Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка


Розділ II Я РОЗГЛЯДУЮ МАПУ



Сторінка2/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43
Розділ II
Я РОЗГЛЯДУЮ МАПУ

Мандрівка у сучасному цивілізованому світі без геогра­-фічного атласа чи мапи – не мандрівка. І в давніші часи хіба серйозний мандрівник вирушав у путь чужі світи спо­глядувать без мапи. І став я пригадувать із книжок старі прості мапи з рідкими прожилками своїми. На сучасних мапах прожилки густі. Вони перед очима моїми артеріями землі нашої, як живої істоти, розійшлися. Й мені тут же закортіло дізнатись, а коли перші мапи з’явились, і як видозмінювалися вони, і хто то укладачі їх були. Така цікавість десь у думанні моїм спалахнула та й роз­горяється. І вже подивовуюсь я сам собі, які ж обмежені наші пізнання ув очевиднім.

Колись то від перших моїх мандрів іще позосталися були в мене мапи і схеми залізничних колій. Складені десь то і лежать вони в архівах. Ворушити треба. Та й змінитись за тридцять літ багато чого могло, як і не могло. Назви то в останні роки зміню­ються (“Калінін” на “Твер”, наприклад, “Горький” на “Нижній Новгород”), але й прожилки нових доріг могли побігти. Цікаво, а скільки прожилок, де малі річки текли, за цей час щезло, усохлі жили, у плоті зеленій земній зарубцювалися. Думка відтак про пісню, що проникливе в наші молоді літа звучала, потекла:
Под городом Горький,

Где ясные зорьки,

В рабочем поселке

Подруга живет.
Як її маленький Коля-поштар із клубної сцени нашої на всю потугу голосу свого, дишканту свого, любив співать. Давно нема Колі, а подруга його живе.

І подумав я: от пісня є, а назви міста нема. Ет, що там місто. На моїх ногах шкарпетки неіснуючої держави НДР (Німецької Демократичної Республіки), їх мені крамарка Ольга за списком уже в перебудовні часи видала, продала. Дивно так: держави от не стало, а шкарпетки із емблемою її на моїх ногах зосталися. Коштовна річ!

У моменті оцім думання мого, по Хрещатику ідучи, я зупиняюсь, і в пасаж, де ліворуч “Дитячий світ” із чучелом знаменитого лікаря, поворот роблю. Там праворуч, у сірому добротному будинку письменник Віктор Некрасов жив. Спогадалось одразу. Як одного осіннього дня 1968 року ми проводжали його додому.

Хтось то розказував мені потому, що коли 1974 року Віктор Некрасов у Париж виїхав, емігрував, то тут, у його помешканні, поселився один працівник агентства АПН. Я пам’ятаю його позірно, як рак, червоний завжди він з лиця був, напідпитку часто, і прізвище того апеенівця в голові моїй відбилось було, але вивітрилось потому воно. Так от, розказували, той чоловік, новий мешканець Некрасівської квартири, завважуючи поодинокі постаті біля сірого будинку, коли помалу собі додому увечері вертавсь, сам підходив до сих поодиноких людей, звертався до них та й казав:

– А чого ви за мною стежите, слідкуєте – я ж не Некрасов?!

Із того правого боку, як у пасаж входити, у тому самому сірому будинку міститься книгарня “Зміна”. Тут в основному продають літературу для дітей і юнацтва. А на другому поверсі ще бувають географічні атласи й мапи, різні посібники.

От я і спрямувавсь туди. Роздивляюся собі, питаю про атласи. Я би такого атласа хотів мати, щоби там уся земна суша на малі латки, на окремі сторіночки розбита була, щоби усі містечкові поселення, райцентри позначені були, річечки щоби нанесені були, прожилки залізниць, і шосейні дороги також. Як заманливо оком своїм по тих звивинах земних просторів мандрувать.

Такі атласи часом трапляються, бувають, але зараз, під тую пору не було. І я беру до рук, купляю географічну мапу “Союз Советских Социалистических Республик” зразка 1986 року за 45 копійок + 6 відсотків президентських. Карта ні велика, ні мала – 1:8 000 000. Масштаб, мірило себто. Щось то тут є, а чогось то і нема. Але й на тім тішусь. Треба взять. Бо якщо і справді, ну може ж таке буть, що і направду, да Союз зашатавсь, розшатавсь, то тоді й мапи такої не буде, щоб одна шоста земної суші да завжди суцільно на однім листку зображувалась, малювалась. Буде, але не все. Скажімо, якщо буде вже не одна сьома, то одна шоста і тридцять сотих земної суші, чи як його там у відсотках доведеться переводить. Інші виміри підуть. Й се передбачливе застереження уже зі сходів униз завертає мене назад. Я кладу перед касою карбованця і беру іще дві карти про запас.

Дві про запас і поклав на збереження. А одну, “робочу”, на хутір із собою взяв і там розглядував, в дорогу готуючись. Опівніч, до синьої Балтики погляд мій уже спинавсь. З кольорів жовтого, зеленого, сірого, синього мене червоні тонкі прожилки залізниць над усе манили. Сильно дуже манили. І десятки разів, може, до мапи на столі у павзах поміж роботою своєю господарською я розглядувать підходив, приступав. 1 все опівніч, до синьої Балтики погляд мій спинавсь.

В розглядуванні мапи поміж моїми уявлюваннями про наступну дорогу і про Прибалтику я часто думав про композитора Роберта Шумана. Ах, але не так про “Мрії” його думав, хоча і се згадувалось, як про епізоди, ситуації його страдницького життя в останні роки згадував. Якось то в букіністичному магазині я купив був томик листів Роберта Шумана, і звідти більше дізнався про його останні роки життя, хоча й перед тим читав про се десь побіжно. Глибокі душевні муки його до сліз зворушували і душу мою, віддалену від тієї доби доволі довгою уже часовою просторовістю. У “Листах” Роберта Шумана я вичитав свідчення сучасників, як він, великий музика, перебуваючи у сумнозвісному будинку, любив, тягнувся все, вірніш буде сказать, розглядувать географічні атласи і мапи, коли ніщо його уже не цікавило і до життя не навертало. Ах, Господи, знать би, що шукала на них його стражденна душа?! І яке заспокоєння й полекшу вносили в ту душу далекі світи? І які імпульси полекшення посилали в неї геологічні земні структури – гори і доли, ріки й озера, моря й океани? А певно ж якийсь настрій усесвітовий цільности і єднання линув, випромінювавсь із тих мап і атласів, що він так припадав до них.

У павзах просвітлення Роберт Шуман іще писав музику.

У книжці тій уміщені були також свідчення дружини композитора, яка спостерігала ту високу драму життя, ті неймовірно тяжкі муки в останні дні того страдника. Й от коли прийшла вона одного разу і дивилась на ті страшні муки, то і її серце з розпуки мало не вирвалось. І відійшла вона, упала навколішки і сильно молитись стала, щоб Господь заспокоїв його муки. І хіба дійшла її молитва до небес, бо через якийсь час душа страдника упокоїлась. І звернулася та мати до кожного із дітей своїх (а їх у них восьмеро, здається, було). Й у високім зворушенім стані душі своєї говорила вона, промовляла вона до сиріт. Приблизно таке казала вона. Чи знають вони кожний зосібна, кого от втратили щойно вони. Ах, якби да кожному із них хоч маленька часточка його душі була уділена, так зовсім би інакшими були вони.

Мене часто кортіло переглядувать книжку листів Роберта Шумана, перечитувать у ній окремі місця. Але коли вимушено відселяли мене із горища, зі спільної кухні у помешкання мізерне, невідповідне, із багатьма проблемами, то я позв’язував усі свої книжки і папери у в’язанки, їх, може, сотня як не більш, набралася. Так повносив я їх і жужмом поскидав. І так жужмом лежать вони уже шостий рік. Розкласти нігде і ніяк. А часто і потрібка є до чогось зазирнуть, і кортить інколи до чого-небудь зазирнуть, переглянуть, на самоті потішитись. Вірші, наприклад, поетів-романтиків. Словники перегортать. Але найчастіш думка моя линула до сталево сірого поважного тому листів Роберта Шумана. Імпульси тремкого хотіння сторінки сеї книжки перегортать і трепетним зором своїм у них впиваться. Але як дістанеш – це ж в’язанки усі требушить та розв’язувать треба. Та й за першим разом на потрібну в’язанку хіба натрапиш. Вона останньою, може, до рук дійде.

У вересневі теплі дні я з тиждень на хуторі уже про дорогу думав, їхать вирішив 1 – го жовтня, тобто з 1-го жовтня і вирушать у путь. Бо з 1-го жовтня по 15-те травня я половинчик, тобто за половинну плату купляю квитки на міжміські автобуси та залізничний транспорт, на річкові й морські пароплави, на морський флот – то це вже зайве, не доведеться. А втім нащо наперед загадувать – іще побачимо, як поживем.

Вважай, що дорога моя уже і почалась з того моменту, як замір остаточний утвердивсь, як мапу я купив і розглядувать її почав. Бо воно таке вже. Хоча й на хуторі ти у плоті своїй іще перебуваєш, а сутність твоя мисляча, відчуваюча, сприймаюча уже в іншім світі, над іншими просторами й геологічними структурами витає. Твоє сприймання усе туди налаштоване. Й себе ти уже цілого серед інших ландшафтів уявляєш, бачиш. А тут тебе уже не буде тоді. Відсутнім станеш. Дивно так. В однім лиш місці у певний момент і може перебувать людина. Осягання ж її уявлюваннями, чуттями й розуміннями яке широке.

Над мапою на старому дерев’яному дубовому столі схилюсь, розглядую, вивчаю. У світлі тихім вересневім, що крізь вікна жовто ллється, струменить, над родинним дубовим столом стою. І коли стишуються, уляжуться зворушливі до щему й сліз нагадування про Роберта Шумана, так і заманюють тремким очікуванням простори тієї опівнічної сторони в жовтневім сяянні своїм.

У павзах між роботою господарською на лежанку свою біля груби заберусь, вилізу, викарабкаюсь. В розкошах розляжусь на убогій постелі своїй, у стелю дивлюсь понад грубою. Скоба у бальок для колиски вбита, а колиску тут вже ніхто не колихатиме, не розгойдуватиме. І подивовуюсь я споминові своєму, як заповітне на довге життя у місці оцім замірювалось і згасло умить. Як спалах раптовий, як блискавка крізь небокрай з’явилась і щезла, так і заповітне на довге життя у місці оцім. Лиш в пам’яті о нім відбиток іще зоставсь.

На жовтій землі, на долівці, що її сам жовтою глиною вимазав (колись жевріла мрія про підлогу), крізь вікно ясно жовте вересневе сонце упало – й жовта гладенька земля, недавно мазана, жовто світлою стала, ясністю аж углиб просвічується.

А я про дорогу думаю. Що узять із собою. Душа моя в усміху тихім зацвітає.

Я Мар’ю-сусідку згадую й Івана-сусіда. Він в останні роки паралізований був і страждав тяжко, їм обом під вісімдесят уже було. Іван, страждаючи тяжко, часто місця собі не знаходив, і полегшено втішався, коли я заходив до них і книжку якусь приносив йому. Якось я приніс йому одну книжку, і така розмова там тоді відбувалася. Мар’я запитально наче, але одразу й заперечливо осміхнулась до мене, зневажливо якби глянула на Івана та й каже:

– Ну от нащо людині сі книжки. По-моєму, вони ні до чого, вони не потрібні. Ну, нащо вони?!

– Е, ні! – тут моментально супротивно реагує Іван. – А без книжки, як же жить. Ну, книжка, як би тут сказать (при цім Іван руками затрусив, замахав, немов би воно теє щось у воздусі витало), ну, се як людина добра, яку ждеш, і от вона прийшла...

Коли осиротів я цілковито, круглим сиротою став тобто після Батькової смерти, у фокусі родинного остракізму опинивсь, то ці сусіди стали моїми найпершими доброзичливцями і порадни­ками. Настрій давніх призабутих міжродинних чвар вивітривсь і згас цілковито.

Я ж на перших кроках самостійного життя геть безпорадний був у господарстві, і що як робить часто не знав. Вкрай розгублювавсь. Так от вони і наводили мене в усьому, як, що і до чого робить; Мар’я – як часник садить в інтервалах між рядками, і другу всяку городину, Іван же ізнов по чоловічій роботі все поради давав, бо добрим майстром був у господарстві, а хоч до чого не кинь. Таке доброзичливе опікунство їхнє було, аж світилося, немов Батько, Мати люблячі кожен необачний твій крок заступають. Жаль, що повмирали вони скоро, бо в поважних уже літах були, за кілька років по Батьковій смерті, замінників по собі не залишивши.

І збагнув я тоді в очевидности переконливій, що незамінною у світі є кожна людина. Нема вже тих людей, що несли вогонь життя із віку минулого (сей вік наш нестримно швидкий вже інше покоління породив, і також старіюче уже, але не те, Анна Ахматова десь то про це писала), але чин їхній благородно-благодійний у душі моїй світиться, й остороги, перестороги на всі випадки життя випромінює.

Якось у Київі купив я коричневої матерії, а друг дитинства Петро-кравець на хуторі пошив мені з тієї матерії штани. Я на празник якийсь роковий одягнув, наклав ті штани та й пішов до своїх добрих сусідів – Івана та Мар’ї. У хату зайшов я. На ослоні присів. Але одразу про штани не будеш говорить, тішитись. Та Мар’я свій проникливий погляд на мене спрямувала:

– А чи ти, як і у дорогу їдеш, то нові штани накладаєш? Ти в дорогу із собою нової одежі не бери. Щось стареньке накинь – нових штанів не бери. В старому на тебе ніхто не подивиться, не спокуситься. Знаєш, у дорозі всякі бувають. Забрать можуть...

В дальню дорогу Мар’я з хутора не часто вирушала. Один раз хіба, коли років двадцять тому їздила із родичами до сина на Полтавщину.

Але скільки я пам’ятаю, від війни ходили по наших хуторах і міцно вкорінювалися розповіді, перекази бувалих людей, наших хуторян, яким з-над простору хутора у дальні світи судилося виїхать, в чужих краях і сторонах побувать. Я тих розповідей у дитинстві своїм доволі наслухався. Й старші, зовсім старі люди, яким ніколи вже не доведеться з-над простору нашого хутора у дальні світи вирватись, роти порозкривавши, тих бувальщин і побрехеньок слухали. Бо образ дороги, поїзда, вагона, вокзалу – це завжди неодмінно місце розбою, нападу, грабунку. Найчастіш грабували попереднім заманюванням до розмови, до приятелювання, хитромудрою вивідкою скарбу – грошей тобто, чи що в торбі є. Віроломством і лукавством заманювали. Довірливих і голово­тяпних котрі. Та найпередніш, на кого приціл ті вуркагани, розбійники з великої дороги брали – так се на празниково одягне­них у дорогу одіж подорожан. Видно пана по халявах. І по одежі, як кажуть, зустрічали, за їхнім розумом і проводжали...

Оповідач сей наш хуторянин-подорожанин хитромудрістю й винахідливістю своєю завжди вивищувався а над найвіро­ломнішими розбійниками. Він і в розмові за словом в кишеню не полізе, не дасть себе обвести, а то іще і сам того розбійника довкола пальця обведе. А щодо того, як одежу, шинель нову чи щось із німецьких трофеїв припрятать, то нашого хуторянина теж не вчить. Він таке вже лахміття, таке дрантя на себе нап’ялить, таке вже дрантя, таким лакишмоном прикинеться, таку торбу латану-перелатану десь то дістане, ще й сам латок на неї попри­шиває, що найхитромудрішому вуркаганові, пройдисвітові усесвітовому і в гадку не спаде, що ось такий благий-преблагий зовні нетяга-подорожанин да може якийсь то скарб мати, що в торбі його латаній-перелатаній може лежать у клумачку малому зсукана новенька добротна більшовицька шинеля із сукенця сірого, що тут і коштовні німецькі трофеї знаходитись можуть, а серед них і гостра, як сама сталь, як осока, бритва, яку наш ірой з кишені зеленого мундира убитого німця витяг...

Я ті оповідки пам’ятаю. Вони завжди накликали на мене відчуття жаху й незахищености у далеких світах, де на всіх дорогах і перехрестях на подорожанина чекають злі й підступні злодії, розбійники, на кожному кроці порозставлювавши свої хитромудрі сіті, як злі духи. Я пам’ятаю також, з якою увагою і заглибленням, поринанням у зображувані ситуації і співпереживанням слухали наші хуторяни ті оповідки бувальців. І треба сказати, що вони діяли на кожного, байдужим не полишаючи нікого, ні старого, ні малого. Про це лиця їхні свідчили, які не тільки цікавістю світилися, а й трансформований вже досвід виказували.

І ще треба сказать, що ті оповіді високо над усіма хуторянами особу самого оповідача возносили. Він над громадою мовби ставав, недосяжним для загалу вже був. Особливо якщо загал сей наш брат підліток був, а і юнак навіть іще неотесаний. Багато званих, мало вибраних. І не кожному дано буває бачить те, що комусь дається. Як правило, оповідачі були достеменно певні своїх переваг над загалом. Й траплялося, що хвацькість декотрі із них свою прямолінійно одверто виказували. Буває, веде-веде на найвищій ноті свій захоплюючий сюжет отакий оповідач та й тицьне пальцем у груди підлітка чи юнака безвусого неотесаного, що вуха розвісив, рота роззявив, мовби кожне слово мовлене фізично у себе поглинуть зібравсь.

– А воно, воно, що воно знає... Хе-хе-ге!

Окремі оповідачі деякі свої історії незчисленне число разів переповідали, аби но нагода була, аби но де гурт зібравсь. І сю пристрасть свою, бувало, зберігали до самої глибокої старости, не розлучалися, вважай, до останніх днів своїх із нею, пристрастю такою – оповідать.

Та часи міняться, і ми міняємось. І як би не жаль, а і боляче часто нам сю істину клясичну давню завважувать, а все одно завважувать своїм розумінням вигідніш, аніж незмінним залишатись самому, й мінливість часу не помічать. Якби на посміховисько себе не виставить. Бо в новому театрі життя й нові актори лицедіють, й видовисько се зовсім гинче, і глядачі не ті, й подивування гинче. Те, що іще вчора так дражливо подивовувало заінтригований загал, різноманіттям імпульсів й інтонацій і в нашій сутности відбиваючись, сьогодні, дивись і не діє вже, у минулім часі згасло. Нові часи – нові й подивування. І про се треба пам’ятать.

Це вже у новітні часи діялось. Застійні часи, сміливішаючи, нових хвацьких обертів набирали, до апогею свого, звісно, прямуючи.

Якось то один наш хуторянин старий уже Гриць Марена у село приїхав – не в тім тепер річ. Стояв, отже, старий Гриць Марена на самому центрі села, на пляцу, на перехрести доріг стояв. А до нього люди почали підходити. Старші, і молодші, як котрі. Свої, хуторяни, а й сельчани були. Гурт витворивсь. А де гурт, там, звісно... І став старий Гриць Марена розказувать.

Його річ інтригуюча в минулі часи увагу кожного завертала. Розповідалося про те, як у війну чи по войні одразу він, Гриць Марена, із Рівненської пересильної тюрми пробиравсь, утікав. Як він круг пальця вартових обкрутив, обвів – та й поминай, як і звали його, Гриця Марену.

Гриць Марена оповідач характерний був, самобутній, можна сказать. Мало що оповідав інтригуюче. Він актор великий був, грав картини, ситуації, епізоди. Сам увесь щомиттєво мінивсь, руками жестикулював, тупцював, пробіжки в окресленім просторі робив, ницьма ік землі припадав, у пісок, чи що там під ногами було, у грязюку вимащувавсь. Павзи значимі сильно робив, багатоманіттям інтонацій бринів голос його. Очі вогнями ясними палахкотіли. І сам він промінивсь увесь.

– Вибравсь я, значицця, з города уранці. В жита зелені за городом одразу пірнув. А в житах роса велика, сонцем світиться, аж бринить. Ноги прохолодою остудила, росою заюшивсь увесь я, мокрий, як курка в дощ, став. І далі зарошуюсь, росою об’юшуюсь, колоски вже налиті мене по лицю б’ють, остюки очі запорошують, а я все іду та йду житами. Дивлюсь, озирнувся, аж до Великого Житина вже дійшов. Сонце вгору підбилось, припікає, пече, пражить, роса висохла, щезла (“Згинуть наші вороги, як роса на сонці” – автор). Й мене смажить, пражить почало. Губи пересохли. Здається, якби земля мокра, калюжа грузька, болото, багно, то ссав би, смоктав би вогкість ту. Так пить мені хотілося, так смажило мене. Усередині смажить, губи пересохли, кругом хати віддалеки стоять, в садках темних, прохолодою, вологістю притягують, як магнітом, тебе. От-от, здається, зараз умить зірвешся ти та й побіжиш на поклик води тої, до відра біля колодязя із водою припадеш, та й жлуктитимеш, поки з ніг не звалишся. А не можна – там пастка! – а життя дорожче... Ото було переживання...

Тут Гриць Марена робив багатозначну павзу, сам увесь стишувався, проте й у цім розслабленім моменті не випускав із свого біоенергетичного поля загіпнотизованого гурту, і кожна особа його силою загіпнотизована була – й нитки підпорядко­вуючої єднання й співзалежности не послаблювалися у моменті цім. Відтак вибірково, а може, й випадково підходив, підступав Гриць Марена до когось із молодших (це могли бути й літні вже люди, але для неухильно старіючого під ту пору вже Гриця вони все одно були юнаки, пацани), з розгону тицяв указівним пальцем обранцеві тому в груди, немов направду замірявся їх про­штрикнути, і казав:

– Ото було переживання... А воно, ну, що воно знає... Молоко на губах материне іще не висохло...

Як правило, обраний на таку увагу звільна похитувався від доторку вказівного Грицевого пальця, відтак, тупцюючись, відступав за чиїсь спини, ховався наче від потужного погляду громади в зібранні сірих, карих, синіх, чорних, пильних, насторожених, насмішкуватих очей...

На сей раз вказівний палець Гриця Марени спрямований був, штрикнувсь у груди стахановця, передового комбайнера Кузьми. Не сказати б, що був Кузьма молодий, хоч і не старий іще; якщо і можна було молодим назвать його, то в порівнюванні із кимсь старішим. Як се звично бувало у такім випадку, не відсахнувся Кузьма-комбайнер, не знітився. І не відступив назад, а потужною також силою свого біоенергетичного поля могутній громадський погляд перемагаючи, наперед у коло супроти Марени вийшов, од гурту вирізнивсь, як і належиться стахановцеві. Очі його незрушно незмигними стали, проникливо у суть моменту вп’ялись. Так і пронизують, свердлять наскрізь старого Марену, аж той уже сам посуватись від центра кола став, знітивсь від неочікуваної несподіванки і охляв беззахисний в старечости своїй. А Кузьма у наступ одвертий перейшов, бо ніщо не заохочує нас так до наступу, як відступ, вагання навіть самого супро­тивника. По лицю лукавинки спурхують, бісики танцюють, вуста ось тими лукавинками зацвітають і слова зриваються, повітря довкола лезами гострими ріжуть:

– Ай, що ви, дядьку, говорите?.. Ет, що ви бачили, і що то були за переживання. От у мене часто бувають переживання, так то переживання. Як, буває, їдеш із містечка, із автобуса зійдеш, станеш отут на центрі, а всередині, у животі аж шкварчить, так смажить, аж пече, аж місця собі не знаходиш, на лобі млость виступає, а в очах туман пливе – так випить хочеться, а грошей ні рубля, ні копійки, лапнешся, в кишенях – не дзвенять... А до “Уляни” зайти кортить, як магнітом тягне, усередині всього тебе пече, смажить, так випить хочеться! Здається, от-от не втрима­єшся, зірвешся з місця й побіжиш, так випить хочеться, а жодного рубля нема, й копійки у кишені не дзвенять... З усіх сил держишся на місці, щоб не побігти, щоб розсудку не втратить. Ото було переживання, не доведи, Господи!!! А у вас, ет, що то за пережи­вання було – а ніщо... От у мене переживання – так це справді переживання було... А то у житі під Великим Житином води захотілось...

Тут гурт заходиться таким одностайним шквалистим реготом, що і не передати.

Старий Гриць Марена того вже не витримує, як билинка зжухла, никне, десь поза спинами людськими, ховається. Й відходить собі геть кудись, за чим і прибув у село.

Відтоді, здається, своїми спогадами про молоді свої літа він і не довірявсь більш нікому. Рідко коли до гурту підходив. А якщо і підійде, то несміло так, а як і спогадує, розказує щось, то дуже обережненько.

Тут логічно потребує роз’яснення термін “Уляна”, вірніш, “зайти до Уляни”. “Зайти до Уляни” – се означало зайти у сільську нашу чайну. Але Уляна – се також і жінка, вона кухаркою в тій чайній працювала, доброю майстринею в своїм ділі була, усі страви вже надто смачно готувала. І “зайти до Уляни” – се означало не тільки випити добре, а й закусити смачно, хоча, звісно, на переднім плані тут випить означало, за випивкою сюди усамперед ішли, спрямовувались, що й мав на увазі передовий комбайнер стахановець Кузьма. Хоча до горючого звеселяючого Уляна ніякого стосунку не мала.

Чайна – се невеликий цегляний будинок у центрі нашого села, у мальовничім закутку колишнього панського саду, що до вигину дороги підступав. Будинок сей, здається, уже збудований за більшовиків.

Особливо уславився цей заклад у роки 50-ті, 60-ті і на початку 70-х років. Коли у новій будівлі напроти, на другому поверсі відкрили ресторан, то чайну, звісно, ліквідували за непотрібністю. Може, не так і за непотрібністю, але ж прикиньте, розсудіть самі, де це бачено, щоби в однім місці, через дорогу тільки, да два таких прекрасних пункти знаходились, навіть якщо до уваги взять тую обставину, що село наше під ту пору мало статус селища міського типу.

У будинку колишньої чайної зараз аптека. А від давніх часів залишився у серці, у свідомости лиш прекрасний спогад, як сон, як казка, як нагадування про давноминулу мрію.

І в моїм серці той спогад іще не згас. Як усередині 50-х років по закінченню школи я став працювать обліковцем тракторної бригади.

Се був золотий вік. У моїм сприйманні та відчуванні най­кращий день людства був. Як ясно сонце сяяло тоді, до мрії й надії запрошуючи, як далина проглядувалася прозоро в кон­трастности своїй, як рілля пахла навесні, як пахощі незрівнянні випромінювала (земля іще цілковито не зруйнована була тоді, тільки руйнувать у нас її починали), як хліба колосились, і які пісні бадьорі лунали і в сільському клюбі, і з репродуктора на стовпі у центрі села (дядько Марко тричі по голому стовпі вилазив того репродуктора-тарілку зривать, бо навпроти вікна висів і спать не давав. Це усе були бадьорі, закличні й цнотливо прекрасні пісні; і та ж “Под городом Горький”, і “На границе часто снится дом родной”, і моя найулюбленіша Ісаковського – “Кругом стоит пшеница золотая, и ей конца и края не видать...” Я часто дивуюся тепер – ізвідки, яким чином такий жорстокий убивчий вік витворив під ту пору оцю прекрасну сентиментальну душевну цноту... Ах, се кружляння перемін у повітрі носилось...

Емтеесівський вагончик нашої бригади у Дворищі на пагорбі стояв. Там тепер привілейована частина села вибудувалась. До чайної – рукою подать, аби рівчак унизу перейти, а через сад – уже і чайна.

Постелі у вагончику розміщувались у два яруси. У звичайні буденні дні, вірніш, ночі, коли натомлені трактористи і причіп­лювачі приносили із собою духмяно запаморочливі запахи ріллі, солярки і мастил, у вагончику цілу ніч стояв густий спертий дух, а сам вагончик від дужого хропіння аж здригувався, носивсь.

Але бували дні й ночі незвичайні, празникові, святочні. Це дні получки. Власне сама получка припадала на один якийсь окремий день, але дні получки, бувало, тривали набагато довше.

Пам’ятаю сірі похмурі дні получки пізньої осени 1956 року, із довгими темними вечорами. Хоч в око стрель. Рідко хто з наших козаків повертався тоді затемна від “Уляни” у свій барліг. Пере­важаюче число їх знаходили уже на світанку випадкові прохожі – доярки, які ішли, простували на ферму, льонарі, що поспішали терти льон на колесі Санталова, їздові, котрі з батогами в руках прямували до своїх коней. Й по тих місцях, де їх знайдено лежачими, висновувать можна було, що вояки наші – опора і надія хлібороба, як називав їх сам бригадир, у переважаючій масі своїй у просторі орієнтувалися добре, – незважаючи на густу непро­никну темінь, тобто від “Уляни” вони йшли, простували, вважай, повзли уже вірною дорогою, вірніш стежкою до свойого барлогу – вагончика (“Верной дорогой йдете, товарищи!”). Сю єдино вірну дорогу їм підказувало якесь глибинне інтуїтивне підсвідоме чуття, ясно, що не зір їхній помутнілий і не розсудок уже. Се парадокс, але се факт статистичний. Ішли, пленталися, повзли вони у напрямку завжди виключно до свойого барлогу-вагончика. Не зафіксовано й не зареєстровано було випадку, щоб із порога від “Уляни” зійшовши, хтось то із них да в якусь іншу протилежну сторону стопи свої спрямував був. Одного разу, тобто, вірніш, одного ранку бригадира нашого Бухаринця (його усі ми чомусь “Бухариком” називали, як позаочі, так дехто сміливіший і в очі, в лице прямо), ізбоку, ліворуч од стежки біля костьола знайшли, під муром костьола землю вигрібав. Але то вже таке із ним тоді коїлося, що краще і не розказувать. А так в основному од стежки, що вела до вагончика, далеко і не одходили. Котрі й на стежці падали. В основному в саду. До рівчака доплентатись рідко в кого уже вистачало сил, снаги й орієнтації. Хто ж до рівчака свою тернисту путь долав, то сей бар’єр подо­лать йому вже не вдавалося, незважаючи ні на будь-які свої зусилля. Тут тверезі в темені вечора інколи в грузявину падали. Річ у тім, що рівчак в’юнився поміж двома крутими й доволі високими берегами. На самий рівчак унизу був накладений вузький металічний місток. Але щоб його досягнуть, треба було іще подолать добрий кавалок спадистої стежки, що була, як сходи, як тераса у тверді земній глинистій продовбана. Удень, засвіта то воно нічого, око ногу спрямовує, переводить, та й спускається лю­дина поволеньки крутосхилом, як і вгору піднімається на другім березі. Хоч твереза, а хоч і п’яна. А в темені вечора? Того, ясна річ, ніхто не бачив, але здогадуватись можна, що п’яні зухвальці, стративши під ногами опертя, просто зривалися із крутого берега й норчака давали, занурювалися у грузьку трясовину рівчака. Трагічних випадків, правда, не пригадують. А що із тванюки у цім місці молодих зухвальців часто виважували – то таке траплялося, і то не раз.

Як правило, наші вояки у своїм непосильнім важкім переході до своєї барлоги падали головою виключно у напрямку до вагончика. Де б, у якім місці, тобто падали як далеко до мети їх не знаходили вранці. Вони, кожний зосібна, були вільні у своїм виборі падати й лежати, як кому заманеться чи спостигло кого це як – ницьма, боком чи горілиць, скоцюрбившись чи випро­ставшись. Але головою усі були спрямовані до вагончика. І висновувати можна було, засвідчувало це, в якім одностайнім цілеспрямуванні оберталося в кожного з них зосібна помутніле уже думання. Який се був єдиний порив до мети. Одна мета і воля єдина!

Ще, правда, були знайшли оддалік від містка металічного у рівчаку, в багнюці грузькій Гриця Сухого. Опівдні тільки знайшли, бо як зранку він не виявився, як усі порядні люди, то його вже, як пропажу, шукать стали. Пам’ятаю, тоді Гриць слабким, вірніш, ослабленим розумінням своїм потому ревізію в умі в бухгалтерії своїх доходів учинивши, сказав, що він пропив за минулий той вечір, зоставив тобто в “Уляні” двісті карбованців. Але сам факт, що за один вечір можна було в “Уляні” двісті карбованців зоставить був вражальний і приголомшуючий.

“Уляна” було місце затишне і привітне. Уявіть собі. Як для сільського закладу подібного типу се була кімната не сказати б, що велика, але і не мала. При вході був буфет, у кутку столи стояли – дерев’яні все добротні, зашмальцьовані сильно, незмивно вже, й стільці дерев’яні теж зашмальцьовані сильно. Але не понад­різувані та іменами й іншим написами із означеного числа літер не позначені, – як то в інших краях уже заведено було, – у нас сього тогді іще не знали, щоби на кожній речі громадській свої автографи зоставлять і написи із означеного числа літер ставить. Це вже аж потому до нас той звичай дійде, як тієї високої циві­лізації і культури ми причастимось. Се ж не те тобі, що “душа при­­частилася кротості трав”. На кухню вело маленьке дощане віконечко, яке майже завжди було зачинене на защіпку. Якщо хтось брав гарячу страву (це була рідкість виняткова, бо до питва в основному ішли закуски холодні з буфету), то треба було постукать у віконечко, і вам відчинять, і вас зустріне привітне Улянине лице.

Напої в “Уляні” були тоді міцні і різноманітні. Була тут, не виводилася ніколи і горілка, й вина різні були, не переводились, і наливки були. Пиво не переводилось. Кухлі тоді не такі, як тепер високі у стилі конструктивізму, а як бочечки пузатенькі були. Кухликом таким замашним Наталія Колю, а свого рідного чоловіка, по голові била. Але він і опісля того, кухлика свого коричневим пінистим пійлом наповнивши, продовжував над столом над ним сидіти, якби ні в чім не бувало; червона кров цівкою з чола його сочилася да в кухлик скапувала, багранячи коричневе пійло се.

Що й казать, пійло в “Уляні” тоді було кріпке і прекрасне на вигляд. Упитись, що раз плюнуть, можна було кожному, навіть і тому, хто намірів ось таких не мав, не замишляв тобто упитися, сюди в місце благодатне прямуючи.

У ті далекі вже роки “Уляна” не уявлялась і не мислилась без незрячого Івана-гармоніста. Він сидів на окремому, поставленому стільці біля дверей і вигравав такі прекрасні мельодії. Дуже часто на замовлення за шклянку чи й півшклянки якогось питва. І хто випив уже, подолав один рубіж, а перед другим рубежем зупинивсь, то зіскакував зі стільця і йшов у танок.

Незрячий Іван-гармоніст був приходьком у нашому селі. Ізвідки він прибув, – того ніхто не знав. Але наше село ставилось до приходька прихильно. Раз на місяць, а то й частіш Іван їздив на кілька день в Сарни. Чого їздив, до кого їздив – це теж була тайна, випитувать яку нікому із наших сельчан і в голову не приходило. Перед тим як їхати в Сарни, Іван награвав свою власну мельодію “Завтра їду в Сарни...” Оце й усі слова, які він повторював без перестанку, а мельодія була довга, з переливами, елегійна, і важко було осягнуть, чого більше в ній – туги, смутку, а чи радости. В одну із поїздок до Сарн разом із собакою (у нього іще був собака-поводир) Іван потрапив під машину. Обоє загинули. Ця сумна новина невимовним болем діткнулася сердець наших сельчан і хуторян, котрі знали Івана. Хто ближче знав його, – ті плакали, а декотрі навіть і ридма ридали. І крізь смуток той почала прояснюватись, світитись істина. І збагнув кожний, чуттям і розумінням своїм осягати став, що який то важливий період в історії “Уляни” уже без вороття минув. Може, це був золотий її вік, прекрасні, неповторні й незамінні дні...

Я от о чім зараз думаю, пишучи ці рядки. Кажуть, що на сучасному рівні цивілізації і в стані низького морального падіння за людиною, особою окремішньою кожною встановлюється пильний нагляд і простежування перебігу її життя. І це не становить зараз якої то тайни, секрету. Й довідатися про це можна не тільки зі славнозвісного роману Оруела, а й з офіційних повідомлень часто. Живе ось собі людина, а й здогаду о тім найменшого не має, не забринить навіть у її свідомости здогад про те, що кожен крок її від світання до смеркання і проз цілу ніч фіксується потаємно, фотографується, проглядується, і слово кожне, нею мовлене, і звук найменший, що з вуст вихопивсь, зірвавсь, і зідхання, і ледве подих кожний записується на фонографі. Тут ані віднять, ані додать. Усе чисто, як було, крок за кроком, подих в подих, день за днем і рік за роком, десятиліття за десятиліттям – усе чисто, як було і як є, в хронологічній послі­довности все чисто.

А в судний день підходять до того суб’єкта означеного, міче­ного та й кажуть:

– Ходи проглянеш та прослухаєш усе, коли нам не віриш...

І проглядує він, і прослуховує.

– Ну і що! Ось прошу, мосьпане, шановний добродію, і голос ваш, і ви самі, і зідхання ваше. А ось тут отоді то і тоді то ви ходили за маленькою нуждою, а тут за нуждою великою, і кректання ваше чуть. Щось то ви із’їли були сильно в’яжуче, курочку, може, чи що, ну ми це ще уточнимо, з’ясуємо, що ви перед тим їли було, переглянем... Вам треба було сливочок покушать...

І знов усміхнуться упевнено оперемагаюче до жертви своєї:

– Значить, тепер не заперечуєте?!

Ще й папірця подадуть:

– А якщо так, то ось підпишіть сей папірець, мосьпане... власноручно...

І ошелешений нещасник, забувши, на якім світі, а чи на самому дні пекла він перебуває, і підписує собі довічний смертний приговір. Це ж не кожному в такі моменти дається мудрість, не до кожного надходить прозорливість, як чинити і що казать, як до Мартина Лютера.

Коли помирав Мартин Лютер, то підійшов до нього лукавий. Чоловічок такий собі, з борідкою, з черевцем, інтелігентик, як і до Адріяна Леверкюна* підходив. Чемненько так простягає папір той перед очі Мартина Лютера (гість сей і раніш, кажуть, не раз навідувався до Мартина Лютера, з’являвсь, і реформатор церкви одного разу пожбурив у гостя чорнильницею), і каже при цім:

– Ти гадаєш собі, що в рай потрапиш? Так ось, прошу, прочитай усі свої гріхи...

Мартин Лютер спокійно перечитує усе уважненько. Відтак і каже спокійно прибульцеві:

– Але ж не всі мої гріхи сюди вписані, їх у мене набагато більше. Та річ у тім, що жоден із них (ті, що вписані тут, й котрі не вписані) надо мною сили більш не мають, бо я розкаявся в них...

Забрав свого папірця лукавий. Нічого не сказав. Обернувся та й пішов собі. Тільки ніжки-ратички, копитця поцокотіли.

Не кожному, звичайно, дано буде мудрість, як і що говорить при проглядуванні і прослуховуванні усього, що пропонується йому.

Та не в тім наразі річ. Я ось о чім думаю. Якби усі заміри лукаві й упередження цілі підступні провокативні відкинуть, а так от в безпосередній простодушности своїй узять да й прокрутить, якби було записано і підслухано про нашу “Уляну” від першого дня – моменту відкриття її – і до дня останнього – моменту закриття її. Усе чисто, як було, що діялось і що говорилось, і що марилось, і що снилось кому, які були тут зустрічі і розставання, як мед-горілка, наливка пились, і діяли як на кого, реакція яка, метаморфоза яка на очах учинялась, як хто з лиця зовні змінювався і рівночасно зміни які усередині відбувалися, переверталися тобто ті мізки яким чином, секунда в секунду, хвилина в хвилину, година в годину, день у день, і вечір у вечір, місяць у місяць, рік у рік, і десятиліття в десятиліття. Якби усе те показать перед зором людським і вухові людському дать прослухать його. Які меди-речі лились, зворушення й при­страсти людські виливались, які освідчення і притаювання робились, признання в любови і в ненависти, в якім пориві вира­жались, які спогади із стіп злежаности булого тут діставали, перед очі ясні виходили, і які прекрасні рожево мрії і сподівання роз­просторювалися ізвідси в далі ясні, а які трагедії і драми тут розіг­рувалися, які численно незчисленні діла повсякденного плину життя нашого тут вирішувались, з’ясовувались, імпульс у конкретну дію ізвідси діставали. Ах, пощо казать! Казать не переказать. Якби да було се все підслухане да записане, да показать його, да перед своїми очима ясними проглянуть, да вухами своїми прослухать у непроминальній хронологічній послідовности своїй, то сприйма­лося б се, а так воно і було насправді, – як могутня кіноепопея на­род­­нього життя. Бо де тепер той літописець Нестор, щоби повно­­­водний плин сей народного життя відтворить. І в яких надрах наших дрімає, коли прокинеться, де зоря з’яви того високого художнього генія, якому було би дано ізвиш високий дух Майстра ту широку розлогу панораму народнього життя в могутній сучас­ний мистецький епос акумулювать, трансформувать. Ах, де він?!

Одні лиш зблиски вигинів окремих сеї бурхливої Ріки життя народу, що через “Уляну” текла, які вражальні й подивуванням осяваючі.
* * *

І я раз випадком тут спокусі віддавсь був. Не сам, звичайно, а принагідно. Як старший стринешний брат Юхим із Колими, із самого Ягодного восени 1956 року повернувсь був. Тоді, того вечора, він ізо мною дев’яносто рублів пропив. Казав потому. Але не тільки ізо мною.

Як позустрілися ми були із ним – і зараз пам’ятаю. Біля Ріки сталося. Спершу і розминулися ми були, як незнайомі, один для одного невпізнавані. За десять років як змінилися ми. Я виріс.

Аж то жінка одна нагадала йому;

– Та же, Юхиме, се Гандрій он тітки Ярини пішов...

Й обернулися ми рівночасно, і позустрілися.

А от коли і розпрощалися того вечора ми – сього я вже не пам’ятаю. Та й чи може пам’ять видобуть із своїх глибин те, що в ній відбиток свій не зоставило.

Пам’ятаю тільки, як посеред ночі хтось то розбудив мене. Я схопивсь ошерешений і з переляку завважив, що торби моєї, сумки польової із документами бригадними пропечатаними, того скарбу найціннішого мого, при моїм боку не виявилося.

Прочумлюючись, завважую я, що сумка лежить на пожухлій осінній траві під лавкою. І ся радість моментально приводить мене в отверезіння. Сам я спав на лавці у колишнім панськім саду, побіля стежки у прямуванні до вагончика.

Високо в небі крізь рідкі олов’яні хмари, що поспішно рухались, переходили, прозирав моментами блідий місяць. Чоловік той, котрий завважив мене, і до мети – до вагончика допоміг дійти. А там, відчепивши з плеча сумку у безпеці, я полегшено плюхнувся у свій барліг...


* * *

В “Уляні” можна було спостерігать картину, здавалося б, неймовірну, неможливу, як на ті часи, але таки реальну. В однім моменті тут позустрілися і за одним столом сиділи колишній вояк Української Повстанської Армії (УПА) і його колишній слідчий заслужений чекіст Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), жертва і мучитель її. Два лиця наблизились одне до одного на відстані поцілунку.

Сі два лиця були синьо зсохлі до тієї вже межі, що найміцніше питво не видобуде із єства того висушеного і не винесе назовні бодай малої краплі крові сяяння.

Колишній вояк УПА іще не одійшов, не акліматизувався, а заслужений чекіст, схоже, добував, допивав свої останні дні.

Й обнялися наче потому вони. Чи міраж се тілько був, чи привиди у синім мороці розхитувалися.

І казав у зворушенні сильнім, сльози прозорі тихо й многозначно скапували з повік його, колишній вояк:

– Ах, що ж вам сказать?! Серце моє німіє, і слів не находжу я... Але дивіться, ось жив зостався. І перед вами стою. А може, то уже не я. Мо’то привид мій із світу того прилинув да й перед вами став...

І казав, упевненість, яка в дооколі, наче нафта по воді, розпливалася, під себе із простору збираючи, заслужений чекіст:

– Ет! Таке кажеш! Хе-хе-ге! Якби не я, то не стояв би і твій привид зараз передо мною. А я ж тобі добре тоді казав, не на дурне наводив: підписуй десятку, та й в дальній путь... А ти упирався. От добре, що мене послухався. А якби і далі тоді упиравсь, то не стояв би зараз твій привид передо мною. Хе-хе-ге! Вип’ємо! Поїхали!

– Вип’ємо!..

Двадцять два роки Серафин-скрипаль видавав в “Уляні” торф. Окрім скрипки, визнавав він іще голуби і, звісно, ясна річ, “Уляну”. А більш нічого й нікого не визнавав. Торф – се таке, торф він тілько видавав, а не визначав і не виписував. До нього із готовим квитом уже підступалися.

Що брати пити – сам Серафин вибирав. Шклянку горілки, по обідок, і кухоль пива. А чим закушувати, уже хазяїн, котрий за торфом приїхав, його питав.

– Та... Бери стегенце... – знизував правим плечем Серафин і йшов до столу. Всідався, поки хазяїн підносив.

Аж то десь на двадцятім році свого перебування на відпо­відальнім посту спіткала Серафина велика біда. Бухгалтерія чи ревізія, скоріш, якась грізна ревізія приписала йому аж дві тисячі рублів нестачі, які йому належилося оплатить.

Одного визначеного дня в село приїхала не менш грізна комісія чи й навіть суд самий.

Про ту подію Серафина було звідомлено завчасу. Його з’ява перед лицем прибульців мала бути обов’язковою. На означену годину.

Як потому розказував сам Серафин, він вирішив дещо припізнитись із своєю появою. Раз нащот мене комісія приїхала, суд надо мною вершить, то мене і дочекається. Зміркував собі сам.

– Я перед тим ніч не спав, – розказував потому у довірчій розмові Серафин, – я про обладунки все думав. Міркував. Була у мене стара куртка, латана-перелатана, зашмальцьована. Дак я її іще у салідол вичовгав. Були ватяні старі штани. А я їх у салідол, в мазут іще. На горищі знайшов, видобув із лахміття шапку-вушанку. Я одне вухо відразу оддер. Іще кілька ножів вгатив у неї, – вата давня руда наверх повилазила. Після цього шапку також в салідол. Були ще чоботи старі гумові подерті. Я і в них ножів п’ять всадив. У салідол вже не поніс вимащувать. Хватить.

Та й нап’ялив усе на себе. І ось в такім наряді зайшов припізнений Серафин до кабінету, де вже висока комісія, нудьгуючи, позіхаючи хто, його очікувала.

Усі погляди очікувальні, звісно, на нім й перехрестилися умить. Та й у фокусі прицілу отакого ведуть сього бранця присуду їхнього на стілець підсудний, іменно для нього і поставлений.

Сидить під прицілом поглядів заінтригованих наш Серафин. Шапку знять одновуху забувсь. Тиша залягла.

Аж голос жінки однієї, може, вона сама верховода тієї високої комісії і була, тишу тую, як лезом, різонув:

– Що ж робить?!

Устав Серафин, але шапки не зняв:

– А що хочете, те і робіть. Усе моє добро – на мені. А хата – самі знаєте, де моя хата.

І сів ізнову на стілець свій підсудний.

Мудровать стала комісія. Перемовляться поміж собою почали. Серафинові вийти на хвилину звеліли. Але скоро і назад покликали.

І був присуд комісії такий. Враховуючи його нужденність, Серафина в тюрму не запроторювать. А позаяк це вперше із ним таке сталося, то зоставить його іще два роки на своїм посту, тобто торф видавать, до пенсії добуть. Тілько зарплати йому уже на руки не видаватимуть, а зоставлятимуть у бухгалтерії, щоби покрить оті дві тисячі рублів.

Опісля Серафин-скрипаль – іще два роки видавав торф в “Уляні”. І це закономірно. Адже Серафин не мислив і не уявляв свого життя без “Уляни”. Так само, як і “Уляна” не уявлялась і не мислилась без Серафина-скрипаля.

Одного пізньоосіннього моросявого вечора, усі вибрані Серафинові документи на оформлення пенсії уже перебували в роботі, Серафин вийшов на цументований поріг “Уляни”, зачепивсь правою ногою за гострий ріг сходинки та й упав долі. Хтось спробував підвести його, але Серафин не піддавався. Покликали лікаря, який щойно зайшов до закладу і стояв поки що біля буфета. Лікар у професійнім поспіху припав, схилився над Серафином. Хтось присвічував ліхтариком. Лікар прикладав своє вухо до широких Серафинових грудей. Потому високо д’горі підняв його ліву руку і зчавив у тім місці, де намацують пульс, своєю рукою. Довкола уже зібралися, у причаєнім очікуванні застигли люди.

Се була висока мить довіри лікареві.

– По-моєму, він уже бездиханний... – по довгій павзі тільки і ска­зав лікар.

А через тиждень чайну “Уляну” назавжди, навічно закрили. По причині урочистого відкриття у нашому селищі міського типу нового ресторану, про що повідомляла і місцева преса.

Іще через зиму почали розбирать вузькоколійку, і довіз, як рівно ж і видача торфу у нашім селі припинилися.

Усі ми є діти свого часу і свого віку. Й завжди співзалежні від обставин. І як змінюється час, як змінюються обставини, так і наша роля у грі відпадає.

Усе відходить. І один тільки спомин о тім у піднебеснім просторі перебуває.


Пригоди і переживання друга мого дитинства Павла, що потому був одружений на Огольці Волохатій і пішов був до неї у прийми жить, можуть скласти цілу гостросюжетну повість, і десь то іще носиться вона у повітрі.

У хаті, де Павло перебував у приймах, було троє чи й четверо жінок, і з усіма ними він воював, вів безперестанну боротьбу. Можна тільки уявить собі, яка то була до краю напружена, що о кожній миті могла зірватися, розбуянням пристрастей вибухнути, ситуація.

Одного сонячного літнього ранку, коли ясне скісне проміння крізь великі шпарки освітлювало засторонок і тік у клуні, зайшов Павло у тую клуню, щоби узять ровера та й на роботу ним їхать. “Добра штука лісапет, ж... а їде, ноги – нєт”. Узяв він ровера, до дверей прочинених веде. Дивиться, глянь, аж на току маленький клумачок біліє. Він підняв його та й до кишені поклав, поки що буде. На ровера сів, від’їхав, може, з верству, але цікавість муляє його: “А шо то воно за клумачок, шо в нім?” Зупинив ровера, з кишені клумачок вийняв, хустинку розв’язав. Глядь: аж там гроші, пака – не мала. Павло у рів під кущ, під калину зійшов, та й ну перелічувать їх. Овва! Дев’ятсот вісімдесят рублів. А рік тоді, здається, ішов, рухався 1966-ий. І гроші то були іще великі. Можна тільки уявить, яким блиском заіскрилися Павлові очі, як ушвидчено заносились серце його. Щойно прокинувшись уранці, він мудровав, мізки собі сушив, де би його карбованця стрельнуть, щоби на пляшку із ким скластися, да похмелиться після вчорашнього перепою. А тут тобі і на...

На роботу, ясна річ, в той день Павло вже не пішов. Ровера завів у клуню до дядька Максима на центрі села, а сам – до “Уляни”.

Сказати, що штири дні Павло пив непробудно і до хати не з’являвсь – це ще нічого, вважай, не сказать. Зранку й до пізнього вечора, скільки й функціонувала “Уляна”, не виходив Павло із сього прекрасного культурного закладу. Й усі столи постійно були зайняті, за ними сиділи найперші Павлові друзі й однодумці, близькі, ближчі й далекі родичі, усі бажаючі. Фундував Павло. “Павло усі столи зайняв”, – розводила руками буфетниця, якщо хтось хотів гарячої страви посьорбать. Се були празникові весільні дні в історії “Уляни”. Дивно, але нікому в голову і здогад не вдарив, не побіг: “А відкіля ж у Павла гроші взялись?”

А тим часом на супротивному жіночому березі події розгорталися ось яким чином.

Поки що хатні своєї великої потері не обнародували. Може, не хотіли, боялись до такої великої суми признаться. Але баба Пріська, мати Павлової тещі, вісімдесятилітня, яка й призналась до сих грошей, як збирачка їх і власниця, пішла поки що в Озірці, чи й в Медведівку саму до гадальниці, прозорливиці, ясновидиці однієї. Вона на карти кидала, і карти в неї все точно показували, як карта упаде, так і правду скаже.

І от карта показала: гроші далеко від дому не пішли. Вийшла Пріська від гадальниці, ясновидиці тієї, а по дорозі додому і розмишлять собі стала, хто ж серед сусідів і змій найлютіший може буть. Ах, уже найзліших злодіяк, як Маркові діти і у цілім світі не знайти.

Прийшла, повернулась стара Пріська додому. Перед іконою навколішки впала, у прокльонах тяжких ік землі припала, Маркових дітей клене, на чім світ стоїть.

Аж під ту пору і Павло додому в прийми заявивсь. І щойно в хату уступив, так і наткнувсь одразу на тую картину, як баба Пріська Маркових дітей проклинає. Слухає він, слухає, і лукавинки навколо його дрижачих з перепою вуст так і гарцюють, так і міняться. Не втримався нарешті Павло. Ногою звільна ззаду штурхнув Пріську та й каже сердито:

– Ах, пощо ж ти, стара відьмо, да невинних діточок так тяжко кленеш, проклинаєш. Пощо зайвий гріх на свою душу береш.

– Ось ваші гроші! – з насміхом вигукнув Павло. Й тут же із кишені виволік жмуток грошей, білетів казначейських, вартістю номінальною якою хоч – троячки і п’ятачки тут були, червоніли десятки, двадцятип’ятки мінилися...

Вигорнув їх усіх на підлогу, перемішав руками жужмом. Мішає і сміється. А тут вже й хатні усі обступили його. Очі подивуванням сильним в кожного заіскрилися від розгублення.

– Хто хоче грошей?! – запитально викличне вигукнув Павло. – Беріть, скільки кому треба і хто скільки може взять. Але знайте, чия рука до грошей сих потягнеться, дак та рука і відлетить.

І тут Павло вхопив моментально із закутка сокиру та й став очікувально із нею над грішми.

– Так що, нікому гроші не треба? – ізнов запитально виклично сказав, у вічі кожній із них зазираючи. А насміх, лукавинки, бісики так і гарцюють довкола вуст його. – Значить, ніхто грошей не хоче, нікому вони не потрібні. Тоді я сі гроші заберу собі!

Й, у жмуток ті зіжмакані папірці згорнувши, Павло почав засувать, спроваджувать їх до своєї кишені.

Довго й не затримувався у хаті. До дверей шмигнув – і щез в теплих обіймах літнього запахущого вечора. Десь то собаки тільки завили, завалували, до неба віщуючи.

Наступного дня Павло пив і фундував в “Уляні” іще до полудня. О полудні він зваливсь із стільця і норчаком плюхнувся під стіл. Як неживий зробивсь. Посинів увесь з лиця. Ані кровиночки в нім не просвічувалось. Тут же льотом Павла підібрали на мотоцикл і повезли додому, назад у прийми. Здогадуватись і висновувать можна було, що то справа рук дружининої агентури. Мені і сам Павло потому сей здогад висловив. Із нього, як у непритомности перебував, іще витрусили триста дев’яносто карбованців.
В “Уляні” й побіля “Уляни” часто можна було спостерігать картини дивні, нереальні майже, фантасмагоричні, сказати б. Й такі, що в оцінки звичайної людини, будівника світлого майбутнього, не влягалися, тут звершувалися дії протиприродні, учинки нелогічні. Тут можна було бачить, як старший лейтенант міліції у формі своїй синій із золотими зірочками, стоїчно на ногах своїх тримаючись іще, у когось то цивільного просив позичити п’ятачку, і коли той уручив у руки сьому стражеві порядку синенький папірець, дак страж сей тут же на очах усіх захмелілих і роздер виклично сей казначейський білет, викликавши на лиці кожного пияка приголомшуюче нерозуміння, ба, й несприйняття своїм розсудком цього учинку.

Іншого знов разу на порозі “Уляни” стояв один місцевий наставник молодих поколінь і прямо із шийки, із горла бомби (важкої трьохчетвертної пляшки) дудлив густе червоне вино. І що не ковток, що не вип’є, так воно назад і ллється, вертається, мети своєї, призначення, куди спрямоване, не досягає. А він, настирний, од мети своєї, од цілі, не одступає. Силою сам себе пить далі заставляє. І примовляє, приказує при тім іще:

– А ніт же, сказав тобі, що підеш, полізеш...

І так ґвалтував себе, нещасну плоть свою, аж поки пляшка геть не спорожніла, й назад з утроби уже не виливалось.

Іншого ізнов разу бачили, як сей наставник, штани спустивши, сидів перед порогом “Уляни” серед білого дня і покректував, сам, звичайно, уже того не відаючи й не бачачи, де він сидить, і що чинить і що з ним діється.
Це із переказів. А в 70-х роках, уже перед самим закриттям “Уляни”, перед зникненням її зі світа сього, коли золотий вік для нашого села завершувався, одного густого темного, хоч в око стрель, вечора я зайшов був випадком до “Уляни” – і перед зором моїм така панорама одкрилася. “О, мама, моя мама! Какая панорама!”

У кутку за крайнім столом сиділи сільські функціонери середньої ланки. І дядько Максим коло них терся, стояв. Й на увесь голос доказував їм, що позапартійний більшовик (він себе вважав позапартійним більшовиком і гордився з того) набагато вартніший, більшу ціну становить, аніж більшовик партійний, тобто стопроцентовий комуніст. І ганив їх усіх, матюкав, на чім світ стоїть, нащо вони його із закритих партійних зборів на руках своїх винесли, коли упирався він добровільно вийти (“Ах, без мене радитесь, сучі діти, як господарку перевести!..)”.

Лиця усіх були бездумно байдужі. І це так сильно контрастувало із зактивізованим лицем дядька Максима. Кожна рисочка, зморщечка кожна, й кожна прожилка на нім пульсували. Відтак один функціонер бере кусник домашнього сала із мисочки (в “Уляну” часто і свою закуску приносили із собою, як і пійло домашнє приносили) і починає розтирати тим салом свої червоні щоки. Розтирає поволі, але довго й аж захоплено. Лице вже виблискує і світиться проти електрики жиром, а він тре й тре... І момент сей, і функціонерова доцільна чи не усвідомлювана, але дивна для мене дія кладуть у моїй свідомости міцний відбиток.
Про нашу “Уляну” пішла, стала слава аж на цілий край. Про неї знали в усіх довколишніх селах, по хуторах і містечках. І хто хоч раз побував тут, випадком, може, зазирнув, ускочив собі випадком на хвилинку, то неодмінно затримувався і надовше. І вже опісля заповітною мрією, високою ціллю усього його життя, а де б і не був він, і що б не робив, ставало, як би то його ізнов по­тра­пить до “Уляни”.

Такі магічні чаровладні властивости мала наша “Уляна”, таку незви­чайну притягувальну силу в арсеналі і в активі своїм містила.

“Уляна” – було улюблене місце усіх дооколишніх лісників. Переважно вони приїжджали у наше село верхи на своїх конях, рідше – підводами. Коней своїх вони прив’язували біля стовбурів дерев, що росли колись у панському саду, але як повстала у цім місці “Уляна”, то дорогу розширили, і сі дерева відійшли ніби до придорожної смуги.

Се були надзвичайно терплячі коні. Вони знали, куди їдуть і скільки їм доведеться ждати на прив’язі. Бо не на те лісники з такої глибокої лісової далечини перлися, рипались, щоби зайти в “Уляну” та й через годину ізвідси вийти. Якщо ж із лісниками вступав у контакт хтось із місцевих функціонерів середньої ланки чи хтось із інших впливових вищого рівня, то тогді посиденьки затягувалися надовго, аж до полуночі деколи. І коні тогді у темені густій вечора пізньоосіннього головами своїми, лицями своїми благородними надто у з’яві вищої краси усесвітової (ах, це пізніше уже в передмові до книжки віршів я прочитав, що в одного великого поета лице в погляді його до кінського подібне було, і мене потому так манливо кортітиме розглядувать се своєрідне лице і погляд пильний, виразно сконцентрований, як з’яву високої краси!) й поглядами сумними нетерплячими вже тягнулися до байдужно-легковажних електричних “Уляниних” очей-вікон. Відтак коні починали іржати. І в іржанні закличнім їхнім над селом розлягався настрій суму і поклику усесвітового...

А в “Уляні” запальні речі тільки-но сягали свого апогею. Як мед-горілка й інші міцні напої вливалися, текли через вуста в утробу лісників, так речі солодкі виливалися із вуст їхніх. Про що можуть говорити лісники поміж собою, або із стороннім кимось, якщо зійдуться до гурту? Та, звичайно ж, про ліс. Про ліс і тільки про ліс. Але ви помилятиметесь, шановний читальнику, якщо вважаєте, що лісники висловлюють свою любов до лісу і своє захоплення живою природою цілковито таким чином, як се зображувати наш брат уподобав у тих чисельних нарисах про представників цієї гуманної природолюбної і природоохоронної професії, що їх у тисячнім, мільйоннім числі друкували наші газети і журнали, передавали радіо й телевізія. Там серце лісника, його любов до лісу передаються, описуються приблизно отак.

Ось ранок на узліссі. Зійшло сонце і засріблилась роса на широкому листі дуба. На галявину вибігає сірий заєць, а на піщаній лісовій дорозі показався веприк, з кущів подає голос перепілочка... А ось і лісник виходить, з’являється та милується усім тим.

Насправді у житті це далеко не так буває. Мені доводилось спостерігать життя декотрих лісників зблизька, і повірте, шановний читальнику, що любов лісників до лісу зовсім інакша, одмінна, як словесна любов у поетів.

Якось у застійні часи я прочитав був у московському журналі “Крокодил” одну невеличку замітку про любов лісника до лісу (стилізація під прозу російського письменника Івана Тургенєва). І та замітка (єдина із всього читаного, слуханого і баченого на цю тему) вразила своїм реалізмом і глибоким психологізмом у розкритті внутрішнього світу лісника, як полюбляли іще донедавна висловлюватись наші шановні літературознавці. Приблизно отака картина там зображувалась.

Ось ранок літній у лісі. Світає. Й лісник оден красу природи спостерігає, завважує. Зійшло сонце, і на широкому листі кремез­ного дуба-сотенника роса засіяла, сріблиться. Ось на піщану лісову дорогу вийшла косулька-четвертачка, двадцятип’ятирублівка тобто, а лісову галявину перебігає зайчик-п’ятачок, на озеро випливають і кахкають дикі качки-троячки, се якщо оптом їх збувать... і т.д.

Хороша правдива така замітка була надрукована у журналі “Крокодил”. Вона психологічно проникливо відтворювала внутрішній світ лісника, його любов до лісу і палку закоханість у живу природу.

Якщо ви уявите, що наші лісники в солодких речах своїх, у бесідах задушевних саме отаким чином висловлювали свою безмежну любов до живої природи, то не помилитесь. Стіни “Уляни” слухали ті речі. “Уляна” була улюбленим місцем від­починку лісників.

Якось то одного разу у наш сільський будинок культури приїхали актори із обласного центру. Вони концерт нашим поселянам давали, культуру в маси несли. Серед них був і один ілюзіоніст, що своїми штуками буквально загіпнотизував наших славних трударів. Він усе платочка одного синенького із кишені виймав, а з того платочка одного аж шість платочків на очах у публіки робилося, і всі платочки були різнокольоровими. Й інші штуки показував.

По концерті прямо зі сцени із групою побратимів зайшов той ілюзіоніст, звісно, в “Уляну”, і сам того не відаючи, не зчувся, як “Уляна” загіпнотизувала його.

І де потому не гастролював той ілюзіоніст, в яких тільки краях не бував, не в одному закладі подібного типу одпочивать йому після роботи, тобто гіпнотизування, доводилось, але нігде не приходило до нього таке міцне поетичне сп’яніння, як в “Уляні”. В це можна було б і не повірить, якби не переконливі докази. Ілюзіоніст той потому інкогніто не раз навідувався в нашу “Уляну”. Бачить то його наші сельчани бачили, але не впізнавали, бо перевдягнутий він був. Та й гіпнотичні імпульси невпізнавання, може, випромінював.

Аж то одного разу навпроти сього прибульця за столом сидів наш Михтодь Камбала, сліпий на одне око. Жоден гіпноз не брав нашого Михтодя.

Після котроїсь то чарки став наш Михтодь пильно прома­цувать незнайомця своїм ясним проникливим оком. Промацу­вав, промацував, да й не здержався:

– А скажіть, чи не ви ото минулого року у нашім клюбі штуки показували, людей затуманювали?. Платочки викидали?..

Посміхнувся приходько той задоволено й опісля павзи багатозначної каже:

– А було, було таке...

Потому пили вони з Михтодьом Камбалою вже разом. І знову після якої то чарки (сліпий Михтодь у тім клявся, голову навідріз давав) й зізнався йому ілюзіоніст той, як палко покохав він “Уляну” з першого разу. Це було закохання якби з першого погляду, що от не може він тепер без неї, щоби не побувать тут хоч раз на місяць, такого міцного поетичного сп’яніння він ніде не зазнавав, не звідував, сей актор. Й такі потім сильні переживання на нього находили, такі видіння з’являлись, що аби но завалявся гріш який і час, так і виривався він із цупких обіймів города і буденности, гіпнотизування тобто, і одна лиш ілюзія, мрія одна у воздусі витала, носилась, фата моргана, марево на видноколі мріло, “Уляна” наша. І се магічне слово в дорогу кликало, і він збиравсь і їхав, інкогніто.

У потаємному своєму зізнавсь Михтодьові Камбалі ілюзіоніст, а вже Михтодь розніс теє зізнання по селу.

Як сказано уже було, нашу “Уляну” знали і любили відпо­чивать у її затишнім куточку чоловіки з дооколишніх сіл, хуторів і містечок. І коли пропадав у якійсь стороні чоловік, ну от пішов із дому чи то на базар, чи то за потрібкою якою, чи без потрібки чоловік – і не повернувся додому, не стало якби його. День нема, другий нема... Таке буває в усі часи і за всякої власти таке трапляється. То вірна дружинонька пропажі, а й родичі його у першу чергу рухалися, спрямовувались до “Уляни”.

І як тут не виявиться його, вияснено буде, що не бував тут такий за ознаками своїми, то тоді тільки зідхають означеніш і в іншому напрямку вже починають рухатись думки шукачів, й інше спрямування дістає пошук їхній.
У 50-ті роки через наше село у сльозливу ранньоосінню пору безперервними потоками рухались мокрі воєнні машини різних модифікацій, були серед них і такі машини, що як човен, чайка як на форму (казали, вони от рухаються по тверді земній, як машини, а по воді пливуть як човни, як чайки – і це викликало сильне подивування в серцях молодих поколінь, в душах дітваків і підлітків), рухалися танки, аж земля двигтіла, носилась, і увесь світ ставав, як суцільне ревисько, одне слово, як коли ішли воєнні маневри, то нашу “Уляну” масово відвідували офіцери, і на її тьмяно-блідих стінах та на стелі прокурених відбилося сяяння їх золотих погонів і зірочок. Раз побувавши тут, декотрі із них потому приїздили на своїх яскраво сивих “бобиках” аж з полігону, з-під самого Тучина аж посидіть в “Уляні” темними осінніми вечорами.

Якоїсь то, котроїсь то із таких маневрових осеней через наше село їхали два генерали. Мало сказать, їхали. Це ще не все, це ще нічого не сказать. Сі два генерали ночували в нашому селі. І, звісно ж, відпочивали в “Уляні”. І сподобалась вона їм. І ця подія новою значимістю наповнила наше поселення, в новий високий рівень піднесла його історію. Бо найдіть доокруж якесь поселення у нашім убогім краї, щоб у нім ночував хоч один генерал, а в нас – аж два зразу. І ся значимість виснула над нашим селом довго, тривалий час, роками й десятиліттями, високо підносячи дух погордливости кожного нашого поселянина. Тривало так аж до тих пір, поки не дійшла до нас новина, що один виходець із нашого села, вірніш, із хутора десь то в Хабаровськім краї став справдешнім генералом, тобто вознісся до генеральського чину. І ся нова значимість де то на другий план витіснила тую першу значимість, що у нашому селі два генерали ночували.

Але вернімось іще до тих двох перших генералів. Десь то по другім році по їхнім переїзді через наше село розійшлася була чутка, що ось уже два чи й три рази бачили, як ті двоє генералів, перевдягнуті в цивільне, звичайно, сиділи в “Уляні”, горілку і наливку попивали, а в павзах між цим ділом вели свою неспішну генеральську розмову, і лиця їхні були замислені. Глухуватий Оверко і розніс по селу ту чутку, що нібито йому сліпий Михтодь Камбала розказував, як він бачив на своє власне засклене ліве око увечері в “Уляні” й упізнав їх. Й приказаться хотів, да от не одважився.

Тут би й час, павза у писанні якраз настала, і вибачитись перед читальником за такі довжелезні відступи уліво чи вправо – і так, і так можна вважать. Мовляв, якщо мова про подорож у Прибалтику, то й показуй нам її скоріш, а не розпросторюйся у споминах своїх. Так то воно, може, і так. Але одне одне тягне. Думка думку поганяє. Й один образ другий образ будить. І спомин на спомин нанизується.

Але у місці оцім і застереження, роз’яснення, тлумачення чи міркування, а як хочете і назвіть, і вважайте, напрошується.

Річ то в тім, – се із власного невеличкого мандрованого досвіду висновувать можу, а й досвід інших подорожан про те засвідчує, – що мандри розпочинаються не тоді власне, коли ми сідаємо у вагон, автобус, пароплав, рухаємось коли, і манлива далина до нас наближається, простір свій безмежний перед зором нашим розстеляючи, а значно раніш, щойно ми уперше про мандри подумали, й думка наша у тім напрямі до уреальнення пішла, рухатись почала. Уже тоді наш дух перебуває у незвичайнім піднесенні. Як також і цінність мандрів не тільки в тих картинах, що їх нам далина відкриває, а й в усіх споминах, в думанні самім, що наразі сутністю нашою цілою править у передчутті мандрів. Цінність сих сильних переживань із мандрівкою, з усім процесом подорожування в’яжеться чином найбезпосереднішим. Бо не було б мандрівки, то й не було б спонуки до активізації душевної і смислової роботи нашої особистости. Отже, усе, що з’являється в цей час у нашім образно-мислячім апараті, хай то плід нашої уяви, як і спомину чи думання записувать треба – воно невід’ємний результат, наслідок мандрівки, яку звершить ви собі намислили. Усе воно із’являється завдяки подорожуванню от сьому. Думки і спомини у передчутті мандрів.


* * *

Отже, все-таки де то перервалась послідовність нашого проглядування. Ага, у тім моменті, як між розглядуванням мапи й клопотами господарськими я на лежанці відпочивав. І в павзі спогадувалась мені хутірська наша сусідка Мар’я і її доброзичливе застереження, щоби не брав я ніколи в дорогу нових штанів, а тілько старі, бо нові можуть у дорозі здерти – старих не здеруть.

Ах, Мар’є, Мар’є! Дорога моя людино! Уже за далиною ваша доброзичлива душа. Але можете бути спокійні у своїй турботі за мене. Мої от нові штани не тілько постаріли, а й здерлися уже. Підтримувати у латках їх уже було несила, тобто річ прийшла, наблизилась до своєї межі. Латки чіплять вже нікуди. Упевнений, що такий висновок зробив би і кравець Акакія Акакійовича Петрович щодо моїх штанів, як він зробив був щодо шинелі свого знаменитого клієнта – нещасника.

Після отих у мене вже другі штани завелися, матер’ял не згірший, але темно-сивий уже, їх пошили мені в одному київському ательє, де я іще мав конфліктну ситуацію із кравцем. Але й вони уже зістарились, до тієї межі наблизились, що безпечно у них в мандри вирушать – не здеруть в дорозі. Але тут думка моя далі крізь дозволене пішла, – а що як і здеруть? Ану ж трапиться, станеться таке неймовірне? І раптом діткнулась думання мого гостра, як лезо, і гола, наче немовля, реальність: це ж єдині у мене штани для міста, окрім робочих латаних для хутора.

І тут спогад одразу до думання долучивсь. Якось то на коротких хвилях мого транзистора “Россия-303” слухав я “з того берега” і запам’ятав інформацію. Коли 1965 року арештували у Москві і судили Андрія Синявського, то прокуратор, чи, може, слідчий, визначаючи рівень причетности його до художнього світу, з подивуванням вигукнув: “Да какой он писатель, если у него одни штаны?!”

Се ж що виходить, що і мене уже судить можна.

Але я міг би мати і другі штани, якби раніш не шкодував грошей – на хатину збирав, – а зраджував свою затію. У часи навіть в пере­будовні уже, в магазинах іще покотьолами різнокольровими лежала усяка матерія. Але коли спохватився я, зваживсь од хатини кошт одірвать, то було вже пізно. Матерії не стало.

І от жаль і переляк одночасно женуть мою свідомість до межі невідомости. А що як направду здеруть? Із шапками, із сорочками, із плащами, із шкарпетками, із туфлями і черевиками у мене справи іще веселіші. Хоч стареньке, але є запасне. Із штанами доживсь до ручки.

Таке катастрофічне становище склалося у мене і з дорожньою сумкою. Я її купив був за 18 карбованців навесні 1976 року, коли її попередницю було украдено. Вірніш, не вкрадено, а позоставив її я у багажнику таксі. В одній сердечній справі я того ранку спішно мчав таксі із міста у містечко, із пункту А тобто у пункт В. У кінцевім пункті я, струшуючи із себе нетерпеливість, в поспіху вискакую із машини, а сумка залишається у багажнику. Увага на сконцентроване переметнулась, а деталь та й випала. Таке в житті у нас інколи трапляється, коли головне спрямування із нашої пам’яти деталі витісняє. І лиш потім осягаємо ми, що деталі ці незамінні. Сучасний ритм життя неухильно нещадно роздроблює нашу цілісність.

У сумці нічого не було такого особливого, скарбів не містилось. Дрібні ужиткові речі. Книжка іще “Дари лісів України” та писання деяке моє із зазначеною адресою. Жаль просто було сумки, як речі, до якої звик. Я звертався до управи автобусної станції, але з’ясувать того таксиста не з’ясували. Я у місті на стовпах порозвішував прохання повернути сумку за винагороду. Чоловік той не відгукнувся. Мені казали знайомі:

– Якщо у сумці є адреса – він неодмінно тобі напише. Водії забобонні.

Я чекав. Але, схоже, що той водій уже позбувся усіляких забобонів.

Мені і тепер жаль інколи тієї сумки, хоча її наступниця довгі роки служила мені вірно, поки не зістарилась. Я незчисленне число разів зшивав її. Ручки стали – суцільна сув’язь, одне багулля із чорних ниток. Як несеш сумку, то багулля те в руці опиняється затиснуте, й ніхто його не бачить, не завважує, але в моменті, коли сумку на землю, долі становиш, так погляди присутніх поблизу людей на сумці моїй схрещуються, перетинаються. Й ніяковість сковує сутність твою й у закуток відсторонености повергає.

Треба мінять сумку. Це на початку перебудови я і мав такий намір. На найнеобхідніше я все-таки виділяю гроші із фонду хати. Проте я у пошуку сумки був перебірливим. Мене влаштовувала би тільки така сумка, як моя стара. Тобто ні велика, ні мала – домірна. І це мало практичне значення в дорозі. Я вільно міг поставити її під ноги спереду, і за ноги ззаду в автобусі. Трохи більша сумка уже таким чином не вміститься. А скільки я не розглядував у магазинах сумок, та всі вони були уже більші, нових модифікацій. І кожного разу тоді думав я: “Ах, як би лекше було на світі жить, якби необхідні в ужитку речі виготовлялись однакові протягом тривалого часу, одну модель, один взірець мали”. Людина ж звикає до речі. І коли все-таки настане час прощатись із старою річчю, як влекшувала б у нашій свідомости цей момент, певність того, що от зберешся на гроші, підеш та можеш таку саму нову річ купить. Коби ж так! Але в нас як. Не встиг ти іще новою річчю натішитись, звикнути до неї, зростися із нею, як її побра­тимське плем’я уже й щезає зі світа. Нові моделі, нові модифікації женуть. В сто крат гірші й незручні в ужитку.

Сю істину, вірніш, закономірність житейську нашу мені засвоїть треба було і брать дорожну сумку, яку перед очі становили. Я ж і тут момент проґавив. Сумок не стало ніяких.

У мене теплилася іще надія, що, може, за якусь доступну плату я куплю собі дорожну сумку у Прибалтиці. Тому старої вирішив не брать, а скласти свої найперші найнеобхідніші речі у сумочку із матерії, її був купив якось на Лук’янівському ринку в Київі у однієї бабусі за три карбованці. Речі не які там – бритва, мапа, щоб у дорозі розглядувать, сім головок часнику (по головці на день, за тижднь сподіваюсь і повернуться), сестра обіцяла кришанчик копченого сала, таблетки адельфанту від гіпертонії, буханець хліба щоб не забуть.

Своє воно безпечніше, аніж в чергах по чужих краях вистоювать, – ліпше за той час подивиться щось. Пожиток собі такий. Пообіцяли ще фотоапарата дать, позичить. Щось цікаве зафіксувать. А все одно місце в торбинці і зайве залишилось.

Піджачок у мене нівроку старенький. Сорочка новіша. Але вже хто полізе до тіла її здирать. Плащик незавидний. Років сім тому купив я його за двадцять карбованців у магазині за зниже­ними цінами. Й вірно служить він мені. За ці роки я разів п’ять прав його, унаслідок чого із сірого істотно побілів, як те вибілене біля річки на сонці полотно став. Уже ж хто посягне. Була ще кепочка в мене де-голівка взірця 1975 року. Усередині теж полатана. Ах, тітко Мар’є, будьте певні, невже хто з голови зірве. Які прекрасні на мені строї! Сам собі тішусь.

Усе осмислено, усе підготовлено. Паперу трошки да ручку б іще не забуть. Щоб цікаву з’яву де в дорозі або спалах думки ясний записать. Пам’ять уже старіється і не все береже. Але то не біда. Казав же колись замолоду, цінність має тільки те, що за пам’ять зачеплюється, а вивітрюється – неістотне, як художнє.

Я у всеозброєнні, думка моя уперед іде, я впритул до власне дороги підступаю. Треба брать квиток. Із першого жовтня по половинній платі.. Далі розмишляю собі. Якщо їхать, то за двома зайцями. У Прибалтику через Ленінград, ах, через Санкт-Петербург уже, щоб і Ленінград, а й, ні, Санкт-Петербург подивиться заодне.

Назад відступу нема. Смілість города бере, як кажуть наші сусіди і “старші брати”. І як сказав був 20 грудня 1964 року у Владивостоці у Золотім Розі бувалий морський вовк Сєня Арсенькін. На тім я зупиняюсь. І тільки зупинивсь на тім, так і уява моя побігла: я от до Санкт-Петербургу під’їжджаю. А попереду кадр із фільму біжить. Як князь Мішкін із Швейцарії чи ізвідки там до вологого Санкт-Петербургу зі своєю торбинкою під’їжджає. Кашляє, й випар сірий одчаю із його грудей випурхує. Це уже потому я прочитаю у вірші Бориса Пастернака про синій прозорий клумачок, що його виносить хворий із лікарні.

Потому я іще згадав із оповідання Чехова, як голодні бики одного купця вперше й востаннє в сизій поранковій імлі на початку Пилипівки милувалися золотоверхими куполами велич­них соборів Санкт-Петербургу. Чи побіжить таке й перед моїм зором, коли і я наближатимусь до того міста.


Але поки що я стою перед касою попереднього продажу квитків.

– А як би можна купить квиток до Санкт-Петербургу? – чітко й виразно вимовляючи назву міста, кажу я.

Касирка посміхається тихо сама до себе. Так дивно в сучасних умовах ся стара назва міста стала звучать, аж самому не віриться. Начебто оте перейменування на насміх учинено, а не направду.

І тут я пригадую бувальщину, може, анекдот, що його мені був у застійні часи переповідав один старий каторжанин.

– А ты откудова приехал? – запитує грузин в одного прибульця чи то на базарі, а й де би то не було.

– Із Ленінграда, – гордо відповідає прибулець.

– Лынынгард, Лынынград... – перепитує заінтриговано грузин, й думка його у здогадах б’ється, на лице пульсування засмаглих зморшок наганяючи. – Пастой, пастой... А как этот город раньше назывался?

– Санкт-Петербург.

– Ах, да Санкт-Петербург, Санкт-Петербург... Знаю, знаю... Помню... – печать осяяння набігає на лице грузина, зморшки випростовуючи. І він ошелешує прибульця спрагою нового подивування: – А скажи, душа лубезный... Это у вас в 1917 году 25 октября была произошла одна какая-то заварушка? Антересно знать, чем она кончилась?

Касирка квитка мені попередньо не виписала, але в книгу заявок на 1-е жовтня прізвище моє вписала.

Отже, треба квапитись. Я поспішаю. Повертаюсь іще на хутір і збираю свою торбинку. Отут уже поспішати небезпечно. У поспіху завжди щось забудеш. Дрібничку якусь, а забудеш. Із віком, із старінням ся вада спостерігається за мною усе частіше. І кожного разу сумом відгукується в серці. Ах, це старість іде, розпач і розгублення наперед свого гінця висилають – забутливість.

Така жовта осіння ясність загусає навкруги. Довкола хати товар чужий обідком обступив. Це ж ізнов ламатимуть і плюндру­ватимуть? Ах, нехай! Все одно вже не втриматись у родинному осідку милому. Стільки літ напружуючись, в активізації усіх сил своїх стримував сю цитадель від падіння заради того тільки, щоб ізвідси піти. Людина вік живе, щоб померти. Але вона увесь вік трудиться заради того, щоб убезпечити хоч тиху мирну старість. У нас же людина цілий вік трудилась, щоб у старі літа, безпо­мічною ставши, ще й голою, як мантачка, залишитись. Розбійники із великої дороги напали на неї та й пограбували. Така сумна прикмета сучасности. Така гірка реальність, перед стіною якої опинились ті, кому допоки випало жить.


Узавтра понеділок. У понеділок їхати, виходить із дому, хутір на розтерзання полишать. Але я роблю сей крок. Вичікую тільки, щоби пастухи свою худобу відігнали трохи подалі від хати, щоб не підглядували, де я ключа покладу, заховаю. Нехай уже зав­важують мене, як я від хати відходжу. Я іду, не оглядаючись на хату, у густім осіннім золоті. І тут жах, переляк із далини лине, на мене нагортається, накочується. Се ж не в молоді літа у мандри вирушать. Старість лякає. Й ситуація не та. Світ неспокійний став. Та й в офіційній інформації із Москви стільки різного негативного наговорено про прибалтів було, що на місці там не бувши, справжнього реального стану речей не знаючи, чому б і не схили­тись у бік того, про що тобі настійно методично й послідовно втовкмачують. Тобто що прибалти – люди вкрай егоїстичні, егоцентристи від першого дня народження й в усі дні свойого подальшого життя. Що протизаконники й мало не розбійники вони. Та основна вада їхня все-таки у тім лежить, що окрім себе, вони нікого іншого, ніякий інший народ тобто, визнавать не хочуть. Прикиньте самі, що коли людину в лице не бачиш, а вам постійно настійно у вуха ваші твердять про ту людину, то хочеш не хочеш, а трошки воно і діє.

Я до чого веду. Я сказать хочу, що було в мене унаслідок з’ясованих міркувань упереджене ставлення до прибалтів. Справді, побоювався я, щоб не напав там хто на мене із місцевого населення, із місцевих поселян та не побив. Цього я боявся. Але ще дужче боявся я, що розгублюсь я в тім краї опівнічнім, виходу не зайду. Бо мови їхньої не знаю. А скільки я начувавсь, що там визнають тілько свою, їхню себто мову, й ніякої іншої більш.

Се ж не те, що Ленінград і ленінградці. Се про ленінградців зі студентських літ, а й із шкільних, із дитячих літ іще я багато начу­вавсь, які вони усі виховані, да культурні сильно, да спочутливі до кожного прибульця. Усе тобі розкажуть, да покажуть, усе чисто, як куди проїхать і де що взять. Щоправда, якось приятель мій, який у Ленінград їздив у сердечних справах, свататись, пробував мене переконувать у супротивному, на доказ розувірення мого такий от факт наводячи.

Зайшов він був там, у Ленінграді, у молочний магазин та й питає, по чім кефір, а продавщиця, торгівка і відказує йому:

– Што, бельмы повылазили?..

Вона до того се сказала, що там же написи до зразка кожного зазначеного продукту повиставлювані, от треба було узять да й прочитать перш, аніж із своїм запитанням у душу пхатися.

Та мало яких у житті випадків може буть, і сей переповіданий приятелем випадок ув очі мої тіні на Ленінград і ленінградців не кинув. Так багато позитивного іще передніше начувавсь про їхню культуру. Прибалтика ж лякала мене, надто корінні поселяни її, бо про них начувавсь я багато негативного. Що вони іще насміх беруть того прибульця, хто не зодягнений по-сучасному, по-модному. Се, забачивши мене у такій старій благій одежі, яким іще лакишмоном, страхопудом, опудалом обізвуть мене, коли заявлюсь я перед їхні очі ясні.

У селі я зупиняюсь у сестриному домі. Я так роблю інколи, щоб от не в понеділок чи тринадцятого там числа вирушать у дорогу, а передніше з хутора виходив, вибиравсь, і от день той, що його усі обминають, у замкненім ніби колі опиниться, а не в кінці лінії, щоб не на краю стрічки той день стояв.

У сестриному домі говорять про церкву, її щойно збудували. Але там така ворожда витворилась, що не місцем молитви стало місце храму, а місцем розбрату. Камінь спотикання. Чи буть їй автокефальною, щоби молитись рідною мовою, чи підпорядко­ваною до Московського патріярхату буть. Ось на якім полі при­страсти розбуюють, а не на смиренному полі затухають, стишу­ються людські пристрасти.

Я слухаю ті розповіді, а із пам’яти людської, із історії пробі­гають перед моєю уявою картини.

Наша церква була збудована 1848 року за пана Трибуховського. Вимурувана із цегли.

Як розказували.

У Дворищі за селом тоді була цегельня. Пригадую, як до школи у тім місці через городнисько ходив, то скрізь червоні густо замурзані малі скалочки зустрічалися.

Від цегельні до місця будови церкви було кілометрів кілька. Цеглу транспортували таким чином. Усі дорослі люди села – чоловіки, жінки і навіть підлітки одночасно стали одне проз одним на відстані метра чи й щільніш, і такий довгий живий ланцюжок (ланцюг єднання) витворивсь. Кожна цеглина із рук в руки пере­да­валася. Зручний не зручний спосіб, але живий ланцюг бук­вально цвів, мінився на очах хустинами жінок, кепками чоловіків, одінням нехай благим, але веселим різнокольровим. Й буяла у тім цвітінні сила єднання незборима, дух громади іще не вбитий на серце животворче чуття упевнености клав.

Таку картину малювала у своїй розповіді баба Ярина, і коли розповідала вона, то такою живою поставала та картина, що от наче бачиш її, а що вже баба Ярина бачила теє, то й сумніву не з’являлось ніби у тім. Але насправді баба Ярина за віком своїм не могла бачити тієї картини. А й той, хто їй розповідав, також навряд чи міг бути свідком цієї події. Живий свідок, співучасник діяння того – у глибині вже часу. Але його первісні уявлювання і сприймання настільки яскраві були, що немов промінь усюдипроникний, товщу густу часу прорізують і в свідомости нових поколінь не тьмяніють.

Десь на початку уже нашого століття, як горіло село (плисаки до того спричинились), то й церква погоріла. Громада визначила з-поміж себе післанців до пана Малинського. Не отого самого Малинського, що в довідниках серед піонерів повітроплавання значиться, то уже син, мабуть, його був. А сей був іще пан старий, при якім парк, де дерева із цілого світу зібрані, закладений.

Прийшли ті обрані громадою статечні післанці перед лице панове ясне, впали навколішки та й кажуть. Так і так, пане. Церква ось погоріла. Ліс потрібен, дуби потрібні. Милостиві будьте.

Пан тут же і управителя свого покликав та й каже при нім:

– Ось нехай ідуть ці люди до лісу. Та й на яку деревину, на дуба чи на сосну яку укажуть – таку нехай і ріжуть собі.

А пан той, Малинський старий, розказували, такий вже скупердяй був, що і уявить собі не можна. Як дубчика малого хто в лісі самовільно зріже, не те, що дерево зрубає, то до серця свого брав і карав такого.

Написав оці рядки та й подумав собі: як би багато чого міг осягнуть я в житті, якби на моїм путі зустрічалися ось такі пани, а я перед ними навколішки милостиню просив. А то на моїм путі такі пани стоять, що я сорок три рази перед ними навколішки падаю, а справа із нульового рівня і не зрушилась.

Ті дуби різав біля церкви уже наш дід Фок, Материн батько. Він був чоловік могутньої сили. Але десь то застудився і занедужав на сухоти. Баба Лександра виходжували його, як могли. Де про що почують, так і знаходять – чи смалець борсучий, чи лій із їжака, й собаче сало у страву крадьки подавали. І на невимовну радість бабину, на втіху дітям, на подивування цілому селу одужали дід Фок. Злякалася могутньої живої сили смерть, й допоки у простір собі відійшла.

І пішли дід Фок різать коло церкви дубину із лісу пана Малинського. Угрілися одного разу сильно та й води холодної із глибокого колодязя напилися.

Викрутитись цього разу дідові Фокові не вдалось. І баба Лександра те одразу відчули. Вони вже не виходжували діда, як перше, вони вже за дітей більше уболівали. Як би дітей уберегти, щоб не заразилось котре.

Як лежали дід Фок на печі в невідворотнім приреченні своїм, то баба Лександра увесь час пильнували, щоби ніхто із дітей малих і не підходив близько навіть до батька свойого. А десятилітній Матері нашій так страх як кортіло до батька свого підступить, щоби він по голівці їх погладив, пожалував. Й от коли баба по воду підуть надвір, по дрова чи іще там за чим, то дід і поманять пальцем дівчинку до печі. І стануть Мати на примурок, голівка їхня врівень із піччю вивищиться, і погладять дід Фок їх легенько обережненько по голівці та й підіпхнуть скоренько назад:

– Тікай хутенько, поки її нема. Бо як зайде та побачить, то буде і тобі, й мені...

Іще Мати наші розказували, як паралізовані уже були, що із дитинства запам’ятався їм надзвичайно світлий, ясний, аж прозорий Великодній ранок. Таких ясних тихих ранків ніколи більш і не бувало, як на Великдень.

Як поприходять, бувало, баба Лександра із дідом Фоком із церкви та з дітьми декотрими (вони і дітей старших на Усеношну до церкви брали), та при свічці як Богу помоляться, та посідають над паскою за столом одне проти одного, так картиною тією серце людське намилуватись, натішитись не може.

Сього намалювать не можна і словом сього не передать. “Встали мати, встали й татко: Де ластовенятко?” Се хіба звуками, музикою від­творить і можна. Одні очі дитячі дивиною якою бринять.

Як ранок дорослішав, вистоювався, то люди, чоловіки насамперед у першу чергу із хати виходили. Десь то першими, весело рипнувши, прочинялися двері, так сніп високого ясного сонця одразу ж і вносивсь, линув у сіни, темна порожнина випрозорювалась – темінь углиб сіней, за двері відсувалась. Відтак і в другій, третій... десятій хаті на Старині з тихим рипом відчинялися двері. Їх і не затворяли уже допоки.

Чоловіки із хат виходили. Із тієї, із тієї. До гурту сходилися. У місці якімсь випадковім, а здавалося, що в означенім, наперед умовленім. Навбитки билися. Й такий тихий празниковий настрій розлягавсь доокруж над Стариною, над усім селом, понад Рікою і лугами. І дзвін благовісний із маковиці церкви в усі боки над просторами струменів. . .

Уже пополудні, а то й під вечір, коли день стомлювався, висока світла празниковість його розсіювалася трохи, буденніше якби ставало, дід Фок приходили, поверталися додому. І не з порожніми руками. Брали, виносили із хати легке ряденце, розстеляли його на моріжку у дворі, (інколи вже молоденька травиця тут пробивалася, прокльовувалася, в іншім році зелень іще під зжухлою коричневою травою дрімала, пробитися не встигла). Відтак із кишень які тільки в діда і були, з-за пазухи часто, викладали на ряденце битки. Ах, що то були за крашанки, за писанки! Світ не знав таких. Й кольори які! Кожна крашанка, як квітка, а всі разом при купі, як букет прекрасний. Що там із ними буде, так нехай Яринка намилується, натішиться. Вона – одиничка.

І от не стало діда Фока, батька Материного. І знов наблизивсь ясний-преясний Великодній ранок. І день розцвів. Вийшли Мати на улицю. Тоді їм одинадцятий рік минав. Дивляться вони, в ясність празникову взираються, виглядують, серце в передчуттях стомлене. Але ніхто у двір їхній не завертає. В інших, у сусідніх дворах на моріжку чужі батьки ряденця розстеляють і перед подивовані лиця, своїм дівчаткам крашанки, писанки викла­дають...

І дзвін благовісний із маковиці церкви в усі сторони над про­сторами струменить…

Нашу церкву зірвали у 1963 році. Мати наші тоді саме у лікарні поряд перебували. І чули, як земля здвигнулась, аж вікна заносились, і зойк людський пронизливий товпи довкола церкви чули. І стовп густий сиво темний, що півсвіта заслонив, бачили, як надвір з лікарні вийшли.

Двадцять п’ять років церква обростала пустирищем. У центрі поруйновиська стирчала скам’яніла цегляна брила, довкола у дворі трава поросла, тут люди кіз своїх випасали, прив’язували, а через вівтар навпрошки зробили стежку. І я одного разу обурення своє висловив. Се так нападники, іго татаро-монгольське із нами і нашими святинями робило, учиняло, тобто потоптом по них ішло. А вже же самі щодо себе їхній спосіб маємо заперечувать, тобто потоптом одне по одному і по святинях своїх не ходить. І могили наших предків не осквернять. Схоже, що це викликало гнів тих, котрі слухали. Бо мені і було сказано з притиском: “Ну то що ж ти зробиш?!”

І сказав тоді ізнов я, що це дуже просто, обгородить церковний двір, кіз сюди не заводить більше, а стежку в обхід на дорогу вивести, спрямувать. Се ж так елементарно, що і доведень не потребує. Просто не ступати сьогодні у те місце, на яке ступав учора. Сьогодні ось починається новий шлях і нова стежка. Се ж так елементарно. Але мені ізнов із притиском було сказано: “Ну то що ж ти зробиш?!”

Але се тільки у часі переживання здається нам, що час сей навічно незмінний. Насправді нічого у сім світі під сонцем нема незмінного, хіба сонце саме. І коли нові віяння повіяли, коли дозволено було, і як мода на те пішла в усіх селах і поселеннях нові церкви будувать силами громади і при сприянні влади, яка сі церкви раніш і руйнувала, як і замислено було, то і в нашім селі на тім самім місці новий храм повстав. Іще недобудований він був, а чвари і колотнеча у нім уже почалися, як і замислено було.

Якось у тім місці біля храму я ждав автобуса. Ранок стояв ясний недільний. Стіни храму вже до половини виведені були. Я зайшов усередину і став розглядувать. Під ногами світився чистий добірний пісок. Я розглядував міцно зчеплений розчином мур. Й так світло стало мені посеред храму споруджуваного, таке дивне сяяння найшло на мене раптом.

Зайшли іще люди. Принесли старого дерев’яного хреста. Голуба фарба вицвіла, і се потверджує її давність. Посередині хреста напис “1848” – рік забудови нашої церкви. Трошки шашель у цім місці попсував – дірочки малі чорніють.

Се число стрибає ув очах моїх, і знов сильне зворушення находить на мене. Неперебутність духу вражає мене своїми яскравими символічними з’явами. Моя вбога стомлена уява завжди безпомічно силкується розсунути сиву завісу часу. Ах, яка жадана мить моєї стрічі, мого єднання зі своїми пращурами. Й перед зором лиш міняться, виграють у голубім орнаменті числа “1848”.

Стривай-но, стривай-но! Але ж це і рік весни європейських народів. І чи ж не в тім це таки році два корифеї наук, в одного борода могутня пишна, розлога, а в другого не така, у своїм “Маніфесті Комуністичної партії” так поетично яскраво й логічно невідпорне констатували: “Привид бродить по Європі, – привид комунізму!”

Громада великий чоловік. Як узялись гуртом, то до року й банями засіяла церква нова. Щоправда, хоч і на старий фунда­мент кладена, а не мала вона вже того пишного вра­жаючого око й серце вигляду, як церква колишня. Архітектура не та. Бо й майстри, ясна річ, не ті. Але все таки храм. І своєю з’явою нагадував він, що дух громади, дух єднання іще живе, іще не згас.

Але от дух злоби, дух розбрату й ворожди, несений і під­тримуваний іззовні, якби із простору усесвітового, увійшов у людські серця. Й помутніли вони. Й чого тільки не наговорено у пристрастях сердець своїх. Що Господь не приймає молитви рідною мовою, бо це мова сатанинська. Й що вести службу у храмі треба старослов’янською, “бо Ісус Христос говорив старослов’янською”. Що кефалісти – це католики, і через три роки станем і ми католиками. А як станем ми католиками, то це уже кінець світу. Найактивніші у сім змаганні виявилися жінки, ревні ніби колись молільниці.

Мені самому доводилось спостерігать, як одна жінка головою об стіну билась і у розбуянні пристрастей сильних вигукувала: “Кефалісти – католики! Кефалісти – католики!”

Як у полі розмов отих довкола храму перебувала свідомість моя, так до рук моїх потрапила московська газета “Аргументы и факты”. Мій погляд упав на одну статтю “Чекисты в подрясниках”. Там наводились переконливі факти, що половина, якщо не більше священослужителів Російської православної церкви були зв’язані зі службою чекістською. На тій службі вони й благословення на свою працю одержували. Сей автор писав також, що в окресленій сфері і хабарництво процвітало, щоб кращий приход одержать. Тут же й малюночок був. В шерензі виструнчились священо­служителі в підрясниках, а їх вітає, руку до кашкета приклавши якийсь то маршал. “Не інакше, як самий Крючков?” – мимоволі побігла моя думка.

У сестриній хаті тієї ночі мені снились смутні з волоокими очима своїми бики купця Малахова, здається, з оповідання Антона Чехова, які в поранковім сизім інеї, холодом опівнічним лякаючим, вперше і востаннє у своїм житті подивовано спостерігали золоті тремтячі у благовісних дзвонах куполи соборів Санкт-Петербурга. Але...


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка