Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка33/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   43

А перед зором рамця вже тільки стоїть “1724-1804”. У ній замкнуто життя філософа. І вже про те біжать розмишляння мої, да який же то і благодатний вік був. Минуле століття яке благодатне життєдайно для творчої особистости було, а позаминуле, може, іще й поготів благодатніше було. Як багато там серед темені густої, електричними вогнями іще не пронизаної – сю темінь углибині віків уявляв якось, виразно бачив, коли прогулюючись одного разу увечері на Володимирській гірці, на задніпровські далі, вогнями пронизаними, дививсь, а по радіо на стовпі передавали про похорон Андропова, і одна жінка, головою похитуючи, тільки причитувала: “Ах, бедненький! Он же чекистом был. Ах, разнесчастная наша Россия!”, – як багато там у глибині тих століть яскравих свічок засвітилося, скільки барвистих троянд зацвіло. “У час цвітіння троянди розпукуються скрізь”. Із міркувань Гете про мистецтво. І скільки самобутніх особистостей відбулося. Гете у тім часі відбувся, Сковорода відбувся, і Шевченко встиг так похапцем у муках відбутись. Хоча то зовсім інша річ Гете і Шевченко. Кажуть, Гете диктував свої твори, походжаючи по численних кімнатах свого захищеного дому, Шевченко ж записане тут же і за халяву ховав, щоби на нову кару не напоротись. А й і де надія посеред безмежної пустелі, що ті захалявні книжечки колись у справжню книжку вкладуться. Але Гете і Шевченко писали, може, про одне і те ж. І це ще нам належить відчуть та осягнуть своїм усвідомленням. У час цвітіння троянди розпукуються скрізь. Навіть за ґратами, навіть у казематах.

Щодо певности, то ніхто людині не може такої гарантії дать. Бо і Ніцше, свої рукописи у ковані сундуки закувавши і розпорядившись, щоби на випадок пожежі спершу сундуки рятувать, а вже потім усе інше, хіба міг у безпечности перебувать. Се вже непідвладне людині. Се тільки Богові можливе. Але то вже зовсім інша річ, коли рукописи буквально видирають з-під рук, а щоб тих рукописів та й не з’являлось краще, мороки отак менше і витрат із бюджету, то мізки твої сині отруюють. На жаль, це жахлива прикмета новітньої доби. Бо як би там не було, а Шевченко усе-таки міг відбутись, а у цім неймовірно жорстокім віці уже відбутися стало неможливим. Феномен підрізувався в ембріоні, можна сказать. І якщо й сталося щось да уціліло, то лиш фрагментарне нагадує нам про те, що мало би відбутися, лиш в уяві своїй, в обрисах окреслених ми можемо тільки і догадуватися, що от в цім моменті мало би щось буть велике, а не сталося, не відбулося. Лиш обриси великого незвершеного за темними тінями старців і мріють.

Се злочин жахливий, великий, іще не досліджений у новітнім часі. І ми не маємо права про нього забувать. Прояснить тобто для нащадків у міру можливостей та сил його треба. Бо, може, за тим сховане, розігрувалося щось неймовірно дике, нечуване досі у людській історії. Бо коли говорять про вбивство людського тіла, як храму духа його, то це вже було. І коли про полювання на людську душу ідеться, то це також ми уже знаємо. Але це дещо зовсім інше, коли ідеться про роботу із такою тонкою речовиною, як синій людський мозок, про безпосереднє фізичне втручання у його масу. Ми знаємо, що таке люди без пастиря. Аморфна маса, що в будь-який момент здатна, готова кинутись у прірву, в безодню. Поражу пастиря – і вівці розбредуться. Та заміри його в окресленім ділі нам не невідомі. У такий спосіб розрушити генетичний код настильки, щоб з’ява феномену виключалась і в грядущі віки цілковито. Сю прогалину у нашій уже відомій, протягом останніх років зібраних і частково розсекреченій статистиці злочинів, нам би треба заповнювать, використовуючи у тім ділі свідчення сучасників, очевидців і безпосередніх осіб того жахливого експерименту, допоки вони декотрі ще живі. Тортури над особою в ув’язненні – се річ одна. Нечувані ж експерименти над людською психікою, – се зовсім, може, інша річ. Певні й часові відтинки у тім ділі проглядаються. Може, той період можна було б виокремить назвою “андро­повшина”, якщо це не зачіпає чиєїсь особи. Сказав же був якось у 1950 році головний інженер на нашій фабриці із серця, тобто в пасії перебуваючи: “Ах, как мне надоела эта воропаевщина!” Від Воропаєва, начальника якогось там. То чому б від Андропова – “андроповщина” не може буть.

Ось над чим розмишляв я, біля могили Іммануїла Канта стоячи. Аж якось моторошно стало мені від розмишляння того.

Я прощаюся із молодиками, що в означенім місці і моменті зоставили у моїм серці симпатію і надію у молоді покоління. Затим відходжу трохи поодаль. Сідаю на лавочку. Розглядую червоні руїни собору, нехай буде, цієї культової споруди.

Сонячно, тихо наокруги. Полуденна висока мить, хоч і осіння. Червоні камінці унизу під ногами на чорнім ґрунті світяться, виокремлюються гострими й округлими формами своїми. Більші й менші.

Втома у ногах. На серці втома від повноти, від надміру вражень. Поза островом десь біжить, несеться гомінке місто. А де воно тепер місто не гомінке. І мале – також гомінке у чисельних колісницях своїх. Але острів – се вже не місто. Се відгороджений, виокремлений, у спокій і тишу занурений клапоть. У минувшину свою занурений. Схоже, зберігає її у собі, у вигляді своїм.

І знову уже відчуване, спогадане раз, у розмишляння лине, вклинюється.

Отак подумавши, я у розмишлянні своїм ізнов силкуюсь завісу часу розсунуть та свідомістю своєю у Кантову епоху проникнуть, Ах, яка ж то була епоха. Прекрасна, очевидно, епоха була. Що і дев’ятнадцятий вік, такий благодатний для розвою мистецтв і усілякої штуки, у нашому розумінні, уже виявивсь не для нього. Він іще увійшов у нього, але тільки уступив фізично, щоб оте крайнє замикання на надгробку викарбували. Буває, трапляється часто, що дехто і надовше переступає сю вікову межу, позначку чисто формальну, насправді ж єством і сутністю своєю зберігаючи приналежність до минулого віку, залишаючись незмінним сином своєї епохи. Бо те, що заклалось в основі, уже не вивітрюється новими чи модерними віяннями нових епох. Більше того, інколи навіть первісне початкове занурювання в основи традицій виявляється навдивовижу дійовим у формуванні творчої особистости. І хоч усе подальше доросле свідоме життя її проходить уже в зовсім іншім віці, а несе вона у своїм феномені палахкотючі перлини минулого віку, прекрасної золотої епохи. На моє спостереження і переконання, так можна сказать про багатьох видатних майстрів, які тільки у дитинстві захопили рештки дев’ятнадцятого віку, а все свідоме життя їхнє проминуло уже у нашім жорстокім двадцятім віці й усі випробування його вони фізично, без найменшої льготи взяли на свої плечі. І хоч декотрі з них відійшли аж у другій половині нашого віку, проте усім духом, усією потенцією своєю приналежні були минулому вікові, і у з’яві, і у творчих виявах залишилися вірними традиції, несли у своїм феномені благородну дитинно невинну барву минулого віку. І тільки коли вони відійшли, вочевидь помітним стало, яка вражаюча прогалина витворилась. Вік із віком у взаємодії мають перебувать. Але тут іще й інші фактори додались.

Про одне розмишляю, а думка до іншого повертається. Який вигляд мав Кенігсберг у часи Канта. Може, це було невеличке містечко із одноповерховими добротними, клясичної німецької архітектури будиночками посеред пишних зелених садків. Лиш окремі серед них своєю шпичастою готикою виділялись. Ті мали цільове призначення. Міщанин він своє прагнення до спокою у шати зелені занурює. А вулиці ж які були? Вулички маленькі найімовірніше були. По них же авта численні іще не гналися. Й увечері вогні так масово гірляндні електричні, лямпочки Ілліча, не спалахували, не гарцювали апокаліптично у зухвалім зблискові своїм. Увечері із-поміж шат зелених тихі вогні свічок пробивалися. Таке затишне природне світло, тобто до природного джерела ближче. Як нагадування, свідчення про людський осідок, про безперевність роботи людської душі. “Душа обязана трудиться. И день, и ночь...”*

Може, те містечко і відповідне виглядом своїм і настроями духів видатного філософа було, що він за нього тримавсь. При його можливостях же можна було і в іншім місці, відповіднішім, може, для свого власного духу і для своєї філософії перебувать. Тоді ж і прописка іще не вимагалась. Але от упав його вибір саме на цім місці, зостановивсь його дух на нім і чогось іншого, більш відповіднішого, і не шукав більше, хоч, може, і мав таку можливість та простир. Значить, от місце оце і прохолодний клімат, а якого ж іще німцеві та й шукати треба було, і місто тодішнє, і міщани й передміщани – усе чисто відповідало і натурі його, і потребі споглядання, як десь людина живе, то хоче, щоб і фон відповідний для споглядання був, і розвою духові його, що тільки ось тут, а не десь інде на землі тільки й могла витво­ритись отака філософія.

Чого ж тоді я так прискіпливо тепер приглядуюсь не тільки от в Кенігсбергу, Калінінграді, а й в інших поселеннях, де буваю, і які пов’язані з життям видатної особистости, чи ж відповідне на вигляд це поселення, місце оце із творчістю та духом певної видатної особистости. І в більшости випадків осягаю, що ні, не відповідне. Так чого ж це вони, ті видатні особистости, та таке сіре місце для свого замешкання вибирали. Се завжди запитально пульсує у моїй свідомости. А може, а може, видатні особистости і не помилялися тоді – просто інакший вигляд мали тоді ці місця. Ах, се ж сучасне місто женеться у розхристанім шаленім ритмі своїм неоглядно, не знати й куди, невпізнанно щодня змінюючи доокіл. І де вже у цім шаленім ритмі подумать, чи туди прошкуємо, чи туди несемся, і чи рух наш незмінно уперед хоч трохи відповідний духові цієї видатної особистости. Ах, де вже нам і коли о тім подумать. У шаленстві своїм.

Так що тут іще подумать, порозмишлять, може, треба.

До місця оцього тільки дійшов, спотикнувся об нього, так і в думання моє одразу увійшло. А сам то що ти знаєш про Канта і його філософію.

Ай, якось поза науковою системою моєю залишалась Кантова філософія. От тільки вислів його отой про несправед­ливість так часто бринить у моїй свідомости з якоїсь нагоди, із відповідної притичини житейської, а то й мимовільно часто, у станах розслаб­лення, у розмишлянні.

Ах, це ж він іще неодруженим ціле довге життя бувши, писав трактати про подружнє життя, даючи поради при цьому, що у ділі такім сердечнім треба завжди наперед клясти помірні вимоги, запити і сподівання, щоб не розчаровуватись опісля.

Але більше значення для мене із молодих університетських літ мало саме ім’я Канта, вірніш, звучання його, бриніння у моїй свідомости. Воно символізувало у моїм розумінні який то узагаль­нений образ філософа, що вивищувався у моїм сприйманні над усіма своїми побратимами насамперед вірністю своєму покли­канню. Він із даром тим високим не легковажив і не закопував його. Він усі свої сили в одностайнім цілеспрямованім пориві сконцентровував. А який там і порив був. Це насамперед щоденна чітко організована праця була. Від молодости, можна сказати, до старости, до гробової дошки – без перепочинку. Тут що іще і як іще можна сказати. Багато із новітніх любомудрів, може, в серці у своїм і заздрили тому клясично вираженому самітникові, який відбувся. Заздрили його чітко в рамки поставленому режимові. Гай-гай, їм же інший режим треба було сповнять, іншого режиму дотримуваться. Якщо на волі, тобто у великій тюрмі, то треба було думати про важкий хліб насущний щоденний, як його добуть по можливости у вимірах власної душі і власного сумління, бо на кожнім кроці у тім двобої до тебе і біблійне лине “Увагу звертати на особу не добре, бо й за кус хліба людина згрішить “(Книга приповісток Соломонових, гл. 28, вірш 21), яким чином і де роботу знайти, як прописку здобуть, бо без прописки не беруть на роботу, як рівно ж і не прописують, якщо ти не працюєш, тут замкнене коло витворюється, якого тобі не переступить і не розірвать, так само як і премудрости сієї не осягнуть; та якщо тебе і влаштують вже десь отако при ліберальнім сприянні коректором на цілих 69 карбованців, то довго і не напрацюєшся ревно ти там, бо приблизно через місяць твої діла негласні уже надійдуть, поступлять в адміністрацію гласну негласним чином і тебе під яким то хитромудрим приводом звільнять. Не обов’язково, що помилку тобі спровокують, на кшталт, у слові “халупки” замість першої літери буде літера “з” стоять. Це провокація невинна, за замірами їхніми, потішна; провокація грізніша, коли замість “Слава КПРС!” у тій публікації “слава буржуазії!” поставлено буде. Але бували приводи й далеко невинніші, як наприклад, чиясь сестра без праці, і її саме на твоїм місці негайно треба працевлаштувать. До всього ж того і при всьому тому такому любомудрові десь ще і ночувати треба було, когось із знайомих у його законній чи винайманій конурі притіснювать доводилось.

Але се ще для любомудра була благодать. Се урем’я благе іще було. Він розраховувати у межах своїм можливостей і чужої гостинности іще міг попоїсти, що запропонують, а й що зама­неться коли і що жолудок попросить, що статки дозволять. Він міг серед білого дня для самого себе, але під негласним наглядом, звісно, вільно проходжуватись по вулицях міст, сіл і селищ міського типу. Він ясним літнім ранком у темнім затишнім закутку дерев’яного будиночка на Андріївськім узвозі, який винаймав, закуток тобто винаймав, а не дім, бо конструкція речення така, що подумать можна, ніби й дім винаймав (до речі, у цім домі й побіля нього у 70-х роках іще фільм “Дні Турбіних” знімали, а потім його розрушили, знесли з лиця землі, щоби й пам’ять про того любомудра зі світа стерти, інший домик дерев’яний поруч позоставили допоки, як музейну реліквію, а той знесли) – так от кефіру о поранковій порі пляшку із цукром випивши у тім найманім закутку, любомудр наш тихцем пішечки піднімається угору в гомінке місто і поволеньки простує у літнім яснім сонці Володи­мирською читать свою коректуру. І вільно собі, як ні в чім не бувало, проходить помимо сірого фунда­ментального будинку із грізною назвою “Комітет державної безпеки”. І ніхто його не хапає. Іди собі, прошкуй до своєї коректури, вільний громадянине!

Гірше ставало для любомудра, коли його уже хапали. Коли вже час такий наспів. Кожному овочеві, фруктові кожному своя черга, “свой черед”, як говорять наші старші східні брати. А таке й було, розказували мені, як уперше потрапив до слідчого отакий любомудр, то він, отой слідчий і каже, справу його, але не порожню вже, гортаючи: “А ну-тко посмотрим, што ты за фрухт есть, коли твой черед уже подоспел”.

Які переживання доводилося спізнавати любомудрові там, за смугою тією, коли його хапали, у законній, так би мовити, тюрмі, вузькій, а не великій, і ворота у неї неодмінно вели вузькі, про те тільки він, любомудр, і знає, і тільки він може або міг би про те розказать. Іще слідчий міг би, але той дав підписку під грифом “совершенно секретно” про нерозголошення сієї важної, архіважної, можна сказать, таємниці.

Що далі уже чинитимуть із любомудром нашим за любо­мудріє його, того вже не дано збагнуть нікому із ним на землі позоставлених. Глибинно незбагненне страждання його. Воно із слідства і зони малої пробитись у зону більшу, не кажучи уже про вільний світ, не може. По-первах, психологічний бар’єр подолать не може. Адже для всіх смертних, живих і мертвих, і ненароджених, любомудра того не за любомудрів від світу ізольовано, у карцер кинуто, се дуже легко було нашому великому поселянинові сказати “Я син народа, що в гору йде, хоч був запертий в льох...”* а, за провини невідь і які, яко розбійника лютого, що основи підвалини міцної, як самогонка, імперської поспільности замірявсь розрушить, і розрушив би через тридцять секунд, може, якби от не пильність чекістська надзвичайна, та не схоплено було його в одночасся (ах, ся пильність чекістська виняткова, вона завжди вчасна, не сказати б, що дочасна), бо зброю на теє мав, сей любомудр тільки й прикидавсь собі любо­мудром, насправді ж розбійник хижий, вовк в овечій шкурі, узброєний до того ж за останнім словом техніки модерної, не інакше, як з-за океану, до того ж і ґвалтівник, дарма що насправді янгольски невинний за покликанням ізвиш, його жертви, юні наяди, можуть і на суді виступить, як й потерплі одночасно, якщо на суді таке свідчення потрібне буде.

І характеристика отака про схопленого блискавично розне­сеться по усіх найвіддаленіших закутках великої і міцної, як само­гонка, як первачок, імперії, та й поза межі імперії, у вільні світи, якщо там уже знаний сей любомудр, голову із тванюки над очеретини свою вже виткнув, на погибіль, можна сказать, самому собі, – але найперше та характеристика рознесеться і дійде, вух торк­неться, до кожного сущого у його ріднім краї, де народивсь він і босоноге дитинство провів, до вух неньки рідної і вітця в першу чергу доторкнеться тая характеристика, до братів і сеструнь його і т.д.

Таку опінію поза малою зоною на нещасного любомудра залишивши, яка проте завжди знаходила для розголосу, для розростання живлющий ґрунт, із самим любомудром можна було робити що завгодно. Переламувати ребра, викручувати руки і виламувати їх у передпліччі натурально, як тому видатному поетові, виривати цілковито волосся на голові, підвишувати і тримати за один вус у підвишенні десять хвилин, відтак наступних десять хвилин тримати у підвишенні за другий вус, щоби знав, як козацькі вуса носить, як також тримати у підвишенні за грішне тіло, а потім це грішне тіло чоботом розчавлювати, як також і очка ясні видовбувати у буквальному розумінні, носа відрізувати і язика виривать у буквальному розумінні, щоб не мовчав, а свідчення давав, – ай, не перелічить усіх тих жахів які лавиною, потоком линули зі сторінок періодики у якійсь то фазі перебудови в нашу свідомість. Але й те може звучать лиш як відлуння, як невинне нагадування, як застаріле нагадування, можна сказать, усіх тих жахів і страждань, які довелось пережити нашому любомудрові у цілковито новітніх умовах. Та й додать до того іще слід, треба, що страждання людські взагалі незіставні, як і незглибимі також.

Якось в Ірпені у грудні у затишній кімнаті із високою стелею і заштореними вікнами я розмовляв із одним перспективним молодим літератором, окреслював йому свої великі страждання у тім сумнозвіснім домі в 60-х роках. Він же, вислухавши мене, сказав у піднесенні:

– Які то прекрасні високі стани!

Таке визначення спершу шокувало мене своєю раптовою поспішною необґрунтованістю. Але увійшло у мою свідомість постийним нагадуванням до розмислів.

І от, коли у січні 1993 року я у важкій простуді незіпхнутій, тобто зіпхнути її з організму ніяк не вдавалося, не спихалася вона, лежав цілий місяць у страшній самотности й недогле­нутости, то таке розмишляння дуже часто находило на мене. Й так виразно у високім синім світлі поставали перед зором моїм картини пережитого, картини двадцятип’ятилітньої давности. І щораз певніше схилявсь я до думки, що, може, той молодий літератор і мав рацію у раптовім поспішнім висловлюванні своїм.

Але якщо любомудрові тому, боронь Боже, да судилася участь у сумнозвісний дім потрапить, да на своїх мізках вправи психо­терапії спізнать, щоб не любомудроствував шибко, то це вже залишається й по сей день, в епоху лібералізації, поза межами розуміння загалу, тобто, як ми уже відзначали, це потребує іще поглибленого дослідження і аналізу, – сей тяжкий злочин новітньої історії ще потребує, нагально потребує осібного виокремлення і прояснення.

Переважно унаслідок ужитої акції любомудр сей втрачав свої потенційні можливости в окресленій галузі, тобто в любомудрії. Мізки його сині виявлялися перевернутими із голови на ноги чи навпаки, коротше, простише сказати, зсунутими виявлялися. Над ними досліди учинялись, проводились, яким чином художню свідомість у людських синіх мізках можна розрушить. Він у ролі піддослідного опинивсь. Любомудр наш, піїт, мистець високий новітніх часів, що в ньому тремкі із простору, ясні у бринінні погибаючім з’яви високої художности акумулювались. Се жінка одна на його якесь зіставлювання щодо душевної делікатности Михайла Коцюбинського так прямо і сказала в лице: “Та же ти не Коцюбинський”. Але про що можна говорити у світі, де особу визнають тільки мертвою.

Досліди дослідами. Ми не кажемо про зловтішників, такі завжди знайдуться у кожнім дійстві, яким би одіозним воно не було, ними хоч греблю гати, їхнє число легіон, зухвалі післанці лукавого, гарцюють у постийній видозмінюваности своїх тіней. Але яке то число виконавців сього, може, найжахливішого в історії людства й інквізиції досліду, експерименту небаченого, що на здоровий глузд перевертає усі наші уявлення о людськости, виконували свій обов’язок щоденно, як рядові бійці, заангажовані життєвою повсякденністю службовці, такі собі безневинні ужондовці. Й ізвідки їм було про теє знать, що творилось у ці моменти із єством, із душею піддослідного, їхнє проглядування до того і не сягало, й не наближалось навіть. Та пощо службовці, ужондовці, я знаю, зустрічаю інколи своїх стоїчних дисидентів-шістдесятників, які законний строк у малій зоні від дзвінка до дзвінка відчергували, а ще, й по рогах одержавши, більш пів строку того в дальніх поселеннях під свист хурделиці віддубасили, вони тепер на зібраннях різних, на вечорах зі спогадами виступають (так і хочеться сказать, із вуст зривається “Бойцы вспоминают минувшие дни...”, газета “Правда” протягом сорока п’яти літ такий заголовок щовесни на четвертій, вірніш, буде, на останній полосі уміщала). Так от зеки ті, скільки слухав я їх, в основному на своїх переживаннях тих тяжких увагу концентрують. Й мірилом глибини переживань сих гострих є довгота, далекість у днях тих строків. Та хоч і побратими вони, але як одного разу одному такому стоїчному випробуванцеві долі я був про незрівнянність у незглиблинности людських страждань, про от тії досліди, експерименти над людською психікою, над феноменом художньої особистости став говорить, то він теє якось відсторо­нено перевів у мірило строків, у років мірило. І як мені було побратимові стражденному тому довести, прояснить ніби, що мірило тут, у ділянці сій делікатній інакше, не на роки, може, воно, а на моменти, на миттєвости ведеться. Тут якби служба в Афганістані, що не за один рік три роки вписується, а за одну миттєвість, може, тисячоліття цілі відраховують, взамін стають. Така се діткливо делікатна річ. Але яким чином мені було все теє тому стражденному зекові роз’яснить. Про переживання і про глибину страждань того піддослідного любомудра ніхто не може розказать, ніхто не посвідчить, окрім його самого. Страждання незіставні і незглибинні.

Але якщо піддослідник той і виходив на волю, тобто у велику зону, у повній здатности орієнтуватись в дооколі, то первісна художня потенція його, здатність до любомудрія у багатьох моментах уже вичавлені були, як то кажуть, іще вичавленим лимон буває, або молодий необ’їжджений коник. Аполлончик шоколадний, що в цупких обіймах досвідчениці побував; але живцем іще вирвавсь, вихопивсь.

Сей колишній любомудр уже охлялий цілковито, як тінь, ходить, а машина заведена на нього працує безвідмовно, тобто нагляд все той же пильний, де був, куди пішов, що сказав. Ах, іще нагляд пильніший, пов’язаний зі специфікою того досліду.

Але для нас і для піддослідника самого се вже є таємницею. Відповідні служби відправляють свою історичну місію бездоганно, як правило, акуратно і чітко. Тут вимушені усілякі простої і таке інше виключаються. В свою чергу відомство абсолютно не цікавить, тобто участи воно в тім не бере, як далі і буть нещасному піддосліднику, що їсти і де ночувати, коли від нього відмовилися, не визнали, якби сказать, родичі аж до дванадцятого коліна. Посіяна агітація нащот його опінії тут дала дружні сходи. Рідний батько одсахнувся од свого чада.

Отож, кажу я, наголошую, повторюю, що таємниця у сій сфері мала б буть досліджена, прояснена. У книзі страшних переступів мав би сей пункт буть записаний.

Але, гай-гай, далекий, далекий Канте, що у своїм далекім і тихім вісімнадцятім віці іще міг відбутися, як і наш Сковорода тоді відбувся, старчиком прикинувся та й відбувся, – у новітні часи такі штуки, ясна річ, не пройшли б, отож, далекий Канте, якби ж міг ти у грядуще зазирнуть, якби дано було тобі, да здогадатись міг, що очікуватиме твого побратима-любомудра у майбутнім часі, то, напевне, прокляв би свою любомудрію і одсахнувся б од неї, ще й світові цілому заказав би, щоби жодна душа суща у світі під небесами, жива і ненароджена іще, до того прокляття не доторкалась. Та й став би мріяти собі про якесь гинше заняття. Наприклад, сторожем на маяку, як про те мріяв у старі літа свої Ейнштейн.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка