Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка15/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   43

Написав, і подумалось от ізнов, що переважно у високих пагіркових місцях і зроджується, тільки й може зродитись високий дух. Галілея. У затишку старої Київської публічної бібліотеки пізньоосінньої пори 1968 року в Ніцше вичитане.

А вже укінці липня 1992 року, цілий місяць майже стояла така незвична для наших широт висока густа спека, одного дня пополудні я прогулювався на пагорбах старокиївських біля місця княжого Володимирового, коло нашого національного музею історії. День хиливсь до згасання. Унизу за містом, за останніми домами вдалині на небосхилі стояла загусла жовта, аж темна до землі імла. Вистояна і втомлена. Вона зібрала, концентрувала у собі втому мільйонів людей, великого міста і широкого світу. Й це так виразно проглядувалося, відчувалося у першій миті діткнення моєї свідомости до картини.

Я з жалем дививсь на ці поруйновані, але святі для душі місця. Як декорумом ми хвацько знищену в один мент давнину відновить намагаємось. А все ж – декорум є, та давнини нема. Як і на Андріївському узвозі тепер. І подумав я: ніяка музейність справжности не замінить, якщо справжність та силоміць поруйнована.

Стояв я на тім пагорбі, на місці високім, думав отак, а погляд мій, зір, то униз на Гончарі та Кожум’яки, то д’горі на небосхили імлисто жовто втомлені поперемінно перебігав. І не зчувсь, як раптом несподівано сяяння прилинуло, на мене найшло. Й дивність незвичайна цілковито запанувала моїми настроями, у стані невагомої високої просторової дивини опинилася сутність моя. Така ось дивина нез’ясовно незбагненна. Як визначальна якість світу сього (“Сей світ, як маків цвіт”), і ти наскрізно нею оповитий, нею упокорений і в ній розчинений, як також частка світобудови. І настрій той такий осяйний, ще довго не розвіювавсь. Я уже Десятинною проз доми, мури поетичні зелені на Володимирську гірку ішов, а настрій осяйний все ще не розвіювавсь, і дивина благовісно в піднебессі над домами вигойдувалась. Давно таке не надходило, від початку 70-х років. Рідко коли таке з’являється. І подумав тоді я був ізнов: це ж тільки високі пагіркові ландшафти да густе жовте сонце східно полуденних країв, довго триваюча його концентрація в дооколі і можуть витворювать подібні стани, переживання та настрої, дивину із безмежжя простору в означені місць викликать.

Стара маленька хата, у якій народився Адам, у розкішній долині до взгір’я притулилась. Спиною, стіною глухою до взгір’я, а віконцями малими слізно тьмяними над долину широкую і до сходу сонця. Поезія ж висока, дитинно незаймана на хату й на долину із взгір’я линула. Із місця, де пізніш хата сирітська повстала.

Батько Адама мав ім’я давнє і завжди, в усі часи й віки старомодне – Нестор. Воно заміняло йому і прізвище й прізвисько. Усі люди в окрузі прізвиська мали, а він Нестор, то й Нестор. У цім звучанні все злилось. Воно і на означення й імени, і роду. Як хочете, так і розумійте. І цим все сказано.

Мати ж Адамова мала також ім’я давнє, але завжди сучасне – Марина.

Нестор був чоловічок маленький, щупленький, худенький з лиця, горем битий, аж синій. Його мізерна постать аж світилася прозоро світовою печаллю, як велика сльозина, цілковитою незахищеністю і вічною заклопотаністю, якоюсь аж одчаєною нерозторопністю. Далебі аж ніяк не був схожий Нестор на свого уславленого у віках однойменця. Більше того, якби комусь в окрузі спало на думку таке зіставлювання, то це вже саме по собі звучало б пародійно.

Як пародійним виглядав ув очах односельців сей незвичний випадок, що ось зійшлася і така пара. Марина була висока і дебела, з лиця завжди рум’яна, червона, аж пашіла. Здавалося, здоров’я аж бризкає з її лиця. Уже в старі літа з кийком ходила, однак скрізь продовжувала своєю присутністю розряджувальну клясичну безтурботність випромінювати.

Пригадую, як Мати, уже вкрай недужі, на початку 70-х років у павзі полегшення з осміхом легеньким розповідали.

Прийшла, навідалася якось була Марина у якійсь то справі у наш зелений закуток та й каже до Матері нашої, сміється:

– А що, Ярино, будемо битись чи миритись?!

– А де вже битись, – Мати й собі сміються. – Ясно, миритись. Ви он які, а я – яка...

Осміх при цих словах тут же й зникав, розвіювався з Материного лиця. Густа одчаєна печаль ізнов поверталась до Матері:

– Марини давно уже нема, а я іще мучусь...

Адам був первістком, перворідним сином Нестора і Марини. Незвичайну дивність відчули вони у серцях своїх, коли синок уродився. Його чекали, і от він з’явився, як пора прийшла. Бо нічого не буває на цім світі без пори. І ніхто не приходить у сей світ дочасно, як також і не відходить із нього ніхто без своєї пори.

І записали хлопчика Адамом, бо то був його день. У день свій він і з’явився. Й ім’я те так одразу й пристало до молодця, а й полюбилося батькам, бо було воно первісне і давнє, як і сам світ давній, вирізнювалося воно звучанням своїм серед усіх інших імен, над усіма іншими іменами сяяло в початках.

Нестор і Марина були люди вбогі, найубогіші, може, серед усіх бідаків округи нашої. Серед тих, ясна річ, що бідність свою на ногах власних іще стоїчно тримали, а не згиналися під нею, не падали навколішки і не йшли на поклін, тобто в милостиню.

Бідність щедро виокремлено облюбувала їх і наклала на сей осідок долинний ідеально чітку печаль. Крайньою бідністю просвічувалася мала хата, хлів, город, ціле обійстя, і клясичну вбогість низинно опівнічних країв випромінювали такі колоритні постаті Нестора і Марини. Свого хліба мало, що не вистачало до нового – він взагалі рідко коли бував.

Але і в житті найбільш згорьованих бувають моменти осяйні, радістю ояснені, трапляються втіхи випадкові, тимчасові, а й довготривалі часто, що їх замінить для людського серця безсиле усіляке багатство. Для Нестора і Марини такою постійно осяйною втіхою став малий Адам. “Любуйтесь калиною, як цвіте, а дити­ною – як росте”. І цим все сказано.

А зростав Адам, як яблуко наливнеє, з лиця. У світ одна осяйність та лагідність від нього випромінювалися. І тут також не скажеш інакше, як повторюючи поетичне:

Був се хлопчик лагідний та тихий,

Як сосновий у безвітря ліс.*

Задумливий він аж надто був. Ізмалку тужною сивою задумою. Як наш традиційний спадок. Ізмалку також світився Адам крайньою рафінованою вбогістю та незахищеністю. Роз­губленістю, правдивіше буде сказати, перед життям і світом. І ся якість також випромінювалася із нього, як традиційно спадкова, вірніш, як вроджена уже, повторювана, може, у кількох поко­ліннях. Так що позбутися її у власній сутности та й у вікових станах було Адамові над силу, просто неможливо. Навіть якби і в шати королівські його зодягнули, то все одно бідність ту не прикрити, не приховать. Вона крізь шати королівські проступала б, виразно просвічувалася б. І таке зодягання хіба що кумедним тільки й виглядало б.

А втім, містила його тужна задума ізмалку у собі яку то нез’ясовну для сторонніх тайну. Які то особливі, одмінні стосунки зі світом цим нещасним у його синіх очах угадувались. Таланти життєтворчі, може, прозирались, такі, що й на картину сього світу уплинуть могли б. Та хто міг подумать про розвій тих талантів, коли в безталанні погибав увесь його народ, свої високі таланти розгублюючи, до них не признаючись чи до рівня їхнього не досягаючи по причині нібито темності своєї.

І як тільки зіп’явся на ноги Адам та у вік пастушка уступив, увійшов, так і діло йому знайшлось, до діла приставлений був. Пастушком і став. Да не вдома. Вдома, здається, і корови своєї не було. В найми Адама Нестор із Мариною віддали. Ясного травневого ранку, молода прозора зелень тільки розбуювать починала, відвели вони його у дальню сторону, в село Липники, а уввечері повсідалися на лаві та й гірко плакали.

І став Адам пастушком у Липниках, у прекрасній мазурській слободі. Як велося Адамові у чужій дальній стороні, із якої своєї рідної хати не видно було, за пагорбами вже, – сього ніхто не знав. У повіствуванні не проронилось, а тепер і скаже хто – свідків не позосталося. І сховане те для історії уже. Тобто подробиці, деталі тодішнього Адамового життя на чужині. У кого із мазур він товар пас, і скільки того товару було, і масти якої ті мазурські корови були, і клички, ймення які свої товарячі мали. “Лиска” там чи “Забрьоха”, наприклад, і де ночував малий Адам, у хаті, разом із мазурами, чи в прибудовці якійсь, що їв він, що пив, тобто що давали йому, що робив, як товар на день у хлів заганяв, і чи мав він якийсь потаємний закуток, щоб виплакатись коли, тугу свою велику несказанно за рідною домівкою виливаючи. На пасовиську ж не виплачешся, бо світ бачить.

Усе те саме по собі цікаве, але нині не проглядується уже. Уявою лиш просторовість часу розсувать можна. Ось пастушок, як пастушок. Із полотняною торбинкою через плече, її мати пошила, в дорогу, в дальню путь виряджаючи. У ясній полуденній застиглости на пасовиську зелено-бляклім витоптанім пастушок. Не цар-Давид, звісно, але яке повторюване відлуння його. І з тих далеких часів відлуння голосів своїми вухами в насторозі із піднебесся ловить.

У своїх розповіддях Адам якось обминав цю смугу свого життя лаконічним:

– У дев’ять літ я пішов у найми служить, до мазур у Липники товар пасти...

А ся смуга, може, найпоетичнішою в Адамовому житті була. “Мені тринадцятий минало, – Я пас ягнята за селом...” Там вис­тоювалось на самоті багато чого із того, що згодом яскравими пере­живаннями повторюваности розростеться. Хоч світ дитин­ства – неповторний світ. Багато чого, може, тоді на самоті виявля­лось в Адамовій натурі і підсвідоме мимовільно прогнозувалось, може.

Дещо мені недавно розказувала про Липники і мазурську слободу дядина Настя. Вона, сиротою рано позоставшись, також наймитувала, служила у мазур в Липниках, товар пасла. Але це вже були пізніші часи, вона, може, й не застала там Адама – дядина Настя на п’ять років молодша за нього. А що таке часова різниця у п’ять років, коли тут на наших очах час біжить зі швид­кістю думки. Та й із уривчастих, фрагментарних розповідей-спо­га­дувань дядини Насті про далекий уже час моя уява, прискіпливе напружене проглядування виразної картини пастушого життя у мазурській слободі не вимальовувала. У війну Липники згоріли. Вони стали жертвою розбуювання міжна­ціональних пристрастей. На жаль, не поодинокою у ті часи в нашім краї. Із висоти сьогоднішнього дня, події сучасного життя, осмислюючи, здога­ду­ватись тільки можна, що хтось то при­страсти і роздмухувати зумисне міг. Сила бо руйнівна надто впіз­на­ванна. За клясичними зразками у схильности до інсинуацій і провокацій.

Я тепер часто осмислюю ті трагічні події нашого недавнього минулого, й перед моїм зором стоять червоні нічні заграви на півнеба, і не знаходжу виправдання аніякісінького тим акціям хоч і з тієї, а хоч і з тієї сторони.

Але ізнов про тую далеку вже пору.

А коли білим пасовисько суцільно устеляється, коли зима наставала, то чи Адам додому, до своєї хати під крильце люблячих батьків повертавсь на зиму, а чи у мазурів наймитувать продовжував, але якщо і продовжував, то що робив, чим займавсь узимку, в якім ділі потрібним і корисним тим мазурам міг бути. І знову ж, де ночував узимку, де ліжечко його стояло, які сни до нього із суцільно білого дооколу линули, і що їв він, чим хазяї пригощали. Та й найважніше з-поміж усього, а що заробляв у тих наймах малий Адам, що платили йому мазури. Це ж треба розмірковувать, що не тільки для нього, а й для батьків, для дому щось то вони платили. Усе те, звісно ж, цікаве, однак наразі в імлі нез’ясовно невідомим зостається, залишається поза межами нашого проглядування.

І скільки літ наймитував Адам у мазурів у Липниках, – се також невідоме, і хто про теє зараз скаже. Але як повернувсь на котрусь то зиму Адам до батькової хати, то батько й мати із подивуванням великим завважили, що хлопчик їхній уже не дитинча, а підліток, вважай, гінкий, аж сторонитися його мимоволі в серці у своїм стали. Так вразили їх у первінкові своїм ті разючі несподівані вікові переміни. Дивно це так завжди буває, коли батьки у своїй кревній дитині да раптом якусь несподівану переміну чи незвичність завважать випадково. Й така стіна відсторонення поміж ними нараз настає, постає, в настроях усе те психологічно у повітрі носиться і людські натури сковує. Щойно тільки вважалося, що кревність поміж ними нерозлучна, а тепер от тінь відчуження впала.

Але іще дивнішим прозвучало для Нестора і Марини, коли Адам заявив, що хоче піти в школу. По-первах, дивно сміхотворно було се чуть з уст самого хлопця, бо в окрузі нашій іще не пам’ятали випадку та й чи пам’ятатимуть у наступні віки й тисячоліття, щоби якийсь то одважливець із молодших поколінь да сам до школи попросивсь. Ти його випроводжай до школи, а він іти не хоче. По-друге, не менш сміхотворним було й те, щоб такий гінкий хлопчак, вважай, підліток та перший раз у перший клас ішов. Пізно. Але, як кажуть французи, чи то, перепрошую панства, наші східні сусіди, краще пізно, як ніколи. Се бажання Адамове було настільки внутрішньовистояне й непогамовне словесним запереченням, що батьки й не стали йому заперечувати.

Що ж до Адама, то варівко й незручно йому було тільки спочатку. Найважніше – перший крок ступить. Як і в кожнім ділі, як і дитині малій буквально перший крок ступить, коли на ноги зіпнулась. Психологічний бар’єр, як кажуть, подолать. Тобто кпини значно менших від себе хлопчиків і дівчаток на своїй шкурі відчуть і не здригнуться. Вистоять у першім вирішальнім поєдинкові. А затим відтак усе пішло своєю колією, як би і мало бути. Тобто кпини уїдливі крадьки зачаєні скісні десь із закутка й одверто викличні лобові так само вдаряли моментами об шкуру, не сказати б, що не вразливі були, але не діяли вже так дошкульно, в розгубленість і розпач принаймні не повергали ніжно пульсуючу сутність Адамову.

А через який то місяць його становище і зовсім вирівню­ватись почало. Учителька Ядвіга перевела Адама у другий клас, позаяк усі науки класу першого він опанував дочасно чи ще й до школи із ними яким то чином обізнаний був. А іще через місяць наш Адам уступив вже і в третій клас по тій самій причині, тобто що у класі другім йому вже не було чого робить. Але навіть і в третьому класі зостававсь він виразним і примітливим пере­ростоком. Та кпини вщухли, якби їх і не було раніш зовсім. Більше того. Декотрі колишні насмішники при зустрічі із Адамом в кори­дорі школи чи й на вулицях села потупляли очі долу, й пульсуюча провинність не вміщалася на розпашілих лицях їхніх. Особливо і в першу чергу це дівчаток стосувалося. Такі яскраво задерикуваті раніш, тепер несміло провинно стишені стали. Місця собі не знаходять при стрічах, хоч крізь землю провалюйся – ніяково так їм робилося. І вже у моменті отім виразно упевнююче прогля­дувалося на очах, як то усіляка й дитинна також хвацькість і заде­ри­куватість смиренністю стишені й посоромлені навіть можуть буть.

Адам вивищувавсь не тільки в очах школярів, а й ув очах усіх односельців. Як взірець безкорисливого юного пориву до сяючих вершин науки, як свідчення високої жертовности в ім’я науки, готовности у щоденнім нелегкім поступі і вершини долать, як взірець чистого сумління у тім поступі. Здогадуватись тільки можна, і це річ ясна, що під ту пору Адам не знав, не міг іще вичи­тати Марксового висловлювання про те, що в науці немає легких шляхів, і тільки той може досягти її сяючих вершин, хто кожен день, не жаліючи сумління, карабкається по її кам’янистих стежках, але діяв він саме отаким чином. І сам Адам у такий спосіб із людської товпи виокремлювавсь, віддалявсь, ставав вибраною вищими силами недосяжністю. Хоч лукавинки кпинів своїми голчастими віями там-сям спалахували, традиційне замишляючи: якщо виокремлене й для товпи недосяжне, то неодмінно дивацьке. Ах, які високі світлости таким от чином не раз знева­жені були, і понищені були. І скільки жертв у тім двобої впало. Світлість підсупові не рівня, се незіставне, і поєдинку часто не витримує.

Особливу ж довіру збудив Адам у очах вчительки Ядвіги. Се була висока чиста довіра, якою й тільки й може довіра буть, коли наставник у вихованці своїм відчує підсвідомо і завважить вочевидь талант небуденний, великі потенційні сили і можли­вости, не розкриті іще, повстаючі здатности у багато чому пере­вершити свого вчителя. Ах, як високо підносить такий феномен вибраний і серце самого наставника! Написав от, а перед очима одразу ж і відома фотографія з’явилась, на очі набігла. І я вже й до книжки потягнувсь, щоб її ізнов розглядувати: “П. Г. Тичина зі своєю першою вчителькою С. М. Морачевською. 1930”.

Уже на схилі віку, коли невідворотне у повітрі носилось, і до Адама усе частіш навідувались місіонери із сільської громади євангелистів-п’ятдесятників, притчами, натяками, а й просто­дорого нагадуючи про вічне життя, рай і пекло, Адам був якось виповідував мені свої світлі спогади зі свого шкільного життя. Як учителька Ядвіга не раз, посеред зими часто, морози тріскучі білі тоді у краї тишею настороженою розлягались, посилала Адама у містечко за книжками, зошитами й іншим шкільним причан­даллям. Міхоношею. Для цього торба спеціально в школі була зшита. А кого ж іще послать. До цього розторопність треба мать, щоб усе виписане одержать, перелічить, і, ціну йому знаючи, в дорозі не розгубить, в цілости до школи принести, доставить. Це ж шолопаєві якомусь і довірять не можна. Він, чого хіба буть, трапитись не може, усе те в дорозі й порозгублює, істинної ціни йому не склавши в серці у своїм. Це Адамові тільки довірить і можна. І як виряджала вчителька Ядвіга у дорогу свого вихованця, на завдання бойове у путь дальню, то й полудень по наказу тім наостанку давала. У хустинку тернову загорнутий. Папір тоді іще не така буденна річ була, щоб ним полудень загортать. Як і в епоху лібералізації – одну із найпрекрасніших епох у соціялістичнім поступі.

Се були високо осяйні години чекання. Для вчительки Ядвіги і для Адама. Учительці все виділось, що ось скарб незвичайний у білім морозі до школи несеться, і з хвилини на хвилину перед очі стане. Адамові той самий скарб заманливо увижавсь віддалеки, укінці путі, яку іще треба подолати. Такі зворушливо дражливі переживання для обох. І в цьому думання їхнє було одностайне.

Десь за Лукавцем, Адам не чув тоді іще, що на Лукавці всі люди лукаві, він розгортав полудень. Се був королівський полу­день. Дві великі скибки білого пшеничного хліба, грубо маслом намазані, й намазаними долонями одна до одної складені. І хоч найчастіше це був іще ранок, Адам починав полуднувати. Та далебі не із похітливости зажерства, а щоб для скарбів нових цілко­вито руки звільнить. Бо ті скарби й полудень, нехай і королівський, в його розумінні були незіставні.

Роззирався навкруги, чи людська присутність ніде не манячіє, не наближається. Не висне у білій паморозі, упевнюючись відтак у безпечности од людського духу, ставав під кущем; від куща у білости тільки чорні галуззя звивались. А все ж кущ, і починав полуднувати. І хоч в розумінні своїм Адам віддавав перевагу тим паперово-духовним скарбам, але й полудень Ядвіги був незви­чайний. Такого запашного білого пшеничного хліба із жовтим маслом Адам ніколи в житті не смакував, навіть у мазур, та й не смакуватиме більш ніколи, і в німців навіть, якщо на схилі віку, коли ніщо уже не смакувалось, зоставсь у його свідомости такий осібно вирізнюваний світлий спогад.

Усього скінчив Адам п’ять класів. Йому би далі науку продовжувати і визначаться в якімсь однім профілі, бо до чого не бравсь, – успіх мав переконливий. Але для цього потрібні були гроші, яких Нестор не мав, так само, як і хліба.

І подався Адам, як уже в парубоцтво уступив, учнем столяра на Соколині гори до одного єврея. Єврей був вусатий, а село Соколині гори і справді на горах наче стояло. Воно так не гори ті, як скелі крем’янисті прямовисні, брили, зеленим мохом пооб­рослі, до Річки звисали. Як глянеш униз на воду, то наче у безодню – височінь така незбагненна. Голова паморочиться. Там іще замок старий давній княжий над самою Річкою стояв. Фортеця ціла. Тепер же мури сиві давні грубі добротні тільки дірами просві­чувалися. Й уламки мурів по боках в траву густо, аж темно зелену повростали. Це було найвище місце. Воно старі замки Грузії у віддалених гірських розщілинах нагадувало. Яка то єдність усесвітова геологічних структур угадувалася, проглядувалася. Скелі, брили, валуни кам’яні тут прямовисно до води стриміли і наче стесані були. Близько і підходить рідко хто наважувався, не кажучи ще, щоб униз глянуть. Безодня неймовірно глибока. Голова аж паморочилась. Ану ж, вітер збуриться раптом, підхопить тебе та й понесе униз на води. Але місце се містило привабу. У сутінках вечорової пори тут тіни примарні із давнини збиралися й у загусаючім повітрі носились, зависались. А за Річкою – гаї березові й дубові принишкли мовчазні й наслуховували. Дивились. “Ви знаєте, як сплять старі гаї? – Вони все бачать крізь тумани”. І відображення їхнє у синьому небі відбивається.

У синьому небі я висіяв ліс,

У синьому небі любов моя люба,

Я висіяв ліс із дубів та беріз,

У синьому небі з берези і дуба.*

Адам і собі облюбував це місце. Після навчання деревному ремеслу, після роботи у столярні він часто навідувався, приходив сюди о вечоровій порі. Як був сам, нікого поблизу доокруги не завважувалось, не проглядувалось, то так дивно робилося на душі, що й не передати. Стояв біля замку у густо зеленій траві, причаївшись в занімінні. Й наслуховував, і видивлявсь тіни, що із давнини линули, збирались, у загусаючім повітрі носились, виснули. Адам і сам у невагомости примарною тінню ставав і з тими далекими споріднювавсь.

У того єврея столярувати вчилося іще два молодики. Але з-поміж трьох вирізняв він і облюбував собі Адама. Так що навіть біблійне ім’я свого вихованця для вусатого іудеянина звучало, як пісня. Прекрасна пісня із пісень над піснями. І вже відтак потому вирізнював він й інші Адамові достойности. Це передовсім м’який податливий характер, розважливість і зосередженість, що таку важність мають у тонкім деревнім ділі. “Сім раз відміряй, а один раз відріж”, як кажуть французи”, – усе любив посторювати при хлопцях той єврей, імення якому, здається, Янкель було.

Спали хлопці на вузьких тапчанах у невеличкій кімнатці, що поруч із столярнею спеціально для учеників облаштована була. У стіні розмежовувальній віконце мале вмонтоване, й крізь нього запах стружки ймовірніше усього проникав, бо і крізь двері знадвору також проникати міг. І такий любий був Адамові сей запах, як часом посеред ночі прокинешся, мовби пахощі духм’яні із країв східних екзотичних полуденних линули, про такі Адам уже знав, читав, і вони не раз привиджувалися йому, але іще не знав тоді Адам, що деревна стружка й шкідливою може буть.

У кімнатці тій грубка і плитка вмуровані були. Стружкою хлопці і протоплювали переважно. Самі собі вони тут і їжу варили. Всклад­чину. Не будеш же на очах сусіда зі своїм таїться та сам у куток до столу сідать. Харчі із дому приносили, бо не скажеш про тодішнє теперішнім “привозили”. Ті двоє хлопців з дооколишніх сіл поблизу були, тільки Адамова, вірніш, Несторова хата, від Соколиних гір на двадцять верст відійшла та й притулилася до взгір’я.

До спільного казана клали, хто що мав і що хто із дому принести міг, і що кому Бог послав. А що міг принести Адам від батька, який під весняну пору, як звичне, уже не мав шматка хліба для себе і для своїх менших діток. Картоплі хіба водянистої та пшона торбинку інколи. Якщо би й відлучили від гурту, од казана спільного одбили, сказати б, хлопці його, то вже й самому куліш зварити можна. Та й що іще більше треба. У бідняцькій долі, на межі від якої до жебракування – о, не доведи, Господи! – куліш часто річ незамінна й самодостатня для виживання.

Хоча, звичайно, ніхто із двох молодиків, які й самі недалеко від межі бідности крайньої відійшли, і не збиравсь Адама від гурту відлучать, проте за столом він завжди пам’ятав, ніколи не забував про свій ценз і дотримувався міри – відчуття міри потому ніколи в житті його не полишало. Бідністю просвічувалася Адамова постава, і це вже ставало його натурою, що переінакшити її вже не могла жадна позолота.

Але були, запам’яталися Адамові із часу того короткого перебування в науці у вусатого єврея на Соколиних горах також й інші зворушливі моменти. Це як він пішки двічі на місяць додому, до батькової хати двадцять верстов долав. Ідеш собі та йдеш. А воно ж місця, краєвиди не однакові. Що не крок ступиш, то все інші, змінюються безнастанно повсякчас. У суботу, на неділю переважно він і йшов. Із Соколиних гір у Вербове із торбою порожньою, наступного дня із Вербового в Соколині гори із торбою повною за плечима, й торочки попід руками.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка