Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка32/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   43

Дещо із припасеного на ходу їм – сильно спокуса велика.

А потім відтак я опиняюсь у магазині “Богатир”. Анало­гічний київському “Богатиреві”. Тут одіж для таких огрядних людей, як я, можна вибрать. І я вибираю собі сорочку. Така червоно-ряба сорочка, а комірець і рукави сині. Комбінована барва врочистости їй надає, празниковости. Сорочка задля празника. Думка така набігла. Й урочисту задоволену посмішку на моє лице покликала. Тут іще й штани на літо легенькі зеленого кольору. Ах, я давно роками, десятиліттями мріяв про такі легкі літні штани. А ніде ніколи не знаходив. Власне, то і траплялися на очі, але не для моєї огрядности. І от хтось то тут, поки я о тім розпачливо думав, і про мене подбав. Яка приємність. Я і штани беру, купляю. І дешеве все. І те й те у межах тридцяти карбо­ванців. І ще взяв би. По парі хоч би. Але в торбу мою не увійде. Та й магазин збираються зачинять. І я в розгублености виходжу. Хоча жаль за однією парою тієї вдяганки огортає. Але й на тім задоволений. От іще би сумку дорожню. Я згадав про отой дорожній магазин навпроти вокзалу. І я нашвидку спрямовуюсь туди. Одна, остання сумка на прив’язі лежить. Правда, трохи замала як на мій замір. І не зовсім дорожня, як в моїм уявлю­ванню. Не із ременю справжнього, та й не із замінника ременю навіть. Замінник ременю усередині вшито. А зверху мозаїчно сіра матерчатість. Ай, але сумка вигідно вирізняється і добротністю, і розмірами з-поміж тих, які мені досі на очі потрапляли. Та й ціна помірна. Всього 36 карбованців. Тут і думати не треба, не доводиться. Беру. Одразу й усі свої дорожні пожитки у неї впихаю. І вигляд зовсім інакший у мене стає. Статечніший і поважний тобто, як для подорожанина.

Ах, узяв і сумку, і сорочку, і штани. Але не для себе. Для інших органів. Вони як навесні 1992 року в родиннім осідку нашім на хуторі за моїми рукописами полювали, нишпорили, романи й щоденники вигрібаючи, то й сумку ту із штанами та сорочкою прихопили, щоб одвіт дать, що не тільки за рукописами вони полюють. І написав був я опісля отого “Якщо вже серце холодне, то нехай би і руки чисти були. А то і серце холодне, і руки нечисти”. Та найбільш із речових грабунків, рукописи тут по іншій статті проходять, мені штанів зелених легких літніх жаль. Про такі я все життя мріяв, і таких ніколи у житті вже більше не матиму. У старих, важких, що спітніння наганяють, у літню спеку ходитиму. Ай, але навіщо про теє їм знати. У них же холодне серце. А те, що руки нечисти – це вже зовсім інше питання. Та й хто у тім посвідчить. “Не впійманий – не злодій”, як каже французька приказка.

Я зовсім оновленим із того дорожнього магазину вийшов, тобто із відчуттям оновлення. Уже сонце із полудня повернуло. Мені до могили Іммануїла Канта вже пора. Се не так далеко, і я вирішую пішки іти. Та й промовисто це, – до могили Іммануїла Канта пішки іти.

У дорозі своїй я із жінкою уже в літах, уже згорьованою, у якійсь то ситуації стикаємось. Про щось то питає вона мене, а що я можу їй сказати, коли щойно вранці у це місто уперше приїхав.

Ми йдемо уже разом. Жінка важко зідхає. А по зідханню і каже:

– Да, после войны нас Западная спасала, а теперь некому будет спасать...

– А хіба, матушка, ви бували в Західній?..

– А как же, родненький, бывала. Четырнадцатилетней я с голоду помирала, и отец с матушкой и сестренкой маленькой умирали... Так отец с матушкой сказали мне “Спасайся, Машенька, как можешь...” И с добрыми людьми я отправилась в тяжелый путь в Западную... И так мы спаслись... Одни добрые люди возле Дубно приютили меня. Я к ним на службу пошла. По хозяйству помогала. Ягоды собирала. И вообще, што нужно делать – делала. О родителях и сестренке им рассказала. А через недельку они два пуда гречихи мне дали, и со своими старшими людьми я поехала домой.

Жінка ізнов важко зідхнула:

– Так вот и родню свою, благодаря им, от голода спасла... Затем снова к добрым людям возвратилась. Два года у них прослужила. Как родная у них была....

По павзі вже:

– Да, после войны нас Западная спасала... А теперь нас некому будет спасать...

– А вы откель будете, из каких краев, из какой стороны? – і я на російську мову переходжу.

– А бранские мы, сыночек, – проникливо, як рідній уже душі, відповідає жінка. – Хорошие,очень хорошие у вас были люди...

Слухаю я цю випадкову жінку, й теплінь непередавана словом біля серця у мене розливається. А перед очима картини дитинства снуються. Калуженці.

Аж тут чоловік один якийсь упритул до жінки й до мене наблизивсь, поміж мною, а поміж жінкою став. Як гриб виріс. Мармазливий, опецькуватий у моїм розумінні тобто, такий. Се прізвище Мармазова я потім почую, і пронесеться думка “Яке характерне прізвище. У дусі Достоєвського”.

Лице того чоловіка було хижим:

– Што?! Западная?!.. Да там одни бандеровцы. Да там всех их, от мала до старика, расстреливать надо....

І тут в лиці тихім, благіснім сеї згорьованої жінки умить така разюча переміна сталась. Войовничість одна набігла на лице її:

– Ах, стервец, ах падлец ты вшивый, как же ты посмел на святость пошлость изливать. Да если бы не Западная, ты бы давно в сырой земле сгнил, ты эдакой...

Але й чоловік не здававсь, поміж нами стоячи:

– Да мне бы сейчас автомат дали, я бы всю Западную самолично перестрелял...

І тут в жінки прорвалось. Вона так і вп’ялась в лице чоловікові однією рукою, а другою почала гамселить своєю сумкою по голові. Із сумки посипались пряники, усіляке інше лахміття. А й чоловік, зухвалець неймовірний, спротив почав чинить. Й народ на сцену ту свою увагу звертати починає. І я стою отетерілий, ізбоку їх уже, розгублений, не знаючи, що діяти мені і як чинити. Провину в серці у своїм за те лиш несучи, що призвідником цієї бучі став мій рідний край й пульсація душі його у часові окресленім, що вже в історію уклавсь.

В житті моїм проте не раз таке бувало, якщо у ситуації якійсь мені рішучости означитись бракує, і у розгубленні, буває, я стою, то в мент якийсь сторонність відповідна мою розгубленість розряджує. Такі випадки до моментів везіння можна прилучить.

Так сталося і в названій ситуації. Автобус скоро підійшов, і чоловік отой, призвідник бучі названої, умент прихід його завважив, із рук чіпких тієї одчайдушної жінки вирвавсь, вихопивсь, та й вскочив ув автобус той під сміх людей загальний.

– Ах, падло, ах, стерва, я те дам. Ты будешь у меня знать, как честной народ позорить, – ще причитала в заспокоюванні самої себе жінка, манаття своє в сумку із-під ніг збираючи.

І я в тім ділі їй допомагав. А вона все дякувала стишено уже мені:

– Спасибочка, сыночек. Спасибочка, родненький. Да хранит тебя, Господь!

– І вас також! – кажу на прощання і я.

Та й відходжу, до могили Іммануїла Канта спрямовуючи свої стопи.

Собор червоний в улоговині на острові іздалеку видно. Вірніш, у німців, у лютеран, у протестантів, може, це і не собором вже зветься, а кірхою, або просто катедрою, може.

Червона споруда давня, угорі дірочками своїми, колес­ничками, просвічується. Небо голубе крізь проріхи у червонім проглядує.

Там місток такий є із нижчого боку, і я з тієї сторони полу­денної тим містком і йду собі на острів. І дух мій і відчуття у високість спрямовані, і врочистисть моменту осяває моє єство наскрізно. А поряд іще люди ідуть. Стареньких двоє. Чоловік і жінка. Худенькі ідеально такі, аж просвічуються на сонці, у сонці наскрізно. “Така дистильовано вигледжена старість”, завважує моя спостережливість. Говорять по-німецькому. Шпрехають. Ясно, що у наших диких умовах таку ідеально дистильовану гледженість не вдалося б зберегти. А в думку уже ізнов Кантове прилинуло, вклинилось: “Ніщо не обурює нас більше, ніж несправедливість, усі інші види зла ніщо у порівнянні з нею”.

Острів впорядкований чисто. Лавочки, деревця декоративні, і алейки рівні. Алейки гравієм червоним де-де висипані. Цікаво, чи це нарошне привезли ізвідкісь сього червоного гравію, цегли червоної битої, чи то позостале від розрухи червоного собору. Місток подолавши, я алейкою праворуч спрямовуюсь до червоного собору. Там, під стиною його, могила Іммануїла Канта. Хтось до когось про те говорить – і слово те долітає до мого вуха прямим безпосереднім вказуванням.

Але на путі моїй низько при землі плити надгробні. Хтось то тут іще похований. Ага. І написи от російською мовою уже читаю. Теж мудреці, філософи, і теж із минулих віків. І німці, звісно. На одній плиті такий афористичний вислів вражає мене своєю проникливістю і глибиною. Ай, мені б записать той вислів. Але він настилький простий, аж прозорий, що в мене жадного сумніву й не зостається, що він у пам’яти відбиток свій залишить, у первісній своїй редакції і зостанеться, як гасло, що завжди при нагоді із глибин пам’яти одразу і спливає. Але тут я помиливсь, і жалкую тепер, що не записав. Але суть, зміст того вислову в моїм осяганні, в усвідомлюванні моїм зостається. І ось ця суть у чім полягає. Негоже, не годиться, а й злочинне це – проповідувати ідеї, в які сам не віриш. Якийсь то час я іще простоюю біля цієї надгробної плити, вчитуюсь ще раз і ще у роки, поміж якими замкнене було життя того філософа і мудреця, коротше, видатної людини, якщо його прах тут виокремлено поховали та ще й епітафію у любомудрости його зоставили. Чимсь то й при життю своїм з-поміж інших, також учених, він вирізнювавсь. Мене завжди так манить на надгробних плитах роки, у які замкнено життя небіжчика, вичитувать. Які то смисли сховані поривається моє проглядування у минуле в тім строкові, що кому відведено, розгадать. Багато це чи мало. А як для кого. Якось на цвинтарі важнім міськім у тихім закутку я побачив маленький білий пам’ятник. І спрямувавсь до нього. Золотокудрий хлопчик із крильцями янголяти. Усього сім років тільки й відведено було йому. Дореволюційний іще. Народжений у минулому столітті. “Яка ж то вже часова далина”, – подумав був я собі. Та й зупинивсь у розмишлянні довгім. А довкруж така високо біла осяйність від янголяти розливалася. І завважування моє відзначає, що сим високим білим настроєм доокіл повниться повсякчас. Випромінюванню цеї білої осяйности нема спину – вона безперервна. Сочиться й сочиться без упину й доокруги розлягається. І подумав я тоді був, як же довго тривав вік того семилітнього хлопчика, щоб високі білі знаки життя навіки в собі зупинить.

Щось схоже відчував я на могилі майже столітнього маляра Івана Їжакевича. Глибокий старець із усмішкою дитини, її остання прижиттєва фотографія для нас зупинила. І сильно подивовувавсь я, як же це та й вдалося Майстрові крізь таке довге життя у бурхливім жорстокім віці дитинну усмішку пронести. А зі споминання мого, із дитинства з обкладинки, узятої в сільській бібліотеці книжки 1950 року видання вусатий одчайдушний Еней дививсь. “Еней був парубок моторний. І хлопець хоч куди козак, удавсь на всеє злеє проворний, Завзятіший од всіх бурлак”.

Та й подивувавсь сам собі. Це ж справді треба було таким уродитись, вдатись. Але ж треба було іще так і написать. Але таким і намалювать іще треба було його.

А затим і другий малюнок над очі поставав. Пастушок. “Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом”.

А одного недільного дня біля церкви на Приоркськім пагорбі, куди я випадково піднявсь був, тішачись та милуючись востаннє у сумі глибокім київськими поетичними закутками, які під жорстоким натиском бездуму зникали, я довго розглядував при світлі весняного молодого березневого сонця написи на хрестах. Життя кількох людей обривалося тут 1919 роком. І проглядування моє линуло у зворотнім шляху у той, що за далиною вже час та й подробиць одночасних відходин сих людей шукало. Це нагла, у боях, їм смерть судилась, видно, чи від епідемії якої? Але ж і поховать їх у той тяжкий час ще й нелегко, напевне, було тим, кому допоки іще жити судилося.

Якось одного квітневого сіро прохолодного дня мені раптом у думання найшло, от якби на могилу Ольги Мещерської на цвинтарі тім, куди досі ходить клясна дама, подивиться.

Але смисл отієї епітафії на надгробній плиті про те, що не годиться, не личить проповідувати ідеї, в які сам не віриш, діткнувсь та й розпросторює мою думку. Проте чи не оця властивість стала визначальною, найхарактернішою прикметою новітньої історії, зокрема, й нашої сучасности. І яким се приголомшенням вдаряє кожного разу в людське розпросторювання.

А вже біля самої могили Іммануїла Канта червоність од руїн собору місце сяянням своїм опромінює. І ти усе те, просочування червонястої прозорости у чистим осіннім воздусі ловиш відчуттями своїми, усвідомленням завважуєш. Вірніш, сама природа єства ті нюанси легкі в настроях дооколу ловить. Природа ж нашА може, тонкіша й чутливіша, либонь, аніж ми самі про теє думаєм, і здатна неусвідомлено ловити з’яви світу, які уже пізніше виокремлюємо своїм розсудком. Але багато чого виокремить і не можемо, а скільки б не бивсь над тим наш розсудок.

Стина, міцні іще мури. “Ни гранит, ни плакучая ива.” Анна Ахматова. І ніша у стині тій. Ґратами чорними залізними відго­роджена. Візерунчастими. Мечами гострими шпилястими д’горі устромленими, спрямованими. А я уже над тим міркую, чи пасують до моменту й місця тут сі чорні вражально ідеальні металічні візерунки. Художникові, майстрові було видніш. А ми його похибки маємо сприймати, як даність. Сприймаємо ж як даність ми візерунки ласиць на віконних шибках, що їх порозмальовує мороз. Ще й дивною незвичністю часто тішимось.

Я торбинку свою дорожню, обнову для когось калінін­градську, для співробітників, може, біля стини, над самими металічними ґратами, як на освячення ставлю. Авжеж, ті співробітники, може, і не здогадуватимуться про чистоту рук своїх забувши, що сумочка, сорочка і штани уже освячені біля могили Іммануїла Канта. Ах, де їм, нещасним, о тім здогаду­ватись, коли тисячно високі святині вони в елемент доказу і свідчення перетворили. Найбуденнішою річчю незначною стало те в їхніх очах. І в тім найтрагічніша прикмета нашої доби, про плачевні наслідки якої у грядущих віках ми поки що і не здогадуємося. І руйнівної ціни усьому тому іще не може склясти наша свідомість, у проглядування занурюючись.

Але що то у тім моменті нащот сумки, і сорочки, і штанів уже зав’язалось. Адже події, ситуації, може, не з’являються, не спалахують, не вибухають моментально, як ми про те думаємо, а зав’язуються далеко наперед – у зовсім іншім моменті. Але ми про те і не здогадуємось.

Яка то проекція в означенім руслі, може, і намітилась. Бо я чомусь раптом пригадав епізод із книжки Іллі Еренбурга “Годы. Люди. Жизнь”. У шістдесятих роках я був захоплювався тією спробою художнього узагальнення. І були у мне куплені два сірі томи тієї Еренбургової книжки. Один том вкрали в часи моїх київських поневірянь. Другий зостався, зберігся. І десь і тепер лежить у гамузі нерозкладених книжок, чекаючи свого порубання сокирою, може.

Так от. Із Еренбургової книжки мені раптом пригадавсь біля могили Іммануїла Канта такий описуваний автором епізод.

Перед другою світовою війною, коли Гітлер і Сталін уклали договір про дружбу, були судили в нас одного зека, зеком тобто, вірніш, зробили його, – “за антинемецкие выступления”. Повний строк, здається, дали. Та й почав відбувать свій строк той зек. А тут світові події спалахнули, розгортаються. Друга світова війна почалась. Німеччина із Росією воює на повну катушку. Фашистська Німеччина стала “злейшим врагом человечества”, а той нещасний зек справно відбуває свій строк... Сяєво Перемоги над фашистською Німеччиною засяяло, а зек все відбуває своє покарання тяжке “за антинемецкие выступления”. Відбудова почалась в ореолі проклять у бік розгромленої фашистської Німеччини, а зек нещасний, Богом і людьми забутий, – ай, людьми, то так, але, може, не Богом позоставлений, а виокремлений навпаки, усе ще відбував своє тяжке покарання “за антинемецкие выступления”...

Сей епізод був спогадавсь мені третього жовтня 1991 року біля могили Іммануїла Канта.

А тепер от по часі, через дні й місяці, і про себе подумав. Да чи і не я також, як і той зек Еренбургівський. Дорога, лінія мого життя чи не є схожою у нас обох, чи не повторюється у видозмінюваности. В українськім буржуазнім націоналізмі мене було звинувачено у 60-ті роки, піддавши у наступні десятиліття брутальному переслідуванню витонченому, унаслідок чого було поруйновано мою художню свідомість, із тяжкими наслідками і стражданнями для особи. Але нащо їм і здогадуватися про теє, якщо у них своя мета, і цілковито свої цілі вони переслідують. Й життя мені відтоді, як уже згадувалося, уже не було ніякого. А вони ж так і сказали на допиті, що ані мені, ані дітям, ані унукам, ані правнукам, ані прапра... внукам життя уже не буде ні на цьому, ні на тому світі.

А між тим загальне життя рухалося вперед, в історію вкладаючись. І небо поберегло мене допоки, до сих часів. Але от дивина. Уже як формально повну незалежність України було проголошено, як уже усі перецілувалися із такої нагоди на пляцу сіро мурованім каміннім перед Маріїнським палацом і побіля нього, усі, усі ті, хто до цього схильний був, а відтак як на кожнім перехрести тільки й чуть було про незалежну Україну, із радіо й телевізій тільки про те й чуть було, ах, які ж ми незалежні в сотому квадраті, танцюймо, друзі, краков’яка і гоп со смиком, і де тільки можна було тулить, а де й не можна, то і до того сюю нещасну незалежну Україну тулили. В однім підземнім переході на Хрещатику популяризували еротичні фільми, так там приблизно таке було сказано, що в нашій незалежній Україні працюємо, друзі, в окресленій галузі на повну потужність. Але то вже зовсім інше питання, що поки ми упивалися самим звучанням тієї незалежности, так добрі молодці при сприянні активнім тую Україну і рознесли, хто і що куди міг, хто сало, а хто архіви. Ось у тім часі і звалилося на мою голову найтяжче переслідування. Стали полювать за моїми рукописами. І коли у тім я був зізнався моєму одному знайомому редакторові, так він мені щиросердо і сказав: “А що ж ви хочете, раніше ви були під загальним пресом, а тепер під індивідуальним”.

Так то воно так. Але ж звинувачення ув українському буржуазному націоналізмові ніби вже формально не фігурує тепер. Хіба що на нашій Верховній Раді. Наша Верховна Рада у лютому 1993 року більшістю голосів була заблокувала рішення місцевої управи про перейменування Радянського району міста Львова на Франківський, очевидно, вважаючи при цьому, що Іван Франко був українським буржуазним націоналістом, хоча і в сталінські і в застийні часи Франка вважали соціалістичним революціонером-демократом, тобто чоловіком своїм, таким принаймні, що шарахатись його нема чого.

Як навесні 1992 року мої рукописи було викрадено, я одразу ж і зателефонував моєму давньому знайомому демократові, народному депутатові, захисту очікуючи. А він мені і каже по телефону:

– Якщо ти думаєш, що це органи, то це не вони. У них і без тебе роботи зараз вистачає. Це діти, пацани, грошей шукали. Ай, в усьому твоя колишня підозра винна...

Але ізнов подивувало мене, ізвідки тому депутатові відомо, яким чином пливе моя думка (А може, я і не думав саме отак), і звідки йому також відомо, що то не органи. Але у тім моїм ділі подивовувало мене й таке. До кого б із знайомих не звертавсь я нащот своєї гіркої пригодоньки, так переважно відповідь була одностайна:

– А то пацаны...

“Малыши работают”. Хлоп’ята працують.

А розмишляння моє у тім моменті уже про теє бігло, як усередині перебудованої епохи я вичитав ув одній московській газеті, що в НДР кожний третій був таємним чекістом, тобто стукачем. Там дружина одного побратима нашого на свого благовірного мужа упродовж усього подружнього життя доносила. У нас, може, відповідно – кожний другий, якщо не один до півтора. Й усих тих ендеерівських імена, кажуть, розсекречені, піддані і гласности, опубліковані були. Звісно, що із ремеслом своїм опісля того їм уже, хочеш не хочеш, а прощатись треба було. Наших же співпрацівників імен ніхто не оголошував, бо це ніби було б негуманно. Але і наївним, отже, було би гадать, що добровільно вони своє ремесло позоставили. “Ні шпіонське ремесло в гріб його ще не звело”. Таке ремесло добровільно не полишають. Кажуть, у тім ділі підписку кров’ю дають.


Але, гай-гай, нащо вони нам, як казав отой Степан, біля льоху походжаючи, “Воля ваша, шкура наша...” Повертаймось, небораче, до могили Іммануїла Канта. Куди й за чим я мандрівку затіював. І свої стопи тут треба увічнить.

Ось молодики безвусі гигочуть, ах, як недобре біля могили гиготать, але маємо прощати їм через їхню молодість нерозважну. Я фотоапарата уже із сумки нової дістаю та й одному із них подаю, щоби клацнув мене, пояснюючи при тому, яку витримку і т.д. треба витримувать. Схоже, що він професіонал, бо одразу мені в одвіт примирливо і каже:

– А уже об этом, папаня, я лучше вас знаю. Не беспокойтесь – будет все в ажуре. Такой хороший денек.

Я тут же і стаю насупротив грат ідеально чорних, цвинтарно чорних, можна сказать, металічних візерунково-шпичастих. А він клацає віддалеки, у повен зріст щоби вийшов я.

– А візьми, синочку, іще і зблизька, щоб виразніш і грати, і написа угорі видно було, – кажу.

– А возьмем и так ишшо, папаня...

І серце моє симпатією уже та довірою до тої юні безвусої повниться. Ах, що то часом важить одне-єдине слово. Твоє і супротивне.

Тільки й подумав був, а вже й побігло. Як Ганна наша хутір­ська не раз говорила, переповідала притчу.

Іде старий дідуган, а навстріч йому діти біжать, чи юні молодики там безвусі ідуть. Дід і каже, звертається до них:

– Добрий день, собаченятка!

А вони ж йому в одвіт:

– Добрий день, старий собако!

”Ей, – подумав дід, як відійшов. – Що ж то вони кажуть”.

От ізнов іде він тією дорогою, а може, іншою якою, а навстріч йому ізнов діти чи юні молодики там безвусі спрямувались. На сей раз дід і каже, звертається до них:

– Добрий день, дітки!

– А добрий день, дідусю, – осміхаються вони.

Затим й інше несеться “И пусть у гробового входа младая будет жизнь играть...” Але се вже куди важче, мабуть, буває.

Молодик той і справді, мабуть, професіоналом був. Ті два знімки найвиразніші, найконтрастніші з-поміж усіх інших виявилися.

Я зачиняю і впаковую свого фотоапарата до сумки. І тільки голову угору підвів, як голос молодий несмілий наче мою увагу покликав, поманив:

– Папаня, а у вас нету доларов. Вот янтарь купите...

– А у меня, детки, и своих, советских, денег нету, – переходжу на їхню мову і я.

– Так вот возьмите себе на память эти камушки...

– Да денег у меня нет...

– А вы без денег возьмите... Мы вам дарим на память о могиле Канта.

Я огинаюсь, але хлопці у своїм пропонуванні настийні, і я все-таки беру ці легенькі жовтуваті бурштинові шматочки. На вигляд мовби камінці, а в руку візьмеш – легенькі. Вони і досі лежать у шухляді. Іще не забрали.

Урочиста мить відбилася на дегеротипі. Мить побачення відбулася. У перейдене вже відійшла. Все ж інше тепер залежить від розмишляння. А розмишляти про місце теє можна і в інших закутках уже. Але я здіймаю очі угору. Білу плиту у чорнім обрамленні до муру пригвинчену розглядую, вичитую. Так якби її вичитать можна одному чоловікові, а іншим уже нічого читати І не позостанеться. Це Петрусь наш сільський розказував людям, і я там був:

– Прийшов сьогодні до мене Михтодь та й каже “Дай газету почитать”. Я і даю йому тую газету. По обіді приходить Михтодь ізнов, газету приносить, повертає і дякує. А я в одвіт йому кажу: “Що ж ти дякуєш, усю газету вичитав, а мені вже тепер там і нема чого читать, бо все вичитане”.

“Immanuel Kant 1724-1804” – виокремлює мій зір, поли­шаючи роз’яснювальні написи поза увагою. І переконую себе в усвідомлюванні, що сей напис не вичитають і міліони очей. Тобто для всіх і для нових грядущих міліонів вистачить. А ще ловлю себе на думці, що, може, і не на всіх надгробних плитах і треба виписувати скрізь роз’яснювальне “видатний”..., поет, філософ і чи ще хто там. Дефініцію подавать повну. Може, котрі того рівня сягнули, то писать лаконічно і просто “Immanuel Kant”. Так і написано, здається, на кам’яних надгробках “Борис Гмиря”, “Павло Тичина”, як на центральну алейку Байкового цвинтаря ступить. Се надає певного осяяння і відповідного одухотворення і місцю означеному, і особі. Хіба би роз’яснить могла щось іще тут промовиста виразна епітафія. Але жодна епітафія, мабуть, не може зрівнятися у всеохоплюючій вражальній силі із тією, що над могилою Сковороди промовляє: “Світ ловив мене та не впіймав”.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка