Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка21/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   43

У повільнім роздяганні світ лагідно оголював свою цноту. У синіх Адамових очах розвиднювалося. Він нахилився до шибки. А за вікном дві барви розпогоджувалися ясно. Ідеально біла барва снігу й ідеально темно-синя барва лісу. І просторінь поміж ними застигла в тиші. І душа Адамова у поранковій миті оцій линула на тихі води. Розпогоджувалось і добре, лагідно так ставало на серці. Рани Адамові загоювались поволі, але неухильно прогресуюче, рубці затягувались надійно, синява густа червонувата лиш у місці тім незмивно зоставалась. Як уже помітна вада (ах, в кого ж іще збереглась та клясична апполонська безвадність), але і як переконуюча доказовість того нечуваного й небаченого допоки в історії спалаху й гарцювання диких пристрастей, котрі тілько в людських душах і можуть розгулювати. Вражальні спалахи і з’яви стихії – се видовище безпристрасно величніше, хоча й не менш руйнівне часом.

Біль влягався в нутрощах Адамових і в плоті периферійно. І подумав був тоді Адам. Це ж зовсім неправильно, коли кажуть, щоб біль відступає, він влягається, вірніш. У членах тіла твого і в клітинах мозку, в усвідомленні влягається. Влягається, а не відступає. Ізвідки гарантія, убезпечення може буть, що не зануртує у тім самім місці знову. Але саме відчуття влягання болю – се вже яке благісне відчуття. Завважування одужання неухильного – се вже який чудний стан душі. Ув очах розвиднюється. На серце кладеться пульсуюча радість відрод­ження. І в цілім єстві розгулюють збадьорюючі настрої висхідної високости. Це немов би нове народження і осяйний, хоча ущільнений шлях в доросління. Отже, се дуже й дуже немало­важна важність відновлювання висхідне сил у собі в одужанні відчути. Чуттями своїми теє завважувати і розумінням своїм усвідомлювати. Се десь на грані, се десь межує якби із новим народженням звиш, від Духа.

Проте шлях до повного видужання розтягнувсь, уповіль­нивсь у часі. Не всі рани загоювались, і шви не всі зарубцьову­вались рівночасно. Кликали, спроваджували на нове просвітлю­вання. Й нові скалки металічні вирізували ізнов. А після котрогось то просвітлювання, сказали, що одна така металічна скалка нижче поясниці ззаду кістки торкнулась, та й з розгону у неї вп’ялася, вгрузла. Але вона там футлярчиком, шляпкою обростає. Обросте та й нехай сидить собі. Бо лікарі бояться, не наважуються її зачіпать, видобувать. Дуже вже близько від хребта. Щоб не зачепить, да щоб не нашкодить. Мало чого трапитись може. Тим більш, що Адам скалки тієї не відчуває, скільки б не напружувавсь відчувать. Незручностей у положенні спокою і в ході не завважує, і біль по кістках та м’якоті від неї не розноситься. Хіба тільки що нагадування лікарів раптом спливе, прилине, а думка вже імпульсами по тілу розноситься та усе в теє місце біжить, концентрується, наче скальпелем, ай, пізніше скажуть лазерним променем ту скалку металічну промацує. А от болю нема. Острах один тільки бере, незручність проймає, що от в тіло у твоє чужорідне тіло затесалось. Дискомфорт, як казати­муть у подібних ситуаціях пізніш. Але Адамові те слово могло буть і невідоме.

У госпіталі, одужуючи, Адам мав багато часу розмишлять, спогадувать усе своє життя, відколи і пам’ятає себе, як хлопчиком маленьким був. Цар Давид із сумочкою, із торбинкою пастушою. Ці спогади в кінематографічнім прокручуванні пам’яти тривали найдовше. А, мабуть, воно тоді в дитячі літа час і справді так уповільнено під голубими небесами зависав. На Липниках.

Затим ураз перед очима проносились у мигтінні лиця. Тисячі людських облич. Се ті, що із ним на пляцу були, у штрафні батальйони повизначувані.

– Што, пойдем добивать врага в его собственном логове?!

– Пойдьом! – неслося над головами.

А хто скаже, що ні.

Іще одна обставина вносила, мала свій вплив на вирівню­вання душевного спокою Адамового. Чи то від лікарів, чи то від іншої середньої й нижчої ланки госпітальної обслуги почув був Адам, чи то саме те яким то чином у його свідомість передалось, носилось довкола та й от передалось, що позаяк поранений він, то “усі гріхи перед Батьківщиною” його тепер уже змиті. До того ж поранення осколочне множинне. Багато крові стекло. Щоб не сказав хто, що замало для спокути. Краще переплатить, аніж недоплатить. І се мовби ставило Адама врівень, на одну площину з усіма іншими, із більшовиками навіть. “Ну, до більшовиків, то мені іще далеко”, осміхавсь сам до себе у плині, у завертанні думки отакім Адам. Більшовики, принаймні ті, котрі видають себе за стопроцентових істинних більшовиків – то птиці іншого вищого лету. Істоти цілком безвадні і безгріховні. Принаймні так вважають вони, такої думки вони самі про себе. А через те і вседозволеність скрізь і в усьому. Бо де ж то може людина без гріха буть. Один Господь без гріха. А тут на тобі, богорівність вик­лична яка. Звісно, ув очах тільки своїх. Але врівень з усіма іншими вояками, котрі де позабирувані були, се ставило його. І це саме по собі розпогоджувало гнітючу думку й випростувало єство Адамове від зляканости. Комплекс упосліджености наче розхитувало, руйнувало, будило й кликало до смілости почуття власної гідности. Ай, постривай-но, щодо власної гідности то іще далеко.

Та й не радій-но, Адаме, дочасно. Бо як з журбою радість обнялась, то й навпаки воно в житті буває. У середовищі новім, в якім опинивсь Адам, довкола все гасла влучні, для вимови власне хвацько влучні, розгулювали і свідомости Адамової, що спрагло до всього приглядувалась, торкались. Як підкреслю­валось, уперше сі гасла з вуст вождів зривалися. “Довіряй, але й перевіряй”, “Великому кораблю-велике й плавання”, “Кому багато дається, від того багато і вимагається”. От се останнє скоро і торкнулося Адамової свідомости упритул. І нові імпульси жах раптом рознесли по тілу. Рівночасно з тим, як усе щільніше зарубцьовувались Адамові рани, пагулля синє червоно якби органічною масою плоті ставало, тим усе частише Адама на оглядини до лікарів кликали. І щораз усе більше лікарів, число їх тобто збільшувалось, Адама оглядали. І все пильніше, вірніш, сказати б, прискіпливіше оглядали вони його. Адам і собі за ними спостерігав пильно, як і вони його обмацували. Коли оглядаємо пильно ми когось чи нас оглядають, то відповідно оглядувана сторона за супротивною так само уважно стежить, зирить, роззирає. Але о тім ми не завжди здогадуємось. Й саме по собі воно на думку тече не часто.

Іще після тих оглядин другий здогад Адамові на пам’ять біг. Не може буть, щоб то лікарі та за нього так усе піклувалися, якби йому краще було. Чи не проглядується у тім більш односторонньо доцільніший умисел, наскільки він, Адам, до нових ратних подвигів іще здатен.

А таки проглядувавсь. Бо невдовзі чутка, новина чи скоріш поголос рознісся по госпіталю серед хворих, поранених, що скоро тих, кого здатним до бою комісія визнає, у бій на фронт і відправлятимуть ізнов. І тут серце його трепетно від ояснення сього передчуття забилося, що і цієї участи йому не уникнуть. І в цім бачилась сила грядущих випробувань, як увесь час, осягаючи відчуттями і розумінням своїм ту упевнюючу істину, що от фізично живий і безвадний, вважай, зостався – у тім світилась перед ним необорна сила високого небесного Провидіння. І в розмишлянні в руслі отакім надходило на Адама осягнення своєї власної сутности. Що ось він, Адам, не просто кавалок плоті живої із хутора під гірно-підгального взятої та у вир усесвітової історії кинутий у фазі певній вогняного бурління її, а яка то також значима й неперехідна сутність, раз вона од випадкового нищення оберігається. І феномен Адама ув його власних очах возносивсь, якої то доцільної значущости набував. Аж дивно як оте в розумінні своїм усвідомлювать.

Але затим і друга думка бігла, зовсім інший, заземленіший та супротивний настрій наганяючи. Ось ізнов на фронт візьмуть, у штрафний батальйон запишуть (Адам мав час і нагоду переконуватись вже, що ці люди лиш на словах великі реалісти, діла ж їхні часто, вірніш, все більш словам супротивні), та й на позиції ізнов кинуть. Радіо розносило і з вуст в уста переда­валось, що бої, хоча й переможні, іще тривають, і у власному лігві, в барлозі своїм іще не добито ворога. Та проте на фронт, на позиції іти Адамові не хотілося. Картина бою, що, крім назви “жах”, їй і визначення нема, полишила в його свідомости виразний відбиток. Бо навіть коли й відчує, осягать починає людина свою виокремлену одиничність, свою значущість, як феномена в усесвітовім космічнім контексти, що аж уже оберігаюча сила мовби над нею витає, то все одно усілякі герці миттьові та ризики все одно відлякують своєю ймовірністю непроми­нальною.

Мені от на пам’ять спогад по радіо якось одного знайомого дисидента-шістдесятника біжить. Як він у січні 1972 року взятий був та й кинутий у напівпідвал того великого поліційного дому, що на майдані біля Богдана і Софії. Із заґратованого віконечка той чистий в’язень сумління на Божий світ, як він роз’яснювавсь весняно уже, на стини і хрести Софії дививсь, і найшли раптом на нього високий стан і настрій духовности й відчуття переконуюче своєї непроминальної вибраности у світі в окрес­леній ситуації.

Отож, не хотілося, страх як, Адамові ізнов на фронт іти, потраплять. А за вікном надворі іще ж весна розвеснювалася буйно та манливо в пахощах духмяних і барвах своїх ясних. Сонце ласкаве свою печать виразности на ліс, на поле, на кожне дерево гіллясте густо і малу зжухлу перезимовану бадилинку клало. І те крізь шибку, крізь шкло так прозоро проглядувалось, як Адам щоразу до вікна підходив. Та в замисленні простоював подовгу. А як вікно відчиняли, то й іще ясніше, справжнім наче усе те зір вражало. Як за шклом річ, то ніби декорум, – лише оголеність перед зором первісної справжности кожній речі надає. А які предивні весняні пахощі крізь одчинене вікно в палату линули, вливалися запаморочливо. Тріюмф молодий кольорів і пахощів перетинавсь, а ще ж і звуки радісно млоїсти весняні птаства піднебесного додавались. Адам аж із ніг мало не звалювавсь, мало не падав від тріюмфального напору тієї молодої необорної сили оновлення. П’янів так. Манливе незвичайно все те було, і єство ціле Адамове і душу його на волю, на простир кликало необорно. Якби на те дозвіл, то, здається, крізь вікно отак вискочив би та й погнався б біжки, пішки відтак аж до самої доми. Дак дозволу нема. В’язень у смугастий одежі.

Ах, якою ж і немилою часто буває ся в’язнична смугастисть. Як на простир із неї хочеться вирватись, здержуючу плоть сю смугастисть із себе скинуть. Але ж дозволу нема. То лиш поодинокі перекази побутують про тих рідкісних диваків-одважливців, що із лікарняних пут замірювалися вирватись і виривалися. Ах, якби то знать тайни людського серця, то, може, ніяке інше ув’язнення не є таким гостро виснажливим до про­зорого посиніння, як ув’язнення госпітальне. Як вирватись на простир із тих оков смугастих поривається людське серце. Це, може, навіть тяжчі пута, аніж поліційні. Там плоть іще спротив оковам чинить, тут плоть опереможена. Недаремне ж отой мандрівний “странничок” біля монастиря, странник віри в живого Бога, серед трьох пут, які людську природу не змінюють, назвав і пута ці, у бік сумнозвісної лікарні показавши.

Тому то мить яку високу зворушливо переживає людина, коли сі пута рве. Спогадай-но ізнов, як на Зелені свята Гарасим сват наш із шпиталю для сухотників яким то трибом у смугастий одежі видобувсь у році 1971-му, відпустили тати його отак чи сам додому пішов, про це він не казав і звідки про теє знать нам тепер. Але прийшов от на пасовисько посеред ранку цвітучого ясно достигаючого. Краси тієї і настроїв благісних тих не передать словами. На такім прекраснім голубім Дунаї... Й сиділи вони із братом нашим старшим на пагорбові за садком, а на зеленім лужку перед ними корови й телята попасувалися. І лужок іще зеленою молодістю цвів, блякла витоптаність (барва Джойса) іще не торкнулась його.

– Ах, на вас вбрання таке смугасте, гарне... – сказав я сватові Гарасиму.

Він же тільки головою скрушно похитав:

– Ай, не кажи, ай, не доведи, Господи, у ту одежу вбиратися, в такій одежі ходить...

І вже по павзі, як хвиля нового настрою старий настрій змила, Гарасим своє розкошування в благодаті висловлював словами:

– Отут то рай. Отак із Опанасом цілу житку і сидів би.

Справді, чи є на світі щось більш тремко зворушливого у станах і настроях людських, як мить, коли людина із лікарняної в’язничної неволі на волю виривається, вихоплюється. Світлою прозорістю синьою промениться о такій миті людина. Се ж бо у Бориса Пастернака синьою прозорістю світиться вихідець із лікарні квітневої пори. Із вузликом, із благими пожитками своїми стояв у веснянім бринінні.

Ах, а ти хіба як світився у холоднім дощовім травні 1991 року, коли із вузликом благим, сіточка, а в ній пожитки сякі-такі, книжка і паперу трошки, із містечкової лікарні вийшов, під дощ потрапив, калюжі вуличні перебігав, та й захекався так, що мало із ніг не звалився, не впав мало. Ах, який той дух лікарняний тяжкий. Се тільки тоді осягаєш, і се тільки тоді про себе знать дає, як на волю, на простир, на свіже повітря вирвешся. Розкошів так забагато, що аж дихання забиває. У ритм новий, в ритм волі так незвично, незугарно тяжко входить.

А князь Мішкін, що із загарниці, із того далекого тепла у свою морозяну холодність опівнічну повертавсь у вагоні зі своїм клуночком благим та й закашлявсь од незвичної сирої холодности. А вусатий сторож об рейку, в каланчу, залізо об залізо бив, як потяг на станції зупинявсь. Се ж подія тоді була немаловажна, як поїзд на станції зупинявсь. Але це уже пізніше продзвенить, як з’ява “Коли потяг удаль загуркоче..”. Воно й зараз подія, як поїзд на станцію підходить, але уже не вельми важна. Без того колишнього первісного подивування. Та й взагалі бурхливий вік наш цей витравив із людських душ здатність до істинного подивування, як і усіляку іншу справжність витравив.

Але Адам тим часом над прочиненим вікном у госпіталі стоїть та п’яніє від весняного повітря, що в палату струменями ллється. Але це нам оманливо здається, що тільки ззовні у палату повітряні потоки ринули. Лікарняний дух, може, іще густише в доокіл рветься, проникає. І то постийно безперервно. Але ми того й не помічаємо, не завважуємо.

Як трепетно зворушливо виривається людина із лікарняних обіймів, так неохоче вона в ці обійми іде назустріч, і завжди майже від крайньої спонуки.

Лікарняний дух густий, спертий. Ніздрі дражливо насторо­жені ловлять ті специфічні запахи, й свідомість у напруженні б’ється, поривається розчленувати їх, виокремить кожні пахощі зосібна, а не може, б’ється, а не може. Ще запах хльорки виокрем­люється, і якихось близьких тобі, уживаних медика­ментів виокремлюється, запах упостийненого лігвиська людського виокремлюється. Та й ізнов зливається в густу повітряну спер­тість, що так відворотне разить наші які то рахунком органи чуття, завдяки яким ми так прозоро пізнаєм давні речі й стани дооколу, підносячи їх до високости в усвідомленні своїм. Ах, але оцьому специфічному запахові й означення іншого нема, як густий спертий лікарняний дух.

Лікарняний дух завжди відворотний. Сферу випромінювання і діяння лікарняного духу ми вловлюємо та розпізнаємо і в дооколі.

Густий спертий лікарняний дух – не поетичний дух. Хоча хтось то по радіо недавно говорив, один популярний в усі часи поет, що він пише свої вірші тілько в лікарні, позаяк при здоров’ї за іншою роботою йому на те часу нема.

Сказано, може, легковажно, і я тоді з осміхом у серці подиву­вавсь з того.

Але я також був подивувавсь недавно високій філософії вірша поета Миколи Рубцова, що написаний був у дворику лікарні. Ще був подивувавсь тоді сильно, й прожектом думка розрослась: якби от продовжились були дні поетові, то, можливо, у нову якість увійшла б його творчість. Адже таке в природі і в психології художньої творчости буває.

Або ізнов, якими предивностями, буває, спалахує й іскриться творчість в ущільнено рокованім часі витворена, із усвідомлення, може, гіркої приречености видобута. Тут “Лісова пісня” біжить. А й оте “На острові” Михайло, Коцюбинський. А затим і легіон цілий уже пішов. І в кожного слово немов тільки розпочате, а вже як довершено мовлене. Максим Богданович (”Над синню бухти, де я вмираю...”), Леонід Кисельов (”Завтра буде день такий, як завше...”), Степан Будний...

В такім граничнім ущільненні часу видобулась із людського єства ця творчість. В таких тремких передчуттях рокованого неминучого витворилась. І якщо й крізь густи запахи лікарняні вона вже до світла пробивалася, то це вже до того стосунку не має.

А й нагірна проповідь Ісусова хіба не в умовах ущільнення часу і тих же передчуттів з’являється. О, Отче, нехай би обминула мене ця чаша...
* * *

Адам стояв у прочиненім вікні шпиталю і мало з ніг не падав од незвично запаморочливого сп’яніння. У вихорі, на перетинанні двох супротивних струменів опинись, стояв він. Один струмінь густого спертого лікарняного духу у простир рвавсь. Так всяка спертість на простир рветься, як тільки пробоїну в оболонці своїй відчує, намацає, вибухаючи аж часто, якщо спертість та згущена сильно буває. Другий струмінь п’янких життєдайних весняних пахощів крізь вікно у шпиталь нісся, де які шпарки порожні були, заполонював. Се був струмінь об’ємніший у своїх масштабах, усесвітовий, могутній і дужий. Він могутню оперемагаючу силу життєдайного проростання у собі ніс із піднебесся, й усіляка спертість та затхлість моментально у нім розчинялася, немов туман вранішній густий, як тільки сонце вгору підіб’ється, розсіювалася, щезала.

Стояв Адам у перетинанні, у схрещуванні тих двох струмнів на вікні, і саме життя вібруючими силами своїми його єство в полон брало, хворість усіляку з цього єства вивітрювало та дужість весняно молоду у нього вкладало. Життя у розбуяння, на герць Адамове серце кликало. Нумо, до волі! Тим більш, що власний гріх власною ж кров’ю ув очах більшовиків і змито, за їхніми ж таки правилами і приписами. То не кожному так поталанило в окресленій ситуації, щоби так безболісно, безвадним, вважай, викрутитись. П’ятдесятьом лишень із тисячі чи із кількох тисяч. Й Адам у миті цій весняно молодій про душі тих тисяч подумав. У нього іще є час для покаяння і спокути, а у них уже нема. Вони вже таких привілеїв не мають.

І мить ця у сяєві ясного весняного сонця, у прозорости простору запам’яталася Адамові на все подальше життя.

А коридорами й палатами, закутками, закапелками малими шпиталю радійно і з усесвітового простору, з космічного без­межжя усе новини неслися, носилися. Що от наступ переможний на лютого звіра триває, що от уже у вузькому власному барлозі опинивсь він. Барліг той аж гуде від стогону пораненого смертельно звіра, і переможці наступаючі ось уже однією ногою в барліг уступили. Та звір іще не добитий. У скаженій люті із власного барлогу він ошкіряє пащу свою. Ще треба добити хижого дракона, лютого звіра у його власнім барлозі. І за такими радісними обандійливими новинами інші, тривожніші, як для кого, чутки линуть, розносяться, настороженого чийогось прислуховування торкаються. Ось хто видужав і лікарями до служби здатним визнаний буде, – того і відправлятимуть на фронт негайно, узавтра, післязавтра. Цілковито й остаточно добивати лютого звіра у його власнім барлозі.

Адамові одразу і на думку прибігло, спогадалось.

Ось полковник перед ними, сотнями й тисячами знедолених і в пастку загнаних на помости стоїть та й питається:

– Так што?! Пойдем добивать врага в его собственной бар­логе!

– Па-й-дьом!.., – спроквола лиш вичавилось, видобулось із товпи та й стало, застигло над юрбою посеред пляцу.

А хто ж скаже, що не підем.

Але тепер удруге Адамові іти на фронт так вже не хотілося. Він стояв на вікні у перетинанні віяння двох струмнів супротивних та й перехрестивсь раптом, рука сама хрест поклала і промовив тихо смиренно:

– Господи, пронеси...

І такою глибоко щиросердою виявилася ця Адамова смиренність, що схоже, небеса і Творець таки направду змилостивилися іменно в данім разі над Адамом. А насправді, то, може, над мільйонами отаких Адамів.
Якогось то весняного молодого дня у шпиталь прилетіла новина, що переможці ось уже і обома ногами вступили у лігвисько, в барліг ворожий, звіриний. А то по тім одного зелено юного ранку, зелений поїзд на всім просторі в дорогу вирушив та й понісся, квіти в усібіч розкидаючи, уже й друга, іще радісніша новина в шпиталь прилетіла. Усе! Ворога, звіра лютого добито у його ж таки власному лігвиську, в його власнім барлозі. Із ним підписано капітуляцію. Се вже була новина значніша. Й об’ємна у своїй масштабности. Цілого світа вона стосувалася, кожної душі безпосередньо торкалася. Ясно, що не Адама тільки. Але йому здавалося, що його то насамперед. Ся новина як цілковита, самодостатня й остаточна була. Посеред світа стала та й новизну свою в усі боки випромінює. Що за нею ніяких інших новин уже й не могло буть, не послідують вони більше.

Але ж коби то не так. Сказав бо пророк і мудрець, що нічого вічного нема під небасами.

Як тільки радість, свято високе тієї новини відсвятковані були, у госпіталі чутка ізнов пронеслася. Да незаперечна й упевнююча така, що найменші сумнівання із усвідомлення вивітрювала. Й нагальністю своєю невідкладною, неспро­стовною докопувала.

Ворог, лютий звір, дракон хижий багатоголовий добитий у власнім барлогу, але – не скрізь. В одній Германії тільки, германця тобто і добито тільки. Не по всій Землі тобто. На Далекому Сході, ах, який же він і направду далекий той Далекий Схід, Адам у тім скоро переконається, там іще війна із японцем триває, іде на повну котушку. І от. Хто у шпиталі вже видужав, поправився від поранення, хто визнаний буде лікарями здатен до військової служби, коротше, чиї імена записані будуть у тій книзі, ті через три дні і поїдуть на Далекий Схід добивати японця.

Адамове ім’я у тій книзі, не в Книзі життя наразі, звісно, було вписане, значилось, але і в Книзі життя, може, його ім’я також було вписане, значилось. Про те лиш Творцеві одному відомо, людям про теє знать не дано.

Як сказано було-так і сталося. То чутки не із серії побре­хеньок ішли, тим більш, не із відомства провокацій, а із арсеналу наказового.

Рівно через три дні ізнов, кому сказано було, чиє ім’я там вписане, до мельдунку зібралися. І Адам наш – серед них.

Як їхали вони, добиралися через увесь величезний простир, що “матушкою Рассеею” зветься, у товарняках, в телячих вагонах, – те якось мало запам’яталось Адамові, виразного відбитку в його свідомости не зоставило. Бо не може буть, щоб у такій довгій путі, із численними тривалими зупинками на великих вузлових станціях і малих полустанках у майовім буянні зеленквіту та нічого не було вражаюче цікавого. Як то не могло буть. Та ще о порі такій благо­словенно процвітаючій весняній. Ти от їдеш, у простир світовий заглиблюєшся, і весна тобі навстріч увесь час біжить. І квітування зелене молоде саме із землі безкінечно повстає. Як барви різнокольорові зір звеселяють, так багатоголосся звуків людських, і звірів, і птаства піднебесного, і згуки від явищ та стихій природи, молоді лункі громи, наприклад, слух милують.



Люблю грозу в начале мая,

Когда весенний первый гром,

Как бы резвяся и играя,

Грохочет в небе голубом.*

Адам іще не знав тоді сього віршика. Але пізніше, згодом, через роки, коли його власні дітки уже підуть до школи, та у своїй власній хаті при світлі яснім, при лямпочці Ілліча увечері читатимуть того віршика вголос, щоб запам’ятать, а Адам слухатиме, та й спогадуватиметься йому та давня картина, спізнана і пережита колись у минулім на безмежних російських просторах.

Да як то вражень не могло буть. Да іще ж для такої усамітнено спостережливої душі, якою була Адамова душа. Тут один проліт проїдеш, да стильки часом вражень наберешся. На цілий подо­рожній роман вистачило б. А то далечінь яку подолати.

Одна Волга широчезна із приволзькими своїми рівнинами по обидві сторони, – одна сторона, як до Волги тільки під’їжд­жаєш, як від Волги від’їжджаєш, чого варті для споглядування ока допитливого і до світу небайдужого. Навіть крізь шпарки вагонні. А Урал, батюшка – Урал, сивий у вершинах і відрогах своїх. Там на схилах берізки юні прозорою молодою зеленню заквітчувалися.



Хтось на березі

Вінок заплів

У стилі рококо.**

Ах, ізвідки теє Адамові тоді іще знать було. Як поети писали. Адам у німця, в бауера корови доїв, а тепер, як поети, можливо, також пишуть, він їде, товарняком тягнеться японця добивать.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка