Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка18/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   43

І до небес звів руки свої Адам. І небеса й на цей раз уберегли його.

Німкеня ж, звісно, одразу до німця свого благовірного, до бауера понеслась, заспішила в імпеті нерозв’язанім серця свого. І хлопчика за собою повела, як свідкування незаперечне. Устами дитини істина глаголе. Але наразі дорослі дочасно в уста йому оложу вложили.

Адам сього вже не бачив, бачити не міг, як німкеня пере­конувала свого німця благовірного, де там переконувала, наказувала йому негайно, тут же суворо покарати Адама, бо німець, бауер, схоже було, спершу щось то був завагавсь. Але скоро до телефону приступив та й почав куди то дзвонити.

А незабаром на мотоциклах приїхала поліція. Дуже важного злодія і переступника, Адама, втихомирювать, знешкоджувать. Забачивши поліціянтів, Адам, ясна річ, струсив мало, душа його із звичного, свого законного місця у п’яти перекочувала. Від них усього можна ждать, не кажуть у таких випадках, сподіватись. Воно, може, і справді що то гірше вимальовувалось би, витан­цювалося б, якби бауер не став округлюючим покивом правої руки ту ситуацію згладжувати, розряджувать. З Адама поліціянти знімали допит. Багато дечого він на мигах руками їм показував, роз’яснював, але і по-німецькому трошки шпрехав. Хвилювавсь неймовірно, зворушений був. Усе поривавсь доказати, що злих намірів у його серці супротив того хлопчика, кіндера, як і до всіх людей, нема. Й таке марнотне ізбоку виглядало те його поривання. Кумедне навіть, може. Ах, як часто у сім світі марно поривається і тріпоче людське серце свою тайну перед людьми виказать. Стіна ж глуха, людино, перед тобою. Одне спасіння і надія тілько й зостаються, що тайну серця твого небеса слухають і Творець бачить.

Поліціянти усе те, хто що розказував – німкеня, бауер і Адам – не тільки вислуховували пильно, а й на папір списували, що у тім моменті найбільш настрашувало Адама. На хлопчика лиш позирали зрідка. Він же на Адама скісні гнівні погляди кидав. Адам очіку­вально ловив у них замирення, але замирення не пробивалося, не проступало, не випромінювалося, вірніш, точніш.

Тим усе й завершилося, що з Адама взяли підписку, що він хлопченяти, цього кіндера малого, а ніколи в житті не те, що дубцем вербовим по задньому місці, а й пальцем, мізинчиком не торкне. Адам дав ту підписку, не розмислюючи навіть, ні о чім, охоче мовби, душа із п’ят на своє законне місце ізнов переко­човувала, тріпочучи від радости, що так скоро легким переляком вдалось відбутись. Хоч шорох учинивсь великий. Наробило хлопченя шороху. Поклавши до своїх тек Адамову підписку, поліціянти тут же й відрулили на своїх мотоциклах хвацько.

Опісля Адам, звісно, ніколи й пальцем, мізинчиком не торкавсь того хлопченяти, але час замирення між ними так і не настав. А чи й настане коли уже. Хлопчик дививсь на Адама усе спідлоба, або кидав пронизливі скісні погляди. А коли Адам в надвечірку нагинався і на малому ослінчику всідавсь корови доїть, кіндер тут же і з’являвся. Звідкись видобував свого дротика і штрикав ним по Адамовій шиї, розкошував безборонно. Адам тільки щулився, шию свою гармошкою намагавсь згорнуть (та же людина-не їжак), але жадних ознак спротиву не виявляв, – усе зносив терпляче. Схоже, що хлопченя завважувало цю клясичну Адамову терпеливість – й упивалося нею.

Отак минали Адамові дні у Західній Пруссії, день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Поміж місяцями ще завважував він зміни пір року, – осінь, зима, весна, літо. Бо де б не перебувала людина, у темниці сирій навіть, коли їй тільки зрідка крізь мале загратоване віконце білий Божий світ показують, – і то вона такі важні істотности в колообігу життя, як зміну пір року, завважує. І тішиться інколи тому невимовно, як юно зеленій травичці на пляцу або світанково рожевому цвітові абрикосів за ґратами, – сим раннім гінцем зеленокосої весни, що незаперечно претендувати могли б на найвиразніші символи цієї зворушливої пори світлого оновлення. Але хоч і скутий, ув’язнений був Адам у своїх можливостях, та ще не крізь грати зрідка на те дививсь, а власними ногами тую травицю міг відчувати, і в обшир повний, скільки око сягало, зором своїм доокіл вбирать.

Рік за роком уже проминало Адамове життя. Потому аж як то з острахом від несподіванки завважив, скільки то йому років. У третій клас давно перейшов, удома іще, а скоро вже закінчувати, може, тут доведеться той третій клас. Це наш хутірський Семен завжди так висловлювався “Я вже у восьмий клас перейшов”. Се означало – на восьме десятиліття повернуло йому. І так до кожного десятиліття чоловікові воно стосувалось, казать можна було, до віку, до років його швидкоплинних припасовувать. Отак у якім то моменті завважив Адам відчуванням, розумінням і усвідомлюванням своїм, що прекрасна пора юности минула, як і не було її, і словами поета міг би й Адам сказати: “мне не быть уж больше молодым”, коротше, відчув Адам, що парубоцтво його одцвіло, що парубок він уже підстаркуватий, а щастя й не полихало над ним своїм крилом, у піднебессі високо десь кружляючи.

Та серед одноманітного плину сірої буденности і святкові промені інколи пробивалися. Якщо не високу мрію, то хоча б мінорний елегійний настрій може витворить часто людська самота.

Якось в одні із своїх відвідин містечка Адам натрапив був, зайшов у таку лавку, в якій іще ні разу не бував, не заходив туди. І ще одне вразило його. Речі, яких раніше, у свої попередні відвідини, не зустрічав у жодній лавці. Музичні всі інструменти. Гармонії, і губні також, на цих, принесених війною в наші краї, хлопчаки і по войні ще довго вигравали, а й парубки дорослі на забавах також часто. Зирк Адам – серед гармоній тих губних на нього скрипочка дивиться. Та така хороша з вигляду, що і не передать. Одразу ж і своя саморобна, що на стіні на цвяшку у батьковій хаті зоставив, у польську армію служити вирушаючи, спогадалася, а думка вже випереджає – чи то висить іще там, де зоставив. А інша думка тій навперейми тут же несеться: в польську армію служить вибирався, а не знав, що Одіссею свою звершувати починав.

Попрохав крамаря, із виду видно, що німець також, а ким би йому тут іще буть, як не німцеві, узяв до рук ту скрипочку. А вона як заспіває у його руках, так ніби майстер отой невідомий для Адамових рук її і змайстрував. А що ж, істинні майстри проглядуванням передбачення повинні вміти володіть: руки господарів своїх речей серед мільйонів інших рук відчувати і бачити, може, так воно у природі із життя істинних майстрів і водиться, але ми, оповиті туманом нівеляції і знецінення, того, на жаль, і не зауважуємо, не бачимо. “Мы мало видим, слышим, знаем. А счастье только знающим дано...”*

Скрипка та і не дорого коштувала. Тим більш, що наразі гроші в Адама були і взагалі водилися. Конфузна ситуація із хлопчиком не змінила бауерового рішення. Зважаючи на Адамову добру службу, його сумління і пунктуальність в роботі, хазяїн і надалі продовжував оплачувати його працю за тарифами вищими, аніж це унормовано було представникові його зневаженого племені, – а якби французові оплачував його труд. Із того Адам у серці своїм висновував, що бауер не мстивий аж надто, принаймні від рішення свого під дією випадковостей не відмовляється. Чи то, може, просто не хоче сам у своїх очах на дрібниці розмінюваться.

Заплатив Адам тому крамареві за скрипку, що той сказав і що вона коштувала, та й поніс скрипку додому. Ай, яке додому. На місце служби своєї в бауера.

Хазяїн помітив, завважив Адамову обновку, але виду не подав, тобто не висловивсь щодо цього ані схвально, ані осудливо. І це упевнило Адама у правильности свого вибору, не жалів тобто, що скрипку купив, вірніш, спокій убезпечувало йому, що якоїсь зайвої халепи із тією скрипкою не буде. На чужині таке воно, за кожний свій учинок наперед бійся.

І коли Адам на стині, де барліг його був, цвяшка вбив та скрипочку тую зі смичком повісив на нього, то бауер те також завважив, але нічого не відповів. І це ще більш упевнило Адама, посмілішав Адам. Та все одно грати у неділю чи в свято у своїм барлозі чи тим більш у дворі він не наважувався. Мало що може буть. Наперед міркував, гірким досвідом уже навчений. Воно ж таке, а хоч би які любі своєму серцю мельодії не видобував він із власної душі, і хоча б які чарівні звуки не видавала та німецька скрипка, а все одно хазяїнові може видатись те небажаним чи не під ту пору на обійсти зрине, розляжеться, спокій бауера потривожить. Не так, може, бауера, як благовірної німкені, бауерші, як би узаконено сказати, або, не доведи Господи, і хлопченяті, кіндерові малому.

І що тоді надумав, намислив собі Адам. Грати бо дуже йому кортіло, хотілося. Так самота його мельодій просила.

Обійстя бауера хоч і серед долини зеленої знаходилось, а все ж на невеличкий пагорб зійшло, випнулось, як посеред двору стать та довкола розглядувати. А люди завжди із поселеннями та оселями своїми на пагорб виходили, пнулися, і щоб вікнами до сонця. Садок із пагорба від стайні та хлівів похило у видолинок спускавсь. За садком – сіножатка, що немов сіножатку в ріднім краї Адамовім нагадувала. Під Галом наче. Сіножатку ту рівчак перетинав. Річечка не річечка, потічок скоріш. Як не як, а вода у нім мокра і тече наче, дзюркотить унизу. І береги угору випнулись плечима своїми. На сіножатці трава косилась. І різні серед трави квіти росли – жовті, білі, червоні. Усіх і не розрізнить за кольорами своїми.

Що от надумав, намислив собі Адам. У недільні та святкові дні, коли корови німецькі подоїть, а до містечка не йшов, то крадьки, потаємно, ну, не сказати б, щоб зовсім, для себе потаємно, брав скрипочку зі смичком та й тихенько поза садком ішов, віддалявсь на сіножатку.

Сідав на березі потічка, прикладав скрипку до підборіддя, смичком струн торкався, а в серці вже мельодії готові вистояні були, тільки й моменту сього чекали, щоб у звуки перелиться. Були се мельодії його рідного народу і рідного краю. Дивно так, ось сюди на берег плечистий потічка всеплодющої чужої землі він мельодії свого краю приніс. Але в них й інтонації сього­денного Адамового настрою вплітались. Дивно се так, принести із собою мельодії рідного краю і власні настрої у чужий доокіл випромінювать.

Не один раз у празникові дні приходив Адам на се благосло­венне місце – зелену сіножатну. І зелена сіножатка, що одвічно тільки муркотливе заколисування потічка слухала (ах, яка благісна манливість і своїм вухом безкінечну пісню геологічних структур слухати!), тепер у заколисуванні мельодій Адамової скрипки розкошувала.

А одного разу пополудні, висока розімлілість жовта літнього дня довкола під небесами стояла, Адам наостанку уже униз смичком по струнах провів уповільнююче та й зостановивсь. Підборіддя із затиснення скрипку вивільнило, – й саме розпросторилось із стиснення. Тужна мельодія у віддаленні згасала, ік землі припадала. Вже пора корови на день доїть наближалася. Се у німців треба було робити пунктуально, хвилина у хвилину, якщо не секунда у секунду кожного дня. Се так само, як і наймит щодень до їжі в одну й ту саму пору ставав.

Із берега плечистого над потічком на ноги звівся Адам, й у супротивну сторону обернувсь. Думання про обов’язок імпульсів руху надало, кроки його у вертання до обійстя спрямувало. Але очі його о миті тій раптово у віддаленні з іншими очима перетнулися. На протилежнім краї сіножатки Єва сиділа. Відлуння згасаюче удалині Адамових мельодій дослуховувала серцем своїм, а ніби квіти в букеті різнобарвнім в руках своїх перебирала. Як Адамів погляд сягнув її, то й стрепенулася знічено моментально, аж букет їй із рук випав – таке заскочення несподіване. Благісно елегійного й іще якого, це тільки їй одній відомо, настрою лякання, і у просторі піднебеснім розсіювання. Настрій от, на емоціях настояний, із Євиного єства вийшов, випурхнув та й у просторі розсіявся.

Та й Адам зніяковів від неочікуваної несподіванки. Хоча тут же й зусиллями цілеспрямування загнав углиб своє зніяковіння, пересилив себе. Моментально зняв свій погляд, очі долу опустив. Й стопи свої до стайні спрямував. Але що то діткнулось серця його, Адамового, іскра неземна, небесна, космічна, із висоти безмежжя простору у моменті цім упала швидкісно та й Адамове єство голубою теплінню наскрізною пронизала.

І що то в тій миті в Адамовім серці зійшло та й проростать почало.

Єва була полячкою із походження, але також полонянкою у долі своїй, як і Адам. Також у німця, у бауера служила. Щось то вона на городі все поралася, біля огірків яскраво зелених серед листу огірчаного жовтаво зеленого, біля помідорів рум’яно манливо червоних у стиглім літі й біля капусти сизо синьої у низько короткім пізньоосіннім дні. Вона й по кухні і в покоях бауерових інколи поралася, її тиха постава випромінювала й будила запаморочливі здогади і натяки на пишну граційність і вроду, що у стисненні обставин жорстокого віку вистоювалась. А мармурове біле лице світилося тією мрійливою романтичністю, про яку згадував хтось то із письменників-клясиків, що вона теж у котромусь із клясиків успадкована була від двох народів – польського і українського.

Бауер оплачував Єві платню, що і належалась їй відповідно, як представниці польського народу. Адам же одержував відповідно свою платню, яку визначив, учинив йому хазяїн, може, фюрер, за сумління й акуратність його у роботі, як представникові французького народу. ХочА може, сумлінність і акуратність у роботі рідко котрого француза могли би із Адамовими зрівняться.

Адам і раніше завважував часто Єву, дивився інколи на неї, як вона біля роботи своєї поралася чи ішла собі десь граційно неквапливо. Але після того випадку на сіножатці його погляд зупинявся на Єві усе частиш. І все частиш погляди їхні перетиналися. Але мовчазно знічено так і роз’єднувалися, розходилися.

За характером несмілим своєї особистости, почуття у нього завжди в собі стримувані були, та й в обставинах сього жорстокого віку Адам, звісна річ, не міг наважитися, щоб підступити до Єви та й заговорити коли, хоча по-польському мовити він і міг. Се виключалося також, щоби панінка Єва та за окреслених умов наважилася була підступитись до Адама.

Отак в німуванні розмовляли їхні серця.

Але від того випадку на сіножатці усе частиш голуба теплінь пронизувала наскрізь Адамове єство. Се були дивні, раніш ніколи не розпізнаванні ним стани душі.

Голуба дивність випромінювалася тихо раптово, і опинявсь Адам моментально ув її полоні, аби но де перед зором його заясніла постава Єви у своїй легкій граційній ході чи в нагинанні зосередженім біля роботи якої. Він і сам тут же мимовільно, тобто поза волею і зусиллями його зупинявсь моментально, під яким би пресом обов’язку і нагальности не перебував у тій миті. І вже прозорість голубої дивности не відпускала його єства із своєї пелени – та пелена довго не розсіювалася з-над Адамових очей.

Але надосяйнішими, зворушливо були ті ясні празникові миті, коли Адам зі скрипкою своєю усамітнювавсь від трудів своїх на плечистому березі рівчака, потока дзюркотливого тихо і зачинав грати тужні мельодії свого рідного краю. Грав, не озираючись по боках. Усю зосередженість свою на скрипку переносив. А все ж відчуття, що чия то прихильність ось за ним стежить і у високий настрій його душі вклинюється, уже пливло й розносилося у його єстві, рівночасно імпульси одухотворення помножуючи.

І тільки в останнім акорді, коли Адамове підборіддя випускало із своїх обіймів, із затиснення тремке тіло скрипки, – він моментально поривчасто переводив свій погляд у проти­лежний бік сіножатки. І в блискавичній миті цій перетиналися, схрещувалися їхні погляди. Сей момент осягненню й усвідом­ленню ними обома не піддавався.

Квіти різнокольорові запахущі густо випадали із Євиних рук. Він же, Адам зі схиленою головою, очі ік долу, не обертаючись, у звичній зосереджености своїй чимдужч хутко поспішав до буденних клопотів своїх, до стайні червоно цегляної, до доїння.

Високий настрій стриманости та святий дух цноти обопільно випромінювався і стояв поміж ними допоки роз’єднуюче.


А між тим час не стояв на місці, застигши в піднебессі. Се лиш настрій певний та дух випромінюваний у піднебессі інколи звільнено полегшено застигає, символи витворюючи. А час же змінювано все в безперервнім русі перебуває.

Відколи то завважив Адам, що до бауера, хазяїна його, у святкові і недільні дні усе частише друзі його, такі ж, як і він, бауери, а відтак і бауерші, навідуватись почали. О чім то вони довго там за зачиненими дверима у світлиці ясній гуторили, аж сплески емоцій їхніх приглушеними голосами крізь мури цегляні червоні деколи пробивались, на простир вихоплювались, – про те Адамові знать не дано було, заказано. Але, що лиця їхні після гутірок отих тривало затяжних смутні – пресмутні й похмурі були, немов хмара темна в передгроззі, коли із світлиці з дому виходили та на брички сідали, по домах своїх роз’їжджалися, – то се погляд Адама завважував мимовільно, і в тім поставити йому заборону ніхто не міг, раз він допоки по хазяйству порався і світ Божий ясний довкола розглядував, а не в темниці сидів.

А іще знервовані проблемами, видати, з душі незіпхнутими, лиця їхні були. І хазяїн ходив останнім часом смутний та похмурий, як привид, немов наразі власне хазяйство геть збайдужіло йому. Сам також періодично час від часу сідав у бричку та й від’їжджав на півдня чи й на цілий день куди то. Але й після повернення смутний настрій його не розвіювався, а, схоже, іще густишав у похмурости своїй.

Споглядання сих несподівано раптових перемін і в Адамовій душі сіяли зерна непевности, що набрякали там нез’ясовною тривогою. Се була тривога за завтрашній день.

І от він наблизивсь. Завтрашній день у сьогоднішній обернувсь.

Якогось то ранку Адам пробудивсь від сильного здвигу землі. Перша думка побігла: підземелля зануртувалось – і кінець світу настав. І аж потому в отямлюванні вже розрізнювати став: гарматні постріли, розриви бомб громовержать у звільнюванні, у вивільнюванні, своїм. Замкнена, в метал закута, допоки стримувана енергія на простир вихопилася раптом в одночасся та й розходилася із силою необорною. Для неї се регіт у звільню­ванні, може, злобно дикий; а для когось ридання нерозрадне.

Війна наблизилася. Сю жорстоку реальність цілим єством своїм відчув Адам, як тільки у тім поранковім похмурім часі на ноги став, ступив. І усвідомлюванням своїм збагнув негайно, що це грізно. Так грізно початок війни його серцем не сприймавсь. Там усе якось несподівано, неочікувано раптовим виглядало. Так зненацька його застало. Та й за рукав до себе доля повела. Може, і середина війни так грізно десь на просторах розпростиралася. Але те діялося віддалеки, од очей Адамових сховане було, а відлуння настрою грізного затим доходило до нього, то й стишувалось у згасанні далекістю.

І от війна у своїй нестримній завершальній ході наблизилась упритул. Вже чуть її зловісно грізні космічні акорди. А холодне дихання її повергає людську сутність у стан заніміння й цілковитої розгублености. Ся сутність розчленовується, шмату­ється безладно на кавалки – і нема певности, що ізнов збереться, зложиться коли докупи.

І свідомість усесвітова захиталася, з місця зрушилася. Утратила свою первісну цілісність, колись то зіткану із суцільного білого безмежжя. Уламки одні лиш в просторі носяться, виснуть.

І рух усесвітовий свій звичний, відпрацьований віками ритм втратив. Порушивсь він. Дисгармонійно. Й доцільности, як то звичне, тут годі вже шукати. Шиворіт – навиворіт усе пішло. Гай, гай, де той колообіг. Тут мить лише одну стоїш, а що о другій миті із тобою станеться – не знаєш. Розхристаний. І чи й пощастить, поталанить коли цілісність свою зібрати, якщо на те не буде небесного благовоління і якщо таке не записано у Книзі життя.

І рух подій буденних, каждоденних звичних порушивсь. В реальности і у сприйманні твоїм. Таким жахаюче сильним було це земне двигтіння.

І що потому вже діялося, як час плинув, день за днем і ніч за ніччю – те все уже втратило свою послідовність, унормовану століттями одвічно. Зв’язок подій порушивсь. Події втратили свій сюжет і логічну послідовність. І знову ж таки у розхристаній реальности і в Адамовій свідомости.

Усе відтепер, від того моменту, коли війна грізним двигтінням нагадала про своє наближення, про планомірний вступ до Східної Пруеії, перемішалося у мозаїчній веремії. Події окремились, випадали із ланцюжка поступальної послідовности, зависали на різних рівнях і орбітах, переплутувалися. Вирізню­валися декотрі одинично і застигали у вражальнім символічнім сяянні своїм. В реальности і перед Адамовим зором. Тому то і в оповідях його про сей період свого життя окремі події завжди виокремлюються фрагментарно, аніж ув’язуються логічно послідовно у строгу сув’язь сюжету. Не станемо і ми супротив манери оповідача іти. Тим більш, що і в житті тихоплиннім, у ранкові яснім літнім ідилічно, посеред вистояного застиглого на густим прощальнім сонці осіннього дня і то окремі моменти, хвилі декотрі, події на тлі їхньому вирізняються яскравим сяянням і потому довго в очах стоять, як дивний осмислений земний знак чи повнозначний дарунок пережитого, наче для нетління призначений.

Коли Адам вийшов із своєї келії на подвір’я о тій поранковій порі, ай, де вийшов, вибіг, як оглашенний із похмурим блиском розгублености ув очах, у дворі вже панував нервовий механічний, змеханізований, вірніш, шарварок. Наймити хутко бігали, туди-сюди. Запрягали коней. Із світлиці та з комори, та з підвалів виносили пожитки і вкладали на підводи. Й мотоцикли два тут уже стояли. Ах, хіба, в ушвидченім темпі да вкладеш усе. Тут аби про важніше не забуть. Хто то давав розпорядливість. І вже ясно ставало, кому їхать, відступать, а кому зоставаться іще навіщось тут. Адамові їхать разом із бауером. Як вибраному, може, що за труди й акуратність свою тієї чести заслужив і до арійства з опівнічно вбогої безпросвітности наблизивсь. Багато званих – мало вибраних. Се як доля вибирає. Тих, кому судилось крізь вузькі ворота пройти.

Адамові велено було збиратись, Єві було сказано поки що, навіщось зоставатись на хазяйстві.

Адам тут же і зібравсь. А що збиратись йому, наймитові. За торбу свою та за скрипку зі стини. У торбу найнеобхідніше вкинув – лахи та причандалля які. Молитовник українською мовою в голубій, небесній обкладинці насамперед поклав. Адам його іще перед службою у польській армії був укупив, перед тим як до призову на службу іти. Книжечка маленька. Але в ній були видрукувані усі молитви. Ну, може, не всі, але багато принаймні. Молитви загальні, вранішні, вечірні, молитви на різні випадки життя, як також деякі співи та заповіді, чесноти християнські. І можна сказати, що не розлучавсь Адам із цим молитовником кождоденно. І моливсь.

Іще скрипку із цвяшка зі стини зняв. Торбу через плече, а скрипку – в руку. От і готов Адам до походу, до нових випробу­вань долі. Уже стоїть посеред двору, а німці іще метушаться, і німченя мале, пальця в рота заложивши, скоса на Адама он позирає, зирить. Мить осяяння у метушні мурашиній. Може, час замирення настав.

Але тільки-но встиг о тім подумати Адам, як інша зворуш­ливо урочиста мить наблизилась. Ах, що ми, грішні, можемо думати та гадати, які то хвилі зворушення можуть очікувати нас кожної миті, за оцим життєвим порогом, за перевалом...

Не на самоті, при світлі й свідкуванні тілько голубих небес і не при білім світлі місяця ясного, а на очах усіх домочадців бауерових і бауера самого. Єва раптом з місця зрушилась, де стояла, до Адама на очах усіх людей підступила, стала побіля нього, у очі його заглянула, – а її ж очі сині-пресині, як двоє озерець бездонних супроти неба, були – та й вузлик, у хустину тернову завинутий, йому передала, у торбу Адамову поклала. І Адам о миті цій уперше своїми синіми очима в її очі подивився незмигно. Уперше погляди їхні о миті цій перетнулися. Уперше і востаннє. Тільки того і було. Бо Єва тут же і відійшла, як ні в чім нічого й не бувало. Як марево чи сон.

Це вже потому Адам розглядував тернову хустинку. Квітки на ній такі виразно повнозначні були. В клясичнім стилі намальовані. Троянди й рожі повні. Й два кольори на них переплелись – червоний і чорний.


По хліб шла дитина – трояндно!

Тікайте! Стріляють, ідуть,

розкинула ручки – трояндно...*
Ще уже потому розглядував, що у вузлику було. Нічого там важного і не було. Хліба паляниця і шматок сала. Але, може, то і є велика, найбільша важність у дорозі, їй, Єві, про це найкраще знати. І букетик квітів різнокольорових пізньоосінніх. Такі стримані у цвітінні, вірніш, в згасанні своїм, в згасанні цвітіння свого.

Це ж як горянина у дорогу проводжають, квіти, як оберегу, дарують. Горянинові дорога в гори, звісно, стелеться. Адамова ж дорога – по долині плодючій, розкішній, під опівнічними небесами повилась.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка