Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка20/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   43

Не встигли, отже, вони до кляч нових призвичаїтись, клячі – до них, люди і коні так швидко одні до одних звикають, призвичаюються в умовах екстремальних, як і собаки також, коли хазяї зникають і міняються зовсім непердбачувано раптово, – як нове перетинання дороги польової із гущавини гайка в поле повилось. Хтось то нею навіть чимось то їхав, розгрузив, і грязюка от на вітрі тепер застигає синювато. Може, всього тільки десять кроків відділяло наших подорожан від тієї нової перетинаючої дороги (ах, ізвідки їм було іще про теє знать, що не доріг це перетинання, а долі їхньої перетинання), як із гайка назустріч їм двоє вийшли. Погони на плечах. Сю першу ознаку зір уловив. “Ті ж самі. Не американці”, – думка попливла.

А будь що буде, – назад не вертати. Прямісінько в лабета клячі гніді плуганять. Та їм хоч би і лабета смерти, то все одно.

– Стой! Куда прешь?! – тільки й це голосне зупиняє нарешті їх усіх.

– Та додому... – першим зіскакує із підводи Адам, знітившись вкрай. За ним – чех із словаком. Ніби головний тут заводій усього Адам, а вони тут ні при чім. Мова їхня для нього зрозуміліша. Адам підсвідомо завважує у своїм розумінні сю виключність моменту, і мимоволі бере на себе важкі вериги лідерства.

– А дом то где твой?

Адам виступає наперед і своєю таки мовою, сподіваючись, що за схожістю вони зрозуміють його, починає детально розтлумачувати словом і помахами рук, як воно є і було насправді. Адам не вмів брехати. Хоча із життєвого досвіду також і знав уже, що правда – це не найліпший доказ, тим більш у напружених виняткових ситуаціях. Так само, як і праця. Це уже пізніш Уліян повернеться зі слідства районного додому на свій хутір та й промовить, як прозріння раптове: “Працею тепер нічого не докажеш, а скільки б ти не трудивсь”. Й лукавинки іскорками сміху застрибають біля його вуст.

А тоді у сорок четвертім один із них упритул сам набли­зиться, підступить до Адама лице в лице та поспитається суворо, грізно брови широкі кудлаті насупивши:

– Документы?!

А другий розсміється заливчасто:

– Ну и дает хохол! Экой шутник нашолся! Да разве ты на таких клячах домой доедешь?! В экую то даль! Ну и шутник нашелся!

По павзі примирливо діловито вже:

– Ладно, ребятки! Придется вам здесь немножко задержатся. Подождать немножко придеццся, пока наши парни придут и вас на пост в комендатуру отведут. А с клячами придется распро­щаться... Так вот, ребятки...

Довго очікувать і не довелось. Незабаром углибині гайка хруснула дзвінко переломана гілка, затупотіло, із-за повороту на дорогу вийшли, показалися іще двоє.

Разом із підводою вони й спровадили нещасних подорожан на пост, до комендатури. Се була довга із червоної цегли споруда. Схоже, господарського призначення. Стайня, чи конюшня, може. Двір просторий. Ще й менші прибудови порозкидані оддалік трохи. Черепицею червоною супроти неба сяють. Аж очі ріже така густа червона барва. Подивувавсь Адам мало, і тільки тепер завважив, що густа вранішня похмурість розсіялась. Хмари олов’яні, правда, іще перебігали швидко небо із краю в край. Але усе частишали сонячні павзи. Усе частиш проглядувало крізь той безперервний плин хмар низьке синє небо. А сонце у прощальнім зблиску своїм з’являлося таке ясне, яскраве, аж очі від несподіванки різало.

У дворі стояли машини. Там – там стояли люди, об’єднані в гурти і групки якими то інтересами, нуждою чи нагальністю. Були вони переважно у військових строях, але й у вбранні цивільному серед них декотрі траплялися. Поодинокі людські постаті у якім то цілеспрямуванні перетинали двір, сюди-туди і навскоси, і це засвідчувало, що життя тут іде пульсацією своїх численних великих і малих проблем.

Підводу із клячами велено було поставити за стиною однієї такої малої прибудови, Адам і зробив саме так, завважуючи іще при тім мить свого прощання із підводою і з клячами.

Відтак наказано було іти до лівих дверей тієї довгої просторої споруди, що схожість із стайнею чи конюшнею викликала. Попереду ішов Адам, за ним – чех із словаком. Можна сказати, що ішли вони добровільно, але і правильним буде сказати, що вели їх. Бо насправді ті двоє ззаду ружжа свої їм у спину понаставляли. Чи то тут у цім моменті так заведено було. “Ритуал передачі полонян ось як сповняють”, – текла у просторі думка. Й Адам подивувався із вимушеного лідерства свого. Першим на плаху іде, й чужоземців за собою веде.

А таки направду на плаху ішов. Ах, як то часто людина у житті на плаху іде, попередньо о тім не відаючи і не здогадуючись навіть.

При вході у двері ті вартовий стояв. Маленький, мізерний. Дві зірочки золотих на погонах у нього супроти сонця сяяли. Лейтенант молодий, як уже потому з’ясував Адам у пізнанні і розумінні своїм. А наче аж не вірилось, як грізний страж на вході до царства підземного. Але таки так.

Лише наблизившись упритул, Адам його мізерність осягнув. Із ніг до голови пронизливим, свердельце наче, поглядом Адама зміряв, а затим і каже:

– А ну, падла, становись к стенке! Счас стрелять буду! Счас порешу!

Адам несмілий звично тут раптом у свою протилежність перетворивсь. Де й голос узявсь, із нутрощів видобувсь:

– За віщо?

– Ах, падла, ты еще переспрашивать отважился. Да, противная рожица твоя, я тебя сразу по мундирчику твоему буржуйскому, по пуговицам светящимся определил – ты власовец. Ишь, придуривается ишшо! Кому сказал: становись к стенке!

Тут же з портупеї і нагана виймає. А що в Адамовій голові творилось, то того і не передать. Блискавично лиш запізніле каяття пронеслося, і проклинав він той ясний день, коли наважився у містечку купить цей французький френчик. Ах, як часто людина, щось то до рук прибираючи, і не здогадується, що власну смерть у тім моменті собі в руки бере. А втім, можливо, часто і порятунок.

Думки збіглися юрбою докупи, й рішенець, як діяти, що чинити у моменті цім вирішальнім й останнім, можливо, у його житті, крізь них пробитися не може. Це уже пізніше прочитає Адам про те, що не думайте надто над тим, у такі вирішальні моменти, що вам говорить і як діяти, – о тім звиш вам дасться і буде звістовано.

А в тім драматично-трагічнім моменті Адам раптом упав, гепнувся на землю перед лейтенантиком навколішки. Та й розридався уголос, як мала дитина. Владання, можна сказати, над собою втратив. Ридає, а сльози великі із синіх очей скапують і в скапуванні тім супротив сонця срібляться.

Така незвично дивовижна картина витворилась ураз. На одному із перетинань грізної ходи грізної історії. Аж чех із словаком у занімінні позад лейтенанта застигли. На такім значнім перехрести життя із смертю позустрілись та й око в око, лице в лице одному дивилися. Вражальність незвично небуденна.

Але й справді щось то звиш, із піднебесся о цій миті на місцину цю просочувалося, линуло. Сили які то у зіткнення вступили.

Павза витворилась, і хвацька рішимість лейтенантова скутістю раптом оповилась.

Та павза тривати довго не може. Інколи павзу проґавити – це рівнозначне тому, що й усе втратиш.

І тут Адам прорік:

– А який я власовець. Я ваших власовців взагалі не знаю і в лице ніколи не бачив, так само, як і вас ніколи в лице не бачив.

І тут без жадного затинання, де то сміливість і порядок у словотворенні узялись, він детально розповів, як воно було і є насправді, нічого із того не пропускаючи. Що народивсь він 1915 року там то і там то, що край сей із 1921 року перебував під Польщею, що й сам він був призваний у польську армію служить. Як потім восени у вересні 1939 року потрапив до німців у полон (ай, не знав, не відав іще Адам, що в ріднім краї й поза його тереном цей вересень уже золотим називатимуть), як потім у бауера служив, як відпускав хазяїн його, Адама, у свята до містечка, як одного святкового дня він там і купив цей французький френчик, ні про які власовці тоді не помишляючи, не здогадуючись навіть, що такі на світі існують...

І те щиросерде Адамове зізнання випромінювало в доокіл дійові імпульси. Принаймні мало, не могло не мати впливу дії. Та згадаймо, у скількох подібних ситуаціях щось схоже відби­валося об доокіл, як горох об стину.

Молодий лейтенантик заслухався тією довгою безперервною тирадою, із ноги на ногу переступати став, затим руками своїми нагана ізнов у портупею спрямував.

Теє завважив Адам – і це означало порятунок.

У тім моменті мимовільно й скінчилося слово Адамове. Сили, що тримали його на такім високім піднесенні, тут же й полишили його, відійшли. Може, у котрім то схожім моменті, у подібній ситуації, вони наразі більш уже потрібні були, туди й спрямувались, попростували.

Й місце це від верховних сил полишене стало. Людські лиш, стишені на час пристрасти у свої звичні береги входили, допоки граничної напруги ізнов не досягнуть, що без втручання верховних сил ізнов не обійтись.

І по павзі короткій примирливо прорік лейтенантик:

– Да ладно, хохленок! Переубедил ты меня. Больно уж глаза твои зеленые хороши! Аж но самому тебя жалко стало. Ладно уж, живи покедова!

І тільки тепер звівся на ноги Адам. Дійшло й до нього нарешті, що смертельна мить у цім моменті поки що пронеслася та й в просторі розвіялась, на інше місце, може, десь напосіда­ючи, налягаючи грудьми. Цілком можливо і зовсім не виключено, що і в подібній ситуації і за схожих обставин.

Що ж із Адамом творились в цей момент, у душі його, того йому не передати. Те хіба Євген Плужник описати міг. Та його вже не було.

Адам же того передати не міг. Ні тоді, ні потім. Осягав лише потаємно у відчуттях і розуміннях своїх. Ледве стояв на ногах своїх дрижачих і пробував, силкувався осягнути значущість моменту, у якім тайна нез’ясовна приховувалась. Це як із того світу вертання. Сю високу тайну не кожному із живих дано звідать. Світ після того втрачає свої звичні обриси, речі і ство­ріння форму та зміст. Інші ж нівелюються, просто розчиняються в дооколі. Багато чого зникає із свідомости, як дрібне та неістотне, що важливим дотоді вважалося. Адам, наприклад, і пізніш ніколи збагнуть, осягнуть проглядуванням своїм не міг, у якім то моменті тієї драматично-трагічної сутности, і куди поділися чех із слова­ком, щезли, немов примарні дивні пришельці із Всесвіту, в нім же і розчинилися.

Переважно у цім моменті в своїх розповідях Адам уникав надмірної деталізації, а робив місток та й пошукував собі далі.

Як посадовили його на машину, а на тій машині вже було повно таких, як і він, та й повезли у невідомому для них допоки напрямі. Й дорога та серед полів та поміж гаями не запам’ята­лася. Запам’яталося, як машина зупинилася, як вискакували із неї вони, чи зсаджували декотрих та під конвоєм, тобто із ружжами у спину наставленими, не сказати б, що націленими, повели їх до великої кошари, загорожі із дроту суцільної. Може, тут гетто було, як не раз уже потім на думку спадало. І почали їх усіх, бранців нещасних грізної історії, туди заганять, немов овець стадо. Такі ті, буває, брикаються іще, у боки ніби по незнанню розбігаються. Ці ж покірно йшли. У підсвідомім знанні перебували, що на них може чекать.

А в загорожі тій, о леле, вже тисячі таких, як він, як вони.

Скуті одними кайданами. І тут уперше Адам подумав, думка до нього прилинула, яка, здається, виняткова у своїх пережи­ваннях, у своїй окремішній долі кожна людина. І в той же час, яка вражаюча не винятковість, а скоріше спільність, можна сказать. Бо на самоті, ув одинокости то тобі тільки так здається. А насправді те, що спізнаєш і що переживаєш ти, рівночасно і в повній мірі, з відозмінами хіба лиш незначними спізнають і переживають тисячі людей. І долі їхні якими подібними бувають. Одні лиш варіації хіба. А все на одну й ту ж тему.

За гратами, під відкритим небом, вважай, пробув Адам аж до ранку. Уже хотілося їсти. Але більше заявляла про себе пульсуючими сплесками невизначеність.

Уранці, день ясний заповідавсь, – що коштувало діждатись того ранку в густий пелені невизначености, одному Адамові хіба та його побратимам відомо, – їх повели у лазню, де їх також кожного зосібна нашвидкуруч, немов мельки, але прискіпливо оглядали лікарі.

А потім їх вивели на пляц, й Адам уже вдруге подивувався, скільки ж то їх, яке велике число таких, як він, тут було. Тисяча, а може, й більше тисячі, може, тисяч дві. І розмишляння про подібність, схожість, перетинання людських доль у круговерті грізного поступу історії поперемінно змінювалися в Адамовій свідомости із дражливими зашморгуючими у густи спазматичні сіті напливали невідомости. А що таки справді буде далі?

А далі події розвивалися динамічно, але розраховано неквапливо, проте із тією невмолимою невідворотністю, як властиво розвиваються й усілякі події за наперед розписаним сценарієм. Але десь то в будці і сценарист, може, сидить та все те споглядає.

Затим, отже, зібрали їх усіх на пляцу, посеред двору місце опукло узвишкове, якби сам центр землі тут наразі був, або перемістивсь сюди, щоб мить важливу історичну засвідчить та й відбиток од неї на своїм лиці зберігать.

Відтак у тім найвищім місці іще підвищення було улаштоване – дощатий поміст і стил стояв на помости тім. Незабаром сюди чин високий військовий надійшов, став тут. Сам полковник, як стишеними голосами рознеслося серед товпи. А товпа була справді чисельна. Адамові, либонь, і не доводилось іще бачить такої за останні п’ять років. Уздовж споруди довгої і поміж прибудовками розгалуження пустила, потекла. Ціла тисяча, а може, й дві тисячі людей.

Народ в основному сумирний, тихий, переляканий, і треба вважать, що один одному незнайомий, а все одно перешіптування по товпі перебігало тихцем, як вітер по гладіні водній хвилю розносить, жене. Такий одвічний непогамовний потяг живої людської істоти до стандартности, до єднання. А ще й пульсація безперервна слова живого.

Та ось полковник на поміст піднявсь, рукою помахав, вітаючи наче, знак упевнюючий о тім подаючи, що, мовляв, от зачекались ви мене, дак нате, я і є. Власною персоною перед вами.

Товпа принишкла низько, нижче трави перед дощем, не кажучи вже, що і води тихіше. Якби не покашлювання там-там, якого потайки не зіпхнуть, то чути було б, як муха пролетить. А небо угорі прозоре, дощовою похмурістю перед тим випро­зорене, безмежно ясне, хоча й низьке.

І от полковник річ узяв. Та й провадить її почав.

Говорив він приблизно таке, і як воно в Адамову свідомість вкладалося, влягалося.

Говорив полковник о тім, що Червона, ай, здається, уже Радянська Армія продовжує свій тріюмфальний похід, звільня­ючи один за одним поневолені народи і краї Європи від лютого звіра. Радянські війська вступили у завершальну фазу Перемоги, і свій переможний наступ продовжують уже на території ворога. День остаточної Перемоги не за горами.

Іще говорив він про те, що світлий день Перемоги наближали своїми ратними подвигами на фронтах і трудовими звитягами в тилу мільйони й мільйони радянських людей.

У цім місці полковник перепочинок зробив маленький. Слово у середині сутности своєї спутав, не дав неконтрольовано вихопитись крізь вуста. А що ж, слово не горобець, випурхне-не впіймаєш.

Павза витворилась. І вже по павзі ізнову говорив полковник. І треба розуміть, що кожне слово його у цім моменті через сито самоконтрольованости перепущене було.

Тут слово полковника, зокрема, до кожного зосібна звернене було. І до Адама, звісно, також.

А говорив далі полковник приблизно таке.

І ось в той момент, у час той історично вирішальний, коли мільйони чесних радянських людей кували Перемогу, де перебували ви, тобто кожний із присутніх тут. В тому числі й Адам, – так сам про себе при цих словах подумав він. Ви допомагали нашому ворогові. Сіяли, жнивували, косили сіно, корови доїли. Ви, можна сказать, також воювали проти нас, допомагаючи нашому лютому ворогові.

Це тяжкий гріх перед Батьківщиною. І ми в одну секунду могли б вас перестріляти усіх, і це також було б правильно. Але ми гуманні, і соціалістичний гуманізм найгуманніший у світі. Ми даруємо вам життя.

Та ворог іще не добитий. Його іще належить нам добити у його власному лігвиську, у його барлозі, можна сказать. І ми посилаємо вас на цей останній штурм, добивати ворога у його власному барлозі. Ми посилаємо вас у штрафні батальйони, на передові позиції. Там, у поєдинку з лютим ворогом віч-на-віч тільки й зможете доказати ви свою чесність і змити свій гріх перед Батьківщиною власною кров’ю або власним життям. У перекладі на Адамове розуміння це означало – або коли тебе поранять; або коли вб’ють тебе, тоді тільки й доведеш свою невинність. Третього не дано, навіть якщо ти звершуватимеш неймовірні подвиги, але вийдеш із поєдинку неушкодженим. Так принаймні зрозумів теє Адам.

Полковник ізнов павзу витворив. Але затим слово його було вже коротке, прощальне і напутнє водночас:

– Так што пойдем добивать врага в его собственном логове?!

– Пай-дьом! – тільки й пронеслося глухо над натовпом та й угорі над ним стало, висне от серед мовчазного многоголосся за віки занімілого.

– А що хіба скажеш, що не підеш хіба? – запитально завжди у цім моменті своєї розповіді звертавсь до слухаючих Адам. Ніби провину свою безневинну у нутрощах власного єства промацував.

Тут нагадати треба, що полковник іще щось то у якім то загальновідомім контексти про Сталіна говорив. Але Адам теє завжди мимовільно упускав. У пам’яти своїй він теє мав, трима­лось воно, але у простир воно не вихоплювалось; у певні періоди Адам проте від того відчував на серці зручніш і затишніш, вважаючи при тім, і цілком слушно, можливо, що і слухаючі від того нічого не втратили. Отож, є періоди в житті, коли невідання це також благо.

А потім їх уже гуртами, групами перерозподіляли до командирів нижчого рангу.

І якби то капітан чи лейтенант, може, вткнув у руки Адамові столярські загрубілі робочі, що могли справно у німців і корови доїть, стрільбу та й поспитавсь:

– Стрелять умееш?!

– Та... та я такого іще не бачив. Я в польській армії служив... – зніяковіло огинався Адам, із ноги на ногу переступаючи.

– А ты попробуй! Смелее! Смелость, как говорят, города берет...

Адам вистрілив, очі від напруги заплющивши при тім.

– О, еще и как стрелять можешь! – вигукнув той командир.

– Так пойдем добивать врага в его собственном логове?!

Адам аж похитнувся і мало не впав од хвацького виляску в плече.

– Пойдьом... – тільки й проквилив Адам.


А фронт, позиція, поєдинок, жива зустріч із ворогом довго і не забарилися.

Про це Адам подетально ніколи не описував у своїх розпо­відях. Він просто не хотів повторювати ті офіційні узаконені описи воєнних баталій, що перекочували із книги в книгу, із одного фільму у другий, як один патріот, одчайдушний вояка, якого лікарі і на фронт то не допускали за станом здоров’я, та він комісію перехитрував та й утік на фронт, а там у першому ж бою сорок фріців положив. Адам до такого іще не докотивсь, щоб такеє говорить. Як і не стане, звісно, він розповідати, теревені розводить, слухача присипляючи, як ото пораненьку бій затих був, десь то за кілометрів п’ять, як ото, к приміру, “за Михалковими соснами”, лиш поодиноке бабахкання чуть, походжає наш герой вільно собі побіля кущів, аж зирк, за кущами німчура, та такий височенний, як тичка, і рудий – рудий із лиця, “ну, звісно, він на мене подивився, я на нього – та й розійшлися, кожний у свою сторону, кожний жить хоче”. Побрехенька чи бувальщина цілком хоч і можлива та не дозволена в офіційнім ужитку була, де це бачено, щоб бравий наш вояка на ворога оком своїм дививсь, а із рук своїх його випустив, проте єлейний присипляючий тон оповідача завжди в конкретнім випадку випромінював запах фальші й надуманости.

Адам, повторюємо, до таких крайнощів ніколи не докочу­вавсь.

Ув Адамовій свідомости та перша й остання стріча із ворогом на згірках, очевидно, це й були ті самі “безім’янні висоти”, запам’яталась, як щось неймовірно жахливе й несусвітне, не від світу сього, як уламок із самої картини пекла. Як згусток жахів, що для нормальної людини може з’явитись хіба що вві сні.



За горою, гей, за крем’яною,

Де снарядом спалена трава,

Нас Ватутін кликав серед бою,

Як лягала нічка грозова.*

Рядки із вірша поета, очевидно, написані на догоду. Про з’яву їх Адам також іще не міг здогадуватись.

У його свідомість той короткий момент життя увійшов як суцільний згусток жаху, як щось викличне самому смислові життя. Земля двигтіла у сивих кошмарах. І Адам тільки й встиг тоді подумати із запізнілим каяттям, навіщо ж він був упав тоді навколішки перед лейтенантиком. Адже та участь тепер бачилася набагато легшою, аніж участь оця. Та, на жаль, не дано людині у минулий час повернутись, рівно ж як і минулий рішенець змінить.

І як про кожний згусток жаху, що не піддається описові в колористичних деталях, Адам і не намагавсь ніколи деталізувати, усі барви своїх відчуттів вкладаючи в одне слово:

– А-а, це був один жах!..

І більш нічого про те не згадував.

І тільки пізніше стало відомо Адамові, із чиїхось то вуст теє передалось, із вуст очевидців, спостерігачів, літописців, чи із офіційних інформаційних повідомлень, хоча для ширвжитку і негласних, або інтуїтивно підсвідомо, за якими то нез’ясовними законами, трапляється ж, буває, що які то аксіоматичні істини входять у нашу свідомість отаким чином, ніби ніхто про те не говорив, а істина та уже неспростовно переконливо сидить, укоренилася в нашій свідомости, увійшло те в Адамову свідомість, що із тієї тисячі, або, може, й цілих двох тисяч поназбируваних, як і він, бранців грізної історії, полонян тобто, із того шаленого прориву уціліло тільки п’ятдесят чоловік, – пораненими чи неушкодженими. Решта ж усі загинули. Життям тобто власним змили свої гріхи перед Батьківщиною. От тобі і штрафні батальйони.

Серед уцілілих пораненим виявився і Адам. Як там із ним творилося у тій ситуації, тобто як виявили та підібрали його і т.д. – сього він не пам’ятав. Але, здогадуватись треба, що не інакше і було, як в подібних ситуаціях і буває, як про те інструкція писала, і як о тім, дотримуючись інструкції, оповідали бувальці. Спершу підібрали, перев’язали, нари тимчасові, а відтак госпіталь в евакуації.

А коли опам’ятався, до тями прийшов, очі на світ розплющив, то подивування найперше сильне рознеслося його єством, що от живим зостався, і яка то велика необорна сила небесного Провидіння, що от коли треба людині жить зостатись, то й зостається.

Але тут же і друга думка завважуванням печальним нової картини світу пронеслася та й стала, сконцентрувалась в усвідомленні тяжкім. Уже увійшла, сиділа в Адамовій свідомости інформація, що тисяча чи дві тих нещасних побратимів, котрі живцем кинуті були у той такий пекельний прорив, уже відійшли з життя, – і от тому картина світу через те яка за вікном печальна в ясности своїй. Адам, звісно, іще не міг дивитись фільму Андрія Тарковського “Андрій Рубльов”, ще й фільму такого тоді не було, але печальний прозоро ясний ранок після поспільної руйнації проглядувавсь Адамові осиротіло, так само, як і мені сліпучо ясної весни 1973 року після перегляду того фільму.

Опам’ятавсь Адам у здатности до обсервацій аж у Львові. Але інших вражень від того міста, про яке раніш і згодом стильки похвальних слів начувавсь, чомусь не запам’яталося. Хіба тільки висока гора. Ось місто унизу довкола, а угорі високо пагорб. “Високий замок називається та гора”, промовив хтось, й те уже відбиток свій ув Адамовій свідомости поклало.

Затим опинивсь Адам аж у Підмосков’ї. У місти Павловську, здається. Чи, може, то за якоюсь іншою асоціацією звучало у його свідомости і у вухах оте слово “Павловськ”, як на Адама, то трохи дивне задля міста.

Поранення Адамове хоч і було не з легких, “множинне осколочне”, як буде зазначено пізніше в документах, але кости оберігаюче. М’ясо тільки в різних місцях Адамової плоті позачеплюване було, й крові багато стекло. Не замало тобто, щоб змити свої гріхи перед Батьківщиною. Так на розвиднюванні подумав був якось Адам, у вікно дивлячись, і згадувавсь йому той вусатий полковник, як він, зібравши їх тисячі на пляцу, до покаяння, спокути і нового смислу в житті закликав.

А за вікном госпіталю розвиднювання тихо з небес линуло. Світ лагідно й граційно темну пелену із себе скидав, і так заманливо бентежно те роздягання світу підглядувать, спостерігать. Крізь шибку ти все бачиш, а для світу сам непомічений, причаївсь. Ось так і підглядуємо, стежимо, спостерігаємо ми усе життя за світом і за кимсь крадьки наче, щоб ніхто не заскочив, а в той же час, хто то й за нами усе зирить, наглядає, патрикує, і від того у єстві нашім імпульсами дражливі хвилі стривожености розносяться. І так некомфортабельно стає нам самим у собі. Ах, тільки Господь дивиться із висоти на все суще супокійно знаюче, і душа кожної істоти і речі у нього, як на долоні світиться, проглядується. Він знає тайни кожного існування і кожного серця. Тайни власного серця як часто для нашого розуміння заховані, але Господові усе те одкрите. І нема нічого потаємного, що би не стало явним.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка