Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка


Розділ III Я НЕ ЇДУ ЧЕРЕЗ САНКТ-ПЕТЕРБУРГ



Сторінка3/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43
Розділ III
Я НЕ ЇДУ ЧЕРЕЗ САНКТ-ПЕТЕРБУРГ

Виїхати уранці із села завжди проблематично. Три рейсові автобуси проїжджають майже одночасно, але жоден із них не просвічується, чорний, тобто напханий людьми, до немож­­ливого вщерть напханий – і не зупиняються, тільки хвости показують. З трубок своїх чорних закіптюжених задніх перед людьми білим димом хвацько пурхають. Пурхне – і поїхав собі, хвоста показав. Надто ж в понеділок, коли молодь із сіл до міста з ви­хідних від батьків туго понабивані торби з провіянтом тягне. Аж автобус вгинається. “Лави ідуть каесемові – дальня вгинається путь”.

Але я струшую із себе поранкову невмиваність. Треба йти, рухатись, щоб не уривалась послідовність, безперервність дороги, і щоб плин думання мого не зупинявсь і не уповільнювавсь.

І я йду до церкви на зупинку. Тут уже стоять люди, теж молоді в основному, але є і літні – чоловіки й жінки. Кудись то треба їм, і хтось то, щось то десь то чекає на них. Усі струшують із себе поран­кову невмиваність, і в стан активного бадьоріння випросто­вуються.

Сріблиться банями церква й у далину свої благовісні привіти шле. Як під’їжджаєш, або підходиш до села із далекости, із хутора дальнього котрогось, то вже й просвічується крізь зелень, срібліє її маковиця. Й благовісні тремкі дзвони доокіл посилає. Чуть. Й подивовуєшся ти спершу від дивини нез’ясовної у серці у своїм, а що ж то тремтить довкола дзвонами тихими – й тоді аж око твоє ті срібні верхи крізь вікна в дооколі, прогалини в зелені завважує.

Щоправда, у зв’язку з конфліктною ситуацією роботи коло храму спершу уповільнились, а відтак припинилися зовсім. Крила в людей опустились. Купка цегли, до стіни прикладена, осідає.

І ось не місцем молитви стає храм, а місцем розбрату. Поду­мав я.

І тільки-но подумав, як із-за рогу церкви Мокреня виходить. Мокреня – це підтоптана, геть зісохла до мумії легкої жінка, їй давненько вже за сімдесят, а рух її, як дівчини юної, як молодички молодої, дух її зактивізований бадьорий, енергія і сила необорна так і струменіли в цій жінці. У хорі на похоронах на цвинтарі відспівувала вона покійників вже років двадцять п’ять тому, коли церкви нашої не було й звершувати поховання небіжчиків із священиком заборонялося. Воно не заборонялося офіційно, до­зво­лялось привозити священиків із сусідніх сіл, проте управа сільська довідки на те, документа, яким факт смерти засвідчувався, не видавала. Мати мені іще розказували, як помер був на нашім хуторі 33-літній великий страдник Мишко, з дитинства до ліжка, а пізніш на одне сидіння прикутий (ах, як він життя в останні дні просив, розказували), то пішов батько його до голови за довідкою, щоб зі священиком його поховать. Така воля, заповіт того страд­ника був. Голова тогді саме на городі своїм порався. Вислухав він уважно прошака та й каже:

– Се знаєш що, голубе сизий... Оце приходь через тиждень – я тоді тобі справку дам...

І це мало означати, що не дасть він такої довідки, бо ж не лежатиме на лаві небіжчик цілий тиждень. Сей жарт розуміть треба. Тому й не сказав батько страдника того жодного слова супротив голови. Повернувся та й пішов собі.

Ото уже тоді Мокреня з півчими, яких сама і зорганізувала, на цвинтарі небіжчиків відспівувала. По церквах дооколишніх, по монастирях вона все їздила. Довкола неї жіночий гурт відпо­відний гуртувався. Сили, енергії й активности їй не позичать.

У світлі останніх подій Мокреня очолила супротивне крило парафіян, які були на схід задивлені. Діяла вона з активною дивовижно невідпорною наступальністю. Й куди тільки знала, щодень їздила. Погрожувала навіть селу цілому:

– Якщо церква не стане моєю, то я взагалі її закрию.

“В такій непримітній плоті який могутній супротивний дух розбуює”, – тільки і встиг подумати я, а Мокреня вже прямісінько до мене простує. Оком одним заскаленим в прищурюванні водить, обмацує мене. Пальчиком відтак поманила:

– Ходи-но сюди.

Я гурт людей, котрі автобуса чекають, позоставив, за нею іду. За кроків кілька Мокреня й зупиняється, за рукав мене шарпає, бере:

– Ти но скажи мені, що воно таке кефальна церква і кефалісти?

Ніби не знає. Насправді ж вивідку робить. Але я як умію, що знаю, так і розказую їй. Мокреня проте і вислуховувать не стала, а своє провадить почала:

– Тут, бачиш, таке. До нас один депутат Блакитнюк при­їжджає, і хоче поробить нас кефалістами. Але ми не дамось. Ми будем бить, нехай іще раз поткнеться... Будем бить!..

Я щось оправдувальне хочу розказувать, а таке, що недавно був прочитав у в одній статті. Я говорить зібравсь про те, чи угодне це буде в Господніх очах, як ми в ім’я Його спереча­тимемось та розбрат поміж собою сіятимемо. Хочу говорить таке й наче говорю уже, а воно з несмілих слів моїх вислизає від наступу сміливішого сили іншої супротивної:

– Отож, я і кажу, чого він, Блакитнюк, з... ний, колотить нас, ворожду сіє. Хіба таке угодне, – на своєму міцно стояла Мокреня, – Ось нехай тільки поткнеться іще, будем бить! Будем, будем бить!

Вона і далі говорила б. Завелася вже. Але на дорозі навпроти нас зупинилася сіра “Волга”. Священик із сусіднього села прочинив ізсередини дверцята, сива гостра борідка його захи­талася в колиханні. Він поманив Мокреню, і вона підтюпцем поспішила на поклик. А ще через мить сіра “Волга” проковтнула сю маленьку туго збиту людську плоть, і вже в іншім місці випромінюватиме вона згусток кипучої енергії й позначатиме ним цілі світи.

“Який маленький гвинтик, а який складний механізм, яку перехрещено заплутану машинерію із складу людських душ в одну мить в обертання, в дію і круговерть приводить”, – ізнов подумав я. І згадав Сталінове визначення людини, як гвинтика. Пізніш, культ уже розвінчуючи, се окреслення часто критиці піддавали. Людина, мовляв, се велич, се ціле безмежжя, а не якийсь гвинтик. Так то воно так. Але, може, і гвинтик, що у здвигу малім своїм у рух та розбуювання пристрастей он яку машинерію складну, зіткану із людських душ, в одночасся приводить. Маленьке коліщатко у механізмі.

Відтак і автобус один зупинився, і хоч назад вичавлював він мене вмістом своїм, а таки вдалося мені у порожнину його, стогнучу від перенапруги, упхаться. Й у містечку на автобус у Місто квиток поталанило взять.

І тільки тепер згадав я, що же десь у другому містечку записана моя заявка на квиток до Санкт-Петербурга. Але це ще треба майже два дні вичікувать. І я упевнюю в думці себе, що добре зробив, змінивши маршрут на Місто. Через Місто ті ж самі поїзди проходять в опівнічну сторону. Може, я іще раніше ізвідти виїду.

В автобусі людей було багато, але вже все одно вільніш стоять можна було. Поруч мене якийсь то чоловік, за бильце три­маючись, у кутик притисся.

Ми розговорилися. Чоловік був добрим розсудливим спів­розмовником. Родом із лісового села з-за Ріки. Там відзначено високу радіацію. Але лице сього чоловіка було рум’яне і не несло у собі печаті тієї блідости, якою переважно стали позначені лиця поселян нашого краю після Чорнобиля. Коли я вдивляюсь в ці бліді лиця – старечі, літні й молоді, юні, надто ж в дитячі – щемкий жаль прокидається у серці. А розумінням своїм в такі моменти я осягаю вбогість рівночасно і нашого краю, і його скривджених долею поселян. Але коли я запитував у знайомих або родичів, чи завважують вони сю різку переміну на наших лицях, на лицях наших дітей, чи пам’ятають, якими рожевощокими (голкою штрикни – і кров бризне) вони були ще років шість, то більшість відповідала:

– А, здається, такими і завше були...

Ми згинаємося під усе побільшуваним тягарем пам’яти, сказав філософ. Але ми й погибаємо, коли пам’ять наша короткою стає. І якщо ми перестаємо пам’ятати, хто ми, якими ми були вчора, то завтра це може виявитись жахливішим, аніж сам Чорнобиль.

Лице того чоловіка свіже було, незважаючи на численні зморшки по літах. Й по ньому висновувать можна було, що чоловік той алкоголем не зловживав, а то й не бере до вуст своїх його зовсім. У тих лиця інакші, зім’яті, як зів’яла печериця. Руки його грубі робочі були.

Мої спостереження щодо цього виявилися точними. Чоловік той належав до громади євангелистів, і, звісно, алкоголю це споживав. Ми говорили про сучасну картину світу і порятунок людської душі. Мене подивувало, як розсудливо логічно він про усі сторони життя розмишляє. Я в голос його рівний виважений уникати почав. Десь то я чув уже такий рівний виважений голос у логічній доказовости своїй щодо кожної речі. Ах, се голос одного довголітнього каторжанина. І з подивуванням подумав далі я, який же великий розмаїтий сей наш світ, але і в нім зустрічаються не лише схожі людські лиця, а й подібні голоси, й однакове розмишляння...

Чоловік згадував, як в передніші часи покликано було його до одного молодого чекіста, і чекіст той говорив йому:

– Ви що думаєте, що я не читаю. Я також Біблію читаю і дещо знаю...

При цьому чоловік той краєчками вуст тихо осміхнувся, і посмішка та попередила, нагадала, що великий спокусник побіля завжди ходить і патрикує, чигає.

Я розказав чоловікові, який розбрат учинився в громаді нашого села. На ознаки розсудливости на його лиці набігає тінь жалю й також кладе свою печать. І вже тихіше й поблажливо, ніяковість у собі пригублюючи, долаючи, каже він:

– Воно, бачте, наш люд, наш нарід такий, що сам від себе від­мовляється, мовби не знає, хто він такий і є. Таке витворюється від нетерпимости одне до одного, від невміння сусід із сусідом жить. Але так воно не мало би буть. Самому проти себе іти не треба, і від­мовляться самому від себе, як же відмовишся. Се хіба на посміх самого себе перед людьми виставлять. Так не мало би буть...

Далі говорили ми іще про те, що кожному народові дано простір і час його обітування. Ах, залишається простір, але щезають, буває, народи. Де та Римська імперія, і де великий прозорий простір татаро-монголів. Вже гинші племена у сім просторі свого часу, може, ждуть. Бо простір і час, буває, не рівночасно дається. Є от простір, земля цвітуча Прекрасна, але часу от не дано тобі, народе, без долі, не дано іще, а мо’ й не буде дано взагалі. І от в позачасовім просторі, в ірреальнім своїм бутті народ витворює прекрасну пісню, як мрію, як тугу о можливім реальнім бутті. О, Господи! Пошли ж йому, вбогому, його час! Бо, може, він стомивсь в чеканні довгім, що не схиляється він у молитві про волю щоденній, а один проти одного бунтувать починає, й сам од себе одмовляється, і не шанує, не впізнає, визнавать не хоче пророків і пастирів своїх, які посилає йому Господь. Чи ж то не є зневажання й спокуса Божих замірів високих. Бо, може, на тобі ознаки й заміри високі учинить, явить дано. Поглянь-но довкола себе. Да як же поєднано, як переплетено усе на цім світі. Від одного кроку твого, від чину твого одного щастя й доля іншим народам можуть засіять, як і від кроку супротивного, можуть буть роковані вони на неволю й пагубу. Та же інші, може, довше чекали в молитві й терпеливости своїй.

Се був невдалий, зіпсутий автобус, яким ми їхали. Він повіль­ненько спершу котивсь помітно. Далина не летіла, як звично, назустріч, а тихо уповільнено наближалась. Відтак щось стуго­ніти, гарчати унизу автобуса починало, ніби зачеплювавсь там він об дорогу чи як, і враження таке надавалось, що от колеса у нього поспадають, автобус стане, зупиниться, й ми у леті вниз попадаємо. Я став навіть готуватися в думці до того моменту, щоб не застало це зненацька й несподіваною була реакція. Коли гарчання унизу автобуса посилювалось, то водій, малий неза­видний хлопець, гальмував. Зупиняв машину, виходив з кабіни, оглядав автобуса іззаду і по боках, щось то там штурхався, робив. Минало хвилин п’ять, машина рушала з місця, ніби весело, вселяючи надію, як би його все-таки доїхать, доплентатись. Але в скорім часі двигтіння унизу відновлювалось, неухильно посилювалось. І все повторювалося. Тільки за кожним наступним разом зупинки довшали, шофер вовтузивсь усе нервовіш, й інтервали між зупинками усе коротшали.

– Та же, мабуть, ми тим автобусом не доїдемо сьогодні. Бачите, який слабенький шофер... – кажу я молодій пишній дівчині, що опинилась, стоїть поряд. – Хіба такий слабенький довезе...

Дівчина посміхається тихо, звісно, думаючи о своїм.

Чергова зупинка виявилася надто тривалою. Пасажири на лицях своїх і в нервових рухах виказували нетерпеливість. Я глянув на годинника і про себе відзначив, що нам би давно уже треба було у Місті буть. Нарешті шофер відчиняє двері. Люди виходять в усвідомленні певнім, що автобус далі не поїде. До Міста іще залишається кілометрів з двадцять. Наокруги – поле. Такий погідний сонячний день, останній вересневий день. Чекаємо, виглядаємо, чи не з’явиться з-за повороту хоч який автобус у напрямку Міста, щоб підібрав нас. А думка моя іде о непередбачуваній випадковости, яка чигає на людину, підстерігає на кожнім кроці, узгодження із замірами й плянами цієї людини не питаючи.

Ось так одна непередбачувана мить, ось придибенція випадкова, і усе летить шкереберть, можливо, докорінно міняючи лінію усього подальшого життя людини.

Нарешті із-за повороту виринає смугасто червоний автобус. М’який.

Просторий. Кожен патрикує, уявно визначає місце, де має він зупинитись, щоб в числі перших втиснутись. Спробуй-но вгадай. Я опиняюсь в числі перших біля дверей. Спалахує і жевріє надія. Вирішено взять тільки десять чоловік. Я в числі їх. Заходить, втискується значно більше. Автобус сей мчить швидко. Стоїмо в проході. Із наближенням до Міста у моїм єстві повільно всюди­проникно розлягається полегшення й бадьорить настрій.

У Місті з автобусної станції я їду тролейбусом на залізничний вокзал. Після хутора я завжди розгублююсь у міському велелюдді, де машини й люди переплелись у ворогуючі супротивности, творячи таке напружене безперевне пульсування, що лякає, погрожує щомиті зірватись вибухом, трагедією. Й мить ся невловимо тонка, неосяжно коротка. Місто завжди лякає мене сим дражливим грізно пульсуванням страхаючим ймовірним своїм. Надто ж як із хутора я в місто потрапляю. Так розгублююсь і ніяковію я у гамірнім велелюдді. Немов ув інший світ, на іншу плянету потрапляю раптом. Й у самоті невимовній опиняється серце моє. Аж поки не призвичаююсь, не адаптуюсь трохи. Хоча повністю адаптуватись у місті я ніколи не можу. І, здається, уже й не зможу. І се відчуття страху й розгублености у гомінкому місті із старінням усе зростає і посилюється.

На залізничному вокзалі мене подивовано вразило не­зчисленне скупчення людей. Буквально товписьками були запруджені усі проходи й виходи, усі зали й закутки не тільки в середині вокзалу, а й знадвору на пероні, на якій то частині простору, що прилягала до вокзалу. В основному це були молоді й середнього віку люди, переважно жінки, хоча й чоловіків чимало було. В основному це були фізично здорові, гледжені з лиця люди. Такі однотонно зосереджені й спрямовані однотонно були їхні лиця. Вони стояли чи сиділи, походжали серед своїх численних чемойданів, валізок, пакунків, клумаків. Були се поклажі й величезні, завбільшки з півкімнати, може. “Чимсь то напхані вони”, – подумав я. Декотрі люди були також обвішані торбами. Вони пильно патрикували за своїми пакунками. І як подивитись, то очі їхні, погляди їхні тільки й оберталися, що в колі цих незчисленних пакунків. Видноколо їхнє цим і обмежувалося, й погляд далі не сягав. Тільки й світа, що в цім. Й гинші світи та світобудови для ока їхнього вже недосяжні були, не існували.

Мандруючи у свої молоді літа трошки по світах, що входять в одну шосту земної суші, я не раз бачив переповнені вокзали, але чогось подібного, такого стовпотворіння я іще у своїм життю не зустрічав, не доводилось бачить такого. Окинувши поглядом численні різнокольорові чемойдани, сумки, валізи, торби й торбочки, я подумав гіпертрофовано, може: “У торбах цих можна було б перевезти такі країни, як Голландія, Бельгія і Люксембург, разом узяті”.

Сі люди і називалися торбешниками. Куди простували вони і що везли в своїх численних торбах – се тайна, і її надійно оберігало, не виказувало шкуратяне, шкірзамінне й матерчате одіння сих численних поклаж.

“Єден в Польщу, другий у Подольщу, третій – в самую Москву”. Згадав я пісеньку, її співала, сидячи коло теплої груби Гантонова Ганна, а Гантін на полику коло груби лежав. Його лице, усмішкою тихою осяяне, д’горі у стелю білу спрямоване було. І цвіло. Я чогось то зайшов морозяного білого недільного дня 1946 року до них в хату ізнадвору. Й теплінь нез’ясовна ласкава огорнула мене. Гантін і Ганна тоді іще молоді були. Незнана, неспізнана, непрожита елегія родинного щастя щемкою хвилею нагорнулася на мою свідомість. А в пам’яти тільки відбиток пісні зоставсь.

Останнім часом я багато і часто чув про торбешників. Але в такім великім числі в одному місці забачив їх уперше. Се плем’я з’явилося порівняно недавно, в останні роки, коли перебудова неухильно прошкувала до свого апогею, набувала ознак незворотности, про яку так часто нагадував керівник держави й ніби ініціатор цієї затії. Відкриті були границі. Щоправда, як для кого. Наприклад, я сього не відчув і не вірив у те. Для мене границі залишались закритими й такими зостаються пожиттєво, може. “Для мене все одно, що Пілсуцький, а що Шмиглий...” Казали наші Мати. Але факт той я завважував, спостерігав. Багато наших людей почали їздить у Польщу, а ще більш, може, приїжджать стало до нас поляків. Вони закупляли у наших крамницях усе, що на очі натрапляло, й що купить та вивезти можна було. Телевізори, пилососи, посуд, ножі, голки і навіть свічки.

Звичайно, вивозили не тілько поляки й не оно в Польщу. Вивозили те ж саме й наші люди, які в Польщу та в інші сторони світу їхали. Й дуже скоро, отже, дивна ситуація в наших крамницях витворилась. Пощезало у якусь то мить усе. Не стало ні телевізорів, ні посуду, ні ножів, ні голок, і навіть свічок. Найнеобхідніших в ужитку речей не стало. От і танцюй. Але щось то і поляки нам привозили, щось то й ми у них купляли і від них привозили. А як же. Жабуриняче зелене одіння, що його ви на молодиках наших бачите, привозили гумки для жування, смочики там різні. Наш сучасний чоловік, бачте, який. Він мавпувати любить, звик. Він побачив на полякові жабуриняче одіння, та й собі його хоче, усе за нього віддасть, корову останню продасть, збуде, і душу продасть. Він голим і голодним зостанеться, а ти йому дай гумку пожувать, смочик в зуби втикни, дак він тобі всю свою господарку перепише, а потім і жалітиметься, що він бідний, голий і голодний. Подумати б наперед треба було, що ти же іще не поляк, а вже пнешся. Але ж засіла в печінках нашому чоловікові тая чужа мода, що він через неї від усього відмовиться й душу запродасть. І його у тім мавпуючім схилянні а хоч кому ошукать легко, що раз плюнуть. Якби він свою моду мав да за неї і тримався, то обвести б навколо пальця його було б нелегко одразу, і статечнішим виглядав би він у чужих очах, і діткам його, може, лекше велося б...

При розмишлянні о тім я от згадав, що у якійсь то центральній московській газеті мою увагу привернув знімок чоловіка у спідниці довгій до п’ят і широкій. Повідомлялось, що чоловік той із однієї полуденної екзотичної країни. Край малий його вигибать став, тобто люди корінні переводитись почали. Мале число вже особин у нації, у племені того краю позосталось. І от управа, старійшина, старшина племені того ухвалу, закона прийняли: кожен поселянин із чоловіків дорослий тілько у національнім одінні, тобто у спідниці довгій до п’ят і широкій має ходить, не інакше у громадських місцях, на людях з’являться. Й до ООНу самого їхать у одінні отакім. Бо якщо нап’ялить він на себе синю жабуринячу зіжмакану чи стилізовану під зіжмакання польську одежу – курточку і штанці – то мало сказать, що здеруть із нього це одіння. Такого від­ступника до суду, до трибуналу поведуть, і кару, як за відступ­ництво, яку вже там визначать, дадуть. “Чому у нас відступ­ників так много”. Це дома, чотирма стінами од світу ставши одго­родженим, ти можеш вбрання різне там польське чи сингапурське жабуриняче зіжмакане чи під зіжмакане стилізоване, розлітайки там різні на себе нап’ялювать та й тішитись самому собі з того, як мавпа перед люстерком, своє походження, може, спогадуючи, але коли ти на люди у громадські місця ідеш, або до ООНу їдеш, то прошу пана ласкаво, і сам будь людиною, тільки своє законом окреслене, і одягай на себе, спідницю тобто довгу до п’ят і широку, щоб отаким робом признаватися до вигибаючого племені свого, до своєї національної ідентичности. Та нагадувати світові, що ми іще є, не вигинули іще дощенту.

Спогадав я той знімок – й інший також спогад затим побіг. Якось то одного разу зайшов я був у сільський наш продуктовий магазин. А людей там назбиралося – повний магазин напхався. Й іще з усіх сторін села поспішають, підтюпцем котрі, плавом пливуть. Хліб привезли. В чергу шикуються, і стовписько витворилось. Став я тих наших людей розглядувать. Ну, що за одіж на них. Що старе, згорблене уже, а що підліток – мода одна, фасон один, курточки, розлітайочки усе синтетичні, паперові, інтернаціональні, соціалістичним вибором у наш край принесені, подихом нового життя. Ні тобі колишнього полотна, ані сукенця домотканого на валюшні у Рудні валеного, ані краму казенного, купцями із заморських країв привезеного. “Се ж якби діди та прадіди, бабусі та прабабусі у свитках своїх та чемерках добротних своїх повставали да на насліддя своє капронове, синтетичне подивились, ото подивувалися б: “А що же, любі унучки, до якого ж се краю ви докотилися, дожилися, безрідними стали, що нема у кого вам і свитини позичить?” – подумав був тоді я. І самому мені зробилося раптом так відсторонено сирітливо, ніяковість і безрідність й моє єство скували в наелектризованім стовпиську людськім у черзі за хлібом.

Й раптом до магазину Уліян із нашого хутора зайшов. І Ганя Михаїлова зайшла. У традиційних колишніх народних строях своїх. Вважай, що на цілу округу сі двоє людей і були винятком, що в багатьох молодих односельців викликало насміх. Насправді ж се ж мало б пробуджувати в наших серцях цілковито погордливе подивування. Віяння капроново-синтетичної інтернаціональної моди не торкнулось цих двох людей. Різних там курточок чи розлітайочок, не кажучи вже про польське синє жабуриняче одіння, вони не визнавали. Уліяна тільки й можна було бачить, що у френчикові сивому сукняному давньому, у штанях на косе шво – щоправда, залежно від сезону штани могли не буть такі, тобто й не на косе шво були на нім, Уліянові, штани, френчик же завжди обов’язковий, хіба вже спека сильна стояла, то в сорочці білій полотняній одній був. Чи ся одіж у нього від батьків, від предків своїх позосталася, чи поновлював він її повсякчас, нову на такий взірець шив постійно – це сказать важко. Та й зі сторони не будеш у те вникать.

Так само і Ганя Михаїлова. Які рясні барвисті заткані із окрайцями спідниці у неї водилися, а сорочки вишивані на ній як око милували. Якось то Марта Романова у Місто на базар польський поїхала уже в перебудовні часи. Іде вона вулицею гомінкою, маса людська спереду у неї суне, й маса така ж позаду в неї. Зирк о котрійсь то миті Марта – аж попереду серед гурту спідниця рясна, окрайці вишиванками позатикувані барвистими. Ганя Михаїлова. її спідниця. Такої в цілім світі нігде ні в кого нема. Крок пришвидшила Марта. Чимдужч доганяє. Наздогнала нарешті. Так і є. Вона. Удруге упізнала Марта Ганину спідницю, коли та спідниця на машині лежала. Й везено було її. А кожух жовтий по п’яти який у Гані Михаїлової був. Окрайці теж вишивані червоними, де й чорними нитками. І в Уліяна теж такий кожух був. Тільки різниця між ними проглядувалась. На Уліянові кожух був якби на чоловіка шитий, й вишиванкою не оторочений, на Гані ж кожух такий, якби на жінку шитий.

І от коли зайшли були тоді до магазину в селі Уліян та Ганя Михаїлова, то враз осяяння дивне найшло на мене, яка то нитка споріднености поміж мною, а поміж предками забриніла і пульсувать почала. Відстороненість й самота моя розсіюватись стали. У світлі строїв традиційних народних на сих двох людях. І подумав був тоді я: “А що ж, коли вигибає плем’я, над прірвою до загину свого, то й одіння своє традиційне народне і на двох людях може іще у душу дух оновлення і єдности вселить і від падіння остаточного у прірву втримать”.


* * *

Біля усіх кас на вокзалі, як і біля кас попереднього продажу квитків наелектризовані людські товписька – не підступиться. Торбешники виявилися аж надто агресивними. На моє прохання дозволити взяти мені, як анвалідові, квиток поза чергою, вони стали щільно стіною супротивною. Не підпускали. Ремствували. Вихопили із моїх рук пенсійне посвідчення і мало не роздерли, мало не пошматували його. За свої льготи я пішов у бій. Я боронився, я казав, переконуючи законами логіки:

– Я маю підставу...

Вони ж відповідали:

– Ми как дадим тебе подставу, та ти й зависнеш на ней…

– Жлоб. Мы как дадим тебе, дак ты до Санкт-Петербурга своего и не доедешь!

Проте я відступав не відразу. Пам’ятаючи, що краще не вступати в бій, аніж, вступивши, тут же й відступать, скуштувавши присмаку змагання. Із далини о миті оцій прилинули до слуху мого слова поета:

“І тільки гідний той життя та волі, хто кожен день іде за них у бій”. Це був білий сніговий грудень 1952 року. Здається, кінець місяця, бо 12 грудня суцільно білим полем у мороз мене відвезли саньми до села у лікарню, де я пробув рівно два тижні й де, окрім виснаження, у мене ніяких хвороб не знайшли. А це вже було після лікарні. Я лежав на полику під грубою, й примурок од печі з другого боку був. Я читав шкільну граматику, правила напам’ять собі зав’язував. А до них і приклади наводились. І от сі поетичні рядки й були до одного такого правила ілюстрацією. Правило граматичне давно із пам’яти вивітрилось, а ілюстрація зосталась. Рядки належали поетові Гете. Бо улітку 1963 я цитував із своєї пам’яти щось то елегійно-сентиментальне із творів Костянтина Паустовського нашому вінницькому редакторові, а він осміхнувся:

– Ай, сентиментальне яке...

І зі своєї пам’яти вже мені прочитав:

– Меч поставте на моїй могилі, бо я віддав своє життя за визво­лення людини.

Павза. І він осміхнувся ізнов молодий, кароокий, на окрилення у дусі часу націлений:

– Це Гете.

От тоді в моїй пам’яти і ті передніші поетичні рядки побігли.

До касирки я все-таки протиснувся, але вона сказала, що ані на сьогодні, ані на завтра до Санк-Петербургу квитків нема.

– Так ему й надо! Жлоб! – хтось жбурнув мені навздогінці.

І я спіймав його, сказане, уже відходячи. Але думав я уже ось о чім. Це ж справді ніби насміх безкінечно перейменовується те опівнічне місто. Столиця імперії, побудована на кістках наших предків у місці означенім. “Где прежде финский рыболов, печальний пасынок природы, бросал в неведомные воды свой ветхий невод...” І чому той фінський рибалка да “печальний пасинок природи”? Се тайна. І якщо не природи тайна, то вічна тайна поезії.

Отже, я не їду в Прибалтику через Санкт-Петербург. І не я визначив це рішення, а сама ситуація. Так буває інколи в житті. Якщо не в змозі ми або унаслідок сумнівів власних якесь означене рішення прийнять, то сама ситуація одиничність вибору перед нами являє. Ось так має буть, і тільки так, іншого другого шляху нема. І тоді в полекшенні заспокоюється людина.

Я влекшено зупиняюсь перед розлогою прямокутною таблицею на стіні. Таблиця розкладу руху поїздів. Вона угорі трохи, погляд мій угору побіг, за неї зачепивсь, і й мене наче цілого угору від метушливої товпи тягне, возносить, одділяє. “А Санкт-Петербург зачекає. Це не Прибалтика. Це Прибалтика може не зачекать. Ось візьме та й направду відійде, заграницею стане, й не проберешся уже туди – візи мені не дадуть. А Санкт-Петербург зачекає. Принаймні на найближче тисячоліття Україна від Росії іще не відійде. Й не одірвать її. Суверенна, незалежна, соборна, самостійна і т.д. республіка. В єдиній неділимій країні. Так приблизно полюбляє висловлюватись один із її керівників”, – подумав я і осміхнувся неозначено у думках своїх.

Відтак став таблицю уважно й пильно вичитувать. Ось він і буде мій 258-ий поїзд “Львів-Рига”. Поки що Рига. А там розмиш­лятимемо над новим маршрутом.

Але чи вдасться і на цей поїзд квиток узять. Ізвідки мені знать, що половина, або нехай і четвертина, чи й десята навіть частка торбешників не пхатиметься на Ригу. Ізвідки знать мені роз­мишляння їхнє і заміри їхні.

Поїзд прибуває і відправляється із Міста біля одинадцятої вечора. Ай, невигідно трошки. Це ж іще сьогодні, 30 вересня. Сьогодні я іще не половинчик, а доведеться брать квиток за повну плату.

Але стривай-но, стривай-но! Се ж можна час перехитрить. Ось їду я безкоштовно увечері у північному напрямку приміським поїздом у місто С. Поїзд 258-ий прибуває туди уже після двадцятої години ночі. Чверть на першу. А се вже буде першого жовтня. І я – половинчик. Може, у меншому місті там і торбешників менше буде. І легше, вільніш тобто, можна буде квиток узять.

І це рішення у моїм думанні не викликає жодного опору. Приміський поїзд відходить о шостій годині вечора, і у моїм запасі іще майже півдня.

Теплінь, як уліті. Листя іще на деревах. Жовтіє, червоніє, багряніє котре. Днів таких вже буде небагато. Щось Максим Рильський про те писав. І Олександр Твардовський теж, здається. Вірші останніх років у томику малім. Можна посидіть іще на алейках в парку. Тільки подумав отак, як уже і “Темні алеї” Івана Буніна біжать.

Але я їду до родичів. Три роки того родича не бачив. І от є час і нагода для відвідин.

Родича дома нема. Є тілько його дружина Віра. Вона відчиняє двері, і мене охоплює жахне подивувания. Я здригаюсь просто буквально. Як може за три роки зістарітись старіюча людина. Які неймовірно густі й незворотні в заглиблюваннях борозни й борозенця кладе невмолимий, невблаганний час на людське лице, як же віртуозно й руйнівно працює над людським лицем сей майстерний різьбяр.

Не впізнати просто стало Віри – так вражально змінилась, зістарілась вона за ці останні три роки. А пам’ятаю ж я її іще молодою! Було це тридцять п’ять літ тому. Коли унаслідок першої відлиги так ясно природньо де-де танув лід ворожди й недовіри. І дивно мені було чуть по радіо на малому полустанкові з підстриженими кущами (пахощі ж які весняні довкола розлиті були), що в Союз приїхав Йосип Броз Тіто із своєю дружиною. А потому ми збиралися наздоганять і переганять Америку. Спочатку, здається, тільки по виробництву м’яса і молока.

Тихо в кімнаті. Я відійти, зіпхнути перше враження од Віриного лиця не можу. Про се, про те говоримо. Про що можуть говорить люди, які довго не бачилися. Про трудність виживання. Про нестатки і дорожнечу. Одвічна побутова тема, що в усі часи своєю незамінною злободенністю завжди наперед вихоплюється.

Затим я першим стрічку безкінечну цієї теми перерізаю, обриваю кінець, і до новин села й хутора переходжу. Про церкву нову, яку громада вимурувала на старім місці. Зідхаю. І про розбрат, про ворожду уже слова мої з вуст зриваються. А застережлива думка плин свідомости загальмувать хоче: “Не судіть, то й не судимі будете”. Й підкреслено невтрально округлюю я слова свої про сумні події ті, коли чорна кішка поміж душами наших земляків перебігла.

Віра насторожено уважно слухає, її лице нужденне, борознами й борозенцями посмуговане, в зосереджености покірно наче неупокореній застигає. Якби налякане таке лице, стомлене, якби червак душу ізсередини точить. Очі в глибині застигли. Наслухо­вування одне. Кожне слово моє ловить непроминально, й кожну інтонацію завважує, ловить, і що між інтонаціями, між павзами, що прозирає, промацує. Нарешті в якім то моменті річ мою перерізує, невтральність крає, щоб відсторонить її геть, а пристрасть зрушить з місця, образ ворога заманячів, перебиває мене:

– А ти от скажи мені, що вони вже хочуть із нас, що колотять і колотять усе нас...

– Хто вони? – щоб неозначеність од розпросторювання стримать, запитую.

– Як хто... Ну, вони... Рухівці там всякі, українці... Вже наглі до чого поробились, що й не передать. Це ж вони все попере­водили, що нічого ніде нема. Це вони довели до того, що спочатку мила не стало, а тепер вже й нічого нема. Бандерівці все те роблять... їм аби людей убивать. Сокирники. Все попереводили. Демократи там усякі... Чому раніше все було, а як стали демократи...

Віра затинається на тім слові. Лукавинка спокутує мене. Я легенько, щоб не виказать, осміхаюсь. І думка моя сама продовжує плин. Знайомий віршик на пам’ять біжить:
Як були в нас комуністи,

То було що пить і їсти.

А як стали демократи,

То нема чим і по.... ти.
Цього віршика продеклямував був на високому зібранні, на пленумі ЦК, здається, оден наш собрат. В лютневі ніби, в передвесняні дні вже те було. Бо як увімкнув я радіо у своїм помешканні, коли те передавали, то крізь вікно линула в кімнату передвесняна синява своєрідна, й по кутках стояла.

Але я був чув сього віршика іще раніш. Його продеклямував був мені перед тим дядько Марко, як пас на хуторі під нашим садком товар. А я його пас, тобто стояв біля плоту за садком і стеріг, щоби дядько Марко шкоди не наробив. Був він великий злодій і шкідник. Він у сорокових роках до стрибків належав, і проти яструбків виступав, і взагалі, ким він тільки не був у своєму житті. Потому по наших ближніх і дальніх хуторах Марко крав гусей по людях, і взагалі чого він тільки не крав на своєму віку. Не раз і впійманим бував. Виправдовувся завжди одним і тим же – воно ж колгоспне, хоч і заскочений був коло хати хуторянина котрогось, у гусячому хлівчику.

Іще тоді розказував мені дядько Марко, що скрізь іде велике злодійство і насувається, гряде велика різня. На хуторі Занакот під лісом до бантини у хаті підвісили одну бабцю, а гроші за­брали.

Якось то одного разу я сказав був дядькові Маркові, як упікся він мені:

– От ви все життя зло та шкоду робили, нехай би на старости літ хоч покаялися, зла і шкоди вже більш не робили.

Ніби на жарт, але й направду так я сказав. І Марко відповів мені:

– А коли ж не робить найбільш зла та шкоди, як у старі літа. В старі літа тільки й робить зло одне хочеться...

Може, й на жарт відповів дядько Марко, але виходило так, що і направду відповів.

Марко тоді віршика деклямував, а в мене думка побігла, що в останні роки він щось то сильно заприятелював із сільським старшиною. На чім ґрунтувалася та дружба, сього поки що ніхто не знав, але розказували.

Якось то напередодні ніби уже вільних виборів позустрів був старшина Марка та й питається його:

– От скажи мені, Марку. Коли вибиратимуть депутатів у нашім селі та й по хуторах. Визначатимуть коли, кого на старшину, на царя свого, так би сказать, помазать, то за кого би ти, Марку, голосував?

Тут і розцвів Марко усмішкою:

– А я тільки за вас голосуватиму, я за те, щоби вас на старшину, на свого царя помазать...

Після павзи Віра продовжує із посиленою наступальністю:

– Ти мені скажи, чого вони людей колотять ці рухівці, депутати усякі, українці різні... Я сама бачила, як одна жінка в автобусі сказала “кирпич”, так оден такий як пристав до неї “чого не кажеш “цегла” і мало не вбив її. Вони руських проганяють і хочуть ножами різать. Воно до того йде, що вони, ці українці, нас усіх поперерізують і повбивають... Вони уже батюшок наших вбивають...

Віра входила в ролю, запалювалася:

– А чого вони нашого батюшку звергли. Приїхали із Тернополя бандерівці і звергли нашого батюшку, а свого привезли та й настановили. Ще й хор їхній душогубський співав. Тепер наші бабки добиваються, щоб нашого батюшку повернуть. Вони вже восьмий день коло обласної Ради голодують. Я кожного дня туди ходжу, провідую їх. І сьогодні вже була. Тілько повернулася. Сьогодні врачі приходили, то казали, щоб хоч трави які пили, котрі слабші... Це все бандерівці роблять...

Віра набирала духу, входила у піднесення:

– О, ти не знаєш, вони на всяку підлість здатні. Вони, і тільки вони все роблять. Я знать того не хочу, їхня це робота всюди. Ну, от скажи, а нащо вони панами себе називають. Які вони пани? Мужики неотесані. Вони вже й до газет, до радіо добралися. От скажи-но мені, а чо’то вони по радіо уранці уже не кажуть “сім годин”, а “сьома година”. Аж слухать противно. Хіба не їхня, скажи, це робота? Їхня. Бандерівці усе те роблять. А хто ж?!.. Багато я могла б іще говорить. Але що говорить, їх треба бить. Бить і тільки бить!..

Думка моя перед стіною заціпеніння зупиняється. І тільки спогад про отих двох негрів чомусь побіг. Як я їх у Київі позустрів.

Уявив от. Як се би було мені серед їхнього племені у джунглях із ними перед вогнищем сидіть. Тепло вогнища їхнього відчувать на собі, лицем своїм його пахтіння ловить. Зором своїм завважувать, серцем тішитись, як танцюють вони довкола вогнища, вихиляси які, одні їм і досяжні тілько витинають під звуки бубнів своїх, як через вогнище вони стрибають, скачуть, усвідомленням своїм осягать, що от ти у плоті своїй, цілим єством своїм у далекій чужій екзотичній стороні перебуваєш, як гість, як приходько, але серце твоє і свідомість твоя о миті оцій значній у моменті зворушливім тім, у рідній незамінній стороні перебувають. Яке це незбагненне щастя велике мать у світі неосяжнім, у Всесвіті бездоннім рідну сторону, й відчувать її. Бо плоть твоя в однім окресленім моменті в однім тілько визначенім місці і може перебувать, в той час як серце наше і свідомість наша в одночасся, в мить одну осягати здатні увесь Всесвіт і світобудову цілу.

Але сей політ відсторонений уяви і думання мого одразу ж і зіскок робить. За уявою реальний спогад побіг.

Се було двадцять літ тому. Одного зимового холодного ве­чора, які гість також, я сидів у помешканні моїх приятелів – колишніх каторжан. Вони і побралися наче унаслідок споріднених каторжанських доль своїх. О тім вони й не розповідали послідовно ніколи, уривками – лиш інколи.

Того холодного зимового вечора двадцять років тому ми сиділи у їхнім помешканні і слухали радіо. Я рукою, пальцями своїми валик, ролик коричневий покручую, й на білій шкалі, де написи численні ізнов коричневі численно косяковими рядами згори униз спускались, або ж ізнизу вгору піднімались, – як хочеш, так і вважай, червона рисочка перпендикулярна рухалась. Вліво, вправо – залежно від того, у який бік я пальцями ролика крутив. Я мимоволі прочитував ті назви, око моє мимоволі за них зачеплювалось, й написи ці до ока мого самі липнули: “Київ”, “Москва”, “Лондон”, “Алма-Ата”, “Владивосток”, “Мадрид”, “Рим”, “Мюнхен”, “Варшава”.

Свідомість моя у міста ті, в пункти далекі линула. Й поди­вування неймовірно нез’ясовне на моє серце клалось. І по сей день для мене це завжди дивина незбагненна. Чаровладне, неземне се диво. Ні, як же, ну, і як воно може так буть, щоби десь далеко там, за горами й за долами, за ріками бистрими, за морями і за океанами широкими, на другім краю світа хтось слово сказав, мовив, а ти його ось тут на протилежнім краю світа тут же і почув, тієї ж самої миті. Якби те слово, десь далеко мовлене, ішло до нас по хвилях день, тиждень, рік, залежно од відстані, хвилі мовлення у місці з’яви первіснім давно вляглись, заки до нас дійшли – то це мені уявить легше, а отак, щоб рівночасно – хтось на пагорбі екзотичної Індії слово сказав, пророцтво прорік – а я те слово тут уже й на хуторі нашім почув, – погодьтеся, се незбагненне. Щоб показавсь хтось виглядом своїм у Римі, в Мілані, або в Амстердамі чи Монте-Карло, і в цю ж мить став він перед зором моїм у дядьковій хаті на Старині, уже й стоїть маняк. Що не кажіть, а незбагненне нам, непідвладне осяганню нашою свідомістю і розумінням диво се, дійство чаровладне. Я на тім стою, коли каже хтось, що це ж елементарно, ще й механіку процесу пояснює, ось хвиля за хвилею біжить, хвиля хвилю наганяє, – той неправду каже. Фальш у мові таких викличній бринить.

Так само і явище електрики я сприймав. Це також дивина незбагненна. Ось вода з висоти падає, ось водоспад прозорий, а ось і світло ясне, лямпочка Ілліча, що густу-прегусту темінь прорізує. Ай, не переконать вам, учені, мене в тім, що тут от на­слі­­док, результат послідовности фізичних процесів елемен­тарно про­сте­жується. Ай, не переконать! То вода падає і в рух турбіни при­во­дить, а то світло ясне темінь ночі густу прорізує. Се речі різні.

І Батько наші на тім стояли. Вони теж не могли збагнуть того складного процесу, коли хтось за фізичними законами його роз’яснював. У тім вони схильні були бачити тайну життя велику. Творцеві тільки і підвладну, для нас же, рабів Його, незбагненну.

Коли померли у вересні 1971 року наші Мати (того ж дня помер і М.С.Хрущов*), й овдовіли Батько, то я привіз їм на хутір транзисторного радіоприймача “Альпинист-2”, щоб не було їм так сумно самим на хуторі. Радіоприймача я купив у київському магазині на Львівській площі.

Того малого будиночка вже давно нема. На тім місці звели висотну споруду, у якій тепер Республіканський будинок худож­ника (РХБ). “Будиночка магазину ось давно нема, а приймач, куплений у ньому, в мене ще є”, – завжди біжить до мене думка, коли я повз се місце їду і далі завважую вже, що й нова споруда старіється, давніє, зовні ознак давности неухильно набуває.

Помалу Батько звиклися до цього радіоприймача у своїй самотности, як звикаються не до речі, а до близької й своєї люди­ни. Вони часто і розмовляли із ним навіть. У думанні своїм, і вголос інколи. Наприклад, згадав ось, коли слухали вони співи хору кубанських козаків, і не по-їхньому що то звучало там, то казали Батько поблажливо, усміхаючись:

– Ай, куди ти ведеш. Що з тебе за підголосник. Тут другий голос треба – не туди повів.

Або коли шипіть починав транзистор, то Батько легенько рукою по нім постукували і, мовби до живої істоти, говорили:

– А чого ти шипиш?

Й часто після того радіо і насправді якби слухалось, починало говорить виразно – тоді тішились Батько тихо невимовне, немов не мала скринька залізяччя, а жива істота перед ними. Тільки мудрість і тайна її недосяжна, незбагненна.

Але того холодного зимового вечора у затишнім малім помеш­канні моїх приятелів – каторжан голос виразний пробивсь крізь шумовиння, деренчання по струнах й клекіт неймовірний, і я ролика коричневого зупинив, пальці мої іще на нім лежать, але сам я увесь в наслуховування перетворивсь. Й приятель мій, і дружина його навпроти мене сидять. Руки свої чорні натруджені нароблені поспускали, на коліна поскладали. На руках їхніх доля їхня проглядується, в них сконцентрована вона. Лиця їхні не старі іще були, а згорьовані вже, чорно рублені тайну великого життя у себе ввібрали, й затнулися, заніміли на тім. Бий – не виб’єш із них уже тайни цієї.

І от крізь глушення радарне, хтось шпильки в струну вставляє, й дико деренчить вона, і голос вдесятеро посилений згрубілий співачки Людмили Зикіної аж гуде по краях, пробивається раптом такий виразний голос диктора. Глушіння якби припиняється, по боках розсіюється, вгамовується в моменті оцім, як то в моменті якімсь вгамовується репетування вередливої дитини.

З того берега на коротких хвилях передавали твір дисидента. Документальний чи з виразними ознаками документальности про життя в сталінських концтаборах. Я вухо приклав до сітки приймача, що тремтить, аж носиться, хоч і так на відстані добре чуть. Враження, ніби хтось живий до мого вуха притуливсь та й дихання його чуть, доторком шельпоче. Око моє праве д’горі пішло, перекособочилось. Але ізнизу ніби д’горі дивлюсь я – і як на картинці, на знімкові цнотливо сентиментальнім жорстоких літ повоєнних, сидять поряд, але одне одного не торкаються приятель мій і дружина його. Руки чорні нароблені на колінах складені. Обличчя темні рублені хмарою, муром насуплені. Тайну велику життя таять у собі. Бий – не виб’єш. Увага їхня напружена, енергія, не вибита іще, до приймача спрямувалась. Як загіпноти­зовані незрушні стали лиця. А в очах – переляк застиг. Погибіль їм! Амба! Шапка. Вони ж підписку давали, як відпускали їх, що ніколи нікому, поскільки вік цей існує й існуватиме, і сонце під небом, і люди під сонцем допоки ходять, то не видадуть вони великої тайни табірної. Великої тайни життя. За розголошення табірної тайни – строк, двадцять п’ять літ. І ось знайшовся великий спокусник, що із сердець їхніх сю велику тайну життя вийняв та й на коротких хвилях із того берега, ніби від їхнього імени розго­лошує на цілий світ. Ах, що ж тепер і буде! Куди подітись?! А нікуди. За розголошення табірної тайни – строку двадцять п’ять літ. А то і смерть сама! Се ж не зійтись докупи їм вже більш ніколи, щоб поряд у прослухуванні і радіо посидіть, руки смирненько в цноті сентиментальній на колінах своїх поскладавши. Що аж допоки й не дочитано було той твір на коротких хвилях, із того берега, так і не зрушились вони із місця. У двох тільки моментах, коли глушіння на голос диктора витребеньками сумбурними сунуло, і я вихоплював його коричневим роликом із нападу, – один раз тільки відкашлявсь мій приятель, відкашлялася дружина його. А то – суцільне заніміння. Дай натішитись увагою, допоки не прийшли і за розголошення великої тайни життя не забрали.

І тільки коли диктор мовить останнє слово, коли зависає павза, приятель і його дружина повертаються до реальности, в стан отверезіння входять. Отямлюються, осягаючи усвідомлю­ванням своїм, що ніхто насправді допоки не вирвав із душ їхніх великої тайни табірного життя й не розголосив перед цілим світом. У чім дали підписку – те й бережуть свято у серцях своїх. І сидять у своїм помешканні. І ніхто навіть не збирається забирать їх за розголошення великої тайни життя. Се хтось інший на цілий світ свою тайну розголосив. Але що їм до того. “Син за вітця не відповідає”. А якщо й покличуть їх до органів, таке не виключено, коли сусід донесе, що радіо слухали, то це вже зовсім інша стаття і строк другий – за прослуховувания радіо.

Я дивився на Вірине лице і жахно подивовувався, як без­жально походив по нім великий різьбяр – час. Почуття ж мої були далеко складніші. Вони цілковито сковували мою сутність, сіючи в душі спустошення. І гостре відчуття власного безсилля повер­гало мене в заніміння. Мовчи. Допоки тебе не запрошено до слова, допоки не запросять тебе до слова інші покоління.

Раптом дуже тісно зробилось мені в цім помешканні. Аж дихання перехопило. Нічим просто дихати. Я й не став довго затримуватись. Я хочу відпочити. Душа моя прагне цілковито тільки тиші. Спокою і самоти.

Такий напрочуд теплий сонячний день. Ясність густа висто­яна, жовто незвичайна. У старім парку стоять, похитуються прозорі тіни. Думка моя промацує углибині тиху темну алею, й око моє шлях до неї розсуває. Як заспокійливо опертя лавочки під собою відчуть. А уява ж простір розтинає. “Темні алеї”. Проте є душевні стани приголомшуючі й гнітючі настільки, коли свідомість з трудом вибивається на простір художнього завважу­вання. Поки не звільнишся хоч трохи від тягаря того непосильно важкого спадкового, так на простори художнього осягання світу і не вихопитись в почуваннях, не зважаючи ані на які благі поривання серця свого. Кайдани повсякденної буденности доволі тугі. Силоміць їх не скинуть. Лиш повільне поступове розсію­вання настрою виводить нас на тихі води.

У прозоро прохолодному закутку старого парку я розмишлять потому і мудровать став. А що тут мудровать. Картина ясна. Те, про що говорила Віра, вже носиться, із вуст в уста передається поміж нашим людом постійно безперервно протягом кількох років. Механіка цього процесу проста. І хто сі чутки пускає, поширює – теж не секрет. Діло відоме. Хоча, як кажуть французи, “не впійманий – не злодій”. Піди-но упіймай його. А якщо і впіймається, то викрунеться. Як добре й затишно зло творить під цим французьким гаслом.

І дія відповідна чиниться. Ось іще жінка одна у нашім краї розказувала. Як їй усе ввижається, що ось-ось у темряві ночі загупають у двері, задеренчить вікно і двері заносяться. “Тітко, відчини, бо зачинку відгепаю!” Увірвуться враз у хату бандерівці, та й переріжуть їх усих і внучат малих. “Діточок же, ой, як шкода!” – примовляла тая жінка, а затим і каже з усією рішучістю:

– Ні, це діло так оставлять не можна. Треба тим бандерівцям вуха і носи відрізувать, а очі видовбувать, поки не пізно.

І говорила це у такім зворушенні душі своєї, що якби дав хтось в руки їй ножа, то й чи не кинулась би вона у бій одразу.

Се уже пізніше скаже одна сестра наша: “І я ніж візьму і піду різать українців!..” Після того уже, як наступали війська на Чечню, і сказав тій сестрі хтось, що бачив учора по телевізії картинку, сюжет, ситуацію, як одна чеченка сказала, що вона ніж візьме і повстане, боронитиметься.

І казали це у такім зворушенні, що якби дав хто їм у руки ножа та долото, то й чи не кинулись би вони тут же у бій. Але кого конкретно різать та убивать. Я був і поспитався о тім тієї першої жінки.

Тут вона і затнулася. Я вибірково імена знаменитих на все село і по хуторах розбишак і злодіїв став називать, дядька Марка навіть назвав. Але жінка тільки заперечливо головою похитувала. Не вони, значить. А хто ж? Я до начальства, до управи місцевої перейшов, щоби назвать. Голову назвав.

– А ти голови не чіпай! – тут же й заступилась жінка.

А затим ізнов у неозначености вдалась. Що різать треба і очі видовбувать.

Й потому тільки віддалено слабенько конкретизувала свою агресію, сказавши, що верховодою усіх бандерівців є Кравчук. Се той, що у Верховній Раді сидить. І що сам Горбачов теж добра птиця. Сказала. Його повісить треба. Се той, ясна річ, Горбачов, що у Москві сидить. Не став я допитуватись, де то вони конопель на вірьовки дістануть. Але сказав, осміхнувшись:

– Та же вони комуністи.

– То так тобі тільки здається. Нічого ти не знаєш, – одразу й відказала та жінка.

Печать великої утоми й набурмосености темної лежала на її лиці. Й усі члени плоті її аж носились.

Так то воно так. Проте силою пропаганди не все виправду­вать можна. І наш поселянин середнього віку, якому зараз пере­важно 45, 50, 60 літ теж добрий. Щось і своїми мізками шурупать треба. Я от уявляю, на їхнє місце наших хуторян старих ставлю, котрі вже відійшли. Тіни їхні бачу й лиця. І уявляю. Якби сказав хто їм, що зараз по селах наших та хуторах бандерівці у масовім числі ходять та по ночах людей ріжуть, в першу чергу діточок малих, то тії старі колишні люди і запитали б насамперед: “А де ж тії бандерівці у такім великім числі зараз і могли узяться?” Й осміхнувся б лукавенько неодмінно кожний. А то й вигадливіше щось хтось би сказав.

На лицях сих сучасників наших – одна лиш печать похму­рости великої та набурмосености.

А то вже в Ірпені на пошті відбувалося, діялося. Я переглядав там каталог передплатних видань – газет і журналів. І чоловік поряд мене в окулярах сидів. Російськомовний, російськогово-рячий – іще кажуть. Він першим і говорить починає:

– А я на эти бандеровские газеты подписываться не буду.

– А що то за бандерівські газети? – питаю.

– А это газеты, которые печатают бандеровцы... их всех уничтожать надо... Резать всех надо... Убивать... Уши й носы отрезать... Как они делали... Они так делали... Мой брат служил в Ивано-Франковске...

Співбесідник затнувсь і не доказав, що ж тарпилось із його братом в Івано-Франківську, а відтак уже я запитав його:

– А де ж ви зараз бачите тих бандерівців, хто вони і як розпізнавать їх, зовнішні прикмети які їхні, одіж їхня яка, чи є роги, за якими ділами їхніми їх упізнать?

– А они все говорят на украинском языке...

Зимова ізнов картинка уявно перед зором побігла. Так дивно се усвідомлюванням своїм осягать. Ось теплінь іще довкола. А й зимове у співпереживання біжить. Як одного лютневого ясного, аж сніг білий в очі ріже, 1968 року я зайшов був у справах до помешкання одного літератора, інваліда війни, що у боях стратив ногу.

Він відчинив двері, був по-домашньому, і співчуття моє відбилось об його каліцтво, що вперше зорові моєму відкрилось. Це кожного дня на люди йому з’являться і ходить поміж ними – також щоденний бій і подвиг. А ми того і не завважуємо, не кажучи вже, щоб поцінувать іще.

Він же сказав мені:

– Я вам руки не подам...

Я очі подивовано звів. Павза коротка. Бо він тут же й про­довжував:

– У мене грип... І взагалі кажіть, що треба та й назад повер­тайтесь... Грип передається...

Я потім був розказав про сей випадок одному затворникові, що постійно у просторі хати рокований був перебувать. Сей чоловік, вислухавши мене, аж вигукнув од захоплення та подивування:

– О, це справжня людина. Це великий інтелігент...

Він що мав на думці. Декотрі молоді й дужі люди, що грип на ногах переносили, заходили до них у цім грипознім стані із чиханням та пирханням своїм, ляси й теревені безпредметні довго точили. Хазяїн знічений нетерпеливістю обростав, не випро­вадиш словом. Хоч передчуття дрижало безпомильно – зляжеш ось після цих відвідин. А так воно і ставалося після кожного такого разу. Виснажений організм який до впливів сторонніх податливий.

Кажуть, розказували потому, літератор той у дусі часу і гасел у бій ішов тільки “за Сталіна”. Був одважний і мав багато нагород.

А потому учився в університеті. І хто пам’ятав його з тієї пори, розповідали, що був сей студент ніби дуже ідейний, – тобто на ідеях марксизму-ленінізму вихований, треба розуміть.

Аж то у якімсь році свого студентського життя написав був він Сталінові, яко вітцеві своєму, листа, в якім містилися аналіз і критика довколишньої дійсности. Відповіді не дано було йому, тобто не одержав він її. Але й “без послєдствія” не зостався лист його.

Ревного правдошукача було виключено з партії, від нього забрали партквиток. Але від ув’язненння помилували, як хороброго колись вояка й інваліда наразі. Й от тоді, у важких розмислах прийшов він літнього ранку над глибоке й синє-синє гірське озеро, у Карпатах се діялося, відбувалося, да й утопив у нім усі свої нагороди. Дно глибоке холодне на вічне схоронення потаємне сі знаки високі прийняло.

У час першої відлиги, кажуть, пропонували тому чоловікові відновить його у партії, але він відмовився.

Як я уже пам’ятаю, то був сей літератор і доброзичливець, людиною правдивою і безкомпромісною. Як було і що на очах діялось, так одверто все і говорив привселюдно, в лице чина, начальника, якого б він рівня, рангу не був, діяння гласного чи не гласного він же був якого, негласний радник якщо тобто. Розказували, він правду говорив у лице самому комсомольському ватажкові, який потому стопроцентовим членом Політбюро став,

Тут треба до уваги взять, що говорити правду в лице тоді, на межі 60-70-х років – се треба було мать велику громадянську мужність і безстрашність. “Все на світі може нагородитися, іно страх ніколи”.

А це вже не уламки чиєїсь розмови до мене долетіли, а сам я те чув. У серпні 1968 року, після окупації Чехословаччини уже. Ах, які се чорні бездонно, як у пекло прірва, дні були! Як хотілося мені прокричать з усієї сили” Що ж ви учинили?! Яку прекрасну квітку потоптом розтоптали?!” Так сей привид соціялізму із людським лицем, не крокодилячим тобто, вабив тоді мене. Що ось писать і дрюкувать, як захочеш, вільно буде.

У благословеннім місті Київі я ходив тоді, як у ямі, і думка на мене не раз нагорталася, де б його у велелюдді стати і прокричати.

Та стримування неухильно повільно сутність мою вбивало.

Аж ось у місці привселюднім хтось про випадок розповідав. Як оден офіцер-резервіст, дійшовши до чехословацького кордону, на кордоні і зупинився, став. Здер із себе золоті погони, з пліч своїх та й сказав уголос:

– Я окупантом не піду!

І сказав також уголос привселюдно літератор той:

– І правильно зробив. Якби усі так робили.

Ах! За далиною усе те. Із глибини темної алеї парку старого до моєї свідомости надходить і картиною перед зором моїм стоїть.

Затим інша картинка постала.

Як був на нашім хуторі один похмурий темно з лиця чоловік із дерев’яною ногою – Бурій. Мені випадало не раз зустрічать, бачить його у Борку, у ліску, коли, загнавши свій товар, я ополудні, в сонце ясне відходив за ожиною чи за маслюками. Ось зашелестять кущі, й лице Бурійове із-за зелених кущів покажеться похмуре темне. Він і розминавсь завжди мовчки, ішов своєю дорогою чи стежкою, у своїм прямуванні тобто, а перестрашіння сильне кожного разу находило на мене та й лягало на душу.

Бурій був одружений на Явдосі, сестрі молодшій Матруниній. 1952 року вони завербувалися та й виїхали у Херсон, точніш, у степи херсонські. Але таке прийнято у нас, якщо виїде хтось куди, то не кажуть, у Херсонську область виїхав, а іменно – в Херсон. Ми не говоримо про пізнання в географії, але для вимови і орієнтації се завжди набагато зручніш.

Завітав у рідний край, приїхав побачиться Бурій тільки єдиний раз у житті – через п’ятнадцять літ потому. І одразу був запрошений на одне весілля. Ах, як він витанцьовував тоді своєю дерев’яною ногою на тім весіллі, як витанцьовував! Хутір наш не пам’ятав із часу заснування свого, світ не знав такого запаль­ного танка. Тільки голова Бурія возносилась над іншими головами, над товпою, очі його вогнем палали. Погляди цілого весілля на Бурія спрямовані у захваті й подивуванні сильнім були. Сам же Бурій казав, що це радість несказанна пре, бо нарешті довголітня мрія його збулася: він позустрівся ізнов із рідним краєм. Усе вигицував до неба та вигукував: “Розступіться! На два боки дайте поля!” І розступалися від центра кола у дворі по краях. А молодиці й дівчата котрі аж дрижали, щоб із Бурієм в шалений танок піти та й собі голову втратить, загубиться.
Від початку 60-х років, коли частково правда життя почала просочуватись крізь плин сучасности й творити нову сутність, то ці уцілілі, повернені до життя із пазурів смерти, усі без винятку у моїм сприйманні і розумінні вивищувалися, були, як такі, з чиїх очей рожева намітка ілюзій спала, й нову сутність вони найповніш своєю присутністю у житті несли. Такі люди ставали моїм непохитним взірцем світовідчування і моральних цінностей. Незалежно від того, були це знамениті вчені, літератори, а чи й простий робочий народ. Тому то переконування у чомусь зво­ротньому – це завжди була для мене непоправна втрата, се завжди розсіювання свого ідеалу, се й по часточці самого себе втрата. Рівно ж як і чин їхній якийсь в нових умовах нез’ясовний для мене був, щось то із минулого їхнього заперечував, роз’яснював чи до розумувань спонукував, дозволяв сутність нову в розумінні цім осягать.

Я сам по радіо якось слухав, як каторжанин оден, він двадцять літ тому яку високу ніби несхитність духу являв, в часи от теперішні, коли на зеленім тинові порозвішувані вільно були різні виписки із творів вождя усесвітового пролетаріяту, як свідчення терористичних побуджень, взірця “колеблющихся расстреливать”, дак от каторжанин той по радіо став говорить, що вождь сей мав і благі наміри та не був жорстокий.

Інший ізнов каторжанин після свого звільнення ударивсь в теоретичну розробку ідей, які під присудом часу уже перебували в деструкції.

А то іще я чув по радіо, як оден багатолітній, а й де, багато­десятилітній в’язень говорив, наш час характеризуючи, основні ознаки його окреслюючи, що зараз ми маємо вільність у царині духовности, тобто, що думаємо, написати можна, а що напишемо – видадуть. Ах, коби ж то не так! От маю я волю чи неволю ці рядки написать, але де можливість видать їх. І де подіть їх, сховать куди, і до якого часу, і для якого часу. І дрижать, пишучи, щоби не викрали із-під рук, бо інші рукописи тільки-но повикрадали, позабирали. Се складне питання. Мені здається, що художнє слово іще не мало такої неволі, як тепер. Й зганьблене та упосліджене, відсторонене від суспільства іще ніколи так жорстоко не було, як тепер.

Природа сих різних контрастуючих учинків та дій залишається для мене незбагненна. Але не завжди із невтральним подиву­ванням зустрічаєш їх, але як часто із відчуттям утрати якоїсь частки, грані якоїсь самого себе, із вразливим відчуттям деструкції і своєї первісної сутности.

Але у глибоке внутрішнє душевне замішання несподівано був повергнутий я улітку 1990 року, коли у селі перебував, і передали мені тоді були вкладку до газети “Комсомольская правда”, що як перегорнуть її, то книжечку маленьку, брошуру можна зшить. Я так і зробив. І вийшла брошура у мене, і назва в неї була “Александр Солженицын. Как нам обустроить Россию”. І про­читав я її уважно на хуторі і ще раз перечитав. Лежала брошура на столі, і вглядувався я в неї. Й раптом безсилля спустошуюче найшло на мене чи пробилося із середини моєї. Й опанувало цілковито сутністю моєю.

Річ то у тім іще, що від початку 60-х років був для мене Олександр Солженіцин високим несхитним кумиром. І про віщо би не розмишляв я серед нових віянь у літературі, дак крізь його призму. Він був для мене живим незаперечним продовженням у сучасности великої російської клясики. Ідея співчуття до малої людини робила сю літературу великою, прозу особливо. І сим виокремлювала її з-поміж літератур інших. Життєва драма письменника глибоко зворушувала мене, а громадянський подвиг його будив у моїм серці подивування, ставав недосяжним, але манливим взірцем. Він уберіг сю велику літературу від деструкції у нових умовах. Се ніби якась висока святість була. Се наче й безна­чальна художня істина була. І до неї я признавався у найхолодніші часи переслідувань і гонінь. Тобто коли в лице мені офіційні чинники обзивали гноєм і г... ном, в першу чергу, то я в лице сим чинникам казав буквально, забуваючи про власну безпеку, що Солженіцин – це великий художній талант сучасности.

А одного разу улітку 1969 року, такого неймовірно ясного сонячного дня, аж ціла уся структура моя, як особини в світлі тім сліпучім розчинялася, у стані гранично важкім психічнім (се на грані свідомости) я переходив вулицю Прорізну (колишня вулиця Свердлова) у Київі, то подумав був про Солженіцина. Потой­бічним приводом почувався я тоді серед метушливого у сонці люду. Думка про Солженіцина мою відстороненість іще більш поглибила, так, отже, возносився він над людом тим метушливим у моїм хворім почуванні й сприйманні. Таким високим кумиром і тоді був сей муж для мене. Ай, гай, але не має людина вибирать і творить собі кумира серед людей.

І от брошура “Как нам обустроить Россию” докорінно ламає, перевертає усе в моїх уявлюваннях, в структурі моїй. Ах, не тілько тому, що українець я. Але тому, що кожному народові дано час і простір його обітування. І чи потуги змінити цю істину узгод­жуються із волею Божою. Як назвать його, бо, окрім слова “насильство”, йому і назви нема. І подумав тоді я у себе на хуторі, біблійна істина до моєї свідомости прилинула, що краще не спізнати правди, аніж, спізнавши, від неї одвернуться. І затужив тоді я сильно. І подумав. Ось на моїх очах відбулася, сталася деструкція великої російської літератури, яка живила художню структуру мою. І, може, він її, деструкції сієї, призвідник. І пожалів я його. Й сили мої з-під мене утекли, й опертя з-під ніг вислиз­нуло. І подумав я далі. Де у всеосяжнім світі широкім шукать мені тепер опертя.

Я потому іще кілька разів брався читать в “Новом мире” його нові публікації, тобто твори минулих літ, але читання не йшло мені, і я відкладав його. Якось хтось сказав мені, що, може, він розкається. Рік проте минув, але він не розкаюється поки що.

Се було сильне потрясіння моєї душі. Я іще згадував про іншого Нобелівського лавреата, представника тієї великої літератури. Як він із високих трибун погрожував, що декого із літераторів і до стінки наче треба ставить. Але сей і спонукуваний міг бути говорить таке у часі своїм. І те якось мимоволі зм’якшувало травмуюче діяння, фрази. Й іще версія про колабо­раціонізм із німцями й того Нобелівського лавреата Кнута Гамсуна ізгадувалась, автора “Соків землі”. Як через тин у двір йому його книжки із серця колишні шанувальники укидали.

А тепер от і Віра. Такі випадки завжди боляче разять серце. Й розмишляння на цю тему губляться в безмежжі неозначеностей, як нерозгадувана психологічна тайна, що і коли і чого іще можна чекать од однієї і тієї ж людини. Ми кажемо, що табір, в’язниця не в силі переінакшити, змінити людину, якщо вона залишається людиною. А може, згадані випадки свідчать о протилежнім, яка підступна виховавча може бути роля тюрми, що ми о тім навіть і не здогадуємося. Дія її потаємна і витончена послідовно.

Тільки потому коли приміський поїзд рушає, печальні роз­мишляння мої стишуються, углибінь потають, скоряючись вражальній силі дооколу, ландшафту, простору, що відкривається, розширюється і діє на нас невідборонно.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка