Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка29/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   43

Стигнули, загусали в осінніх передчуттях чисти прозорі ріки й річечки. Зелень на пасовиськах блякло вибита худобою. У вінках на березах хтось де-де заплів уже жовте золото. Тільки над Байкалом усе така ж таємнича незглибинна густа сивизна. А на схилах, на відрогах кам’янистого Уралу у дворі однієї рубленої дерев’яної просмоленої хати ізнов появився дідок у козачих строях. Кашкет з червоним околишем і сорочка навипуск, ремінцем підперезана. Не танцювати, як минулого літа, звісно, уже з’явивсь. Але промелькнув випадком, як нагадування про минуле літо, та й ізникнув, – порожнина дверей хати проковтнула його.

Справді, яке дивне нагадування по минуле літо. “Який сей світ чудний, щомиті змінюваний, неповторюваний. Але от дещо у нім да так виразно повторюється. Давня стара картинка ізнов оновленою над наші очі являється”, – тільки і встиг подумати Адам, як все те й відлетіло, і нові вже картинки над його очі летять, являються.

Але то тільки здаватись могло комусь так, що Адам, причаївшись собі тихенько за столиком , малим біля віконця, одпочиває тихий, сумирний та непомічений оком стороннім, звиклим до вирізнюваних яскравостей. Насправді у кавалкові живої плоті, у вмістові оцім, що називався Адамовим єством, тривала безперервно велика робота, пульсували глибокі зворушливі почуття.

Проте цікаво так і навіть для самого Адама незвичним те було, що робота його душі і розсудку, думки якби у двох вимірах відбувалася рівночасно у двох площинах рівночасно проходила. Те, що за вікном назустріч бігло, неслося, картинами, краєвидами пречудовними повсякчас змінюваними розгорталося, живу мозаїку густо вистояних передосінніх барв природи являло – те саме око ловило в зачудуванні яснім. Й воно не могло не подивувати, увесь почуттєвий світ Адама у задіяння приводячи, викликаючи тремке пульсуюче бадьоріння цілого єства, породжуючи таку високу, у просторінь піднебесну спрямовану, націлену дивність, й бринять іще інші інтонації, пульсують зактивізовано, й так випрозорюється людська душа, у такі прозорі стани потрапляє, що їм і означення не знайти. Ці високі переживання знайомі кожному, хто стає, ступає у дальню чи й близьку дорогу, а тим більш у таку значиму своїм зворушенням, якою є дорога додому.

Але от дивні речі, завважує Адам, із ним творяться. Те, що навстріч йому несеться і що око його мимохіть непроминально ловить, не може не ловити, така його функція, відповідний високий стрій душі творить. І в тім проглядуванні краєвидів задіяна яка то важлива значна частина Адамового єства, на те обернені й тому відповідають його зворушливі переживання.

А от думки Адамові, думи, правдивіше буде сказати, в іншу сторону обернені, в іншій площині розгораються. “Думи мої, думи...” – се Адам із дитячих літ запам’ятав. Й на чужині не раз ці рядки у пульсуючу свідомість линули, пливли. І сльози від них з очей інколи потайки від чужого погляду капали.

Дивиться Адам за вікно, милується зустрічними краєвидами, а думки його із вагона залізного кованого випурхують, не втримати їх, та й на гори високії, над доли широкії, на бистрії ріки прозорі летять, несуться не із летом літака бистрого, а зі швидкістю світла дальньої зорі, що приходить до землян і осяває їхні лиця через мільйони років, у рідну Адамову сторононьку, до отчої хати. Й такі ізнов навдивовижу ясні і милі серцю картини розгортаються, аж дух перехоплює. Бо ніщо у світі не може так глибоко зворушувать, як рідна сторона, як батькова хата і твоїми ж руками посаджений сад. Ах, яка це звершеність висока часткова свого призначення – власними руками посадити сад. Однак, посадивши його, Адам, на жаль, не зміг доглядати свій сад, слідувати за Вольтеровим Кандідом. Але не в тім його провина.

Картини рідної сторони спроможні, мають владність цілковито полонити людське єство, будячи й ояснюючи, випрозорюючи у нім емоційні спалахи сили надзвичайної. Одна емоційна сфера тоді тільки й активізується, сфера розсудочна, раціональна, навіть сфера самозахисту, застережливости й обачности, так би мовити, у ці високі моменти емоційного піднесення пригасають, притуплюються, вірніш буде висновувать, втрачають свою еквівалентну відповідність емоційній сфері.

Ізнов досвід того російського клясика спогадаймо. Як він із еміграції на батьківщину свою за законним дозволом більшовиків повертавсь. Як зійшов він на якійсь то ближчій, не дальній станції (“На дальней станции сойду...”), коли кордон переїхали, та виніс із собою чемойдани, валізи дорожні, які там були, чи допомогли винести їх йому, та й поставлено було їх збоку. А сам клясик упав навколішки на землю, поцілував її, промовив урочисто у зворушенні сильнім:

– О, узнаю тебя, земля русская!

Та й розридався.

А коли по хвилі зворушення сильного душевного озирнувсь, так чемойданів, валіз тих уже і не було. А там же одні рукописи тільки й були. Хіба що іще може із собою везти російський клясик, вирушаючи у таку прекрасну зворушливу, Томасом Вулфом завважену, дорогу, якою є дорога додому.

Я знав про досвід того російського клясика давненько. Принаймні у 60-х роках мені вже про це хтось розказував, пере­пові­дав ту повчальну історію.

Проте найповчальнішим завжди є те, що випливає із власного досвіду, власним досвідом осягається. Після того, як у нашім родиннім осідку у спадковій Батьковій хаті на хуторі навесні 1992 року забрали мої рукописи, у найбрутальніший спосіб забрали – із виламуванням вікон та дверей, із проламуванням бабиного кухра, я по можливости намагаюся носить свої рукописи із собою, до тіла пригорнувши. У дорогу відправляючись. Навіть у таку близьку, як від Ірпеня до Київа. Не кажучи вже, коли відправ­ляюся у дорогу дальшу – від Київа на хутір.


Думки Адамові крізь стини залізні вагона випурхували та над горами і над долами в рідну сторононьку зі швидкістю світла дальньої зорі неслися, над очі Адамові наближали, уявно такі картини ставили, аж серце од них заходилося в ушвидченім битті. І це таку велику роботу проробляв його організм, що того і не вимірять, на мову лічби енергії не перевести. Се була дуже емоційна напруга. І чим упевненіш потяг долав відстань, позаду залишаючи величезні російські простори, за пагорбом ось, за далиною вже вони, тим напруга та помножувалась. Чим усе очевидніш наближався Адам до рідної сторони, а відповідно до нього наближався, нісся у рвучкім пориві його рідний край, тим зворушливішою уявлялася мить зустрічі. Але яка зворушливо тремка і блаженна мить очікування, скорого наближення зустрічі.

Це зовсім різні, може, діяметрально протилежні у певних вимірах види сприймання дооколу, пейзажів і краєвидів, це по суті дві різні реакції нашого емоційно-розумового апарату, по суті на одні й ті ж самі речі, на однакові часто з’яви природи.

Якщо панорамою чужих країв ми милуємося, сказати б, в невтральнім душевнім спокої, їхня краса входить у наші душі тихою величчю, як де, – наше проглядування світу тут здебільшого споглядально-пізнавальне, то зустріч із рідною стороною після довгої розлуки – це завжди високий емоційний сплеск усієї людської сутности, єство людське у моменті в єдинім, для нас самих незбагненнім цілеспрямуванні в одну цятку концентрується, і плаче, й завмирає, і владання над собою страчає, і вже не знає людина, що діється із нею, самі собою розпоряджатися в таких моментах ми уже не владні, – се ніби щось ізвиш на людину находить, і в дії яких то світових почуттєвих сил перебуває вона. І лиш з’яви окремі так іскристо спалахують, і променяться в нашім очу, і символічні відбитки на пам’ять кладуть.

Це моменти високі, на них кладеться печать усесвітової значимости. Вони рідко трапляються, випадають на окреме людське життя, а до багатьох вони просто не надходять. Отак проживе вік людина, а й не спізнає вона того, ані відчуттів, ані переживань тих високих не спізнає. Не кожному. Не кожний витримав тривалий час відлучення од своєї рідної сторони, щоб повернутись до неї ізнову. У кожного своя Одіссея. Отож, не сміймося надто із російського клясика. У високі моменти такі людина просто забувається, від світу відстороненою стає, чи скоріш, розчиняється у ньому, розгубленою стає людина, потерятись може, і де вже їй до остроги, до перестороги, навіть якщо і традиції вікові, і звичаї свого народу, які, на жаль, не зникають, не видозмінюються із зміною суспільних формацій, а, либонь, укорінюються міцніш в прогресуванні семимильнім своїм, знає, навіть якщо у чемойданах та валізах тих заграничних містяться такі незамінні цінности, як писані своєю мовою рукописи. Хтось був сказав, що рукописи не горять. У своїй статті до однієї газети про той акт вандалізму щодо мене я був додав до тих чиїхось слів і своє “Але це страшно, коли полюють за рукописами”. І ці мої слова редактор хотів винести у заголовок, але та газета не надрукувала тоді тієї моєї статті. Отож, не сміймося надто із російського клясика. Момент такої хвилюючої зустрічі на все інше кладе печать забутливости і розгублення.


Із своїм рідним краєм Адам не бачився майже десять років. І цілі роки такі бували, упродовж років у ньому вистоювалася певність, переконання, що побачити рідну сторону й дому уже не вдасться, не випаде більш ніколи. І те відчуття, те осягнення, було страшне. Це не звичайне відчуття самоти чи родинної втрати. Це щось значно більше. Принаймні це усвідомлюване відчуття реальної втрати своєї цільности, самодостатньої повноти особистости, втрата незамінна яких то важливих, не відновлю­ваних часток і компонентів, що творять людську особистисть. Це дуже важливо, коли втрачається незамінність і невідновлю­ваність. Принаймні так здавалося Адамові. Такі відчуття клалися на серце і виносили із нього свій досвід. А може, воно для когось і не так буває. Ми того не знаємо.

Цілих сім років Адам не одержував із дому листив. Двосторонні зв’язки із родиною і рідною стороню обірвались у вересні 1939 року, коли й потрапив із польської армії у німецький полон. Гай, гай, не знав, не відав іще наш Адам, що в ріднім краї його той вересень уже золотим наречеться, а його краяни складають вже пісні про щастя, яке принесене на п’ятикутних зорях із Москви, зі ясного Кремля, та й засіяло над їхньою милою стороною. Гай, гай, багато чого не знав Адам про рідну свою сторононьку, нічого, можна сказати, не знав. Чи й хата є, убереглася, чи сад його догленутий, чи батько-ненька живі, і хто з людей своїх іще є, а кого нема вже. Чи хутори такі самі, й чи село стоїть на місці. Це у голову не вміщається, що іще запи­тально в думку Адамову ішло, вклинювалося, коли він у своїй дорозі додому усе ближче до рідної сторони підступавсь, нісся у швидкім русі, а вона й до нього неслась, наближалась. Це тільки уявить можна, спогадати хіба, кому така дорога додому на життю випадала.

І головне, що все можливе, реальне у тім уявнім прогляду­ванні да сивою поволокою невідомости покрите було. Що є, а чого нема? Як знати. Того, про що, як живе, реально у світі існуюче ти спогадуєш, уявляєш, домальовуєш, того, може, давно уже на світі нема, зоря його давно погасла, і слід його давно у реальнім дооколі зітерся. Як знать. Те, що давно відійшло, може, в твоїм уявнім проглядуванні іще живими знаками пульсує.

“Але щось же да повинно зостатись? Не може такого буть, щоби усе з лиця землі зітерлося?” – запитальними зіскоками билася Адамова думка й викрешувала однозначно простий одвіт:

“Земля, земля одна неторканою і зосталася. Поля, лани, сіножатки і ріки – се лице землі не перебуде, не зітреться і не постаріє”.

Кілька разів, разів три, може, Адам писав батькові короткі листи. Із Східної Пруссії, здається, писав, і після поранення також уже писав, багато там не напишеш, бо не знаєш, яка у своїй стороні управа. Так коротко: “Жив, здоров, чого і вам бажаю”. Щось більшого написати – мало на кого можна натрапить, напороться, не знаєш, не відаєш, яка тепер у твоїм ріднім краї власть.

Але на жоден лист жодного разу Адам не одержав відповіді. Зворотнього листа тобто від батька-неньки не послідувало. Якби ж вони знали, в якій ти неволі, якби ж вони відали, яке тобі горе.

І після кожного такого відправленого листа він надовго, на цілі роки замовкав, не писав більше листив до батька-неньки. Але думав про різне. Мало чого могло буть. Найперше крайня думка бігла. Нема їх уже серед живих, нема уже більш в Адама батька-неньки. Проте скрайність ця, на місці потупцювавшись, уже й назад розпросторювалась. Але як їх нема, то хтось же із родини має бути, не може такого буть, щоб із села ніхто не зоставсь та й дав би одвіт. Далі уже о тім розмишляв Адам, що, може, адресу не так написав, і лист просто не дійшов. Тобто писав Адам поселення своє й усі інші пункти краю, як вони по-польському називались (пов’ят і гміна, наприклад, писав), а влада ж то в краї вже інша була, і як по-своєму кожна влада наш край перекроювала, так на свій манір і пункти, поселення називала. От написав Адам, позначив “гміна”, а тієї гміни давно уже у званні нема. Прочитав який то німецький поштар, тільки легенька посмішка із насупленого в розбуянні диких пристрастей простору прилинула та звеселила на хвилю, тоненько випростала поштареве лице. Та й узяв він того листа із тим дивним написом на конверті та й із німецькою пунктуальністю спрямував його туди, куди й належиться у таких випадках.

Наступного листа Адам наважувавсь писати після тривалої павзи, й такі застережливі все розмишляння здавать на пошту того листа його утримували. Вагався. І про таке іще міркував собі. Це ж він, Адам, для батька-неньки причепа уже і є. І то не мала, що й на долі цілої родини позначитись пагубно може. Аяк. Син за вітця не відповідає, кажуть. Але то тільки на словах. Насправді, ще й ого, який одвіт держить, і син за вітця, й отець за сина.

Я пригадую, як у 1965 році був читав статтю одного критика про одного поета, що відійшов од нас передчасно, на зорі життя тобто. За теє я мав крупну справу в органах і ще більший розголос. Коли у ті дні я перебував у сильнім душевнім заміша­нні, страхами все сутність моя оповита була, то зустрів мене один сердобольний, як кажуть наші східні сусіди, чиновник та й розважає та й спочуття свої ллє:

– Ай-яй-яй, як ти міг такого припуститься. Да чи знаєш ти, що ти уже й рід свій занапастив.Тепер вже ні дітям твоїм, ні унукам, ні правнукам, ані праправнукам уже щастя не буде. Усі вже під підозрою вовік перебуватимуть через тебе вони. Я вже не кажу про тебе-тобі вже не спокутувати того ані на цім, ані на тім світі...

Що ж до мене, то мав той чиновник рацію у прогнозуванні своїм, як у воду дививсь. І навіть більше, глибше тобто навіть. Схоже, що моя покута, не сказати б, що потужністю своєю могла би частину покути моїх нащадків перекрить, вивільнить, але настильки в мені вона згущена була, що нащадки ті крізь неї, правдивіше і точніше, через неї уже й на світ не змогли появитися. Розпросторення, органами пророковане, углиб поколінь наступних, розкорінення, кущіння і не дала. На мені, може, й окошиться. Не можу сказати, щоби припинялася, але скошується поки що.

Так що стосовно сина і вітця, то одне про теє слово мовить, але інше зовсім діло у тім завертається. Причому якщо нащот діла, то воно в замірах, у задумах, у прогнозуванні, у пророкуванні планово уже запрограмоване, яким практично має бути до того то і до того то – до сина і до правнука осібно. Кожно­му своє. Кожному по заслузі. Дехто із них і таку фразу уживав щодо своєї жертви, лежачого тобто, якого і прислів’я бити не велить: “Катюзі – по заслузі”. А мені один із тих органістив, працівник органів держбезпеки тобто, а не віртуоз на органі, був так прямо у лице і сказав:

– Пам’ятай, Гандрію, що ані на цім, ані на тім світі тобі життя вже не дамо...

Німуючим на тім моменті бувши, я і промовчав те. Лиш загнаність у кут спонукувала мене покірно із проглядування власного майбуття (“Бачу твоє, Верховино, щасливе майбуття”) вертатись у сувору реальність та в душі зі сказаним погоджу­ватись. Що ж до світу потойбічного, то мій сумнів іще не погас, і надія маленька теплилась, не розвіялась цілковито.

Про от сі такі дражливі нюанси сучасного світу яко то знали, інтуїтивно відчували, здогадувалися чи передбачали усі наші краяни, котрих невмолима доля усе настийніше і безжально розкидувала по світах, – не тілько Адам. Багато хто із наших краян, потрапивши у німецький полон чи на службу до німця забрані були котрі, відтак опинившись у тім вільнім заморськім світі, довго про себе знать у свій край не давали. Щоб рідні своїй, вітцеві-неньці, родичам близьким і далеким лиха не наробить. Це одне діло, якщо знають, що був такий то і нема, пропав безвісти, і зовсім діло друге, коли в анкеті доведеться запов­нювати “такий то, сякий то за границею перебуває”. Так що і невідання одне про одного на чужині тяжко зносить, але мучитись сумлінням, що кому то лиха своєю необачністю наробив, іще тяжче. Тому то так багато наших краян про себе мовчали. Тільки як теплішати клімат над плянетою став, десь у роках 1956-1960-х, декотрі сміливці, нетерпеливці зухвалі й об’являтись почали. Бац, ні з сього, ні з того Катерині удовиці чи Мокрині там писульочку із Монреалю там якогось із марками заграничними. І пішов поголос селами та хуторами. Чули: Марко Квашин об’явився. Йому й одвіт усім родом уже пишуть, хто уже мертвий, хто іще живий, а й хто новий народився додають. На лист той поки одвіту чекатимуть, то друга новина розкотиться селами да хуторами – Катерині із Гамерики посилка прийшла. Усі родичі та сусіди збіжаться посилку тую розглядувать. А там хустки одні тернові американські. А барва яка яскрава огниста, – що червона, що чорна, що жовта, що біла, – а квітки які, а малюнки, а візерунки! Очу того не ввібрати. На весь хутір сяє. Свято на хуторі. Сяяння променисте убогий сей наш закуток освітило. Свято несподіване, диво дивнеє у нім витворило. Що то значить мати свого краянина у світі. Ось яке сяяння дивовижне може він несподівано, немов за помахом чарівної палички, у рідний край свій спрямувати із далекого того далека.

А бували, знаходились там, за окіяном такі винахідливці, краяни наші, що спершу посилочку бац! Нате! Мовляв, посилочку одержать, то й не знатимуть ті, кому знати теє треба, та й обійдеться усе гладко, якщо там щось да до чогось. Ах, брате, брате, да кого ж ти збирався перехитрувать, простачком прикинувся. Що то як людина у марксизмі-ленінізмі слабка, із дитинства посилено марксизму-ленінізму не вивчала. Да ти посилочку тільки надумав злагодити, да мнявся, чи пересилать, чи ні, да мо’ порадився із ким іще, а вже усе те і запеленгувалось, і передалось, і вже всі родичі твої, і мертві, і живі, і ненароджені усі, да на гачечку. Да довічно. Із грифом “Хранить вечно”. Ти б мене, братуню, поспитавсь, мене, який посилено із самого раннього дитинства марксизм-ленінізм вивчав, освоював, я би тобі роз’яснив, що воно і до чого. “Нема такої фортеці, яку б не взяли більшовики”. Ось що воно і до чого.

Але, я певен, що і до наших днів у сфері відносин, перерваних зв’язків із нашими співвітчизниками у світі є чимало драматичних, нез’ясовних сторінок, покритих пеленою невідомости. Тобто є там у віддаленні люди, які з окреслених причин і досі мовчать.

Якось у поїзді, у вагоні я розговорився із жінкою, із наших же таки країв, подальш од нас тільки трохи, із пагіркової більш Волині. Так вона мені таку зворушливу історію розказала. А трапилося таке. У війну німці забрали її старшу сестру та й вивезли у Німеччину на примусові роботи. Усі в родині і в рідній стороні усі вважали, що у вирі війни вона і загинула, невмолимий час проковтнув її. Аж ось тепер тільки після того, як Україна ніби суверенітет оголосила, вона й об’явилася. Ще й написала, що вагалася, думала почекати, поки вже повна незалежність оголошена буде, бо суверенітет – це для неї трохи, якби гра, видалось, не направду наче. Але сестра її молодша уже встигла і побувати у своєї віднайденої старшої сестри у тій Гамериці. І переповідала мені у вагоні тоді, що там у магазинах так усе є, такі дива, що того не можна переказать, те треба тільки побачить. Я ж її про інше запитував: яке там небо, чи таке, як у нас, чи квіти і дерева такі самі, чи худоба, товар такий самий, собаки, коти (аяк, я і тепер допустить не можу в уяві своїй, щоби от американський кіт да такий самий був, як і в нас на хуторі), і люди які, я не питаю про ангельські крильця у них за плечима, але чи не спостерігали, ясновельможна пані, щоби у них на чолі малі ріжки не пробивалися, з-заду хвостик, бува, не виглядав, випроставшись із жмутка, а замість ступаків, може, ратички у те жовте добротне ремінне взуття упхані, га, ясновельможна пані? Супутниця лише тихенько осміхалася, а із сусідніх купе, із верхніх поличок також зацікавлені голови до мене в одну мить звернуті були. Що за дивацькі запитання? А головне ж, мабуть, – а запитувач хто?

Усі ті окреслені настрої нашого недалекого минулого, а й сьогоднішнього сучасного, звісно, що інтуїтивно проникали, не могли не проникати у вразливе Адамове єство. Душевно шляхетним бувши щодо усієї своєї родини, він остерігавсь нав’язливим надто бути, щоб кому лиха не наробить, і не писав більше. Він навіть і з Порт-Артуру не написав, хоча і міг би вже. А ізнов, хто і знав, що там зараз твориться. Адам що чув у цім далекім віддаленні, ніби край його рідний збунтувавсь. І ходять там по лісах лісовики із числа своїх же людей, узброєні, да на мирні села нападають уночі, да мирних жителів, у першу чергу стариків та дітей поголовно до ноги вибивають – вистрілюють та вирізують, у колодязі живцем кидають та закопують. І називалися ті люди бандерівцями. І навіть Адама тут декотрі сослуживці-побратими, із русаків переважно, як дізналися, із якого він краю, так одразу й охрестили:

– Ну што, бандьора, крови захотел?!

– Ты куда, бандьора, прешь, што не видишь, роззуваюсь?!

– Ты што, падло, бельмы вылупил?! Бандьоровец! Мы ишшо к тебе доберемся, стерва!

Адам тільки стулено знічено одвертавсь та й німував у мовчанні. Досвідом власного життя навчений, він моментально осягав, що із тим жарти кепські, тобто супротив казати нічого не можна. Це діло тонке і серйозне.

І ся обставина відігравала немаловажну, можна навіть сказати, першорядну роль у тім, що Адама так відлякувало ізнов додому написать, як тільки думка така з’являлася. Хто може сказать, що там воно дома витворяється, а щось да витворяється, коли от розголос так далеко пішов, рознісся. Аж у Китайщині чуть. “Ану ж напишу, а лист і дійде, мені то що, з мене тут уже чогось більшого не візьмеш, як узято, дві шкури не здереш, а батькові, а матері, а родові лиха можна наробити. А хоч із якої сторони. Іздалеку мені не видно, що там діється, витворяється”, – порозмишляв собі Адам та й вкотре білий китайський папір подальш заховав. Від олівця, від ручки, а й від ока власного подальш. Воно якби подальш од багатьох отак папір ховавсь, то, може, і картина нашого письменства простишою була та виразніш проглядувалась.

Та що міг знати Адам про свій рідний край у такім далекім часовім і просторовім віддаленні. Тут ось місяць у рідній строні не побудеш, а вже проглядування і села, і хутора неможливе, у здогадах одних тільки й губишся, теряєшся, а що воно там, хто уже мертвий, а хто іще живий, тут за один день швидкоплинний час чого натворить може, а то за місяць. Адам за стильки років уявою малювати міг. А просто не осягалося воно уявою.

Рідна сторона щодалі то густишою пеленою таємничости од Адамового уявного проглядування покривалась, відсторо­нювалась. Але не чужою ставала – іще пекучіше до болю манливою.

Але Адам і боявся, і наче соромився свого рідного краю, і наче притаїть од чужого інтересу його хотілося.

Навіть у той останній час свого перебування в Порт-Артурі, коли демобілізацію уже оголосили, і Адама покликано було до командира, щоб розпитати у нього, з’ясувать, куди ж йому проїзний документ виписувати, то Адам недвозначно одразу і відповів певно, що додому і тільки додому. Коли ж допитуватись детальніш його стали, почали адресу, то тут і зашпортнувсь, розтерявсь наш Адам. Село своє, щоправда, то він одразу точно, без затинання назвав. А далі і каже “гміна” така то, на польський манір тобто став Адам свої домашні координати називать. Аяк. Ізвідки забраний був, туди, прошу, ясновельможний пане, і достав назад, будьте ласкаві.

Командир тут же подивовано й очі заокруглив та поглядом пронизуючим у нього вп’явсь:

– Это што же такое чудно ты, Адам, говоришь? Какая это ишшо “гмина”?

Адам тут же і кинувсь, узявсь тому командирові роз’ясню­вати, що це по-польському так координати його, вихідні адміністративно-територіальні дані значились, коли забирали Адама до польської армії служить.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка