Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка34/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   43

Я от про прокляття написав у вимірах, звісна річ, відносних. Але стоїть передо мною епізод реальний. Такий страшний у випадковій з’яві своїй.

Улітку 1968 року, чеські події, події Празької весни тоді шумували у трагічнім розгортанні своїм, я випадком опинився ув одному видавництві. Покійний уже літератор ходив сумний та невеселий, тільки чуба смолянистого чорного то покивом голови, то рукою д’горі закидав. Інколи він водив із собою свого п’ятилітнього, може, шестилітнього синка. Щось то літературно драматичне носилось тоді у кімнаті. І сказав був сей літератор:

– Якби мій Мишко захотів писать, то я б йому одразу руки повідрубував.

Отак і сказав, як відрубав. А мені так неприкаяно страшно зробилося від тих слів. І більш нічого. А що в душі у нього діялося, то того я збагнуть не міг. Незбагненним залишається воно і дотепер. Й ані твори письменника, ані щоденникові записи й листи на те розгадки не дадуть. Вічна таємниця любови.

Якщо порозмислить собі, – уже про те тече моя думка, – то і справді до любомудрія, до художности усілякої і доторкатись не те, що зблизька, а й віддалеки не треба б, якщо вже сфера та настильки гріховна, драматично-трагічно дітклива й не побажана у суспільстві, що за неї он як карається. Просто бути собі трудящим громадянином, робочою конякою, худобиною, волом, труд тяжкий без перепочинку, на обід тільки і на сон короткий перепочинок хазяїном, наглядачем дарований, – а так вічний труд, день при дню. І то би були найкращі дні в житті людини. Щось подібне біблійне говорив не раз при Батькові, а й при Матері іще й при мені уже наш дядько Михаїл, такий сивобородий пророчо. До речі, він теж піддослідником за віру був, а якщо із роду по два, то це вже забагато, навіть для Росії. Дядько Михаїл приблизно таке говорив: “Найкращі із днів – це хвороби і труди”. Тобто що вони очищають і заслін новому гріхові витворюють.

Це дядько Михаїл, спогадуючи свої дні перебування у під­дослідництві у Ленінграді, тобто у Санкт-Петербурзі теперішнім, іще говорив тоді нам, що декотрі лікарі того закладу сумнозвісного бувають набагато лютіші й жорстокіші, як самі міліціянти і слідчі навіть, і та осягнена ним у власному досвіді істина манячіла мені на видноколі фата морганою тільки у перспективі.

Ах, як у 1977 році, в апогеї тих повторно високих страждань я тільки мріяв, а мрія ж нездійсненною здавалась, щоб зміг я довіку трудитись у полі безперервно, як худобина, але щоб міг після того втому і потребу сну відчувать. У думках своїх я до лику великих ладен був Андропова причислить, аби він карав усіх любомудрих, коротше, неугодних усіляких, працею тяжкою в полі, але не втручавсь у сині мізки їхні. Ах, та я би за те його до найвищих на­го­род представив, до орденів і медалей, ще й перлин та лєнт там усіляких, до Нобелівського лавреатства, аби тільки хімі­каліями своїми у білих рукавичках у сині мізки не втручавсь. Мені усе здавалося тоді, що унаслідок того безпардонного втручання у мізки, які то морфологічні зміни у людській статі відбуваються. І усвідомлювати те було неймовірно жахливо. Для мене особи без статі не існувало, як і людини без національної приналежности. Краса світу, може, і витворюється, як букет із квіток, із різноманіття народів і мов. Тоді я іще перебував під враженням книги Отто Вейнингера “Стать і характер”.

Та не над силу були ті випробування. Я скоро потому усе таки дочекавсь тієї благотатної для моєї душі пори, коли я відчув радість землеробської праці, як і скотарської. Якого города я викохував, коли іще Батьки живі були, але вже недужі, а за коровою, за телятками як доглядав. Якби за дітками рідними, щоби вони у мене були. Навіть Ганна тоді, дивлячись на працю мою, завважувала: “Раніше тільки тинявсь од хутора до села, од села до хутора, а тепер робить, як віл”. Євка ж теє слухаючи, відказувала їй: “А як робить, то для кого – для себе робить”. Хоч на думці мала і певна в тім була, що не для себе.

Прекрасний той проміжок часу скоро і завершивсь, відійшов для мене із Батьковою смертю. То й справді були найщасливіші дні мого життя, як тепер спогадую. Я так радісно стомлювався цілоденною працею, заняттям господарським якимсь, у якім кожна фаза виокремлювалася моєю свідомістю, і подолання її підтримувало у єстві радісний піднесений дух. Натомлений протягом дня, я увечері засинав солодким непробудним сном аж до ранку. Таких солодких снів у житті я ніколи не спізнавав, і, як у мареві, віддалялося від мене кількарічне цілковите безсоння, відсутність тобто свого натурального сну спершу під ясним місяцем на хуторі, відтак під стелею жовтою (ся вангогівська вражальна жовта барва) у непроникно замкненій палаті.

Якщо й навідувалося коли таке спогадування, так я одразу напруженням пам’яти і відганяв його у віддалення. Найщасли­вішої пори у моєму житті, вважай, і не було. Бажання тільки одне стояло, якби й довіку ось так не припинялося, а тривало. І про се несказанне щастя я людям говорив, сусідам, родичам, коли вони на втому і важкість трудів своїх ремствували.

Й ніякої іншої філософії, любомудрія ніякого іншого мені і не треба було. Бо й найвища філософія із цими блаженними станами душі і єства, усієї плоті зрівнятись не могла. І тільки в мигтінні даленіла назва “Роботи і дні” Гесіода.

А в усвідомлюванні моїм високих переживань таке єретичне бажання пульсувало. Узяти та й написати самому Андропові, щоб він усім любомудрам, піїтам, узагалі всілякому художньому началові й елементові тільки й отаку кару учиняв – трудитись отако в полі. Нехай вже й під нагаями. Але ні в якому разі не втручатись в таку надзвичайно ніжну речовину, як синій людський мозок. Якщо уже вам так хочеться, панове, то смакуйте молоденькими телячими мізками. Вони також незрівнянно м’які й ніжні на смак. Хіба ж вам не все одно, панове?!

Але, може, може ж таке буть, що те і дійшло до самого Андропова, або визрівало у його нутрощах самоізольовано, бо коли він, свій наглядацький чин* полишивши, вихованцям своїм, можна сказать, його добровільно передавши, вознісся уже на найвищу висоту, на таку висоту, за якою уже нічого вищого в ієрархічнім стовпотворінні нема і буть не може (У Ну чи У Тан там по лінії Ліги націй і навіть сам Папа Римський тут не з тієї опери просто), і коли за його вказівкою помахом жезла мар­шальського почалися нові порядки в імперії установлю­ватись, по магазинах ходили переодягнені таємні агенти і в першого-ліпшого громадянина документи перевіряли, чого, мовляв, тут, а не на роботі, так само і на вулицях перевіряли, у нужники заглядали, по якому, мовляв, праву тут, а не на роботі, як одну жінку у цирульні заскочили й допитували, теє я по радіо чув, передавали, вона із Прип’яті приїхала у київську цирульню, – рівно через три роки спалахнув Чорнобиль, я у 1983 році запам’ятав те число у радіопередачі, – отоді одного вечора я був зайшов до одного свого побратима, але теж інваліда. А він мені якийсь анекдот про потічний, біжучий момент розказавши, тепер він, анекдот, вивітривсь із пам’яти, тільки пам’ять схопить хоче, так він хвостиком круть-верть і вирвався, вихопився, та й таку перспективу сей інвалід мені намалював. Що буцімто Андропов заміряється, хоче ось які порядки на всій святій Русі учинить – од молдаванина до фінна і до коряка теж. Порядки ці дуже прости. Усіх сущих людиноподібного зразка, взірця, незалежно од статі, віку і групи інвалідности до сродної праці приставить. І праця оця буде у полі. На плантаціях помідорів, огірків чи капусти там. По домах, по селах, хуторах й усіляких інших поселеннях будуть ходить узброєні наглядачі, в загони сформовані, в кожне помешкання, в кожен закуток заглядатимуть. І кожного вияв­леного, ходячого, стоячого чи лежачого до названої роботи в полі запрошуватимуть. Кожен повинен буде іти на місце праци своєї своїм ходом. Хто до ліжка прикутий десятиліттями, може, і повернутись безсилий, тих шпіцрутенами ззаду в хребет приколюватимуть на місці. Хто ж ітиме, прошкуватиме на своїх двох, лізтиме рачки чи поповзом, тих супроводжуватимуть під наглядом. Котрі ж впадуть у дорозі, безсилі далі рухатись, тих також приколюватимуть, доколюватимуть шпіцрутенами в хребет, котрі ж до праци своїм ходом приставлені будуть, а режиму не витримуватимуть, так тих також на місці приколю­ватимуть шпіцрутенами у хребет.

Змальовуючи усно цю заманливу для мене перспективу, побратим мій тільки мельки позирав з-під окулярів на моє лице в павзах. Схоже, вираз мого лиця фіксував в усвідомленні своїм.

Але острах, що ось таким чином я можу ізнов себе виявить, голову над очерети висунуть, утримував мене од непродуманих учинків.

Гай-гай, якби то міг проглядувати великий Кант у означенім світлі грядуще, а нашу сучасність, то звісно, одмовився б од свого любомудрія і дванадцятому колінові, звичайно, не в буквальному розумінні, бо свого пагіння не дав із власного кореня, заказав би не займатись. Руки од паперу і столу зась! І думки усі на усі 360 градусів у повороті обернуть. Як се було б клясно!

Але, ах, Канте, любий Канте, заслін часу одгородив од тебе теє проглядування. Любий же мій Канте, я от силкуюсь, свідомість моя поривається, та уявить собі не можу, як би зреагу­вав ти на окреслений стан речей, якою була б реакція твоєї свідомости на теє, зчеплення яке.

А все ж таки, а все ж таки, любий Канте, чому ж так поманив мене після всього того, коли теє вже у моїй свідомости вистоялось, твій феномен. І чому у тім феномені у кожній рисочці випадковій які то й для себе нез’ясовні іще смисли готовий розглядувать.

У спосіб життя твого, наприклад, уникати. Як уставав ти із постелі, можна здогадуватись, не вбогої, о п’ятій годині щодня. Довкруги темінь за вікнами твого дому іще стояла. Й жодне вікно із темені свого привіту тобі не посилало.

Ти уставав, а прислуга твоя уже також на ногах була. Тобі вже чаю нагріли теплого і на стил подавали. Цікаво, на якім вогні, не на газовій же плиті його тобі підігрівали. Ти випивав його натщесерце. Треба здогадуватись, що поволеньки випивав. Поранкова поспішливість тут ні до чого. Не в ліс же по дрова їхати, а до неквапливого любомудрствія приступати належало.

Чаю отак неквапливо попивши, похлептавши, він і до праци підступав, до діла свого любомудрського ставав. Цікаво, яким кабінет його був. Величенька кімната, напевне, простора. Походжав він по ній, якщо думка, мисль філософсько-поетична із голови назовні не вибивалась і на папір не лягала. Як великий Гете по своїх численних кімнатах походжав, і в ритмі кроків його із голови, із свідомости акумульовані із двохтисячолітнього досвіду народу образи та ідеї безперервним потоком линули. Тільки встигай записувати, Еккермане! Або як Шевченко під відкритим небом високим пустельним (просторінь яка піднебесна!) сідав десь у стишенім від наглядацького ока закутку фортеці, укріплення та й із-за халяви свою захалявну книжечку діставав, виймав. Та й нумо писать, та й нумо строчить.


Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.
І то шпаркіш, і то хутчіш, щоби наглядницькеє око не завважило, не запеленгувало та й у світлі височайшого “із забороною писать і малювать” своїх оргвисновків не зробило. А тут іще й думка думку наганяє, чи уціліє, чи вбережеться те до пори, до часу, щоб хоч одна душа до творива сього прилучилась, причаїлась, втаємничилась у нього. Бо коли у сім безмежнім розхристанім світі до твого творива прилучається хоч одна-єдина жива душа, то це вже не намарне, то це вже усамперед врятовано, й винагорода у тім уже для Майстра. Але поки що хутчій поспішай, скрипи перо, може, й не перо, “скрипи перо...”, це, здається, Йосиф Бродський пізніше напише, а там у степу безкраїм, може, й олівець просто тільки й був під рукою. Та поспішай, бо ось нагрянуть та й одберуть, та й спалять. У тебе на очах просто безцеремонно, секретів із того не роблячи. Се ж тобі не квітень 1992 року у цілком незалежній, а най-най-незалежнішій, яка тільки й може у світі буть чи й була коли, соборній, вільній, суверенній, самостийній Україні, коли треба за тобою сочить, висліджувать, де саме ти у цей момент обертаєшся, на всіх фронтах висліджу­вальники порозставлю­вані, ах, у таке тяжке урем’я, коли із національного радіо тільки й сходить “у наш важкий час”, “незважаючи на наш важкий час”, скільки ж то коштів на те висліджування треба, але тут іще сповняють суслівського наказа “На ідеологію коштів не шкодувать”. І от вислідили, та й пограбували, та й рукописи забрали. Ще й позов наче на тебе пред’явили. Якщо підписочки не дасте, що претензій не маєте, то слідством усмерть заганяємо, а де би не перебували ви, шановний мось-пане. Аби знали, як писать. Й ти уже зарік даєш й осторогу кожному, що коли ізнов пограбують тебе, чи вас коли пограбують, а ні в якому разі не звертайтесь до слідства за поміччю. Бо іще хлопчика вам пришиють. І мимовільно зринатиме у твоїй свідомости запи­тальне й пульсуватиме клясично грайливо: “А был ли мальчик?! А может мальчика вообще то и не было?!”. Аж поки думання твоє на іншу картину драматичну перенесеться, що у душі старого на морським плесі розігралася: “Ах, був би хлопчик!”*

Але наразі й те полишимо. Свідомість твоя у потугах в глибінь минулого пірнає, первотин, джерел, витоків шукає там. Як у поранковій темені густий опівнічній Кантове вікно у світи широкі свої привіти посилає. А любомудр за столом сидить, й свої утвори філософські, свої трактати про благо у подружньому житті, а може, про справедливість, що над усе у цьому світі, пише. Напевне, висока стеля над його головою була, якщо висока стеля над головою, то просторніше й продуктивніше пишеться. Про це і Томас Вулф згадує. У готелях європейських працюючи, він вдячно визнавав тільки високі стелі.

Але який це благодатний для кожного творива поранковий час. Натщесерце. Коли темні сили ночі уже щезають, відда­ляються у свої лігвиська, а в зіткнення з енергетичними силами мирської сірої денної суєти іще не вступила твоя свідомість. Ах, яка це благодатна пора для кожного творива. Що ж, не нам учить Канта, як йому у цім світі було орієнтуватись і яку пору для праці вибирать. І мені щось схоже доводилось на своїм віку звідувати. Се ж у нас іще як кажуть: “Не кайся, рано вставши, а молодим одружившись”.

Ся благословенна поранкова пора.

Але я знаю поетів, які трудились цілковито уночі. Перший із них це був наш університетський поет Іван. Він у гуртожитській читальні на самоті, сам, усе світло, вся електрика, лямпочка Ілліча тільки й для нього ночі наскрізно висвітлювала, просиджував буквально кожну ніч. Навіть ніч новорічну. А вранці, коли ми збиралися на лекції, він приходив у кімнату і падав в одежі знеможений на свою вбогу студентську постиль, поклавши зошита із віршами під подушку, щоб не поцупив хто, і засинав мертвецьким сном. Се був великий трудівник, лицар поезії. “Мій родовід...” У п’ятдесяті роки принаймні се звучало імпозантно.

Другого такого поета, що потому став видатним народним депутатом-демократом, я знав у Київі. Він ночі теж наскрізно просиджував чи простоював за столом над віршами. І коли я приходив до нього, бувало, раніш, звичайно, тепер, звісно, до нього не доступишся, десь о годині дванадцятій дня, то двері відчинялися не скоро після дзвінка, він виходив заспаний, прочумлювався неохоче й ремствував усе перекошеним лицем, нащо я його так рано розбудив. Я тут же похвально починав говорить про його високу ерудицію, лице поета випростувалося рівночасно із прочумлюванням, й тіни докірливі проносилися в надбрів’ї, чому я не кажу чогось подібного і про його вірші.

Ще інший поет чудовної сучасної епохи так той прямо говорив мені в лице, що для нього нічна пора – найблагодатніша пора для творчости. “Коли все спить довкола, коли всі сили світові повгамовуються, я тільки тоді і можу творить. Я тільки тоді виходжу на прямий безпосередній зв’язок із Всевишнім”. При цьому вказівним пальцем тицьнув д’горі у стелю. Й така застережлива осторога хвостиком торкнулася мого серця й розуміння у моменті тім: “А може, може, там стояли зовсім інші контактори”. Ах, бо ж які многоликі бувають вони не те що в темні ночі, а й посеред білого дня.

Але, як на мене, то для творива, як і для всякого труда, на те ранок, день є, щоби у трудах їх і проводить, а ніч – це все-таки ніч, щоб, укутавшись, од шастання лукавого, одпочивать. Хіба що труд вимушений, але то вже зовсім інша річ.

Отож, не нам великого Канта учить, але у спосіб його життя своїми зіставлюваннями уникать.

Труди його в означеній ділянці розумові десь то аж за полудень тривали. А там уже й обід на нього дожидавсь, підготовлений був. Але який то і розкішний обід був. Чого там тільки не було. Вода зельтерська і риба заводської клясичної породи – севрюга чи як там вона називалась тоді. Ясно, що я такого обіду розкішного не те, що на язик пробувати не пробував, я ув очі свої такого обіду бачити не міг, уві сні вони, обіди такі, мені не снились. Два роки тому я був потрапив у нашім краї до районної лікарні, дак тамтешні обіди лікарняні дотепер мені сняться, як взірець гледжености для ізгоя; здається, нічого мені на своїм віку і не треба було б, тільки б отакі обіди регулярно одержувать. Але хто не перебував у тій лікарні із наших краян, із селян, так про ті ж самі обіди супротивне говорили: “Ет, який то обід. Похлебка. Же не те, що вдома”. Так що се пізнається у зіставлюванні. Й потім уже висновувать можна, на якім рівні, на орбіті якій соціального забезпечення я перебуваю, а хоч і в Союзі, а хоч і в най-най-найнезалежнішій Україні. Як Мати наші казали: “А мені завжди однаково. Я й не знаю, коли той Пілсуцький був, а коли Шмиглий вже заступив”.

Звісно ж, і не сам трапезував Кант. Там цілий стил збиравсь. І друг філософа був, і пастир приходив, лютеранин, ясна річ, А може, й із протестантів. Там за тим обідом у павзах між похвальбою кулінарній майстерности речі й більш високі лунали. Там про філософію говорили. Але цікаво би і знать, про віщо саме і в якім розрізі на філософські теми говорили. Ясно, що не в марксистськім розрізі. Сей привид іще по Європі не бродив і в повітрі не виснув навіть. Розмова була повільною і тривалою. Та й сам обід тривав довго – годин зо дві, мабуть.

А відтак по обіді прогулянка в приємности одпочинку духа. Щодня о тій же самій порі, півні могли рівнятися на Кантову точність, якби вони в надвечірку співали циклічно, а не з нагоди, на переміну погоди хіба, а вранці, то мабуть, і рівнялися на свого пунктуального взірця, як тільки світильник у вікні спалахував. Годинники свої усі тодішні поселяни, кажуть, за Кантовим режимом звіряли. А між тим, не для похвальби кажучи, але задля об’єктивности, і наш Іван Нечуй-Левицький такий пунктуальний був у ритмі свого життя повсякденного, що за його прогулянками городяни годинники свої звіряли.

Треба думати, здогадуватись, що і прогулуювався Кант не один, не самотою, а може, в співтоваристві тих чудових друзів, що й за обіднім столом разом сиділи, і на прогулянці ось вони усі разом приємні речі свої незакінчені продовжують. Та хіба приємним речам і кінець коли може буть. Але, може, воно і не так було, може, Кант полюбляв прогулюватися один, в усамітненні. По алеях парку, саду свого власного, чи, може, під лісом десь, на лісових уже доріжках. “Там на неведомых дорожках следы невиданных зверей...”*

Так і день у сутінках, у темноті, може, вже пізньоосінній, як коли, залежно від пори року, вже згасав. А що вже він увечері робив, того не дано тепер нам знать. Одне відомо, що телевізора не дививсь, не коротав години над маняками. І в карти, звісно, мабуть, не грав.

Як на наш хутір тільки тепер, у перебудовні часи, дехто, свої стовпи маючи, електрику провів, дозволено стало, то вісімде­сяти­літній Семен не нахвалиться, ах, як добре, ах, як розчудесно, і в хаті яснота, і в комору посеред ночі зайшов, клац, і яснота, так само, як і в хлів, коли корова посеред зимової стужі на отелення замукає.

– То сильно добре, – каже у підсумок дід уже Семен, а за мого дитинства дядько молодий, якби парубок підстаркуватий іще, – як добре у хазяйстві таку ясність мать. Але оті маняки (він на увазі телевізор мав) вони мені в хаті ні до чого. Я їх і не дивлюсь. Молоді тільки дивляться.

Сього також нам знать не дано, який був сон у Канта, рівний, глибокий чи переривчастий, із сновидіннями.

У його домі ніколи не бувала жінка. І того теж нам не дано знати – філософія життя чи якісь інші притичини до того прилучились. Скоріше всього, до того і моя думка схиляється, що все-таки філософія життя.

І тут уже Кант не поодинокий виняток. Тих, що їх світ сей не впіймав означеними сітями, хоч і одиниці, не які вже й одиниці, – але серед них стильки яскравих одержимих особис­тостей уціліло, не розщепилося. І найяскравіший, найсамо­бутніший, може, серед них наш Григорій Сковорода.

Любов егоїстична, людина в любові тобто егоїстичною буває, хоча без любові і неможливо. Такі, здається, приблизно мірку­вання висловлював Гете, сей великий віталіст у зрілім віці, ми , молодість до уваги не беремо, “Гец фон Берліхінхен”, який майже до кінця днів своїх був повен такого молодого, як вино, кохання.

У своїх тривалих розмишляннях на самотині я не раз повер­таюсь до сього дражливого питання. І своє власне життя у тім світлі розглядаючи. І не раз находило на мене подивування, зачудування неймовірне розлягалося в серці високістю й чистотою духа тих іноків, усіх пустинножителів. Це у соборі Володимирськім навесні 1985 року я старчика в чернече нарядженого побачив, і на поясі його голубим візерунково написане було “Пустинножитель”. Я про молитву від душевної недуги попросив його, а він мені й пораду зичливу подав: “Сей рід молитвою і постом виганяється. Хлібчик і водичка. Водичка і хлібчик”.

Які блаженні бувають моменти самоти, як вирізняються вони високістю з’яви у плині життя, коли божественно манливе от яскравою ясністю перед зором світиться. Така високо значуща мить, які смисли повнозначні довкола пульсують. Як у критичну мить занедужання узимку 1993 року стало ізнов усе моє життя передо мною кінематографічно пробігать від самих початків, то тільки ті моменти високої самоти і стоять виокремлено, хоч якусь надію на оправдання і спасіння подаючи.

Тільки ті моменти з тобою і зостаються. Багато інших моментів докором супроти тебе повстають, і серце од них відсахнутися хоче та не може. Не просто це так.

І тільки свята невинність, від молодости аж до старости сіяє повнозначно світло над усім перебутним. А, напевне ж, є у тім свої високі смисли.

Але що кому. І в кого яке покликання і призначення чиє яке. Як отого юнака, що він одружуватись не хотів, а батьки прине­волили, силоміць одружили.
Але у замок Канта, у твердиню духа його усе-таки одного разу увірвалася жінка. Десь то прислуга загаялася, око своє пильнуюче розслабила. А нападниця якби вислідила той момент, хоча могло і елементарне співпадання буть. Убігла нападниця, перед Кантом стала, а Кант уже старенький був та й розгубивсь, геть потерявсь од несподіванки такої. Сам на сам. А вона вже й річ коштовну золоту, годинника чи що там, ланцюжка якого хапає, заявляючи, що то її річ, ще й в докір ставлячи, що хазяїном колись їй ся річ коштовна була подарована чи обіцяна.

Але тут уже й прислуга наспіла. А воно й часто так буває, як напруга у конфліктній ситуації апогею сягає, то теє передається підсвідоме на відстані наближеним, і вони вже от ніби за покликом поспішають напругу розрядить.

Прислуга тут же й виштовхала нападницю, гостю непрохану із кам’яниці непорочної, де лиш дух високий вистоювавсь, старцеві, любомудрові великому спокій убезпечивши. Твердиня, фортеця його непідступною зоставалася до останнього подиху.

Гай-гай, але в Атенах стародавніх, здається, теє відбувалось, діялось. Як легковажниця одна лестощами одного теж великого мудреця, чи не Арістотеля самого, либонь, укоськала та й верхи на нього сіла, а він поскакав із нею, якби ослик, лошачок якби, та в найлюдніше місце на мури міські прискакав. Призахідне сонце спокоєм кам’яний майдан втомлено звеселяло. І клясична статечність на втомлених лицях споглядальників відбивалась. І як їм було се легковажне розважання поважного мудреця пережить. Гай, гай, та же легковажниця знала, куди маршрут свій окреслювать і загадувать. У многолюдність.

Сей сюжет, здається, Іван Франко віршовано переповідає в одній притчі.

Але цікаво би знать, де той Кантів дім містився і який вигляд мав? Не встиг подумати тільки отак, а зір мій ізнов унизу за гострі кругленькі камінці зачепивсь. Пташечки по них перестрибують. У звіра є своя нора. І пташки небесні мають свої гнізда.

Такий жовто ясний осінній день доокруги розлягається. Днів таких вже небагато. Максим Рильський і Олександр Твар­довський писали про одне й те ж. Але про дещо інше писав Іван Бунін.

Пізній полудень. Згадав про жовту аличу і яблука антонівки ідеально соковиті. Прозорий сік бризкає, і крапель прозоріших не знайти у цілім світі. Хіба біля Ніагарського водоспаду. Але то натуральна вода, Н2О, а це соки земні, крізь стовбур дерева перегнані.

Дістаю із торби, із сумки дорожньої вже, і аличу, і яблука. Смакую тим і тим. Не так погамування голоду розлягається по тілу, як відчуття прохолодне оновлення, що продукт, фрукт от сей радіаційне чистий, і от від нього й очищається плоть твоя. Ах, як глибоко закладена і сидить у нас грішних радіофобія від того жахливого спалаху.

Смакувать тільки почав, аж тут чоловік, не сказати б, за Гоголем, щоб молодий, але не те, щоб дуже вже і старий, підсідає. На людях уже не те смакування, і я вкидаю яблука назад до сумки.

Про духовне річ починаю:

– А скажіть, будьте ласкаві, ясновельможний пане, де, в якім місці приблизно цього міста міг знаходитись будинок Канта?

– А цього, голубе, я не знаю. Знаю, що такий будинок був, але він не зберігся, зруйнований,може, бомба влучила у нього, може, інші руйнівники зумисне розрушили, поруйнували, але чого нема, того нема... Одна могила тільки і зосталась.

І вже по павзі, ізбоку крадьки у мою відсутність, тобто коли перед себе заглибивсь я, на мене поглядаючи, він і каже:

– Але коли тебе цікавить Кант, то тобі треба поїхати до Будинку Лісника. Там, кажуть, знайшли якісь чемойданчики залізні, і в них ніби рукописи Канта були, і ще деякі речі його особисти. Там, біля Будинку Лісника, він, кажуть, і прогулювавсь із лісником...

– Добре, а хто ж про теє все розказать мені може?

– А лісник. Він у Будинку Лісника живе...

– І тепер?

– І тепер...

– А як туди добиратись?

– А це п’ятим автобусом, дач не доїжджаючи.

– А чи встигну я, щоб іще завидна і назад вернутись?

– А встигнеш...

Я згадую, що треба іще передніш квитки на Вільнюський поїзд купить, і ставлю останнє запитання незнайомцеві:

– А до вокзалу яким звідси їхати?

– А можна пішки. Ось сходами кам’яними нагору, та так прямо убік сонця і шмальцюй...

Я поспішаю, захекуючись, по сходах надійних тих, по мурові сірому важкому нагору збираюсь. Се таке відчутно усвідом­люване завжди долання висоти. “Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий піднімать...”*

Але як то безпорадно гірко в усвідомленні своїм завважувать, що не день, то усе важче, усе неможливішим стає тобі ті сходинки долати. І в доланні тім тебе обганяють, хвацько долаючи сходинки, інші, плем’я молоде, незнайоме. Ай, воно і знать не хоче про тобою подолані вже сходинки, воно зухвало переступає через цей звершений тягар, полишає його унизу у невіданні, усе і ввись та ввись неоглядно несучись. “Все выше и выше...” Раніш – до комунізму повним ходом, тепер на тих же вітрильниках, у ритмі тім і в стилі тім – назад до капіталізму. “Вы же возьмите, например, Францию.... Так там двойное гражданство уже давно есть...” Ах, так і хочеться сказати, а ви до власних витоків, до початків своїх краще повертайтесь. А то коня підковують, і жаба свою ногу тиче. А ви до того місця, ізвідки свій перший крок на стезю олжі ступили, повертайтесь. Ось поверніться туди, станьте, помоліться, та й просіть, на яку стезю вам праведно ступати.

Ізнов “Ностальгія” Андрія Тарковського над очі надбігла. Я дивився той фільм, коли київські вулиці рясно вмивалися сивим дощем. І у фільмі в надморській Італії такий пронизуючий цілий світ дощ лляв. Й одверто пишна жінка у храмі навколішки припадала.

А свідомість із картинно впорядкованого ландшафту до манливо, до первісно невпорядкованого іще ландшафту линула, неслася. От і копички сіна у сірости низинній просту вбогість напоказ несуть.

І зойк одчаю, й відчайдушне пронизливе пророцтво. Ми маємо повернутись на те місце, ізвідки ступили перший крок на стезю олжі. Ах, але якби це так просто. На жаль, людині не дано вертатися назад. Але кожен перший крок її уже рокований.

Я іще згадую картинку, як молодик один, ступивши на сходи, на паса рухомого ескалатора Київського метро, щоб униз їхати, раптом передумує, хоче назад вернутись, біжить угору в потугах сил своїх, а враження таке, що закляк і стоїть на місці – пас неухильно рухається вперед.

А кроки мої по мурованих сходах, такий міцний сірий мур, щоразу важчими у моїм власнім відчуванні видаються – від утоми цілоденної і від утоми життя.

Хтось то обганяє мене на сходах із важкого сірого муру. Молодший, звісно, обганяє. А хто ж іще старшого може обганять, як не молодший. Такий закон природи і такий порядок речей. Іще ученики інколи можуть навчителя свого обігнати. Але не того Учителя, що не від світу сього – Той недосяжний.

А молодик, не молодик сей, зі мною зрівнявшись, та й не пройшов проз мене проминально. Не проминув мене своєю увагою, а зачепив принагідно. У розминанні людськім є яка то мить, коли зачепить принагідно кортить непогамовно.

І от ми вже говоримо. А про віщо й можуть говорить випадкові подорожани. А так про сеє та про теє. Хто куди іде і за чим, і хто їде куди. А супутник мій, так само, як і я, на вокзал. Находивсь уже за день. Надививсь. Пора йому у свою Білорусь вертатися. Як і мені мандри у Литву, у Вільно продовжувать. І Білорусь іще буде. Але то вже потому.

В основному говорить супутник. А я мовчу. Я про своє розмишляю. Про Іммануїла Канта. А день жовто ясний осінній до згасання хилиться, поволі згасає в текучости своїй.

Супутник про насущне, про побутове говорить. По чім меблі в Калінінграді, й усіляка інша матеріальність по чім. Ще згадує, як підприємливці із Литви машинами привозять здавать у Калінінграді порожні пляшки. У Литві пляшка коштує іще п’ятдесят копійок, а в Калінінграді уже карбованець. Можна подумать, який виторг пливе до людини сам по собі, ні за віщо. За порух пальця одного, мізинчика, й пульсацію маленьку кволеньку у звивинах мозку. А я вже й подумав. В уявленні моїм ся гендлярська акція не узгоджується із тим кличем до свободи, що її кинула Литва. Ах, голубе, зачекай, зачекай-но, іще й не такі неузгоджування завважуватиме твоє серце і розбиватиметься од розпуки.

Супутник випадковий іще що то пробує говорить про цілковито, голо дистильоване матеріяльне – про меблі ізнов, про холодильники і відеотехніку. Причому в одностороннім порядку. Тобто коли тільки він сам і говорить, і говорить. В атаку коли перейшов, у лідери висунувсь. Ах, се кажуть, така ознака сучас­ного світу – лідерство, лідером буть. Попереду іти. Се так модно тепер у сучаснім світі. І це в новації закладається. Кажуть, із телевізії показують, для школярів у програмі навчальні сю програму уже закладено. Лідером стать. А що ж, у наш дикий час, коли розбій узаконено, усе можливе.

Я собі пригадую. Повторив колись корифеєм сказане: “Нема такої фортеці, яку б не взяли більшовики”. Замислили колективізацію – так і зробили. І ніхто, й ніщо, ніяка фортеця перед тим не встояла. Якщо і стояла котра, то уламки від неї тільки й позосталися. От приватизацію намислили, то й проведуть. І ніщо їх у тім не зупинить.

Це як куплену нашими хуторянами землю нашу, Палажчину, Іванову, Михаїлову землю, та фермерові новоявленому віддали (слово ж таке і собі перебрать треба – фермер), та Опанас сусідський мені жалітись почав, що ніби зумисне на сміх усе те робиться, аж моторошно стає, і він від того крізь цілі ночі плаче, то ізнов повторив я тую клясичну фразу: “Нема такої фортеці...” Додавши при цьому:

– А вони як що замислять, то не зупиняться вже...

– А ніколи! – тут же ствердно вигукнув Опанас, немовби ота корифеєва істина ним на власній шкурі відчутно випробувана.

Але так марудно вислуховувать під кенігсберзькими осінніми небесами мені розумування мого сього випадкового зазнайом­ливця усе про матеріальне та про чисто матеріальне. І я зупи­няюсь. Набираюсь сміливости і кажу:

– Ви молоді, то ідіть, простуйте собі осібно, а я за вами не встигаю, то сам собі осібно ззаду шльопатиму...

Молодик і заперечувати не став. Тільки в погляді його здогад про справжню сутність моменту відбивсь.

Він ось уже й до вокзалу наближається, і я за ним у віддталенні неозначенім. А думка моя усе про Іммануїла Канта тече й угору над моєю головою випромінюється. Що не крок ступлю, що не відтинок муру подолаю, так і думка моя угору випромінювана пульсуюча переміщається.

Вокзальна зала крізь вікно із супротивної, призахідної уже сторони жовтим сонцем освітлювалася. Людей коло касового віконця, до касового віконця тобто спрямованих хоч і не багато було, але люди були. І лиця їхні, кожного зосібна, так яскраво сонцем освітлювалися, якщо назад у стоянні своїм у призахідну сторону хто оглянеться. Така виразність в лицях, у лиці кожнім прозорилася, що і не передати того словом. Намалювати тільки хіба й можна. Гра світла.

Написав от, та й ізнов спогадав.

Якось улітку сонячного ясного дня уже на цих перебудовних, лібералізаційних тобто роках я прогулювався був біля Універ­ситетського парку та й на оголошення натрапив, що в Росій­ському художньому музеї експонується, улаштована виставка із творів художника Миколи Ге. Музей недалечко, ось поруч.

І мені тут же спогадався 1953-ій рік. У нашу школу прийшов новий учитель російської літератури Юхим Єлизарович. Був це чоловік невизначеного віку, тобто літ йому можна було дати і тридцять, але і всі сорок також можна було дати – лице смагляве не нашою, не тутешньою, а вистояною східно-полуденною смаглявістю. Такий незмивний, настроям і станам довко­лишнього світу непідвладний раціоналізм і прагматизм були заложені в тім лиці від початків людського існування, що це не тільки разюче вочевидь виказувало його походження, генетичний, так би мовити, код, а й викликало нез’ясовну насторогу, одверте душевне неприйняття у багатьох наших школярів, однаково хлопчиків і дівчаток того навчителя. Се був великий самітник. Світ іще не знав такої разючої неузгоджености поміж учителем і його учнями.

Але у своїй душі я відчував глибоку повагу до Юхима Єлиза­ровича і через те уже потаємно від усіх жалів його за приреченість на високу самоту. Річ у тім, що про літературу, клясику в основ­ному, сей учитель говорив, як ніхто із усіх учителів. В його розпові­дях звучала своя ґрунтовність і серйозність суджень на відміну від легковажности багатьох інших розповідей, і угадувалася підсвідомо у моїм уявлюванні віддалена іще, як марево, істина.

Учитель сей російської словесности вимовляв, а чи не довимовляв, вірніш, так чудно “Ли-ги-ка Ле-г-монтова”. І це в нашім опівнічнім краї і сприйманні та в розумінні куцім нашім звучало так незвично. І багато хто із наших брали вчителя на кпини. Позаочі, звичайно. Але уламки, друзки дошкульні тих уїдливих глузів могли і до вух його долітати. Адже ніщо не поширюється із такою швидкістю, як уїдливі глузи. Це навіть не як радіохвилі, але як світло далекої зірки.

Та не в тім, звісно, річ.

Учитель сей російської словесности в останнім завершальнім клясі нашого шкільного навчання проводив уроки, оглядово розповідав нам дещо із історії західноєвропейських літератур. Зокрема із літератури німецької. Позаяк підручників із названої теми ми не мали, то конспектували слово в слово усе, що розповідав нам Юхим Єлизарович. Великий Гете. “Страждання молодого Вертера”. “Гец фон Берліхінхен”. Так дивно звучали у моїм сприйманні і розумінні тоді для мене ці назви.

Але зовсім недавно я наткнувся на хуторі на горищі поруй­нованої занехаяної Батькової хати на давні шкільні зошити. Побляклий жовто папір, і чорнило вицвіло поблякло. При світлі малого причілкового віконечка я упізнав ті давні конспектові записи. А відтак посеред двору у прозорім сяєві весняного хутора, напружуючи старіючий зір, став перечитувати їх. І знов, як в поранковій юні, із далини, зазвучали у моїм зворушенім єстві такі дивні назви. “Страждання молодого Вертера”. “Гец фон Берліхінхен”. Але новим подивуванням розійшлося у моїй свідомости несподіване завважування. Із висоти сьогоднішнього дня законспектована розповідь Юхима Єлизаровича відзнача­лася поважністю і справжністю тлумачення літературної штуки. Так про літературу у ті далекі післясталінські, ранньохрущовські часи іще не писали у шкільних підручниках.

Але ж знову таки не у тім, звісно, річ.

Якось розповідаючи про Льва Толстого, учитель російської словесности згадав, що ілюстрацію до одного твору великого письменника зробив художник Ге. При цьому учитель легенько усміхнувся своїм смаглявим полуденним лицем. Але і в нашім розумінні відбилось, що ось так коротко може звучати людське прізвище.

І запам’яталося. Як і сама та мить несподіванки.

Й відтоді у моїй свідомости повсякчас легкою дивиною бриніло се коротке ім’я художника – Ге. Іще один знаменитець мав таке коротке спадкове прізвище – Фо, але додав до спадко­вости і своє, тож і вийшло – Дефо, Даніель Дефо. Сей же так не додав до сього дивного звучання жодного зайвого звука до останніх днів свого життя.

Це уже далеко пізніше від інших навчителів, живих і писемних, почув, дізнався я, що Ге був не тільки художником, маляром тобто, а й відмінним пічником, мулярував, надто добротні печі, примурки, й усіляку іншу мулярку вимуровував. Був толстовцем із переконання і ходив у народ.

Але те перше звучання короткого імені завжди дивиною бриніло у моїй свідомости.

І от через десятиліття. Отож, якось одного літнього молодого сонячного дня я прогулювався на Шевченковім бульварі побіля знаменитого скверика у Київі. Ясність така празникова високо, із дитинства знайома, доокруги розливалася й тремтіла. І клала на серце нез’ясовне відчуття самоти. Стан високий. Але втриматись у нім серцю довго нетерпляче неможливо. В молоду літню ясність отаку відсторонений смуток набігає на людське серце і лице, не сидиться людині на місці, не втримується вона і каже: “А піду я кудись”. Так трудно втримати людині цю відсторонену самоту у високій ясности.

У високій ясности молодого літнього дня тоді зір мій осліп­лений наткнувся на кольорове рекламне повідомлення, що в Музеї російського мистецтва влаштовано виставку із творів художника Миколи Ге. Тут же у спогад прилинула давно минула мить із шкільних літ, як учитель російської словесности після затаєної павзи промовляв це незвично коротке прізвище, як у тихій подивованій усмішці сяяло його полуденно смагляве лице.

І моя відсторонена самота запульсувала ушвидчено та й у зчеплення вступила. Я тут же і спрямував свої кроки на вулицю Рєпіна у Музей російського мистецтва.

Міліціонерові я показав анвалідське посвідчення, він не став його вичитувати, але запропонував, щоби торбу свою я здав до гардеробу. Я оглянувсь і подивувавсь, що молодої літньої пори а тут функціонує гардероб. Я зняв із голови білого кашкета від сонця і поклав до порожньої торби.

Тим паче, що мистецькі утвори, як і всяку святість, і належиться розглядувать із непокритою головою.

Тупцяюсь собі, з ноги на ногу переступаю, та все розглядую. А картини ж, як казка, як із казки. Такі розкішні пейзажі клясичні, як вітчизняні свої, так і заграничні. Одне усвідомлення, що така пишність елегійна у природі і в мистецтві, уже якою певністю і надією повнить людське серце.

Походжаю та подивовуюсь собі у тиші музейної зали. Стильки пейзажів клясичних, але жодної тобі печі хоча б на одній картині. Усе краєвиди то поблизу Венеції, то флорентійські. Затим біблійні сюжети розгортаються. Неймовірно виразні та вистояні у біблійнім спокої своїм. Наприклад, як брат братові за чечевицю своє перворідство продає.

І ось глянуло на мене іще одне лице, да таке виразне, що і не сказать. Портрет якого то вельможі чи родича художникового. Старіюче чи й старече уже лице. Але яка виразність! Натуральна пульсація життя. У його минулім, забутім уже і в перспективі. У згасанні тобто, як вияві перейденого розквіту. Найменша рисочка, борозенка попід очима позначилась і світиться, биття пульсування живого іще передає.

У такій граничній виразности я ніколи живе лице не розглядував, хоч і в якій яскравости світилися передо мною, перед зором моїм людські лиця.

І от в касовій залі Калінінградського залізничного вокзалу, де я у живій черзі за квитком на Вільнюс уже стояв, раптом і спогадалося все теє. А ось передніший чоловік, котрий віконця вже досяг, доступивсь, станцію із нашого краю назвав. І те звучання назви розляглося в сутности моїй, сколихнуло її від задуми. Я насторожився й увесь цілковито в увагу перетворивсь. У наслуховування. У проглядування. А чоловік той уже од віконечка одійшов. Маленький, худенький. Алкоголем чи недолею, примхами віку нашого жорстокого нищений наскрізно. Супроти скісного призахідного сонця квиточок підняв, і у світлі яснім роззирає його, промацує. Йому квиточок у променях просвічується, а мені лице його в осінній ясности одкрилося. Да таке виразне, як на тій картині. Кожна рисочка попід очима, зморщечка кожна і прожилочка найменша в осібне виокремилась і пульсує. Сильно поруйноване жорстоким віком лице. Життя навскоси походило, погарцювало по ньому. Такого виразного у рельєфности лиця я не проглядував ніколи у живій природі. У мистецтві тілько хіба. Ах, земляче, любий земляче, та поміж якими рифами житейськими задля розваги чи із спонуки довелось гарцювати тобі. У думку мою іще бігло спогадування, нагадування про художника Ге, не вивітрилось, а говорив я уже до незнайомця, мовби до земляка:

– Так ви із С., а я із Б.?!

– Земляки, – неозначено відсторонено сміявся він. – А які земляки. Я уже давно Калінінградський. Звікував тут, як після армії зоставсь.

– Зачекайте. Ось я квиток візьму, то й поговоримо. Така несподівана зустріч, – кажу і я собі.

Але на дні розуміння свого ловлю себе на фальші. Справді бо, зустрічі із земляками на шостий частині земної суші, як певне, і на всіх шести частинах, рівно ж як і в морях та океанах, про небеса не кажучи, – не така вже й рідкісна дивина, якщо подумати. Так як часто задля ввічливости ми виокремлюємо очевидне.

На мене чекало тільки одне бокове місце до Вільнюса. І то горішнє.

Що ж, з долею не сперечаються, і чи й варто її випробовувати. Але як часто її дарунки і несподіванки ми сприймаємо безапеляційно.

На сей раз я і не став свого квитка супроти осінньої перед­західньої ясности просвітлювать та вичитувать, хоч і сумнів не розвіювавсь, чи все там правильно написане. Спізнанний досвід заявляв про себе за інерцією.

Але тут моя увага, погляд мій поспішливо по натовпові, по кутках зали побіг, землячка життям безжально нищеного шукає. А земляка вже й слід простиг, одна порожнина холодна на місці тім.

Й оторопінням наливається єство моє. Так незахищено безпритульно стає на серці після того неочікуваного моменту, коли немов крізь землю провалюються, щезають землячки, що мали б на тебе чекати.

Та поклик часу безупинний. І обов’язок зове.

Я й не затримуюсь довго у високих вокзальних мурах. Виходжу на привокзальний майдан, і тут мене знову звабно тішать відполіровані вигинчасти камінці, так доладно укладені один побіля одного. Вони пам’ятають довоєнний час. Але як часто у стишених ілюзіях сприймаємо ми усіляке минуле.

Прямую на зупинку 5-го автобуса, щоб ним поїхати до Будинку Лісника. Якщо не розпитать кого, то хоч побачить місце, де ота знаменита скринька із речами (може, із рукописами навіть) філософа віднайдена була, і де зеленими алейками, стежками понад лісом, понад гаєм прогулювався сам Іммануїл Кант. А довкруги дерева стояли із шатристими клясичними кронами.

На зупинці, де окрім п’ятого, також іще інші автобуси та тролейбуси підходили розважено у законнім своїм прямуванні, зупинялися; сюди підходили і тут стояли люди, багато людей. Як правило, на кожній такій міській зупинці завжди повно людей. За винятком окремих павз, коли буває порожньо і рідко. Це коли машини у випадковім, не запрограмованім чи й запрограмованім співпаданні одна за одною під’їжджають, і людська маса у них вибірково утрамбовується, хто куди. Кожна двонога особина носій певного цілеспрямування.

Але то рідкісні випадки, павзи незначні, як галявини посеред густого ліса. А переважно на міських зупинках все різнолике людське товписько, що не спорожнюється, бо безупинно прибуває.

Тут хочеш не хочеш, а увага твоя мимоволі перекидається з однієї особини на другу, зір падає з одного лиця на інше, переноситься. Такі різні постави, старечі і зовсім юні, у морській строгій формі і в різнокольоровому цивільному. Таке строкате рухоме й безперервно прибуваюче людське стовписько.

Я постави й лиця їхні розглядую, старечі, старіючі і зовсім юні в пульсуванні своїм. А думка моя розгляданням нез’ясовним тече: яким чином і коли кожний із них зосібна у Східну Пруссію, в самий Кенігсберг потрапив, і яке тут в кожного опертя, чи надійно певне, адже вітер у призахіднім сонці випрозорює в очах одну полохливо тремтячу беззахисність.

Поміж розглядуванням лиць людських погляд мій часто поверх натовпу здіймався й по сірих мурах вокзалу віддалеки ковзав. І відповідно й думка моя на інше перекидалася. Десь то тут і приміські поїзди, електрички тобто, курсують. Й манливо уявно в проглядуванні моїм їхні маршрути по мальовничому взмор’ю пролягли. Десь то тут і поселення Ладушкіно, уславлене своїм знаменитим дубом-велетнем. І я завважую невідворотний тяжіючий жаль, що уже не вдасться, можливо, ніколи не вдасться сісти ув один із легких приміських поїздів та й поїхати і по взмор’ю туди дуба подивитись.

Ах, який це жаль відчувати і усвідомлювати, як зростає обсяг заклично манливого у цім світі рівночасно з тим, як обме­жуються, вичерпуються і згасають твої можливости. Який же це невимовно густий жаль, що в нім згрунтоване одне із найскладніших протиріч нашого земного існування.

Але, ба, скільки не проходить транспортно-пасажирських цих машин, уповільнено законно зупиняючись, а п’ятого автобуса усе нема та й нема.

Котрий не з’являється з-за повороту, то ніби випромінює надію, та при наближенні він заронює в моє очікування нове розчарування.

Таке буває часто на міських зупинках: потрібного маршруту ждеш до утоми. І особливо тоді, коли справа невідкладна, і час квапить, ущільнює.

Сонце уже давно сховалося за сірими вокзальними мурами. Схоже, і за небокраєм також. Осінні сутінки війнули прохолодою. До серця з жалем діткнулося передчуття, що так і не вдасться мені, не пощастить сьогодні а, можливо, ніколи в житті хоч краєм ока поглянути на Дім Лісника, роззирнутися на місця, де прогу­лювався Іммануїл Кант.

Я вже стомивсь від надто тривалого чекання і вже зовсім був стратив надію, надія моя розсіювалася, од мене оддаляючись, що п’ятий автобус і будь-коли вигулькне із-за повороту. Як усе-таки він поважно підрулив та й зупинивсь у законнім уповільнюванні, з обов’язку прочиняючи свої дверцята. Я іще раз упевнився, чи не примхи, химерії це мого старіючого зору (“і око вже бачить не так”), але таки ні. Число “5” окреслювалося чорно виразно.

Я увійшов ув автобус. Дивно, але і людей виявилося небагато, як зважаючи на такий тривалий інтервал. Мені навіть сісти місце запропонували, хтось із молодших, взагалі, то це і не зовсім радісно завважувать, відчувать, коли вже хтось із молодших саме тобі персонально у громадськім транспорті місце пропонує, та все одно я полегшено всідаюсь біля віконця.

А за вікном вже сутінки сиву намітку над містом тчуть. Од задерикуватого в пристрастях гамору, що безперервно пульсує в салонах сучасного громадського транспорту я одвертаюсь до вікна. Моє серце силкується відсторонитись од цього пульсую­чого пристрасно гамору. А свідомість видобуває з пам’яти легко­важну пісеньку моїх далеких п’ятдесятих років: “Кондухтор лает, как собака: “Пройдите, граждане, вперед!”

Гай-гай, де вже ті тепер кондуктори. Перевелися.

Автобус у долину в’їхав, а затим на пагорб зіп’явсь. І той хвилеподібний рух усім своїм нутром завважуєш, відчуваєш. Се таке зворушливе відчування дороги у тім хвилеподібнім русі машини.

І душа твоя несеться в невимовнім нез’ясовно трепеті.

А за вікном перед зором моїм така несказанно зворушлива картина розгорталася. Диво екзотичне в опівнічній стороні. У миті ока витворилось.

Ось у видолинку міського пейзажу, якщо з пагорба дивитись, крайнебо від лінії горизонту відокремилось та й зависло невагомо у повітрі в призахідній стороні.

Уперше погляд за картину зачепивсь, і казкові химерії підне­бесся, витворені олов’яними й сивими кошлатими хмарами твоє усвідомленя розгадує. А угорі світлість благовісна янголь­ська висне.

Удруге погляд романтично таємничу туманність моря виокремлює. “Там, за далью непогоды...” Й серпанок надвечір’я тут такий реальний. І пароплави довгі в туманности сивій контрастно виразно окреслились. Стоять на рейді. Туманна морська далина із затоки вигинистої починається. Як і мало б, могло б бути насправді.

Утретє глянув – ізнов казкові химерії піднебесся.

Але що ж воно насправді.

Отак і пульсує якусь мить моє розгадування поміж двома можливими варіянтами.

Та навіть найхимерні казкові видива розглядаючи, наша свідомість завжди шукає у них схожости з можливою реальністю. І я схиляюсь до усвідомлення, що це таки насправді і є морська затока. Навіть запитую чоловіка поряд:

– А що то он там? Море?

– Де? – зацікавлено здивовано приглядується чоловік і собі.

– А ген там?

– А й ні, – сміється. – Море у цім місці буть не може. З вулкана пару спустили.

І от нараз у свідомости моїй дивні казкові химерії пощезли, розчинилися. Клубки пари сиві одні тільки велично й висять у вечоровім небі. А свідомість моя в пульсуванні промацує ностальгійно, чи не витворюють ізнов ці безформні сиві клубки пари, що її десь то спустили за технічним режимом, предивні мари­ністичні картини. Туманна морська далина, і довгі пароплави стоять на рейді у романтичнім передчутті. Поміж водою і червоними угорі небесами. Ах, як часто наша свідомість зідхає ностальгічно, завважуючи, що казкові предивні картини ураз розпадаються на кавалки, на клубки сиві натуральної пари. Ах, який се щемкий жаль, і як вразливо ностальгічно зідхає тоді наша свідомість.

Чоловік, який з-над очей моїх розвіяв сю ілюзію, се дивне видіння тут же і зник, вийшов. Як привид. І видіння щезло. Інші міські пейзажі послалися за вікном.

Натомість поряд мене дівчина у барвистим добротнім (не інак, німецькім) світері усілася. Її барвиста поперечно смугаста одіж промениться, виграє у моїх очах, й запах молодости лоскітливо обдає моє єство. Й імпульси оновлюючі предивні пронизують його. Аж пружинюсь я в сидінні, не знати й від чого... І теє, стан мій душевний збуджено новий, завважуванням на лиці супутниці відбивсь. То хіба вже вмовчиш тут, а хоч би як і стримував вік.

І ми починаємо говорити. О чім говорять у такім дражливім випадку. А про се, да про те. Хто звідки, а хто куди. Виявляється, се чарівне створіння із манливими барвами і лоскітливими пахощами вистигаючої молодости із Подолля, аж із самої Вінниці. “Красо України, Подолля... “Там десь то і батьки її живуть. До них вона звідси уже раз поверталася назовсім, а оце недавно вдруге ізнов сюди повернулася, у Східну Пруссію. Не нам теє знати, хто ізнов поманив її сюди – чи прусак, чи моряк а чи просто опівнічне піщане узбережжя. Про такеє й не питають. До того ж і тривала нез’ясовна павза витворилась у розмові. Ах, як часто нез’ясовна павза витворюється у розмові на далеких відстанях, коли раптом дізнаєшся, що співрозмовник твій земляк, а розмова ж та велась не на своїй мові. Й у тиші павзи тієї аж чуть, як пульсують докори сумління й вістрями гострими своїми серця торкаються, вакуум ніяковости також при тім витворюючи.

Та раз починається у дорозі розмова, то вже й тече вона до якогось то кінця логічного, до завершення свого, а хоч і які рифи у плині своїм обминаючи, гострі кути тобто стамесками компро­місу й толерантности звуглюючи.

Я їй про се, вона мені про те. А поміж тим пахощі молодости мене хмелем обвивають, вакуум ніяковости заповнюючи.

Я їй кажу, що до Будинку Лісника їду, щоб довідатись, як хтось то там колись чемойданчик заповітний віднайшов був, а в нім скарб неоціненний – речі самого Іммануїла Канта, й рукописи невідомі, звісно, серед них були. Ах, як зворушливо. Яке збагачення завжди дарує світові раптом випадком така віднай­дена тайна.

Вона ж на теє, подивовано осміхаючись:

– Чемойданчик Канта? А я й не чула про такий.

Ізнов павза. Незручність обопільна в ній зійшлась.

І вона ж таки її першою розколихує:

– А навіщо вам якийсь Кант?

Павза, у якій незручність бродить та й випростується, розряджується тобто.

Вона укінці павзи, на початку сходинок до нової теми:

– А в нашому музеї ви не бували, а про Бурштинову кімнату чули, там і будиночок є, у якому Гіммлер зупинявся, сюди і сам Сталін, кажуть, приїжджав...

Я же їй на теє напівжартома, зовні підкреслено:

– Ай, навіщо ви мене усіх злочинців заставляєте згадувати та почитувать.

Ізнов та сама павза, у якій незручність бродить та й вистоюється.

А думка моя вже у тім новім спрямуванні тече. Про Бур­шти­нову кімнату спливає у пам’яти та й вклинюється в думання моє усе те почуте й вичитане, що про неї ось який вже час гово­риться і пишеться.

Бурштинова кімната й інші великі коштовности, за здогадами, сховані у війну, і дотепер там знаходяться, у підземних хідниках, що від центра Кенігсберга від Королівського замку розгалу­жуються у підземелля. Тайна, загадка підземелля, котрому розгадки не складуть й найвідчайдушливіші сміливці і прогнозисти.

Збудовані, вимурувані сі підземні хідники ще у сиву давнину. Либонь аж у XIII столітті. Про них, може, і забули б, як часто нові покоління схильні забувать усе старе, давнє, якби не ота ж Бурштинова кімната, бурштин той, тонни золота, картини й усілякі інші коштовности, усе нові покоління завжди такі манливі на усілякі скарби, в тім числі і на давні.

Усе почуте і прочитане про сю притичину раптом одразу хвилями у думання моє прибігло. І знайоме, не раз відчуване подивування осяяло. Ось ти увесь сутністю своєю на місці значнім міченім, що таку високу загадку у всі світи випромінює. Да таку високу, що розгадки їй не складуть і найславетніші мудреці та ясновидці. Волхви себто.

Се так зворушливо самого себе у кожнім такім місці завважувать. І се такий високий стан душі – зворушення теє переживать.

А поряд ти відчуваєш молоде рівно пульсуюче дихання юного створіння, а зір твій мимоволі рівночасно з відчуванням завважує, як рівномірно хвилями колишуться яскраво кольорові смужки її виразно барвистого одіння. Й тебе цілого оповивають невимовно теплі лоскітливі хвилі, незважаючи на вік і витворювану в павзах незручність.

Спомини у давнє ведуть, і здається, ніби учора все теє було, діялось, спалахувало й пульсувало, а про вік і забувається. Але ж як часто нас полишає відчуття свого реального віку. Та власне хіба людина хоч коли здатна, спроможна відчувати свій реальний вік. Хіба й тобі не раз на серце спадало, клалось, що ніби ти ось старець уже сивий, немічний, густою втомою ти пронизаний на-скрізно був, а то раптом хлопчиком себе малим відчув, після дощу весняного молодого. Людині, може, не дано вловити у моменті відчуття свого реального віку, зафіксувати стан свого старіння. Так нерозривно воєдино сплелись у нашім єстві реальні відчуття із пам’яттю про пережите. І десь поміж тим іще допоки блукає наша душа.

А за вікном вже темінь насувається. Небо угорі іще кровавиться багряно, а поземки видолинками та згірками така осінньо романтична темінь насувається, й будиночки у густий клясичній зелені чорним крилом оповиває, у єдність непроглядувану їхню окремішність нівелюючи. Передмістя пішло мальовниче, висновує спостереження моє. Приватний сектор. Окремішність домів тих численних, по виярках та згірках порозкидуваних, лиш світляки виказують. Зелень садова клясична, листя уціліле он яке лапате, із темінню вечора змішалась і чорну стину витворила, зором непроглядувану.

Незвіданою тайною і страхом дихає за вікном той спресований у чорну стину доокіл, де світляки одні порозкидані безладно лиш про просторовість і нагадують. Як часто нашому зорові й відчуванню бракує просторовости.

Непроглядувано чорна стина за вікном, поодинокі світляки не створюють перспективи (це ж не “Дрожащие огни печальных деревень...”) одне лиш відчуття незвіданости й жаху на серце кладе, упевнюючи хіба що в тім, що і мала оселя в розмірах автобусного салону, наповненого людьми, може бути надійним прихистком у цім світі, що кудись то шалено несеться на швидкостях, які непідвладні твоєму осяганню.

Супутниця барвистого светра поправила, і різнокольорові виразно яскраві смужки заколихалися хвилями швидкими. А погляд її на мене збіг:

– Ось на наступній зупинці я вже виходитиму. Але ви вже не виходьте біля Будинку Лісника, все одно нічого вже не побачите, темно, а їдьте, повертайтесь цим автобусом прямісінько до вокзалу. Тут дачники наповнять автобус. Всяке може буть. П’яне може буть. Околиця ж міста. У нас тут небезпечно.

В її словах звучать, виокремлюються особливі інтонаційні переливи. Мова чарівної подолянки у цім моменті повна родинної зичливости, її голос оповиває мене теплими упокорюючими хвилями, кладе на серце відчуття обнадійливої упевнености, що на цім світі ти іще не цілковито безрідний сирота. А до свідомости ізнов слова прилинули “Красо України, Подолля...” Й відчуття незручности уже не заповнювало павзу.

Але як тільки чарівна подолянка вийшла з автобуса, ураз незахищено й порожньо стало біля серця мого. І автобус із кожною наступною зупинкою спорожнювався. Лиш поодинокі люди мовчки сидять у сидіннях своїх. Й мовчання безшелесне висне у світлі електричнім. Передчуття тільки у розріджености й носяться, ознаку витворюючи, що кінцева зупинка ось незабаром. Либонь, годину, а то й дві уже їдемо. За вікном зовсім стемніло, і кровавий багрянець угорі на небі уже щез, не проглядується. Й світляки поодинокі осель привітних також пощезали. Світло дальньої зорі до ока не доходить. Схоже, в ліс суцільний уступили, в’їхали.

Нарешті й остання зупинка. Останні задрімалі пасажири виходять. Й у спорожнілий автобус вривається хаотичний гармидер, що й означення йому певного не знайти. Натовп збуджений неймовірно, осіннім полем наелектризований у спорожнілий в німуванні автобус вривається. Один імпет задерикуватий од нього тільки й випромінюється, одна похабщина лавиною ллється. Й осягнути не встигаєш, як і твоя душа мимоволі потрапляє в стихію сього руйнівного біополя.

А за вікном дуби могутні стиною стоять із шатристими клясично кронами своїми. Дачні ділянки за ними тільки угадуються. Очевидно, плодюча земля тут, дуби на пісних ґрунтах не ростуть. Здогадлива думка тече, пробивається у розтурбованість хаотичну. І лиш упевненість, що у цім дикім стовпиську ти маєш тепле насиджене місце біля вікна автобус­ного, втішує тебе обнадійливо на ближчу перспективу. Принаймні на наступну годину, коли автобус, роблячи численні поклони зупинками, тим же шляхом повертається назад до вокзалу. Але подолана раз дорога вже більш не цікавитиме тебе в темені непроглядній так зворушливо первісно, не манитиме напружуванням твою увагу. Ти одпочиватимеш в розслабленні. Можна навіть сказать, у відстороненні , якімсь, бо й те, що діятиметься, чинитиметься у вмісти автобуса на очах твоїх, лиш відсторонено торкатиметься твоєї свідомости. Лиш окремі епізоди, картини, фрази і звуки доторкатимуться твого зору і слуху, як уламки якої то хаотичної, але уповільненої в часі дії. А втім, у найрозбурханішім смутнім хаосі хіба не бачимо часто ми слідів причинности й доцільности.


Ось у тисняву автобусну спресовану, що й ноги в ній не проткнеш, електричне тихе локально світло ізнадвору з темені густої з розгону кидають у живу масу натовпу чоловіка. І жива маса вгинається, подається, розступається, чітку спресованість втрачає – і простир ураз витворивсь. Й охлялий друг зеленого змія, а може, й змія червоного, уже лежить горілиць на автобусній долівці. Синій погляд його у відстороненні застиг, а з вуст розкотисте одне лиш ллється запрограмоване:

– Раз-раз-таку твою їті, нє-нє трож ми-ги-ня!..

Автобус рушив. Незважаючи на спресовану тисняву, люди зумисне утримувались доторків до охлялого. Але він був настильки чутливий, що наче передчував найменший ненавмис­ний випадковий доторк, завважував своїм розслабленим єством найменшу вибоїну на дорозі, і час від часу розкотисто лунало його запрограмоване:

– Раз-таку-таку тваю іті, нє-нє трож-ж ми-ги-ня!..

Пожвавлені голоси зривалися несподівано раптово там-там і дзвеніли, зависаючи у синім електричнім світлі, виказували свою залежність од зеленого змія. І взагалі в салоні автобуса стояв густо наелектризований дух невтримного післяалко­гольного збадьоріння. А думка моя про те вже текла, яким то чином понапивалися вони, ці дачники, із собою з міських помешкань питво привезли, чи тут десь побіля дач своїх його роздобували.

Та ось один тенорний писклявий голос з-поміж інших своїм одностайно настирним переважанням виділивсь, виокремивсь, та й усі інші голоси виразною членороздільністю своєю приглушувати став:

– Вот эти женщины, старушки эти, которые сейчас на базаре редисочку с белым хвостиком продают, она на рубль редисочки продаст за день, а к ней с сумочкой кожаной подходит и говорит: “Вот вам старушечка билетик, платите три рубля за место”. Так вот эти женщины после 1945года, после войны до года 1953-го такими грудастыми девушками были. И вот эти все дома, все эти двухэтажки, трехэтажки, пятиэтажки, все они строили, эти грудастые девчонки. Поперек себя возьмет в охапку, на грудь себе наложит такая девчонка кирпича и на пятый этаж тащит. А теперь вот эти женщины, старушки, на базаре зеленью торгуют, в пучочках такая женщина редисочку разложит, на рубль продаст, а к ней с сумочкой кожаной уже и подходит: “Вот вам билетик,платите три рубля за место...” А тогда...

У цім моменті писклявий тенор затинається на хвилю. По павзі ізнов похапливо за перерване:

– Тогда в обкоме работал Говорухин...

Але тут у салоні ізнов спалахує якась конфліктна нез’ясовно, нерозбірлива ситуація, зелений змій свій герць із вихилясами провадить. Писклявий тенор спершу губиться, відтак приголом­шений вмовкає. І в здогадах “А чим же відзначився, чи що трапилося із тим Говорухіним, який тоді в обкомі працював?”, б’ється іще якийсь то час думка моя, аж поки до нових обставин не призвичаюється. Але хіба не призвичаю­ванням до нових обставин виганяється із нашої голови і найдокучливіша думка, що інколи так затяжно, буває, наш нерв, як хробак, точить.

На теплім насидженім законно захищенім місці біля вікна я проте доволі легко, у приємнім розслабленні переношу тривале похитування автобуса й хаотичне в салоні, осяянім електричною синявою. Моя свідомість розслаблюється у тихім заколисуванні. Лямпочка Ілліча, якщо вона синьо локально освітлює похідні рухомі приміщення типу автобусного салону завжди створює, розсіває у нашій свідомости сумніви щодо потужности її першоджерела. Так міцно вже вкоренилося у нашій свідомости оте заідеологізоване, що лямпочка Ілліча – це в першу чергу потужні гідро – й усілякі інші електростанції типу Братської, Дніпрогесу і Чорнобиля, що усіляка льокальність тут виклю­чається. Та й сам афоризм “Комунізм – це Радянська влада плюс електрифікація всієї країни” якою надпотужністю в свої лабети свідомість мільйонів брав.

На привокзальній площі моє завважування іще раз востаннє, може, тішить серце, як же гладенько, один до одного камінцями викладений тут долішній сивий мур. Треба ж так ото припасувать. Висока німецька майстерність і пунктуальність, що вже витримала випробування зміною двох контрастних епох – тільки місцями де-де сивий мур повгинався.

Уздовж привокзальної стини стоять знайомі ізранку, а може, то другі уже бабусі та й свій товар повиставляли – аличу синю й жовту і яблука великі сяючі антонівки. Од них пахощі розносяться довкруж й свій лоскітливий дух у специфічну привокзальну спертість випромінюють. А уявлювання моє навіюванням уже біжить до повоєнних літ, а десь так між 1945-1953-ті роки, і я намагаюсь у старечих зморшкуватих пишність молоду юних красунь розпізнать. І як вони попереду себе самовіддано на п’ятий поверх цеглу несуть.

А перед очима розгортається картина, очевидно, типова для тутешніх місць. Законодавці вокзальних звичаїв, миршаві лицарі доби, дрібненькі з лиця і на статуру молодики підступають до порозкладуваних на фартушках купками антонівок та й зирять. Шпана. Шантрапа. Зирить яструбом такий молодик та й вихопить із купки щонайбільше, найдорідніше яблуко, що, на його похітливу думку, тільки на нього одне і дивилося, а хоч би у якім боці воно для приманки покупця покладене не було.

Й бабусі безмовно теє зносять, скоряючись духові тутешніх звичаїв. І тільки коли молодик одійде на недосяжну для моментальної пімсти відстань, котрась, сміливіша, і подасть свій гнівний голосочок:

– Вот стервец! Самое крупное, большое и утащил...

Я ж, ошелешений побаченим, і собі прицілююсь, прикидаю, не котре яблуко, а купка котра на мене дивиться. Ті й укидаю в торбу, не торгуючись, ціна ж неймовірно дешева – по карбованцю, по п’ятдесят копійок за купку, а купки, як на підбір, одна одної краща, і на вагу більше кілограма кожна. Три таких купки я і кладу до торби. Узяв би й більше, та місце в торбі не дозволяє, та й на вагу у дорозі то буде вже для мене затяжко.

Затим, вважай, і прощаюсь із цим привокзальним майданом, із доладними долішними сірими мурами та дивними тутешніми звичаями під сучасну пору. До відправлення потягу залишається іще якась година-друга. Людей у залі не густо. Я вмощуюсь на лавці у тім самім місці, де сидів і вранці.

Спершу мене огортає жаль, що той передвечірній п’ятий автобус був заблукав, припізнився, і так не вдалося мені побувати біля Будинку Лісника, нехай і не побачити заповітного Кантового чемойданчика, але ступити власними ногами на місце, де любив прогулюватись філософ, і яке береже його не змиті вічности дощами сліди. Звичайно, жаль. Бувати в Римі...

Але відтак моя увага на дооколишнє, що в залі діється, переключається, спадає. На подорожан моя увага переклю­чається. Куди їдуть вони, до кого в гости, а чи куди додому з гостей вертаються. Тільки й чуть: “А у нас в Москве...”,”А у нас во Владимире...”

До розмови одного такого ближчого гурту, де дві ідеально білі, пишні жінки сиділи, а один маленький миршавенький чоловік, – і я приєднавсь, прилучивсь. Мова про історичну приналежність сього краю зайшла. Кому раніше належав він.

– А испокон веков только русским и принадлежал, – одразу подала категоричний голос одна із жінок. – Это уже при императрице Екатерине здесь немцы были поселены. А так испокон веков здешний край русским принадлежал.

Я не знав правдивої історії краю, а тому й не вступав у суперечку, не висловлював жодного заперечення. Але якби і знав щось супротивне їхнім категоричним твердженням, то також не наважився б до висловлювання того знання, настильки категоричними в інтонаціях були ці їхні твердження, що ніяких інших заперечливих супротивних висловлювань не допускали. Тобто що і взагалі чогось супротивного не могло на білім світі існувати.

Породження тугодумної роздвоєности, я взагалі по можливости сторонюсь і уникаю усілякої категоричности, а тому й не став довго засиджуватись біля цих супутників, а поки що устав із місця пройтись у розмишлянні поміж зводами вокзалу. Проте недовго самотнім розмишлянням упивавсь, як тут мені навстріч такий кремезний чолов’яга, що й не описати, і “навеселе” вже, тобто ковтнув, хильнути встиг добряче. Яко то ми з ним і в мові зіткнулися. Про те, та про се. Слово за слово. Він мені уже чуте нагадуванням повторює. Що із Литви у Востошну Пруссію пляшки машинами, контейнерами возять здавати, бо тут уже по карбованцю пляшка, а в Литві іще по п’ятдесят копійок. Я ж йому на те кажу:

– Це ж коли Литва да справді самостийною стане державою, то як же ви через Литву собі у Востошну Пруссію проїжджати будете. Якщо через Литву, то доведеться мито сплачувать?

А він на теє відповідає:

– Мы им оплатим за проезд. Мы как танками по ним проедем, так только кишечки полезут...

Я із тим співбесідником довго не став затримуватись. Та мало на що напоротись можна, коли чолов’яга он який кремезний, да ще й “навеселе”. Затим і відходжу. А з пам’яти у розмишляння ізнов рядки біжать:


Мне поставят памятник на селе.

Буду я и каменный навеселе.
Поникавши іще по вокзальних закутках, я виходжу на перон. Невідомо ж, коли подаватимуть потяг, – за годину, а чи за п’ять хвилин. Та все одно безпечніше вийти на перон за годину, аніж розхристаним похапливо гнатися до вагонів, які застигли зелено у невтримнім передчутті руху. Тим більш, що і яка різниця, де никати – по вокзальних закутках чи під зводами перону. Перон тут критий завис на міцних залізобетонних биках, місцями бетон вигризений чи сам розсипався від часу, залізо оголилося і вже встигло поіржавіти. Сей критий перон ізнов одразу нагадав мені львівський, коли я був уперше під його зводи потрапив, ступив, а потім так затишно почував завжди себе там за всякої погоди, коли дощ струменить нашіптувально, а ти захищений, або коли спека літня довкруги віддалено – на тебе ж сивий мур прохолодою дише.

Не встиг тільки подумати про те, спогад із пам’яти виринув і тільки в думання входив, як вечірня осіння прохолода огорнула моє єство наскрізно, аж стенувся я. Така приємна осіння прохолода пронизувала мою сутність, і навіть думання ставало легким та окриленим. У мене вливалась цілюща опівнічна прохолода. І я предметно фізично відчув, що тутешнє повітря чистише, аніж у нашім краї. Прозорі соки антонівських яблук бризнули у моє єство й пробудили в нім до діяння, до самовідчуття, до функціонування ще відносно чисти перед­чорнобильські сили. І подумав я у цім моменті, але таке і раніш у думання мені часто ішло, як невпізнанно змінилися ми після Чорнобиля. І то не тільки у суті внутрішньої мутації своєї, а й зовні, з вигляду, з кольору і сяяння лиця свого, з безкровности, вірніш, лиця свого. І тільки коли земляка свого ровесника червонощокого, котрий у дальнім світі вже тривалий час перебуває, позустрінемо, то віддалено іде у нашу свідомість нагадування, якими ми були перед Чорнобилем. У звичнім же повсякденні про те не думаємо, продовжуємо жити за інерцією, забуваючи, що ми давно уже не ті.

А затим думання моє змінювалося, в нього входило інше розмишляння. Я осягав значимість місця і моменту, в якім ось перебуваю. З давніх пір, протягом усього життя, я так марив зазирнути в заграницю. Яка вона – чи там небеса такі ж, як у нас, і ландшафт який, які дерева і кущі, квіти які, яка худоба, коти й собаки які. Якось у Київі я побачив задавнену рекламу про виставку заграничних котів і пожалкував, що не побував вчасно на тій виставці. Подумати тілько, із самого Парижа коти із кішками своїми з’їхалися, пани які важні з панєнками своїми іще поважнішими. Пан Коцький. Що не кажіть, а значіння яке високе се для мене мало б – заграничних котів побачить.

Уже в новітні перебудовні часи бажання зазирнути в заграницю продовжувало переслідувати мене з неослабною силою. Що якось одного разу я був принагідно сказав своєму рецензентові, чи не пора уже і мене випустить заграницю побачить, так, мовляв, багато уже за границю моїх їздять, аж дивуюсь часто з несподіванки, про те дізнавшись. На що рецензент відповів із готовою однозначністю:

– А хто ж вас не пускає. Купуйте квиток і їдьте.

– А за віщо я його куплю. Якби з делегацією якою. У хвости вчепиться?

– З делегацією, то доведеться іще років два почекать, – відповів рецензент також з однозначністю, але інтонаційно іншою, як попередня, вже менш готовою.

Але я то знав, і ті, котрі за свої гроші їздять, то мають і відпо­відні анкетні дані, – мої ж анкетні дані поки що невідповідні. А власне, якщо матимеш відповідні, перевірені тобто, анкетні дані, то поїдеш за границю, а як поїдеш за границю, то й матимеш гроші на квиток. У масову вседозволеність у сій сфері тут я і доте­пер не вірю. Випустити за границю хіба що можуть іще пооди­нокого відомого колись чесного дисидента, щоб перед світом показать, що у нас насправді демократія найдемокра­тичніша з усіх відомих у світі.

І в добу масової міграції та дальніх мандрівок заграниця не втратила в моїм уявлюванні своєї манливости.

Ось в такім розмишлянні я стояв на пероні Калінінградського вокзалу, під зводами надійного добротного німецького покриття й осягав значимість місця і моменту. Що ось не десь інде я перебуваю наразі, але за границею. Принаймні піввіку тому се місце іще було стовідсотковою заграницею.

Віддалік донеслось знайоме рідне почмихування, що завжди так тремтінням зворушує серце мандрівника у передчуттях першовідкриття, й потужні ліхтарі з-за повороту освітили яскравою ясністю.

На колію подавали потяг.



Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка