Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка


Розділ XV ДО МОГИЛИ ІММАНУЇЛА КАНТА



Сторінка31/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   43
Розділ XV
ДО МОГИЛИ ІММАНУЇЛА КАНТА

Поки сидів я на дерев’яній лавці калінінградського вокзалу, одинокий майже транзитний пасажир, декотрі лиш люди у цілеспрямуванні своїм залу перетинали, і поки у пам’яти моїй уявно перед зором моїм кінематографічно кадр за кадром прокручувалась повість Адамового життя, – одна з прекрасних повістей сучасности – час минав, сонечко крізь олов’яні, рухомі швидко, хмари д’горі рухалось, і сонячний зайчик ближче до грубки стрибав, білим міцним кафелем обкладеній – такі традиційні грубки, обкладені надійно міцно білим кафелем, стоять на багатьох великих і малих вокзалах. Око одразу їх ловить, завважує, а вже потім думка біжить, чи вони тільки для форми стоять, чи і якусь теплову функцію іще виконують.

Втома до сну хилить, але обов’язок подорожанина до дії кличе.

І я з убогою торбинкою своєю полишаю калінінградський вокзал. Надворі мене ізнов майстерно, щільно й гладенько, викладені камінці на пляцу тішать. До війни, либонь, викладені, укладені. Які потуги, танки, може, МАЗи і КАМАзи тут рухалися, а й під двигтінням їхнім, після, вірніш, двигтіння їхнього камінці рябіють, якби щойно учора укладені. Що то значить мистецтво у будь-якім ділі. Тільки увігнувся в декотрих місцях пляц. Ізнов “Лави ідуть КАЕСЕмові – дальня вгинається путь”. Але тут уже, може, не провина майстрів, а наслідок ландшафту нерозгаданого чи вібруючого повсякчас у схованім од людського ока бутті потаємнім своїм. І я вже о тім думаю, що буття геологічних структур завжди потаємне, завжди потаємне для людини, хоч би як людина не намагалась у зухвальстві своїм розгадати, а на мільйони літ назад, а й на мільйони літ наперед. Бо якби не так, то, можливо, й не було б трагедій Помпеї, Ашгабаду і Спітаку. Або хоч згладжені вони були б.

Стою під вокзальним муром, і місто перед зором моїм, як на долоні. Не в стисненні домів одного при одному, а в просторо­вости повстало. Далечінь поміж домами проглядується. Ясна така далечінь. Хмари намітково сірі, до білого випрозорені лантухами безформними овечої вовни по небу біжать, і де не стикуються вони або обриваються уламки лантухів до білого вже більш випрозорених, там у моменті тім і сонечко прогляне. І тоді місто у рельєфности своїх домів бачиться також контрастово випро­зореним. Усі будови такі виразні як у вигинах форм своїх, так і в барвах, що на них поналіплювані. Навіть гасла на котрих домах сяють виразно, віддалеки й хоча: “СРСР – оплот мира й социализма”. Серед будівель нових та з-поміж дерев, іще від листу неоголених, з-поміж сквериків та садків визирають, височіють, вірніше, буде сказать, будинки клясично просторі й громіздкі. А так, і здогадуватись можна певно, будинки колишні, клясично добротні й надійні німецькі мури.

Чомусь уявлялося мені це місто низинним, а ось хвилясто й пагірковість рухомі артерії д’горі випнула. Тільки небеса над містом низькі пливуть. Це над полуденно східними містами високі небеса, хоч би на якім високім місці не знаходились вони.

А думка моя вже ізнов о тім тече, що в кожному людському поселенні, на якім би низиннім ландшафті не знаходилось воно, а завжди є узвишкове, пагірнє, лобне місце. Це мічене, осяйне місце, що наближує поселення до небес. І з тієї висоти ти вже можеш оглядати означений доокіл, і осягати його завважу­ваннями і відчуваннями своїми, наскільки теє тобі дано, даровано. Показовою у цьому окресленні є, може, гора Почаїв­ської лаври, ізвідки улітку так поетично манливо й одухотворено проглядуються зелені дворики містечка, а й дооколишні зелені луги, і поселення дальні, і небеса ясні удалині, що благовійні настрої будять. У всьому висока благодать розлита і знаки одухотворення бринять.

З чого почати, куди податись насамперед, як протягом дня Кенігсберг оглянуть, щоб увечері поїздом і на Вільнюс рушить. Ах, ізнов “В Вільні, городі преславнім”. Про могилу Іммануїла Канта у когось питаю.

– А это недалеко. Это на острове, где собор разрушенный красный.

Якщо недалеко, то на опісля зоставлю, коли інші оглядини уладнаю. Се має бути стріча урочиста. Щоб спав уже нагальний тягар подорожанина. Бо та мить не терпить суєти. Се до того моменту треба уже усі інші діла покінчить, й усілякі інші розглядування завершить. Згадав про дорожню сумку, та й ізнов питаю когось.

– А вот там напротив дом видишь?! Там дорожные вещи продают.

На годинник наручний поглянув свій:

– Но, пожалуй там ишшо закрыто. Рановато ишшо. С десяти или одиннадцати там открывают.

По павзі уже іще:

– А вообще дорожную сумку там только ты и можешь купить.

Як у воду глядів. Що мало статись, десь воно і витало тут.

Але одклавши й дорожню сумку напотім, я згадую про морський порт. Бувати у портовому місти, а в самому порту не побувать, це ж не все одно хіба, що і в Римі бувать, а Папи Римського не бачить.

І я питаю стомленого чорнявого молодика про порт.

– А это пятеркой ехать. Идемьте, я как раз туда и еду.

Ми підходимо до автобуса, входимо у нього. Одразу сідаємо поряд. Але тут же і зриваюсь, поки машина іще не зрушила, на місці стоїть. Водія питаю, чи для інвалідів у Калінінграді проїзд у міському транспорті безкоштовний, а чи платить треба.

– А этого я не знаю. Это вы уж сами смотрите, – розводить руками водій.

І я задля безпечности та задля уникнення ексцесів подаю водієві карбованця. А він розмотує качалубочку, і таку довгу стрічку подає. Чоловіка впоперек нею обгорнуть можна. Я побіля супутника, поводиря свого всідаюсь ізнов. Але о тім вже роз­мишляю, що в жодній із прибалтійських республік отако невтрально не відповіли б, як цей водій. Відтак до ексцесів спогад мій повертається.

Російську мову у нас в університеті викладав доцент Петровський. Був він завжди, влітку і взимку, як рівно ж і в про­міжні пори року зодягнений акуратненько в один і той же коричневий, у смужечку елегантний костюм. А велика голова його завжди гладенько вибрита була. Лице завжди однаковий засмаглий, шоколадного кольору вигляд мало. Але тим доцент Петровський запам’ятався нам лише позірно. До всього того у мові він завжди любив наукову вишуканість, мовити б, високого штилю дотримувався.

Як улітку 1958 року одна наша група поїхала на збирання цілинного урожаю на дикий берег Іртиша у Павлодарську область, то восени друга група поїхала у Кіровоградську область на збирання кукурудзи. Із студентами туди і викладачі поїхали. Чи збирали викладачі кукурудзу – це вже інша річ, але щоб за студентами стежити, порядку пильнувати та високий ідейно-політичний дух підтримувати – у тому головна їхня місія і функція полягали.

От приїхав якось по обіді доцент Петровський на поле кукурудзяне до студентів. А там і бригадир колгоспний був. І питається доцент бригадира:

– Ну, как здесь дела?

– Та нічого, – відповідає бригадир.

А доцент і далі допитується, уточнює:

– Эксцессов никаких не было?

Слово “Эксцессы” доцент Петровський вимовляв з особливим пафосом, фонетичний притиск роблячи на останніх двох “с”. І це надавало врочистої високости як самому слову, так і доцентові Петровському.

– А ні! – одразу ж спохопивсь бригадир. – Вони обично зранку приїжджають. А як до обіда не було, то вже й не буде.

По короткій павзі вже з осміхом лукавим:

– По обіді вони горілку п’ють...

Бригадир і гадки собі не допускав, що річ може вестися о чімсь іншім, а не про районне начальство, якщо про теє мовиться із таким високим пієтетом. Автобус рушає. Я завважую смутний, заклопотаний вигляд мого супуника-поводиря. Очевидно, о тій миті моє завважування йому і передається. Щоб не мовчати, на себе мою увагу не звертать, щоб не думали ми про різне, про не-однаке, він і починає говорить. Чи вперше я у Калінінграді і що мене у нім цікавити може. Може, мене цікавлять магазини, де що вкупить із одежі, із посуду чи з меблів можна. Усе воно тепер і тут дороге.

– Ай, ні, – осміхаюсь. – Окрім дорожньої сумки, нічого із вами пропонованого і не цікавить. Ну, може, ще штани чи сорочку купив би, якби на кубатуру мою трапилися...

– То, може, вас історія нашого міста цікавить? – так кортить супутникові моє зацікавлення розсекретить. – Може, воєнні події вас цікавлять. Ставка Гітлера. Може, вас підземні хідники цікавлять. Там, гадають, зберігаються скарби Бурштинової кімнати. Про це часто в газетах пишуть...

По павзі:

– Ізнов, ні. Не вгадав. Так, може, вас інтересує, як трудящі нашого міста будують світле майбутнє – комунізм.

Стомлене обличчя супутника випростовує тиха поблажлива посмішка.

– Могила Іммануїла Канта...

– Ах, так ми вже проїхали. Це на острові. Де червоний собор шпарками світиться. Там міст, перехід такий є. А під самим собором – і могила Кантова...

Автобус за розмовою швидко і непомітно для нас несе нас углиб міста, то з видолинка на пагорб вибігаючи, то раптові для незнайомця повороти роблячи.

– Он у скверику бачите чорну скульптуру на увесь зріст, – звертає мою увагу за вікно супутник. – Це пам’ятник Шекспірові.

Супутник-поводир осміхається:

– Тільки на моїм короткім віку уже було із тим пам’ятником. Його кілька разів то знімали, то встановлювали. Хтось із властей скаже, що Шекспір ворог, буржуазний тобто із походження, у роду хтось у нього там із буржуїв був, то вже і знімають пам’ятника, аркан на шию, як Дзержинському, накидають. Пройде час, мине. Вгомониться. На тім зійдуться, що Шекспір не був ворогом народу, навпаки він за народ був, стояв. Хоч і буржуйського сам походження. Та й ізнов пам’ятник той самий волочуть, уста­новлюють.

Поранковий час швидко рухається у висхіднім ціле­спрямуванні. Скоро ми і виходимо.

– А тут порт недалеко. Униз пройти, – каже супутник.

Поволі йдемо, рухаємось униз, розмовляючи. Але місце забруднене й неінтересне для розглядування. Такі місця, якщо вони трапляються на путі, хочеться скоріше проминути.

Вітер тим часом вгамовується, стихає. Сірі, до білого випрозорені хмари пробігли небесами і щезли. Олов’яно сиві хмари густо вкрили небеса, і сонце крізь них вже не проглядує. Така низька типово осіння сірість.

Порт унизу. Тільки:

– Ай, – каже супутник, – вже тут закрито.

Олов’яно сірі причали. Але мені на них не ступать. А вода темна й відталеки бурунить. “Потемніли заводі в озерах...” Ізнов.

– Як жаль, – каже супутник. – Я ж про роботу думав. Морський вовк, а без роботи зоставсь...

Поводиреве лице іще більш посмутніло безпорадно. Він прощається і поспішає собі кудись, нез’ясовно куди. Сам у собі тайну свою несе.

Я ж іще якийсь час походжаю біля спорожнілого порту. Розглядую темний клаптик затоки. “Порт – така гучна назва. А, вважай, нічого вражаючого і нема, – міркую собі. – “Потемніли заводі в озерах...”

А відтак тією ж дорогою піднімаюсь на пагорб. Але автобуса у зворотній бік щось довго нема. Я доокіл розглядуюсь. Такий тихий зелений іще міський закуток. Приватні будиночки. В окруженні статечних дерев із клясичними розлогими кронами. Усе те на високий лад настроює. А поряд занехаяні два будиночки громадського призначення. Зачинені. І важко здогататись, що у них містилось. В одному, схоже, пункт громадського харчування типу популярних “Хвилинок”. У другім, може, фотографія. Шкло побите, вивіски поздирані.

– І нащо оте робить. І хто все теє робить, – звертаю увагу одного чоловіка, що так само нудячись, автобуса чекає.

– А що тут знать. Тут і знать нічого не треба, – однозначно відповідає він. – Тут вихід один. Треба відстрілювати усіх, кому більше дванадцяти років. Поголовно усіх відстрілювати. Залишить тільки дітей до дванадцяти років. Із тих ще можна буде щось спитати. На тих ще можна нащось надіятись. На тих, кому зараз більше дванадцяти років, уже надіятись нема чого.

Мене вразила така одностайно рішуча однозначність, і я кажу співбесідникові протестуюче:

– Але ж це не вихід!

– А іншого виходу у нас нема. Я недавно був у Німеччині, в Гам­бурзі, так там такого нема. Там будують, а в нас тільки руйнують.

Я замовкаю. Співбесідник усе походжає у нервовім збудженні. Поміж нашою мовчанкою снуються мої думки. “Це ж дві тисячі літ тому кривавий Ірод дав наказа убивати усіх маленьких хлопчиків...”



Штирнадцять тисяч дітей убили

Христа-младенця не загубили.
Колядували ми морозяного вечора 1950 року у хутірській оселі Миколи Коваля. А його дружина прекрасна мазурка Льоня у голубім платті стояла навпроти й незрушно слухала нас. І від того наш спів ставав іще більш проникливим. А от сей пропонує тепер зворотній варіянт – умертвити усіх, кому за дванадцять... Ах, людські зіпсутости, чим же виміряти вас?!

По павзі я звертаюсь до співбесідника примирливо, і вже про інше:

– А скажіть-но краще, ніж хрестовий похід на всіх дорослих улаштовувать, чи нема у вашому місти такої контори, такого бюра, де за якусь плату могли б повозить мене автобусом по вашім місту та показать мені усі його достойности?

– А як то нема. Є. Це туристичне бюро.

Та й розказує запопадливо, де воно міститься. Зупинку, на котрій сходить, треба, називає.

З-за повороту, із вузенької вулички у зелених пишних садках з’являється нарешті автобус, я входжу у нього і по короткім часі опиняюсь біля рублено казарменого, але також колишнього і добротного будинку, де у напівпідвальнім приміщенні розташувалось оте туристичне бюро. Будинок профспілок, здається, то був, а де ж іще й притулюються означені заклади, туристичні бюра тобто.

– Ах, як жаль, автобус уже повіз групу наших гостей оглядать місто, – тільки й вигукнула, ніби й справді о тім жалкує, така клясично дорідна молодиця, яких в живій природі рідко можна зустріть, котра за той названий сервіс відповідала.

– А наступний автобус коли буде?

– А наступного автобуса, на жаль, сьогодні не буде. Це тільки завтра ізнов о дев’ятій годині автобус буде, – проникливо так співчутливо сказала молодиця, ніби й справді о тім жалкує, як це можуть удавать такі ідеально клясичні дорідні молодиці, із відповідною зовнішньою спокійною грою, в якій і інтонації справжности бриніли. Принаймні у твоїх відчуттях.

– Е, завтра буде пізно, – кажу. – Завтра я вже повинен бути у Вільнюсі. Тоді я розглядатиму ваше місто сам.

Кажу і прощаюсь із цим ідеально витвореним дивом жіночої природи.

Я ізнов на вулиці, серед міського простору опинивсь. Сам на сам. Се, може, трохи незвично, про міський простир говорить, де людина завжди почуває себе мурами оточеною, скутою. Але це у моїм проглядуванні так не пасувало до цього міста. Хмари розступилися, повідходили за окрайці неба уже сумирніш. Голубе низьке небо нахилилось над містом, лиш де-не-де клапті вибіленої овечої вовни застигло виснуть. Ясне осінньо сонце виглянуло і втішається в поранковім спокої. Й така просторінь поміж домами негустими витворилась. І на узвишковости от опинивсь я. Унизу доми великі й малі за садками сховані. Але все таке просте чомусь. Аж не віриться, що це і направду той уславлений Кенігсберг із тими манливими підземними хідниками, що там у підземеллі найімовірніше і зберігаються неоціненні скарби Бурштинової кімнати. Але іще більш подивовує мене, аж також не віриться, що це й справді ось у цьому місти та й жив і писав свої знамениті філософські твори видатний німецький філософ. Ах, якось не узгоджується, не збігається у відповідности своїй такий простий північно звичайний доокіл із тією високою духовною незвичністю. А якось то у особі тій, у феномені його усе теє узгоджувалось. Ось оцими чи іншими вулицями він ходив, ось такі ж самі осінні небесА може, стояли над ним, й уламки хмар по окрайцях, якби обривки вибіленої овечої вовни. Й дерева такі самі статечні у клясичнім спокої стояли. А звідкісь то линули в дооколі, находили на нього такі високі філософські істини, сей доокіл був відповідним до його внутрішнього духовного буття, раз він із цим дооколом не розлучавсь. Значить, щось то було у цім дооколі, щось то знаходив він у нім, те, чого не добачає зараз моє проглядування. Ах, може, і він, і я маємо рацію. Може, із дооколу оцього зникли, пощезали якісь інакші незнані тепер, несхоплювані простим зором суттевости, властиві лиш певному часовому відтинку, які влягаються в таке поняття, як сучасність. Дух, який витав над цим дооколом у Кантовий час, раптом щез, вивітривсь, і от зовсім іншим, спустошеним бачиться нам той самий доокіл. Інші духи тепер витають над ним, місцем благодатним оцим, і ось чому, може, таким дисонансом повстає проти віяння цих нових духів той високий дух філософа, що полишив свій відбиток у нашій свідомости із його творів.

Ах, як же мені розсунуть сей густий туман концентрації сих нових духів над цим місцем, і давнє узгодження сього місця із тим високим духом філософа відчуть. Ах, як же?! На жаль, це неможливо, може, як неможливим повернення у минуле. Лиш зблисками, лиш відбитками високих з’яв можемо тішитись у сучаснім дооколі. Лиш віяння із глибини віків вологою краплиною торкається твоєї щоки та й на мить прилучить душу твою до тієї золотої безперервности.

Я тиняюсь по вулицях міста, передо мною старі мури, кам’яні вулиці і людські обличчя. Усе, цілковито усе манить мій зір і загострену увагу. За тим і приїхав. Але неосяжного не осягнуть. І лиш окремі зблиски у тій безнастанній живій пульсації торкаються виокремлено і полишають свій слід у моїй свідомости.

Ось поодинокі старі доми у клясичнім німецькім стилі незугарно стоять серед атрибутики нового життя. Сю нову атри­бутику на декотрі із них зухвало наліпили, якби капелюха на тичку зодягли. То червоною барвою замалювали, то гасла уздовж споруди вивісили “Коммунизм – это молодость мира”. А декотрі такі старі доми і зовсім занехаяні, обвалюються по закапелках, а в них якісь сучасні установи перебувають, розмістилися, як наприклад, якийсь корпус морехідного училища. І те в багатьох моментах звучить, проглядується і сприймається, як наруга, як зухвалий насміх над чужим комусь незбагенним минулим.

Один просторий з гаслами і написами довгий будинок поманив запитально мене своєю невідомістю: “А що там?” Там, здається, відомство і клюб морехідного училища. При вході стою. А тут же й група молодиків з лиця смаглявих, кавказького, видать, походження. Один із них першим підходить до мене:

– Папаша, у тебя доларов на проташ нэту?

– А в мене і своїх грошей нема...

І вже я питаюсь у нього:

– Ви з Кавказу?

Молодик підступає до мене упритул, вкладає свого рота у моє вухо і шепче таємничо:

– Мы – чычены...

Я тут же і віддаляюсь.

У другім місці мене гастроном намальованою рибою поманив. Але там усередині і кулінарно оброблену рибу продавали. І мені так захотілось риби, що й не сказати, як. Але змійкою черга розповзлась. І щоб намарне не стояти, я запитую, чи риба та не солена, бо якщо вона пересолена, то цього не терпить моя гіпертонія, і я стоять у черзі не буду. Але на моє запитання насмішкувате гиготіння продавщиці прорвалось:

– Если кто-то влюбился, может, й соленая...

Й інші, котрі в черзі стоять, також сміються зухвало, і на мене звертають увагу. Я ж, як ні в чім не бувало пояснюю їм, що не можу соленого їсти через свою гіпертонію. Але вони й опісля того продовжували сміятись і озиратися на мене. Я все-таки прилаштувався в черзі – так сильно риби захотілось.

Риба – червоний окунь – справді виявилась надто смачною, але соленою.

Вгамувавши тут же на вулиці голод, я уже згадую про ринок. Запитую про нього.

– А це ось тут поруч, – і наводить хтось.

Базари завжди заспокоюють мене. Звичайно, найбар­вистиший і найрозкішніший на увесь світ базар – Бухарський. Кожен цілий світ своєю міркою міряє – що у нім йому забачить довелось, то найпишніше видиво і виокремлює. Але усі вони називаються, іменуються однозначно “Колгоспний ринок”. Тобто що тільки там ти можеш і побачити справжнього колгоспника.

Однак у мене згадка про колгоспний ринок завжди ще й інші спомини будить. Моє перше знайомство, мою першу стрічу із великим справжнім містом. Як улітку, у ясний день молодого літа 1957 року я відвозив до Львова документи, щоб на учебу вступить, їхав автобусом. І так радісно мені було, так зворушливо на серці молодім пишні зелені краєвиди змінювані за вікном завважувати, спостерігать. Не встиг одним краєвидом натіши­тись, а вже й другий на зміну йому біжить, іще прекрасніший. А той уже проминально у простир відійшов, відбиток тільки у пам’яти твоїй полишивши. Яка спрагла на засвоювання пам’ять молода.

Але й смуток душу оповив. Чи не розгублюсь я у місти великім. Як університет знайду, і куди на ніч голову прихилю. Й на лиці моїм юнім, видно, теє відбилось. Бо офіцер, лейтенант старший, а може, й капітан, те вже з пам’яти вивітрилось, і питає:

– Чого смутен, молод, да не весел?

– А як же мені та й веселому бути? – відказую, осміхаю­чись, я.

І в простодушности своїй розповідаю незнайомцеві чистосердечно, як воно і є насправді, свою високу мрію йому переповідаю.

– Ах, яка ж хороша дитина, який прекрасний хлопчик, щоб так у науку увірувать. Бідні селянини не знають йому ціни, тому скарбові, а ним би не одна багата родина потішилась.

Заохочений похвальбою, я офіцерові із своїми страхами перед великим містом одкриваюсь. Як університет знайти і де голову на ніч прихилить.

І тут старший лейтенант, капітан, може, пильненько із ніг до голови мене оглядає, прицінюючись:

– Що я можу тобі порадить, голубе. Бачиш, вигляд у тебе бідовий, селюка вигляд, і на пристойний готель ти покищо не тягнеш, та й самому рипатись тобі у престижний готель тобі немачого. Там плата висока. Та й не тягнеш ти іще на такий готель.

По павзі вже:

– Я тобі ось що пораджу. У Львові за вулицею Городецькою є готель “Будинок колгоспника”. Це на колгоспному ринку. Там і плата дешева, найдешевша. От на “Будинок колгоспника” ти тягнеш. Доріс до нього, можна сказать.

При цьому офіцер поблажливо осміхнувся. Та й став мені малювать, як той “Будинок колгоспника” розшукать.

У тихім надвечір’ї автобус добувсь, нарешті, до міста, на пляцу міськім зостановивсь. Ось, прошу пана, виходьте, куди кому треба, а я вже втомивсь.

Ми прощаємось із офіцером, він віддаляється, а в уяві мені вже бачиться, як він наближається до престижного фешене­бельного готелю. Я ж спрямовуюсь до “Будинку колгоспника” тим шляхом, як він мені його намалював. І скоро опиняюсь на базарі, де вже нема людей, порозходились, пороз’їжджались, і тільки двірники пляц замітають. Тихо пилюка у червонім призахіднім сонці устає прозорими стовпами.

У “Будинку колгоспника” мене і справді сприйняли запросто, без пашпорта, за довідкою, з розпростертими обіймами, можна сказать.

Кімната простора. У ній багато білих постелей. І ця білизна тільки і запам’ятовується. Скоро я, втомлений, падаю у своє законне виділене місце. Й засинаю. І сон мій такий міцний був, як ніколи, може, у житті.

Ясне сонце крізь вікно розбуджує мене. Надзвичайно яскраве. Як і на хуторі у нас у тихій поранковости. І ця ознака, схожість така упевнює мене, розгубленість мою перед огромом міста розганяє. Ах, єсть же щось вище, об’ємніше, що і над містом, і над селом, і над хутором, що в одну цільність все суще єднає. Світобудова завжди над творінням рук людських, навіть якщо вигляд того творіння такий помпезний у сірих мурах. Отже, боятись нема чого.

З того поранково ясного моменту і почалась моє освоювання міста.

Калініградський ринок не справляє враження барвистого й пишного. Дерев’яні рундуки під дашками углибінь простягнулись, а фрукти, садовину у відрах і баночками, слоїками різної місткости при вході на землі просто продають. Такий простий опівнічний ринок. Якби в Архангельську десь. Чомусь про Архангельськ раптом подумалось мені, і зіставлення таке найшло на мене, хоч і не бував там ніколи у Помор’ї, а манило й манить мене туди завжди.

Я до фруктів приглядуюсь. Бабусі в основному старенькі продають їх. Дешеві надзвичайно. Баночку аличі за п’ятдесят копійок просять, купить можна. Алича соковита, жовта і синя є. Та і друга смак манить. Плоди прекрасні на вигляд і чудові на смак. До того ж від радіації чисти. На цім останнім зупиняється моя думка. Досить тільки подумати про те було, як відчуття полегкости в диханні найшло на мене. І от уже тішусь, яке прозоре тут повітря, аж для хворого горла лекше.

Майже за безцінь я набираю, скільки можна в торбу вклясти, аличі і яблук антонівок-які ж прекрасні! Нігде такі над очі мої не натрапляли, їх теж у торбу кидаю кілька кілограмів за якихось два карбованці. А в уяві моїй уже біжать заміські благодатні околиці, що зроджують такі соковиті плоди.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка