Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка14/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   43

Розділ XIV
АДАМ І ЄВА

Коли помирав він у серпні 1988 року, тоді ще світ заповітним на надію повнився, і надія ся на скоре оновлення життя іще в дооколі, у просторі не розвіялась остаточно, зневірою й при­страсною агресивністю іще не витіснилась, не відсторонилась цілковито, дух надії на правдивість іще поміж небесами і землею носивсь, – то гірко розпачливо плакав він. Лежав на своїй убогій постелі під вікном у головах у зеленій офіцерській сорочці новій, сином подарованій, яка і пасувала йому, немов на нього і шита була. Та що казать, тепер що не наклади на нього, то йому все пасуватиме – таке уявлювання текло мимоволі й розпросторю­валося рівночасно із твоїм сприйманням моменту, як був на нього я тоді дививсь.

Лежав горілиць, у стелю білу дививсь, і тільки-но увіходив, уступав у хату хто, так і заходився плачем тривалим затяжним. Але се вже був плач без сліз. Сльози давно вже витекли із вису­шених віч його. На дорозі життя тривалістю в норму людську розгубив, утратив він сльози свої, на стежки житейські зі слідами стіп його скапувалися і всотувалися вони.

“Дні літ наших – у них сімдесят літ, а при силах – вісімдесят літ, і гордощі їхні – страждання й марнота, бо все швидко минає, і ми відлітаємо...”. (Книга псалмів, псалом 89/90, вірш 10).

Дядько наш Михаїл, євангелист-проповідник, пам’ятаю, завжди виголошував сю високу істину у такім звучанні: “Як казав псалмопевец Давид “Дней человеческих семьдесят лет, при великой крепости – восемьдесят”. І у тім виголошуванні щоразу звучав тихий, високо одухотворений непідробний пафос. І як слухав я, то кожного разу в уяві моїй поставав, до зору мого крізь густу злежаність тисячоліть, крізь імлу віків образ Давида-пастушка юного линув із пастушою торбинкою своєю.

Коли помирав Адам, то виповнилося уже йому сімдесят і три роки.

Надалі міцности, “крепости” не вистачало, забракло. І сліз не стало.

Але як заходив хто до хати, то гірко плакать починав Адам, горілиць у зеленій військовій сорочці на своїй убогій постелі лежачи. Аби-но завважував скісним поглядом своїм прибульця у хаті, у світлі хатнім синім застигаючім, очікуваної настороги повнім, так одразу і плачем неймовірним заходивсь. Се був дивний плач. Прибулець спочатку про нього і не здогадувавсь. Спершу очі Адамові мимовільно заплющувалися, д’горі повіки склеплювалися. Відтак мовби то промені сонячні на лице падали, вузькі скісні. Й рівчаками густо до очей, до повік збігалися. Натягувалися й тремтіли, дрижали. З-над чола, з боків, ізнизу, із підборіддя аж. Такі густі зморшки. Бриніли. Й лице тремтіло затяжно непогамовно нестримно. Якби дитина мала від болю чи образи великої усесвітової у сильний затяжний плач вступала. Личко ось розчервоніле судомиста напруга вдарила, вразила. Та й не відпускає. Іще голосу не чуть. Він десь то там на підході, углибині грозою визріває, позиції зайняв. Й ніщо уже, ніяка сила у світі стороння наміченого відвернуть, момент сей розрядить неспроможна, аж поки він сам у собі в дозріванні, в сповнюванні своїм не розрядиться. І ти стоїш, руки опустивши. Ах, чим вимірять безпорадність твою перед грізними силами пристрастей світу сього. У моменті тім. І ти голосу в напрузі ждеш. Бо се куди легше, як голос прорветься. Нехай і найпринизливіший затяжно високий в одчаю, без схлипування іще.

Найстрашніша павза німотна. Як перед струсом сильним суспільним, або в очікуванні громовиці небесної.

Із Адамових вуст і після павзи затяжний голос уже не проривавсь. Тільки лице у зморшках густих бриніло пульсуванням у застиглім синім хатнім світлі. Прибулець ні о чім іще і не здогадувався, так несміло тихо те на вбогій постелі Адамовій діялося. Дак тут же домашні свіжу увагу на момент сей переключали, й казав хтось із домашніх, Єва:

– Перестань! А що за халера. Аби-но хто в хату – уже зайшовсь...

І тільки тепер прибулець помічав, завважував, що Адам гірко плаче. Але хоч би одна сльозина проронилася.

І тут я кожного разу в окресленім моменті згадував, як на другий день Великодня 1982 року прийшов я був провідати хутірського сусіда, вісімдесятичотирьохлітнього діда Василя (над хутором звістка носилась, і у Великоднім дзвінкім повітрі прозорім повесні зависла, що помирає дід Василь у самоті хати своєї). Уступив я у хату, а він на полику сам лежав, з родини постійно хтось допантровував уже, але о тій миті саме нікого не було. Вуста діда Василя уже розімкнуті були. Нижня губа одвисла й тремтіла безпомічно. І увесь він сам кволо безпорадно трусивсь.

Я підійшов і привітавсь несміло в Христосуванні. Очі діда Василя широко розплющені були, якби з орбіт своїх виходили. Таке суцільно невідворотне одностайне спрямування в усім. Аж страшно. Але мимоволі оком одним старий завважив мене. І, схоже, упізнав. Моя рука затрималася у слабких обіймах його руки. Обійми тут лише за інерцією згасаючої свідомости, лиш обриси обіймів, повторюване за звичним – сили в них уже не було. Але з натугою прошепотіли вимучені вуста його: “Спа-си-бі!”. І щось заворушилось, затремтіло, забриніло в очах його. До них із глибини його єства що то пробивалося уповільнено несміло через слабосильність свою. Сльози. Докупи збиралися, а пробитись їм нелегко. І ось одна велика сльоза на повіки виступила та й застигла. Бринить. Прозора. Такої великої повної у вистиглости своїй сльозини я до того не бачив. Чи, може, не приглядувався просто. Багато чого у цім світі й житті ми сприймаємо як новину і несподіванку тільки тому, що раніше до того пильніш не приглядалися. А ще подумав був я тоді, що людські сльози однаково чисті й прозорі бувають як у малої дитини, так і в старця.

Наступного ранку на третій день Великодня дід Василь помер, і хутір наш збіднів несказанно, до свого зникнення з лиця землі простуючи.

Але Адам, помираючи, гірко плакав без жодної сльозини в очах. Сухим затяжним плачем.

Се ж є якась причина, спонука яка то заставляє людину наостанку, із життям прощаючись, так безпорадно гірко плакать. І втішити страдника жодна людина в світі вже не може. Хіба що батько-мати рідні, котрі, як кажуть, у такі моменти високі привидами приходять та й перед лице невтішного стають. А ще недавно, подумав я, як весна пишно розцвіталась, сей великий віталіст все за вікно свої погляди й устремління спрямовував. Що ж діється там в розбуюванні молодім.

У стовбурі яблуні нестарої перед вікном удод, дятел заходивсь дупло видовбувать. Схоже, під гніздо своє. А може, задля сані­тарної профілактики, сповнюючи високе покликання своє санітара кожної деревини.

Домашні затято воювали тоді з тією птахою. Дупло шматтям старим затикали. Але удод щоразу шмаття те викидав і настирно продовжував своє діло. Стружка тільки біла на город сипалася. А як рукою помацати дупельце всередині, то рівне-рівне, жоден учений ювелір-різьбяр так не виструже.

Дививсь через вікно на той затятий поєдинок Адам.

– Що за холера! – бідкалася Єва. – Та же він мені яблуню переведе.

І знову затикала дупло шматтям.

Адам же говорив супротивне:

– Не чіпайте удода. Він сухе видовбує. Він порятувать, а не згубить яблуню хоче.

А коли довго павза та драматична уповільнювалася й завер­шувалася врешті, повіки розплющувалися. Ти стояв над Адамом, й ідеально сині очі, такої синяви знову ж не доводилось у житті зустрічать. А може, то тільки здавалось так за яскравістю повто­рюваности.

Бо якби уважніші та спостережливіші ми були, то які яскраві перлини повторюваности відкрилися б нашому зорові і слухові нашому, аж завмирало б від подивування серце наше.

Здогадуватись тільки й можна було, що як і в моменті отім, коли Адам уперше розплющив на світ Божий свої очі, то були вони тієї ж прекрасної барви, що і в згасанні, – безмірно сині тобто.
* * *

Народився Адам, коли бурхливий вік наш уже з місця зру­шивсь, берега свого пустивсь. Час першого млоїстого перед­грозового десятиліття минувсь. Ах, як елегійно манливо ся млость передгрозова в образах дачних місць і дачників у клясичній поезії оспівана. Се багатьом синам і дочкам, більш чи менш славних віку нашого, судилося у те млоїсте передгроззя народитись, віку золотого іще своїм диханням застать. Дихання ж сих численних синів і дочок віку нашого уже в зовсім інші епохи згасало, коли надія, що світ на тихі води виходить, випростовується, іще й не прокльовувалася – не те, щоб заясніла чи зажевріла де.

Подихом своїм Адам уже не застав того густого млоїстого передгроззя. Вік наш бурхливий, філософом Ніцше напроро­кований, уже берега свого пустивсь. Світ вибухами здригавсь і стугонів протяжно, якщо долі опуститись і вухо ік землі прикласти.

Адам народився 1915 року. І дух його, дихання, на спокій минулих віків і літ заповітне, раптом здригнулося від гучних гроз відлуння. Зате коли згасло се дихання переривчасте, – десь то у далині туманній проглядуваній неясно, надія мовби засвітилася. У непевности тремкій “що із того іще буть може, що витвориться, і чим усе те скінчиться”.

Народивсь він у місці, у закутку благословеннім, у Підгаллі. Там долиною не то рівчак, не то річечка – визначенню не під­давалось, – із Перебігу бігла. І хата їхня у долині над сіножаткою побіля річечки стояла. Стара колишня хата. Хати я уже не застав, як уперше побачив ту долину, не пам’ятаю, її спалили наприкінці сорокових років. Адамова сестра говорила, що сусіди спалили. Шамняки ніби. А може, і не Шамняки. Де згуба – там гріху повна губа. І уявить собі тієї хати, як і самої місцини 1915 року, я уже не можу. Садок лиш, де стояла, пам’ятаю. У руйнаціях безнастанних, старих традицій підрізаціях шаленого віку нашого так невпізнанно змінюється лице землі, що й за недалеким вигином часу уже трудно сліди минулого розпізнавать. Здогадуватись тільки можна, що Підгалля 1915 року – се місцина розкішна у причаєности тихій своєї краси. Із другої протилежної до річечки сторони, долина в пагорб переходила чи впиналась, вірніш, у пагорб. Се вже був зовсім інший, одмінний ландшафт. Пісочок білий, він аж до Гряди, до самого Лукавця тягнувсь. “А в Лукавці усі люде лукаві”, – сказав колись хтось ненароком, і те у моїй пам’яти відбилось та й засіло аж дотепер.

Рідка вузьколиста, а то й зовсім безлиста, колючки одні, рос­тин­ність крізь пісок тут на світ Божий до сонця місцями проби­валася. Да кущиками конюшинка заяча де, да мило де плелось, пісок сипучий здержувало в потьмянілім осіданні. Іще кущі піщаних верб, де рідкі, а де густіші, синіли. Се так дивно зав­важувать, пісок он сипучий білий, а пагони гінкі, дубці вербові до сонця із себе викидає. А й барва яка ніжна синя. Ізвідки узялась в білости піднебесній? Ще далі до Гряди, до Лукавця поближче лісок, поляками 1929 року насаджений, побіг синьо зелено. У році 1951-му він видававсь мені, тринадцятилітньому, як уже справжній ліс.

На пагорбі тім дві хати стояло. Одна сирітська, а друга – дядька їхнього, сиріт тобто дядька, Онанія, темного на одне око.

Як 1948 року наша старша сестра вийшла заміж, то скоро й перебралися вони жити у сирітську хату на пагорб. Мене Мати потому часто посилали із якоюсь передачею до сестри. Через Попову гору – се вже не пагорб, а справжня тобі піщана гора із вітряком у місці високо найпримітнішим, вирізнюванім, вітряк тоді ще інколи крильми своїми розмахував, як я ішов – було кілометрів п’ять пішого ходу. Найчастіше посилали мене улітку, але і в інші пори року також. Зажену товар, візьму нарихтований Матір’ю клумак у руки чи за плечі – та й подавсь собі. А спека, буває, аж тремтить у високости під небесами, розімліла геть. А я іду та до місць нових подивовано приглядуюсь. І все таке чудне мені. І що подалі від дому заглиблююсь у простір світовий, то все інтересніш мені.

Так що ті місця уже тоді вабили мене, нез’ясований для душі інтерес викликали міченістю, може, своєю, хоча прекрасна повість Адамового життя іще була мені невідома. У повітрі допоки носилася, й душі моєї не діткнулася іще.

А одного спекотного літнього дня року, здається, 1949-го зі мною у дорозі така неспогадано жахлива історія прилучилася, яка проте по перебігу своїм одразу ж і потішливою стала.

Якось то отакого спекотного літнього дня – теплінь тиха стояла неймовірна, повітря аж дихтить, пашіє в тремкости ясній – коли загнав я із паші до хліва уже товар, Мати й зрихтували мені передачу до сестри нести. Миску глибшу вареників із вишнями. В хустку завинули біло жовтаву із квітками червоно чорними посередині. Видно, се була уже стара хустка, а мені здавалось, що нова, празникова. І так се подивовано не узгод­жувалось у сприйманні і розумінні моїм, що от врочисто празни­кова річ та на таке прозаїчне, як загортання миски із варениками, ужито. Але від того і мисочка сама, і вареники з вишнями – щойно сі плоди земні сонцем тішились, я їх на вершечках гілля позривав, – сьогодні вони вмістом вареників стали – також нового сяяння і смислів набували. А не такого тільки, щоб в рот укинуть.

Позв’язували Мати ріжки хустини, і не видно синьої мисочки, сховалася, два вузлики в центрі перетинання її витворилось. Я за вузлики ті у руку та й пішов собі. Понад Річкою. Скоро й хутір наш поминув, на широку ґрунтову дорогу вибивсь. Стежка тут обіч біла, аж сяє до сонця, співає, твердо втоптана. Що то ніг людських по ній ступало, що слідів позоставлено. Міркую собі. До них незчисленних і свої сліди босих порепаних стіп додаю.

А навкруги теплінь ясна висока застигла і висне. Аж ряхтить у полуденнім зеніті. І людей по обидва боки дороги ніде не видно. Душа віддалилася і розчинилася у високій ясности тій. Німують дерева. Врочистість для осягання й душею переживання недосяжна.

Жита клаптями, килимками сиво, як полотно, половіють. Вибілюються у ясности. І нивки із іншим збіжжям стигнуть. Десь людина, змаліла геть, удалині показалась, її значіння в дооколі неістотне. Бо те, що під небесами вистоялось, схоже, значніше, й величніше і над саму людину, і над її душу. Яка то інша висока усесвітова душа своє дихання над краєм випромінює.

У дивних відчуттях простую собі, а сутність моя мала у без­межжі того простору вже розчинилася. Помалу і до Попової гори наблизивсь. Стежка тут уже піщана, ноги вгрузають, і пісок поміж пальцями чуть. На гору зіп’явсь, і вже долина в усі сторони світу передо мною лежить, простяглась, розпросторилась.

Вітряк німує, і немов жива істота, також замисливсь. Стежка, що перетинає, проз вітряк на Попову гору веде. І от, ізвідки тільки він і узявсь, стежкою піщаною від вітряка мені на перетиння біжить пес. Суцільно чорний. Тільки язика червоного висолопив та й віддихується. Жах несказанний. Аж спокій високий піднебесний сколихнувсь. Душа моя від переляку тут же і в п’ятах порепаних опинилась. Над усе у світі із самого малку я боявсь собак. Однаково, як великих, так і малих. Але над усе чорних. Сей страх і з літами не розвіявсь, дотепер у мені сидить. Страх то така річ, аби-но завітав, то й засів невитравно, а то і розростається іще. Про це, про мій стан душі отакий, собакам, кажуть, добре відомо. Аби-но завважив, що боїшся його, так одразу в наступ та агресію переходить, не відстане вже.

І в тому я мав можливість пересвідчитись. Хоч, може, той чор­ний пес, це вже як потому я став здогадуватись та висно­вувати, і не належав до скрайніх таких, а поблажливіший був. Може, він незалежно від мене свою путь куди то тримав, до подруги, наприклад, і не обов’язково суцільно чорної, а язика червоно висолопив тому, що спека ж полуденна допікала. А йому ж іще в кожушку незміннім перебуваючи.

Просто наші шляхи, може, випадком перетнулися, як випадком багато чого робиться у цьому житті. А мені вже здавалося, що пес зумисне мені навперейми женеться і кусать з наскоку заміривсь. А поряд – хоч би одна яка душа жива. Зупинивсь я. Занімів на місці. Ноги мої глибше у пісок вгрузати почали. Чи то здавалося просто так мені. Як же і буть мені тепер, що робить. За вродженою полохливістю і ніяковістю я не із тих, щоб ув одчайдушний поєдинок із нападником вступали. Я із малку і аж дотепер до того схиляюсь, як би зручніше нападника обійти, розминутися із ним. У крайньому випадку у переговори з ним вступить, домовиться. Уже якщо неможливо й те, то задобрить його, на компроміс піти. Зрештою, останню лахманку свою скинуть та віддать, аби він, нападник, од душі відсахнувся. І хоча висока одвічна істина про те, що коли просять, вимагають від тебе сорочку верхню, то й спіднє віддай, а спіднє вимагають, то й каптана свого скинь, іще не відома була мені, вона лише в повітрі наді мною носилась у піднебессі. Але діяти саме таким чином я уже був готовий, правда, не так від внутрішнього переконання, готовности душі, як із спонуки.

Я вирішив, здогадався, вірніш, – на що ж іще і здатен був мій кволий здогад, – задобрити пса, хоч він не накидався й не гавкав поки що на мене. Крізь ріжки розтулені хустини празникової я руку свою в мисочку заглиблюю. Вареничка із вишнями дістаю.

– Ось нате, прошу пана; покуштуйте. Може, ви не куштували іще із вишнями...

І під ноги псові суцільно чорному вареника кидаю.

Він до подаруночка мого нагнувсь. Язика червоного свого в рот увібрав, зелепання припинив, обнюхувать вареника почав. Відтак голову підвів і на мене дивитись став. А смачне. Якби подяку висловлював. І вже аж потому за трапезування приступив, взявсь. Але я того вже не бачив. Страхом великим гнаний, я чимдуж поспі­шав своєю дорогою. Як би подалі відійти. А думка моя довкола одного оберталась, вертілась, як же він, пес, вареничка того їсть. Із кісточками вишні варені ковтає, чи кісточки випльовує.

Не озираючись допоки, боюсь поглядом своїм, озиранням щоб лиха не накликать. Та по якімсь то моменті все-таки озираюсь, а пес уже женеться до мене ізнов, і вже близько. Суцільно чорний із язиком червоним висолопленим. Я хутчіш руку у мисочку занурюю та вареничка дістаю, під ноги псові кидаю:

– Ось нате, прошу пана; смакуйте далі, якщо ваша ласка. Тільки кісточками не вдавіться...

А сам тим часом чимдужч дорогою поспішаю захеканий. Мені якби чим подалі увійти, поки пес трапезуватиме.

Та цього вареника він уже хутчіш із’їв. Розсмакував, що воно таке. Та ізнов із висолопленим язиком червоним за мною же­неться. І хоч би гавкнув тобі. А я вже третього вареничка із миски дістаю. Та й псові під ноги:

– Нате...

А сам чимдужч поспішаю, щоб подалі увійти. Вже й Попову гору минув. У долину дорогою спустивсь. Мисочка моя легень­кою стала, а пес і не думає від мене відставати. Переслідує. Ось і річечка уже блищить. Я бігти пустивсь. Навтеки. Мені дай річечку перетнуть. Може, у воду, у брід пес не піде, ніг мочить не схоче. Змірковую собі. Хіба перескочить у вузькім місці.

Я річечки уже майже сягаю, але з одчаєм намацую у мисці тільки одного останнього вареника. І тут винахідливість, як з’ясувалося, моя спрацювала. Я переламую того вареника. Спершу одну половину переслідувачеві під ноги кидаю, відтак уже на самому березі річечки – другу. І на переміллі пускаюсь убрід. Віддихуюсь на другому протилежному березі.

Тепер я на однім березі, а пес – на другім. Озираюся. Диви­мось одне одному в очі. Схоже, і на переміллі пес убрід пускатись не наважується. І я полегшено віддихуюсь, що нарешті спекався грізного переслідувача. Але що скаже сестра і що скажуть Мати? Чогось вигадувать я не вмів, але уже знав, що коли говорити правду, то не повірять. Якщо і збиратимуться вірити, то сумніви на перешкоді повстануть, вийдуть та й розроста­тимуться, як пересторога.

А поки що стою на березі, віддихуюсь. Серце моє безпеку відчуло та й ізнов на розкошування випростовується. Як долиною уздовж річечки милуюсь. Від опівнічних вітрів пагорбом захи­щена. У глибині долини он садок пишний у розімлілій високій ясности в зелені стоїть. Одпочиває. Не скажеш, що замріявсь. Дивно так. Садок пишний, а без хати. Хату уже спалили. Адамів садок тільки й зоставсь. Батькова хата згоріла. Хату батько будував, садок Адам садив. Але про це пізніше слово буде. Й доокруги все дивне таке, якщо про вареники із вишнями не згадувати. Дививсь я на садок тоді, серцем від переляку одпочивав, і дивні настрої благословенного місця сього мимоволі входили у мою душу, і прекрасна повість Адамового життя своїми начатками уже торкалася моєї свідомости.

А пес, повертівшись трохи на тім березі, покрутивши хвостом, повернувся та й побіг собі у протилежну сторону на Попову гору, ізвідки і з’явився. І друга знов згадка. Чому ж це він жодного разу і не гавкнув на мене, може, той пес був якийсь дивний у колі своїм, сумирний, не від світу сього, як і я серед людей.

Сестрі та Матері я все-таки розказав про вареники, як і було насправді. Не можу сказати, чи повірили вони, і як це у їхнім розумінні відбилось. Але для мене та подія назавжди зосталася потішливою пригодою. Як я із самого раннього дитинства собак боявсь. І тепер боюсь, коли до схилу обважнілого мій полудень віку котитись почав. Але я і признаюсь до того. Се як і до іншої слабкости тепер я привселюдно признаюсь. Як я із самого раннього дитинства посилено марксизм-ленінізм вивчав. Це ж не в епоху тотальної нівеляції того найпередовішого у світі вчення, коли антимарксистсько-ленінські настрої так нестримно похітливо розбуяли в пристрастях людських. І коли переповідаю я вкотре у люднім місці десь, як я посилено з раннього дитинства марксизм-ленінізм вивчав, наприклад, біля джерела Дубки на Сирці в Київі, коли в поранковій синій прозорости за джерельною водою в черзі стою, то ще й коментую при тім зізнання своє простодороге. Це, мовляв, від того, що із раннього дитинства я посилено марксизм-ленінізм вивчав, і здатність моя дозріла теперішня нашу ближчу перспективу проглядувать, передрікать тобто, що у ближчім часі нам нічого доброго не світить, низькі ціни не засіяють на ближчих видноколах, – лиш на далеких небосхилах примарно яскравіють вони. Але не для нас, може, вже. Усі люди при тім на мене озираються, навіть ті, котрі над водою біля банок своїх схилилися, розглядують, і осміхаються поблажливо потішливо. І я осміхаюсь до них розкутіш сміливо. І радість несміла вибачливо кладеться на серце моє. Се ж мить осяйна в поранковости яка – посеред часу грізно жорстокого із вуст людських, у хмурости замкнених, посмішку безневинну викликать.

Але того спекотного, куди, у котрий бік не глянь, то повітря ро­зім­ліле у задусі хитається, літнього дня 1949 року я стояв над рів­­чаком із порожньою мискою і опереможено дивився услід псові, що розмірено поволеньки трушки біг, повертався на Попову гору.

Пес усе віддаляється і віддаляється, але перш ніж змалілий він щезає, розчиняється у тремкім жовтім мареві, рветься ясна тонка струна мого зацікавлення, що простяглась у тремкім жовтім просторі між зором моїм і між змалілою цяткою пса.

Як зацікавлення моє до кривдника мого блякне, згасає, розсіюється у свідомости моїй і в дооколі, так погляд мій по долині біжить аж до Гала і на садок, де людський осідок колись диханням молодим розбував, натикається. Лиш нагадування про буле прекрасне у жовтім воздусі поміж землею і небесами висне, млоїться невагомо.

А погляд мій уже по взгір’ю побіг. До сирітської хати. І я сам туди охлялий провинно човпу. Вареників нема. Мисочка порожня.

Сирітська хата, у якій в сусідях жила сестра, а самі сироти до самотнього одноокого Онанія поряд у другу хату жить пішли, здавалася тоді мені дивним людським свідком. Таким незвичним. І зовсім не тому, що незвично маленькою була ся хата, – хоч і не стара іще – деревина на ній не струхлявіла. Як для мене, урод­женця прекрасної долини, незвичним здавалося пагіркове місце, де ця хата стояла. Із двору, із морога іще батіжково зеленого, за хату вийшов, а там ландшафт який. Ні тобі грядки, ні тобі городу. Пустинність одна. Пісочок жовтий, білий аж де. І рослинність вбого безлиста, у літі зжовтіла зовсім вже. Колючки одні, безсмертнику грона жовті, заячий щавель, конюшинка де, лиш місцями, – він кислий як на смак, мило ростинне ще, його як потерти об мокрі руки, так піна здіймається, і увесь бруд із рук зносить. Такий дивний пагірковий ландшафт. Але і в нім поезія і манлива екзотика пульсувала. Надто у хвилини поранкові. Вийдеш за хату. Сонце червоне устає, і жовто одразу застигать починає. І жовта застиглість поранкова, у денне прямовисне спрямована, уже над пагірком стоїть, висне. І мрія моя далека про екзотичні пагіркові краї вже зародилася і проростає от у мо­менті цім. Та якою б високою згодом не була вона, а все ж мить вертання у низинний зелено закуток Батьківського осідку завжди зоставалася пожадано мінливішою. Хоча й осідки людські на високих пагірніх місцях продовжують зоставатися у моїй свідомости далекою недосяжною екзотикою, де поетичний дух у піднебессі рафінується.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка