Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка26/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   43

Адам тим часом, може, три години його їзди на корові минуло, сил набравсь настильки, що вже до вояків-побратимів своїх скоріш гукає, до погоничів худоби найімовірніш, може, гукає, щоби принесли йому амуніцію, спорядження, вєщмішок його та й ізняли з корови, а то він сам сплигне. Та й своїм ходом, як і всі вояки, рухатиметься далі у тяжкім поході на японця, японця добивать. Чи також у власнім барлозі його. Японець, бачиш, знуртувавсь, як і німець, та й з барлогу свого вискочив.

Так і сталося далі, як погукав Адам. Сталося диво. Сили і справді відновилися йому настильки, що вже здатен він був не тільки продовжувати похід нарівні з усіма, а й далі в будучину невідому нести своє життя. Хрест свій тяжкий, від усіх людей осібний, як і належить для кожного на цім світі. І більше вже жодного разу не виснажувавсь до знемоги, принаймні не приставав настильки, не переступав уже тієї межі, щоб іти далі було неспромога.

Щоправда, випробування для тіла, для терпеливости були тяжкі й щоразу кожного дня непередбачувані. Згадати б, наприклад, скільки мороки було із тими ж ногами. Вони опухали в Адама часто і сильніше, як в інших вояків. На привалах командири радили д’горі ноги піднімати і держати у такім положенні який то час, поки кров од ніг не зійде, не відтече до тулуба. Адам ретельно те виконував, і ще довше, як інші вояки, у тім положенні ноги затримував. А все одно не допомагало, як би того хотілось. Уже тоді в Адамових ногах яка то нез’ясовна втома, важкість відчувалась, якби свинцем наливались вони, тужавіли, немов бубон, у литках, фальч, ваду яку то містили у собі. Кров у них вже тоді циркулювала перебійно, застоювалась тобто в жилах. А ще ж но тільки тридцять літ йому! Ах, як це печально у молодім віці нездужання в тілі відчувать, завважувать. Не скажеш же іще про себе: “Був коньок да з’їздився”. Бо не наїздився іще.

Із ногами тими Адамовими іще й такий клопіт був. Черевики їм видали старі, діряві, стоптані. Про такі черевики кажуть, що вони вже їсти просять. Тобто носаки від підошви відійшли, одірвалися спереду, та й ніби рота роззявить такий черевик, мовляв, прошу, ласкавий пане, їсти подайте.

Якщо подорожні вояки дроти які налапували, або кавалки шнурків чи дрантя навіть яке в руки їхні потрапляло, то такі черевики і зв’язували, щоб вони самі собі багато не дозволяли, не розходилися надто, а в рамках, у межах допустимих пристойно себе здержували.

Із черевиками тими біда була немала. Крізь дірки пісок просочувався, навіть камінці маленькі. Пісок аби дірку яку завважив, так і сиплеться крізь неї, як і зерно також. Як пшоно, їм однаково, що назовні висипатись, а що усередину всипатись.

У черевиках пісок і камінці гострі крізь онучі, також діряві, поміж пальцями в голе тіло впинались. Від поту, від вільгости пісок у коржі збивавсь, муляв підошву і пальці, насамперед великі пальці на ногах. В тих місцях починало пекти.

Дочекавшись привалу, як на перепочинок зупинялися вони, Адам хутчіш скидав черевики, розмотував онучі і розстеляв їх сушити. А з ногами уже творилось неймовірне, страшне творилось. Пухирі білі й червоні на великих пальцях і на підошві витворились. Найболючіші ті, що на м’якушеві від пальців одразу повискакували. Русаки їх “волдырями” називали. Дивно це так ув Адамовім вусі звучало. Пухир – то одна річ, а то “волдырь”.

Мати колись казали, що намуляних пухирів цих і прорізувати не можна, зачекати треба, щоб вони вистоялись та побіліли. Але ж тут у пустині азійській, в Маньчжурії і в Китайщині далекій, не до вичікування, тут зараз же і в похід засурмлять:

– Па-дйом-м!

А з пухирями тими клятими як простувати через піски.

Отож, ножиками прорізують вояки пухирі на ногах, повичавлюють. А з них же рідина прозора, а то й сукровиця цівкою як бризне. Межи очі часом.

– Попрорізуєш пухирі ножиком, позамотуєш ноги онучами, взуєшся у порвані черевики. Та й знову у похід, – спокійно, так розважливо, наче про щось звично унормоване вів у цім моменті свою розповідь Адам.

А поселяни наші, якщо при тім та ще й жінки були, то аж заходилися з жалю, скрушно головами похитуючи, серед гурту чийсь сердешний голос проривавсь “О, Господи!”

І це лунало, як передчуття того жахливого, що за сим слідувало, того, що іще могло буть, статись, та, на щастя, не сталося.

Адам свідомо чи мимовільно, випадково упускав із розповіді ті кілька годин ходьби прочищеними отаким чином ногами, із підошвами післяопераційними, можна сказать. Після павзи Адам уже про те починав розказувати, як на новий привал ізнов зупинилися вони. Ізнов як черевики поскидали вони свої, як онучі порозстеляли просушувати. Та й до ніг погляди свої посхиляли, А на них глянуть страшно, дивиться відворотно. Прорізана шкурка од м’яса одійшла, позморщувалась. Туди пісок нанісся, й живе м’ясо червоне пече, а на м’ясі тім нові пухирці здуваються.

– Ах, Господи, як і перенести таку муку, таку покуту! – проривавсь із гурту ізнов чийсь, жіночий спочутливий голос.

– А тут уже не до болю було. Тут біль уже забував чоловік, – ніби відповідаючи на той сердешний спочутливий голос, провадив свою розповідь далі Адам. – Тут чоловік уже про те думав, якби не заразиться. Бо случаї такі бували. Одному, розказували, зараженіє, загноєніє від того получилось. Дак пока стали його в медсанбат спроваджувать, да пока спровадили, то ноги і почорніли зовсім. Спершу ступаки, литки потім. Стали їх відрізати поспішно. Чи то на сон не було що дати, чи те, що давали, сном уже не брало його. Як став бідолашний кричить, то реву того, хто слухав, перенести не можна було. Так і сконав бідолашний при тій операції.

Та не все про такі сумні напружені для людського тіла й духу, із трагічними наслідками часто епізоди й ситуації тільки і розповідав Адам. Навіть в умовах, коли людина віч-на-віч зустрічається зі смертю, коли та смерть чигає грізними зеленими очима із жовтого безмежжя пустині, навіть і тоді людина, да ще така вразлива, на гармонію у світі настроєна, як Адам, вдатна, спроможна добачати елементи і вияви високої неперебутної краси в дооколі. І часто думає в такі моменти людина, сама думка із простору лине, несеться: “Ось завтра, дА може, сьогодні мене не стане, а от краса ця неперебутна світу, твориво високе Боже і без мене існуватиме”.

І такий давучий клубок тоді до горла підсупить, і сльози заворушаться в очах та й пісок жовтий азійської пустині скроплять.


Якою то нез’ясовною незбагненною величністю запам’ята­лися Адамові з’яви і миттєвости. Були вони короткі, але такі незглиблені у з’яві своїй, що того Адамові і не осягнути було, і не зрозуміти, і уява вже далі не розпросторювалася, – а не те, щоб його словами передати. Ах, як багато у своїм житті, на своїм недовгім іще віку бачив, набачивсь Адам такого, що його словами і не передати. Як в болю людськім, так і в подивуванні зворушливо сильнім, що от дивишся, дивишся, дивишся, на картину ту, на з’яву ту вселенську, і не пойнять, не усвідомить тобі, ізвідки ж воно лине, за чиїми замірами усе те являється, і яка послідовність та закономірність в усім тім. Да й підступить до горла давучий клубок, і сльози заворушаться в очах.

А воно, як спогадає Адам, то він із дитинства вже за тим усім спостерігав, і кожне явище довкола у нім вже тоді запитальну думку будило. А чого от світ повстав таким, а не інакшим, чого от пагірки, гори на землі є, а поміж ними і долини. І чому от ріки спрямовані, течуть, плинуть от саме в цей бік, а не в інакший, супротивний. Це уже пізніше посеред ясного весняного дня сват наш Гарасим, спогадуючи свою службу в петлюрівській та гетьманській армії. (”І як воно за одну ніч змінилося, повстало раптом. Ах, да які там китиці голубі прекрасні на чемерках були!”), раптом задивиться на жовті процвітаючі лататтям лужки, сіножатки над річкою і за річкою, замислиться та й промовить запитально, не знати, до кого і звертаючись:

– Боже! Чого воно світ цей улаштований так, що річка ся тече від Люсі, а не до Люсі...

Адам пастушком малим на Липниках іще скільки то в небо видививсь, горілиць супротив нього на пасовиську брунатнім витоптанім полежуючи. Так щоб і товар було видно, де пасеться, як око вбік відведеш, і купол неба голубого у центрі самісінькім, як очі знову д’горі переведеш. Що там за тайна висока міститься, прихована, що так очі людські помимо волі самі туди і спрямо­вуються, і линуть, задивляються, аби-но від труда розслабивсь чоловік. І чому небо суцільно так голубе, синє? А чому не інша якась барва набігла на лице його. Чому іще от пори року чергуються одна за одною саме в такім порядку, в такій визна­ченій послідовности. І чому весна так бунтівливо буяє в зелені і цвітові нестримно торжествуюче. І чому час її владарю­вання, бриніння звуків і сяяння барв такий скороминущий. Щойно з’явилось, загарцювало, в танок пішло, а тут уже й відцвітає все, час прощання наблизивсь.

Десятки, сотні, тисячі більших і дрібних з’яв, що і витворили картину світу та безперервний плин життя, пульсацією своєю безкінечною вічно торкалися Адамової свідомости і її заставляли пульсувать запитально.

Але от ніч коротка посеред азійської пустелі. Не встигло сонце за обрій, за піски сховатись, як уже і ніч спустилась над землею з висоти, а може, скоріше із-за обрію із супротивної сторони. Небо іще угорі в призахідній половині багряно палає. Така густа червонота. І я колись у Бухарі дивувався, як уперше у пустині захід сонця спостерігав.

“Божий день потух. По селу отару розігнав пастух”. “На майдані пил спадає. Замовкає річ. Вечір. Ніч”. “Горные вершины спят во тьме ночной. Тихие долины полны свежей мглой”.

Але і це не те. Тут ближче, може, до настрою оте ж із Гетівського: “Пустыня внемлет Богу. И звезда с звездою говорит”...

Та знову ж таки Адам про все те тоді іще міг не знати, як не знав про те він і потому, але величні картини ті стояли над Адамовими очима і випромінювали той самий настрій, якому підвладні були людські душі і колись, а от зараз підвладна й Адамова душа.

На ніч вояки зупинялися, де й заставала їх ніч, але місце вибирали для того зручніше, на пагорбові часто, але інколи і у видолинку. Якась у тім то зручність, вигода, потреба чи доцільність була. Се якось саме по собі сприймалось, як належне, завчасу підготовлене. Немовби й не вони, вояки, випадком на це місце натрапляли, добувались до нього у запрограмованій ході своїй, а саме місце, окреслене за закономірностями якими то, до них ішло, наближалося. Наперед уже вибране. Тут тільки постий має бути, а не десь інде. Супроти ночі уже далі нема чого іти, хоч, може, десь углибині простору також є місця схожі, або й відповідні іще для такої цілі. Там темінь призахідна уже сховала їх, і пагорби, й видолинки усі – не проглядаються вже.

Там і постий робили. Палатки, намети розбивали. І це свого роду також була подія значна. Це свого роду наука була. Як-не-як, а на плечах вояків, на підводах, на транспортних засобах великої ваги поклажа із ними рухалась. І на нічній постий зупинившись, треба було усе те певним чином розмістить, розклясти, щоб не розгубилось, не зникло з очей, не губилося, а стояло, світилося перед очима і саме до рук ішло.

І в усьому тому бачив Адам не просту похідну, мандрівну, якщо ширше розмишлять, науку.

Але ніщо не може зрівнятися із тим благісним моментом, коли стомлене тіло, твоє у горизонтальне положення вкладається і розкошує, земну твердь під собою чуючи, допоки іще у стані бадьоріння, поки іще сон міцний у свої лагідні обійми його цілковито не взяв.

Ще мить і візьме. Але тут Адам яке то дивовижне протяжне завивання почув. Крізь брезент зелений, крізь шпарки, може, виокремилось та й поманило своєю таємничістю.

Сон уже не брав. Покашлювати став Адам. У таких випадках покашлювання поклику манливости не гасить. Тут тільки з’ясування та проглядування енергію манливости можуть, здатні пригасити.

Устав Адам. Із намету свого вийшов. І в обійми ночі посеред пустині уступив. Та й стоїть ось поміж небом та землею. А воно ж світ увесь застиглий. Увесь – цілісність та єдність наче одна. Усе з’єдналось, усе в одну сутність злилось. І небо із зорями численними своїми над Адамовою головою ік землі наче наблизилось. Принишкло, заспокоїлось усе. І всьому тому єдиний вимір тепер. Й означення одне – величність і загадковість.

І от цілісність цю тиху одпочиваючу таке гостре пронизливе виття шматує. Іздалеку наче. А із боку якого, зі сторони котрої, то і не розібрать. Вовк, може, а може, і шакал виє. Адам чув, підслухав, як одного разу вояки говорили, розказували про виття шакалів у пустині. Це дивовижна, але неприємна, ріжуча слух картина. І такі недобрі віщування несе та й кладе на серце мимо твоєї волі. Терзає і спокій світовий величний. Дисонансом входить у нього. Й крає на частки. Якби оті звуки безладно бравурні, що їх видавав у піднебесся рояль, як у перевороти панські офіцини горіли. Мужики із покоїв у сад рояль винесли та й бренькали, били по ньому вилами, не відаючи, що з ним і робить.

Ось стихне на хвилю пронизливе виття, збіжиться тиша докупи, та й являє світ високу величність свою. Аж тут ізнов виття повторюється. Дражливо пронизливе, але неспроможне все-таки картину величности світу зруйнувати, пошматувать остаточно, заполонити собою цілковито.

Увесь в увазі до дивини й незвичности тієї, ним іще нечуваної, стояв Адам. Аж відчув раптом, найшло на нього таке, що ось звикати став до того безперервного пронизливого виття. І здалося раптом Адамові, що, може, це протяжне пронизуюче простир і душу виття шакала і є органічний невід’ємний елемент цієї незвичної ночі. Без нього картина і враження були б неповні, половинчасти. Він, власне, може, і творить сю дивну велич азійської ночі. Адже при відсутности бодай одного елемента величне, буває, уже й ущербне, неповнозначне.

Адам і незчувсь, як картина ся, ніч дивна посеред азійської пустелі із виттям шакала, а може, то і не шакал, а вовк, чи якийсь інший дикий звір, наразі те значення істотного тут не має, – заворожила, цілковито поглинула Адамове єство. Ах, в тім то й сутність величного, що воно усі дрібніші елементи в себе поглинає, розчиняє у собі їх.

А навкруги застигло все в німуванні. Поміж небесами і землею. Окрім виття пронизливого звірини тієї дикої.

Адам заворожений стоїть, не здатен, сил нема, дивина не відпускає, і кроку ступить, щоб в лігво своє спрямуватись. У полоні чарів ночі цієї предивної опинивсь він. Єство його і душа у ній розчинились. А свідомість злилася також із свідомістю усесвітовою. І лиш відчуття, що ти ось невід’ємна частка, маленька, як крапля в морі, цієї величної панорами, що зветься світобудовою, тільки і зосталася.

Цікаво, чи той уславлений знаменитий із серцем малої дитини, із серцем маленького принца французький пілот і письменник, спостерігаючи із висоти піднебесної, із висоти лету людського ту іншу трохи ближчу пустиню, також відчував і переживав щось подібне. А певне, коли іще до того планета людей бачилася йому такою предивною.
* * *

А наступного дня вояків уже очікував такий важкий етап вирішального походу на японця із надзвичайними випро­бу­ваннями і трагічними наслідками. Ландшафт поступово зміню­вався. Місцевість це вже була більш пагіркова, аніж просто піщана пустеля, де так часто око натикалося в подивуванні на незвичну мозаїку – вигинисти лінії сипучих пісків. Ай, се митець Вітер тільки й міг із такого матеріялу щось подібне витворить.

Крізь густу жовтизну простору на обрії показалися погорби, відтак удалині немовби справжні гори із шпилястими вершинами показалися. Може, то марево для ока ту піднебесну дивину витворювало. Фата Моргана. Клясична назва твору нашого літературного клясика, сонцепоклонника.

Але скоро супроти сонця яскраво зблиснула вигиниста стрічка. Так і є. Дорогу подорожанам (ай, які це подорожани, мандрівники се ті хіба, які добровільно собі задля відкриття і пізнання світу самі собі в дорогу пускаються, самі собі маршрут обирають, се ж бранці долі були, і дорога їхня від спонуки стелилась, іншими замірами і силами позначена була) перетинала гірська річка.

Це тільки видимість для ока витворилась, що вигиниста сяюча стрічка та ось поряд, рукою подати. Але оманливе те. Насправді до річки ще треба було іти та йти.

Тільки пополудні добулись вояки до річки. А вона поміж камінням, валуни такі круглі, обвуглені, великі й менші, і гостре каміння серед них стирчить так, і несеться, шельпоче, бризки д’горі летять. Пасмами прозорими на водоспаді. Якби шматки тканини, матерії якої, полотна вибіленого.

Зупинилися подорожани. Одностайний шум води заколи­сував їхній слух, заворожував...

Улітку 1960 року я вперше приїхав був до закарпатського містечка Рахова, сходив, піднімавсь на зелені узвишшя, що килимки наче зелені, та й милувавсь ізвідти містечком, як залізниця вигин робить, і от залізний змій по долині вигинисто поповзом іде. Над містечком рідкий туман тоді уставав чи не розсіювався іще.

Ополудні пішов дощ. Вода ринула на вулицю з обох боків лавиною, наче із справжніх гір. Просто не пройти, і я біг на ґанок готелю, щоб вода не підхопила мене та й не понесла. Стояв автобус, біля прочиненого вікна сиділа дівчинка – мадьярка із букетом квітів, які жаріли червоно. Й сміялася із мене. І був я тоді молодий двадцяти двохлітнй. Та й спогадав фразу із одного популярного роману: “Іду молодий двадцятидвохлітній”. Роман той називався, здається, “Далеко від Москви” чи “Алітет відходить в гори”. Але чому двадцятидвохлітій, хоча і молодий.

А уночі я засинав під одностайний шум гірської річки Тиси. І це заколисувало мене так незвично, як мила серцю пісня, як елегія.

Усе відійшло. І дівчинка-мадьярка відійшла. Едіта називалась вона. Горобейко. Едіт Піаф. І спомин про містечко відійшов. І тільки одностайний шум гірської річки Тиси не одійшов. Та й інколи вчувається мені на хуторі у Батьковій хаті під солом’яною стріхою і на горішньому міському закутку під бляхою. Посеред ночі найчастише, як небо посеред темені густої спустить ік землі мережані подолки (а не видно їх, угадуються тільки) та й шепоче.

Тут уже ніхто не кидався, не прилипав ницьма до берега, щоб прозорої тієї води напиться. На ноги звестися, похитатись на ногах, зашататись. Та й впасти навіки. Не велено було. Але що суджено чоловікові, того й конем не об’їдеш, якби і старанно пробував об’їхати. У якім місці наслідувало кому смерть знайти, то й місця того не обминути.

Зібрались командири та й раду радить стали, як їм із вояками своїми та з амуніцією сей водний бар’єр подолати. І вояки, котрі на розсудок гожі та на слово сміливі, і свій голос тут подавали, не заборонялось. Більше того, командири їх вислуховували і на вус намотували. Річка, як вимірювало її око, була неглибока, але дуже бистра, прудка, норовиста.

Вирішено було долать бистру гірську річку у такий спосіб. У спосіб живого ланцюга тобто. Пожитки свої, одяг і амуніцію яку кожний на плечі, на шию собі поприв’язував хто чим міг. І за руки міцно взялись, зчепились, рука в руку, пальці між пальці. Зуби зціпили. Ще й у зуби хто свою лахману яку взяв.

І першопрохідець знайшовсь. У всякім ділі першопрохідці добровільно знаходяться, заявляються. Навіть у такім ділі, як діло цвинтарне. У нашім селі, як старий цвинтар людом переповнивсь, на Піску новий відвели, обгородили й березами обсадили. Але з років три чи й більше першопрохідця не знаходилось. Нарешті знайшовсь одважливець. Фронтовик Василь. Який при життю заповідав себе на новий цвинтар відвезти. Отець Матвій з такої нагоди на честь Василя мало не цілу проповідь зробив, все подвиг сей винятковий надзвичайно виокремлюючи:

– Він першим на фронті у бій кидавсь. І тут не побоявсь першим буть.

Уступив першопрохідець у воду, на каміння гладеньке обвуглене якби ювеліром і гостре шпичасте став. А вода холодна, студена. Аж не віриться, що під розпеченим небом може така холодна вода блищать. Не інакше, як на горах високо в піднебессі десь білі сніги розтанули, та й розігрітись у бистрині вода іще не встигла.

За першопрхідцем й інші сміливо вже ступа в ступу руха­ються. До холодної води тіло звикає скоро. Аби-но осміливсь. Головне, щоби руки з руки не випустить, пальців не розчепірить, ланцюг живий щоб не розірвавсь. Живий ланцюг – це велика сила. Це не ланцюг із якого то матеріалу чи навіть із заліза. Живий людський ланцюг важко прорвати, непросто кому здолати. Живим ланцюгом стає людина і супроти стихії. Не кажучи вже, як важно у вирішальні моменти життя один біля одного щільно стати. Як один литовець мені казав. Але про це пізніше.

Адам уперше в житті ось так чіпко руками обома за руки побратимів тримавсь, а вони – за нього. Незвідане досі відчуття, але яка велика сила в тім. Навіть прудка вода здолать не може. Та, що й берег риє. Се обнадійливе відчуття також і захищености, заступництва.

Недавно на пошті я почув таку розмову. Одна поштарка другій говорила:

– Странные эти люди. Друг дружку кусают, а затем льнут одно к одному...

– А тому, що горе людині самій, а тому, що не може людина одна... – не втримавсь я, правила поведінки порушив, та й утрутивсь непрохано у ту розмову.

Один край живого ланцюга уже на протилежнім березі. Ті люди вже бар’єр подолали. Адам же тільки посередині ріки іще. Течія тут найбистріша, прудка, і вода холодна. Ось-ось, здається, не втримається на своїх слабких ногах Адам. Але якби і хотів руки свої вивільнити, пальці розчепірить, так руки побратимів його рук не відпустять. Скуті одними кайданами. Ай, це дещо інакше мало б звучати. Підперезані одним ланцюгом, може.

Бистру гірську річку у такий спосіб подолали усі піші без винятку вояки. Один, правда, був маленький зашпротнувся, об камінь спотикнувсь. Одразу ж прудка течія мало ніг од тверді не одірвала. Але живий людський ланцюг тут же пругкістю своєю його на місце поставив. Пробоїна не витворилась, кільце не розімкнулось.

Та горе, нещастя очікувало опісля на завершальнім етапі переправи. Як коней, у вози впряжених, переправляли. Щось то тут не розраховано, не враховано було. Як живий ланцюг на протилежний берег, немов змій, поповзом через річку бистру повився та й на другий берег перенісся, як відносно благополучно з допомогою його кожний вояк бар’єр подолав, так подумали, що гірська вода не такої вже і великої сили, принаймні підступности для живої істоти не являє. Але насправді було воно не так. Нема ворога підступнішого для всього живого на землі, як бистра гірська вода.

Почали, отже, коней, запряжених у вози, переправляти. Амуніція і ще що там на підводах лежало. Кілька підвід також благополучно подолали сей рубіж і протилежного берега добулись.

Але ось один кінь посеред річки зашпортнувсь, об камінь спотикнувсь та й упав. О, горенько! Двоє вояків кинулись коня того розпрягати, із шлеї для порятунку його вивільнювать. Але не тут то було. Бистра течія у своїм пориві захопила і коня, і вояків тих двоє. Якось моментально, дуже скоро захлинулися вони. Зраднілий після благополучної переправи гурт дзвінким сміхом пульсував, зогледітись навіть не встигли, яким би чином руку помочі їм подать, а вони вже й бездиханні.

“Отаке людське життя. Тут є, але тут же і обірвалось”, – ізнов подумав був Адам. За радістю і горе назирці ходить. Іще Адам повчання згадав, якщо радість до тебе завітала, то не радій дуже, а горе перенось терпеливо. “З журбою радість обнялась”. Поміж двома полюсами – серце людини.

Чим далі у пустиню, в жовте безмежжя азійського простору заглиблювались вояки, тим певніш осягав, відчував Адам, що якби все вище й вище у пагірні ландшафти піднімаються вони. Своя сторона залишилась позаду, за спиною. І здавалась, вида­валась вона такою вже непомірно далекою, недосяжною, що якби і хотів назад повернутись, то вороття додому вже не було, якби і йшов пішки назад, щоб на поїзд сісти, то, здається, не дійшов би.

“Загублені в пустелі”, – іще подумав Адам. Рідна сторона навіть в уяві крізь жовте марево далини не проглядувалась. Адамові інколи навіть вже здавалося, на думку в хвилини розмишляння ішло, що про рятівне ішлося, про вихід у світ Божий, то треба було б, не вагаючись, уже і самому уперед іти. Порятунок десь там спереду, а не позаду вже. Найпустельнішу долину перейдено. Починалися більш пагіркові ландшафти. Вояки вже заглиблювались у серцевину Китайщини.

Тут вже все частиш ознаки густишої людської присутности й осідлости спостерігалися і завважувалися. Китайщина будила, загострювала в Адама інтерес до сього далекого світу. Схід променився своїми полуденними барвами і являв перед Адамовими очима строкату мозаїку виявів свого буденного життя.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка