Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка22/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   43

На схилах гори у місці однім під берізками юними такими стояла рублена дерев’яна хата. Не із обрусів тиблями складена, як то в рідній стороні Адамовій хати роблять, а з цілих кругляків соснових. І це так дивно було Адамові завважувать, спостерігать. Аяк, кожний народ по-своєму і живе, відповідно до розуму, хисту й мудрости своєї. Тут так скрізь хати роблять, і Адам подивувавсь в усмішці тихій поблажливій із того. Цікаво би іще усередину хати заглянуть, яка столярка там. Професіональне в Адамові раптом прокинулось, пробудилось. Кругляки ті колись про­смолені, видно, були, бо уже зчорніли від часу й налипання пилу інороднього, від старіння закономірного. І вигляд мали, якби шпали дерев’яні чорні, що впоперек залізничну колію на цілім просторі перетинали.

У дворі на лавці дідок сидів сивобородий, шапка на нім стара царська із червоною обичайкою. Сорочка навипуск, і ремінцем в поясі перев’язана. Дідок сей грав на гармошці, міхи самі розводились, якби халяви на рипах. Ще другий такий дідок в однакових строях – і шапка царська із червоною обичайкою і сорочка навипуск, в попереку ремінцем підперезана, танцював посеред двору, робив зухвалі вихиляси, ішов навприсядки, да в такім невідповіднім його віковому виглядові ритмі, шаленстві, що аж не вірилось.

“Козаки гуляють. Видно, Перемогу справляють”, – встиг тільки і подумати та ізнов поблажливо посміхнувся Адам, як вже та картина і змигнула проминально у шпарці, у віконечку малім телячого вагона. І за далиною вже. Як сон, як марево проми­нальне. Мало що над очі чоловікові повстати із розмаїття світу сього безмежного може. Та й сховатися назавжди. Але слід, бачте, відбиток у нашій свідомости зостається.

А одна Сибір неісходима що для ока допитливого спостережливого значить, важить. Багато значить, багато важить. Щоправда, тюрем Адамові розглядувати не довелось. Вони на очі крізь шпарку вузьку не попадалися, а де то подальш од випадкового ока стороннього поприховувані були, подальше від колії, від полотна залізничного, там за перелісками молодими, у хащах та дебрях непрохідних. Поки що не сягало око Адамове тих потаємних закапелків людського існування і допоки Господь милував та оберігав Адамову душу від них. Досить і того, що вже є, а тим більш того, що іще буде. Кожному своє, по силах кожному і відміряне. Кожному свій хрест нести. “Сміло аж до смерти хрест важкий нести”.

А люд, люд, він потрапляв у коло Адамового проглядування. Та все різний, різношерстний, правильніше сказать, був. У швидкім висхіднім русі, усе вперед та вперед, у пролітанні поїзда, залізного змія гонористого, десь понад колією промелькне поодинока людська постать із кошиком у руці, та й відлетить, щезне за далиною у просторі проминально. Як сон, як видиво, як напівреальність, як який то поетичний знак сього веле­тенського просторового безмежжя. А може, як певне свідчення, як символічне нагадування о чім то. Куди мандрувала із кошиком ота людина і що почувала ота заблукала у світовім просторі людська душа. Ізвідки теє Адамові було знать, як воно лиш знаками символічними в усесвітовім безмежжі носиться.

Якось пізньої похмурої осени 1988-го чи, може, 1989 року у Святошинському Будинку молитви я слухав розповідь одного американського астронавта про свій політ на Місяць на початку 70-х років. Джеймс Ірвінг, здається, було ім’я того астронавта. Пол­ков­ник Джеймс Ірвінг. Засновник церкви “Високий політ”.

Астронавт показував, тримаючи у пальцях своєї руки, маленьку кульку. Такою бачилася йому із висоти Місяця наша Земля. Але не те подивувало тоді найсильніш астронавта. Найсильніш нез’ясовно подивувало його, що на цій малій кулі розмістилось аж чотири мільярди людських душ. І кожна з них різна. І нез’ясовно в усвідом­ленні ваги власного покликання і призначення, месійности запитально здогад линув: “А чому саме мене із тих чотирьох мільярдів Господь вибрав. Сподобив із висоти Місяця споглядать нашу Землю і ось о тім розміркову­вать”.

Минуло кілька бурхливих швидкоплинних років. Одного літнього сонячного дня я що то порядкував у своїй кімнаті із паперами, їх так багато завелось, а невпорядковані, краєм вуха дослухаючись до поточних новин, що їх передавало радіо. І в потоці новин тих моя увага виокремила повідомлення, що той американський астронавт уже помер.

Я підійшов до вікна, розсунув білу фіранку, подивився на білий світ за вікном в безпристрасній душевній відсторонености до всього. І от раптом найшло на мене, я так гостро фізично усіма відчуттями своїми і усім розумінням своїм осягаю от, як сей світ порожніє і на очах моїх втрачає яку то свою незамінність, випромінюється вона. І вже треба час, щоби сю витворену порожнину колись нова замінність заповнила. Допоки усе ще в берегах відновлюваного перебуває.

На великих станціях і малих полустанках, як зупинявся потяг, бачив Адам більші й менші гуртки, юрби людей. Юрмилися вони безладно, невпорядковано. Вигляд мали вбогий, лиця згорьовані, занехаяні й худі часто. Одіж на них благенька, в латках різно­кольорових часто. Ах, але як мило цвіла різнокольорово на котрійсь станції у своїй благій одежі жива людська юрба. І чи може бути щось миліше та святковіше для зору, як цвіте разнокольорово у своїх строях жива людська юрба. Чи може іще щось ясніше наш зір звеселять.

Уже в 70-х понурих роках я почув був якось уперше по радіо пісню про різнокольорові ярмаркові циганські кибитки. Найчастише її співала польська виконавиця Марилья Радович. Се такий незвично прудкий і потужний голос у неї до тієї пісні був, що аж слухав би його безкінечно. Особливо по павзі вичіку­вальній одній із середини жіночого єства у сплесках шаленства той голос проривавсь, видаючи сповна могутню жіночу силу. Аж власне єство палахкотіло у високім піднесенні – я тоді іще молодим був. Як наголос все робивсь на різнокольоровости тих ярмаркових циганських кибиток.

Старі пісні відходять у минуле, забуваються для нових поколінь. І тільки зрідка лунають, як спогад про ті часи. Але як часто хочеться нам чути їх частише.

Що бачив, що в поле зору потрапляло, а що уявою своєю осягав із завважуваних ландшафтів Адам, але вигинисто, хвилеподібно стояли ув його очу величезні сибірські простори розкішні у попереміннім чергуванні, змінюваности пагорбів, згірків та долин. “Среди долины ровныя...” Аяк, серед долин він і дубів бачив, зустрічав. А пісню уже потім почув.

Потяг з розгону на семи вітрах перетинав широкі, таких іще ніколи не доводилось бачити Адамові, й малі річки, їх безліч. І скрізь вода світилася, сяяла манливою прозорістю. Десь біля Красноярська, здається, береги ріки були скелясти. “Терек виє, лютий, дикий, скутий скелями громад...” Скелі, міцні брили, валуни, немов звірі велетенські, розпластались, немов ведмеді бурі гігантські чи з минулих епох якісь гіганти. А трохи іще вище серед скал тих сосни стояли. Та такі розкішні досконало, що словами того і не передать. Стовбури у них золотисти світяться, а угорі крона темно зелена, і крізь неї там угорі також золото промениться, сяє.

І це диво предивнеє, диво із див – сивий у туманах Байкал. Залізний змій поповзом понад самим берегом, понад водою несеться. “Славное море, священный Байкал”. Це уже у вагоні Адам почув. Одні молодці співали. Да так проникливо хвацько, що й Адамові, якби він голос мав, до них приєднаться кортіло. На жаль, не мав Адам голосу. А може, і мав та соромився його, власного голосу. Адамові легше було крізь землю провалитись, аніж заспівати коли на самоті, або навіть до гурту свій голос приєднати. Наче соромився його, виходить. Інше діло скрипка. Тут самі дроти звуки видають. Адам тільки доторки свої їм передає. Тут поміж серцем Адамовим, його голосом і скрипкою іде мова потаємна. Людям її не розгадати, якби і захотіли дошпиговуватись.

Один великий страдник сказав був мені наприкінці 1971 року: “Мстиславові Растроповичу ай куди, може, легше, як нам. Його віолончель нехай-но спробують розсекретити. Ми ж іще подумати не встигнемо, а наше слово і вже розсекречене, хоч іще й ненароджене воно”.

У Різдвяні свята 1972 року вже й приїхали забирать, арештовувати того великого, многії літа переслідуваного страд­ника. Чутки о тім і до мене скоро дійшли. Відомство поширення чуток в новітні часи завжди працує справно. Це не каналізація, тепла чи холодна вода, що як її не стане, то ждеш не діждешся.

І тоді подумав був я, спогадав, що у темені й віолончелістив, авторів симфоній також розсекречують. Очевидно, свою “Симфонію” Павло Тичина писав крадьки. Але тоді я іще не міг подумати, що що то таке кардьки міг писати і Володимир Сосюра.

Ясна річ, що через двадцять років потому, мандруючи цією ж самою дорогою, тим самим залізничним полотном, сидячи у вагоні біля вікна пасажирського потягу на законнім купленім місці, я набагато розкішніше міг спостерігати ту величну дорожню панораму, багато чого із якої колись перед Адамом проносилось, пролітало проминально. Але щось то і він, Адам, міг бачити таке, що його вже не застав я. Щось то і я побачив таке нове, чого не міг побачити Адам, якби навіть і хотів те побачити. Його іще просто тоді не було. Усе тече, все міняється. І в одну ріку, у ту ж саму воду не можна увійти двічі. Виходить, що і древні були спостережливі. Не пак нас інколи.

Звісно, були, не могли не бути, ув Адамовій пам’яти відбитки тієї довгої, аж стомлюючої під кінець дороги. Але чи то вони змились скоро іншими гострішими нашаруваннями, чи то панорама вражень дорожніх тих влягалася стишеними, заледве не елегійними, пастельними тонами. Та й зберігалась так в пластах пам’яти. Не згуртовувалась ув Адамовій свідомости сильно в бурлінні. На споді в стишених тонах лежала. Щоб став він про ту довгу мандрівку у лоні змія залізного через безмежні російські простори переповідать. Опускав сей момент Адам у розповідях, в переповіданнях своїх. І по лицю його всезнаючім, по павзі множиннозначній висновувать можна було, що ось таке стишене й елегійне свідомо опускає він, як щось інтимне.

Картини, видива і переживання все більш драматичніші ув Адамовій свідомости завжди згуртовувались, збурювались і д’горі, до горла підступали до слова просились. А так воно і має буть. Людина і повинна зважуватись на слово тільки тоді, коли не говорити вже несила. І говорити тільки про те, про що не говорити, про що мовчати тобто, вже не можна. Рівнозначно, очевидно, буде це слово живе, а чи писемне. І в тім її завжди вже треба вислухати.

Коли в розповідях своїх підступав Адам до сього моменту, тобто коли про свій піший перехід через Маньчжурію до Порт-Артуру розповідав, то щоразу завжди хвилювавсь сильно. Серце зачинало битись сильно. Й у піднесення високе ішли його думки. Се булА може, найпрекрасніша частина його дивовижної повісти про життя. Се, може, лебедина пісня його була, як востаннє кому то із сусідів переповідав, коли вже у ліжку лежав, а я в хату був зайшов. Розповідь про Маньчжурію – се було щось непере­вершене в нашім краї. І так воно відбивалось, так сприймалось і в людських серцях.

Але проте між тією упущеною в павзі панорамою мандрівки до кордону і власне Маньчжурією взаємозв’язок існував, і то найбезпосередніший. Бо рух через безмежні російські простори – це вже ланка одного ланцюга, це прелюдія тієї прекрасної поеми, назва якій “Пізнання Сходу”. Ах, у кожнім із нас від родива, а мо’ й раніш іще, генетично вже сидить та визріває, та розростається ота заманлива ідея пізнання Сходу, без якої і Я не Я, і Ми не Ми, і сутність наша не самодостатня.

Іще у немовлячих снах, коли посміхаємось ми безневинно ангельською посмішкою, а дорослі й собі поблажливо посміха­ються від того, може, приходили до нас видива екзотичних картин пагіркової Індії, що як казка і мрія водночас.

А вже відтак у дорослінні, у зрілі роки Схід манливо існував у віддаленні, входив у нашу сутність, і ми наближались до нього, зустрічалися та пізнавали його кожний по-своєму зосібна. І в цьому також своя унікальна всеоб’ємність Сходу, як поняття.

Агатангел Кримський пізнавав Схід, може, вже в імені своїм, цікаво, як то пізнавав і освоював його Іван Франко, і як входив він у відчуття і розуміння нашого великого естета і сонцепоклон­ника, під мінаретами...

Чи не в одчайдушнім пориві стримить до того пізнання душа Миколи Гумільова, коли він зважується на таке ризиковане далеке полювання. Сею манливістю, може, від нього і перейня­лась душа Анни Ахматової (від якого то часу я став чоловічі впливи у жіночій поезії завважувати, навіть якщо це і розрухою первісности оберталось, і тут знаходив показовий взірець), але тільки коли в евакуацію, в східно-полуденні краї, у хлібний город Ташкент відвезли поетку, там біля ариків життєдайних і сталося, звершилась, збулася її стріча зі Сходом у буквальному розумінні. Схід увійшов у поетку своєю клясичною неквапливістю та й от у зрілих віршах її зупинивсь, став.

Зірвався і ти із не настояного подільського розкішного місця та й помчав на семи вітрах у древню Бухару з її пишним висотним різнокольоровим базаром. Так сильно поманив тебе Схід, і не міг встояти вже ти перед цією необорною спокусою пізнання. І серце своє, і душу, і плоть свою відкрив для входження сього множинного багатозначущого й багатовимірного поняття, для наскрізного пронизування ним твого єства. Ти довіривсь Сходові, і він входив у тебе поволі несилувано міцно, стаючи органічною часткою твоєї сутности.

Так і Адама от насильно, із спонуки посадовили у телячий вагон та й повезли. І от їде він, а й не усвідомлює іще достемннно, як слід, у філософських вимірах, що ось уже в іншім світі опи­нивсь. І той світ вже оповиває неквапливо його і новими незна­ними досі настроями, немов би на кілька століть углибині минулого опинивсь, і новими кольорами, барвами, тонами й напівтонами, й новими одмінними згуками, і своєрідними пахощами. Нова якість світу і життя мимоволі ненав’язливо входять ув Адамове єство, чинять там нові якісні зміни, повнять його сутність новими настроями, відчуваннями і розумінням. Ах, це щось подібне до того, коли й Костянтин Паустовський описував рух, заглиблення у східно полуденні простори, як сушиться на шнурках побіля мазанок на вітрі різна блага одіж.

Як Схід торкається душі людини, то це наче доторк пісні до людського серця. Вона от діткнулась, і вже от живе у вашім серці органічною якістю і незамінністю.

До останніх днів, до останнього подиху, може, поема про Маньчжурію була для Адама прекрасною піснею і високою незамінністю. І хто б не починав слухати ту його усну поему, так одразу ж і вмовкав, а й опісля прослуховування не одразу за слово бравсь, щоб настрій від вражіння сильного не сколихнуть, не розвіять.

Декотрі із наших краян також за подібної ситуації бували у Маньчжурії, пройшли її уздовж чи впоперек, може, і також дещо інколи розповідали і про той край, і про свої походи на японця. Проте розповіді їхні були фрагментарні, уламкові. Й бліді, невиразні, знеособлені. То немов слабка проза їхня була. Адамова ж розповідь – як клясично досконала поема.

Серед односельців зажив Адам слави неперевершеного знавця і освоювача Маньчжурії, і ніхто при нім про ту далеку сторону згадувати не наважувався. Хіба по незнанню, по простодушности своїй, не збагнувши іще як слід, хто насправді перед ним стоїть і легенько у вуста свої посміхається.

У повоєнні роки добре знали на наших хуторах Андрія Дрепа. Він також воював, поранений був, мав нагороди, і, як і Адам, перепроваджений у похід через Маньчжурію на японця був. І хоча його похід у тій стороні менш тривалий був, аніж Адамів похід, – все одно, як напивавсь Андрій Дреп, то одразу і давай про свої ратнії подвиги розказувать, а найбільш про Маньчжурію. Його так і прозвали – Маньчжурія. Гандрій Маньчжурія тобто. Да якби то розказував, а то жестикулював, унаочнював діями показовими ті давні свої переживання. Як стане, наприклад, показувати, як він по-пластунському лазив на фронті у боях, то де яка калюжа, так і неодмінно її й не мине. Як зведеться із землі після того унаочнюваного переповідання, так і не впізнать Гандрія Дрепа. Все лице в грязюці, рівно ж, як і одіж його, випецькувані. До того вже звиклися, аж сміятись перестали від звичности, від частого повторювання картин отаких.

А одного разу ото сміхота була. Як щось нове комедійне уперше спалахне, засяє, то вже й потому довго сміються із того. А якби повторювалося, то також, напевне, свої риси комедійности втрачало б у повторюваности.

Якось увечері добре вже начаркований зайшов Гандрій Дреп до Шморгунишиної Мокрені. Та й каже з порогу іще:

– А ви знаєте, хто я. Я поет Пушкін.

У хаті Шморгунишиній було повно хлопців та дівчат. За­сміялись від того Гандрійового зізнання, але не дуже. Іронічно зневажливо так.

Усівшись в хаті на ослоні, ледве ослона не перекидає і разом з ним на долівку не падає, Гандрій давай і про свої ратнії подвиги розказувать. Ще й до молодих зверхньо зневажливо промовляє:

– А що воно знає. А воно тепер нічого не знає. Куди йому знать, що таке Маньчжурія, або як по-пластунськи лазить.

При цих словах бох з ослона на долівку та й поліз, подерся руками й ногами по-пластунськи під стил. А під столом собака-ярчун волохатий сидів, немов тілько й дожидавсь Гандрія, про що останній міг і не здогадуватись, міг і не знать. Як загарчить, та цап, та кусь Гандрія в руку, за пальця вказівного. Та ще й із зубів не випускає одразу.

– Ой – ой – ой – йой! – як наробить репету Гандрій Маньчжурія на цілу хату.

А хлопці та дівчата молоді в регіт, аж хата тріщить по вуглах.

Гандрій же як до тями прийшов, відхекався, протверезивсь одразу та й каже:

– От хронт пройшов і Маньчжурію пройшов, а страху такого не небравсь, таких страхів не переживав. Щоб тако нечаяно ухопить.

Ото було сміху. Про той оригінальний випадок пам’ятають і досі хуторяни, переказують сю потішливу бувальщину своїм молодим поколінням.

Ті комічні ситуації, що один лиш раз тільки у житті витворюються, а не повторювані, – надовше і запам’ятовуються. Вони і становлять, може, основу сміху, позначають природу комічного. До повторюваних же людина звикає, як і до всякої повторюваности. У повторюваности річ, штука втрачає свій первісний елемент і смисл. А заодно і здатність подивовуватись витравлює, розсіює із нашої сутности повторюваність.

Людина звикає до повторюваности. Але оригінальна, своєрідна, виключна подія завжди насторожує її свідомість.

Якось то був наткнувсь на людях у слабо п’янім вигляді Гандрій Дреп на Адама та й поспитавсь зневажливо виклично (може, він просто забув, хто перед ним):

– Чи ти знаєш, браце, що таке Маньчжурія. Я тобі зараз розкажу про Маньчжурію...

Та тут же на людях і заколесивсь розказувать. Розказує Гандрій Дреп про Маньчжурію, щось верзе, голос вивищуючи в окреслених моментах, аж покрикуючи. Адам те все вислуховує уважненько, видивляється пильненько простир, і малі лукаві смішинки довкола вуст Адамових з’являються, зблискують поки що несміло. Але вони вже мають силу, дію. За перебігом ситуації, може, десятки насторожених, зацікавлених очей патрикують. І біля їхніх вуст уже щораз сміливіші, шириші та зухваліші смішинки лукаві спалахують.

Ситуація ось дозріла та й голосом Адамовим розважливо вибухнула:

– Ай, то не так воно, браце-шлеку, було, як ти розказуєш...

Та й давай собі Адам про Маньчжурію розкзувать. Люди так і принишкли в наслуховуванні, Лукаві смішинки углиб людського єства з-над вуст їхніх подалися чи в безмежжі космосу розсіялись, ізвідки й прийшли, принеслись.

Очі пильні й заокруглено великі стали у людей. Однією тільки увагою та покорою променяться. Зідхання тихе глибоке коли-не-коли із їхніх душ крізь вуста проривається і на простир вихоплюється.

Присоромлений замовк і Гандрій Дреп. Мовчить, просопує тільки, немовби які то інші супротивні його єству сили в нутрощах його сидять, та й от незатишно, некомфортно раптом стало їм там.

Відтоді Гандрій Дреп на людях, де і Адам бував, ніколи не наважувався і заїкнутись про Маньчжурію. І взагалі менше про неї говорити став. Очевидно, одна думка про існування свого великого супротивника уже була великою стримуючою силою. Аяк, одна лиш думка про існування у світі переважаючого в силі супротивника завжди є стримуючим фактором.

Але одного разу зовсім недавно Гандрій Дреп був розказав мені досить цікаву і оригінальну бувальщину із свого маньчжурського періоду, яка проте вирізнювалася серед циклу його маньчжурських оповідок. Адама під ту пору уже в живих не було.

Сталося це в минулому літі. Гандрій тоді був укупив траву на сіно собі у нашому садку на хуторі та й прийшов о яснім літнім полудні подивиться, як вона росте. Я сидів посеред двору на колоді у тіні в’яза та й читав щоденники Михайла Пришвіна.

Оглянувши траву у садку, Гандрій підійшов до мене, теж всівся на колоді. Тверезий тоді був. Та й спитавсь мене:

– А що то ти читаєш?

– Та... читаю.

– А хочеш, я тобі про Маньчжурію один момент розкажу.

Та й почав розказувать.

Їхній батальйон, рота, а чи, може, тільки взвод, зрештою, принципового значення це наразі вже не має, зупинилися тоді на постий побіля одного китайського села, чи як там воно у них називається, коротше, поблизу поселення одного китайського. А китайці вони усі до одного, велике і мале, мало того, що всі вони по-китайському говорять, шпрехають, як би про те сказали німці, – вони іще й такими маленькими паличками варений рис їдять. І як той тільки рис на тих паличках затримується, не розсипається.

А в їхньому взводі, роті, батальйоні, зрештою, це наразі прин­ци­пового значення не має, маленький руденький вояк Коля, прізвище його, на жаль, вивітрилось, та й хіба це також наразі має значення. Був той Коля русак із Пензи чи то із Тамбова десь. І був він великий витівник, пройда несусвітня. Такі вже штуки вичворяв, витинав, що нарошне і не придумаєш, не вигадаєш, якби і взявсь про щось вигадувати чоловік. А на що вже злодюга був – того і не уявить. Аби-но навідався у китайське село, шаснув туди, так неодмінно щось і поцупить, і припре та й тішиться, немов спадком коштовним чи річчю, власним трудом надбаною. В основному переважно що то їстивне смачненьке і приносив. Плоди землі там чи м’ясиво яке із трупа звіриного свійського. Одного разу живого півня, як той лис хитромудрий, Микита, наш Коля приволік. А півень як закукурікає, так на всю витяжку. Та це була його остання лебедина пісня. Тут йому і голову відтяли, щоб китайці, бува, чого доброго не почули, та не прибігли відбирать. Не можна, гріх сказати було, щоби Коля той русак та скупий був. Що награбує, так усим із товаришами, із друзяками-вояками і поділиться. Щоправда, одного розу золотого годинника із ланцюжком золотим приволік. Так із тим трофеєм не розлу­чавсь ні вдень, ні вночі. Як спать лягав, то під голову клав. А тільки-но прокинеться, то й із-під подушки рукою дістає, мацає й над очі прикладає. Ніби час звіряє, а насправді то упевнюється, чи трофей, бува, не щезнув. Так тішився ним і дорожив. Сього от трофея Коля нікому і в руки не дозволяв узять, щоб помацать. І ніколи не розказував, де і яким чином того коштовного трофея добув.

Іще якось одного разу було. Заманив того дня Коля із собою Гандрія Дрепа та й пішли вони удвох у китайське село, посе­лення, як вояки-переможці і визволителі, мости дружби, так би мовити, із тубільним населенням наводити. Заходять в одну, першу ліпшу хижу, що печать вбогости виразно несла вже у вигляді своїм зовнішнім. На порозі їх старий китаєць із куцою, клинцем борідкою позустрів. Не сказати б, що гостинно запрошував до хижі, скоріше, навпаки, але гости самі вже бар’єр порогу подолали. А у світлиці ошатно, чепурненько. Стини барвами квітуючими променяться. Усе чорні, зелені та червоні кольори в очі впадають. А на долівці, на килимах м’яких троє китаянок сидять. Юні. І одна одної краща. Доньки. Вишивають двоє собі що то, а одна, найменшенька, видно, паличкою із мисочки рис їсть.

– Ах, папаша, да у тебя здесь целый монастырь...

Тут наш Коля аж затрусивсь. Та й кинувсь, як оглашенний, як навіжений до юнок. Очі його розгублюються. Й увага розсіюється. У наступ, на штурм Коля пішов. То одну, то другу поперемінно хапає за ідеально округлі передні форми, мацає, а другою рукою за задні округлення вчепивсь, також мацає. Китаянки вишивання своє покидали, хтось шпилькою уколовсь, та й зойкнув пронизливо, да такого репету наробили, що й не передать. Лиця юні їхні жовто смагляві в один жах раптом перетворились, змінились так діяметрально протилежно з переляку. Наче зчорніли аж. Репетують сильно, і все по-китайськи. І старий китаєць що то каже, белькоче на ніс більше. Й також по-китайськи.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка