просить заспокоїтись. Але куди там. Пасія її була така велика, що не наздогнать.

А пополудні того чоловіка й забрали. От тоді і згадав він слова свого сусіда, жертви заздрощів своїх: “Куст! Будь мне свідєтєль!”

І не раз потому іще згадував.

Доказав нам був безрукий, однорукий Іван ту історію, легенду чи бувальщину та й в простир небесний зір свій занурив. Павза залягла. І такі багатозначні смисли випромінювались у моменті, відбиток і в моїй свідомости кладучи, щоб от спогадати ту розповідь на литовсько-білоруській границі, яка щойно повстає.

Стоїть автобус червонястий. Походжають понуро по пляцу подорожани. А внизу за синіми лісами білоруська далина бринить. Намітку синю тче.

Слух наш ловить слова щиросердої розповіді митника-литовця. А погляди час од часу заінтересовано самі по собі убік митниці обертаються. Чи скоро. Наче вже й пора. Допоки будуть там розглядувати та з’ясовувати.

Але мене в таких випадках ізнов теє Сервантесове заспо­коює: нема таких строків, які б не настали.

Аж нарешті грузин колобком із митниці викотивсь, чеберяє ніжками своїми. А в них імпет розтривожений сильного пульсує. За ним митники два – великий і малий – діловито простують, якби ні в чім не бувало. Затим дівиці дві – грузинки дебелі. Жаром незаспокоєння від них аж пашить. Тривогу нерозв’язну клубками так і випромінюють.

Од нас же одна насторога очікувальна спрямувалась. Та й перетнулась.

Запитальний знак у повітрі застиг та й бринить загадкою.

Розгадку в один мент грузин вносить.

– Сталина на вас мало! Он бы вас всех перестрелял!

Випалив він, а з вуст полум’я аж пашить. Начеб вогонь розго­рівсь усередині серця його вже до межі своєї. Та й вихлюпнулось от полум’я крізь вуста.

“Не те оскверняє, що входить в уста, а те, що із вуст вихо­дить”. Пробігло через свідомість мою.

А на кожного з нас певність зійшла. Конфлікт не вичерпано. Отже, скоро поїдемо.

А грузин в якусь то мить напруження чи розслаблення підбіг в пасії сильній непогамовній до хреста та й пхнув у його під­ніжжя ногою. Раз, удруге.

– Да Сталина на вас мало! Да вас всех, гадов, перестрелять мало! Да был бы Сталин!..

Запальні слова грузина справили враження на подорожан, збудили реакцію.

Одні, в основному “русскоговорящие”, тягнули сторону за грузином. Й собі підтакували уголос: “Да их, чертей, мало всех перевешать. Их стрелять надо!” Тому агресивному іще агресивніший голос слідував, відлунював: “Да их, сволочей, перестрелять всех – и то мало!”

Були невтральні, котрі лишень посопували натужно. Або ніяково тамували своє мовчання. Мовчав і я. Тільки слух мій ловив відлуння шквалистої словесної перестрілки. Але були й такі, що одверто ставили під той шквал голови свої й супротив гострої ординарної категоричности ставали. І серед “русско­говорящих” такі були. Малочисельні, поодинокі, правда. Се так нелегко простоять в поодинокости своїй, коли чисельність на тебе пре бездоказово. З сих лицарів поодиноких я насамперед молодика того знайомого уже вирізняю, що він газовим балончиком (таким маленьким) вусатого білоруса замірявся умертвить. До нього кілька молодиків наблизились, упритул підійшли:

– Ишь ты! Умный какой нашелся! А они нужны тебе, эти прибалты. Защитник нашелся!

Із ситуації видно, що молодики ті були прихильниками грузина, хоча і “русскоговорящие”. Знайомий наш тримавсь стоїчно, але відповідав стишено:

– Защитник – не защитник. А раз есть государство – значит, должны быть и границы, также и таможенные. А в таможенных существуют свои правила.

На що один із тих супротивних молодців завважив:

– А ты поговори мне, поговори!

“Поговори со мною, мама...”

Але й тут наш знайомець тримавсь стоїчно.

А я спостерігаю картину та й висновую собі у думці, що здогад мій, що цей знайомий наш молодик демократ і прогресист, був вірний.

Але чому то він сам водночас наскрізно охоплений комерційними пристрастями. Як те поєднати. Подивовуюсь. Але, може, у житті воно й поєднується. То лише у моїм розумінні воно несполучне. Розпросторюю думку свою.

А між тим дебелі грузинки уже виносять із автобуса свої малі сумочки та й спрямовуються до митниці. І це кладе ознаку, передчуття, що вони із своїми сумками залишаються, а ми ось скоро рушимо.

Так воно і сталося. Але дивно, що той смаглявий невисокий грузин також впаковується із нами в автобус. Виходить, у Мінську у них яке то діло важне є, що від сумок важніше, і що й без сумок, поза сумками синіми і вмістом їх тугим рішать можна і треба у спішному порядку.

Завважую в думанні своїм.

Автобус рушає, з дельти, з розгалуження у пряме річище випростовується. За вікном зникає у перетинках хрестовиння, й кладе відбиток у пам’яти, як нагадування про розбуяння трагедії, що стане найвражальнішою ознакою наших днів.

Ми вже несемось у вмісти червонястого автобуса по білоруській землі.

Й те відчуття завважується у свідомости.

А грузин, позаяк розлючений сильно був, іще довго не затихав, вовтузився на своїм розлогім тепер місці. Й одне і те ж періодично вивергали його вуста:

– Да был бы Сталин! Он бы всех их перестрелял! Да их стрелять мало!

I там, ув ординарній наступальній категоричности спалахувало йому підтакування:

– Да их вешать мало – их стрелять надо!

– Да их стрелять мало...

Й розважливо так, висновуюче повторював із сивою клинцем борідкою:

– Да, пожалуй, их вешать мало – их стрелять надо...

І десь то поміж рядами сидінь тільки поодиноке несміло прокльовувалося:

– Да ладно уж! Хватит там!

Жіночий голос чийсь.

Після чого слух мій завважував, фіксував, що й наче справді словесна перестрілка згасати починає, влягається.

За вікном автобусним все ліси сині біжать, поля осінні, й килимами вруни яскраво зелені послались, поселення прости благі вибіжать з-за обрію, з-за лісів, та й сховаються, відбіжать собі – се білоруські все краєвиди.

Але не одним спогляданням зайнята моя свідомість, не на елегійних малюнках тих стишених осінньо концентрується моя увага. В душі моїй все зміна настроїв триває, різнобій думок ведеться, й думка думку витісняє. Відбиток конфлікту на митниці в стопи пам’яти укладатись не хоче, а все зривається, стрибає у пульсації, нуртує, й на тихі води споглядання моє не веде. Се такий дисонанс в душі подорожанина витворюється спалахом конфлікту неочікуваного, що тягарем і втомою тисне на особистисть, що й заважає сприймати дорогу в усій мозаїці й повноті, які вона являє. Розмисли біжать розтоками.

Се небажана смуга для подорожанина у його мандрівці. Вона й сили виснажує, утому дочасно на серце кладе.

Ай, мало які моральні й фізичні дискомфорти витворитись можуть, мало чого прилучається подорожанинові у дорозі.

Відлуння недавнього конфлікту на митниці, яке іще несеться разом із нами у вмісти червонястого автобуса, краєвиди за вікном, такі різночасові випадкові спогадування творять у моїй свідомости своєрідну мозаїку. Вона проте важкістю своєю тисне на моє єство і налягає втомою.

Повіки час від часу періодично склеплюються. В павзах пробудження око вихоплює лиш окремі деталі німої уже для слуху довколишньої реальности. Але неспроможне зафіксувати й донести вихоплене до свідомости, ізнов потає.


Ходить сон коло вікон,

А дрімота коло плота.

Питається сон дрімоти:

Де ми будем ночувати?

Де хатинка тепленька,

Де дитинка маленька...
На дні потавання моєї свідомости так лоскітливо заколисуюче в’ються, обвивають мене сі лагідні слова, їх так потішно одного разу проказала вісімдесятилітня Богданова мати. Се завжди так звучить заспокоююче потішно, яскраву справжність виказує, являє, коли вісімдесятилітня людина про щось дитяче говорить.

А потім ми сиділи на старому дивані у веранді, за ветхістю своєю й порохнявістю диван сей заслужив зневаги, що вже й в передостаннє місце на веранду виставлений був, надвечір’я у дворі тінями загусало, і я у тихім уповільненні повторював цю пісеньку моєму трьохрічному онукові по сестриній лінії Сергійкові, а він аж очка заплющував, так лоскотом діймали його ті слова, й горнувсь уже до мене. А коли я павзу робив, умовкав, то він спроквола просив:

– Іще... Розказуйте...

І так могло тривати до утоми. А вже другого разу по якімсь тривалім часі у тихе сільське надвечір’я ми сиділи із Сергійком у кімнаті на новішому дивані, що іще не дослуживсь бути виставленим у передпокій, й раптом Сергійко взяв мене за руку та й просить:

– А ви іще таке кажіть, як отоді на старому дивані...

– Яке?


– А ну, таке, як тоді.

– Ходить сон...

– Еге, еге...
Й аж заясніло личко його, і в ручки сплеснув.

Нарешті дрімота знесилює й мене цілковито й бере моє єство у свої упокорюючі обійми.



Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка