Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка28/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   43

Подумалось от, а й бувальщина спогадалась, яку мені у нашому селі переповідали.

У нашому селі колись то був муляр, пічник відмінний, в окрузі уславлений. Жаль от тільки, ім’я його не збереглось, вивітрилось. Чи то із моєї пам’яти, а чи то і раніш іще, у пам’яти моїх попередників стерлося. Наразі в данім випадку це вже принципового значення не має. Назвемо його просто Майстер.

І був, жив колись під ту саму пору в нашому селі чоловік, якому треба було заново мулярку, піч і грубку, що іще там вимурувать, а чи, може, стару мулярку перекинуть. Жаль також, що і цього чоловіка імені не збереглось. Тому назвемо його просто Хазяїн.

Отож, як намислив, надумав Хазяїн нову мулярку мурувать, то пішов до Майстра о тім просить. Майстер і погодився, зголосився на просьбу, як і водиться звично у такім ділі. А в означений день і з’явився, прийшов Майстер до Хазяїна та й почав, заходився замовлену справу робить. Скільки там він робив ту мулярку – то вже справа його мистецького ритму і справности. Але мулярка вдалася на славу. А щодо міцности, а щодо тяги, а що й на вигляд подивиться. Оглянув сей мур Хазяїн, любується, осміхається та й Майстра питає:

– І що вже ти, Майстре, із мене і взять схочеш?

А Майстер тут же і відповідає:

– А я, котку, із тебе нічого твого не хочу. Ти мені тільки за мій труд оплати, і більш із тебе мені нічого твого не треба.

Ах, але яка це велика важність у нашім світі за свій труд відповідну йому, трудові тобто, і винагороду одержувать.

Не згадував чомусь Адам про тяжкість затраченого ним на розвантажуванні американських пароплавів труда, але з якою втіхою завжди говорив про винагороду:

– Як прийшли ми у Порт-Артур да стали на постий, у казар­мах розквартирувались, то почали нас водить у порт розван­тажувать американські пароплави. Консерви “Свиная тушонка” і вино розвантажували (якої там марки те вино було і як сяяла, розмальована була на пляшці етикетка,цього Адам не згадував). І нам щодня давали пляшку вина і консерву тушонки на кожного. Це, окреме пайка солдацького. І це вже було життя хороше.

Я думаю. Принаймні з голоду не помреш. Що ж до вина, то ще треба знати його міцність. Але навіть нехай і найслабшої міцности воно було, то пляшка на щодень на брата, на одне рило – це вже щось да є, це вже щось да значить. Хоча от уявляю собі, напружуюсь уявить, який от вигляд мав наш Адам у Порт-Артурі, коли веселенький напідпитку бував. Невже бездумненьким таким собі ставав, веселеньким бував, що й спостережливість його притуплювалась, а може, загострювалась, навпаки.

Мені от поета ніжного одного російського легше весе­леньким по такій от причині уявить, аніж Адама нашого. Але той поет сам про себе як сказав, може, вигляд свій увиразнюючи:

Мне поставят памятник на селе –

Буду я и каменный навеселе.*

Про Порт-Артур Адам розповідав мало. Може, й справді спостережливість його чогось істотного не виокремлювала. А може, й виокремлювала щось, та не влягалося воно у строкатість його значніших дотепер вражень і переживань. Уповільнене, розмірене, ближче до норми, вважай, життя в Адама почалося.

Згадував, щоправда, довгі величезні склади рису та іншого зерна. Все те було припасене японцями. Інші партії вояків навантажували це багатство у вагони та й відправляли, за вказівкою Сталіна, говорили тоді, у Росію. За кілька місяців ті склади спорожнилися цілковито, остаточно. Не стало тобто припасеного японцями рису й іншого зерна. У Росію поїхало.

Я сам інколи Адама розпитать пробував більше про Порт-Артур. Що це за місто тоді було, велике чи мале, який вигляд, які обриси мало й таке інше.

Але Адам на те відповідав якось ухильно, немов і справді усе теє вивітрилось у нього з пам’яти:

– А ми у місти мало бували. Нас поодинці не пускали. Якщо куди треба, то в гурті строєм ішли.

– А будинки ж які там тоді вигляд мали, чи високі?

– Та, здається, не дуже високі. Чотири-п’ятиповерхові декотрі зустрічалися.

Далі Адам розказував, що на ту пору у Порт-Артурі іще було багато японців, і їх треба було остерігатися. У воєнній формі вільно по місту самому розгулювати було ризиковано, небез­печно. Сказати б, що японці із ножами чи стрільбами там на одинаків накидалися, то – ні. Але могли вони і полюбляли надто ось що учинять.

Як відлучиться такий совєцький вояк, да по місту ходить зачне, да розглядує його, то загається, то й час пройде, не година там одна, а годин кілька, може. А з плином часу у нутрощах того вояка і відповідні, стосовно природі своїй, процеси відбуваються. І от як потреба та в нутрощах про себе заявить, прогресуюче визріває, до критичної межі наближається, то й зачне вояк в замішанні, у поспіху нагальнім відповідне для того місце шукать. А місця такі тоді, нужники дерев’яні, під ту пору в Порт-Артурі іще водилися. Добре, якщо по малій нужді, то іще нічого, ти нужду собі справляєш, а й в обшир роззирнутись маєш кожної секунди змогу. Гірше, як по нужді великій примостишся де у відповіднім закладі означенім. Такі нещасливці найбільш і попадалися. Десь той клятий японець висліджував свою жертву завчасу, а із тильного боку нужника були дірки попрорізувані, про що, про призначення їхнє, наш вояк міг і не здогадуватися. І от тільки примоститься такий вояк та найщасливішу полегшувальну мить переживає, а підступник інколи таку павзу уможливлювання робить, як тут клятий японець ножичком і відчикрижив усе те, що у вояка донизу звисало. Забувай, як і звали його, тільки його і бачили.

І такі випадки в Порт-Артурі траплялися неодноразово. І про них ходили попереджувальні чутки. Одному самому воякові у місто вирушати заборонялось, ані посеред дня, ані увечері. Дозволу командування на те не давало.

Послушним будучи у виконанні кожного наказу, Адам, звісно, і помишляти о тім не помишляв, щоби самому коли у місто вирватись або відпрошуватись. А от як гуртом в шерезі у кіно ходили, то це пам’ятав. Було те кіно, показувалось у нім, здається, про бої, в яких один наш вояк спроможний сотню супротивників переложить. Про революцію хіба. “Ленин в Октябре”. Та про що б і не показували, але подія така значна, радісна була. Сам факт іти в кіно – вже на серце зворушливу незвичність клав. Час такий був. Це ж не час теперішній, коли людина оглухла до усякого зворушення. І ніщо вже у цім розгаданім, розсекреченім світі на неї подивування не справить. Ах, яка ж це і тяжка втрата. Втрата здатности подивовуватись – одна із найболючіших наших і незамінних наших втрат. Ізнову ж те саме у думанні, в спогадуванні моїм пливе. Як Іван Бунін тоді іще, у 19-му чи 20-му роках те завважив з болістю великою у розпачі. Якщо розстрілюють чи вішають одного, нехай іще сімох, то людина подивовується, коли ж розстрілюють або вішають сімдесят тисяч – людина втрачає здатність подивовуватись. Але чи не те саме говорив мені навесні 1977 року дев’яностолітній наш сусід і сват Мирон, коли Мещишина хата горіла, полум’ям ясним з усіх боків охоплена, аж лати світяться. Мирон спогадував, як у юні його літа, який то пан вийшов у Хотинський ліс на полювання, вистрілив та й ненароком людину вбив. Ах, яка ж то була приголомшуюча людське серце і людський розсудок новина.

– А тепер, – продовжував далі Мирон. – Як скаже хтось, що у Городищі чоловіка вбили, то ще й перепитують “А оно одного?” Та й рукою махнуть: “Ет, що один! Якби то з десять убили, або хоч сім”. Або хата горить, згоріла “Ет, що там одна. – кажуть. – Якби то хат з тридцять згоріло”.

Іван Бунін був славетним письменником, визначним майстром, Нобелівським лавреатом від літератури, а наш сусід і сват Мирон неписьменним селянином, а от мислили вони рівнозначно, кожний відповідно часові своєму. Із того тільки й можна подивуватись хіба тепер. Міркую я собі.


Як повертались вони того вечора із кіно у свої казарми, то де не проходили, на вулицях скрізь було таке слабеньке бліде світло. Напруга, видно, слабенька. І тиша незвичайна. Немов у дивнім сні ідеш. І все те запам’яталося Адамові. Тільки відлуння їхніх черевиків і було чуть. Провулками маленькими вони іще йшли, але жодного тобі японця ніде не зустрічали.

А однієї ночі Адамові приснився сон. Це був простий і короткий сон. Що от ніби він повернувсь додому, в свою рідну сторону. На подвір’я своєї батькової хати уступив, став. Сонце таке ясне посеред двору світить. А батька у дворі нема, і з хати він не виходить. Тільки дядько Йосип посеред двору стоїть, увесь сонцем осяяний, якби золотом пронизаний наскрізно. Дядько Йосип іще й хрещений батько Адама.

– А де ж то батько наші? – питається Адам у дядька Йосипа.

– А він пішов у порт американські пароплави розванта­жувать, – відповідає дядько Йосип.

Це був віщий сон. За всі роки походів і поневірянь по чужих краях Адамові нічого такого путнього й виразного не снилося. Хіба кошмарне щось, від чого прокидавсь посеред сну стриво­жений, спітнілий. Але що снилось, – те не запам’ятовувалось, воно й потавало за межею сну у темряві незбутого, а чи з’явив­шись на світ, тут же і розсіювалось.

Але це був такий виразний ясний сон. Адам уже прочумався, у стан бадьоріння вступив, а сон його не розсіювався, а все стояв перед очима такою ясною картиною. “Не інакше, як віщий сон, – подумав Адам. – Щось то має він звістувать”.

І так той цілий день Адамові вже нічого іншого і в думку не йшло. Усе про дому тільки й вертілось в голові. І все якось не по собі йому було, туск такий нез’ясовний на серце ліг. Думкою усі закутки хати обійшов, і сад, і город, і сіножатку, і Гало, і Підгалля, і пагіркову сторону, і де подалі, в дооколишніх селах коли бував, як на столяра вчився у єврея. Усе, все спогадувалося. Де тільки й бралося воно. Узагалі то по світах чужих Адам усе частиш надовше став про дому забувати, дома й рідний край якби вивітрювались із його єства. Ну, не можна так сказати, щоб вивітрювались назовсім, але просто за плавким поденням, за послідовно нанизуваними одне на одне конкретними ділами і турботами нагальними усе частише відсторонявсь, не пробивавсь спогад про дому. А ось того дня пробивсь да так сильно, а що вже й не робив, як і пароплава американського розвантажував, то все тільки про рідну сторону і бігло, і бігло у спогадуваннях.

Ось картинка весняна ясна, лужки й поля цвітуть різно­кольорово, лужки все жовтими й білими квітками, це ранньої весни, латаття жовте золоте, а затим ізнов туск такий тяжкий на серце ляже, що ніяка робота до рук не йде, а й подітись нігде. Серце у грудях собі місця не знаходить. Аж піт на чоло виступить та й градом лицем котиться. І не так від утоми роботою, як від сум’яття душевного того сильного. Пройде лавиною чорною та й ізнов картини біжать. Ось лан жита зеленого. Вруна щойно пізньоосіння темно-зелена, тут уже й колосками вусатими похитує лан, і зеленість його блідою сивістю на очах перели­вається. І то виразно так, усі тони й напівтони розрізнюються, і настрій поміж ними відповідний біжить, якби жива картина перед очима. Ізнов лавина туску, душу в терзання спопеляючого, насунулась. Серце з туги розривається. Да що ж там статись і могло?! Ах, стривай-но, стривай-но, Адаме! Ось нагадування із спогадом про давнє біжить. Казали ж мати, що коли зелене жито сниться, видиться, то хтось із родини помре. Перед тим саме матері зеленеє жито снилось, дак хтось із родини і помер тоді. Але ж це не сон. Видиво у спогадуванні. Ще й пісенька вертиться “Зеленеє жито, зелене...” Тільки ж ізвідкіля ж ті хорошії гости прийдуть до Адама в дальній Порт-Артур. Нехай би птаха яка прилетіла та звістування йому принесла. Або на крила хтось підняв його та й поніс у рідний край через пустиню та ліси. Через гори і видолинки. Так іще ніколи за всі роки поневірянь по чужих краях не тужив за своєю рідною стороною Адам.

Туга тугою. Але яке то й інше відчуття найшло на нього та й вкорінюватись почало своєю незвичайністю. До нього звикати просто уже треба було. Таке от відчуття найшло, ніби щось істотне відірвалось раптом від його єства та й нема от. Наче поводир невидимий, який провадив Адама через усі бистрії ріки та потічки у їхньому шаленому збуруненні. Того поводиря по чужих світах Адам жодного разу не бачив на око, але незриму присутність його у своїй долі відчував душею. І допоки було таке відчуття, то й певність його чіпко на землі тримала, що у який би вир усесвітовий шалений да не було укинуте Адамове єство, а не одразу і перемелеться, розчиниться, спопелиться воно у тім вирі, але хоч і не безвадне малою цяткою ізнов із виру того шаленого убереженим вирине. Та й сутністю своєю ізнов наповнюватиметься.

І от поводир сей наче відступив від Адама, відколовсь од нього, на відстань яку то відійшов, не стало тобто поряд його. Й охляло серце Адамове у знемозі. Якби розбилось серце його. І хвилі упокорюючі заціпенінням глибоким накочувалися на Адамове єство. І таким до краю виснаженим, самотнім, непевним у цій своїй самотности, цілковито розбитим і розгубленим відчув Адам себе, сутність свою напруженням свідомости промацуючи, у цім далекім чужім світі.

Той день минув, але Адам запам’ятав його число у предко­вічнім усесвітовім потоці днів. Він і сам по собі виокремивсь із-поміж усіх інших. Осібну свою печать ув Адамову пам’ять поклав. Се вже був відбиток незмивний.

Відтак пішли чередою, один за одним нові інші дні. Адам ізнов обома ногами входив у те нагальне діло, до якого був приставлений. І з кожним днем хоча повільно, але неухильно розвіювався, вивітрювався той сивий душевний туск. Проте відчуття неприкаяности зосталося, що о яка то опора, постийно наповнююча його ізбоку сила, коротше, поводир життєвий його відірвавсь, відійшов та й зоставив Адама сам на сам. І переконувавсь Адам у душевнім світі своїм, як же це незатишно, неприкаяно як. І хотілося йому в такі хвилини покинути усе на світі, стати на шлях та й іти і йти тією дорогою у світове безмежжя шукати утраченого свого поводиря.

Це уже далеко потому дізнається Адам, що тієї ночі, як наснився йому отой сон, помер його батько. Нестора не стало.

Але про це Адам завжди розказував коротко, хоча і на високій хвилюючій ноті, виокремлюючи значимість того моменту. Вірніше, він, той момент, сам із контексту хронологічної послідовности виокремлювавсь:

– У Порт-Артурі однієї ночі приснився був мені сон. Наче опинивсь я раптом дома на нашім дворі. А батька надворі нема, і з хати не виходять. Тільки дядько Йосип, батько хрещений мій стоять посеред освітленого сонцем двору. “А де ж батько?” – питаюсь я у дядька Йосипа. “А він пішов американські паро­плави розвантажувать”, – відповідають дядько. Тієї ночі і померли були батько.

Із свого Порт-Артурівського життя, Адам іще спогадував деколи, як часто до нього надходила інтригуюча думка та й спокою запитальністю своєю йому не давала. Така думка ішла. От чому Порт-Артур да Порт-Артуром і названо чому? Там іще говорили про порт Дальній. Дальній воно зрозуміло чому, далеко дуже, але Порт-Артур також не близько, там само? Відтак і про природу, про причини назви інших міст та поселень розмиш­ляння Адамові ішли. Москва, Київ, Варшава, Пекін – усе те зі світа у його свідомість линуло. Й інші усілякі назвиська також. Якби то мудрець такий знайшовсь та й став Адамові про все те терпляче роз’яснювати.


* * *

У Порт-Артурі пробув Адам рівно один рік. День у день, здається, навіть. І кожного дня цілий рік він тільки те й робив, що розвантажував американські пароплави. Американські кораблі тільки те й привозили, що “Свиную тушонку” і заморське вино. Може, вони й інше щось привозили. Але так уже уклалось воно в Адамовій розповіді і так передалось у нашу свідомість. Чи ж станемо ми те змінювать. А й навіщо. Так само, як і норму ту – одну банку “Свиной тушонки” і одну пляшку вина на рило, на брата розвантажувача кожного дня – чи ж станемо ми змінювать. І чи записаною, узаконеною вона була у списках, у наказах там дивізійних, батальйонних, ротних чи ще яких проведена була. А може, хтось то із бравих вояків (”мы ребятки бравые, бравые...”) да зверх норми іще баночку одну да пляшечку другу із собою прихоплював, да вже веселим ставав над норму, межу свого дозволеного переступав. Навіщо нам про те знати. Знатимемо ми, то й знатиме хтось, дак іще ревізію, КРУ на той порт уславлений Порт-Артур (що не просто собі порт та й усе, а в імені своїм своє призначення потвердив, повторив), дарма, що китайський тепер уже він, нашле, да почнуть таку ревізію учинять, да так тельбушки і мертвих, і живих ворушити, перебирать, що іще до десятого коліна доберуться-углиб усередину до десятого, до мертвих тобто, і до десятого назовні, до живих та ненароджених іще. Аяк, адже усі архіви й рукописи, кажуть, у зв’язку із проголошенням нашої незалежности із-за кордону до нас повернуті. І це, либонь, чи не найпромовистиша ознака нашої незалежности. З розпуки якось плакав, дізнавшись, з якою легкістю (із гоголівською “легкостью необыкновенной”) з-за океану уже перепроваджені листи Лесі Українки, які у подвижницьких муках воєнного лихоліття були порятовані її сестрою. “Як би ми їх не спалили, і то в скорім часі”, – тільки встиг і подумати одразу я. І тоді од нашої культури уже не залишиться свідчень у джерелах, а тільки нагадування у чужих переказах. Це за умови, звісно, якщо нас уже на світі не стане.

А от кілька днів тому увечері, прогулюючись алейками Ірпінського “БТ”, – я завважив, що від стини будиночка, де я поселений був, хтось крізь оголені чорні кущі патрикує за мною. Знайомий поет. Він про діло, про новину одразу і став говорить:

– Переглядав я сьогодні, пане А., картотеку СБ ОУН., так і на вас там карточка є, що у 1954 році у Луцьку ви надрукували вірша “Сімнадцяте вересня” в якому вихваляєте уступ Червоної Армії в Західну Україну...

– Що за СБ і що за вірш? – тільки й спромігся я на запитання.

– Це картотека СБ ОУН.. Лебідя, чули такого?

– Та же чув...

– Так от, у тій картотеці, тепер вона вже у нас на усіх письменників, хто Москву вихваляв, карточка заведена...

– А для чого?

– А це як буде через років десять справді незалежна Україна, так їх усіх, чиї імена там вписані, за оце місце (він показав на своє заднє місце) та й поведуть куди слід, щоб знали, як вихвалять...

– Ах он воно що. Розігруєте мене. Та же і вірш то не мій, і не луцький я. І віршів узагалі ніколи не писав...

– Да не може буть...

– Да таки може... Не писав. Якийсь однофамілець мій того вірша написав. Я нариси, статті писав, у яких золотий вересень, як зорі нам в очах із ясного Кремля засіяли, писав, про партію писав, про з’їзди усі її писав, як вони нас на трудові подвиги окрилювали, надихали... А що віршів ніколи не писав, то не писав. Чого не було, то не було.

Але тут поет мій і спохопивсь:

– Так це ж публіцистика. А за публіцистичне конкретне вихваляння дак іще не така кара може буть...

І впоперек горла свого вказівним пальцем показав, перетнув.

– Так я ж не проживу іще десять років, коли та справді незалежна Україна повстане...

– А доживете... Куди дінетесь.

Я хотів був іще спогадати, як лукавий перед смертю до Мартина Лютера із списочком, де перелік усіх Лютерових гріхів, був заявився. Лютер уважно перечитав та й каже спокійно:

– А тут не всі вписані. У мене, їх, гріхів, набагато більше. Але в тім то річ, що вони стратили свою власть і силу надо мною, бо я в них розкаявся...

Тут же лукавий і відійшов собі. Тільки цокання ратичок чуть.

Але не спогадав я того, а сказав запитально:

– А де би із тією картотекою на моє ім’я можна познайо­митись...

– А хто вас туди допустить...

А й справді. Сміймося інколи, поки живі.
Та все ж сподіватимемось, що не перебиратимуть Адамові кісточки і нащадкам його не переламуватимуть кісточки за те надвжите вино і надужиту тушонку. Схильність маємо вважати, що радше не допив Адам, аніж перепив. Але то був золотий час, прекрасна епоха в Адамовім житті. Труд мав і відповідну винагороду. Той, хто трудивсь, удостоювавсь і свого гідного харчу.

І от одного дня ця прекрасна епоха закінчилась. Кінець прекрасної епохи. Як звичне кажуть у таких випадках.

І спогад про тую епоху в Адамовій пам’яти найповажніший. Статечно так говорив він про Порт-Артур:

– Уже жити можна було. Окреме солдатського пайка, нам іще кожного дня на брата видавали банку американської “Свиной тушонки” і пляшку вина.

Можна подумать, допустить, що подальше Адамове перебу­вання у Порт-Артурі недоцільне було, позаяк американські кораблі уже більше не пришвартовувались на тім березі, і не треба було щодня ходити їх розвантажувати. Але і таке могло буть. Кораблі іще пришвартовувались, але Адама уже демобілізувати час настав. Не знаємо, як воно було. Адам о тім не говорив, не згадував. А от про ті склади величезні рису й іншого зерна, припасеного японцями, що його за вказівкою Сталіна вагонами вивозили у Росію, говорив, як скоро вони спорожніли, що й мишам там уже нічого робить уже було.

Додому повертавсь Адам уже в іншому вагоні, культурно, можна сказать. Йому документи важні чинні видали. Поквитування на обіди гарячі у солдатських столових, де поїзд стоятиме довго і де ті столові, червоні цегляні будиночки, пере­важно давні, іще царські мури, а написи на них зелені, соцреалістичні вже, відчинені будуть. А й сухий пайок на дорогу видали. Цукру в плиточках трохи, сухарів. Може, кілька баночок і американської “Свиної тушонки”. А чого ж, все можливе. “В нашей жизни всякое бывает...” Хто коло чого ходить. Вина то, мабуть, уже ні. Це вже було б занадто, зверх норми, а й цинічно. Над усяка норма завжди з цинізмом межує.

Якось у нашому містечку в поранковий зимовий час, мороз аж тріщить, на автобусній станції стояло троє міліціянтів, і офіцер один поміж ними був, та й жваво бадьористо самі із собою говорили. Аж тут підходить до них наша хутірська Уляна, веселенька, п’яненька тобто вже, та й питається, як ні в чім не бувало:

– А не знаєте, хлопці, є пиво в магазині?

– Пшла вон! Я те дам пиво, – як загарчить один на неї.

Аж я з переляку відступив із настояного місця, поміж людей далі углиб затесуючись. А Уляна нічого собі, повишивала собі спорожнілим білим пляцом до магазину. Вірніш, спорожню­ваним від чорних цяток людей. Отак, чим далі від автобусної станції чорні цятки на пляцу рідшають, а вони як від центра кола в радіусах розпорошуються, і пляц білим від снігу біліє, од людей вивільнюваний. “Отчего президиум, как вырубленный, поредел”, прилинуло набігло в мою пам’ять. А я уже про те думав, що це надто зухвало із боку Уляни. Межу перейдено. Але чому б і не бути. Як кажуть наші східні сусіди по СНГ, тобто по колишньому СРСР “Озорство молодца красит”. А красну дівицю хіба ні.


Розпрощавшись із Порт-Артуром, Адам повертався додому. Це була хвилююча дорога на піднесенні, стрій душі його підносивсь неухильно послідовно у сильнім, раніше ніколи незнанім зворушенні. Але цього не відчував і про це не думав Адам на початку дороги, – се надходило й осягалося уже в заколисуючім висхіднім русі. І не тільки чуттями, душею осягалося, але і як момент, як елемент пізнання.

Ізнов. “Найпрекрасніше, найзворушливіше, найповніше задоволення, яке тільки й може випасти на нашу долю, – це здійснити мандрівку додому”, – так писав великий знавець того всеохоплюючого поняття, що зветься домою, Томас Вулф, який і в назву свого знаменитого твору виніс такі повнозначні слова “Додому нема вороття”. Слова ці були написані 1930 року, і в 1946 році Адам міг їх і не читати, за їхньою недоступністю до нього. Але те, що він відчував і переживав у висхіднім русі в дорозі додому найбезпосереднішим чином узгоджувалося із змістом написаного Томасом Вулфом.

У тім ешелоні іще їхали, поверталися додому демобілізовані вояки, навіть не дуже далекі його краяни, бранці однієї із Адамом долі. Але вони самі поміж собою більше спілкувалися, Адам же все осторонь тримавсь, Адам, якби сказали тепер, некомуніка­бельний був. Усамітнився собі за столиком перед вікном вагоно­вим і поглядом своїм схоплював, ловив усе, що назустріч неслося, бігло.
У природі наближалася осінь. Гори й пагорби, піски й супіски, долини й видолинки, малі поселення із якби глиняними хижами, якби напівземлянками, і трохи більші містечка пролетіли якось непомітно швидко, не встиг і зогледітися Адам. За вікном уже неслися безмежні російські простори із широчен­ними рівнинами, величними лісами.

Адам розкошував біля вікна у своїх відчуваннях та настроях. Картини, що неслися йому назустріч, були впізнаванні, чи уявлювані, може, більш. Відбиток їхній у багатьох місцях іще із торішньої дороги ув Адамовій пам’яти зостався. Фрагментарно, правда. Бо відповідних умов для розглядання тоді не було, як зараз.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка