Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка25/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   43

Із водою, як і зі спрагою, легковажити не можна. Тут людина має зберігати, утримувати, утримувати чуття міри. Не зрадити принаймні йому, межу дозволеного у жоднім випадку не переступить.

Тому то й видавали їм пити через певні інтервали часу, через стильки то годин, і не раніш, кварточку малу води. Й не більше. Бували ж, траплялися сумні випадки. Це коли уже углиб Ки-тайщини, здається заглиблювались, коли колодязі на їхнім путі усе частише з’являтись почали. Бо коли Маньчжурію, Монголію, й Монголії вони шмат захопили, врізалися у неї, перетнули та й вийшли, то там і колодязів на їхній дорозі не зустрічалося. Так от у Китайщині уже, було, як допадуться до колодязя, до води прозорої запаморочливо манливої декотрі зухвальці. Як припадуть до відра, а вона ж студена, да жлуктить почнуть без віддиху, то із рук того відра не висмикнуть. Якби і довбнею по голові бив, і то, здається, із рук відра не випустив би. Така дика необорима сила спраги. Але декотрі зухвальці від того й погибали. Адам пригадував, все життя стояла перед ним висока трагічна мить, як один вояк, напившись отаким чином із відра води, досхочу, вповні вгамувавши свою спрагу, поставив відро на землю, звівся, став на ногах, але зашатався враз, зашатався некеровано, да тут же і гепнувся долі об землю неживий. Неживий став. Із Адамової розповіді і мені та картина пере­далась, та й от над очима стоїть.

Або як до річки однієї пагірньої добулись, дістались вони. Так тут теж знайшлись зухвальці, котрі навколішки попадали, грудьми на берег впали, серцем своїм на нього налягли. А вода із пагорбів несеться, шельпоче поміж камінням, поміж валунцями округленими, яку то мову із ними веде, наче пісню предивную виводить, і в сплесках біло проти сонця світиться. А вони хлепчуть її, манливу з берега, наче звірина яка, і прудкі струмні об лиця їхні б’ють.

Так коло тієї річки також мертвими кілька чоловік упало.

Відтак розпорядження, наказ зійшов, дійшов, було видано, щоб до джерел води (колодязі й річки там джерелами води названо було) гуртом, масово і поодинці також підходить не велено було, заборонялося тобто. Підходить можуть лиш ті, кому дозволено, хто водою баки заправляє, щоб везти її у путь далі да скільки кому належить через відміряні години видавать.

Треба сказати, що поселяни наші, хуторяни в першу чергу, от сі перекази Адамові про труднощі похідні, от сі побутові деталі, ситуації й події, свідком яких був їхній краянин, і вислуховували найуважніше. Аж сльози на очі наверталися в багатьох. Бо хоч і знали вони, які то нелегкі переживання, коли людині у високу жнивну пору пити води хочеться, але і в думці не допускали вони, що от спрага у пустині да такі сумні наслідки може витворити.

Адамова ж розлога колоритна мозаїчно оповідь уже й на інше повертала. Не тільки вода унаслідок спраги, але і харч, їжа до сумних наслідків призводили.

У гурті, в підрозділі тобто окресленім, в полку чи в дивізії там, в якій рухавсь Адам, своєї кухні не було. Кухня похідна була в іншому підрозділі військовому, який рухався на певній відстані паралельно. Туди підводою чи машиною, може, якось те вже випало із Адамової пам’яти, і їздили по харч. А харч той приготовлений, кулінарно оброблений, коротше, зварений, баланда там якась, каша і шматочок м’яса, хто зна і коли був. Може, вчора, а може, і сьогодні вранці. Це одне. А друге. Невідомо іще, як довго у процесі транспортування, в експедиції, у дорозі перебував. Але скільки б не перебував, то в металічних баках під одкритим небом, в термічних умовах палахкотючої печі страва хутко і нагрівалась, тобто перекисала. Не раз траплялося, що обіди запізнювались надовго, прибували аж на вечерю, і вояки обідали і вечеряли уже заодне. І не було отрути тяжчої на зголоднілий жолудок, як перекислий унаслідок означених обставин харч. Добре, це щастило іще тому, хто про наслідки гіркі свого недавнього трапезування хутчіш догадувавсь, да брав два пальці в рот закладав, ще надувався, да “на Ригу” їхав, тобто вибльовував рештки того, що іще в жолудок не вп’ялось, у кров не пішло. Той відбувавсь легше, можна сказати, що і рятувавсь часто у буквальному розумінні слова. Бо й унаслідок згаданих причин погибали люди.

А правду сказать, то і харч той в дорозі, у поході тяжкім на японця був нікудишній, слабенький. І в німців, і в госпіталі Адама годували куди жирніше, як потім щодо цього висловлювавсь сам Адам.

Пригадую, якось перед Великоднем на Вербнім тижні, коли він уже недужий лежав горілиць на своєму ліжку, я прийшов був провідати його, неминуче уже носилось в повітрі і над його оселею часто свої крила розпускало. У домі запропонували мені пообідати, що то перекусить. І я не відмовлявсь, бо зголоджений був від ранку. Таке там пісне щось, картопля в лушпинах, огірків там, як і годиться на тім тижні, подали. Я їм, а Адам дивиться зі свого ліжка на мене, як я їм усмак та й каже:

– А ти на Великдень прийди, то що-небудь жирнішого можна буде перекусить...

І мене так зворушила ця проста земна турботливість умираючої вже людини. Ах, як це діє на самотню душу, як зневіру розсіює, натомість віру в людину вселяючи. І я подивувавсь був тоді величезній доброзичливости цієї людини, якости, здавалося б, елементарній, але такий рідкісній у сучасних людях. Таку зворушуючу турботу я хіба що від Матері запам’ятав.

А тепер ось зовсім недавно я був зупинився у селі на ночівлю у сестри. Прокинувшись уранці, я заходивсь збиратись іти на хутір. Прокинувсь і малий трирічний внучок Сергійко по сестриній лінії. Ми вийшли надвір. Став накрапати дощ. Сергійко дивиться на мене та й каже:

– І чого то в такий дощ та на той хутір іти.

Мене зворушило це таке доросле дитинне застереження.

Ми ізнов повернулися, зайшли в хату, у світлицю. Я усівся собі на дивані та сиджу, дощ пересиджую. Сергійко сюди-туди вештається. Відтак прибігає із кухні, нахилився до мого вуха та й каже пошепки:

– А ви не йдіть на хутір, там мама такий салат добрий кришить...

І мене ізнов у подивуванні сильнім зворушила ця дитяча турботливість.

Я і не їв того тоді салату, бо не смакував він мені, де кавалочки м’яса, ковбаси із горошком зеленим перемішані. Але одна згадка про ту дитячу турботливість завжди потому стишувала мій голод, аби-но те спогадалось...

Або як ізнов Богдан мені про їхніх родичів дальніх єванге­листив розказував, як вони два роки тому в Америку виїхали. Тамтешня община, громада про їхнє там улаштування потурбу­валася. Поселилися вони у двоповерховім будинку на березі Тихого океану. І родичам своїм написали, що чого око не бачило і чого вухо не чуло, те Господь приготував для людини. Тобто що усе необхідне людині у тамтешніх магазинах є, – хоч сорочку, хоч штани, або черевики, або ключики, гайки, мутерки які до машини, то все є.

Аж то якось в надвечір’ї пізноосіннім зупинилася машина “Волга”. По звуку бриніння чуть. Хто то може бути. А то родичі молоді вже тих переселенців. Передачу упаковану з Америки привезли. Ті переселенці на місцеву громаду контейнер допомоги гуманітарної єдиновірцям переслали. То два пакунки написали і Богдану передати.

– Там не що було, – каже потім мені Богдан. – Фіглі-міглі здебільшого. Квасоля американська коричнева гладенька, ще молоко сухе, як мука. А я його ніякого, ні сухого, ні мокрого не п’ю. Не те важно. Важно те, що у такій далечині на березі Тихого океану да мене згадали, що я є на світі. От що важно.

Сергійко був і раніше якось мене застерігав:

– А ти не ходи через пісок, бо там шкло розбите.

– Ай, котику, для мене то не страшно, бо я взутий. Страшніш для тебе – ти босий, – усміхнувся я до нього.

Проте скільки не намагаюсь привчити його на старших звертатись на “ви”, то він завжди і слухається, але привчене оточенням уже сидить у нім міцно, і він виправляється хіба що отак “ви іди,” “ви дай”, тобто відмінювати в узгодженні не може.

І це завжди тішить мене. Але тоді я подумав був. Ось як відходить одна доброзичливість щиросерда істинна, то й друга натомість із’являється. І як засмучує, збіднює нас, коли достойне старе відходить, так завжди радує і збагачує, коли натомість гідне молоде, юне з’являється, надходить.

За все своє доросле свідоме життя я чомусь ніколи не мав, не завойовував прихильности дітей. Навіть якщо і пропонував їм якусь ляльку чи гру, у мене нічого з того не виходило. І от тільки тепер, коли я став, почав поводитись із малими дітьми цілком серйозно, як із дорослими в усьому, тільки сміліше і не лукавлячи, з дорослими, хочеш не хочеш, а мусиш лукавити, я відчув, що завойовую прихильність сучасних дітей.

І я тоді подумав також був, чи не іде це на зміну нове поко­ління, досі іще незнайоме нам. Та й був поспитавсь у кого то:

– А чи не здається вам, що сучасні діти трошки якісь інакші вже, аніж їхні попередники?

– А так. Здається, вони більш інтелектуальніші...

– Але, ай, я не тільки інтелект маю на увазі, а насамперед моральні якости. Здається, вони несуть у світ із собою добро­зичливість і співчуття, якости такі рідкісні серед усіх теперішніх поколінь. Чи то мені так здається. Адже моральні якости особистости, як вказував Ейнштейн, можливо, цінніші, ніж якости інтелектуальні...

І почав упевнюватись я тоді, що, можливо, це і справді нова генерація гряде, нове одмінне покоління у світ іде, яке й принесе в нього очищення. І в моїй душі висівалася надія. Ах, але чи не раз уже в історії бувало, коли виявлялось, що, досягнувши зрілости, молоді покоління дуже чіпко засвоювали норми і принципи своїх попередників. І все повторювалося спочатку. Замкнений колообіг, і марні сподівання на зміну нових поколінь.

Вояки-визволителі, що ішли шерегами у підрозділах вишикуваних добивати японця, везли із собою також провіянт, а також гнали худобу і овець. Овець табуни, то, здається, вони прихопили в Монголії, як той вусок Монголії перетинали. Але де з’явились корови, сього Адам знати не міг, чи не завважив проте, може, їх від кордону гнали. А може, і вівці, і корови були тільки у початковім періоді їхнього заглиблення в Маньчжурію і Китайщину. Ясне й друге, що живність цю вирізували для кухні. Може, згодом її і не стало. Але що корови були, то це факт. Не став би Адам видумувать, вимишлять того, чого насправді не було. Тим більш, що корова у його житті у тім пекельнім маньчжурськім переході відіграла вирішальну рятівну роль.

А було це ось як.

По перебігу якого то часу у тім важкім переході, котрогось то дня пополудні відчув себе Адам украй виснаженим, знеможеним та охолялим. Тобто далі він іти, шкандибати хоч як у шерезі вже не міг. Пристав. Усе. Хоч бийте, хоч забивайте, а далі іти не можу. І тут очевидне можливе наблизилось до нього та й в головах стало. Невже кінець. Занедужав козак у поході. На­став час умирати. Посадіте в головах калину. Ай, хто тобі посадить у жовтій пустині ту калину. Не клюватимуть пташки її плоду, і не приноситимуть із дому вісти. Скоріше, може, ворони та круки налетять да й ясні сині очі твої повидовбують, Адаме. Ах, Адаме, ах, Адаме! Як не хочеться погибать, коли можливість, очевидність загину до нас наближається, упритул підступає. Тоді вже й про прах власний думка наша іде. А де подінуть його, бездиханного. Від землі узятий – в землю і підеш. Але в яку. Перед очима Адамовими ізнов постали ті, що погибали в пустелі на його очах. Вони в усвідомленні, в уявлюванні Адамовім якби розчинились в пустелі, щезли. Були та й нема ось. Простир безмежний проковтнув їх. І в цьому проглядувалось для Адама щось символічне. Так, може, погибає людина і у відкритім морі, в океані. Водна глибінь незбагненна проковтує її прах, а дух у піднебесся возноситься. Може, і в повітрянім просторі так само щезає людина. Уже ж перед Адамом іще льотчик один, пілот відважний і письменник із великими проникливими очима на портретах відлетів був на літакові, та й не повернувсь. Щез, розчинивсь у просторі над пустелею. Немов заблукав. Але дух його над нами ось уже носиться.

Та про те Адам також тоді міг і не знати.

Усе. Остаточно із сил вибивсь. Долі на пісок на коліна опускається. Сідає. Спершу пробують підняти його, а потім відтак і обминають вже. Життя триває, похід продовжується.

Але постривай-но. Так легко не відбудешся. Кожна людина, особина кожна на рахунку у нас, замельдована, вона у списках, не сказати б, що у Книзі життя. Хоч і в ніщо ставлять її, із кого то другого за неї голову можуть зняти.

А тут уже й лейтенантик молодий, маленький, миршавий, на того, із Східної Пруссії схожий, з’явивсь, над головою стоїть.

– Ты што расселся, как барин?! Эти штуки у меня не пройдут...

Адам глянув на нього від землі, а він Адамові великим непомірно, гігантським аж до неба видавсь. І стоїть над головою.

Адам каже, пояснює лейтенантові, що остаточно із сил вибивсь, що і кроку далі уперед вже супить не може. Але той і слухати цього не хоче, а не то, що зрозуміть. Воно зрозуміти то можна, але у кожного своя ноша, свій обов’язок. І от як часто у нашім житті буває, да на кожнім кроці так, що через свою ношу і через свій обов’язок ми станів інших людей визнавати не хочемо. Відмахуємось попросту від них.

А лейтенант уже також над Адамом схиливсь, рукою пробує підняти його. Ай де там. Хоч і виснажений, але кавалок плоті іще. Торба нутрощами напхана. На плечах не понесеш.

І лейтенант ізнов заходивсь над лежачим. Ногами тупцює, погрожує:

– Да пойми ты, олух, што оставить тебя на произвол судьбы в степи я не могу. Ты ведь у меня в списках числишься...

І хоч кажуть, що лежачого не б’ють, та в поході не до того. Із портупеї лейтенант нагана дістає:

– Да если ты мне в эту секунду не подымешься, как собаку счас же и пристрелю...

І цілиться вже. Адам сидить незрушно. Тільки сльози у його синіх очах заблищали супротив сонця та й на пісок скапувать почали. Але на колінах падати, як перед тим у Східній Пруссії, вже не став. Кажуть, очевидність смерти тільки перший раз страшна. Вдруге вона рідко коли діє із такою приголомшуючою у розгублености силою.

Не насиплють високу могилу, не посадять у головах червону калину. Не прилетять пташки плоду її їсти і не принесуть від родини з дому вісти. Тільки лице от матері нахиляється над Адамом, над синочком своїм перворідним. Це ж кажуть іще, ніби в останні моменти життя до кожної людини неодмінно з’являються батько-мати та й стоять над нею, над дитиною своєю. Незалежно від того, живі ці батьки, а чи вже одійшли.

– Ах, якби то мати були та прийшли, то, здається, мені і полегшало б, – казали наша Мати якось, коли вже дуже тяжко страждали.

А то якось уже на цих роках у містечку нашім було. Зустрічаю я свого вісімдесятилітнього побратима. На сходах ресторану сидів з кийочком – скоро відчинить мали. Щиросердий був це чоловік. Тільки, щоправда, протягом усього свого довгого життя не перестав дружити із Бахусом. Старо­житель, довгожитель, можна сказать, серед своєї означеної категорії. Рідко хто із друзів Бахуса режим витримував. Туди, сюди, та й дивись, перекинувсь уже. Скільки на очах сього довгожителя поперекидалось братії.
Мои друзья давно в могилах,

На свете я один остался,

Менялась жизнь и проходила –

И я, как жизнь менялся.*
Сей же одинак у своїм ремеслі був. І як вип’є, то нащо вже вигадник був – і не уявить собі. Таких уже бувальщин, пригод і побрехеньок напереповідає, що й не второпаєш, де правда, а де чистої фантазії плід. Такий вже вдатний на сю штуку був.

Аж того разу не став він мені небилиць своїх переповідати. А записничка із кишені дістав, перегортає сторіночки малі, а поміж ними дві десяточки зблиснули червоненькі. Одна, звісно, для чого – на пропиття негайне, а друга “НЗ”, в запас відкладена. Вже до чого акуратний у цім ділі чоловік був, то і не знайти у цілім світі більш такого, не пошукать. Як тільки пенсію одержить, чи коли іще там який доход надійде йому, так усе по п’ятачках, по десятках на кожний день, по днях своїх, усе і порозкладає. Не тільки щоб сьогодні йому випить, як є такі, не тільки про день сьогоднішній, але і про день завтрашній свій безнастанно він думав, завтрашнім днем своїм опікувався, турбувавсь за нього. І старість його зненацька не застала. Такого голими руками не візьмеш.

Ах то виймає довгожитель сей в окресленій категорії своїй папірець невеликий, продовгуватий, саморобного формату, для певної цілі ним же і вирізаний, угадую. Та й каже:

– Якби комусь іншому, не став би і показувати, не те, що читать. Але знаю, з ким справу маю, хто передо мною, кому довіряю і хто не посміється...

Та й давай мені вірша свого читати. І подивувавсь я сильно. Справді, наскільки мені й кожному в містечку відомо було, ніколи віршів він не писав. А тут у вісімдесятилітньому віці і розкривсь.

Вірш про матір був. Хоч і простий, але такий уже проник­ливий. І “рідненька”, і “матусенька”, як вона йому коржиків напекла та синочкові своєму принесла. Аж сентиментальне таке закликання, прикликання матері у вірші тім звучало. Поглянув я в лице, ув очі довгожителя того прямісінько. Й таке тривожне передчуття свідомости моєї торкнулось та й в моїм проглядуванні затріпотіло.

А через тиждень і новина надійшла, що того довгожителя в окресленій категорії не стало. І мить передчуття ізнов прояснено над очі надійшла. І вже потому в некролозі я прочитав, як в похвалу виокремлювались його виняткові “бійцівські якости”.
“Усе, – подумав Адам, загублений посеред маньчжурської жовтої пустині. – Коли мати з’явились, прийшли, то це уже кінець певний”.

Але угорі над ним, сим міченим бранцем долі і Провидіння, ангели стояли. На крила свої взяли та й понесли.

Цілився, цілився той лейтенантик із нагана прямісінько межи очі Адамові, цілився та й натиснути не може. Мить, момент вирішальний у цім ділі вже згаяний був. Затим і каже:

– Да знаешь, парень, жалко мне тебя. Больно уж глаза у тебя синие. Из всех, в которые я стрелял, таковых не было. Чего доброго, ишшо во сне заявишься ко мне со своими синими глазами – спасу не будет.

По короткій павзі, віддихавшись вже, немовби мить ота і його виснажила, каже лейтенант:

– Знаешь, што. Мы тебя на корову посадим. Они тихие, бодаться не будут. Поедешь немножко, отдохнешь, силы появятся. Своим ходом дальше пойдешь...

І тут двоє вояків підбігли та й понесли Адама до корови. І от сидить він уже верхи. Визначену путь верстає.

Це може здатися неймовірним, але, можливо, воно так і було насправді. Принаймні корова та в означенім моменті фігурувала в Адамових розповідях. І ситуація отака входила у наше сприймання. Хоч у декого із слухачів те викликало також певне сумнівання. Але в казці, у пісні, у літературнім авторськім творі хіба що то не викликає у наших усталених уявлюваннях і в нашім розумінні певного сумнівання, заперечення і навіть неприйняття щодо своєї логічности і ймовірности. Але від того твір не перестає бути прекрасним.

Звісно, не можна писати про груші на вербі. Але колись читав я, що хтось із сучасників, передаючи одну розмову Миколи Гоголя, наголошував, ніби смисл тієї розмови, висловлювання, вірніше, Миколи Гоголя зводились до того, що можна писати про яблуню із золотими яблуками, але не можна писати про груші на вербі.

Та Адам про те тоді міг іще не знати. Як, очевидно, не знав, не здогадувався навіть він о тім і потому. Пам’ятаю, як уже недужий був, робив іще, порався, але уже обмежений у своїх трудових можливостях був, часто сердився був він на безпомічність свою в речах елементарних, відро води там із колодязя принести, свиням обмішане винести чи що там, то все заговорював сам себе “А мир би його не оглядав”. Я і тепер, напружуючись у розмишляннях, не можу осягнути, що вислів той означати може в буквальному розумінні.

Відтак, запоравши скотину, Адам всідався чи навіть і влягався на своєму вбогому дерев’яному, ним же самим власноручно і змайстрованому ліжкові. Читав він те, що під руками було, позоставлене дітьми, які уже із родинного гнізда порозліталися. В основному це були які то книжечки про війну та про партизанщину в часи війни. Під час читання таких книжок переважно об однім билась думка Адамова, наскільки описуване співпадало із побаченим колись ним у житті, із тим, що в пам’яти відбилось. І коли хтось питав Адама, що ж він вичитав у тих книжках, то відповідав завжди ухильно, і завжди приблизно таке: “Ай, що там пишуть. Він от пише. Але не так воно було”.

Кожного разу, беручи у руки нову таку книжку, потаємно сподівався Адам, чи не буде десь тут описано про таких, як і він, котрі в бауера служили та німецькі корови доїли. Але чогось подібного ніде у жодній книжці Адам не зустрічав. “... немало я книг прочитала, но нет еще книжки про нашу любовь...”

Написав от і подумав ізнов, як поривчасто кожне прагне у цім світі визнання своєї неповторюваности, а із зашморгу нівеляційної лавини вирватися щоразу стає все тяжче і неможливо.

Якось я був побачив у куточку Адамової хати на доладно ним же змайстрованій етажерці твори Миколи Гоголя у двох томах. Я взяв один там на вибір, випадково. Розгорнув книжку на випадковій сторінці. “Старосвітські поміщики” це були. Та й кажу Адамові:

– А хочете я вголос прочитаю дещо вам.

– А читай.

Я тихо, але виразно почав читати, одним краєм ока, а в павзах і цілим поглядом спостерігаючи за Адамом, за його лицем передовсім. І треба було бачити, яке сильне враження зробив той Гоголь на Адама. Адам увесь в одну зосередженість, в увагу одну, в допитливість дитинну перетворивсь. Застиглість в єдинім цілеспрямуванні одна. А що творилось із лицем його, – того й не передать. Те хіба що кінематографові у послідовнім фіксуванні миті окремішньої, у розкладанні цієї миті і підвладне тільки. Одухотвореним стало лице Адамове, осяяння високе зійшло на нього. Аж осміхнувсь Адам дитинно подивовано укінці, як я закінчив читати:

– І то ж треба так доложить, треба так написать.

Ще й тепер воно перед моїми очима світиться, таке ясне, випростуване від зморщок дитинно здивоване у захваті Адамове обличчя. Як розвидняющийся день. І треба ж тому Гоголеві таку незвичну силу мати, щоб аж через цілих півтора століття таку з’яву у людських душах являть, тонку дитинну дивність на серце навіювать, виразну печать на старіюче лице клясти, від чого зморшки розпростовуються, і стає те старіюче лице якби малої подивованої дитини лице.

Отож, не будьмо надто прискіпливими до деталей, приче­пами у тлінно перебутнім не будьмо. До вічного у піднебесся свій зір спрямовуймо. Ах, яка то нині вже роль, що могло так буть чи не так могло, буває так чи не буває. Нехай же все залишається, зостається на своїх місцях, як первісно сказане було.

Отож, сидить Адам на корові, а може, й на коневі з амуніцією своєю, із мішком, чи зняли уже із нього амуніцію ту, переклали на засоби транспорту якісь, Адам полегшений їде. За що тримається, за роги, може. Ай, не питайте. Співалося ж, пам’ятаєте, у ті роки по войні одразу:
Їде Гітлер на свині,

Сталін на собаці.

Каже Гітлер “Дожену!”,

Сталін каже “В с...ці!”
Десь то у когось то недавно, у перебудовні вже часи, в епоху гласности, вичитав був я, що за пісеньку оцюю строк, десятку червоненьку круглу в зуби давали і ще що то там по рогах бацали, навішували. А же й тоді не питали, чи могло таке буть у природі. Одне ясно, не за те десяточку кругленьку давали, що такого в природі бути не могло.

То й ми не будьмо надто причепами.

Отож, їде Адам на корові під жарким, розпеченим азійським небом по жовтій пустині. Одпочиває. Сил набирається. Годину, може, дві вже їде. Здається, от і сил уже набравсь. Може, доволі, вистачить уже їхати. Щоб і заднє місце собі не намулять, другого клопоту потому собі не мать. Написалось от те, та й усміх на мою душу побіг, набіг.

Якось випадково на Майдані Незалежности в Київі, де незалежну пресу, національну символіку, значки різні та книги продають, рядки строкато барвисти від товару неоціненного того, я був укупив маленьку книжечку, вицвілу вже геть від часу, видану ще в 50-ті роки, “Письма Моцарта”.

За дешево, за безцінь, як на епоху лібералізації, можна сказати, купив – за два чи за три карбованці якихось.

Додому прийшов, повернувся, та й став ту книжечку гортать, перегортать, читать, перечитувать. Кому, ізвідки, із яких країв і в які краї славетний Моцарт ті листи свої писав, із доріг яких. І от на місце одне натрапив, яке легенько розсмішило, потішило мене. Комусь із мандрів своїх, із дороги писав знаменитий Моцарт, як він на сидінні у бричці собі заднє місце намуляв та й неприємности має. І одразу із деталі тієї маленької так виразно цей великий музичний геній мені у людській подобі одкривсь. Ах, люди ж не ангели. Але до ангельського часто стримить твориво духу людського. Іще подумав я був тоді, яка неймовірно велика відстань поміж нашим і моцартівським часом пролягала. У бричках, у фаетонах, запряжених кіньми, тільки й пересу­валися у дальніх та ближніх мандрах, і такі засоби пересування, як літак, поїзд, авто, очевидно, у свідомости людей моцартівської доби іще не могли проглядуватись, навіть як і щось неймовірне. Але чи далеко ми відійшли від моцартівської барвистої музичної мозаїки, коли вона так розслаблююче серце наше полонить, а якщо і відійшли, то чи варто від неї взагалі і одходить на таку незіставну відстань.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка