Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка30/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   43

Командир уже до порозуміння наближавсь:

– Ай да Адам, ай да хахол. Ты мне, Адась, не темни. И о своей Польше бывшей буржуазной помалкивай. Теперь этот край нами отвоеван, в Советский Союз входит. Ты мне ближайшую станцию назови, куда билет выписывать. Али к вам не ходят поезда. Помнишь: Говорила баба деду: “Я в Америку поеду”. “Ах ты, старая.... туда не ходят поезда...” Вот так! Молодец! А “гмина” это вроде район будет. Правильно, Адась, я тебя понял?!

А хіба скажеш, що неправильно.

Але командир тут же і вагатись став, огинатись почав:

– А вообще то выслушай меня, Адам, зачем тебе туда и ехать, если ты не представляешь, што там и как, отец, мать живы или нет, если ты от них за целых десять лет ни одного письма не полу­чил. Может там никого уже и в помине нет. Дом сгорел, фашисты сожгли. Да там все леса бендеровцами кишат. Да заявишься в шинели – там тебе и каюк будет. Растерзают. Свои же. Нет хуже врага, чем бывший друг.

Після павзи вже:

– Так што ты подумай, поразмысли об этом, Адам. Может, и не стоит. Передумай, пока билет ишшо не выписал. Здесь мы тебя, конешно, оставить не можем. А вот в другие города определить можем, в Комсомольске-на-Амуре например. Туда можем. Или, может, хошь на строительство комсомольских шахт в Кузбассе, или в Домбассе там же вашем. Там ты человеком станешь. Комсомолочку себе найдешь. Во!

I великим пальцем правої руки оперемагаюче вгору показав.

Та Адам на однім стояв. Тільки додому.

І командирові той його стоїцизм переконуючим доказом передавсь.

– Ладно. Уж на чем стоишь – уговаривать не стану. Езжай к своим хохлам. Да в дороге осторожен будь. Говорят, сейчас граби­телей развелось много.
Але із кількома пересадками, дякуючи Богові, Адам щасливо добувсь до рідних країв. І як останню пересадку вже зробив да поїзд рідні простори почав розтинать у пришвидшенім поповзі, ай, так і хочеться сказать, – леті, а чому б і ні, “Наш паровоз, вперед лети!”, да коли передчуття тремке охопило Адамове єство, що ось скоро, ось незабаром вже має статись щось давно очікуване значне, да коли впізнаванні знайомі краєвиди навстріч побігли – то це вже був тріюмф Адамового очікування. Се було надзвичайно сильне душевне зворушення. Тут не про розглядування пейзажів ішлося, да перше враження було, що вони наче незмінні і зосталися, не деталі якісь із пейзажів тих, не картини осібні виокремлювались, а лавина щемких відчуттів нагорнулася, та й серце забилось ушвидчено. А сльози тільки – кап, кап! Це був високий момент серії сильних емоційних піднесених душевних зворушень, що їх довелося пережити Адамові упродовж усієї кількатижневої дороги додому.

Та найзворушливіше іще чекало на Адама попереду.

І в ближній рідній стороні багато чого побіжний перший погляд Адамів мельки завважував такого того самого, що й десять літ тому було, таким стояло тобто, незмінним залишилось. І то не тілько знаки землі, – ліси, дерева, дуби старезні, які іще розлогішими стали, шатристишими, сіножатки, рови пообіч дороги, а й будівлі, хати й прибудови, клуні поодаль хат. Постаріли тільки, як і людина старіється, похилились декотрі. Вони, бачені колись також мельки, і не згадувались ніколи, картинками не ставали над очима. А от зачепивсь погляд, і сила впізнаванности дала про себе знать. Давнє бачене одразу й спогадалось. “Я вспомнил вас – и все былое...” Тут дещо інший хід нагадування, але почута, здається, уже в Порт-Артурі по радіо пісенька також побігла, потекла. Чи то у перспективі тільки почує цю пісеньку Адам. Хоч і не було в Адама іще того “булого”.

Сильно подивувало Адама, що від станції, до якої йому було виписано проїзний документ, як і до війни, іще збереглась у містечко, до “гміни” вузькоколійка, її поляки збудували, проклали. Вірніш, то наші люди, краяни наші в основному і збудували, трудились там, але за Польщі те діялось. Й Адам ходив сюди підлітком шістнадцятилітнім, щоб якого злота заробить. І збереглася от. Не розбомбили її. Дивно так. Поїздок хіба і у війну ходив. Справді дивно так. Війна уявлялась йому із чужих переказів суцільною руйнацією рідного краю. А тут от і вузькоколійка збереглася, і поїздок ходить щодня, як і заведено було при Польщі.

По цементованому пероні походжає Адам. Зацементовано його тільки латка, далі уздовж колії моріг витоптаний. Усе, як і колись було. А нічого не змінилося. “Цікаво, якби людина столітньої давности із гробу піднялась, звелася та на світ Божий подивилася. Чи також упізнала б на лиці Землі щось своє колишнє, а чи все новим, невпізнанним здалося б тут для неї?” – біжить, розпросторюється Адамова думка, і почуття, сильно зворушені, згладжуючи, до норми випростовуючи.

А погляд уже за ліс зачепивсь. В передосіннім вистоянім супокої дерева. Підросли за літо та й розкошують у стиглости своїй. А й ліс наче не винищений поблизу, не порубаний і не зріджений. Навпаки – угору вище подавсь й розгущавів унизу. Статечний став у деревній достойности своїй.

Адамів погляд поміж деревами в гущавину біжить, погнавсь. Там світло лісове вистоюється. Але де ж той ліс бандерівцями кишить, як про те говорив командир.

Нагадування й остраху нагнало. А може, й справді хтось із кущів за ним невидимо зирить, патрикує та й прицілюється уже.

Дрижаки по тілу від нагадування пронеслися. Але як емоції Адамові влягаються, на тихі води виходять почування, так не віриться йому, що от він уже в ріднім краю. А хіба не завжди ми подивовуємося несподівано, да невже ж це єство наше на тім благословеннім клаптику землі у часі означенім перебуває, що у свідомости нашій існує, як певна визначена адміністративно-територіальна одиниця.

І додому рукою подать, крок ступить. Але іще не вдома. Як багато важить цей останній крок. Він свідомість нашу у невіданні тримає, і напругу, витворену ситуацією, єства нашого не розряджує.

Після кількох крадіжок, що в останні перебудовні уже часи на моє вбоге житло, наче якась невідворотна напасть садистичних знущальників обрушилась, мене найсильніше занепокоєння, тривога в груди б’є, коли я після тривалого відлучення, на останній п’ятий поверх піднімаючись, сходами сходячи угору, останні сходинки відлічую, щоб нарешті поглядом свої власні двері промацати: чи на місці вони, садистичним знущальником тим не зачеплені.

Один тільки крок ізробить, а тривога невідомости так і спаде полегшувально із серця, якби щойно і не було її. Й Адамові таке переживалось тоді. Ось дай дому, батьківські пороги в цілости побачить, застать, то так якби і не було отого злощасного виму­шеного довголітнього відлічення, якби й не існувало зовсім на світі Адамової Одіссеї.

Схоже, що іще один чоловік із дороги невідомо якої рівночасно з Адамом під прихисток отчої оселі, під шати рідного краю повертавсь. Чемойдан його, сундучок дерев’яний засмальцьований на цументі стояв, а сам чоловік сюди-туди вздовж колії походжав. В один бік пройде та й стане, постоїть. На небо дивиться. І розмишляє о чім то своїм. Не може ж чоловік, коли на небо дивиться, ні о чім не розмишлять, у бездумі перебувати. Се не в людській природі. Супроти того навіть пісня повстала б. “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...” Тут як іще й сказати, може, й космонавт колись не з манірства тільки облюбує собі ту пісню. Таке, бачте, воно, наше небо. “Небо моїх надій”.

Відтак у другий бік поволеньки переходить. Ізнов зупиниться. У ліс пишний поміж деревами, золотисто сосни стовбуряться, уже погляд його побіг. Ліс утому від літнього буяння барвного й запахущого безвимірно, стиглий спокій передосінній випромінює. Да не може такого буть, щоб людина на ліс ближній дивилася, щоб погляд її поміж деревами огнисто біг, да ні о чім не думала цієї миті вона, не розмишляла. Се було б теж протиприродньо стосовно людської натури.

Так само як протиприродньою для тієї ж людської натури і картина така є, вірніш, психологічна ситуація така. Що ось на безлюдді полуденнім, а хоч і якім, із лісу, тиша стигне доокіл, із болота дальнього тільки якби відлуння перегуку чийогось із того світу докочується “Угу-гу-гу-угу! Угу-гу!”, да позустрілися випадком дві молоді людини незнайомі та й німували у безкінечній мовчанці. Такого в природі не буває. Навіть якими б відлюдькуватими мовчунами вони не вродилися, навіть якби глибоко в нутрощі самим життям не заганялось їхнє слово, а прорветься. Мить така тремтяча напругою довго тривати не може. Апогею сягне та й лопне.

Подорожчання цей у цивільному був, літ, може, й молодших за літа Адамові. Як ми зовні прицілюємось чиїсь літа визначать, то про свої забуваємо, тобто вигляду свого зовнішнього нам стосовно літ своїх не зіставить. Ах, усе це стани душі. Мені от інколи здається, відчуття таке надійде, що от дитина тільки я, а то раптом протилежне відчування біжить – старець восьми­десятилітній.

Якось позустрів я через сорок літ свою шкільну одно­клясницю. Та й не впізнав. Бабуся. А думка прожогом огнисто єство проймає: “Невже і я такий?” Ще й позустрічні хлопчаки зупиняють:

– Дєд, дай закурить!

– Та все життя не курив.

– Да он ишшо рибйонок...


– І ви в містечко? – першим незнайомець не витримав, здавсь.

– Да мені за містечко іще до села над Рікою. Із хутра я. Підтало, може, чули. – Адам уточнює. – А з містечка до села там доїхати якось можна буде.

– Я із самого міста, то не скажу вам. Але, мабуть, ні. Хіба що з підводою хто лучиться, а так то пішки.

Адам же за язика його не тягнув, звідки він, сам і признавсь, а що про хутрір Підгало сказав, то в тім і секрету нема. Не бачить його Адам ув очах своїх.

Перекинуться словом, другим, полуденна тиха передосіння стиглість розпростерта слова ті проковтне, та й походжають собі сюди-туди далі, у бік один, у другий бік. Немає бо гірш і найдовше нічого, як чекати та іще наздоганяти. Душа на місці не времеститься, як на голках, не втриматись у спокої їй.

А навколо ж тиша вистигла. Аж дивно, щоб у цій тиші да така нетерпеливість гостра пульсувала.

І тільки після павз тривалих затяжних – знову слова. Випадком, ненароком наче кинуті, а вимовляються так силувано натужно. Про що вони? А так, для розрядки, для забави. А чи збіжжя все уже зібрано, і який урожай був, і що це ж, мабуть, у краї нашім по селах та хуторах, либонь, усі чоловіки перевелися, одне жіноцтво тільки і зосталось. Про все гладеньке та обхідне, про невтральне. Щоб головне обминуть. А головне нагальністю, незамінністю своєю з обох боків – від серця Адамового і від серця незнайомця навстріч побігло та й у центрі перетинання біополів їхніх стало в пульсуванні запитливо: хто ти? Але в часі окресленім тім на означеній тій території, яка невідомо, під чиїм контролем знаходилася, хіба можна було позустрічну людину питати. Отож, головне запитальне, справжня суть кожного моменту тоді у повітрі носилася, пеленою невідомого од нашої свідомости одгороджена. І так у кожнім ділі, у кожній психологічній ситуації. Людина звикає до таких дражливих ситуацій, стає співзалежна від них, виховання відповідне від них одержує, і відповідним чином, отже, і поводиться уже, навіть як ситуації уже зовсім інші, відкриті, й часи змінилися, інакші стали.

Пригадую, років десять назад на нашім хуторі помер вісімдесятип’ятилітній чоловік. Так він до того вже обачним був, що й не передати. А до людей горнеться, ще й сміється розкотисто, і говорить увесь час, співбесідникові й прогалини малої для слова не залишаючи, а про віщо говорить, і не второпаєш, і не розбереш – усе гладеньке та обхідне.

Це про нього наші Батько казали:

– От дров привіз, а чи ж скаже, як те йому вдалося.

Невловимий, кругленький гладко був чоловік. Од супро­тивного людського промацування вислизав. І у найпідступнішим, найзаманливішим, найнеочікуванішим трибом продумано загодя порозставлювані сіті не попадеться. Така гостра була його реакція. На можливе, що тільки іще в повітрі носилося, він уже мав тисячі варіянтів одної відповіді. І з цих тисячі моментально, у змиг ока, відбиралась конкурсово відповідь одна – найвлучніша. Такого голими руками не візьмеш. Такий а з будь-якої словесної атаки вислизне. Та й регоче розкотисто оперемагаюче. Такі науку життя засвоюють міцно. І тисячі найдошкульніших найнесподіваніших словесних атак є для таких сподівані. Що й коли казати, яким трибом викручуватись – це вже немовби поза їхньою волею, це зі сторони дається, щоб не сказати, звиш. Реакція моментальна, відповідь не проминальна, атаку будь-яку розмагнічує в один момент. І ніщо для таких не страшне вже буває. Тільки ж думка іде одна нез’ясовна – де ж беруться такі.

Як із невеличкого потічка починається ріка, так багато чого у світі зачатки свої являє та із зачатків тих і розгортається. Це тільки риба гнить починає, кажуть, із голови.

Так що хто іще знає, із переступання несмілого з ноги на ногу один перед одним уздовж колії на станції маленькій лісовій в імені колишнім “Вовча”, із затинання думки аж до поту на чолі, думка в штопор пішла, із потуг неймовірно тяжких в силуванім німуванні, яким би то рабом головне обійти на словах, упустить, із думання в слово вибиться йому не дати, пилюки в очі, туману напустить, нехай і рідкого, про обхідне все та стороннє, про збіжжя та погоду говорить, – може, з усього того і починається усе от те рафіновано очищене й дозріло невловиме у людській натурі. Строката мінливість й многоликість одного й того ж лицедія.

Аж через кілька то годин дев’ять малих завантажених вагончиків із тупикової колії паротяг малий, врівень вагончикам своїм (як стадо такий пастир), почмихуючи, на колію у простир рідний націлену, вивів та й спрямувавсь туди очима. Подлук великих поїздів, що їх набачився Адам в дорозі, цей виглядав іграшковим. Як і кожна іграшка, якою діти забавляються, заступець, відерце чи що там, супротив свого первісного справжнього взірця чи не такий вигляд має.

Адамові із тим другим подорожанином було дозволено увійти в один вагон. Двері у нім не зачинялися, наче за вікно були. Але усередині стояли лавки, ослони, скоріше, вірніш, і можна було присісти. Тут уже й сиділи якісь люди, а де вони взялись, коли сюди зайшли – те якось проґавили подорожанин-незнайомець і Адам, а тепер от і знаки запитальности їхня свідомість вгору випромінює.

Вагони усі коричнево вицвілі, злинялі були. Печать згорьованости у їхній барві променилась. В одному вагоні – люди, а що у решті восьми – того Адамові знать не дано.

Чмихнув, гудок подав, не знати для чого і для кого, та й зру­шився із місця. Й вагони за ним дзенькнули та й зрушились. Куди голова – туди й хвіст. Поповзом. Серед полів. Хати хутірські обминаючи. Адам у закутку напівтемнім, сірім опинивсь, ззаду людей чомусь. А думка його не впокоїться, а серце стримить, а око у простир поривається, як би людей з-над очей відхилить, щоб прозирать усе чисто, що там бігтиме йому назустріч, які дива, а, вірніш, несподіванки показуватиме, являтиме рідна сторона. Люди ті перші, що всілися, не пропускають його наперед. Для них також те переднє місце важність має. Адам устає, до порожнини вийнятих дверей поривається, понад головами людськими погляд його біжить, у просторі ширяє. За знаки знайомої землі зачіплюється. Аяй-яй, цілі довгі роки усе до невідомих чужих земель звикало Адамове око й звикнуть не могло. А тут у нетерпеливости спраглій хапається воно поспіш­ливо за усе впізнаванне, – за нивку виорану вже, за клаптик стерні сіро потьмянілої, поверх уже ятлівник щотиною зеленою пробивається, й рови впізнавані, і хати ось, постаріли тільки, як і людина старіється, на вугла свої іще нижч ік землі поприпадали, а декотрих і нема вже на своїх місцях. Садки тільки й позосталися, осокори по окрайцях стоять, немов сторожа, купка мотлоху сіріє – розвалини мулярки. А де й дерева уже позрізувані – тільки розвалини мулярки одні й зосталися, стирчать нагадуванням про прекрасний булий осідок людський. Сі знаки нагадування відлітають у бігові, позаду зостаються, і тільки запитальне, ними щойно зроджене, рухомим німбом над Адамовою головою висить: “Цікаво знать, погоріли ці хати чи куди перевезені вони?”, “І де люди – живі чи мертві вже тепер?” Хто ж тобі, нетяго, про теє у своїм ріднім краї в такий час скаже. Рідна ж земля являє тобі своє змордоване лице, напоказ виставляє усі свої знаки, рани і синці. І хіба ж більшу правду приховує, таїть вона в нутрощах своїх. Але те вже більш до тайни стосується. Зате й кладеться на твоє серце у моменті тім манливість розгадування. Але, ох, Адаме, Адаме, тобі і в думку із близькости уже грядущого іще не йде, що справжнє мордування прекрасного земного лиця ось гряде. Воно на твоїх очах відбуватиметься неухильно поступово. Ти усе те бачитимеш, зором своїм завважуватимеш, оком вбиратимеш, розумінням відзначатимеш, але не подивовуватимешся більше. Стратиш здатність до подивування.

Поїздок тягнеться повільно, той рух його не зрівнять із швидкістю поїзда справжнього, іграшкове ніколи ні в чому не може зі справжнім первісним врівень стати.

Адам цілу дорогу тільки те й робив, що поривався крізь порожнину дверей погляд свій зі світом з’єднать, а люди його затуляли.

У такій нетерпеливій невсидючости скоро й промайнули, відбігли назад та й по місцях своїх стали усі дев’ятнадцять кілометрів від станції до містечка. Єство Адамове у просторі стрілою перемістилося й упритул до отчого дому наблизилось. Як розтинавсь простир Адамовим вмістом, розступавсь, то й зактивізований був, у зіткнення, зчеплення з Адамовою енергією енергія землі і простору піднебесного вступила у тім прольоті, а яке перемістивсь Адам, то й у своє стояння все повернулось, зійшлось.

І зупинявся поїздок там, де й колись. На пагорбові біля Рогаток. Рогатки – це мурована червоно цегляна брама із двох сторін містечка – зі східної і західної. Коли вона вимурувана була – того ніхто не знає. Але поза браму містечко ні в один бік, ні в другий не розросталося, скільки й пам’ятає хто.

Я іще пам’ятаю ці Рогатки. Вони так недосяжно символічно сяяли червоно для мене, як живе нагадування замкової утаємнтчености й поважности містечка і взагалі усілякого муру, що тоді у моїх дитячих очах так контрастово над нашим хутором, над його малими дерев’яними оселями вивищувавсь.

За колгоспу уже сталося, як окремі машини усе частиш на сільські дороги, на чистий простир вихоплюватись стали. Дивишся на таку машину із пасовиська, коли товар, бувало, пасеш, як вона у сонці поранковім весело котиться, так неначе диво саме і їде, женеться, так біля Рогаток тих східних і сталося. Шофер один молодий кудрявий гнав крізь Рогатки ті червоні зухвало свою шалену машину, коня свого не вороного, залізного. На повній швидкости гнав. І на те не могла зважать його зухвалість, що із-за Рогаток, із простору полів хтось то другий, може, спрямувавсь за замірами своїми крізь браму червону у містечко ввійти. Тим кимсь був семилітній хлопчик. На жаль, світлих тих замірів його ніхто із живих вже розгадати не зміг. І не зможе ніколи. Увігнавсь розкудрявий зухвалець той стрімголовим залізним конем своїм у самісіньке червоне серце хлопчикові. Й червона кров від серця його проллялася. Й дивилася з докором на червоні злинялі у часі мури. Ах, як же ви тайну мого життя молодого проґавили, не вберегли! Й провинно порохом старіння тільки й знизували свої плечі червоні мури.

Тоді іще здатність подивовуватися не до кінця була витравлена у нашім краї. Тая сумна новина скоро й до наших хуторів докотилася. І хутори зідхнули тяжко. Й печально подивувались хуторяни.

А потім був суд. Містечкова управа вирішила знести червоні Рогатки з лиця землі. Щоб не стояли вони провокативною таємничістю, правильніше буде сказать, таємничою провокацією для кожного шофера, а й їздового також. Бо буквально наступного дня одна підвода увігналася на льоту в одного мужичка п’яненького, що саме виткнувся у браму, а дишлем йому усі зуби повибивано, а сам мужичок під копита кінські потрапив. Уславився. І ця новина також була докотилася до наших хуторів. Але реакція хуторян уже мала з’яву полегшувальну. І причина тут не тільки в елементарному прогресуючому звиканні. Сама подія трагічно так гостро іще над світом не виокремлювалась.

Скоро Рогатки і знесли. Динамітом зірвали. І підмурок розчистили. Одразу ж після того у своїй призахідній половині містечко на простир вийшло – розбудовуватись у поле почало. А в східній половині старі будинки усе захланність людську в містечка здержували, і от тільки тепер поміж старими будинками вона прохопилася – та й мало не до мосту уже доми однотипні пруть. Як кошари, а не оселі для людей.

Та як би там не було, а от дуже часто, коли під’їжджаю до містечка, лінію його у колишніх межах перетинаю, так і стоять перед зором моїм ті червоні старі мури, як нагадування про захищеність, затишок і супокій давнього містечка. І думка тоді кожного разу все біжить: “А може, ті червоні мури і не винні. Може, судить машини треба було, а не Рогатки. І тоді життя наше тепер зовсім інакший би вигляд мало”.

Але се так дивно тоді бачить було, а тепер уявлять, як та жива картина виглядала.


Ось Адам із дерев’яним чемойданом своїм порт-артурів­ським із бляклого коричневого вагончика вийшов. Та й оглянувсь наокруги. На цім він світі, чи то тільки здається вже так. А все, як і було колись. Будиночки міщанюків із лиця землі не стерті. Хіба мо’у центральній частині де. Відтак погляд Адама за червоні мури, за Рогатки зачепивсь. І старі мури червоні поманили його до себе. І спрямував Адам туди стопи свої. Бо якщо будинок манить, то до дверей будинку спрямовує стопи свої людина, чи пустять. Якщо ж місто кличе чи манить, то до брами міської спрямовує свої стопи. Браму перейшов, то вже й у місти. Якщо ти приходько, то приглядається місто до тебе. Якщо ж відлу­ченець не зі своєї волі, а не вигнанець, то радіти має місто, і лице його від неспо­діваної з’яви такої щастям променитись має. Це якби і блудний син повертається.

Іде Адам вулицею головною містечка, чемойдана, пожитки свої убогі в руці одній несе, за довгі літа по чужих світах, у чужих людей тілько те й заробив, та добре хоч живим відпустили, вернувся. А ніг під собою не чує – радість така. Хіба ж не радість. Ось містечко знайоме, куди учителька Ядвіга його за зошитами і книжками посилала, свою довіру високу на нім однім зоста­новлюючи. А все, майже таке, як і тоді було. Нових домів, правда, нема. Але й старі не поруйновані. Ті, що за них око його зачеплюється поки, ті усі й до війни були, впізнаванні. Кам’яниці усі.

Ах, і справді, яка то радість і нез’ясовна, і непередавана, – старі ці всі доми оком своїм відзначать, завважувать, як вони променяться в погляді твоїм і сяянням своїм простим твій зір тішать. Після довгої розлуки знову позустрілись. Ти в далеких світах свою Одіссею звершував, а доми терпеливо чекали тебе, ймовірність долі випробовуючи, – ось бомба летить, а влучить чи не влучить. Як Адам розмишляє собі, то на одному місці таку бурхливу пору увесь час перестоювать – це також велику терпеливість треба мать. Рівно ж як і чоловікові тую пору на однім місці перебуть скрізь моторошно було.

Овва! При наближенні до центра Адамовому зорові уже страшніше розкриватись почало. Багато домів у центральній частині містечка в руїни обернені. Тут жидівський закуток все був. Кам’яниці одна проз другу шерегами все йшли густи. Але от тільки декотрі із них одірвано сирітливо височіють. А то все проріхи поміж ними витворились. В одних місцях вже й із землею розрівняно, в інших бита цегла з мотлохом перемішана в купах, в насипах – так і не розібране все те, про вибухи могутні нагадує, відлуння яких давно вже згасло, за земний небозвід закотилося. Ось і синагоги нема, і лавок жидівських теж нема. Адам пригадує, саме воно на пам’ять біжить, як одного разу навесні батько послали його до Янкеля поспитаться, чи не можна було відкупить у нього пудів два вівса їхнього, який по жнивах відразу вони й продали Янкелеві. Домашні Янкелевого дому, донька Ревека, здається, звали її, із такими ідеально чорними і круглими великими очима, таких очей Адам ніколи в житті іще на бачив, аж знітився, і погляд свій долі опустив, сказала, що сам Янкель, тато і хазяїн зараз у синагозі молиться. То Адам або може зачекати його тут, або одразу ж і йти до синагоги. Адам зрадів неймовірно, що Ревека два варіянти запропонувала, і одразу ж ухопивсь за другий, як єдино тільки і можливий для нього. Бо перебувати у домі, де сі ідеально чорні великі очі випромінювали свою потужну і нез’ясовну енергію, було для Адама над силу. Се якби два різні за потужністю світи позустрілися, і Адам світ впливу того переважаючого не витримував.

У синагозі молилися. Адам знав, що коли жиди моляться, то не можна порушувати їхньої зосереджености найменшим звуком. Але про що говорить. Коли у свята свої навіть свічку засвітити вони кличуть мужиків, ще й платять їм за те.

Адам причаївсь у закутку синагоги. А молитва жидівська різноголоса в одне звучання линула і стояла під стелею, як чудна пісня із далекої казкової сторони. Адам там ніколи не був, але знав, що ця сторона східно полуденна. Й така дивність лягала на Адамове серце, і душа його на крилах чиїхсь летіла, переносилася у ті полуденно-східні краї.

А потім вони удвох із Янкелем ішли ізнов до його дому. І так ніяково ставало Адамові, так боявся він, щоб ізнову не позустріть Ревеку. А Янкель усе говорив розважливо:

– Чого ж не продать. Ваш овес вам і продам.

Відтак уже у домі, в лавці, здається, показував Адамові велике число мішків, ще й говорив:

– Ось увесь ваш овес. Тільки вам і продам. Але скажеш батькові, що удвічі дорожче, як це було восени.

Адам то знав, що стильки мішків вони ніякого збіжжя ніколи іще не намолочували, не кажучи вже, щоб вівса одного. Воно й не потрібне було Адамові те розглядування лавки, скільки там мішків лежить один на одному, батько ж тільки про одне просили дізнатись, чи можна в Янкеля два пуди їхнього, того, що восени йому продали, чи якого другого вівса на насіння купить. Нащо йому ті мішки роздивляться. Йому щоб ізвідси пошвидше, йому щоб із Ревекою більше не стрінутися. Бо так невтримно моторошно стає після її погляду, геть усю силу страчає в тім моменті Адам, й ніяковіє зовсім. І треба ж. Адам уже виходив з лавки, як на порозі з’явилась, немов за потрібкою якоюсь, Ревека, й очі її ідеально чорні і круглі, дивно аж, і де та чорнота така густа в очах узялася та й стоїть, супроти Адамових синіх ізнов зустрілися, тобто погляди їхні перетнулися. І від зніяковіння як було Адамові поріг переступить. Геть розгубився, потерявсь. А по дорозі в Підгало своє тільки й думав о тім, щоб людські очі та таку огнисту силу могли мать, що от погляд один, а ти вже й обезсилений до краю, не знаєш, що сказать, мову одібрало, і куди ступить – розуміння стратив.

Ах, о леле, та нема уже на світі Янкелевого дому, руїна одна на тім місці, цегла з мотлохом впереміш. І синагоги нема.

А на пляцу базар цвіте, іздалеку видно, а по підході – й ґелґотить. Се така міцна сув’язь – барва строката й гелотіння різноголосе базарове. Й Адам спогадує. Се ж, либонь, середа сьогодні. Базаровий день, як і колись. Стильки років минуло, власти перемінювалися, а от звичай Базарового дня витравить не змогли. Доми в руйновище перетворили. А звичай тримається, бач. Звичай – це міцна штука. Його витравить не просто, допоки тримає його народ. Хіба сам нарід відмовиться, тоді й витравлюється. І взагалі найтлінніше все те, що саме в собі розвалюється.

Що ближче підходив Адам до пляцу, то все більше утраченого завважував. Пляц то той самий, а от лавок на нім поменшало, декотрі тільки зосталися. Як багато чого не вистачає окові від сяяння тієї картини, від панорами ніби впізнаванної, але вже не тієї. І на краю пляцу чогось ніби бракує у величнім містечковім ансамблі тім. Ах, костьолу нема. Це ж верхи його так високо над Рікою сяяли, над лісом синім дальнім вивищувались, у небеса занурені пливли.

Назустріч Адамові люди базарові йдуть. А незнайомі все. І жидів серед них нема. Колись, як із базару люди навстріч тобі ідуть, то стильки в товпі лиць смаглявих жидівських. А тут жеби одне. І вигляд сих людей марний, вбогість наскрізно проглядується і в лахманках, і в лицях згорьованих. Ага, он є один жид, Рувим старий на сходах до лавки одної сидить, на порозі. Сліпий на одне око. А він і колись таким був. І також усе на сходах, на порозі цієї лавки сидів. Хіба не цікаво як, і ця лавка, і Рувим збереглись. Який то промовистий у цьому знак. Незнищенність чогось чи свідкування про віщось. Чи ознака яка. Над тим уже у розмишлянні пливе Адамова думка.

Підійти б до Рувима та одразу б і розпитать про все. А він про все і знать повинен. Раз на тім самім місці сидить, то все знає. Але як підійдеш, хіба він може пам’ятать Адама. Отак ні з сього, ні з того і на підступиш: “Привіт! Я ваша тьотя!” Але чому б і ні. Й така дивність лягає на серце Адамове. Ось сотні людей на пляцу, вози, підводи стоять, цигани поміж возами походжають талаєю, й малі циганчата також. І всі вони для нього, як рідні, усіх привітать хочеться: “Ось я, Адам, і повернувсь до вас, став перед вашим лицем”. Але це тільки вони, люди, для Адама в такім світлі бачаться, виглядають, у світлі тільки односторонніх Адамових почуттів. А для людей він хто. Та ніхто. Звичайний незнайомець, яких сотні. Ще можуть і сказать, що приходько. “Свій невпізнанний”, – розумінням і відчуттям своїм осягає сю протестуючу в серці невідповідність, сю дражливу сутність моменту, коли не одне вже серце, повне чистої, але односторонньої любові, опинялось в пустельній самотині, оповите кільцем розгублености й розпачу. Се такі дражливі моменти.

Але хтось же і з свого села має буть. Не може ж такого буть, щоб от базарний день, а ніхто не прийшов, не приїхав. Хіба розійшлися, роз’їхалися вже. Сонце давно з полудня завернуло і в призахідній половині неба висить, униз спускатись замірилось, тільки не прямовисно, а по діягоналі. Прямовисно це було б надто різко, якби від спонуки, у природі ж все розраховане, все плавне і не спонукальне. Гармонійне все. Дисгармонійне чомусь тільки в душах людських.

Не загледівсь Адам, як опинивсь він на найвищій випуклости пляцу, таке місце тут було, це якби лобне місце. Сам пляц базаровий на пагорбі найвищім у містечку розміщавсь. А от се місце – якби маківка пагорбу. І як станеш, ступиш на нього, так ціле містечко, а в який би бік не обернувсь, перед зором твоїм килимком строкатим униз розстеляється, в поля, в лужки де переходить, синіючі ліси і клапті ближніх і дальніх сіл до небозводу порозкидувані. Се, звісно, не той край, про який віршик на спомин біжить “По підгір’ю села невеселі, мов старці обвішані торбами...” Сього віршика вичитав Адам у дитячі літа в одній книжці. Та й запам’ятавсь. І чудно от зараз так. Чужими світами скільки доріг перейшов, а віршик не загубивсь, із пам’яти не вивітривсь. Носив його із собою Адам. Де він, там і віршик побував. А тепер спогадавсь от. Ізнов чудно так. Хоч і не про наш край віршик той, а про підгірський. Але і низинний край жоден без пагорба не буває. І поселення без пагорба жодне не буває, скільки по світах до того приглядувавсь був Адам. Видно, так учинив нашу землю Господь, і таке розуміння в людину вклав.

Глянув Адам в один бік, глянув у другий. У третій обернувсь. Та й застиг на місці. Смуга ціла така, проріх який то, вільний від домів містечкових і садів у напрямі нашого села, у східнім напрямі витворивсь. Картина предивна перед Адамовим зором повстала. Ось луг широкий у далину пославсь килимом зелено стиглим. Ліворуч – Ріка, і синій ліс за Рікою. А вкінці лугу на пагорбі село наше. По схилах – цвинтар в акації заростях густих. А над хатами й над садками, поверх осокорів, в’язів і ясенів високих, із зелені густої церква голуба устає. Кам’яниця. Найбільша у краї. До собору прирівнювана. Хрести золотом жовтим ув очі Адамові засіяли. Й не стримав того зблиску Адам. Віриться і не віриться, що це і справді вже дома, що вже рідний край свій. Зворушення сильне лягло на серце Адамове. Чогось подібного іще ніколи не переживав він на своїм віку. Ув очах раптом стало, зробилося жовто-жовто. І в знесиленні сильнім розслабилось Адамове єство. Ще пам’ятає, що ось у голові заводиться, кружляє, і відчуття таке запам’яталось, що раптом трапитись, статись із Адамом щось мається, але зупинить, уникнути того вже несила, воно невідворотне. Та й понеслась свідомість Адамова у забуття.

А коли прокинувся, до тями прийшов, то лежав горілиць все на тім найвищім на пляцу базаровім і в містечку лобовім місці. Очі його задивлені у синю бездонність небесну. А над ним стояв високий до півнеба дядько Йосип, батько його хрещений. Із батогом у руці.

– Вставай, Адаме! Я тут із підводою, та й поїдемо додому.

– Дядько Йосип! Тату! – тільки і спромігся Адам.

А як на ноги став, то й обнялись вони.

– А батько, батько ж наш де, тату?

– Нема вже твого батька, синку. На Покрову буде вже рік, як нема...

– На Покрову?!.. Пішов американські пароплави рзванта­жувать...– тільки й вимовив Адам. Тай зайшовся.

У пам’яти блискавично спогадавсь той давній уже сон, що якраз із Покровою співпадав. Адам добре запам’ятав той день.

Та й заціпенів у німуванні. Відтак губи затремтіли тонко. Та й ізнову зайшовсь риданням схлипуючим.

– Не плач, синку! Другого батька все одно не виплачеш, – потішав Адама дядько Йосип.

– А мати ж як?

– А так, як усі. Як удовиця. Як усі вдовиці.

Та й помовчали далі.

Сонце втомлене, але веселе до заходу вже хилиться. А вони на схід їдуть. І там, на сході, за крайнебом десь, уже тіни народжуються, докупи збираються та й загусають.

Тільки віз рипить, колеса скриплять.


Але тоді ми розкажемо дещо про матір Адамову. Як уступили в наш край Совєти, ті перші Совєти, яких у порівнянні із Совєтами другими була схильність донедавна ідеалізувати, аж поки тільки тепер не одкрились нові тайни, та не повернувсь додому Адам (у нашім селі та й у поселеннях дооколишніх декотрі жовніри із польської армії в той час додому своїм ходом, пішки тобто, добулись), то затужила Марина, Мар’я за своїм первістком сильно. Як не умовляв, як не розраджував її старий Нестор, а все намарне. Не стримать, не розрядить було її побивання. Такої сильної туги не знав наш край, відколи й світ стоїть. Як не повернувсь Адам, як пропав безвісти, так і потьмянів для Марини світ. І ніяка радість відтоді уже більше не могла принести осяяння та й поклясти на її серце. І ніяке горе, а щоби жахливого і трагічного не відбувалось у світі, не могло переважить Мар’їної туги. Спершу Мар’я якимось чуттям потаємним вірила, вірити їй хотілось, що Адам де то живий у світі, що якщо і не повернеться він ніколи додому, то живим зостанеться. І часто, особливо у празникові дні, у рокові свята вона годинами простоювала навколішки перед образом та все молилася, руки заломлювала, д’горі здіймала, та все об однім:

– Господи, убережи його!

І хто знА може, та молитва материна, якщо і не у великій міцній вірі нехай, то в щиросердім побиванні сильнім дійшла за призначенням. І почуто було її.
Спогадай-но і ти. Як у яснім літі 1969 року, вийшовши тимчасово із сумнозвісного карально-лікувального закладу, куди було відвезено тебе, ти на очах паралізованої Матері-страдниці не міг стриматися та свою неможливість жити виказував. І тоді ставали Мати з кийочком перед образом, і одну руку д’горі здіймали, другої правої руки піднять не могли. І молилися пошепки довго у такім страдницькім пориві, що світлим розумом на ту картину страшно дивитись було. Чи просвітлення свідомости мені Мати вимолювали, чи збавлення від страждань й будь-яким іншим чином, я й тепер не можу сього знать. Се Тому тільки й відомо, до Кого й звернена була та Материна молитва.

Але по якім то часі, через які то іще випробування найшло на мене, зійшло часткове просвітлення. І як знати, чи не спричинилась до того така щиросерда молитва страждучої Матері. Я і тепер часто про те думаю. Як знати. Може, й Адамової матері молитва дійшла за призначенням, почуто було її, та й спричинилася до покровительства на усіх життєвих перехрестях Адамових.

Материна молитвА може, у таких моментах багато важить.

Але у якім то часі, по якім то році Марининого оплакування певність її у тім, що Адам живий, стратилися остаточно, невідо­містю змінилася. А невідомість, як відомо, – одне з най­жах­ливіших відчуттів, одне з найвиснажливіших станів людської душі. Часто людина, у стані невідомости тривалий час перебу­ваючи, знесилюється настильки, що стає ладна прийняти будь-яку найполярнішу реальність, аби тільки надійшло прояснення. Більше того, людина у такім непевнім стані сама здатна у спосіб навіювання прийняти заспокоюючий невідомість один із двох полярних можливих варіянтів, причому найчастише вибирає варіянт тяжчий, безперспективний. Щоб невідомість ізнов не оберталась одним крилом у бік надії. Безнадія випровадить людське серце у смутні береги безвимірної незглибимої течії туги.

Так Марина сама по собі пристала до щораз упевнючого переконання, до усвідомлення серцем своїм змодельованого, що Адама таки нема більше в живих. Якби був, то хоча б маленькою вісточкою, нагадуванням про себе да відгукнувся б. Он людські сини й дочки, ті, котрі у Германію позабирані на роботи, і то відгукуються, про себе знаки подають, або через кого то. А тут, як пропав, так і нема. Ні поклону, ні привіту.

Марина умовила Нестора зробити дубовий хрест невеликий, розпеченим прентом було випечено на хрестовині ім’я Адамове і рік народження. Рік смерти не значився. Можна подумать, що сей чоловік немовлям відійшов, або ж таки направду продовжує у якійсь то формі у якихсь світах своє існування. Нестор і відмовлявсь спершу, мовляв, а мо’ще і живий, і на живім чоловікові хрест дубовий ставить чи годиться.

Але Марина таки умовила його. На краю цвинтаря, на схилі, акації молоденькі, пагіння повирубували та й насипали могилу помірну і хрест із написом вкопали. Рушника Марина прив’язала до хреста, усе яке годиться, і коли в церкві бувала, то на цвинтар заходила та й оплакувала Адама, як і всі люди своїх небіжчиків. І душевний стан Марини вирівнювавсь в упостийнюванні туги.

Аж то одного зимового дня, за німців те було, це вже, здається друга зима перебування німців у нашім краї ішла, хтось то із селян приніс до Марини Несторової на хутір Підгало новину несподівану – від Адама чи то лист прийшов, чи то повідомлення про Адамову смерть. І лист той знаходиться, перебуває зараз у Козодоєвої Мокрені. За німців пошту носив Оверко кульгавий. Яка там пошта була, але раз чи й два на тиждень ходив із торбою і палицею Оверко до містечка, і кожного разу щось приносив. Цього разу звістку про Адама приніс. Удовиці Козодоєвої Мокрені хатка мала на краю села стояла, до Підгала ближче. У неї зоставив звістку. Мо’ хто передасть Несторові, або перекаже, то Марина одразу й прибіжить. Сталося так, що переказали Несторові. Марина одразу ж і побігла до Мокрені.

Та, о леле, не встигла вона і сотню кроків, може, у спряму­ванні своїм зробить, відійти, як і заніміла тут же від несподіванки майже неймовірної, на сотню, на тисячу літ, може, і повторювану один раз тільки. Мокрені Козодоєвої хатка мала, охоплена полум’ям, горіла.

Марина зупинилась, стала в німуванні, не в силі осягнуть ані чуттями, ані розуміннями своїми усього того, що сталося щойно, із небес зійшло, звалилося, настигло, а може, із потойбіччя, із підземелля прорвалося. Треба ж такому трапитись, і саме в цей момент.

Але недовго стояла Марина в німуючім заціпенінні. Суть того, що сталося от, іскрами невловимими осяганню передалася її єству, діткнулася його підсвідомо скоріш, аніж осяганню усвідомленням передалася.

По хвилі тій Марина зірвалася з місця та й побігла назустріч пожежі. Там із відрами бігали люди, але що вони могли уже вдіять. Полум’я перекрило вхід до вікон і дверей. Ледве живою вихопилася, у чім була, Мокреня.

У нас по дооколишніх селах та хуторах тоді часто горіли хати. В одних випадках людські оселі підпалювали німці, аби-но хто чим їм не догодив, за непослух найменший, а елементарно, коли збреше хтось у чомусь. Людина, може, і правду казала б, у свідо­мости її вертиться вже й правду говорить, але як загельгоче німець та очі витріщить зелені, на що йому твоя правда, ти йому брехню, смачнішу поживу подавай, так і розтеряється чоловік, і вже мимовільно сама брехня з його язика сходить. А німцеві наче тільки того і треба. Уже й руками розмахує та за сірники хапається:

– Пшик! Пшик!

Пшик воно то пшик, але ж довкола сніги біліють, мороз тріщить, потріскує, і куди грішній душі подіться, якщо та душа ще й двійників має в особі діток малих.

Декотрі хати і нез’ясовно від чого загорялися – уночі. Тайну ту темні ночі й тепер приховують.

Але Мокрені Козодоєвої хату не підпалили німці, не спалахнула червоно вона і темної ніченьки – посеред білого дня ясно загорілася вона.

Казали спершу, що хатку вбогу тую на краю села, хати на краю села завжди вирізняються примітними поетичними знаками, підпалили сільські баштанські діти. Жарину принесли в копичку соломи за хлівцем, поклали – та й загорілася вона. Але все те сумнівним тут же і здалося. Малоймовірним, щоб тодішні воєнні діти та могли десь дістати сірників, так само, як і виносити жарину з хати. На вагу золота усе те поціновувалось у ті часи.

Але було таке, що саме перед тим, із півгодини, може, перед тим, як спалахнула її хата, Мокреня ходила до крайніх сільських хат, до Віри Безклубої позичити жару. І несла той жар у горщику впереміш із попелом. Горщик був дірявий, дрібні такі дірочки в денці, як решітце було вже те денце. Отож, цілком ймовірно, що як проходила Мокреня повз свою копичку соломи під хлівцем, солома й на стежку порозтрушувалася віхтями, то дрібненькі жаринки могли витруситись крізь денце горщечка решітчате й зайнялась солома, а від неї й хата.

І така версія із вуст людських зійшла одразу ж, як нарікання із баштанських дітей було знято, вони проз хатку Мокрені Козодоєвої пробігали, як на ковзанку бігли, – те люди бачили, але щоб коло хати затримувались, ніхто не завважував. Але сю версію відтак іще одна змінювала. Як говорила сама Мокреня, вона вже розвела вогонь у печі, і він червоним язиком весело лизав челюсти. Написалось от, та й Харитина хата над очі стала. Яка то сила художнього слова – в усі часи живі картини над очі кликать.

Але, отож, із вуст людських також розносилось, чи не могло полум’я червоними язиками пробитись і в комин, хіба встереже його Мокреня, та й сажу підпалить, чи іще яким то чином ізсередини таки, із печі вогонь хату охопив. Отож, як не крути, то все до Мокрені та її хати назад і поверталося. Ну, раз зовнішні чинники усуваються, ймовірність їхня тобто, подумаєш, проз хату під ту пору тільки хлопчики на ковзанку пробігли, й Мокреня їх крізь сліпувате сіре вікно завважила . – прошмигнуло щось, то причину слід шукать усередині хати. Але хіба не так із самою людиною також буває, із плоттю людською, із храмом духа її. Як почне він згорять, згасати відтак потім, то лікар спершу зовнішніх спонук та впливів можливих шукає, а укінці вже схильність того організму до самозгоряння висновує.

Так у кожнім явищі.

Але тоді на пожариську така з’ява символічно виразна виокремилась у ситуації напруженій замішання людського. Ось люди метушаться з відрами та заступами, головешки, осмалки вже відтягують та снігом засипають, щоб згасли вони, а осмалки і крізь сніг димляться. Такий непогамовно сильний імпет вогню, що й через протилежність свою пробивається.

І от серед гамору цього збудженого, наелектризованого, а в суті своїй то і байдужого до ситуації драматичної, до втрати не скоро поправної, замінюваної о тій порі (поспільне збайдужіння уже витало у повітрі, крильми своїми розтліваючими торкаючись багатьох, може, ті стани витворювались унаслідок звикання до подібних ситуацій) – дві постаті жіночі тільки й виокремились у драматично-трагічнім високім переживанні моменту.

Довкола пожариська бігали, як неприкаяні, місця собі не знаходячи, то навколішки ік землі припадаючи, то д’горі до неба руки заломлюючи, й розпростираючи у печалі великій, у розпуці непогамовній, дві жінки. І плачем заходилися, ридали нестямно в жалощах нерозрадних. Немов змагалися, котра котру переси­лить у плачах та мольбах тих високих. Але печалилися кожна зосібна о своїм. І те горе кожної її тут незіставне було. Печаль людська безвимірна, незглибинна і незіставна. Так само, як і страждання людські виміру не мають, незглибинні, та й незіставні вони у кожнім випадку.

Удовиця Мокреня Козодоєва ридала ридма й руки собі заломлювала о тім, куди ж це вона подінеться посеред зими із двома дітваками неповнолітніми. Що на них було, у тім і вискочили, душі рятували.

Для Марини ж Несторової Мокринине горе о миті цій і виїденого яйця не коштувало. Вона ладна була віддати власну хату на підпал з усім манаттям, яке мала, тільки б сталося диво та повернулось нетлінним, що тільки-но в Мокрениній хаті в попіл обернулось, з вітром розвіялось – лист від Адама. Що написано там? Як би ж то знать? І треба такому статися, що й не вигадать його. І треба тому кульгавому Оверкові було Мокрені Козодоєвій таку цінність незамінну, як Адамового листа, передать, уручить. Але що оплакувати б ми у житті так тужно, над чим би жалкували так незрадно, якби не щезали от сі цінности високі унаслідок таких непередбачуваних випадків. А хіба усе наше життя не є тією пульсуючою непередбачуваністю, що кожної миті готова зірватися та й ояснитись.

Але все-таки, що у тім листи написане було. Адамовою рукою написане було чи рукою чужою про Адамову смерть сповіщалося. Якби ж то зазирнуть та розгадать. Не зазирнеш, Марино, та й не розгадаєш. Попіл спалених письмен їхнього змісту до нас уже не доносить, але в порох перетворюється і з землею змішується.

І втрата непрочитаних листив так само тяжка і драматична, як і усяких інших письмен. У даному випадку іще більш душу терзаюча.

Пригадую, уже в новітніх часах, що в моїй долі і дотепер тривають, після тривалої провокаційної атаки листами, був я якось одного такого листа, не розкриваючи, узяв та й у дрібні шматочки роздер та й викинув у смітник. А потім і пожалкував. Відлуння того жалю і дотепер із серця не зіпхнуто. А що, а ну ж у тім непрочитанім листи уже не провокація брутально-знущальна містились, а саме покаяння чисте, а я от його і не прийняв. Хоч провокаційні атаки листами і дотепер на мене тривають.

Се завжди нез’ясовна незамінність – втрата непрочитаного листа. Трудно навіть передбачити, що унаслідок тієї втрати витворитись може. Кохання з космосу прилинуло та, не відбившись об серце адресата, ізнов у космічному безмежжі і розчинилося, розвіялось. Ах, ми не кажемо вже про найрізніші можливі утрачені позитивні варіянти поточного життєвого плину.

Довго побивалася після тієї драматичної події Нестерова Марина. Мокреня Козодоєва так опісля, у сусідах прихисток знайшовши, не побивалася так сильно вже, як Марина.

Але ізнову ж спогадаймо клясичне, великим мрійником мовлене, що немає таких строків, які б не надійшли, не наступили. Прийшов строк, настав кінець і Марининому побиванню за згорілим Адамовим листом. По якімсь то більш тривалім часі і надія затепліла материна на те, що Адам живий, ізнов згасла. Як і раніш перед тим нещасним листом, коли не бувала Марина в селі, у неділю найчастише, у празникові дні, на рокові свята, як до церкви прийде, так одразу ж після служби Божої, на цвинтарний схил і поспішає, відлучившись мовчки від гурту жіночого. Могилу Адамову опорядкує, на хрестові дубовім рушника нового повісить, хліба, коли треба, принесе, за упокій душі помолиться.

Густа туга Маринина не розвіюється, але в тім вона бачила свій обов’язок і по змозі сповняла його бездоганно, і легшав її життєвий хрест. А тут іще й Несторова смерть настигла. Біля Адамової могили на схилі цвинтарнім іще було вільне місце – ізнов акації зарости густи вже дивер* Йосип потурбувавсь розкорчувати.

Й тепер приходила вона уже до їх обох.

* * *


І того раньоосіннього дня, як пополудні ходила Марина у село до родини за потрібкою, то й на цвинтар до своїх навідалася. Щойно повернулася недавно, та й одпочивать присіла на лавці.

Сонце до заходу хилилося, червоніть почало. А тим часом Йосип із Адамом на хутір свій у Підгало підводою наближалися. Коні, запах доми почувши, звеселіло ходу пришвидшували, й весело віз порипував, зрадніло колеса скрипіли.

І тиша така дивна на Підгало лягла. Дивність одна так і прозориться в благословеннім закутку тім. Щось висне над землею. Щось статись мається. Очікуванням тремким доокіл наповнивсь. Та й свого моменту очікуване жде. Ай, ніщо не буває без пори. На все свій час. І те, що допоки є тайною для людської душі, над світом уже носиться, визріло в неминучости своїй. Моменту свого тільки жде. Як сухий віхоть соломи – жарини.

Адам і дядько Йосип у дорозі говорили мало. Адам усе краєвиди рідні, що ось чекали біля десяти літ його, а тепер от і зустрічають, розглядував. Хати, садки, дерева, стежки білі розглядував, де пов’ється у поле котра, моріг придорожній розглядував, бадилля вистояне зжухаюче. Усе тут якби тільки і чекало його. За пагорбами, за ближнім сусідським селом, десь Липники там – мрія Адамового дитинства. Пастушковий край.

– А Липники як?

– А Липників нема... Спалили... – дядько Йосип.

Ізнов мовчання. Ізнов розглядування. Адам доокіл розглядує, а доокіл Адама роззирає, як такого уже, що частку далеких світів із собою привіз.

Аж поки ізнов об щось, об когось зашпортнеться Адамова думка у зворушливім плині. Та й запитає про того він, а дядько Йосип тут же і одвіт готовий дасть.

Як із пагорба у долину віз котитись став, да око Адамове за стріху батькової хати зачепилось, то мало не вискочив, не сплигнув він із воза та й не побіг навпрошки через рядки картоплі, картоплиння вже зжухле буро. Якби у безтямі. Але зусиллями надзвичайними волі стримався.

А коли із хатою зрівнялась підвода, то дядько Йосип і каже:

– Нехай чемойдан постоїть, а ти сам іди до хати. Я потому у двір заїду. Тільки матір не налякай...

Воно ж не раз таке бувало тоді в нашім краї. По хуторах, зокрема, в основному. Наш хуторянин на дивину охочий потаємно. А той, що по світах у роки воєнного лихоліття побував та див надививсь, часто надумував собі рідних своїх несподіванкою подивувать, усю вигадливість у тім дійстві виявляючи. Зайде отакий побувалець по чужих світах у потемках надвечірніх у рідну хутірську хату, тіни хатніх людей котрі по кутках хитаються; пораються, котрі меншенькі, угадаються в напівтемряві тільки, та й голос приходька, чужинця невідь і якого, тихий голос прохальний подає:

– Переночувати пустите?

І буває ж спересердя з потемків з чиїхось вуст, навіть із вуст матері інколи, зірветься:

– А скільки вас вже і приймать можна. Щоночі ночують.

Таке бувало. Під ту пору у нашім краї тисячі зголоджених людей із Росії та східних областей України просили милостиню і прихистку. За назвою области і прозвали їх калуженцями. Зайде у хату знещаснений, питають його, ізвідки, а він і відповідає:

– Калужскія ми...

До чести наших краян сказать треба, що не одказували знедоленим, підтримували. Щоправда, траплялося, спересердя під гарячу руку скаже хтось прибульцям противне, чого казать і не треба було б. Та й одумається потім, але пізно вже. Слово не горобчик. Вихопиться – не впіймаєш.

Як от і цьому прибульцеві сказано було. А він ще й огинавсь у дверях:

– Та... мені соломи на землі постеліть. Не великий пан...

Аж тут котрась то донька, Ганнуся середульша, сліпачок в потемках від жарини засвітила та й сплеснула в білі ручки:

– Мамо!.. Та це ж Степан наш...

Та й кинуться на шию прибульцеві та й з порогу його в голосінні радіснім назад завертають. Меншенькі тільки оченята в блідім світлі затишнім жовтім округлено витріщили та й застигли.

– Ах, недаремно ж синичка із ранку у вікно побивалась...

Такі несподіванки, штуки неочікувані полюбляв інколи вигадувать, розігрувать наш краянин-хуторянин, котрий у бувальцях по чужих світах побував та див на війнах надививсь...
Так і зробив Адам, як йому дядько Йосип казав. А як у двір уступив, то таки не втримався. Упав перед порогом навколішки, та й став цілувать землю, моріг цілував, поріг батьківський цілував. Яко блудний син. Як це і робив уже трохи перед тим раніше російський письменник Олександр Купрін.

Але тут це можна вже було. Чемойдан у надійних руках, хоч і нема у ньому рукописів. Із собою у голові власній тримає Адам повість власного життя – найпрекраснішу повість сучасности.

Ах, як ізнову поріг отчої хати після десятилітньої майже розлуки переступить. А він же такий самий, той же. І знать, що батька вже нема. Та сталося те як то мимоволі, поза зчепленням наче у в Адамовій свідомости. Якби механічно опинивсь Адам у сінях. Уже в потемках сіней рука з незвички відвикла, хатні двері налапать не може. А вони же ті самі.

А колись із розгону рука у темряві густий сама безпомильно клямку хапала. У дитинстві, як захеканий зрадніло, із ковзанки в хату повертався, вбігав.

Нарешті рука кляму налапує, і двері з гуркотом від клямки і від ваги власної одчиняються несподівано раптово, якби падають, вивалюються із рами. Таке враження рівночасно з одвалюванням у сіни хатніх дверей спало миттєво на Адама. Але тут же і згасло, потало у свідомости. Вірніш, зблиск нової, давно очікуваної манливо з’яви засліпив Адамову свідомість своєю реальною доконечністю. Сталося. Звершилось. Збулось. Ось, нарешті, довгождана мить, яка зупинилась, ось ціль, за якою ніяка інша мета не проглядується, ось місце досяжне, поза яким усі інші місця уже не манливі.

У змалілій хаті – надвечірні потемки. А в печі огонь горить, і червоними язиками челюсти лиже. І лаву ту ж саму давню, засмальцьовану тільки густиш, під вікном освітлює.

Біля припічка у світлі червоного полум’я мати стоїть. І лице її червоно скульптурно в потемках хатніх вирізьблюється, якби у важнім усесвітово музеї європейськім якімсь. Але зістарилось неймовірно і згорьоване наскрізно незмивно. Повної скульптурно, можна, сказать, досконалости у тім означенні своєї сягнуло.

Мить пульсуюча у значінні високім усесвітовім застигла та й стоїть. Мить опам’ятання.

Затим Адам мимовільно руки розняв та й до матері ступив. А мати відсахнулася руками та й перехрестилася:

– Одступись, мано!

Відтак у куток перед образом святого Миколая навколішки впала та й відмолюється. А Адам стоїть посеред хати у світлі полум’я червоного та й плаче уголос; ридма ридає безпорадно:

– Мамо, не бійтеся! Та же се я – син ваш, Адам...

Та хіба мана, хіба привиди голосу не мають?! Ого, ще і якими первісно схожими голосами вони володіють. Се добре знала Марина, те у спадок в її свідомість передалось, людина безсила проти мани. Одна молитва тільки усесильна. І вголос на цілу хату в одностайнім поклоні молиться Марина. А в безпораднім плачі ридма ридає Адам.

На березі плечистим річечки, на моріжку зеленім стоїть із підводою дядько Йосип. Вичікує. Усесвітньо значний історичний момент уявно проглядує. Відведений для врочистого моменту час у пульсації власного серця відлічує.

Молочний дим елегійно із комина струменить, і Несторову хату із багровіючими небесами в’яже.

У Йосиповім проглядуванні врочиста мить уже минула, і він підводу свою у двір провадить. Колеса так дивно клекочуть ні о чім.

Йосип вільно в хату уступає, не сподіваючись недовер­шености драматично високої ситуації застати. Але присутність його одразу усе на свої місця становить, прояснює.
* * *

Усе подальше Адамове життя уже не містило зовні усе­світньо високих з’яв та пульсацій. Було воно стишеним у полоні і плині сірої буденности, непоміченим, загубленим був ув історичнім відтінку часу, коли кожна будь-яка індивідуалізована з’ява у живім світі знецінювалася, ба, елементарно не дозволялася, а будь-який, нехай найменший спротив тому, навіть натяк на спротив у живій клітині, навіть саме думання про спротив, навіть найменший натяк про теє у думанні уже кликали підозру і жорстоко придушувались, як спротив і замах на виокремлення несанкціоноване звиш із сірої буденности. Людська особа і подоба й не могли у тім моменті, звісно, мислитись і уявлятись інакше, як гвинтик, що й відповідала клясичному визначенню того терміна, яке й повинно було усіх влаштовувати.

А втім, як і сказать, хіба ми доконче все знаємо, які високі пристрасти можуть розбуювати у тихому затоні. І хіба не з темної ночі повстає ясний ранок.

Усе подальше Адамове життя було цивільним, про ратні його подвиги у минулім часі лиш у календарні дні вседержавних святкувань лиш несміло нагадувалось. Бо хоч і власною кров’ю, за запевнюванням того бравого полковника, був змитий найтяжчий Адамів гріх перед отчизною, а все ж не раз те минуле наперед норовило вискочить та й про себе заявить. Коли навесні якось перед днем Перемоги покликали Адама повісткою до воєнкомату, і стрункий офіцер, молодший лейтенант поспитав його:

– А чого то ви у штрафному батальйоні перебували?!..

І довелось Адамові перед молодиком сповідуватись, довгу сповідальну річ тримать. Із Польщі, як звичне, із Речі Посполитої річ Адамова починалась, да так уже через Східну Пруссію крізь доїння бауерових корів і далі по світах простувала. А позаяк писарчук у тім відділенні другім чи першім військкомату мінявся мало не щороку, усе новий приходив, і все стрункий молодик, молодший лейтенант, то означену повістку перед весняним більшовицьким празником Адамові приносили мало не щороку, і кожного разу бідолашному переляканому Адамові доводилось держать одвіт, річ тримать перед новим хвацьким писарем із уважними запитальними очима. Він вислуховував Адамову розповідь ув тиші маленького кабінету не менш уважно, ніж односельці у штельмашні. Але що діялось ув Адамовій душі, того, звісно, він знати не міг.

Та все на тому і закінчувалось, обходилося гладко. Адам мав, – і не безпідставно, – кілька традиційних військових нагород. Орден Червоної Зірки, медалі “За боевые заслуги”, “За победу в Великой Отечественной войне 1941-1945 г.г.” (там на звороті чи на лиці біля портрета генералісимуса, здається, і напис вирізьблено було “Наше дело правое – мы победили”), і за перемогу над Японією якась нагорода була, якщо така взагалі існувала. До сих нагород рік через рік іще й нові ювілейні додавались. Адама у сільський клюб навесні на передсвяткові збори кликали. Ім’я там його при нагоді згадували, разом з іншими вояками колишніми у ресторацію потім вели і на два рила по пляшці казьонки видавали і ще по п’ять рублів у конверті на закусон. Й управа сільська важніша на тім дійстві коло ветеранів безкоштовно, на дурняк паслася. У тім році, коли Адам вже помирати мав, сам сільський голова приніс йому в подарунок зелене верблюже одіяло, волохате, яке Адамові вже виявилось ні до чого – він за уродом на яблуні за вікном спостерігав. При цьому сільський голова згадав іще, що мали й табличку на хаті прибить “Тут живе учасник...”, да матеріалу для такої таблички більш не виявилось, як до Адама черга дійшла. Так що обійдеться уже Адамова хата й без таблички. Говорив про те сільський голова, а до Адамової свідомости крізь просторінь літ повоєнна елегійна пісенька линула “Здесь живет семья советского героя, жизнью защитившего страну...” Як її співали на якім то вокзалі. “Герой то совецький, – осміхаючись сам до себе іще встиг подумати Адам. – Але як усе те схоже на хитромудрі пороз­ставлювані сіті”. Яка се лукава ловитва довічного полонянина.

І уже по Адамовій смерти серед паперів домашнього архіву знайшли невеличкий папірець. Се була Особиста подяка Адамові від Сталіна за перехід Маньчжурії. Але Адам про те чомусь ніколи не згадував. І тільки тепер усі з подивуванням подумали. А чи не міг би отой папірець у певний час влекшити Адамове важке існування, спричинитись до льгот тобто.

Ніяких інших більше ратних подвигів Адам не звершував, ні в яких походах та воєнних баталіях він більше участи не брав. І ні на які військові збори та приготування ніхто ніколи більш його не кликав, навіть якщо і в селі оголошувалась ложна воєнна тривога. Тобто що ось цієї ночі на село має учинитись ворожий напад, мариканці чи китайці на село наше замірились іти, перти, чого насправді і не має буть, і хто ворог неназваний, також буває невідомо.

Ах, але ні. Одну важливу військову місію Адамові іще довірено було. У них, у малій батьковій хаті на взгір’ю, трохи віддалік од села увечері да так гамірно, людно ставало, що того й не передать. Свої хлопці, повстанські вояки із крісами збиралися. Життя їхнє на волосинці трималося. Сьогодні є, а завтра не буде. Одніметься. Але допоки є життя, нехай веселиться душа, і нехай зупиняється прекрасна мить.


Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада, –

Весна іде назустріч нам,

Весна в сей час нам рада.*
До хати й дівчата заходили, несмілі й одчайдушні вже котрі. Гармонію приносили, і грати починали. Клярнет і скрипка інколи грали.

Веселощами по вінця мала хата повнилась, аж через вінця лилося. Й нез’ясовні передчуття випурхували, оддалялися. Що буде там...

Але для ближчої безпеки постових виставляли довкола хати. Були постові ближчі, у дворі, із хлопчаків хтось. Адам був дальнім постовим. При наближенні небезпеки він повинен був посвистувати, щоб той його посвист ближчі, дворові постові почули, та й в хату знать дали.

Про теє Адам нікому довгий час не зізнававсь, і тільки вже незадовго до своєї смерти мені був якось розказав. А коли Адама не стало вже, коли й повстанських вояків наших, нарешті, (куди дінешся!) почали ніби реабілітовувати та нарівні з іншими у почет вводить, то я був сказав Єві якось про ту Адамову розповідь.

– Ай, то було неправда. Він вже сам тоді не знав, що говорить...

– Але ж про те тепер уже нема чого бояться...

Єва тільки глянула на мене відсторонено та й про щось інше одразу мову повела.

І подумав тоді був я, що давній страх укорінюється в наших душах і щезає набагато повільніше, аніж він розсіюється в дооколі, у хвилях природньої змінюваности часу.

А коли потому іще я був розказав про той випадок комусь із своїх приятелів, то він з подивуванням відзначив:

– О, то Адам і в повстанських своїх вояків високу довіру мав. На пост аби кого не поставлять.

Що Адамові треба женитись, – про те дядько Йосип того ж таки вчора, як вони уступили в батькову хату, сказав, і мати Марина про те саме подумала, але слово при собі на людях держала.

Та от рік минув, другий почався, але Адам усе не женивсь.

Таким, як Адам, трудно оженитись. Навіть у таку сприятливу для тієї справи пору, якою була повоєнна пора, коли не одна краля не діждалась свого судженого, або ж гинув він на очах у людей вже тепер за яким то виярком у сосняку молодім. Жаль було дивитись на дівчат отих в перезріванні підстаркуватім.

Але і до таких Адам підступитись не міг, не вмів, вірніш. У других теє полюбовне мистецтво так запросто, гладенько, із хіхоньками да хахоньками виходило, що наче так і треба було. А в Адама – ні. Надто серйозний він був у всіх речах житейських, щоб легковажити і в речі цій. Усе підступитись не міг. Наче соромився не знати кого й чого. Не так дівки, може, як себе самого. А й вік стримував кожного разу. Як-не-як, давно за тридцять вже. Тільки лисину ранню погладжував, як на лаві на забавах веселих у закутку десь причаювався.

І як ясний день, стало ясно дядькові Йосипові, що без його, дядькового, втручання не одружитись Адамові. Та й окинув прекрасний Йосип прозірливим зором своїм уявно усі ближні й дальні дооколишні хутори наші. Проглядування його зорею впало на дальнім хуторі виярковім посеред долини розлогої чудовної. Зоря упала та й сіяє. У закутку тім благословеннім, як намальована стояла хата дальніх родичів жінки Йосипової. І була в тих родичів дівка на ймення Єва, хоч і молодша на п’ять років від Адама, але як для дівки, то й підстаркувата вже.

Дядько Йосип і на переговори сам подавсь наступної неділі, знаючи, пам’ятаючи, вірніш, достеменно упевненим у тім будучи, що самому Адамові таке серйозне діло довірять не можна, бо самовільно він тієї справи не розв’яже.

Десь у повітрі вже носились слова відомого російського поета “И это серьезное дело нельзя доверять никому...”, як дядько Йосип родичів жінчиних спершу умовляв, а відтак і саму Єву:

– Що про Адама сказать можна. Столяр на все село. Він столяркою дещо, а вона кравчиня,щось шитвом підробить, та й житимуть собі якось.

Хто ж на таке умовляння да не пристане. Чиє ж серце, нехай і не юне, підстаркувате вже да не сколихне таке розважливе умовляння. Тим більш, якщо Адам той ніколи іще перед зором твоїм не стояв, а от тільки в уяві щойно вперше вималювавсь. У психологічнім аспекті сердечнім це значення немаловажне має. Про що часто гірко розкаюється одна сторона, обранця свого чи обраницю свою у житейськім морі бездоннім вивіряючи. І всі скалки при тім, звісно, в першу чергу на призвідника летять, вже й шишаки йому заміряються набивать. Нащо да про що і зводить було. Тут антична мудрість мені спогадалася. Здається, стосовно того, що звідники уподібнені тим, хто злучає ослів із кобилицями.

Се зовсім інша річ, якщо у когось то близького та поради питатись. Гай-гай, спогадалось ізнов мені. Як дядько Павло да у благовірної дружини Насти ще у далекім 1967-м році поради питав. Занедужала тоді тяжко його благовірна дружина Настя. Операцію їй у районній лікарні важливу зробили. Ґулю вирізали. І дійшло в переказах і до Насти й до дядька Павла, що рак у неї невиліковний, рачиця, можна сказать, що жити їй зосталося всього півроку. Затужила Настя невимовно нерозрадно. Одна надія на Бога. Й дядько Павло сильно затужив. Як буть йому. Посідали одного вечора вони, бездітні й сумні, на лаві. Та й думу тяжку об однім і тім же думають. І жаліється дядько Павло благовірній дружині своїй Насти:

– Ну, от подумай, ну от скажи мені, Насте, що як окинь цей закуток наш старининський, до самого Піску тут і нема до кого свататься.

Мовчала дядина Настя.

Гай-гай, уже двадцять два роки відпочиває у сирій земельці дядько Павло, але іще до сих пір живе дядина Настя. Не живе, а мучиться, звісно, покутує, але душа іще в тілі перебуває...

Да так сказать тоді прийшлось.

Таке не раз воно у житті буває. Скаже людина, а немов би на саму себе скаже, та й собі напророчить. Що уже і від одного сказаного того одних передбачувань очікувать треба.

Єва таки дала згоду, бо їй діватись просто було нікуди у світлі таких виразно доконечних дядькових переконувань. Хоча окруження крадьки кидало на Адама такі подивовані погляди. Ані якої тобі афектації. Бо й справді, який із Адама кавалєр, який жених, як то за візігорністю унормовано звикле сприймати. Ні до мови, ні до слова, ні до жарту, ні до танцю, ні до пісні. А коли й розказує що, то усе на повному серйозі, ґрунтовно усе. Його мову любили старші слухать. Та не для молодих мова його була. І поневіряння по світах на лице печать дочасного старіння виразно поклали. Як написала Єва братові, що на війну був забраний, а по войні іще службу у Болгарії відбував, ніс, про Адама, що заміж виходить, то й брат приписав “А що то вже і за паринь, що з п’ятнадцятого року...” І той припис брата скоро якось сам по собі в Євинім окруженні рознісся. У тих же інтонаціях, що й приписав брат. Це ж не те, що як остання дружина нашого хрещеного батька Дениса Віра Маренинка, на двадцять шість літ бувши молодшою од свого судженого, пішла якось із ним до сусідів на притичину одну. А котрась із жінок тутешніх, на язик гостра, і каже за столом:

– Та же він старий для вас, Віро...

Віра тут же хутенько і знайшла, що сказать, автоматично випалила:

– Ну, то й що, що старий. Хіба він півень, що його в борщ треба кидать, да не вкипить. Чоловік – не півень, його в борщ кидати не треба...

Й принишкли після такої гострої відповіді жінки. Якщо гостре щось на гостріше натикається, то й умовкає враз.

Із Євою – це не той случай. Тут сумнів сам із простору линув, та й у Євинім окруженні, як в благодатнім ґрунті, розростався.

Я пам’ятаю Євине із Адамовим весілля. Стояв ясний, аж іскрився морозяний лютневий день недільний. У дворі під вишнями проникливо грали музики. Хтось на клярнеті, Параска на гармошці, Сергій Бевзя до підборіддя скрипку приклав, у підборіддя вгрузла його скрипка, хтось і в бубон саморобний баранячий бив. Невелике було весілля, але музики – із шиком. Візігорні.

І я на тім весіллі був. Пам’ятав, як Єва у білім одінні із хати виходила, то плакала чогось, якби на правду за три моря одправлялася. І рідному батькові руку подавала. Для мене ж усе те було нез’ясовне і незрозуміле.

П’яні веселощі у неймовірнім стисненні розбуювали у малій хаті й посеред ночі при затишнім світлі гасової лямпи. Такий некерований гармидер цілковито захмелілих дорослих я зустрічав, спостерігав, либонь, уперше. І це налягало на мене відразливою втомою. Я іще встиг пробитись у неймовірній тисняві у закуток, вибрався на полик дерев’яний. Та, й прилігши, задрімав там собі. Солодкий сон одгородив од моєї свідомости буяння велелюдного захмелілого гармидеру. Аж то хтось дужий і тяжкий лантухом наваливсь на мене. Я прокинувсь і почав вивільнюватись, вибиратись із-під того важкого живого лантуха. Насилу вибрався. А сон склеплював повіки. Мене перемагало наймиліше. І не знайшовши ніякого іншого горішнього місця, щоб прилягти, я від людської тисняви заліз під полик та вмостився на землі. Скоро й задрімав. Раптово і нечутно. Так мені добре прохолодно на сирій землі спалося. Аби в захищености від агресивного дихання людського стовписька. Крізь сон я тоді вперше осягав масштаби агресивного дихання захмелілого людського стовписька.

Прокинувся уранці уже від кашлю, зіпхнути з грудей, виштовхнути ізсередини який мені вже було над силу. У хату зайшло поранкове ясне тихе світло. Охляло бовнялися лиш поодинокі постаті. Мою простуду завважили, і мене поклали на піч. Гострий жар затуманював очі і свідомість. Як у тумані манячіли людські постаті. І немов з потойбіччя, линули п’яні голоси. Ганни і діда Микити, здається:
Не лягай коло мене,

Бо буде Гаврило.
По павзі іще охляліш, але виклично:
А ти мене не послухав,

Коло мене вклався.

А тепера не питай,

Де Гаврило взявся.
Я горів, мало не згоряв у гарячці. Й усвідомлення того тільки й зоставалось у моїм сприйманні.

Увечері підводою привезли із села фельдшерку Ольгу. Вона оглянула мене, перевертаючи. Але те до мене вже не доходило. Якимсь усвідомленням дійшло до мене тоді, а може, це вже із пізніших переказів, як говорила фельдшерка Ольга, що у мене гостре двостороннє запалення легенів, і що від того ліку іще нема. Якщо протягом тижня не вмру, то житиму, одійду.

Протягом тижня я не вмер. Іще раз підводою, саньми, уже густий сніг землю вкрив біло, і санна дорога встановилася, із села привозили фельдшерку Ольгу. Вона зраділа мені, побачивши мене за столом над книжкою, якби новонародженому. Фельдшерка Ольга приїхала до нас із східних, із востошних областей, як скаже потому Кріль. Очевидно, за які то гріхи посилали її під ту пору в наші краї. Бо вчительок і медпрацівників не інак, як за гріхи, як проштрафлених, тільки й посилали тоді в наші краї. Але не знали вони там тоді, що із собою невідома Ольга везла до нас такий ясний неоціненний скарб – доброту свого серця.

Для школи фельдшерка Ольга виписала мені виправдувальну довідку.

Учителька, теж приїжджа із східних областей, і здогаду­ватись треба було, теж проштрафлена там, оглянула цю довідку з великою дорослою уважністю і повагою. Й неусвідомлювана іще до кінця та повага й мені нез’ясовне передалась.
Але не так склалось, як гадалось. Із самого початку життя в Адама і Єви не клеїлось. Причина – щоденні нестатки. Та й надто різними ці люди були, щоб життя їхнє клеїлось. Видно, се був той винятковий варіянт, коли традиційну несумісність між протилежностями не можна було затушкувати й погамувати позірною фальшю. Коли ішлось о такім правдивім і первісно оголенім феномені, яким був Адам, то усіляка поверхнева позірність наразі виключалась. Се був, може, той рідкісний винятковий варіянт, коли біблійну істину про те, що положу вражду між тобою і нею, нічим не можна було затушкувать. Аніякими клясичними зовнішніми атрибутами. Бо се лиш частковости, що ніколи істини не притлумлять, а якою б жорстокою вона не була.

І хоч від того шлюбу народилося троє дітей – одна дівчинка і двоє хлопчиків, а все одно у своїм подружнім життю, у родиннім окруженні Адам завжди, кожного дня почувавсь і був глибоко відчуженою людиною. Усі провини мимовільно лягали тільки на нього. Хоч який уже сумирний, із вигляду, і у внутрішній суті своїй був Адам, а й він в апогеї загострення пульсації ситуацій із себе виходив. Одного такого разу Єва послала старших хлопчи­ків кликати своїх братів на смирення. Це вже був крайній захід.

Як прийшли брати на смирення, то Адам мав вигляд такий вже згорьований, що й ганить його, звинувачувать у чім то (а в чім його і звинувачувати можна було) слово і рука у братів не піднімалися. Адам як сидів за столом, так і зайшовся плачем неймовірним, голову обома руками обхопивши. Плакав сильно, аж носивсь усім тілом, як мала дитина, ще й примовляв при тому: “А нехай би мене у Восточній Пруссії бомба була розірвала, нехай би я був у Гамерику попав, нехай би із пісків Маньчжурії не вернувся був, або нехай би, як у Порт-Артурі американські кораблі розгружав...”

Та й ізнов у схлипуванні зайшовсь.

Брати і направду побачили, що Адама чіпати не годиться, се було б уже нижче людського. Та й що із нього візьмеш.

Тоді один з братів і каже:

– Перестань, Адаме, да йди-но по пляшку...

Тим і скінчилося все.

У всіх негараздах Адамового подружнього, родинного життя, може, іще час був винен, саме життя перед ним завинило. Бо треба ж було такому великому працелюбові, як Адам, народитись і жить посеред неймовірно жорстокого віку, коли усіляка ґрунтовність у праци на посміховисько виставлена була, і коли навіть Уліян, повертаючись із районного слідства, сказав був Михтодьові, що перестрів його: “Да, браце, там як у щипци візьмуть, то багато чого починаєш понімать. Одне я пойняв доостанку, що трудом, горбом своїм, та руками й мозолями ти нічого не докажеш...”
Через рік померла мати Марина, що при її здоров’ї іще жить да жить можна було б. А незабаром Шамняки спалили й отчу хату. А може, і не Шамняки. Один садок тільки прекрасний залишився. А й він недовго простояв, красувавсь сирітливо без хати. Скоро й вирубали. Адам із Євою на пагорб у сирітську хату в сусіди перебралися.

Рік через рік, уже за колгоспного часу, якось здобулися Адам із Євою і на власну хату. Поставили її у селі на пагорбі над Рікою на бабинім городі. І сказали тоді односельці: “Єву до рідні своєї потягнуло”.

За рік, другий якось викінчили вони ту дерев’яну хату. Дядько Йосип допомагав. Але усе подальше життя у них вже не клеїлось. Серед поспільної вбогости краю ввергнуті вони були у бідність і нужду скрайню.

І в усім тім прийнято було винуватить Адама. Але хіба він один тільки й винен був, і в чому та його вина полягала. Два гасла носились у просторі над краєм. Гасло французьке, кажуть: “Не впійманий – не злодій”. І гасло друге: “Не вкрадеш – не проживеш”. А що як Адам красти, ну, зовсім не вмів і не міг. Хіба у тім його вина перед віком і перед краєм.

Він тільки трудяга великий був. Він столяр такий був, що в цілім краї такого пошукати треба, але не знайдете. Майстри не повторюються. А якщо і повторюються, то дуже рідко. Адам у колгоспній штельмашні столяром працював, трудивсь. Там тоді іще механізації ніякої не було, усе вручну, гемблем усе на руки та на груди свої доводилось брать. На силу власну, а вона ж уже по чужих світах розгубилася. Плата у колгоспі, звісно, яка була – ніяка, а вкрасти Адам нічого не міг. Трісок на підпал в’язочку принесе, та й усе. І то, сміючись, не раз налякували його управники.

Іще трудивсь Адам тяжко і вдома. Людям столярку робив. Замовлень не бракувало. Робив Адам усе на совість. О третій, о четвертій годині ночі осінньої, зимової пори у нього у сінях вже світилося. На гембель руками й грудьми вже налягав. Але плату з людей брав помірну, а то й зовсім малу. Совістився з чоловіка більше взяти, хоч робота й більше вартувала. У дядька Павла он які Адам вікна та двері подвійні вимайстрував. Як у хату заходиш, то наче в палац який, усе важке, надійне, коване. І щоразу Адама згадуєш.

Ув Адамовій хаті і тепер ще висить карточка, як він у колгоспній штельмашні біля своєї гемблярки у полатаній камізельці стоїть. Недавно мені доводилось і в тій колгоспній штельмашні бувать. Це маленька стара мурована будівля початку 50-х років, яка у вигляді своїм несе усі ознаки тої далекої уже епохи. Я роздивлявсь і всередині, і знадвору ту малу будівлю, на версі її замуленім вже осичина мала проросла, та все Адама згадував.

Адамове невміння жить стало популярним, символічним у селі і в краї. Не так чомусь подивовувались люди його столярному мистецтву, як сам Адам став об’єктом несусвітних насмішок та глузувань, яскравим взірцем людини, яка не вміє у цім світі жить. Із нього сміялися старе й мале. А хто міг у чім дошкулить, ущипнуть, то й дошкуляв. Не так прости люди, як сільське і колгоспне начальство різних рівнів – від обліковця до голови. Серед мізерної платні для загалу вони учиняли йому платню іще найнижчу. А траплялося, що от минає місяць, Адам місяць у штельмашні день при дню трудивсь, а йому й нічого, жодного дня не запишуть. Се витівки такі. За його тяжкий і добросовісний труд. На глузи, на кпини брали. Це тішило розтлінне серце. Надто ж, коли Адам при тому іще й мовчав. Але одного разу прорвався був, на економіста Путуса наскочив:

– Що за огонська мать, день при дню ходиш, а той не робить нічого, так йому записано, а мені нема. Що за огонська мать, одна республіка, а яка неправда...

Тоді економіст Путус узяв Адама за плече та й каже пошепки майже при людях:

– Ти чого, шлеку, розходився. Ти помовч, бо це вже політика. А за політику, знаєш, підеш туди, де Макар телят іще не пас...

Адам і замовк з остраху.

Не можна сказати, щоб ті кпини та знущання не зачіпали Адамового серця. Образа завжди є образа. Але й образи сі, кпини не в силі, неспроможні були витравить із його єства світлого світовідчування. І головне – внутрішнього відчуття Майстра. З яким високим надхненням і задоволенням столярував він, тягнув своїми великими руками гембля, як доладно, повільно й обережненько припасовував гладенько вистругані дощечку до дощечки, як тішивсь ясно, лице у тім моменті як осяйно прояснювалося, коли із дощечок тих повставала доладна річ. І то де б і кому б він не робив, то завжди так – у колгоспній штельмашні за безцінь, хазяїнові, чи діткам своїм стильчики та етажерочки майстрував. Ті етажерочки і тепер іще стоять червоно помальовані у закутку Адамової хати. Такі доладно милі й потішні навіть. Опромінені тихою батьківською любов’ю до дитини. Що навіть якби і не знав про їхнє призначення, здогадуватись, висновувать про те можна.

І я от пишу ці рядки та й думаю собі, як і я від того щасливий, що у Батьковій хаті на хуторі стоять дві речі, Адамом змай­стровані, і теж червоно, помірно, не блякло тобто, а й не густо помальовані. Дерев’яне ліжко із бильцями високими, що якби плечі людини. І кухор. У нім речі деякі мої, головно, книжки по світах назбирані, зберігались. І Мати у мою відсутність щовесни їх надвір виносили сонячного вітряного дня та пересушували. При одній лиш згадці про Адама на ліжкові тім завжди дарується, посилається тихий благословенний сон.

Ці речі надзвичайно дорогі моєму серцю. Минулої весни допоки їх пощадили, не зачепили вандали під час своєї брутальної акції у родиннім осідку. Але увесь час в моїм серці незіпхнуто острах сидить, що й ці неоціненні речі можуть порубать. Коли 1986 року після чергової акції вандалізму мене зі своїми шмотками усе-таки виштовхали із того прекрасного будинку, я, настраханий, поспитавсь ув одного свого офіційного побратима, чи у новім помешканні мені розкладать книжки, чи нехай гамузом лежать, бо все одно спалять чи порубають, то побратим той відказав рішуче й однозначно:

– А все одно порубають.

– А може, спалять, – ще перепитав був я.

– Ні, порубають сокирою, – однозначно ствердив той побратим. Сказано це було наче жартома, але мовби і всерйоз, якщо я того побратима в уявлювані своїм проглядую.

Так що якщо акція вандалізму у нашім родиннім осідку щодо мене за мою причетність до художнього світу була учинена навесні 1992 року, то планувалась відповідними органами та структурами, може, іще навесні 1982 року, коли той побратим уперше на хутір приїхати попросивсь. Коли роковані на порубання у 1986 році в’язанки книжок та рукописів у січні 1993 року іще лежать непорубані, то ся акція, очевидно, іще чекає свого часу. Як і Адамові прекрасні вироби.

Коли майстрував, робив Адам свої столярські вироби, то об оплаті не думав, не згадував тоді. Про достойність речі тоді тільки й опікувавсь. І так у кожній речі, у кожнім ділі, до якого ставав Адам. Чи навіть роз’яснював кому, як котре діло робить треба. Тупцявся довго усе коло того, навкарачки ставав, приміряв усе, око прищулюючи. Ще й приказував, примовляв при цьому: “Воно лучче сім раз відмірять, а потім один раз відрізать”. Як наприклад, пам’ятаю, братові нашому старшому роз’яснював, як йому треба двері у сінях зробить та вставить. А до садовини ізнов який негаснучий до самого кінця життя інтерес у його житті палахкотів. Аби-но глянув де на мале деревце садове, так думка його одразу уже й о тім пливе, як би галуззя його зайве повідрізувати, щоб крону ідеально досконалу спрямувати. Як Шамнюки хату батькову, отчий дім спалили, а садок, у тридцяті роки ним закладений, іще стояв, то Адам приніс живчики та й прищепив у садку біля своєї хати у селі – дві яблуні та одну грушу. Вони й тепер ростуть – то вже рідкісні у нашім краї сорти. Але скоро, до наступної весни іще, садок на батьковім хатниську вирубали. І Адам сильно жалкував, чому він іще живчиків інших різних рідкісних сортів садовини не приніс та не прищепив у селі – так і щезли вони із садків нашого краю.

Як не дивно, а захоплювавсь Адам і риболовлею, хоча будь-яке насильство над найменшою бодай істотою животвору не узгоджувалось із його сумирною натурою. Та що було, те було. Із пісні слова не викинеш. Адам обладнав кілька ліщинових прямісіньких, як стріла, вудок, і в перші роки подружнього життя часто виходив на Ріку на риболовлю. В основному в недільні, в святкові і присвяткові дні, бо у дні буденні хто ж його від роботи відірве. Та й чи відпустить Єва. А рибу як коли – коли приносив, коли не приносив. Нею і не тішився надто, як то буває, при тім знадно тішаться декотрі рибалки. АдамА може, і не риба так інтересувала, як оте просиджування в самоті над водою та розмишляння. Надзвичайно елегійний стан відсторонення душі од жорстокої і незбагненної мирської суєти.

Єві те заняття риболовлею не подобалося. Але до якогось то часу вона іще стерплювала це. А однієї неділі, коли Адам повернувсь був із риболовлі з маленьким рябим смугасто окунчиком, Єва накинулась на Адама зі сваркою, укінці поламала із тріском усі його ліщинові вудки.

Відтоді Адам уже більше ніколи не ходив на риболовлю. Навіть не згадував про неї. Тільки на Ріку дивився часто довгим сумним поглядом, але декотрі кпини, глузи та насмішки діймали Адамове серце глибокою образою і виливалися таким безпо­радним одчаєм, перед яким мала зупинитись найжорстокіша душа, але ж не зупинялась, а іще непогамовнішою похіттю повнилась, розросталась.

Було це, діялось тобто, як головою колгоспу був Дромбель. Хоч і всі інші голови, які приставлювані до землі у селі були – ті, що перед ним перебували, й ті, котрі після нього ішли, слідували – не на те, звісно, приставлювані були, щоб людям і землі добро робить, а скоріш, його протилежність, але сей вирізнювавсь з-поміж усіх інших особливою ревністю в означенім покликанні. Се покликання, щоправда, часто в пресі та по радіо, як виняткову любов до землі зображували. Насправді ж “...удавсь на всеє злеє проворний, завзятіший од всіх бурлак”. Дромбель і сам того не приховував, не таїв ув офіціозній агітації та пропаганді. Якось мені Гандрій Швайка розказував, що на власні вуха чув, як Дромбель своїми вустами на людях нахвалявся, що коли він котрогось дня не зробить великого зла, то той день невдалий для нього, і цілий день не їсть, апетиту нема, а от коли зло великеє комусь учинить, то одразу цілого гусака з’їдає. Такий непогамовний апетит з’являється. А зло творить у колгоспі простир широкий. Скільки домів у селі та по хуторах, стильки й зла щодень витворювать можна було. Тому города послать тракториста переорать, у того гусака застрелить та й у машину вкинуть. Да хіба все і спом’януть можна, якого іще зла можна було натворить при ревности великій голові у своїм колгоспі. Тут поле широкеє і простир для дії.

Дромбель і раніш часто присікався до Адама, як у штель­машню заходив. Не так присікався, як із висоти свого становиська на кпини брав. Зайде, бувало, голова у штельмашню та й одразу очима банькатими Адама шукає:

– Але ж ти, Адаме, і лінтюх, і робота твоя нікудишня, якби малого дитяти...

– Таке кажете... – тільки й віднікується, переступаючи із ноги на ногу, Адам.

А Дромбель у тім часі кому бравішому свій зухвалий усміх подає. Але все те проходило мимо Адамової вразливости якось проминально.

А тієї передосінньої пори, коли вже Адам на пенсію вийшов, роздавали у колгоспі за Рікою на лузі отаву на процент косить. Скосить, висушить і згребти треба було. До повного тобто порядку привести. А дільба така. Дві копиці – в колгосп, третя – тобі.

Подавсь і Адам із косою на луг. Тим більш, що зима набли­жалась, а сіна бракувало.

Може, місяць він на тому лузі воловодився. Мало, що скосив з гектар, а мо’ й більш. Отава добра видалась. То ще й висушить треба було. Задощило. І в копиці склясти. Адам хазяйські копиці клав, втоптував, не як інші, вивершив вилами, та й увесь луг тими копицями задрібнив. Ув Адама вісім копиць виходило, як гора, їх можна було на дев’ять розподілить, але дрібнити Адам не захотів. Бо тут, як і в усьому, ґрунтовний до справи був.

На дільбу сам Дромбель приїхав. Подививсь та й каже Адамові:

– Вибирай собі дві, на які око твоє дивиться, а шість моїх.

– А що там вибирать, як вони тугенько стоптані, усі однакі. Адам голові Дромбелю у ноги впав, як колись тому лейтенантові перед цегляною стиною:

– Та же помилуйте, хоч іще пів копиці відважте, як і належиться, якщо не цілу. Се ж несправедливість яка. Якби ж я був да знав...

– Треба було знать... – тільки й кинув на льоту Дромбель та й поїхав.

А через годину вже й трактор приїхав із великим причепом. Та й відвезли ті шість копиць у сусіднє село Дромбелевим родичам.

Адам же присів біля копиці та й зайшовся неймовірно сильним плачем. Така нез’ясовно глибока розпука найшла на нього. Якби і не за сіно, а хто вже зна за чим.

Але Дромбель того Адамового одчаю уже не бачив.

Коли Адам уже все лежав на своїй убогій постелі і читав оно усе що під руки потрапляло, аніж по господарству порався, й коли у повітрі вже носилось передчуття невідворотного, до Адама почали навідуватись післанці із громади євангелистив. Вони знали його чесне трудове життя і сумирну покладисту натуру. Хоч у нашім краї вони й до кожного навідуються, чия душа уже перетинає смугу передсмертельної небезпеки.

Адам із застиглою пильністю у своїх синіх старечо вже очах та з увагою винятковою (душа потрібне слухала) вислуховував умиротворюючі речі післанців-проповідників.

Де будеш у вічности, Адаме? Тобі, живому, іще є порятунок. Мертві тієї можливости уже не мають.

Із застиглої зосереджености на Адамовім лиці висновувать можна було, що теє його душу глибоко нерозв’язно зворушує і обходить. Але на пропозицію прийняти водне хрещення (хто хреститься і увірує, спасенний буде, а хто не увірує, осудженний буде) відказав відмовою:

– А якої віри уродивсь був, такої вже і помиратиму...

Що мав при цьому на увазі Адам, те залишилось при ньому нез’ясовною загадкою.

Через якусь особливо ніжну прихильність дітей до матері Адам і тут, у родиннім окруженні, опинивсь у звіснім відчуженні серед продовжувачів роду свого.

Як уже відзначено було на початку повісти про Адамове життя, помирав Адам дуже й дуже тяжко. Тільки дивитись на його тривалий затяжний плач без сліз було неможливо. По хаті в імпеті нетерпеливости нез’ясовної швендяли туди-сюди домашні, не знаходячи місця і своїм душам. Нез’ясовний у таких моментах дух відчуження і протиборства носиться у повітрі.

І тільки коли Адама не стало, на лиця спав і застиг прозорий смуток розкаяння. Може, те почуття і діткнулось декотрих сердець. Бо по якімсь то дні приїхала дочка Адамова із сусіднього села, де вона перебувала у заміжжі, та й каже матері:

– Батько мені цієї ночі снились. Ніби зайшла я у хату, вони лежать на постелі та й кажуть: “А чого ти мені нічого не при­несла?”

– Значить, треба щось занести на могилу.

Того ж таки дня дочка поїхала до містечка, купила там ядрині зелені грона винограду та й віднесла його на Адамову могилу.

Ах, як часто багато чому справжню ціну ми складаємо, тільки як вже втратимо його. Та час, на жаль, ніколи повернути назад неможливо.

Написалось от, та й ізнов спогадалось із вичитаного, в яких тяжких муках помирав видатний музика, автор знаменитих “Мрій” Роберт Шуман. Що аж дружина його благовірна, дивлячись на тії муки, впала навколішки, та й молить Господа стала про звільнення його від тяжких страждань. А в скорім часі Роберт Шуман і упокоївся.

І тоді сказала дружина його сиротам, дітям своїм:

– Чи знаєте ви, кого ви втратили. Ах, ви не знаєте іще, кого ви втратили.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка