Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка17/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   43

Але бувало, траплялося, що Сидір Пардон затесувався в якесь незнайоме нове свіже товариство, і тоді його гутірка звучала для кожного дивно-предивно. Ніби й справді хто зна які високі недосяжні смисли у тій мові заложені були, а й кумедні, може. І сам Сидір Пардон увижався кожному не інак, як сановним приходьком із поважної екзотичної сторони. А він теє вловлював, і запалювавсь та розпросторювавсь усе ревніш, у тім самобутнім для нашого краю мистецтві своїм. А як, тут головне, – психо­логічний нерв уловить, не проґавить, на психології просто­дорогих, а скоріш, нерозторопних, за яких він товариство і мав, зуміть зіграть. І сю роль наш районовий цирульник завжди грав бездоганно, творчо і самобутньо.

Або коли Сидір Пардон робив інколи непрохані, тобто без запрошення, виїзди в дооколишні села, візити в означені пункти, також звісно, без запрошення наносив. Тоді, у золоту епоху застою, пункти ті мали просте й милозвучне звучання. Як пісня звучали вони – “Чайна”. І написи скрізь однотипні, для ока приємні. Так в епоху лібералізації не звучать найшикарніші столичні ресторації або прирівнювані до них заклади із назвами вітіюватими чи й зі схильністю до простоти ніби, вірніш, із претензією на наївну простоту – “Під липою”, “Максим”, “Корчма”. То вже зовсім інша річ, що серед сотні тих “Чайних” далеких уже років шістдесятих, може, в одній і то раз на місяць ви могли натрапить, тобто скуштувати, якби таке бажання з’явилося, чаю. Зате, у тім можна іще й зараз, через десятиліття, давати гарантію, що серед сотні означених пунктів не знайшлося б і одного, де була відсутня оковита, як її тоді полюбовно називали у фейлетонах. Про барвники, про чорнило тобто, ми уже й не кажемо. Се річ відома. Тобто в необмеженій кількости і великому асортименті було воно скрізь.

І от коли у таку “Чайну” десь на периферії несподівано з’являвсь вперше Сидір Пардон, то це була подія усесвітового масштабу для того поселення, картина клясична у своїм занімінні, що її словами не передать – її тільки хіба намалювать і можна було б. Такого вже шороху напускав Сидір своїм екстравагантним виглядом і незвичайними манерами. Двоє дівчаток із рухами безневинно закличними у сарафанах, молодих, вони навесні тільки школу закінчили, які на роздачі стояли, іще одна з посудомийки, тут же, ошелешені, забивалися у куток роздаточної і крізь напіввідхилені кутові двері із помірно подивованими лицями по черзі виглядали. Визирне молоде личко та й сховається. Так личко звіряти дикого, лані якоїсь, із сховку свого в павзах показується у ситуації драматичній, нападника свого в лице роздивляється. А як, хіба не кортить. А й буфетниця, котра на касі сиділа, вірніш, стояла, дебелиця, про яких тепер кажуть, чи точніш, вони самі про себе в об’явах пишуть, “схильна до повноти”, місця собі не знаходить. Піди й збагни його, що він хоче, то іще й на ябеду яку напороться можна, їй, буфетниці, а хто б він і не був, то простіше, не те, що шклянку, а пляшку цілу оковитої задобрення поставить, аніж його оте “мсью де ля пардон” вислуховувать.

Як правило, таку напружену заніміло драматичну картину розряджував котрийсь місцевий алкаш, що по тривалім занімінні, входив до пункту. Сам свіжий вітер розряджування вносив його. Зухвалець крадьки, м’якенько, як кіт, підступав ззаду до Пардона і зненацька гамселив з усієї сили його в плече:

– А, Пардон! Привіт! Прадонірую...

Тут, у моменті цім, дражливо вібруюча картина стишувалася. Усе влягалося у звичні береги. Пульсуючі дрібно душі дівчаток, а й буфетниці також, із п’ят перекочовували у свої законні місця. Бо якщо й існує у світі яка то висока недосяжність, але вона досяжна для місцевого провінційного алкаша, то це вже добре, і усяка біда є півбіди. Ми чомусь звикли говорить і писать про шістдесятників, на оці маючи тілько літературно-мистецькі течії, забуваючи часто, може, що тодішнє життя і в інших виявах та розтоках у це поняття влягатись мало би. Чому, наприклад, за якими законами несправедливости ніколи ніхто не згадав про алкашів-шістдесятників.

Усе в дооколі втихомирювалося. Ріка великого життя линула поміж берегами у звичнім коливанні. Лилася горілка, лилися меди. І як пісня, лунало у напівтемній, оповитій синіми туманами диму “Чайній” оте “мсью де ля пардон”, нез’ясовністю своєю високою в кожного лагідну поблажливу усмішку на вуста викли­каючи – срібний променистий блиск в очах.

Десь то у середині років семидесятих, а й в середині застою також, Сидір Пардон раптово і самовільно, не лікуючись, перестав пити, і увесь його непересічний талант на однім сконцентрувавсь – “стрижка, брижка і завивка волосей”. У завивці, оповідали потому, він високих злетів і популярности досяг, але іще більшого, може, доходу. Слава його перекотилася, вихлюпнулася поза межі містечка і району, і чуже також жіноцтво ринуло до Пардона на поклін гарахи свої рятувать. Такої слави, а й доходу у нашім містечку і краї зажив хіба лікар-геніколог по жіночій часті також Сигізмунд, до якого жіноцтво перло пішки, на громадськім тран­спорті й на власних авто частіш з усіх близьких і дальніх, оком непроглядуваних сторін.

Про колишнє ж не згадувалося, бо хто старе пом’яне, тому око геть... Але за звичкою і дотепер звуть цирульника Сидора не інакше, як Пардон. І в щоденнім кожнім повторюванні того слова, як пісня, й інше звучання тече “мсью де ля пардон”, дивність нез’ясовну в людських серцях викликаючи мимовільно. Точні­сінько таку, як була на Адамове серце лягла, коли він у надвечірку тихім літнім німецькі корови доїв. І принагідно згадка про французів у його свідомість була прилинула. Таке дивне звучання їхньої мови “мсью де ля пардон”. Кумедне й гонористе, посмішку поблажливу викликає. Хоча із вигляду, з лиця і постави вони, французи, такі само люде; на відміну від того, як його молодший краянин, оцієї миті тілько народжений, може, ніколи в натурі живих, лице в лице тобто, французів і не бачитиме.

Але далі про корови німецькі Адамова думка тоді линула, – розпросторювалася. А й, мабуть, не відчувають вони, що насправді є німецькі. Для свійської худоби, як і для звіра дикого, польового, лісового, водного, для птаха, для змія повзучого границь не існує, йому ціла земля – одна держава, і свій дім.

А надворі край один неба багрово червонотою заливсь. Втома у нім усесвітова сконцентрувалась. Над краєм, над висо­тами і долами клясичне й тут ізнов вистоювалось. Уже згадуване із вірша Й. – В. Гете. Що на всіх вершинах – тиша, а в усіх долинах відчуваєш ти ледве подих. І замовкло птаство у лісах.

Отак із доїння починавсь для Адама день і доїнням закінчувався. А десь у протилежній полуденно східній стороні інша пісня із вуст зривалася і на простір просилась:



З піснею про Сталіна починаєм день –

Кращих ми не знаємо на землі пісень.

Від спонуки. Пісня від спонуки. І праця, від спонуки. І Адам хіба доїв німецькі корови не від спонуки.

Між вранішнім і вечірнім, а й денним також доїнням його й до інших робіт приставлювано було. Зокрема, до польових. Влітку, наприклад, до косовиці сіна. І на гребовицю ішов, і на жнива також, яка там вже робота випадала. Одне слово, не давав той бауер Адамові сидіти, склавши руки. Хіба тільки у неділю та в свята. О, свята він шанував сильно. І якби й трапилося було коли, що Адам у свято сам би поривавсь до якої то роботи, нехай і пильної та нагальної, то на те хазяїн дозволу не дав би. Або як дощ яку то роботу важну у полі переб’є, у жнива, наприклад, чи в косовицю або в гребовицю, то й опісля дощу уже в поле не виходили. І як тільки спускала хмарка на луги мережані подолки десь оддалік іще, хазяїн, якщо у полі чи на лузі під ту пору бував, одразу ж і знак рукою округлюючий подавав, що означало: усе, роботі кінець, по своїх барлогах на спочинок можете розхо­дитись.І це не раз подивування в Адама кликало. Спокій бауера врівноважений клясичний дивував. Бо одразу ж пригадувалось, із пам’яти й далекости виринало, як у моментах цих драматичних напружених перед наступом стихії грізної часто, наш мужик таку вже ревність, таку неймовірну запопадливість до праці виявляв, так метушивсь, а ніби і направду за якісь хвилини він усе сіно в копиці згребе, усі снопи цуркою пов’яже, і у полукіпки поскладає. Німець сей високий худющий у такі моменти в спокої клясичнім перед силами стихії зупинявсь:

– Gott...

Адам трохи умів шпрехати по-німецькому, і до розуміння його доходив смисл сказаного. Якби на нашу мову те перекласти, то означало б приблизно, як наші декотрі мужики в подібних ситуаціях кажуть: “Бог намочить, Бог і висушить”.

У бауера у кінцевому підсумку усе саме так і виходить. Тобто і сіно висушене було, і жито в полукіпки сухе складене.

Для Адама ж ті, вимушені стихією павзи, були, може, най­миліші у житті. Він вибиравсь на горище у стайні і вкладався у свій барліг. А над ним об червону черепицю дрібно дріботів дощ. Спустила хмарка на луги мережані подолки. Що може бути миліше від цього літнього сну під дощове дріботіння над головою у захищености. І все це узаконено дозволене.

Се був літній барліг Адамів. На зиму він перебиравсь у малу кімнатку в прибудові. Тут і грубка стоплювалась. Комфорт який не який. Се був його зимовий барліг. Хоч і в літі не заборонялось тут ночувати. Але Адам тією дозволеною можливістю рідко коли користувався. Наймитові у стайні коло худоби, на горищі, на вишках, та ще як сіно запахуще, ароматом п’янким косовиці пахне, туди покладеться, воно спідручніш, і для себе простору більше, і незрівнянне відчуття піднебесся над головою. Часто падаючи у свою вбогу літню постіль, геть висмоктаний великою втомою, шкаралюща одна від людини тільки і зосталася, Адам прокидався інколи у дивнім оновлюванні, що такими новими смислами повнилася його сутність і одержувала давно не відчуваний заряд цілісности й потрібности іще у цім світі. Щось то наче прогляда­лося у поранковім, у надвечірнім після дошу піднебессі. Бо ж уся решта його життя – се був одноманітний повторюваний запрогра­мований цикл. Ранок. День. Вечір. Ніч. Затим тиждень. Місяць. Затим, як пори року змінювалися. Весна. Літо. Осінь. Зима. Світ який мінливий. Барвний і різноголосий. У кольорах і звуках. Але Адам у нім, немов механізм заведений, маятник у машині часу. Таке звичне усе від спонуки, що усі хвилі молодого зворушення постишувалися, усі надії попритуплювалися, всі мрії пообезкри­лювалися. Робота одна. І тільки. Замкнені цикли. Доїння корів, а в павзах поміж тим -й інші польові та господарські роботи, до яких приставлюваний був. Та до якої би роботи не ставили Адама, він кожну виконував однаково старанно, із сумлінням і на совість. Робота ж у тім не винна, що вона від спонуки поставлена перед ним. Робота ж порядок і акуратність любить. Та й поводитись із якою б то не було роботою легковажно Адам не міг, у кожнім ділі старанний і пильний був. І от саме сі дві якости – старанність і пильність у кожнім ділі – згодом надавали змеханізованому загалом щоденному циклові, режимові, якби точніш сказать, його щоденному нових смислів. Звичне і повторюване раптом усе частіше барвами новизни й першовідкриття ояснювалося. Се було відчуття зразково сповненого обов’язку.

На фермі того німця, якби зараз висловився іменитий бізнесмен, а й самий послідній колгоспник, для якого се слово іще вчора означало те, що й могло б означать в окреслених істо­ричних умовах, щоб ряд довгих корівників і купа давнього перетлілого гною у дворах, – працювало, трудилось іще кілька молодих хлопців, серед яких були і французи, поляки, чехи і словаки. Може, іще з деяких народів. Господь про те відає. І хазяїн, звісно, відав. Бо саме залежно від своєї національности кожний і відповідну платню одержував. Адам найнижчу, наймізернішу, як представник найостаннішого народу, про існування якого пунктуальні німці могли і не знать. А якщо і знали котрі, то удавали, що не знають, свідомо не вирізняючи його з-поміж інших.

Сей же німець, бауер особисто виділив Адама і по якімсь то часі визначив йому щомісячну платню, яка перевищувала навіть платню для наймитів іншого слов’янського походження, і дорів­нювала платні наймита-француза. Здається, 33 марки. А може, й ні. Адам щоразу й називав у своїх розповідях це число. Але як то воно щоразу звучало проминально, і у свідомости моїй не відбивалося своїми закарлючками. Та зрештою під сучасну пору, коли зрушені лібералізацією –однією з прекрасних епох, – цифри, числа в означенім розрізі застрибали вільно і невпорядковано, це вже істотного значення і не має.

Своє часткове мінімальне прихилля до Адама, вірніш, завважування його і вирівнювання бауер проявив і в дечому іншому.

У неділю інколи або у святочні дні рокові до бауера, хазяїна Адамового з’їжджались його приятелі – і всі, як один, німці. З усіх дооколишніх місць, здогадуватись тільки й можна було. Як сонячний літній день вистоювавсь, то лави й столи під шатристу столітню липу у двір виносилися. Гости в холодку за лавами всідалися, Горілка, меди, наливки й пиво також лились. І Адам інколи був кликаний до столів тих, як уже гости сходилися. Не як гість, звичайно, а як прислуга. Де і яким боком стола чи лаву по­ста­вить, щоб не хиталися вони, щоб тим бауерам зручно сиділось, на добре видихання пилось, щоб речі медв’яні з вуст лились, щоб вертілись вони у тім настрої зактивованім, збудженім, а столи й лавки надійно свого опертя, земної тверді трималися – не хиталися. Сю надійність означеним речам тільки й міг убез­печити Адам, не хто інший із наймитів. Й у тім його вибраність полягала.

За столярською послугою своєю Адам інколи і до речей тих бауерів прислухавсь. Трошки уміючи шпрехать по-німецькому, Адам і вловлював вухом своїм, засвоював дещо із того, про що гомоніло це імените товариство. А говорили вони напідпитку уже переважно, про одне й те ж шварґотіли. Як діла обертаються там на сході, на фронті. Хтось із жалем згадував свого далекого родича, який там загинув у минулому місяці. Згадувались краї і міста. Що недалеко від Адамової рідної сторони знаходились. У тім моменті зупинявсь Адам мимовільно наче і наслуховував потаємно, заінтересовано. Так дивно звучали ті знайомі назви у чужій мові. А вже опісля тривога за рідний край ішла. Як же там батько-ненька. І чи стоїть отча оселя і чи садок коло неї росте. Його руками посаджений, а дощі нехай викохують. І от туга у тих моментах з’являлася, надходила така нерозвіювана густа, що на крила птахові, здається, сів би та й полетів.

У неділю деколи або у дні рокових свят бауер, хазяїн дозволяв Адамові навідатись у містечко, яке знаходилось за десять кілометрів у полуденному напрямку. Як називалось воно, чомусь не пам’ятав Адам. Звісно, не Зальцбург, але і не Гвардійське іще також. Містечко як містечко. Трохи чимось до їхнього най­ближчого у рідній стороні схоже. Із численними лавками по вуличках розсипаними. Так дуже дивно було Адамові у самоті своїй серед люду чужого походить, повештаться. Ніхто тебе не знає, що ти за один. Може, думають собі, що француз, що поляк, може, або і стопроцентовий арієць. Се так заманливо поетично було у самоті серця свого серед люду чужого походить, повеш­таться. Від якого то часу в Адама грошики завелись. І він у містечку тім до лавок заглядувати став. Що-небудь купить собі око його замірялось. Зір його зупинився одного разу при сонці яснім на френчику зеленім. Ґудзики блищали яскраво. Френчик був французький, і Адам укупив його собі. Але то була оманлива мить, що в результаті мало не призвела до передчасної смерти його. Та про це згодом, у послідовности розгортання сюжету. Однак пам’ятати треба, що речі, заманюючи наш зір, деколи можуть і оманливо спокусливе сяяння випромінювати.

А одного разу Адам, по закутках та закапелках, по гротах серед сірих мурів містечка никаючи, на сходи до одних дверей чорних кованих вже був зіп’явсь. Аж глядь. На верандочці під дашком, чорною загорожею обрамленій, але відкритій просторові, не зашкленій тобто, гурт чоловіків у невимушено вільних роз­слаблених позах над огорожею позависали та й гутірку ведуть голосно, регочуться між тихою течією мови їхньої, мов скалки шкла битого, регіт раптово несподівано простір розтинає. У руках кухлі шкляні важкі тримають, і бура рідина, піниста біло зверху в них хилитається. Пиво п’ють. Жлуктять. Пивниця. Так і є. Не встиг подумати Адам, як погляд його із до безкінечности повто­рюваним знайомим поглядом перетнувсь. І занімів на місці, отетерів від несподіванки Адам. Хазяїн. Так і є. В окруженні таких же, як і сам, бауерів, що не раз у дворі вже були гостювали, й Адам для них під липами (unter den Linden) столи і лавки припасовував, щоб не хилиталися. Пиво п’ють, розважаються. По якійсь то хвилі Адам раптовий розворот зробив і чимдужч почимчикував вуличками та провулками містечка, подалі від того місця. А думка все одна і та ж єство його просвердлює. Упізнав. Так і є. Треба ж наткнуться. Тепер біди не оберешся. Дотинатиме, що кожного свята до містечка тільки за тим і ходжу, щоб пороги пивниць переступать. Та Адамові побоювання були зайвими. Нічого подібного бауер і не згадав, якби нічого такого і не бувало. І тільки погляди їхні, очі сині у обох, коли ненароком перетиналися якось, – тодо цієї тайни признавались обопільно.

Бауер і надалі у недільні та святешні дні відпускав Адама до містечка погуляти, якби нічого ні в чому і не сталося. Вірна акуратна служба Адамова хазяїна до того спонукувала. Зате випадок мимовільний біля пивниці давав Адамові підстави зробить, висновувать далекосяжні узагальнення. Коли через цілі десятиліття потому хтось, уважно переслуховуючий у стельмашні предивну повість Адамового життя, як він на німця гарував, корови йому доїв, да й переб’є, бувало, розповідь запитанням стрічним: “А він же, хазяїн, бауер той, він теж щось робив, чи тільки дивився, патрикував, як Адам корови доїть?”

Тут Адам кидав на допитливця скісний погляд і видобував із закапелків пам’яти задавнену образу та й говорив із притиском:

– А що хазяїну, хазяїн своїх друзів, таких, як сам, бауерів, назбирає та й на ґанку біля пивниці у містечку пиво п’є... Що йому. Усі вони, хазяї, добрі, – а хоч і німці були. А хоч і теперішні...

Сердитись на свого бауера аж через цілі десятиліття потому, незважаючи на його поблажливе у цілому ставлення до Адама, Адам все-таки мав підстави.

Був один випадок, який давучим яблуком засів ув Адамовому горлі да так і зіпхнуть його вже не можна було. Усе схильне прощати розсудливе людське серце, але є речі, трапляються притичини, коли камінь важкий на душу лягає, і навіть зцілююча хвиля не в силі не те що розмить, а й зрушить інколи з місця його.

Чого гріха таїть, у серці своїм, сам для себе не вважав Адам свій вчинок за злочин, за переступ осудливий чи й карний, на тім стоячи певно, що той, хто трудиться, свого хліба і достоїн, заслуговує тобто на свій шматок хліба. І у вчинкові своїм тім не знаходив ґрунту для осудливости, хоч в очах німця усе те, може, виглядало зовсім інакше.

Молоко, яке Адам видоював, переціджуючи, тут же і зливав у чисті бідони. Яка то служба за домовленістю із хазяїном, приїжджала та й забирала те молоко. Денне молоко вдень і забирали, а вечірнє молоко, вечірній удій, забирали вже уранці, разом із вранішнім. За ніч молоко в бідонах вистоювалося і зверху загусало сметаною. Ось тут і не встоював перед спокусою Адам, тим більш, як вище вже було обумовлено, не вважаючи свій чин гріховним, – він припадав уранці, раним рано, світ тільки роже­віти починав, до бідона навколішки та й спивав у нім зверху вистояну сметану. Не всю, а так, скільки здужати міг і скільки йому смакувало. Та й скільки сметани може випити людина. Маруся, обліковець на нашій фермі, казала колись: “Краще випити дві шклянки сметани, аніж – одну молока”. Так це зізнання її не те, що осуду, але сміх викликало.

Як правило, Адам доливав бідона, з якого висмоктував трохи сметани, вранішнім молоком. Наче ніхто до того не доглядавсь. Усе сходило з рук чин-чином. Аж то одного ранку, Адам іще корів не встиг подоїти, до першої тільки нагнувсь, як раптом неспо­дівано й бауер тут же із’явивсь, чого раніш ніколи не бувало. І вигляд його грізний, сердитий, шварґотіти почав, шварґотить без­пе­рестанку і руками розмахує. На бідони показує і з клацанням сильним одчиняє їх. І хоч Адам і вмів трошки шпрехати по-німецькому, а не збагнув одразу, в чім тут річ, чого від нього той довготелесий, худий бауер хоче. Аж як гнів хазяїна влягатись став, дійшло до Адама. Це ж він гримає і погрожує, щоб більше із бідонів уранці сметани не спивав, та не доливав їх молоком вранішнім, а щоб стояли вони ізвечора неторкані. Хазяїнові перечити, звісно, не станеш, бо на те він і хазяїн, щоб накази давати. Але в серці у своїм сильно зобидивсь Адам, так глибоко дійняв його той докір. Бо якщо орієві, ратаєві та за шматок хліба дорікають, а доярові за шклянку сметани, то це вже перевищує усіляке зухвальство.

Опісля Адам до тих вечірніх бідонів не доторкавсь більш. Як стояли звечора затворені повні, так і забирали їх. Адам мовчав, звісно, але в серці не раз клав той вислів “А щоб ти пив...”, хоча до вуст він ніколи не доходив, з вуст Адамових сей вислів інколи тільки у повіствуваннях усних зривавсь, через десятиліття цілі потому.

Хоча як хтось запитував Адама посеред розповіді, як і чим годував його бауер і чи не голодний він у тих наймах був, то відповідав, що ні, але й не розхвалював, що в розкошах перебував. їжа подавалась чотири чи й навіть п’ять разів на день. Окрім того, що обідав Адам, то ще й полуднував. А на вечерю подавали каву і скибку хліба, помазану маслом. Звичайно, ані хліб, ані масло, ані скибка тут не йшли ні в яке порівнювання із тим давнім гостинцем вчительки Ядвіги, але при нагоді в окресленім часі і про нього згадував.

Із пояснень Адамових таких допитливо висновувати можна було, що не такі вже ті німецькі страви смачні були й різноманітні, як при цьому заведений механічно режим приймання їжі дотримувавсь, принаймні не порушувавсь ніколи. Мабуть, і поживність при тому враховувалася. Бо як чоловік сили не матиме, то яка із нього робота. Німецька пунктуальність. Лицарі орднунгу.

Іще одна гостра конфліктна ситуація в Адама із бауером спалахнула була раз. Проте до неї причетна була і призвідницею виступала скоріше сама німкеня, аніж бауер. А якщо правдивіш і детальніш уже йти, то малий їхній хлопчик, гарахуватий рудий кіндер. Це він такий рейвах учинив, що Адамові мало голова з пліч не злетіла. То було шкодливе хлопченя. Не так, може, й шкодливе, як вередливе. Ушнипилось воно від якого то часу, та й Адамові пройти не дає. Як його забачить, камінь чи цеглина – усе й летить поважному доярові межи очі. І то не в спину чи куди там, а прямісінько прямим прицілом в лице, у твар. А то ізнов надумалось було. Тільки сяде, нагнеться Адам під коровою доїть, як воно ззаду підскочить, та й уколе дротиком Адама в потилицю, або у вухо, куди йому заманеться, штрикає. Десь то і дротика доп’яло, винишпорило. А чого тільки таке не винишпорить. Адам бідолашний і віднікується, і шию зморщує, щоб твердою супротив дротика була, і погамувать дітвака на його ж мові пробує. А мова ж та невиразна, ламана, то для Адама вона лиш виразною здається. Від слів тих лагідних Адамових хлопченя гелготать починає, щось то смішне для його вуха зазвучало, та іще запопадливіш коло доярової спини гарцує, коло шиї з дротиком усе агресивніш заходжується.

Терпів, терпів Адам, та одного разу і не втерпів. Обернувся, поставив дійницю збоку, взяв у руки вербового дубця, – саме виявись якийсь у хліві. Однією рукою хлопченя за руку тримає, а другою легенько по задньому місці дубцем, дубцем, ще й примовляє при цьому лагідненько:

– А ось я тобі, кіндерятко, а ось я тобі...

Так ніби своє щось рідне, жалуючи, до пуття наводив, на вірний шлях спрямовував, якби синочка чи братика рідного. Та від дубця того хіба вже й боляче там як, а воно ж зарепетувало, немов би тут направду ріжуть його. Адам дубця із рук випустив, перелякавсь, сам не свій став. Розгубивсь. Потерявсь. Що й діять, що й робить його – не знає, не второпає. Це ж не те, що цукерка, якби він був, у руки тикнув:

– На, пацан, та не ридай...

Тут діло серйозніше розгорталося. Хлопченя не вгамову­валося. Репетувало. І скісні злі погляди на Адама кидає, немов скалки вогняні зблискують. Аж корова з місця зрушилась, затупцювала, дійницю із молочком перевернувши. Молоко у гній вилялося. Одне лихо друге кличе, за собою зове. Німкеня худюща, як блискавка, шугонула, тут же і з’явилась. Іскри мече. За руку хлопченя, кіндера свого бере, відводить убік, подалі від Адама. Але малий репетувать не перестає. Адам, як шпрехать міг, німкені роз’яснить старається, і на мигах показує, суть діла втовкмачити намагається, і про дротик, і про шию, і про дійницю, і корову у тім роз’яснюванні його – усі елементи складові ситуації драма­тично напруженої – сюди прилучаються. І про дубчика вербо­вого,у напівтемні хліва із гною коров’ячого запахущого (ах, як гній коров’ячий однаково пахне запаморочливо, як від корів німецьких, так і від індійських, так і від російських, що сей запах Борис Пастернак опоетизував) Адам підіймає його, і себе у заднє місце вдаряє, роз’яснює, унаочнює, що вдарив він легенько, отако, ще й силувано сміється змирливо поблажливо при тім. Але його похапливе роз’яснювання звучить наразі, як глас вопіющого в пустині. Грізний вид німкені, а й спалахи скісних поглядів хлопченяти, кіндера, в павзах між репетуванням, після чого репетування поновлювалось із новою силою, – усе засвідчувало, що справи Адамові кепські, принаймні, що клопотів йому не обібратись.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка