Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка27/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   43

Виключно усе цікавило Адама. Передовсім ландшафт, які тут звивисти пагірки і видолинки які, яка ростинність тут. А як мимо поселень тутешніх проходили, через поселення як коли проходили, то Адам все до осель, до обійсть приглядувався, як розташовані вони, чи сусід од сусіда далеко, і чи є садовина та городи в обійстях, і що в них проростає. Поза сумнівом не могло не кликати інтересу і професійне Адамове. А які тут вікна та двері, яка столярка, чи добротно все зроблено і з якого матеріалу. До доброї роботи і матеріал відповідно міцний має бути. І живність, корови, свині чи кози тут у господарстві водяться. Чисто все цікавило Адама, загострювало безкінечно пульсуючу допитливість.

А яко то воно було трапилося, сталося, що в однім поселенні китайськім вони зупинилися на постий. Село, те чи як воно там у китайців називається, іменується, на узвишковім місці стояло. Якби центр світу тут знаходився. А в котрий бік не поглянь, в яку сторону не обернись, то все спадисто до горизонту земля стелилася. І таку те дивну своєрідність витворювало. Ось ти стоїш у центрі світу, на височині поселення твоє, оселі всі сусідські. Прекрасний осідок людський твій Господь возніс на височину та й дарував із неї цілу землю аж до горизонту навкруги, в усі боки розглядувать. Це як окремий дім на горі за селом у нашім краї буває. Для людини, для усвідомлення людського яка то вибраність у тім проглядається. От сподобив же Господь саме тебе, тебе вибрав, настановив жити в місці отакім.

Село те було мурами обнесене довкола. Це як фортеця ніби. Адам чув, читав, іще в школі, що у давнину усі міста стиною, мурами обнесені довкола були. На ніч брама зачинялася. Непроханому гостеві посеред ночі сюди вже зась. Адам уявою своєю вже й завісу минулого розсуває. Як затишно було тим давнім поселянам посеред ночі дивні сни видивляться, свою захищеність від нападника, від світу завидющого мурами грубими усвідомлюючи. Ось ти лежиш на вбогій своїй постелі, як органічна частка світового безмежжя, але од світу захищеністю відгороджений. Поезія міського життя. Чи либонь, не такими відчуттями й усвідомленням в Бориса Пастернака відбилась.

Вояки біля стин муру того на постий стали, шатра, намети свої розбили, палатки розставили. Ночували під мурами. А вранці, як червоне сонечко із-за обрію викотилось, вони і в поселення до китайців заходили. Китайці із хиж своїх повиходили та з подивуванням заінтересовано прибульців розглядували. Дивно так і Адамові спостерігать було, скільки от людей із хиж виходять, старе і мале, а все китайці. Якби і люди, а од наших людей одмінні: волосся, як смола, чорне, лице жовто смагляве, й очка якби попрорізувані вузькі.

Особливо сподобалася Адамові одна оселя. Трохи збоку вона стояла. Дверима й вікнами до сонця. Адам згадав, що і в нашім краї, на хуторах передовсім хати дверима й вікнами до сонця обернені. Якщо ранок, поранкову благісну пору ти просипаєш, так ясне сонечко крізь шибку по твоїм лицю біля очок вже й ходить промінцями своїми та будить, щоби вставав уже, благодатної пори не просипав. А як віддалеки трохи, коли від хати відійдеш да любо було спостерігати, милуваться, як біля дверей, біля вікон, на стині білій, у дворі біля порога сонячне проміння збирається та й вистоюється ясно. От і тут так само.

Адам і усередину китайської хижі заходив та із побутом цих людей знайомивсь. Яка долівка, і стеля, і стини які в оселі їхній, приглядавсь, і де висить що, а де стоїть, також цікаво було йому знати. І на горище заглядував. А на горищі там теж така празникова ясність стояла. Сонце скісно крізь віконця малі та шпарки проникало, і в переломлюванні своїм жовту дивність витворювало. На горищі у плетених кошах сало стояло, зберігалося. Й на хрестовині якісь богуки висіли, м’ясом чи лоєм яким понапихувані.

І осміхався тихо, дивувався в серці у своїм Адам від усього того побаченого. Дивись, он очка вузькі, як осокою попрорізувані в тих людей, а спосіб до життя знають, не згірш наших. Пильний погляд Адама завважував речі надзвичайно добротного й тонкого виробу, що навряд чи так вигадливо та майстерно виробили б таке диво наші найдостойніші майстри. Або ж навіть ті самі німці у навмисне виокремлюваній гордині своїй. У німців ся річ, штукА може, також добротною вийшла б, але помпезною та ідеально рівною вже, а тут усе таке домірно припасоване, вигадливе, а й просте. Аж Адамові раптом закортіло, в голову от таке зайшло, затесалося, тут серед китайців зостатися да ремесла у них повчиться. Ай, нереальне все. Й відігнав Адам раптом думку потаємну ту. Бо де ж це бачено, щоб у голову полонянина, невільника да вільні думки і розмишляння заходили. Іди, куди ведуть, допоки сили є.

Іще багато чого хотілось Адамові сказать тим китайцям, але як скажеш, як мови їхньої не знаєш. Щоправда, у тій же, здається, хаті Адам і вступив був із одним китайцем на мигах у переговори. Та й порозумілися вони. Майстер майстра здалеку бачить. І виміняв був тоді Адам у того китайця за яку то свою річ (Адам і називав яку, а це вже я забув), та яка там коштовність у вояка-визволителя була, могла буть, китайського годинника із ланцюжком. Не золотого, звичайно, але все ж із ланцюжком. І так вже тішився ним у дорозі. Раніш, було, у непевности цілий день ступа в ступу ідеш, а тепер зирк – та й знаєш, скільки годин уже в дорозі, та й пора яка, знаєш. Воно просто безпечніш при годиннику жити. Невідомість трохи спадає, і ритм власного життя промацується.

Жаль, що тільки довго не натішивсь тим годинником китайським Адам. Один його ж побратим і відібрав. Ванька був такий рудий із Брянщини. Що вже шибайголова був, то і не передати того. “Удавсь на всеє злеє проворний..”

Видно, стежив він за Адамом, бо на постої однім обіднім підійшов та й питається:

– А што это, брат, ты все время из кармашка вытаскиваешь да глазеешь?

– Та часики... – знічено Адам. Не признатись чи збрехати він же не міг.

– Часики? А нука покаж...

Адам і показує.

– А нука дай...

Адам і дає.

– А ничаво часики. А ты их мне подари?!

Адам замнявся, ніяковіючи, що в очах того вояка-визво­лителя означало, що пора, час йому в наступ переходити:

– А не подаришь – сам возьму.

Адам на цій ноті і собі посмілішав, не сказати б, у наступ пішов, але в обороні, хоч для годиться, став.

Да як так, да хіба так можна, я їх у китайця за те і те то виміняв. Да командирові, він, Адам, пожаліється, начальству високому.

От того, мабуть, уже й не треба було говорить. Вояк-бран­чанин так немов із голок зірвавсь:

– Ах ты, ишшо пужать меня собрался. Да мы ужо пужаные...

А по павзі, осміхаючись, високо зверхньо:

– Да ты што, Адась, разве правил нашей игры не знаешь: Што твоё, то и моё, што моё, то не твоё. А оно ишшо и не твоё. У китайца выменял.

Китайського годинника той вояка-визволитель, звісно, Адамові не віддав. І ця обставина Адама огірчила, засмутила. І за годинником було жаль, шкода його, а й образа пекла. Образа ніколи для нас безслідно не минає, як викличний акт приниження людської гідности.

Але душевний біль скоро влігся. Хіба це вперше, звісно, і не востаннє, звикати Адамові до такого. Але на те ж він і Адам, вигнанець із раю, щоб до всього звикати і все стерплювать.

Багато іще чого цікавого, незвичного, напружено драма­тичного, а й трагічного розповідав Адам. Його розповіді щоразу доповнювались новим матеріалом, із закапелків пам’яти видобувались нові події, ситуації, випадки. Якщо хтось о чім то запитував, то Адам завжди вдумливо тихо роз’яснював. І в тім роз’яснюванні часто такі несподівані картини малювалися, що немов іскорки у тій повісти так яскраво зблискували, світилися.

Якось і я був запитував Адама дещо:

– А чи ви пам’ятаєте, які міста великі чи менші зустрічалися на вашім путі у поході на японця?

– А ми міста як то минали. На мапі ось є, але вони від нас побіч залишалися. Так де вже мале село чи поселення, то такі на путі зустрічалися.

– А чи в пустині, у пісках тих жовтих із звіром, із зграями птаства якого, чи з падлом повзучим зустрічалися?

– Такого чогось особливого також не пригадую, щоб звір якийсь перестрів нас...

І вже по спогадуванню, по павзі. Цікаво було спостерігати о миті цій за Адамовим лицем. Жива пульсація думки на нім простежувалась, робота спогадування відбивалась:

– Правда, якось ішли ми долиною, дорога наша долиною повилась, а по обидва боки гори стриміли. А на горах, тих, на вершинах величезні орли літали, дзьобаті круки. Поодиноко котрийсь злетить угору та й над нами висне.

Я спробував уявить ту картину, і видиво постало переді мною яскраве і величне. Але хіба міг розповідати Адам щось бліде і невиразне. Й неістотне упускала чи розгублювала його спостережливість.

Ось долина широка, а з долиною (”Гей, долиною, гей, широкою козаки ідуть...”), чи не козаки, вояки-визволителі, японця ідуть походом добивать. А по обидва боки долини пагорби плечисти д’горі возносяться і в гори переходять, аж там у піднебессі, шпичасти. І на горах тих орли повсідалися та й зирять очима ясними своїми доокруги. Ось злітають із місць своїх тимчасових чи насиджених зриваються декотрі. Та й ширяють над вояками, котрі своє діло туго знають – ходою розмірною, ступа в ступу ідуть японця добивать. Із висоти орлам, напевне, усе видно, найдрібнішу деталь і цятку вони проглядують контрастно. Наприклад, як на вояках черевики, що їсти просять, дротами позв’язувані. Кажуть, в орлів відмінний ясний зір. А тож як. Так і має бути. Із висоти речі і предмети на землі губляться, маліють, ростинність і живі істоти у барвисту мозаїку зливаються. Орлові ж серед мозаїки барвистої тієї контрасти обраного об’єкта, мертвого чи живого, рухомого, малого чи більшого конче розрізнити треба, виокремити. І зір у цім ділі має бути гострий, безвадний.

Природа завбачлива. Вона потурбувалася, знає, кого чим наділяти. Так само, у якім поєднанні красу усесвітову являти. Ось пагорби, гори і долина поміж горами постелилась. Що може бути більш величнішого над цю картину, яка у зворушенні сильнім заставляє людське серце подивуватися. Недаремно ж ці геологічні структури і у високій поетичній з’яві Гете поєднуються. Випадкового висока художність не вибирає. Це нам тільки здається, що одну лиш красу переслідують художні твори. Але як часто маємо нагоду переконуватись, які бувають досконалі й довершені мистецькі утвори і з боку логічного, наукового тощо. Наукове передбачення. І в цім являють вони свою неперебутну цінність. Особливо коли ідеться про прогнозування, про які то передбачення. На жаль, ця властивість часто випадає з поля зору нашої уваги, ми того наче і не помічаємо, а й дослідники, фахівці рідко коли тому значення надають. І ця така чудова барва не виокремлюється, проходить мимо нас проминально. Або ж віддалено сприймається нашими чуттями й розумінням в усукупі.

Розмишляння розмишляннями, а от картина така східно велична розкішна, якби Реріх, а може, й не Реріх, а може, Рокуел Кент, якби від фіордів опівнічних та на полуденні геологічні структури перенісся, а може, іще хтось невідомий. По обидва боки гори у піднебесся здійнялись, а долиною розлогою вояки ідуть японця добивать. І Адам наш серед них, ступа в ступу. А на горах, на вершинах шпичастих, овальних, може, орли ясноокі, гостроокі, правдивіш, сидять та й з висоти землю споглядають, а декотрі зриваються у небо з насиджених місць та й літають над вояками. Баталій, може, очікують, віщують. Ах, не віщуйте. Серця дочасно на кусні не крайте. “Де буде труп, там зберуться орли”. Але от вояки іще в поході, а орли вже й визирають їх, видивляються своїми ясними гострими очима. Нетерпеливиться їм. Баталій ждуть.

– Ну, а з іншими звірами, може, яка зустріч була?

– А з іншими звірами у поході ми, здається, і не зустрічалися. Не було їх, – чинно відповів Адам.

– Ну, а із розбійниками, може, якими зустрічалися?

– А й з розбійниками зустрічі не було.


* * *

Окрім щоденної втоми від ходи, ступа в ступу, по якім то часі налягла на Адама, на шию ось налягла та й стиснула обручем, у хомут взяла втома удостийнена. Така густа сіра безперервна втома. Втома така іще ув очах волооких волів у ярмах та коней із кінськими лицями (до них лице поета Бориса Пастернака хтось прирівнював) у шлеях густо загусає й вистоюється, упостий­нюється застигло. Здригування й пульсація болю уже загасає.

Лік дням і тижням іще вівся, провадився у пам’яти кожного вояка зосібна, і в пам’яти Адамовій також. Не робили вони, щоправда, зарубок, як Робінзон Крузо, для кожного дня, і як Ликови у глибинній тайзі, від більшовиків десятками років ретельно кожному дневі лік вели, ай, яка це трагедія для Ликових була, коли котрогось то дня лік часові урвався, один день загубивсь, потерявсь серед множини сірих уже відлетілих днів і років – уже за далиною вони, і от ланцюжок власного життя в історії увірвавсь, ах, яка ж то була трагічна згуба, людина в безвісти часу затерлась, що станеться, що витвориться тепер із нею, але от знайшовсь кінець, обірвані кільця одне до одного зімкнулись, яка то була радість. До чогось подібного іще не наблизились сі вояки.

Але одного дня найшов на Адама такий густий сивий туск. Світ раптом в густу сиву одностайність перетворивсь. Час наче зупинивсь, не рухається, не іде, й у відліку своїм загубивсь, суцільним сірим місивом став. А не пульсує у битті секунд, хвилин, годин там. Й Адамові от так зробилося, що забувся він, який сьогодні день, чи то четвер, чи то п’ятниця. Час раптом змішався в якімсь місиві полуденнім і стратив яку то свою смислову барву. Речі, предмети, живі істоти, єства й існування окремішні втратили свою цілісність, взаємозв’язок між ними рушивсь. І світова гармонія порушилась. Сивий морок над очі наступав. І в сивім мороці тім завтрашній день не проглядувавсь зіставно до днів минулих, які довжелезною вервечкою один за одним нанизувались і в незглибинности світовій потавали. Але от наставав новий день, і чимось та був він ув основних рисах та схожий на попередні, хоча, звісно, що перший найкращий для нещасного роду людського день давно проминув. Але оглянувсь доокруги Адам, вгору подививсь, і найшло відчуття таке на нього, аж страшно зробилось, що от цей сьогоднішній день уже на всі попередні не схожий. І жоден, що за ним слідуватиме, так само на попередні не схожий буде. Що то зрушилось у світі. “Невже сталося у світі щось нечуване”, – подумав Адам. “І де той Порт-Артур, – вже далі снувалась думка його...– Десь аж не дійти до нього. Така безкінечно довга пустельна дорога, а Порт-Артуру все нема”. І так сирітлитво та розгублено відчув себе раптом Адам, як ніколи за всі попередні дні свого свідомого життя.


А наступного ранку, як червоне сонце із-за обрію визирнуло й пагіркову місцевість прекрасного Китаю золотить почало, новина світова у повітрі, випрозоренім рідкім носилася. Космічні гінці принесли її із безмежжя простору та й над вояками у нижніх шарах атмосфери ось уже висне вона. Іще слуху вояка не торкнулась, у невідомости іще перебуває його свідомість, і він ступа в ступу карбує крок у своїм цілеспрямуванні до поставленої мети – японця добивать. Але це уже крок минулого дня. Якщо на американськім океанськім узбережжі хвилею збунтувалась вода, то коли то вона сягне європейського узбережжя. Або зроджений там звук коли сягне протилежного берега. Він іще в німуванні, може, благіснім застиг, дрімає. Про щось то подібне писав ув однім своїм вірші Йосиф Бродський. Я того вірша читав улітку 1991 року навпроти судового дому в Київі. Тоді там провадився суд над народним депутатом Степаном Хмарою. Вірш тоді і запам’ятався був, виразний відбиток у моїй свідомости зоставив. Але дірява старіюча пам’ять блокована хворобами, пропустила крізь своє сито сюжет. Настрій нез’ясовно один тільки й зоставсь.

Але світло далекої зорі іде до нас мільйони років. Подумати тільки – мільйон років! Сьогодні спалахнуло, а через мільйони років до нас тільки і дійде. А те, що до нас сьогодні дійшло, то хто зна із якої воно глибини, і яке лице тоді мала наша Земля. Може, і не льодовикове навіть іще.

Коротше, зійшла над головами вояків, діткнулась слуху Адамового та новина. Може, радійно, але із вуст командирів уперше пролунала вона.

Усе. Війна і на Далекому Сході закінчилась. Американці скинули на Японію атомну бомбу. Усе. Війна закінчилась. І вже не треба сим натомленим воякам іти добивать японця. Виходить, що надаремне і йшли вони, ступа в ступу, томили ноги надаремне і похід сей був замислений. Якби знаття, то і не треба було сього походу замишлять. Ах, якби знаття, що в кума пиття... Та як же багато ми втрачаємо через своє оте незнаття. Хіба би став цілих півтора десятиліття копійку до копійки складать, щоб хату власну купить у селі. Із пліч тяжку покуту спадщини щоби скинути. Бо тільки у своїй хаті своя правда, і сила, і воля. Копійку до копійки у нужді складать, щоби потім ці копійки із кишень моїх а всі до однієї за одним рипом у завершальнім (чи ж і завершальний?!) етапі повитрушували більшовики. Та якби знаття, то я би на ці гроші у Карелію, щоб довго снилась вона мені, та у Мурманськ та на море Біле, та на море Чорне, да на Каспій, да у білі ночі Санкт-Петербургу, Ленінграду тобто, да в Середню Азію, да іще там куди б мені заманулось, повіявсь, погнавсь, полинув був би. Ах, як за усим тим тепер жаль! Безповоротне. Відкотилось. Як сон. Як мрія незбута. А все через незнаття.

Ах, та пощо жалкувати та справдовуватися мені, коли дядько наш евангелист Михаїл перед тим як умерти влітку у 84-літньому віці держав іще п’ять голів великої рогатої худоби, кіз, козла, цапа й козенят в число це не зараховуючи.

Усе. Війна скінчилась. Але чого не радіє, не підстрибує серце Адамове. Чому в розгублености й смутку нез’ясовнім воно. Ах, се новий вимір часу у вселюдській історії почавсь. І всі дні у вимірі цім уже будуть зовсім інакші, не схожі на мільйони попередніх днів, які до цього слідували в послідовности своїй, і в чомусь схожими були.

Та ув Адамовій свідомости, як і в свідомости принаймні кількох мільярдів його сучасників, усе те вертітиметься, існуватиме лиш відчутною неясністю, як смутне про щось то нагадування, як відчуття некомфортности у чім то, але іще як не чітке виразне усвідомлення звершеної уже реальности. Але пощо про тодішнє говорить. Адам застав іще 1986-й рік. Проте і се таке близьке нагадування, крізь зливу галасливости пронеслося та й осіло смутною неясністю в людських відчуттях. А не визріло чітким усвідомленням відповідальности. Незважаючи ні на які зовнішні з’яви та ознаки. Коли про молоко багато в поспішливій галасливости говорили, то казав Іван Сович на Старині: “Пив молоко, п’ю і буду пить”. Гай, гай, хотілося б, як це не смутно, а уже не буде.

Звикання до нових реальностей – річ не проста. Людина іще тривалий час може жити, існувати за старими звичками, за інерцією, у вікно поранкової пори навіть не дивлячись, а який же сьогодні день. Людина іще довший час може жити за інерцією, ні о чім не замислюючись. Гасати по крамницях за заграничними шмотками, коли очевидне інше буквально висить у неї на носу.

Після того, не знати і якого звідомлення, про американське атомне бомбардування Японії вояки іще який то час продовжували свій похід. Але не довго уже. Скоро добулись вони до чималого китайського міста, вузлової залізничної станції, здається, Адам і показував мені на мапі світового атласу тоді те місто. Може б, і я знайшов би його, і кортить мені це, якби була у мене під руками мапа тая, атлас усесвітовий якби був.

У те китайське місто ніби, як розказував Адам, окрім їхньої, прибула іще одна дивізія, яка паралельно їхній іншою дорогою рухалась. Тут вояки-визволителі затримались на який то час – на кілька днів. Начальство, командири прояснювали ситуацію. Половина вояків з обох дивізій тут же була демобілізована. “Снимай шинель – иди домой”. Це так пісенька демобілізаційна називається, так співається. А враження лине, що ніби когось десь розбійники перестріли. Так що одна дивізія в натурі розформувалась. Вірніш, із решток позосталих від дембілів у сучасній, почутій мною на початку розповіді назві, була сформована одна дивізія. Другої не стало. Час поглинув. Якби і не було її. Ах, як же багато чого поглинає на сім світі усесильний, нічого й нікого не щадячий час. Міста і ріки, нашу молодість і людське життя.

Адам і не потрапив під демобілізацію, Адамове ім’я було назване, записане у книзі серед тих, із кого формувалася нова дивізія. Із двох одна. Демобілізація поки що не для Адама. Він допоки залишається в строю. Важкий шлях до покаяння. “Могила, гроб, раскаяние...” Читав я ясного сонячного дня улітку 1969 року рядки Анни Ахматової у якомусь одному московському журналі. Та мені трудно, аж несила було поміж землею і небесами утриматись, а душа моя до досконалости через покаяння стриміла. Адже тільки при чистоті душі і можлива високість духу. Але нелегко й гріхи спокутувати. Навіть якщо і формально змиті вони власною кров’ю.

Далі Адам уже пішки, ступа в ступу не йшов. Із того китайського міста, обриси його ув Адамовій пам’яти не відбились, із вузлової станції тієї до Порт-Артуру Адама в числі вояків новосформованої дивізії уже везли поїздом. І чи то навіть не в пасажирських вагонах. Адам уперше за всі довгі роки поневірянь комфортно їхав собі і крізь вагонові віконця краєвиди прекрасного Китаю розглядував.


* * *

Усе. У цьому моменті Адамове життя крутий крен робить. Вирівнюється, можна сказать. Але не можна сказать, щоби позбавилось воно страждань. Просто від моменту цього страждання набувають, сказати б, тихоплинного вияву, стають узвичаєною нормою життя, упостийнюються в тяжкім і безпросвітнім повсякденні. Глибокий сірий туск буденщини. Усе подальше життя Адамове можна було ще порівняти із існуванням живої тяглової сили, робочої худобини. Коня чи вола там. Щоденна одноманітна упряжка. Рідко коли зблисне що там, на рокові свята хіба, на празники які, що запромениться, засіяє усмішкою Адамове лице. Мовляв, і я ось чоловік, людина. І ваша радість на мене зійшла, стала. На хвилю тільки. А далі ізнов – усе та сама упряжка.

На цім моменті власне і кінчається Адамова розповідь. Правдивіш, уривається її динаміка, своєрідний пієтет блякне, згасає, розладнується її високий драматично-трагічний стрій. Поодинокі лиш епізоди та ситуації, картини, видива зблискують, вивищуються до промовистих вражальних символів посеред пересічної послідовної фактографічности, як уже далі Адам про своє життя що розказував. Але то лиш окремі вирізнювані зблиски. Життя у якісно нову колію вступило. Картина світу змінюється, – так і картина окремішнього людського життя інакшою стає. Якимсь безпосереднім чином завжди це взаємо­пов’язане. Але як часто і буває, що усесвітова драма і трагедія уже влягаються, а драма і трагедія в окремім людськім житті іще тривають, пульсують безперервно.

Як добулась новосформована дивізія до Порт-Артуру, то вояків по підрозділах розформовувати почали. Батальйон чи роту, у якій записане було і Адамове ім’я, розквартирували по казармах. І це вже було нове, відносно спокійне життя. “Жить уже стало добре”, – підсумовував свій порт-артурський період Адам.

Жить як для Адама було навіть добре. Вояки підрозділу, у якім записане було Адамове ім’я, ходили розвантажувати у Порт-Артурівському порту американські пароплави. І Адам, звісно ж, із ними ходив. Розвантажували вони в основному консерви у бляшанках із написом російською мовою “Свиная тушонка”. Я пам’ятаю ту американську бляшанку розмальовану, уже й не знаю як, кольори із пам’яти зітерлися. Хтось то приніс її до нас у хату чи знайшлася де. Але у тім же 1945 році одна така порожня бляшанка стояла у нас в хаті на лаві поряд із відром для води. Нею воду пили. За кварту була. Я іще до школи не ходив, але читати уже вмів. Я десятки, сотні, може, разів перечитував цей напис, бо читать чогось іншого не було, а читать кортіло. Підійду до лави та й читаю уголос:

– Свиная тушонка.

А хтось то одного разу чужий у хаті був та й питається:

– А що то він каже?

– А читає. Там таке написано.

Очевидно, прибулець, людина та чужа була неписьменна. Та й застигло лице її у подивуванні осяйнім, немов би то говорила сама кварта.

Я от і зараз те подивоване осяйне лице перед очима своїми бачу. Але чи стара чи молода та людина була, чоловік чи жінка – те не збереглось. А тільки як лице в подивуванні сяє, промениться – те тільки і зосталось, збереглось.
Чи було це важко Адамові із його охлялим від походів та поневірянь по чужих світах здоров’ям американські пароплави розвантажувати – о тім якось ніколи і не згадував він у своїх розповідях. Може, і важко було. Але трудність та і в спогаду­ваннях навіть і розвіювалася, осідала, відслонялась благом, вірніш, буде сказати, винагорода за труд сей була варта того, співмірна тобто трудові затраченому. А це важність у житті не мала. Це велика у житті важність.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка