Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка16/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   43

А одного разу така дивна неочікувана ще у дорозі переміна сталася. Під весну те діялося. Як ізранку вийшов Адам із Соко­линих гір, то іще сніги білі слабкий морозець стримував по місцях свого залягання, по пагорбах і видолинках. Хоч і ніздрювато тьмянів у згасанні де-де сніг, а як іти почав та краєвиди видив­лятись став, то на очах усе змінюватись стало. Сонце ясне веселе угору підніматись почало, мороз слабкий геть вивітривсь, а ручаї по дорозі із полів потекли. Інші південні вітри повіяли. Іде Адам стежкою, а сніг, як каша, під ногами хляпає. А вітер у лице, у щоку ліву такий похмурний теплий. Доторки його дитинно ніжні, дивні, й дивність така нез’ясовна на серце лягла, що й не пере­дать. Душа розпросторюється, розкошує в настроях незвіданих досі. Додому прийшов, у хату вступив, ноги мокрі, калюжі переступав, роззуватись треба, а його із хати ізнов надвір невідома сила зове, кличе, щоб доторк вітру того полуденного на лиці своїм іще раз відчуть та й на все життя запам’ятать.

Окрім упевнююче переконливих успіхів у столярстві, робив усе наче поволеньки, але припасовував дощечку щільно, вусатий єврей завважив ув Адамові й схильність, талант високий вирізнюваний до інших ремесел. І для усіх односельців це також вже не секрет був. Його, здається, тому ніхто і не вчив, а за яке діло не візьметься, то і вже майстер у цім ділі. Але люди того могли і не бачить, як приглядавсь пильно Адам до усілякої живо­творчої справи, що довкола нас у світі діється, звершується, і все те у повторюваности й собі творить досконаліше іще у нього потяг пробуджувавсь. Помножувати уже створене сумління в душі повставало. Таким животворящим потягом була сповнена Адамова душа від родива. Бо де в кого і протилежністю своєю, тобто схильністю до руйнації вона буває сповнена від родива. “Той мурує, той руйнує...”. Коли будку стали мені мурувати, то тільки тоді збагнув був я вочевидь, як же повільно і з трудом у муках воно мурується, і як легко, залюбки наче, безоглядно й безвідповідально змуроване руйнується. І мислі про те ніхто не допускає. І збагнув тоді я усвідомленням і розумінням своїм, наскільки переважаючі, наступальніші й агресивніші у сім світі сили руйнівні від сил життєтворчих, що в зародку своїм уже незахищені. Але від родива самого в Адамові були заложені цілко­вито сили останні, які через, крізь незахищеність стопроцентову проте прокльовувалися, пробивалися, як цвіт ніжний крізь товщу тверді пробивається і про себе вражальністю заявляє й поди­вування будить.

Ще як у мазур в Липниках служив, то на пасовиську сам собі ножиком із верби чудесні дудки навчивсь вироблять, і сам собі на них тужливі мельодії вигравав. Сам наче і складав їх у відчуваннях своїх. А спитайте, хто навчив його тому, підгледів де чи сам догадавсь, звиш розуміння дане було, як наслідування у розвитку повторюваности “І грав би на сопілочці вербовій тужливу ту мелодію без слів” (Іван Франко). А потім і сам скрипку собі змайстрував, струни з волосіні чи дроту натягнув та й вигравав на ній. Та скрипочка у батьковій хаті на стіні на цвяшку, як звичне, постійно висіла, як найважніша після ікон прикмета хати. Знову ж на годинниках розумівся, слухати їх умів, і в кого в односельців були які, а зі строю виходили, то він повислухо­вувавши їх, як той лікар людину вислуховує, ізнову у стрій до ходу повертав. А спитати б, хто навчив його тому, – ніхто і не сказав би. Схоже, дух животворящий по волі звиш в Адама входив й до кожного діла, до ремесла потрібного спонукував. Або до шевства ізнов. Чоботи які в кого на горищі залежались були, що й від землі давно відвикли, і не пам’ятали, яка та земля, ізнов в людських ногах на землю ступали, спогадуючи свій молодий час.

А спитати, хто усього того Адама навчив – ніхто сказати не міг. Але над усяке ремесло ставив у своїх очах він усе-таки столярство. В його розумінні це було ремесло над ремеслом. До нього і ставивсь найповажніше, ґрунтовно і серйозно ставивсь, як до шматка хліба власного, вкладаючи у нього усі свої сили і всю любов своєї душі. Воно врешті-решт і в могилу передчасно його привело. Та стоять іще, кажуть, двері, і вікна сонце зустрі­чають, своє усесвітове призначення сповняючи. А самого Майстра уже п’ятий рік нема – спочиває. Відходить майстер, та діла його за ним услід ідуть.

Якось випадає те, за давністю спогадування, де, у кого столярував Адам після короткої науки у вусатого єврея із Соколиних гір. У Соколиних горах, кажуть, до війни багато євреїв жили. Із давнини іще. Якось років десять тому, може, мені випала нагода бувать у тому селі. І як ішов дорогою понад лісом, то натрапив був на чималу купу чорного деревного вугілля. Потім один цілитель тамтешній казав, радив мені набрать трохи того деревного вугілля, зварить і пити. Чи ж, либонь вода від нього не чорніти стане. Відтак на одному пагірку, уже поближче до села, наткнувся я на місце запустіння, і серед заростей акації рабринястої кущової спотикнувсь об камінь. І аж тоді розгледівсь. Надгробок низький, і їх тут чимало в запустінні. Цвинтар давній єврейський. Подумав. Та й ізгадав про Адама. А він тоді іще живий був, серед живих ходив.

Іще в довоєнну пору кликали Адама до себе столярку робить і статечні хазяї. Якось то стягнувсь він, роздобув дещо з інструменту. Гемблики там і ще дещо. Люди знали про його уважність до діла і совістливість у роботі. А якщо бідака статечні хазяї завважують, то це вже багато про що говорить.

Як то був назбирав Адам по взгір’ю малих грушок-дичок та й повисаджував їх рівними рядками на городі біля хати. Тут батько, правда, не погоджувавсь, що дике дерево задармо тільки поле займатиме. Але як то вдалося тоді батька умовить, переконать. А вже наступної весни від хазяїв статечних знайомих, у котрих він в повазі перебував, й вони сади розкішні мали, приніс Адам живчиків. Се були маленькі гілочки садових яблунь і груш із гладенькими сизими пуп’янками. Сиза брость. Се були відібрані сорти. Та й прищепив їх до дичок у якийсь то новий, десь ним вичитаний спосіб. Майстерно так прищепив чи під пору таку, що всі вони й прийнялись.

Було це 1937 року, як Адам той сад за Божою волею благо­словив. Та ріс він уже, зростав, укорінювався і крону формував уже без Адамового ока, прихилля й догляду, корінь свій укорі­нював і крону свою формував. Ріс сад, розроставсь і Адама дожи­давсь, поки той звершував свою дивовижну Одіссею. Кажуть, якщо людина посадила сад, то вже й сповнила своє земне призначення. Навіть якщо той сад і згублять, дощенту вирубають. Адамів сад все-таки дочекавсь господаря через лиховісне десяти­ліття, його вже потому знищили, вирубали. Ах, які то були цінні, ізниклі тепер у нашім краї сорти яблунь і груш! Іще кущі аґрусу поміж ними насадив. Серед усіх кущів, кущі аґрусу були Адамові найлюбіші. Однісіньку лиш грушу біля своєї хати у селі із того хутір­ського садка викохав. То диво-груша із соковитими великими осінніми плодами буро-жовтими. Вона й тепер стоїть. Тільки минулого літа у грозу їй вітер верха зламав.

Із якої то причини мав Адам відстрочку у військовій службі у польській армії. Нам не дізнатись вже тепер ніколи, не розгадати тієї причини. Але одне ясне незаперечно, що не мав би він відстрочки, то можливо, й не було б у його житті тієї Одіссеї. Що й дала начатки, витворила прекрасну повість його життя.

Відомо також, що в парубоцтві своїм бував Адам на забавах, на скрипочці саморобній своїй грав, так наслуховуюче прикладаючи її до підборіддя (живий тобі Паганіні наче), або ж стояв десь в гурті ззаду, несміло непомітно причаївшись. Але чи мав у парубоцтві юнім своїм Адам подругу, то того ніхто не міг сказати ствердно, ймовірніше, що не мав. Занадто несміливим, вірніш, може, поважним, як для такої молодецької речі, був Адам. Це що зайвий крок ступити, те хвацькому молодикові, зухові нову подругу мать. Але не Адамові із його повільною вайлуватістю. Отак воно в житті. Комусь скільки хочеш – не бери – тих ягідок. Другому ж – ані жодної. Кожна – одна недосяжність. Але тут іще, як сказать. Може, і Адам для кого то був омріяною недосяжністю, як і для нього яка то недосяжність існувала тільки в мріях.

Навесні 1938 року Адама було забрано на строкову службу до польської армії. На якому терені від можа до можа, у яких краях славетної Жечі Посполитої Польської, у Вроцлаві, у Кракові, чи, може, у самій Варшаві навіть відбував Адам ту свою службу, і в яких родах військ, і як велося йому на тій службі – сього також ніхто не скаже, як то випадає воно із тканини оповіді за неістотністю, може, своєю до центрабіжного і визначального. Од служби тієї польської тільки й фотокартка була позосталася й убереглась яким то чином. Адам зі служби її, видно, додому батькам, молодшим братам і сестрам переслав був у листі-так і збереглась. На ній Адам у каптурі польськім із китичками візерунковими, такий собі вояка зі строгістю на лиці, а маршалок наче.

Та не в тім, звісно, річ, – і не те визначальне. Визначальним став вересень 1939 року. Взагалі прийнятим вважалося усю нашу новітню історію проглядувать крізь призму того вікопомного вересня. Щоправда, й інше визначення тому місяцеві дано було “золотий вересень”, коли зірки нам ніби із Кремля засіяли. Але це вже на сході, і перипетій Адамової долі не стосувалося.

Як увійшли німці в Польщу, то долю польської армії, про цю подію не окреслиш виразніш, як от в тій примовці: “Войсько польське єсть не вельке, але моцне, як холера. Вшістко на роверах моторизоване: за двє годзіни Варшаву здалі”. Сю промовку хтось то приніс був раз в нашу університетську авдиторію, і потому ми же часто повторювали її у свої студентські літа в молоді львівські роки, коли вже пересичувались розмовами або говорить вже не було о чім.

Ясно, як Божий день, що викрунутись із драматичної істо­ричної ситуації Адам не міг, хоча б яким дрібним і малопомітним гвинтиком історії він не був і сам себе на тому почувавсь. Щоправда, були такі, які проти цього ходу історичного спротив ставали і пробували як то в інше русло свою долю спрямувать, іншій течії довіритись. Як Степан Вайлуватий. Він хоч і прізвисько мав “вайлуватий”, а насправді верткий був хоч куди. Той, про німців прочувши, одразу ж п’ятами накивав, драла дав. Се також драматично напружена цікава повість – як Степан крізь німецькі перепони на польських теренах уже додому добувавсь, день і ніч протягом двох тижнів у напрузі неймовірній перебуваючи, де пішки своїми ногами, де поїздом, а де кіньми випадкового подорожанина, як з німцями не раз ручкався, за руку брався, і як один німець йому закурить давав, а все таки на двадцятий день до­бувсь до свого хутора. Таким подібним чином й інші наші краяни, що під пору в польській армії перебували, додому в свою сторону добувались.

Се вже також зовсім інша повість, що очікувало на Степана й інших таких молодців дома потому. Се вже зовсім інша історія... І не життєпис Адама нею мірять. “У всякого своя доля і свій шлях широкий...”

Адам був вайлуватий насправді, істинно, а не на прізвисько тільки. Ясно, що добутись до своєї сторони йому аніяк не вдалося б. Це понад його сили. Не вистачило б ані розторопности, ані метикуватости, ані крутійства, ані лукавства при стрічах із людьми. Це ж щоразу яким винахідливим треба було буть, щоб вигадувать таке, у що б люди позустрічні повірили, як у справжнє. Адам на це не здатен. За простодушністю своєю. Він себе одразу видав би. Він повинен був кожній людині, дитині навіть малій говорить істинно тільки правду, тобто як воно насправді було і є, не інакше. Простодорогий тобто був. А заступив же кривавий вік крутійства. Він не для Адама. “Поет жорстокого віку”. Прочитаю я рівно через п’ятдесят років на одній афіші на Майдані Незалежности в Київі. Це про Павла Тичину. Адам був у цій химерній жорстокій історії тим гвинтиком, що не вгинаючись, не спротивляючись, вірніш, ішов, куди його пхали. А попхали його прямісінько у німецький полон, як вояка польської армії.

Проте, як з’ясувалося потім, Адам зовсім не був поляком. Його і випитувать довго німцям не довелось. Бо дуже вже щиросердий та простодорогий був Адам. А хоч кому, дитині малій, високому начальникові чи й навіть злодієві хитрому підступному він прямісінько своїми чистими синіми очима у збаламучені чужі очі дивився і говорив щиросердо, як воно насправді й було, нічого не приховуючи. Із такими кадрами, як Адам, німцям в їхній клясичній пунктуальности легко й вільно, залюбки працювати було. Не як із декотрими, що серед нашого племені і серед краян наших траплялися були. Вони тумаками, Іванами, якби сказали французи чи, вірніш, сусіди наші східні, що родства свого не пам’ятали, прикидалися, слова виразного із них вивудить не можна було, самі себе наче перехитрувать зо страху збиралися вони, мнямлили все вони, заки слово із себе добудуть. Із такими німцям важко було працювати. А як сказать відверто, вони й не працювали із ними довго. Нетерпеливість тут же й зраджувала арійській крові. Не дочекавшись по короткій павзі од сих рокованих нещасливців, не сказати б, що потрібного чи очіку­ваного, але просто виразного слова, вони тут же із клясичною пунктуальністю й пристрілювали їх. Тому іще не відомо, кому повезло. Уміючи ще трошки й по-німецькому шпрехать, Адам тут же невелемовно, але ясно розкрив свої карти, хто він і звідкіль, що за птиця, і походження якого, і чия він дитина. І пункту­альність класична німецька у цім моменті не спонатурена була. Німцям да іще не зрозуміть, не осягнуть, хто перед ними, і які великі потенційні можливости в пунктуальности і до кожного діла сім чоловікові заложені. Нащо, пощо такого пристрілювати, хіба не ліпше такого до діла поставить, опреділить, тим більш, що й діло відповідне є, воно по Адамові, не сказати б, плаче,але чекає на нього, тужить за ним. “Ти-но роботи не зачепи, то вона й повік тебе не зачепить”, – високомудро висновував колись мій великий попередник, наш краянин Степан Геньов. Та й тут же додав: “Але ти-но спробуй якесь діло, роботу якусь зачепить, розпочать, дак вона вже й не відстане від тебе”. Адам належав до тих людей, що кожну роботу тут же й зачепить поривалися,за всяке діло хапалися. А вже взявшись, і до кінця його провадили, доводили. Теє руді синьоокі німці одразу в Адамових синіх очах прочитали. І не змовляючись поміж собою, записали, опреділили його, куди самі знали.

В гурті таких же, як і він, нетяг поїхав Адам у вагоні швидкого поїзда, а може, той поїзд і звичайний був, але йому здавалося так від поперемінної змінюваности ландшафту під низько опівнічні сині небеса аж під Кенігсберг у Східну Пруссію приїхав. На вокзалі йому стояки залізні міцні запам’яталися, і дах високий над голо­вою. Від нього сині напівтони простягалися, але сонячний про­мінь сюди ніколи не проникав.

А потім іще була дорога, але вже коротша. У цій дорозі пишні гаї й діброви запам’яталися. Шатристі дуби могутні серед долин привільних стояли. Се вже потім Адам почує “Среди долины ровныя...”, але не тоді. Тоді він худобу догледжену, що под долинах паслася, розглядував, і думка його про те текла, що земля тут плодюча, садами он якими запишалась, і хазяї повинні міцними бути, не те, що у краї його супіщано обездоленім поліськім. Про край свій, як і про життя молоде, звершене, збуте уже, Адам вже думав все у минулім часі, як про манливу недосяжність, за пагорбами вже.

Іще як вивозили його із міста, як вулицями міста везли, то зір Адама наткнувся на картину, що так серед сірих мурів міста виріз­нювалася. І у свідомости теє непроминально відбилось. Ось собор великий, унизу якби на острові осібнім посеред міста червоний стоїть. Але не міг він тоді знать, у пізнання, осягання й розуміння його не увійшло, що побіля стін червоних тих знаходиться могила одного німецького філософа: “Ніщо не обурює нас більше, ніж несправедливість, усі інші види зла ніщо у порівнянні з нею” Ізвідки було Адамові теє знати. Знать то він цього не знав, але пре­мудрість того висловлювання, високий його смисл і дух уже жили в Адамові передніше, він осягнув його усім переживанням і розумінням своїм цілком самостійно, незалежно від філософа.

Лапи, у які потрапив, лев’ячими молодого левчука йому здавались, і кігті ідеально вигострені були. З таких лап не вивертаються і назад не повертаються. Хіба за Провидінням високим Господнім. І ось тут на дорозі східно-прусській серед полів благодатних плодючих уперше прилинули, завітали до Адама думки про Провидіння. Се було у його розумінні що то чоловікові непідвладне, нез’ясовне, одному Творцеві лиш відоме. А людині, людині що має бути наслідувано, то перенесе і виживе за Провидінням. Бо в тім високий, що осяганню нашому не піддається, замір Божий. А ми лиш слуги послушні, щоб діло, до якого поставлені будемо, робить, сповнять, і хрест свій нести, не ремствуючи, достойно.

Декотрих нетяг по дорозі в господарствах, які на путі зустрі­чалися, зоставляли. Висновувать тільки й можна було, кожний був поставлений у визначене господарство. “У кожного своя доля...” Адама везли довго. Насамкінець аж позоставили у дальнім, здогадуватись тільки і можна було, господарстві. До бауера одного, до хазяїна приставили. Чи було те господарство велике чи мале, то се як за якими мірками мірять. Се треба знать було, які взагалі у тім краї, невідомім Адамові, господарства існували, до функціону­вання в окресленім моменті покликані були. Як для кого, то й велике, а для кого, то, може, й мале: для третього іще – середнє. Як для Адама, то се господарство велике, зажи­точне було. Бо де він більші бачив у своїм знедоленім краї. У пана хіба. Але то вже пан був, а це поки що хазяїн всього навсього, бауер.

Яким було перше враження в Адама про бауера. Аніяким. Бауер як бауер. Не сказати б, що старий, але не те, щоб і молодий уже надто. Якби із Адамом зіставлять, то уже і старий, а якщо із батьком Адамовим, то молодий іще. Добрий чи злий він був – а се теж як міг Адам визначить із першого погляду. Аніякий. Простіше у такім випадку сказати, що хоча і чоловік на двох ногах тобто, а не наш. Одне слово, німець. І цим усе сказано. Се про свого, нашого чоловіка, ув Адамовім розумінні можна було сказать, визначаючи, добрий він чи лихий, про чужого ж – візьми та й збагни його. Високий, худющий, рудий з лиця, а очі сині, застиглі, якби шкляні, й прихиллям вони не світяться, не променяться.

Була у бауера того також бауериня, чи як би там простіше сказати, господиня, дружина благовірна, ж жінка. Тут як хто скаже, то й добре. Якось то сват наш Гарасим на одному весіллі, випивши трохи, походжав поміж людьми та все розпитував, питався: “А ви не бачили моєї тітки?” Себто дружини його, свахи Лександри. Мати наші як мені про те розповідали, то і сміялися тихо незлостиво. Так незвичне се було для них звучало, й незвично чуть було. Так чудно се звучало.

Так само була німкеня висока, довготелеса, вірніш, аж незграбна й худюща прехудюща, аж світилась, прозорилась синьо. Для Адама в тім аж якась відворотність жіноча проглядувалася. Й подивовувався, що для бауера – ні. І очі ті ж самі шкляні, але вже барви неозначеної, барва розсіялась, вивітрилась. Була німкеня іще недосяжнішою, далекою від спілкування. Так здавалося принаймні Адамові. Щоб слово людське яке коли мовить. Щоб прихилля відчуть. Був ще у них хлопчик п’ятилітній, кіндер. Сей вертлявий, хоч і опецькуватий був, кіндер. Здавалось, дитина, як дитина. Діти вони у цілім світі в кожного народу, може, однакові. Первісний дух життя із них іще не вивітривсь. Й шкляною холодністю не замінився. Хоча то був, як потому з’ясувалося, і хлопчик не такий. Тобто не лагідний і не тихий, як сосновий у безвітря ліс. Але про те згодом.

Був у бауера дім із червоної яскраво цегли мурований і яскраво червоною черепицею критий. І теж не сказати – великий він чи малий. Як для кого. Середній, одне слово. Але в домі тім за все п’ятилітнє перебування Адамові доводилося бувати хіба, що два чи три рази всього. Були у бауера іще стайні та обори, прибудови різні були. Там Адам і перебував здебільшого. Коні й корови у бауера були. Земля була. Хороша, плодюча земля, але скільки її було, Адам не міг визначить. Та й чи то його те діло.

Схоже, що спершу бауер мав намір Адама до коней приставить, але, застерігши його вайлуватість, приставив до корівника корів доїть. Якось те випадає і в Адамових розповідях, скільки в бауера тих корів було і скільки їх доїв Адам. Але ж він не тільки доярем був, корів доїв, а й до інших, до польових робіт у господарстві ставивсь, поставлений бував. Та якось усе на однім заклинилось, як “Адам у німця корови доїв”.

Про те, як жилося Адамові у бауера, знали тільки бауер та Адам, і тільки зі слів Адамових у переказах його можна собі картину того підневільного життя малювать. Здогадуватись тільки й можна в уяві своїй. Довірившись усемогутнім Всевишнім силам Провидіння, Адам проте як сам для себе то вже слабку надію й віру мав, що колись то в житті він повернеться іще в свою рідну сторону, із найближчими людьми, з батьком – матір’ю зустрінеться. На тім місці у зболеній свідомости, де мали б надія та віра стоять, туга сива поросла та й вкорінювалася. Як із напівзабуття, як із напівреальности, що аж не вірилось, чи й була коли, виринала картина. Ось він пастушок у мазурів в Липниках, а пасовисько зелене до бляклости худобою витоптане, ось вечір тихий над Рікою в Соколиних горах, і він біля руїн фортеці давньої стоїть, а ось вийшов він у дорогу, в путь до рідної домівки іще за зими, а в дорозі й весна почалась, і такий лагідний вітер дивний в лице повіяв, що й не передать було того словами... Се вже були як видива, як із казки, не вірилось, і він починав звикати до того, що те й справді із ним у його житті хіба було. Ах, як часто до всього звикає людина, але найчастіше до буденности, до режиму повсякденного, у який поставлена буває, звикає людина. Ось день Божий починається, сонечко сходить, уставать у визначенім часі треба, бо на тебе чекає приневолена праця, вже, не сказати б, плаче, але тужить вона за тобою. Як за Адамом. Корови доїть треба. Великі гледжені німецькі корови. Такі смирні, тихі, вони ніколи не брикалися, але умиротворено лиш посопували, як Адам нагинавсь їх доїть. У клясичнім німецькім спокої стояли після нічного напівдрімотного відпочинку, у передчутті росяної паші.

Теж саме і увечері, по заході сонця уже, окраєць лиш неба багрово червоний яскраво промінився, цілоденної втоми усе­світової іще не сховав. Ізнов у клясичнім німецькім спокої стояли після денної втоми від пасіння, на порозі солодкого нічного напів­дрімотного спочинку німецькі корови. І Адам у солодкім перед­чутті останнього на день звершення нагинавсь їх доїти. Стояли сумирно. Жуйку жували, зідхали важко і озирались скісно в павзах волоокими очима поблажливо в напівтемні вже на Адама. У свідомість же Адамову розмишляння мимовільне текло. А про віщось да має думати повсякчас людина, коли не спить. Думка думку наганяє, як хвиля хвилю на плесах вод. Цікаво би знать, думав о тій порі Адам, чи от сі корови хоч знають, відчувають, що вони – німецькі. Як кожна людина, наприклад, відчуває розумінням своїм, що вона німець, поляк, русин чи француз там, “мсью де ля пардон”, як казав Сидір Пардон.

Написав от та й собі згадав нашого уславленого районного перукаря Сидора Пардона, як його й не інакше і дотепер звуть. Зараз він активний стопроцентовий член товариства тверезости. Але, чого гріха таїть, і з пісні слова не викинеш, у роки шістдесяті, коли першу відлигу іще заморозки не скували, поєднував Сидір у собі дві якости – першоклясного районного перукаря і не менш клясного алкаша усерайонного масштабу. Серед зашмароводжених алкашів тієї далекої уже золотої пори і означеного місця він виділявся своєю яскравістю, як напише майже через тридцять літ в одній об’яві яка то пропонуюча себе витаючому у воздусі допоки коханню. Сидір Пардон справляв враження. У якій би кумпанії найзгорьованіших, обдертих навіть часто пияків не перебував, а все зодягнений був завжди виклично. Костюм дорогий смужками променивсь на нім, штани випрасувані в стрілочку, муха з нальоту вдариться, дак розіб’ється. Й жилетка того ж кольору, рядочок дрібних ґудзиків, мов стрічечка блищав, сорочка біла-біла, тоді заграничні ідеально білі сорочки такі продавались, у моду входили, хіба рукав коли в пиво умочить, замість краватки, чорного метелика часто прив’язував, і це на білім фоні сорочки контрастувало неймовірно ефектно, чуб русявий гарахуватий до того ж, і вусики малі. Та й ся яскравість в означенім товаристві, а де ти знайдеш його інше у районних масштабах (“али я в масштабах ваших недостаточно красив”), не звучала би достатньо, якби не вирізнювана виклично гутірка сього цирульника. Аби випив хоч трохи, не кажучи вже про неухильне посилене заглиблення у світ зеленого змія, він тут же й переходив на французьку мову. “Мсью де ля пардон”, але щораз воно звучало як нове. Для міщанюків, поселян тобто сього містечка, так само як і для собутильників. Сидорова гутірка давно стала звичною, буденною, можна сказать, як і його вирізнювана яскравість. До неї звиклися просто, у смисл самої гутірки не вникаючи. Звичне для вуха стало, як ґелґіт гусей біля хутірських обійсть. “А, Пардон тут вже сидить”, – тільки й махне рукою хтось.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка