Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка19/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   43

Але у такім поспіху ніхто іще, може, у світі власну оселю і господарку не покидав. Як із малої від бауерового обійстя видобулись вони з поклажею – поклажа на возах лежить, а люди за підводами ідуть – на дорогу більшу, то жах і подивування неймовірне пойняли Адамову душу. Дорога ся вигиниста, ген аж за обрій цвіла різнокольоровими біженцями. Ай, де там цвіла, – плакала, ридала, може. Це ж стильки люду осідки свої, гнізда насиджені теплі полишало. І трагічною, жахаюче трагічною видалася ця мить для Адама. А дивився він під ноги, дорогу шосейну розглядував. Які ж і справді добротні, широкі та рівні, дороги тут, у Східній Прусії. Це вже потім йому не раз доведеться слухати, чути у розповідях із вуст бувальців, які бездоганно хороші дороги у Східній Прусії. Він, притаївшись, тільки слухатиме те та усміхатиметься тихо краєчками вуст: сам там був і теє бачив.

Із торбою через праве плече, а із скрипкою через плече ліве ішов Адам цією чужою дорогою. І в чужім на високій ноті до розпачу зведенім шварґотінні мовчали слова його. А думка в одне упиралася – куди ж веде та дорога, що за обрій он ген потекла. Ясно, що на захід. Вони знають, куди ідуть, але при чому тут до них я.

Але тут же і погрозливе застереження з висоти дооколу в думку линуло: та же кожної миті дорога ся, що від стовписька людського видовженого вгинається, проломитись може.

Ступа в ступу іде в шерезі німців Адам. Черевики об мур сірий черкають. І те у вухах дзвенить, якщо рипіння та черкання возів, та шварґотіння похмуре рідке німецьке од вух одкинуть. Охляле шварґотіння таке випадкове де у гурті. Ой, про яку суголосність тут і говорить, коли настрій потьмянілий.

Адамова свідомість у самого себе занурилась. Та й вистоюється у хвилях смутку несказанного, що від землі відірвавсь та й піднебесся ось уже сягнув, висне.

Сама по собі й думка потекла. Наче й ніякий інший сторонній чинник її із місця не зрухнув. А вже про щось то глибоко філософічне розмишляє Адам. Уже о тім мимоволі тече його думка, що ось німці ідуть, то вони по своїй землі ідуть, та й, може, знають, куди ідуть (ах, хоча також, можливо, сумнівно), але при чім тут він, Адам. Десь то за долами і за пагорбами загубилась у просторі неосяжнім його земля.

Коли згодом оповідатиме Адам про цю значущу мить замислення у його житті, то кожного разу підвищуватиметься і запитально бринітиме одвічною нез’ясовністю: “Вони, німці, от ідуть, то хоча по своїй землі ідуть, і, може, знають, куди ідуть. Але чого я поміж них затесався? Подумав був я тоді сам”.

По якім то годиннім, а може, й кількагодиннім переході (те з пам’яти зітерлося уже) ватага вози свої зупинила. Людські ноги у втомі на місці раптом стали. Люди із сірого полотна дороги на моріжок пообіч зійшли. Та й повсідалися гуртками. За родинністю чи близькістю сусідською. Але Адам то коло них – ізнову ж при чім.

Полуднувать із дому прихопленим почали. Шварґотіння за їдою густишим ставало. Умиротворенішим. Ситість і серед найпульсуючих обставин печать умиротворення кладе.

І тут мить наблизилась, що із пам’яти не зітерлася. Адам із торби своєї смичок дістав. Та й струн скрипки торкнувся. А вже мельодія сама полилося. То була дивна-предивна мельодія, один раз у століття, може, хіба чувана. Але сумна-пресумна. Аж усі німці й німкені довкола повмовкали (schweigen), від шварґотіння відсторонились. Одну мельодію Адамову лиш чуть, її і наслухо­вують усі. А коли скрипка зостановилася, один німець молодий до Адама потягся та мовив у шварґотінні своїм. Адам теє розумів:

– А продай мені цю скрипку?!

І спрямування його душевне таке було,, немовби не скрипку, а мельодію купити він поривається.

Тут Адам порозмислив трохи та й каже:

– А бери.

– Що коштує?

– А... що даси...

Цей момент у розповідях Адам завжди роз’яснював виправдувально: “Подумав був я собі: а нащо вона, скрипка, у такій неясности світу. Та й торба важка. Там хліб і сало. Все одно не вбережу в походах, як вже з берега зрушивсь. То й передав тому німцеві”.

Гай, гай, як же часто так буває: те, що в дооколі під небесами висить і до нас ненароком прилинуло, в наше думання увійшло, непрохано вторгнулося, раптом у моменті однім здійснюється, реальністю стає. Це як грім із ясного неба.

Із небА може, і не зовсім ясного під той момент, таки грім ударив. Вірніш буде, небо проломилося, розверзлося, та й на землю друзками впало, посипалось. На голови подорожан, знічено розстроєних, на голови біженців, на думи вигнанців із утеплених розніжених осідків своїх посипалися, впали друзки неба голубого розтятого. Й умить гробовим небом стало воно. У свідомости такий образ пронісся, відчуття таке у моменті скон­цен­троване в серце вдарило.

Це уже по хвилі часовій, по хвилі нового моменту перебігу, в отямлювання коли свідомість ізнову убігла, імпульсами коли отямлювання по тілу розбіглося, прояснилося раптом: “Літаки. А може, й гармати”. “А може, й те і друге рівночасно”, – це вже як свідомість до реальности поверталася.

Так прояснено оголено стає у нашій свідомости, коли від неочікуваного, несподіваного, раптового струсу вони ізнов у звичні береги входить, до реальности повертається, якою би несподівано незвичною та жорстокою не витворилась ця нова реальність унаслідок струсу.

Отож, коли отямився, до тями прийшов Адам, очі свої на світ розтулив, то світ цей задимлено похмурий стояв. Його картина враз перемінилася. Напружено пульсуючий настрій вигнанства лопнув та й розсіюється от сивими димовими гриб­ками там, там. І дорога – це вже не безкінечне сіре полотно, за небосхил постелене, звужувальне, а урвиська безладні. І валки безкінечної біженців на ній нема. Розгардіяш один. Он муро сивий кінь д’горі копитами випроставсь та так і застиг в Адамовім очу. Й гурту із тих, що пообіч дороги рясно полудну­вати повсідалися, нема. І де німець молодий із Адамовою скрипкою. Так одчайдушно настирно поривався скрипку купить, а здавалося, що його мельодію посягається укупить. Не відаючи і не здогадуючись о тім, що через хвилину нові мельодії світ розтинатимуть і краятимуть. Ревисько худоби, скиглення та зойки одні. Димові кублиська сиві поволі й велично розсіювалися. Земля зідхала на свої повні груди й випростувалася. Земля, природа завжди спокійніш сприймає тяжкі удари руйнації, і навіть у найжахливіших ранах завжди розпросторюється достойно і велично. Бо природа не визнає жартів; вона завжди справедлива, завжди серйозна, завжди сувора; вона завжди має рацію, помилки ж і похибки – від людей.

Про те подумав у перші хвилини отямлювання і завважу­вання дооколу, що клубками сивого диму зітхав у розсіюванні, Адам. Але іще набагато раніше про це говорив німецький поет і натураліст Гете. Хоча Адам, зрозуміла річ, о тім міг і не знати.

Не описуватимемо, у деталях, яким чином вибиравсь Адам із тієї наколошканої катавасії. Тим більш, що й сам Адам, розповідаючи, деталізацію у цім моменті упускає.

Одне ясно із тієї ситуації критичної, що валка біженців, утрати тяжкі полишаючи, із решток в одне ціле ізнову зоргані­зувалася, і в якім то цілеспрямуванні, для кожного зосібна підсвідомо осягненім, свій рух уперед продовжувала. Можливо, цілком можливо, що те цілеспрямування якими то силами звиш, із піднебесся наддавалося.

Адам, проте, був полишений відчуття такого цілеспряму­вання. Глухий тобто до моменту був. А все через те, мабуть, що по чужій землі ішов, а його рідна незамінна земля десь то за долами й перевалами угиналася, вигиналася. Виходить, що Провидіння у цім моменті не покликало його. Уже пізніше хто то, ніби хтось із наших краян, що в тій валці невідомій для Адама тоді перебував, доніс через кордони-рубежі до Адамового вуха, що рештки уцілілих із тієї валки, котрі рухалися уперед, за покликом наче Провидіння ішли, потрапили в західну зону, до американців...

Так що Адамові під ту пору світився шанс. Але Провидіння, виходить, не покликало його. Він не пішов за валкою, не змішався у людському стовпиську гвинтиком, а став на роздорожжю огинатися.

Уже в кінці життя Адам, оповідаючи, із запізнілим каяттям часто на тім роковім моменті зупинявсь спогадувально:

– Воно, може, і треба було йти. Якби був пішов, то, може, не намучився б за свою житку стильки.. . А знов, хто його знає, що було б. Може, і живим би не зоставсь...

Отож, як часто у життю один лиш крок рішучости чи нерішу­чости зовсім одмінні життєві полотна простелить перед людиною може...

Коротше, не пішов далі уперед із тією валкою уцілілих німців та німкень Адам, із думного роздорожжя свого він із кількома вигнанцями чужинних сторін, французами, чехом і словаком, здається, опинилися у затишному господарстві однієї бауерші. Се був надзвичайно затишний закуток серед чорного поля. По тім чорнім полю неприкаяно злітало зграями чорне гайвороння. В пізньоосінній похмурости у низькім сірім піднебессі виснув предковічний глибокий сум. А злітаючі із чорного поля чорні зграї гайвороння наганяли у людську свідомість дражливі недобрі віщування.

Бауерша була висока, худюща і підстаркувата. Де знаходивсь, перебував у тім драматичнім моменті її бауер – се носилося доокіл тайною. Ніхто із наймитів не наважувався у неї про те запитати. “Ой князю, мій князю, чи ти за Дунаєм, чи ти на Дону, – Дай про себе вісточку, бо умру”. В настроях пізньоосіннього суму тільки носилося.

Недобрі віщування нагинали, схиляли кожне живе створіння перед грізним наступом стихії. І тому, ясна річ, у бауерші із наймитами добрі стосунки встановились. Вони ж не силою спонуки сюди приставлені були, а волею випадку, безвихіддям загнані. Спільними кайданами скуті, й імпульсами однакових передчуттів і віщувань пронизані. Бауерша якби матір’ю була для наймитів, а не панею, тим більш, не наглядачкою. У моменти, коли за спиною відчуваєш грізне дихання історії, не кожному буває до спонуки вже. І наймити, Адам насамперед, немов би радниками для бауерші були у розвіюванні густих настроїв, жахаючих передчуттів і віщувань. Коли завтрашній день лиш чорною суцільною хмарою проглядується, то інколи навіть слабка розрада спроможна випромінювати на небосхилі долі яскраву зорю надії.

Адам, звісно, не доїв уже на новому господарстві корів. Щось і не запам’яталося йому, чи були вони там. Прийомні ніколи про це у розповідях не згадував. А от коні запам’яталися. Було там їх кілька пар. Воронії були. Каштаново темні. І такі мурі із яблуками чорними на клубах. Як ваговози. У клясичній достойности кінській своїй. Усе гледжені коні у бауерші були. І хто їх тільки так вигледів, викохав хто. На думку це кожному із наймитів спадало, але спитатися про теє ніхто не одважувався.

Щось то наймити і робили іще тієї пізньоосінньої пори, поралися по господарству, хто що міг і хто на що здатен був. Але знову ж таки без усілякої, без найменшої спонуки на те зі сторони бауерші.

Адам, пригадує, іще тими сивими муро в яблуках кіньми ниву невеличку на зиму підорював. Пройде загінку, а чорне гайвороння тут же й налітає на вологу, темною синявою просякнуту ріллю. І все віщування дражливо жахаючі будить, із свідомости пульсуючої в доокіл зронюються вони, та й застигають, загусаючи. Адамові і ще чиїсь. Од них батогом не відмахнутись. Такі настийно пронизливі.

Це був короткий проміжок у полонянськім невільничім життю Адамовім. У відстань кількох тижнів, може, – не більш.

Затим грізний час у здригаючій пульсації до маєтку бауерші наблизивсь упритул. Одного досвітку Адам прокинувсь від оддаленого двигтіння землі в якійсь то окресленій розумінням і здатністю визначування стороні світу.

До ранку уже не спав. А на розвиднянні двигтіння посилилось настильки, що вже не розрізнить було, із якої сторони світу воно іде, накочується, із підземелля, із надр земних, а чи з розверстої порожнини неба.

Уранці усі наймити у двір вийшли, і бауерша серед них стоїть. Лиця кожного в синяві зіщулені, змалілі й невиразні такі зробилися. Як завжди недопустимо нищить жах кожне людське лице, клясичну його сутність і подобу нівелюючи.

На бауершу то й взагалі дивитись було страшно. Висока незграбно, худюща, лице вицвіле зсиніло, вилиці випуклі одні, – лиш сльози рухомі великі його заливають. Суцільний згусток болю і розпуки.

Глянув, око Адамове ліве за поставу мимоволі зачепилось, і ось трагічний образ бауерші свій відбиток у свідомости поклав. До останніх днів життя не змивався він із пам’яти. Але часто над очі та картина ішла, повставала. В ідеальній виразности своїй. За нагоди часто нез’ясовної. Але згодом усе найчастише, коли у гурті хвальковитих веселунів-східняків котрийсь найменший, наймізерніший заповзятливець вибігав посеред кола навпри­сядки та й під загальний регіт, не регіт, іржання саме одне починав у вихилясах своїх приспівувати:


А бариня шита крита,

Любив бариню Микита.
От тоді одразу й набігав на очі Адамові трагічний образ бауерші, де б не стояв він, але найчастише у тисняву гурту затесувавсь.

Це значно пізніше письменник Григір Тютюнник цитуватиме цю пісеньку в сюжетах своїх клясично вивершених за формою оповідань. Але у ті часи Адам о тім іще не міг здогадуватись.

Того ж похмурого світанку бауерша після миттєвої трагічної розпуки – ніби тільки й накотилася всеупокорюючими хвилями та розпука, щоб виразно трагічний образ вирізьбить та на Адамове серце і в свідомість його поклясти – одразу ж і в береги клясичної німецької стриманости увійшла.

Бауерша тоді звернулася із прощальним словом-розпоряд­женням до наймитів. Ах, які то були вже наймити, просто людські істоти, скуті одними кайданами, бранці грізного поступу історії у своїй невмолимо безупинній ході.

Бауерша у сильнім, але ще й уже стримуванім зворушенні проказала, своєю німецькою мовою прошварготіла прощальні слова. Слова заповіту. Але Адам усе те шварґотіння розумів приблизно, тут же моментально у свідомости на свою мову перекладав, саме, вірніш, воно мимовільно перекладалося, та й на серце клалося.

Бауерша сказала приблизно таке. Що вона у цей трагічний момент нікого не приневолює, що йому робить. Вона дає волю кожному. І нехай кожний чинить, діє так, як підказує йому його власний розум і серце. Хто хоче рятуватися втечею, нехай запрягає коней чи сідає верхи на них та й розчиняється у просто­ріні на всі чотири сторони. Вона нікого не силує, не приневолює. Як кому підказує серце і власний розум. Ах, але де його і розчи­нитися у тій похмурій просторіні, коли звідусіль довкола щіль­ним кільцем грізна історія обступила та й рухається, наступає.

Отож, вільному воля. Нехай вибирає кожний зосібна сам по собі. Вона ж, бауерша, вирішила залишатись у своєму маєтку, в родинному осідку до останнього подиху, до загину. Будь а що буде.

Написав от та й подумав собі. Ах, яка це високошляхетна рішимість серця у роковий момент свого родинного осідку не позоставить. Рішимість і одвага громадянська. Смерти у вічі своїми одкритими очима незмигно дивитись.

Спогадай-но, як навесні 1969 року, квітнево-травнево так запахущо парувала земля, ти віз автобусом від перебування у старшої сестри таку змалілу, згорьовану у лиці паралізовану Матір. У автобусі твоя перша вчителька сиділа та й поспиталася:

– Мати Ваша?

– Мати... – тільки й відказав ти.

А потім ви ішли іще ґрунтовою дорогою в Надріччя, немов із гірки похилої в долину спускались, то від Семенової хати праворуч Семенова Матруна вийшла, дивитись почала, як ти підтримував Матір у тяжкім їх накульгуванні, а потім промовила, проказала:

– Правильно, на Річку, на воздушок свіжий...

І мені так гірко було тоді завважувать по зболенім Материнім лицю, що того свіжого воздушку вони і не сприймають уже.

А коли ж поріг з трудом втомлено переступили Мати, в хату увійшли, то й промовили опереможнено Мати:

– Більш із своєї хати я нікуди не піду...

І не пішли. До самої смерти у вересні 1971 року. Зоставивши для мене нез’ясовну й досі загадку. Що ж то трапилось у них із моєю старшою сестрою, а їхньою донькою. Чим образить вона могла Матір. Чи та образа увійшла в їхнє серце так само нез’ясовно. Про це вони ніколи нікому не розповідали упродовж останніх двох з половиною років. Навіть мені. А може, образи і не було, але зосталася вірність родинному осідкові.

Або Батька спогадать. Як самотніми та недужі вони в хаті зосталися, то знаходились такі, що нараджували до когось із дітей іти до смерти добувать. На те Батько завжди заперечливо головою похитували і відказували:

– Ні.

Або того ж самого Адама знову спогадай-но. Як лежав був він на дерев’яному ліжкові біля вікна у власній хаті, вважай, на смертному одрі вже. А за вікном життя квітуюче розбуювало, цвіло. І ти прийшов та й сказав був йому:



– А може б, у лікарню...

Він же тільки головою заперечливо похитав. Й лице його зморшками численними збіглося. Потому уже рукою слабо на постиль указав:

– Отут і помиратиму...

Або той іще Талимон, коли ти був позустрів його навесні 1992 року та й пожалівся йому, що тебе обікрадено, рукописи забрано, а це знак, що полюють за тобою, і ти вже у Батьковій хаті ночувати варуєшся, то самотній також Талимон подививсь тобі в лице прямо та й відказав:

– А я то із своєї хати нікуди не піду. Мать його їті, нехай і душу забирає...

Тієї ж таки весни Талимонову душу було й забрано.

Так що це великий стоїцизм і висока громадянська відвага – рідного осідку у вирішальний момент не позоставить, прямісінько в очі смерти дивлячись. Так само як і землю рідну свою в напруженні винятковім драматично – трагічнім не позоставить. Бориса Пастернака згадай-но. Вірш “Нобелівська премія”:
Я пропал, как зверь в загоне,

Где-то люди, воля, свет,

А за мною шум погони,

Мне наружу ходу нет.

Темный лес и берег пруда,

Ели сваленной бревно.

Путь отрезан отовсюду,

Будь что будет, все равно.
Із бауершою тоді, здається, залишилось двоє французів. “А будь що буде”, ніби казали вони. Хто теє із їхньої французької, німецької мови на свою перекладав. Саме серце промовляло, друге серце в німуванні мимовільно і перекладало.

Адам із чехом одним та ще із словаком, а може, із двома чехами чи тільки із словаками двома коні достойні сірі муро із яблуками чорними у віз впрягли та й розпрощалися. Куди їдуть? Не питайте. Додому. А в котрій стороні та дома їхня кожного зосібна? Також серце не тривожте. Воно на простир вихопилось. На простир, але не на волю. З усіх сторін двигтіння чуть. Знать, у кільці замкненім грізної історії вони опинилися. Та й кільця сього їм власними зусиллями не розімкнуть. Гайвороння чорними зграями із чорної ріллі, із стоптаних зелено сіножаток зривається й у піднебессі похмурім низькім, віщуючи, кряче.

А в якім напрямку їдуть вони? Не кажіть, не питайте. Навмання їдуть. Іще се простори Східної Прусії, а може, й Тюрінгії вже. Ізвідки їм про теє знать. Без мапи їдуть. Межі й границі перетинають. Для них вони у данім відрізку часу просто не існують. Як не існують, та й ніколи не існували межі і кордони для звірів, для птаства небесного, для гада повзучого. Чи не правда, цікаво ж бо як? Їм аби ґрунтова дорога полем поміж лісок чи гай, аби подальш від дорожнього полотна мурованого. Таке небезпеку в собі таїть. Там рух людський загусає, а їм від люду втекти нетерпеливиться. Вірніш, найменше стороннє завважу­вання оком відлякує. Захищеність лиш потаємність убезпечує. Звір позустрічний нехай дивиться. Аби не людина.

Уже півдня, може, їдуть у просторі отак непоміченими. Аж дивно. Простир світовий і думки випростовує, завихрення їхнє розгладжує...

Під гайок пізньоосінньо осиротілий, із галуззям оголено чорним кущів та дерев ось туляться вони із своєю підводою. Обережненько так, щоб себе не виказать. А підступність вже виставлена на їхньому путі та й чигає. Не в образі людини і не в образі звіра навіть. Подумати тільки – у формі звичайнісінької дошки. І хто би міг допустить.

Раптом під самим гайком щільно наткнулися вони на доволі широку камінну дорогу. Ой! Так і здригнулося серце. Але ж не вертати назад. І вони поспіхом переїжджають сіре муроване перетинання. А вже на дорозі Адам розгледів обіч стовпчик свіжо витесаний. Дошка вказівна до нього прибита. Й напис на дошці тій “На Берлин”. Попутники, Адамові – чех із словаком, чи, може, два чехи або ж два словаки відповідно – того прочитати і не змогли, але Адам то добре виразно прочитав. І те віщування недобрим в серці враз відбилось. Ляки, що десь то віддалено лиш в просторі допоки шугали, тут же і наблизились. “Значить, вони вже тут!” – аж кольнуло з несподіванки у серце.

Подальша дорога уже нестерпно дошкуляла роковано настигаючим очікуванням. Коли ж нарешті?

Не забарилося. Через півгодини десь, не більш, навстріч їм із гайка перетинаючою ґрунтовою дорогою двоє верхівців виїхало. Підводу неподалік завважили та й дожидаються вже. Строї військові на них небачені іще. Але що тут мудрувать, здогадуватись. Хіба ж не знать. Саме серце каже. А коні гніді, худющі, до навіть уявно неймовірного, такі клячі,


Пара гнедых, запряженных зарёю,

Тощих, голодных, угрюмых на вид.

Что ж вы плететесь унылой рысцою

И вызываете смех у людей.
Це узимку 1969-1970 років той романс у сумнозвіснім домі проникливо наспівуватиме Гришка Рибальський, а очі, погляд його уже давно відсутні, уже за межами світу сього. Та ось підвода до верхівців наблизилась, із ними, можна сказать, зрівнялась.

– Куда прешь?! – тут же й пробасив передній, на вигляд червоний і грізний.

– Та... та...– зам’явся Адам. – Додому.

– А откудова ты?

Тут Адам і називає свою місцевість, родом ізвідки він тобто, виявляючи при цьому послушність, такт і ввічливість у простосерді своїм.

– Ну и шутник же экой ты? – розсміявся голосно все той же. – Да разве лошадями в такую даль, доедешь?

А тут вже й другий, що понуро відмовчувався тільки, і свій голос подає:

– Давай, братцы, махнем на лошади. Мы садимся на ваши, а ты наши в свою повозку впрягивай.

Що ж, сперечатися не будеш. Та й переможців, як кажуть, не судять.

Адам покірно випрягає гладкі в достойности високій сиві муро із яблуками чорними на клубах, а в підводу гніді клячі впрягає. Щось то чех із словаком йому у тім ділі помагають. Але без жалю жадного все те робиться... “Ай, все одно воно не твоє – і те, і те”, – лиш думка пронеслася.

А верхівці осміхнені уже на міринах клясичної німецької достойности сидять. Лиця їхні розчервонілися морковно-буряковою барвою. Голкою штрикни – кров цівкою бризне. Тепер от видно, що переможці. А то переможці, а на гнідих клячах плентаються.

Адам подальших розпоряджень чекає. Тобто, куди слідувать накажуть. Але, на диво, ніяких більш розпоряджень і не зронилося з їхніх вуст. Дужу кінську плоть під собою відчувши, верхівці пришпорили, ногами вдарили по сивих муро у чорних яблуках клубах, і коні вайлувато понеслись чвалом. “Тільки-но пилюка за ними схопилась”, – сказати б, якби то літо було, й дорога ґрунтова закіптюжена серед піль простилалась.

”Дивина, та й годі”, – ізнов думка в доокіл пронеслася та й в Адамову свідомість вбігла.

Чого то воякам і в голову не прийшло, а хоч о чім-небудь сих нещасних бранців грізної історії поспитати.

Гніді клячі порожнього воза ледве смикають, а не щоби із подорожанами іще. Далі їдуть, плентаються уже навмання. Але все попід гайком. Ціль і орієнтація втратились. У повітрі довкола живе єство відчуває гострі пронизуючі звуки приречености. “Путь отрезан отовсюду”. Очевидно, такі відчуття спізнає кролик, перед тим як потрапити в жерло удава. Це уже восени 1992 року, в епоху лібералізації, на однім невеличкім вокзалі, я спостерігав, як жаба мух виловлювала. Підкрадається нищечком на невеличку відстань до мухи, котра по підлозі розгулює, і та жабі уже сама в рот скаче. Таке враження полишала у моїй свідомости та незвична ловитва.

Довго їм уже і не довелося плентатись понад гайком. Гостре вразливе наскрізне пронизуюче загусаюче відчуття приречености завжди є ознакою наближення фатального моменту. Про те Адам уже не раз міг висновувати із досвіду власного життя.

Не встигли вони далеко від’їхати, Адамові розмишляння у заціпеніючій свідомости іще у розпросторення не увійшли, як очікуване, те, що в повітрі носилось, от над їхніми головами згущуватись почало. Та й в лещата свої у якім то моменті відпо­віднім узяло, голови їхні суцільно обручем оповило, стиснуло. Усе! Пастка! Далі ходу нема.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка