Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка23/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   43

Проте довго й не репетували вони. За переляком винахід­ливість назирці іде, поспішає. Раптом одна із них, старшенька, напевне, але хіба розбереш, котра із них старшенька, а котра молодшенька, як на форму, на лице й на вигляд усі вони одна на одну схожі. Сказано ж, китаянки. Й репетування їхнє кожної зосібна однакове, китайське в один голос, зойк, сплеск нажа­хання несподіваного, тільки посилений утричі, виливсь – так одна з них першою здогадалась, винахідливість до неї прили­нула, та й вікно відчинила навстиж. Та й плиг із розгону у світ широкий. Ах, він же поряд був, сей рятівний широкий світ, тоненьке шкельце їх тільки загнаних у пастці від нього віддаляло. А здавалось, як недосяжно далеко.

За першою моментально, льотом і друга, а за другою і третя й собі – плиг. І щезли вже, поринули у світ широкий, розчинилися в нім, якби уламки які чогось падаючого, метеора, у безмежжі Космосу щезають, губляться, органічною єдністю світобудови стають.

А за вікном коноплі росли. Да такі прекрасні, що й не передать. Високі та густи. Як ліс первозданний, стоять. Стебло у них ідеально пряме і гладеньке. А д’горі шийки китичок темно зелених повились. Й листочки домірні жилаві. Немовби шатро угорі вони витворюють. А й унизу за густими стеблами уже за крок й ніщо не проглядується, чи то півень причаєно стоїть, а чи кіт в прохолоді посеред літньої спеки улігся.

Китаянки ті от і шаснули поміж стеблами конопляними тими блідо-зеленими під намет угорі густо темно зелений. В ростин­ности дивній цій, на канати міцні до яхт і пароплавів великих, може, призначених. Ся горда рослина свою міць і достойність іще на землі виказує, допоки в якість нову ужиткову перетво­риться.

Розгубивсь наш Коля-Николай перед таким поворотом ситуації неочікуваним. Як отетерів з несподіванки. При дівчатах то й він герой був, щоб похизуваться, та жар свій палахкотючий зігнать. Але от сей загайний момент, павза ця у пульсуванні ординарно спрямованої, в одне лиш націленої свідомости його, не сказати б, що нерішучість, але нерозторопність, брак винахідливости в означенім моменті, скоріш, зіграли проти того Николая свою супротивну дію.

Перегодом і він кинувсь у вікно за китаянками. З вікна у зарости в хащі конопляні сплигнув. Але було вже запізно. Як не бігав, як не гасав, спотикаючись поміж стеблами ідеально гладенькими і рівними сей зухвалий вояк, із серця часто нагинаючи ці стебла, ламаючи, аж тріск ішов, та зумисне витоптуючи із серця їх, а все намарне. Китаянки, як крізь землю провалилися. І се ще більше розпалювало дикий порив вояка-визволителя. В очу ж стояли, променилися їхні смагляві тонко лиця і юне сяяння випромінювалось. Аж жевжики від того тряслись, аж дух перехоплювало, забивало. “А счастье было так возможно...” Чомусь прилинули до нього оці слова та й в скроні докірливо бились. Але скільки не шукав він, усі коноплі зшастав, вони ж у поле, де ростинність все низька, переходили, а не знайшов китаянок. Справді, як крізь землю провалилися. Чи, може, воно і направду так було. Може, серед конопель де то бункер, криївка, схрон у підземелля вели. От вони туди і шаснули. Да й будь здоровий чорнобровий, ай, руді у нього брови, вояко!

А тим часом у хижі посеред світлиці наш, краянин наш, подумати тільки, Гандрій Дреп стояв, а старий китаєць із клиноподібною рідкою борідкою усе що то говорив і говорив, виказував і доказував гостеві, упустимо, замнемо це для ясности, проханому чи непроханому, в чім то переконував його, руками розмахував збуджено, крадьки похапцем мельки кидаючи за вікно у коноплі – там ліс густо темний розкішний під ясним сонцем стояв-нетерплячі збунтовані погляди. І це переконливо засвідчувало, як перебіг тієї драматичної ситуації в його свідомости уявно проглядувавсь. Ізнов мовою своєю китайською і на мигах усе Гандрійові нашому доказував, переконував. Подумати тільки, де наш край бідолашний згорьований, а де Китайщина піднебесна, а от зустрілися в перетинанні доль своїх, в особі кого б, подумати, Гандрія Дрепа. І хоч слово мовлене інакше, але Гандрій розумів біль старого китайця, доходило до нього. І словом своїм і на мигах тим більш бідолашний усе поривався втовкмачити, у голову вояка нашого вбить да таку одвічно просту й очевидну істину. Ну, розсудіть самі, високий ясновельможний пане, розсудіть, ваша ясність, де ж це, у яких світах і царствах бачено та чувано, щоб до юнок тих незайманих, плоть їх така-божественно чиста іще, і жодна чоловіча рука іще на торкалася її, да отак із наскоку пориватись мацати усіх трьох одразу? Да де ж це чувано, да де ж це бачено, скажіть ви мені, вельможність ваша висока? І де той край і де той нарід, щоб отака безпардонність незагнуздана да у його в крові, да у його звичаях сиділа? І за яким правом?

Але й після того випадку русак Коля іще навідувався у китайське поселення. А одного вечора привів на воловодику, на налигачі – і що б ви думали, не півня і не козеня, а вгодованого бичка. Ну, такий бичок був, що більше року йому, з півтора роки, може, чорнорябий, на Тихонового схожий, що був здох минулого року посеред літа-зіставив, унаочнив для переконливости Гандрій Дреп, Гандрій Маньчжурія тобто уже.

Як забачили того бичка, то розсміялися голосно із подивування великого всі вояки. Рота, батальйон чи, може, і взвод тільки там, коротше, увесь підрозділ їхній, який у поході був та й зупинивсь був на довший час, через які то причини, побіля китайського поселення. І сам командир капітан Паздйрников, чи, може, Паздерникув, як там він уже звучав у вимові, подивитись вийшов із свого намету, прийшов. Строгий, як хмара перед дощем, завжди насуплений був. Серед загального реготу і не осміхнувсь, хіба біля вуст слабкі смішинки прошмигнули. А все глядь, – то на бичка, то на Колю глядь. А відтак, затим із портупеї своєї нагана вийняв. Націливсь – та й шарах бичкові у білий, прямовисний, наче дошка, лоб поміж рогами. Захитавсь бичок. І тут же й гепнувся. Норчака дав. Подригавсь ногами трошки та й скрутивсь, як то, буває, їжак скручується.

– Як їжак, так голову у себе ввібрав. Як зараз бачу, – так ясно картина перед моїми очима стоїть. Згорнувсь калачиком, передні й задані ноги під себе, під живіт підгарбавши... – дививсь у яснім сонці в зелений простир Гандрій Дреп подивованим поглядом, немов із всеосяжности булого там, зі стип злежаности без мало чого у п’ятдесят літ тую картину над очі викликаючи. Над очі власні свої, а й мої також.

Капітан і слова при тім жадного не мовив, нагана до портупеї ізнов подав, опустив. Та й пішов собі мовчки до свого коман­дирського намету. Як і належиться, як і пасує стопроцентовому командирові, який відмінно, на всі сто засвоїв своє командирське ремесло. Хоч і шпіонське ремесло може командирським бути.

Тут і знаку подавать йому не треба було, як добрі молодці тут же й налетіли, на гаки бика зчепили та й поволокли на налигачах поміж шатра. А між шатрами не видно віддалеки, одні лиш шатра віддалеки тільки й видно. Та там і труп його загу­биться, там і шкуру із нього вже здирають та й на шкамаття роздирають. Уже мову ведуть, яке шкамаття в який котел кидать, бо вояки сі, йдучи на японця, японця добивать, везли із собою кілька котлів. Другі військові підрозділи, які на певній означеній відстані із ними прошкували, приїжджали із баками уже готовими обідами заправляться до них. Раз на день. Був китайський бичок, на світ Божий дививсь, і от не стало його. Якби і не було на світі.

Аж то на другий день рано-пораненьку, але вже сонечко зійшло, та над пагорбами і над долами із червоноти своєї, якби діжка червона велетенська ясність чисту незрівнянну випро­мінює, ллє, розливає над світом, і вже пахощі духмяні, ніздрі лоскочучі дражливо й незрівнянні для зголоднілого шлунку, від сходу сонця, від поселення китайського дві цятки чорні показалися, від посе­лення от раптом уже відлучилися, відірвалися, само­достатньою окремішністю стали. І по тому, як усе більшали вони, висновувати можна було, що рухаються вони, наближаються, правильнішим буде сказать, не куди інакше, як прямісінько на військовий табір. І дух спрямування їхнього і наближення уже над табором, розпростираючись, витав. Відтак, затим і розпізнать вже можна було, що ті дві цятки чорні – це дві постаті людські.

Увага кожного вояка, які вже швендяли побіля наметів своїх, супротив сонця ясного мружились, у підстрибах та нагинаннях котрі свої мускули, а, отже, і настрій у збадьоріння приводили, звісно, одразу ж на ті рухомі цятки і прикута була, не могла же буть не прикута. Допоки цятки лише виднілись, то інтерес сей іще на рівні неозначености в повітрі носивсь і тривогою маленькою у свідомість штрикав. Принаймні зчеплення поміж цятками і вояком кожним зосібна в свідомости, у просторі усе­світовім уже сталося, відбулось. Що би не робив тепер уже вояк, проти сонця відсторонено наче там мруживсь чи мускули до збадьоріння тренував, а вже помисли його в одне линули й саме око за рухали цятки пильнувало.

А постаті все неухильно прямолінійно наближались. І все в однім напрямку, в однім цілеспрямуванні зусиль. Ось у них, раніше безформних, уже й двох чоловіків можна розпізнать. Одіж благенька на них, й борідки ріденькі клинцем. Старчики два із кийочками. Із посошками. У таких кийочках, може, колись то із Піднебесної імперії секрети шовку тонкого в інші світи, а й до нас також примандрували були, перенеслись викрадені. Що викрадене, уже перестає бути тайною, секретом. Уже й одіння хітонно-халатоподібні давні, і борідки клинцями тих старичків розрізнить можна. І хода така уповільнено стареча. Із роками, в старінні час біжить, несеться ушвидчено, а хода уповільненою стає. І якби ми навіть пробували ходу свою пришвидшить, то це не завжди на користь нам.

А у свідомости, в головах вояків уже й думка окреслено конкретизується: що казать.

Та о тім можна було і не думать. Старчики уклонилися чемно, але поглядів їхніх проглядування пронизливе випромінювалось. Ось поглянули вони, а здалось, що наскрізно думки кожного промацали, та й знають уже, що їм знать треба, і як воно було насправді.

Проте ні о чім такім і говорить не стали одразу поки що, а як зо слів їхніх китайських, із мови їхньої та із розмахувань руками багатозначних висновувать можна було, вони лиш об однім просили одразу поки що, аби їх, старчиків, до командирів відвели, а вірніш, до найвищого командира, тобто верховного командира над вояками цими усіма.

Їх і спровадили чемненько та запобігливо до капітана.

Яка там вже мова була у них із капітаном, це тільки старчикам та капітанові відомо. Так само тільки й старчикам одним відомо, чи ніздрі їхні вловлювали гострі рум’яні пахощі, що розносилися від котлів до окіл і струменіли в поранковім свіжім воздусі.

Але довго в шатрі командирському місіонери і не затриму­валися. Із шатра вони виходили підтримувані дужою коман­дирською рукою. Капітан негайно ж видав наказа – усім воякам цілою ротою, коротше, підрозділом цілим на пляцу і шикуватись в один чи два чи в чотири там ряди. А як вишику­вались вони усі справно, один до одного, то й став походжати перед шерегою капітан, туди-сюди походжає, тільки портупея із наганом одду­чується та ремні через плече і впоперек проти сонця полискують. Тут же і старчики китайські два стоять із кийками, із посошками своїми, борідка ріденька клинцем, і одіння на них хітонно-халатяне благеньке, але чисте.

Нарешті зупинивсь капітан, став поряд із старчиками та й каже:

– Товарищи войны! Вот пришли к нам двое уважаемых людей из китайского селения. Их общественность к нам прийти уполномочила, как самых уважаемых и мудрых в своем селении. Они вот по какому поводу к нам пришли. Этой ночью в их селении пропал бык. И в некоторых китайцев появилось подозрение, что этого быка увели в неизвестном направлении советские воины-освободители. То есть, попросту говоря, украли. Я уже говорил уважаемым старчикам, людям мудрым и уважаемым в своем селении, што наши воины-освободители не могли этого сделать. Но пришедшие настаивают на более тщательной проверке и наказании виновных. Так я спрашиваю всех вас в последний раз с высокой ответственностью. Кто из вас этой ночью увел из китайского селения быка, прошу на два шага выйти вперед Перед строем!

Й очікувально застиг на місці, ніби й справді хто то міг і вийти із шереги. Хвилина, другА може, пройшла. Капітан удруге повторив свого наказа:

– Я повторяю. Кто этой ночью увел из китайского селения быка, прошу выйти из строя на два шага!

Ізнов вичікувальна павза. Може, іще довша, аніж попе­редніша. Немов би й справді надія у нім пульсувала, що хто то наперед і вийде.

І тільки тепер капітан повернувся лицем до прибульців, схиливсь у поклоні люб’язнім до них:

– Вот видите, уважаемые и мудрые в своем селении граждане и мудрецы: нет таковых. А што я вам говорил. Я вам же русским языком говорил, што быть такого не может, штобы наши доблесные воины-освободители да ночью вашего быка увели. Да кому он нужен, ваш китайский бык. Да у нас своих быков во по горло хватает! – і пальцем вказівним лінію по підборіддю окреслив, наочно китайцям засвідчуючи, по яку саме межу у нас тих биків вистачає. – Да штобы вы знали, што советские быки – самые лучшие быка в мире...

Ізнов павза. Але вже коротша. І заключний акорд:

– Так што, уважаемые граждане и мудрецы, к сожалению, ничем помочь вам не могу в данном архиважном для вас случае.

I при цьому повнозначно розвів руками, що в перекладі на усі мови мало означать: я умиваю від цієї справи руки.

Очевидно, саме так і зрозуміли капітанове роз’яснення китайські старчики. Бо як із шереги бійці мимоволі розходились, тобто ось була шерега, і раптом нема, потекла, і бійці, здається, все ті ж самі, а шереги нема, крок один лиш убік ступив, і вже зорганізованого в єдности строю нема, очевидно, саме так і розпадається кожна людська структура, – так і прибульці на місці стоять, довго затримуватись не стали. Ізвідки прибули, туди назад і спрямували свої стопи.

Так тихо, поволеньки, але ізнов цілеспрямовано до поселення свого і віддалялись. Не озираючись жодного разу. Постаті їхні тільки маліли у віддаленні, у цяточки ізнов на горизонті перетворюючись. Тільки яскраве сонячне проміння тепер вже не в лице їм лягало, а на спину. І прозорість поранкова молода поміж небесами безхмарно чистими, а землею древньою пагірковою загусала і в жовте вистоювалась.

Од сухої жовтої землі одривалась і линула в голубі піднебесні простори Піднебесної імперії іще одна безначальна істина, іще одна правда про щойно скоєне, вчинене, і зависала там у високости споглядально серед незчисленних свідчень, що зібралися там за цілі довгі віки і століття. Нерозв’язане в серці нашім на землі, туди і лине. Бо про одну й ту ж подію у кожного серця буває і різне визначення. Але правда про неї, істина десь то над нами, над головами нашими висить.

А в даленінні над цятками змалілими, над старчиками китайськими німб святої простодушности витворивсь та й висне, рухається за ними.

І як на недосяжну для втаємничення розмови далекість відійшли прибульці, то з вуст чиїхсь і зринуло, зірвалося в хіхі­канні:

– Ишь ты два гуся каких нашлись, два мудреца, Конфуции...

Тут же й голос Колі пролунав, оперемагаючий ситуацію, вичікував наче, щоб хтось свій перший подав:

– Да ты нашего капитана не проведешь... Не им учить, што нашему командиру говорить и как действовать. Да ни какой Конфуций, да ни один мудрец в мире нашего капитана не проведет...


Гандрій Дреп сидів посеред нашого двору на колоді і на якім то високім піднесенні своєї уже старіючої душі так мальовничо, в колористичних барвах і прозорім звучанні, в бринінні тонкім, вірніш, переповідав мені ту давню бувальщину. А моє розмиш­ляння вже о тім текло, що, мабуть, жоден митець у світі не намалює, не спише ані одної реальної події так рельєфно виразно, як це може зробить безпосередній очевидець тієї події. Але в тім то й річ, що подія реальна, яка відбулася, сталася, і намальована, описана – це дві різні речі. Остання – це вже штука.

Я сидів заворожений на колоді посеред Батькового двору, вдивлявся у полудневий розімлілий хутірський простир під опівнічно низькими небесами нашого краю, а в моїм проглядуванні усе простир жовтий пагіркової піднебесної екзотичної країни проглядувавсь. І в просторі тім безмежнім і в безкінечнім часі простували із кийочками, із посохами два старчики, мудреці, Конфуції два, і над ними золотий німб святої простодушности витворивсь та й висне, рухається. І так до безконечности.

Два світи от зустрілися. Перебутній, тимчасовий один. Але вічний в дитинній простодушности своїй другий. А відтак і хто зна. Може, і перший також вічний, принаймні незнищенний допоки, як безпосередній супровідник другого. А втім хто зна...

Намальована в моїй уяві Гандрієм Дреном картина іще не раз ставала потому над мої очі, вирізнювалась і трансфор­мувалась у моїй свідомости. І подивування нез’ясовне щоразу находило на мене. Де хутір наш, а де Китайщина, Піднебесна імперія. Але які от очі проникливі всюдисущі, щоби із такої далечини Піднебесну імперію проглядувать. Та втім, як і знать, можливо, й Китайщина хутір наш так само проглядує. Й подивування нез’ясовне він у неї викликає. Ах, то, може, свідомість наша усесвітова проникливо так скрізь зирить, проглядує всюдисущо, як частки єдиного цілого проглядає.

Якось одного спекотного серпневого дня 1992 року, літо за календарем уже у фазу згасання вступило, але не згасала спека у природі, біля Софійського собору в Київі, біля тієї брами, де колись у застийні й перебудовні іще часи на вітрині регулярно вивішувалась “Строительная газета”, а одразу за брамою, за грубезним муром (ах, яке велике у мене єдине бажання було мати маленьке помешкання, вазони на вікнах виказували, що тут люди мешкали), у дворі стояв двоповерховий будиночок, у якому колись то жив письменник Григорій Косинка, – а був позустрів у цім місці групу смаглявих людей. Ясно, що представники Сходу. Я чомусь подумав, що японці, і вирішив заговорить із ними. А так, побалагурить. Чим далі углиб заглиблювалась наша перебудова, увесь час видозмінюючих у гучних назвах змінюваних одна одною прекрасних епох, то епоха прискорення, а тут уже й епоха лібералізації, тим усе сміливіше я підступав до чужоземних громадян, щоб поговорить, вважаючи, але цілком можливо, і помилково, що в окреслених ситуаціях у данім моменті за мною уже менше сочать, висліджують.

– Япан... – сказав, підступивши до одного смаглявого, а волосся чорне, як смола, чужоземця.

Він же тільки руками розвів, тобто, що такого він не розуміє, хоч не виключає свого японського походження.

– Чина, Чина...– промовив він, й інші також те саме промовили.

“Китай”, – дійшло нарешті до мене. І я сказав із усмішкою:

– Мао дзе дун...

– Я, ая, Маодзедун, Маодзедун...– весело відгукнувся той китаєць, так поблажливо й простосердо сміючись. Сміялися й інші його побратими, і єдина серед них жінка у смугастих кольору джунглів штанях також сміялася. А той перший підійшов до мене та ще й рукою по плечу погладив легенько:

– Аая, Маодзедун...

Ізнов сміялися усі разом. І така напрочуд осяйна мить єднання людських душ витворилася, зійшла над нами. А затим одразу на очі мої надійшла ота далека картина. Як два китайські старчики із посошками, з кийочками в руках, мудреці, Конфуції два в уповільненні старечім повертаються до свого поселення. Ідуть крізь загасаючу жовто поранкову ясність по жовтій землі, а над головами їхніми золотий німб простодушности витворись та й висне, у ногу, в ритм їхній уповільненій ході рухається.

А от це вже за пізньоосінньої похмурости того ж таки року сталося, відбулася та зустріч. Як довго, один цілий осінній місяць сповна прихвативши, стояла висока спека, так потому аж до зимової календарної пори ішли затяжні сиві дощі, і така густа вологість уже не в силі скоро була розсіятися, я на вулиці Софійській (колишній Калініна, як перейменовувати її почали, то на всіх домах уже нова назва “Софіївська” висіла, і тільки із домів енгебе стару назву довго іще не знімали, відтак і на домах енгебе поміняли), на кінцевій зупинці вісімнадцятого тролейбуса очікував, ждав. Він же з-за рогу згори усе чомусь не з’являвсь, не виринав у повороті обнадійливо заманливім. Тролейбуси, як і інший наземний міський транспорт, із графіка почали вже вибиватись.

Товпа зібралась. Поряд мене ізнов двоє смаглявих чужо­земців раптом з’явились. Стали. Та й питають ламаною потіш­ливою мовою, де би тут вони могли квартиру найнять, бо на навчання приїхали. Для мене завжди так мило потішливо звучить ся ламана вимова чужоземців, їм же, очевидно, здається, що вони володіють сею мовою якщо не досконало, то принаймні добре.

Я відповів, що нащот квартири, то нічого позитивного сказать не можу, але тут же затим і поспитався їх:

– А откель ви будете, братці?

Посміливішавши в нових часах, я в балагурстві своїм і такі вільности в обходженні із чужоземцями собі дозволяв, о тім і турбуючись мало, що хтось то із наших стражів може огріть мене за теє по загривку.

– Из Китая... – відповідають вони, а вже сміються.

– А житка то як зараз у вас? – питаюся я ізнов.

– А жизнь у нас сейчас хороша... – все у тім же тоні відпові­дають і вони.

Далі я беру переважаюче слово. Та й розказую для них, що ніколи не був у Китайщині, але десь років два тому бачив чудовий фільм “Прекрасний Китай”, здається, називався він. Так ландшафт тієї піднебесної країни мені дуже подобається. І ще кажу, які вони китайці працелюбні, посеред ріки встановлюють ришти, на ті ришти землю наносять, утрамбовують чи й не утрам­бовують там, та й рис на ній висівають. А по вулицях величезного міста Пекіна там більше їздять велосипедами, аніж машинами, і повітря не забруднюється так чорно сильно, як у нас.

Китайці вислуховують мене із зацікавленням, помітно, як із глибини їхніх сердець рівночасно в обох на смагляві лиця вдячна радість від тієї моєї похвальби набігає. Із досвіду моїх мандрів по чужих сторонах я вже знав, якщо ти хочеш завоювати прихильність чужоземця, то нагадай йому що то приємне із звичаєвостей його народу або що то із достойностей його краю. Ах, чи ж не є завважена у світі десь то і твоя звичаєвість та інша яка достойність твого краю вершиною і твого особистого визнання у світі.

А вже далі, посміливішавши, я повів гуторку ось о чім. Я вже говорив приблизно такеє.

Ось ви, китайці, як і ми також, тривалий час посилено вивчали марксизм-ленінізм. Особисто я посилено вивчав марксизм-ленінізм із юних літ, із дитинства. Тому то усе й очевидне для мене зараз, усе зрозуміле і подиву не викликає, навіть якби і в тисячу разів узавтра ціни виключно на всі товари піднялись, або якби і сьогодні іще до вечора цілковито з усіх калік почали останні штани здирати, а не тільки вибірково по хуторах в інвалідів декотрих спадкові хижі розбивать та останні сорочки й рукописи забирать. Позаяк я так сильно в тім окрес­ленім ученні висот сягнув, то нічим, отже, мене не подивуєш. Але хотілось би, шановне панство, шановні китайські друзяки і побратими по духу в окресленім ученні, знать, чи ви тілько теоретично посилено засвоювали марксизм, чи також і в кон­кретну дію впроваджували се вчення на кожнім кроці. Мені здається, що тілько теоретично в основному. Мені здається, шановне панство, я із фільму того “Прекрасний Китай” зрозумів, що ви повсюдно не ламаєте у будинках дверей, не вибиваєте вікон, що усі вулиці друзками іскристими битого скла не захаращені, не вириваєте повсюдно також, і в селах, і в містах, із м’ясом трубочок від телефонів-автоматів, що аж в дроти повисмикувані од них зашморгнутись можна. Ай, я не перелічуватиму усіх форм і видів тієї діяльности, яку ви згодом у нас побачите, якщо іще не встигли дечого запримітити.

І тут один з китайців обізвавсь, мою тираду обірвавши:

– А зачем домы ломить. Лучче строить, чем ломить... Не, у нас не ломят...

– Я то знаю, що краще будувати, аніж руйнувати... Але у тім то і усеперемагаюча сила окреслених ідей, що ми “старый мир разрушим до основанья...” Але тут і вчорашнє й сьогоднішнє несамовито руйнують. А у вас, значить, теоретично тільки засвоїли, а механізм дії, виходить, іще не розробили... Виходить, у вас ще є перспектива врятуватись. Гірше, коли практика над теорією гору візьме. Тоді вже спасу нема. Вхід є, а виходу нема. Чиста теорія – це ще півбіди. Мало хто там у житті чим не захоплювавсь, марне часу не витрачав. Віки змінились, і захоплення пройшло.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка