Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка24/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   43

Інша річ, коли ідея практицизму, потреба предметної дії поголовно заволодіє масами... Горе тому краєві і тому народові...

І тут помітив, що мої китайські приятелі не осміхалися більше, але більш увагою світилися їхні смагляві лиця. Й ув очах зосередженість променилася. Значить, котре то слово моє їхньої свідомости діткнулось.

І над очі мої ізнов надбігла уявно та символічна картина, як два старчики із кийочками, з посошками, в яких, у подібних, може, секрети шовківництва із Піднебесної імперії винесено було, у жовтій сонячній ясности до свого поселення ідуть. А над головами їхніми золотий німб святої простодушности витворивсь, і також уповільнено, врівні із ходою їхньою пливе, рухається. Що може бути більш зворушливого, здавалося б, як повернення додому. Це ж недавно ось я прочитав у того, хто в назву свого роману виніс “Додому нема вороття”*, і такі ось міркування.

“Найбільш прекрасне, найбільш зворушливе, найбільш споююче задоволення, яке тільки може випасти на нашу долю, – це здійснити мандрівку додому”. Але у тій китайській картині ідеться зовсім не про те.

Завважую, що і в товпі наших людей на мене вже звернули увагу. Бачу, що лиця декотрі вже й осудливо зирять. Мовляв, негоже стриптиз національного життя перед чужоземцями являть. А тут і голос хтось подав:

– Да што он мелет. Это же все теть делают, а не взрослые. Пацаны...

Я знаю силу одинокого голосу з товпи, він здатен цілу товпу за собою повести. І тут же прощаюсь із китайцями та й віддаляюсь у протилежний бік, немов би і не чекав от тільки вісімнадцятого тролейбуса і мовби він мені й зовсім не потрібний. Мало що може буть, мало на що напороться можна у наш розхитаний нестабільний час. На когось із знайомих небажаних напороться можна, хто про мої балагури на людях задля веселости духу й поновлення душевної рівноваги та оптимізму іще не знає. Насамперед на сусідів по дому і на когось із своєї пишучої братії напороться можна. У моїй життєвій практиці в часи перебудови таке вже бувало, траплялося кілька разів. Тоді ефект збадьоріння духу стає нульовий, на нуль тобто падає, а ніяковість від неочікуваної несподіванки кладе на душу, розливає густий настрій огірчення та тривогу, як би в скорім часі із цими людьми ізнов не позустріться. Адже раз заскочивши мене, вони думають напевне, що тільки тим і займаюсь, що ходжу-походжаю по вулицях та в товпах балагурю.

За чим заскочать нас люди випадково, того вже із їхнього уявлювання про нас ніяким чином не витравить, не змить. І якщо ми до того моменту іще вразливі, то енергія мимоволі випромінюється із нашого єства. Так що у багатьох випадках життя краще намарне голови не висовувать, не витикать і не попадаться.

Балагури балагурами, еківоки екіброками, але в душі то я на тім стояв і зараз стою певно та принципово, що прогресуюча наша схильність, вірніш, пристрасть уже до розрухи ні до чого доброго нас не доведе, коротше, із ями глибокої, у якій ми опинилися, нас не виведе, в який би бік ми не нахилилися, куди би крен не робили, скільки би разів гасла й політичні, національні орієнтації не міняли – а нічого в нас із того може не вийти.

Гірше того, що та дика пристрасть до розрухи у наших душах уже потаємно сидить, як двійник, як зворотній бік нашої зовнішньої подоби, природи і натури. Це демон невпізнанний, але всюдисущий.

Мені розказував був один зверхстроковик. Свою надстрокову службу він був у Німеччині, в колишній НДР проходив. Так там німці були за своїм проектом висотний добротний дім вимурували. Як лялечка постав той дім на горі. А оздоблення яке – блищить, сяє усе. Для вищого офіцерського складу призначений той дім був. Для найпередовіших у світі совєцьких командирів.

Той надстроковик допомагав, вірніш, обов’язок свій виконував, коли ті офіцери вищого складу у дім на горі переселялися.

Та от минуло кілька місяців, і надстроковик ізнов у справах служби завітав у той дім. А що сталося із ним – не впізнать. Сяючі недавно стини пооббивано, написи на них і ручкою, і олівцями, і ножами повирізувано, і долотами повидовбувані. І то не тільки написи у таких випадках традиційні, із трьох літер, а й різні, із п’яти також, словосполучення цілі, гасла навіть. Двері вже по краях пообламувані, друзки шкла і у дворі, і всередині дому. Забруднено, засмічено.

А поспитатися, хто теє витворив – ніхто не скаже. Тим паче, якби ви стали із поселян дому того, або, борони Боже, дітваків їхніх винуватить, так вас би іще за теє до трибуналу повели б:

– Ишь ты, гусь какой нашолся. Будешь знать, как честь мундира, честь советского офицера позорить...

Але пощо там нам вищий офіцерський склад. Я ось у Ірпінському Будинку творчости письменників, де на кожній речі, на столику і стильці кожнім, лямпи настильній понаписувано, на рушничкові кожнім вишито або “БТП”, або “ДТП” вдруге за своє життя на законнім основанії буваю. Так у кімнатах тут двері, геть пожовані, погризені, шафи й люстерка у них погризені, й інші речі, які, здавалося б, вічно могли безвадними буть, попсовані, і в ужитку повсякденнім незручности викликають.

А спитай, хто те вичворив, витворив. А воно в дооколі й думка сама запитати про теє уже підступною видається. По-моєму, то навіщо після того нам і писать. Досить і того, що вже витворили. Тобто після творива такого до якогось іще іншого писання, вже й упередженість повстала, уже й поваги нема.

Отож, мовчки заспішив я у протилежний бік, в інше бурління нової товпи. А над очима моїми усе картина пливла, як два старчики китайські в загасаючім жовто поранковім сонці ідуть...


* * *

Якось я уже в останні роки Адамового життя приніс був до нього велику карту географічну, мапу цілого СССР, що по відрогах, по окрайцях своїх захоплювала й клаптики інших суміжних держав. Польщі, Туреччини, Афганістану, Китаю також. І розгорнув перед Адамом. Ціль моя тоді вже виразно окреслена була – якомога більше про Адамові походи від нього самого вивідать, прояснить. Ціль моя однозначна тоді уже цілеспрямовано проглядувалась. Проте Адам яко то мельки пройшовсь оком через увесь величезний простир могутньої Країни Рад, яку йому у молоді відносно годи, тридцятилітнім доводилось долать, пересікать. А тут же мозаїка яка різно­кольорова – очу не ввібрати того. Заманливе настильки. Й усе ліній річок синіх та залізниць перетинання. А простори – сині, зелені, оранжеві, коричневі, голубії... Кожен край у свій колір і зафарбований. За своєрідністю чи достойністю його. А може, просто за випадковістю плину думки картографів. Яке заманливе з дитячих літ для мене завжди було географічних карт розглядування. І аж дотепер. Це як лік у пробудженні інтересу до світу, коли вже той інтерес, буває, на нульову позначку падає. Спогадай-но ізнов, і страдник великий Роберт Шуман у сумнозвіснім домі, коли вже музика йому не творилась, коли вже звук до звука не клавсь, а всі звуки роз­строєні були, стали усі звуки та й плавають в неозначености мертві, – тоді у стражданні своїм високім він подовгу геогра­фічні карти й атласи розгля­дував. Але око Адамове якось мельки проминуло, пробігло через увесь величезний простир Країни Рад, цієї величезної території, яку з погордою прийнято було називати шостою частиною земної суші. Його око аж у правім унизу, в останнім перегинанні тієї мапи зупинилось, зостановилося, пробігши по діагоналі навскоси із однієї лівої верхньої точки – від Калінінграду.

Адам окуляри на очі взув, щоб видніше тут усе вже, як своє розглядувати:

– Тут десь станція має буть, Забайкальськ, називається вона...

Прочитав уголос Адам те й осміхнувся сам до себе тихенько. Яка то несподіванка ясна, на мапі у тихій гавані, у затишку своєї хати місця завважувать, де нога твоя колись ступала.

– У Забайкальську ми і вийшли з вагонів. Поїзд далі не ішов. Далі аж до Порт-Артуру майже ми вже пішки йшли. Це були такі довгі піші переходи через усю Маньчжурію. Трошки ми, здається, і через Монголію проходили, ішли, ступали по тій землі, а потім раптовий поворот вліво, здається, зробили, та й уже до кінця свого походу по Китайщині тільки ішли, аж до самого Порт-Артуру...

Поглядом Адам хапався заінтересовано, як за своє близьке і рідне щось, за той окраєць мапи. Але він уривавсь за лінією унизу. Не розпросторювавсь далі. Лінія пряма горизонтальна подальший простир світовий замикала.

І наступного разу я приніс Адамові усесвітовий географічний атлас. На якій то сторінці ми відшукали зображення Китайщини вповні, а вже інші царства відрогами своїми до Китаю підсту­пали, уламково, як у мапі попередній уламково втиснутий був Китай.

Адамові очі сяяли, променилися, аж горіли, – такий великий інтерес збудивсь у нього до того краю. Молодість у гости наче прийшла. “Ой, верніться літа молодії...”

І мені би, коли пишу ці рядки, хотілося б дивитись на мапу Китаю у його повнім зображенні. Але такої мапи нема. Передо мною все та ж “Союз Советских Социалистических Республик”. Трудно зараз в епоху лібералізації і простеньку мапу дістати, купить, не кажучи вже про атлас. І подорожчали вони у рекордне допоки число разів, аж в тисячу раз, так якось був завважав я і вжахнувся. Отож, відроги північні Китайщини, де зійшов, куди ступив Адам, тільки й бачу, а куди зайшов, те либонь, перетнуто, відрізано.

Але те, що мапи відповідної перед очима моїми зараз нема, – то іще дрібниця; набагато істотніше й печальніше, що Адама серед живих нема, що слова свого він більше до окресленої теми не скаже, не переповість уже більше прекрасну повість свого життя.

Адамова розповідь завжди містила, сказати б, насамперед високий емоційний заряд, аніж зберігала певний хронологічний порядок чи то б пак, переповнена була заманливо спокусливими сюжетними лініями і колізіями. Тому й завжди брала та розповідь нетяги у полон душу насамперед, а не рацію, чи то б вірніш, інтерес до пригод, причому душу неординарну, не стоптану, не збайдужілу іще до кінця, спочутливу до високих людських переживань.

Іще в Адамових розповідях приваблювала глибинність проглядування явищ, подій, речей, деталей. Так прозоро ясно, як в стерео, проглядувати світ може хіба що дитина.

Адамові розповіді важко переповідати, як і все незвично самобутнє, наповнене високим емоційним зарядом, їх треба було тільки слухати. І слухав би їх, здається, безкінечно. Так книжку, явище істинно літературне самобутнє, часто не можна перепо­вісти, переказати. Ви своє враження сильне, подивування щойно прочитаним у захваті висловлюєте, а вас уже й запи­танням зненацька, якби довбнею по голові, ошелешують: “А про що та книжка?” Котрийсь із романів Томаса Вулфа наприклад, про що. І ви тут же й розгублюєтесь та безпорадно руками розводите, віднікуєтесь, замість того, щоби сказати супротивникові цілком однозначно, що так ставити питання в даному випадку не можна.

Із множини вражень Адамове серце й око вирізняло, виокремлювало тільки найпримітніше, тонко пульсуюче у бринінні, те, що у самій з’яві до життя, до світу уже виокремлене, печаттю непроминальности помічене. У самій уже з’яві своїй над усім іншим перехідним вивищене, виокремлене у формі, у яскравости, у тембрі, в значінні своїм і в доцільности. Буде то людина, квітка, пагорб жовто піщаний, уламки Великої Китайської стини, швидкоплинна гірська річка чи столітні старі орли, що ширяли угорі над головами тих бравих вояків, котрі долиною широкою у дружнім поході ішли добивати японця. І се так відповідно клалося на душу відповідну слухача, тобто для вловлювання такої саме розповіді розпростерту.

Адам був майстер деталі. І якщо хтось про щось там його запитував, то він і пояснення давав ґрунтовні, деталізував, що зберегла його пам’ять, ну, а про що не знав, то так прямо і казав. І я не раз Адама розпитував, і він терпляче акуратненько відпо­відав мені, заспокоюючи мою допитливість. Але все те треба було тоді при живім свідкові й авторові записувати. Бо тільки тепер переконуюсь очевидно, як бракує мені тих Адамових пояснень. І тільки запізнілий жаль носиться довкола мене безпомічно. Я так іще глибоко часто за тим жалкую, що і Батька нашого багато про що, про родовід наш, наприклад, забувсь розпитати. А тепер похопивсь та вже пізно. Бо немає тяжче для душі нічого більш, як запізніле каяття. Якусь то деталь ось вирізьбить яскравіше, поновить у сяянні своїм. А може, й епізод, дивись, спливе за запитанням твоїм новий яскравий, непочутий іще із попередніх розповідей.

А між тим, як глибше порозмислить, то взаємозв’язок між осібними, розрізненими, здавалося б, епізодами, подіями, ситуаціями, між речами і явищами світобудови, яку ми ще часто називаємо світовим безмежжям, ув Адамових розповідях був, існував і проглядувався виразно. Це буття конкретної виокремлено взятої, вирваної із рідного середовища, із безіменного, забутого світом і людьми хутора людської вразливої душі та й кинутої на перехрестя доріг усесвітових у певнім відрізку часу, що зветься людською збунтованістю, у вир розбуяння людських несамовитих пристрастей кинуту. Ось що вона, ця знедолена душа, і бачить у широкім світі, як тяжко страждає у відірваности від рідного середовища. У пастки неймовірно тяжкі задля випробування потрапляє, але не погибає, зостається. Бо так наслідувано їй, бо так записано про неї у Книзі життя, бо Хтось із висоти піднебесної за всім тим наглядає, зирить, бо задля свідкування якого то усе те, може, і влаштовано, за замірами Чиїмось, що їх вбагнуть і зрозуміть ні Адамові, ні нам не дано. Заміри ті високі для нас недосяжні. Ми тільки плакать, ридать, у подивуванні, у захваті сильнім від чуда нез’ясовно можемо. Що от могла людина пропасти. Могла погибнуть душа, а не погибла. Зоря Провидіння згори над нею сіяла, і де душа у певнім часі знаходилась, перебувала, куди переміщалась, туди й зоря за нею невідступно слідувала, переміщалась також. І от допоки угорі та зоря сіяє, світиться, душа і не загине.
* * *

Як стали, зупинились вони на тій кінцевій для них забай­кальській станції Забайкальськ да повиходили з вагонів, то тільки тепер Адам осягнув, як же їх і багато, яке велике число вояків, зібралось, вирушило добивати японця. Вірніш, правильніш буде сказати, зібрали їх усіх докупи та й на штурм цієї останньої фортеці повели. “Нема у світі такої фортеці, яку б не взяли більшовики”. Ай, і ці слова Адам вже чув із вуст котро­гось коман­дира. Із вуст лейтенанта одного. Але перестаньте, який з Адама більшовик. Щоправда, в окруженні більшовицькім новім Адамові у зіткненнях своїх чогось все частиш на лейтенантів випадає. Де не стрівсь, там і на лейтенанта натрапив.

Написав ось та й спогадалось. Це як і Матері нашій, коли вони приблизно у ті ж роки в пересильну тюрму до небожа їздили та передачу (пироги з квасолею і коржики) йому возили. І щось то треба було їм у тяжких та сумних їхніх походеньках спитати. От бачать вони, що у військовій формі, з погонами золотими більшовик один за столиком на вокзалі обідає. На той бідний час Матір подивувало, що той вояк їв, не сказати б, що багато, але всього потрошку. Трошки хліба, і трошки булки, трошки м’яса, і трошки риби, трошки ковбаси і т.д. Усього аж не перелічиш, та й навіть знати усього того не могли Мати. Мужицька їжа хоч і ситніша бувалА може, але не така різна. Це на свята рокові, та й то менше у заможніших хазяїв котрих хіба різне таке могло буть.

Великим паном видався для Матері той вояк, хоч і більшовик був. Панів же більшовики не визнавали. Це ще за тих перших Совєтів, як тільки-но уступили вони в наш край, то усе зневажливе супротив панів одразу й стали казать. Так у печінках ті пани їм засіли. Нутрощі їхні нічого панського не сприймають. “Але на словах тільки. А от попоїсти, бачте, люблять, не згірш панів. І навіть панське могли б їсти” – подумали Мати.

Але наважилися все-таки до того вояка підійти, підступить. Бо хто ж, як не він, і може те все знати.

– А скажіть, будьте ласкаві, пане товаришу, лейтенанте, де то а й те то знаходиться?

Тюрма персильна тобто.

Це вже потому він там Матері сказав чи не сказав, як знав чи не знав, а спершу посміхнувся вояк той чудно так, аж Матері ніяково зробилося. Сміється та й питається їх, запитанням на запитання тобто:

– А як ви знаєте, мамашо, що я лейтенант?

– Та бачу... А хто ж іще можете буть.

Бо слово те чомусь насамперед по селах наших та хуторах гуляти пішло, як вони, більшовики, зайшли, вступили. Не генерал, не полковник там чи майор, не капітан навіть, а саме лейтенант. Немов найдоступніше, але начальник вже.

Давно колись про те розказували мені Мати, але і тепер часто, як спогадається тільки, то й запитальністю заінтриговано пульсує у свідомости: “А чи й справді лейтенантом отой вояк-більшовик тільки і був, чи, може, рангом повище”. Та розгадка й гасне у його сяючім усміху, який у моїм прослуховуванні і в Материнім переказі звучить так дивно тонко.

Як Адамові розповіді слухать, вислухдвувать, то висновувати із них можна було, що через Маньчжурію на японця до Порт-Артуру велика армія рухалась. Тільки в їхньому ешелоні так число незчисленне вояків було. А перед ними уже один ешелон прибув, й опісля іще прибували, їх очікували. Хоча в поході вони не одним гуртом рухались. Ніби по дивізіях розпарцельовані були. В одній дивізії Адам ішов, а говорили, що паралельно де то поряд друга дивізія рухалась. Але того високого начальства Адам міг і у вічі не бачити. Він тільки свій гурт, підрозділ окреслений у якім рухавсь, яке то місце займав, посідав, і знав тільки. Та й то людей не всіх – ближніх по шерезі тільки.

Іще як вірить Адамовим розповідям було, то перехід їхній через Маньчжурію та Китайщину тривав неймовірно довго, місяців зо два, не менше. І подолали вони за цей час тисячі дві кілометрів, а то й більше, може. Так Адам говорив, і сам я на тій карті, що в атласі, вимірював у сантиметрах і відповідно до масштабу вираховував. Дві тисячі кілометрів пішки подолати – це тобі не жарт, це вже річ серйозна, хоч і не море іще перейти.

Да все під небом високим східним розпеченим. Аж пашить те небо. Це країна пагіркова. Схід і входив ув Адама насамперед високістю свого неба. Це тобі не Східна Пруссія, не наші низинні хутори, над якими і небо завжди низьке, за винятком хіба вибраних літніх днів чи блискучих прозорих місячних морозних ночей узимку, це тобі і не Московщина навіть. Це тобі, браце, справжня Маньчжурія, це Китайщина, імперія Піднебесна. А він із школи іще пам’ятав якісь казкові перекази, бувальщини чи міфи про сей дивний край. Учителька розказувала їхня Ядвіга, а й сам у книжках читав. Про секрети шовківництва, про великий торговий шлях, про Велику Китайську стину. І ще там про що. Ах, яке це сильно зворушливе подивування – власними ногами да у той край дивний уступить, що із дитинства вже існував у твоїй свідомости як казка, як мрія недосяжна. І от зустріч відбулася, сталася. Віч-на-віч. Лице в лице. І ти стоїш яку то мить незрушно, закам’янілий наче, на однім місці. Віриться і не віриться. У стан опам’ятання, у стан відчуття нової реальности іще не ввійшов. І тільки нагальний обов’язок зі стану такого неозначеного тебе і виводить.

А спогадай-но, і ти хіба не щось подібне переживав, у центр, на маківку древньої Бухари ставши. Вона ж бо жила, перебувала у тобі он з яких пір, а й осмислено вже зі шкільної парти, із книжки шкільної, “як перша рабовласницька держава на території нашої країни”. Ах, усіляка першість тоді тільки істинну вагу і мала, вто­ринність мовби уже й в ніщо не ставилась, ні по чім цінувалась.

Але до Китайської стини, до глибинної Китайщини іще далеко. Маньчжурія поки що. Але де то ті пагорби, де то ті “сопки Маньчжурії”. Той знаменитий вальс пізніше не раз слухаючи, Адам завжди одриватиметься од звичного діла і думання, в основному від столярки своєї та й побиватиметься запитально: “Та же ніяких там сопок вроді й не було, щоби отак виокремлено сказати”.

Один безмежний голий простир під небесами, здається, тільки й був. Людині не ввібрати в себе величезного безмежжя такого, не осягнути зором і розумінням своїм. У світовім неозначенім безмежжі такім людина може тільки загубитися. Людина маленькою цяткою в своїм розумінні . супроти світу стає. Але її внутрішній голос, її внутрішнє “я” при цьому не губиться, душа її не перестає бути – лиш прозріває в усвідомленні своїм маленькою часткою, загубленою цяткою величезного світового творива.

– Я коли потрапляю в Азію, то немовби на кілька віків у минуле переміщаюсь. Усі пристрасти, великі й малі клопоти, уся дріб’язковість заспокоюються в мені, а душа розпростується у вільности. Тільки там і починаєш ізнов відчувати себе людиною, – казав мені в похмурі застийні часи, про які вже мовлено “бывали хуже времена, но не было подлей”, мій добрий давній знайомий старий довголітній зек, політкаторжанин і великий мандрівник потому.

Маршрут його мандрів тільки й обертався у звичній вісі “Україна – Середня Азія”. Без Середньої Азії він уже дихати не міг. Так само як похапливо ковтати матірне повітря на Україну вертавсь.

Може, щось схоже переживав і наш Адам. Але висловити того у слові він іще не міг.

Адамове перше пізнання Сходу власне починалося із призвичаювання до величезного відкритого простору, до світового жовтого безмежжя. Бо іще не бачив, не зустрічав у своєму житті такого, щоб от день ішов, два ішов, а все простир і простир відкритий, і хоча б де тобі зеленим килимком ліс засинів, це уже потому де-не-де кущиста ростинність зустрічатись по боках почала. А в основному піски й піски неосяжні. Може, навесні, ранньої весни й зеленів, квітував цей простир, але до літа і збляк уже, у звичну пустельну жовтизну перетворившись. Кажуть, що квітування раннє пустині – явище надзвичайно барвисте і прекрасне. Але Адам того ізнов таки не бачив.

До Адама надто скоро надійшло усвідомлення, що у пустелі людина чи не найгостріше відчуває свою безпомічність і беззахисність, навіть якщо і в гурті ідеш, рухаєшся, як гвинтик заведеного механізму, сказано же, написано, як “глас вопіющого в пустині”. Ті слова про гвинтики також уже сказані, здається, були, але вони іще до Адамової свідомости не дійшли, не діткнулись.

Сили дикої природи, рівно ж як і сили стихії, грізні і невмо­лимі. Проте Схід уходив ув Адамову душу не тільки віяннями спонукальними до філософствувань, о розмишянь над власним “Я” і світом, унаслідок яких він повніше осягав, вірніш, збирав докупи в усвідмоленні яснім роздроблену цілісність і самодостатність власної натури, але найперше незвіданими досі гострими фізичними випробуваннями. Навіть при пораненні Адам не звідував був такого гострого пронизуючого ціле єство болю, як спізнав уже в перші дні цього зухвалого героїчного, можна сказати, походу через Маньчжурію на японця. Там воно було якось раптово і приголомшуюче. Тут же все було розра­ховане на тривале уповільнене виснаження. І це вже саме по собі настроювало людину на відповідний супротивний лад. Ти мимоволі мав ущільнювати, концентрувати свої сили, економити їх. Не розпорошувати зайве принаймні. Бо інакше не вистачить тебе надовго. Згориш між розпашілим небом і розпеченими пісками. Як у натопленій печі палахкій. Крізь челюсти отворені ти не раз мав змогу спостерігати, як на очах твоїх рум’яніє коричнево вкинуте туди біле ніжне тісто. А тут чоловік живий у затвір пічний наче кинутий. І шпарки жодної для спасу, для порятунку нема.

По сорок, а то й більше, може, кілометрів долали вояки кожного дня. І чим далі заглиблювались вони у пустелю, тим погірдливіше відчуття з’являлося, що от кожний пройдений крок, це певний подоланий рубіж, це відвойований у тяжкім поступі шмат пустині. Немов скалу рубаєш. “Лупайте цю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас!”

І вже з перших днів походу зрозумів, відчув, осягнув Адам: пустиня грізна. Про це не знає, не відає уродженець зелених долин під опівнічними небесами. ВонА може, і дає, повертає людині втрачену цілісність душі, недаремно ж сотні, тисячі, може, спраглих досконалости духу й душі усамітнювалися і випробували себе в пустині. І Спаситель наш також. Але відчув переконливо розумінням своїм Адам і те, що пустиня нищить усіляке проростання, фізичне життя, у пустині легко загубитись. Спогадай-но і ти, як уперше зійшов, став на базаровім високім Бухарськім пляцу. А із установленого на стовпі репродуктора линула незвична східна мельодія, протяжна і безкінечна. І здалась вона тобі голосом тужним, плачем, риданням, може, загубленої у пустелі людини.

Пустеля – ворог води. Бо вода – це життя. І вперше відчув, збагнув Адам тут, що таке спрага в буквальному розумінні слова. Не спрага творчости, не спрага роботи якоїсь, і не спрага життя навіть.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка