Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка


Розділ XIII КЛАСИЧНІ ОБРИСИ СХІДНОЇ ПРУССІЇ



Сторінка13/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   43
Розділ XIII
КЛАСИЧНІ ОБРИСИ СХІДНОЇ ПРУССІЇ

Се був навдивовижу міцний вагонний сон. Сон після помірної важкої втоми. Бо буває втома надмірна. Тоді вже сон не бере. Лежиш от, вертишся. А сон не бере від утоми надмірної. Яке се побажане для нас відчуття міри. Золота середина древніх. В усьому не переступить тієї межі, за якою надміра. Се таке побажане для нас відчуття міри. На жаль, у життєвім вирі ми не завжди, ніколи, до нього не прислухаємося. І від того страждаємо чи не найбільше і найтяжче.

У дорозі я кілька разів, щоправда, прокидавсь на крутих поворотах чи на раптових зупинках. Поїзд уже от зупинився і стоїть. Не рухається. І ти від безруху того несподівано проки­даєшся, а яким би міцним не був твій сон. Так Батько колись про­кидалися, як настінні ходики із шишкінськими ведмедями на циферблаті раптом посеред ночі зупинялися. Батько тут же похапливо піднімалися, заводили ті ходики. І як вони у хід свій розмірений пускалися, так Батько тут же і влягалися. Й засинали раптово ізнов.

Так і я. Розплющую несподівано раптово одне око. Не знати й від чого. Тиша. Краєм усвідомлення свого завважую: поїзд стоїть. Тут же й заплющую око. А поїзд уже із місця зрушивсь. І я засинаю ізнов. У темряві.

А прокидаюсь уже від поранкового світла. Одразу й отям­лююсь. Нашвидкуруч згрібаю свою постіль та в закуток, де провідник сидить, відношу. Але вона брудна така й волога. І за ніч не просушилася. Простирадла не білі, а мутні чорнувато. Перед зором моїм уявно вже й вода стоїть пінно-мильна мутна, із якої тут білизну витягнено та й викручено було. Машинно, звісно, її іще хоч би раз у чистій воді прополоскати треба було. Ай, де там. Соціндустріальне. Поспішливе й байдужне все.

Очі водою в туалеті протер, щоб видніше було. Із лавки бокової столика роблю та й всідаюсь собі похапливо, щоб у вікно дивитись, за ландшафтом спостерігать. Як жаль. Це ж уже давно, як дніє, а як проспав. Наймальовничіші, може, краєвиди проспав, яких ніколи більше і не побачу вже. Втрата незамінна. Чого не вдалось побачить у житті, проґавив що – це завжди втрата незамінна і найтяжча. Урон найбільший із можливих. Подумати тільки. За ніч одну темну осінню скільки простору подолано. Латвію, Литву окрайцем. І ось Східна Пруссія вже. Які то дива там сховані в темені позосталися для зору мого. Відлетіли проминально для моєї свідомости. Спочивали вони у темені густій. І на зіткнення із моєю свідомістю не наблизились, зчеплення не відбулося.

Отож, я сідаю, вмощуюсь, на столик маленький обпираюсь та й напружую зір свій. За віконечко видивляюсь, щоб хоч тепер надолужить прогаяне, не проминути чого. Мапу свою розгортаю, щоб поглянуть, які простри протягом ночі ми подолали, і зорієнтуватись, де ми зараз знаходимось у русі швидкоплиннім. Аркушик сірого грубого паперу дістаю. Пачку такого паперу я взяв у сільській книгарні. Для якихсь побутових потреб використання його призначалось. Але в час суцільно неухильно зростаючих дефіцитів я взяв його для письма. Тут же й запис короткий роблю нашвидкуруч власноручно. Писати незручно. Рука стрибає від руху поїзда. І думки стрибають від неврівноважености. Але ті записи розхристані збереглися. Ось вони:

“3-го жовтня 1991 року. 7:45. Східна Пруссія. Ізнов станція “Комсомольское”. Пасуться телята. Біліють гуси. Ставки, річечки. Червоні старі будинки червоною черепицею криті. Городи тут родять і поле родить. З усього видно. У поселеннях є старі парки. Лісів менше. Скрізь густа пізня зелень. Нескошені отави і багато паші. Скрізь густа пізня зелень. Нескошені отави і багато паші. А в Латвії і в Литві лежать в отавах бичечки – чорно-біло рябі і бурі коричнево. Дороги добрі. Рух по дорогах невеликий. Від Таллінна до Риги автобусом 5 годин. Ішов дощ.

7:50. Східна Пруссія. Небо від грізних хмар звільнилось. Мала халабудка над колією, без вікон і без дверей. Все вибите. Впливи Росії. В Литві й Латвії такого одверто викличного не зустрічалось. Лиш в Ризі є у старих будинках вікна й двері повибивані. Східна Пруссія – це ландшафт одмінний. Не діброви й не ліси. Дубки жовто-коричневі де-де. Лозняки на сіножатях понад дорогою. Дачне селище без лиця й запущене. Жиле селище. Будинки все червоною черепицею криті. Яблука світяться. “СССР – оплот мира и социализма”– гасло. Високі димарі червоні. Місто й хмари унизу сивими клубками, як гори. Калінінград. 8:00".

Переписав от се та й замисливсь. Усе ніби сказано, але й нічого не сказано. Мій запис той супротив мене повставав. Бо розпросторюванню моїх тих вражень подорожніх, що у свідо­мости відбилися та давніми уже стали, заважає. Що в пам’яти колись відбилось і лежить, світиться – те важливе, воно істинним може буть. Ану ж ізнов на повторювання наткнусь. А що тут і такого. Раз вибачливістю обумовлено, то й прощатись має. Не нарошна же вибачливість, а спрямована, щоб як би суть у цім моменті роз’яснить.

Отож, із першого погляду крізь вагонове вікно вразила мене східно прусська земля своїми щедротами й строгим класичним стилем пейзажу. Тут, у цім пейзажі, усе домірно класичне, ну, якби на малюнках, у графіці чи в музиці органній чи в філософії німецькій рублено строгій, або в літературі Томаса Манна. І тут одразу думка мені побігла. Та недаремно ж оце тут і жив Іммануїл Кант. Бо тільки тут, а не десь інде й могла зродитись його філософія. Се зовсім інша строгість опівнічна, аніж в Рокуела Кента. Тут земля класично свої щедроти виказує, а там лиш обрисів дивних строгість. Призахідні холодно червоні небеса й фіорди. Гренландія.

Тут клясичність щедрої землі й ростинности на ній. Не можна сказать, щоб поля й городи, які зорові моєму одкрилися, були тут більш догледжені, ніж, скажімо, у нас на Україні, чи в прибалтійських республіках. Навпаки, тут вони, з усього видно було, менш догленуті. Так виразно, вочевидь проступали явні сліди безгосподарности і якого то нехлюйства, сказати б, вірніше, зухвалого розбишацтва у ставленні до матеріального дооколу. Але якщо навіть і так і при всьому тому, то все одно кожний найменший знак землі, як в геологічних структурах своїх, так і в ростинности, що із неї Божою ласкою та щедротами Сонця повстала, несе у собі виразні ознаки клясичного стилю. Ось бадилля високе, сіро, аж біло вигоріле, зжухле вже, корчувате де, розлоге. Лиш високістю та розлогістю своєю нагадує про благодатну світлу пору зеленого квітування, що відшуміло швидкоплинно. Й плодючість землі, в яку ця ростинність закорінена, виказує. Угадується вона за стеблистістю клясичною рослин. А в місцях, де клапті цієї землі переорані на городах, там плодючість ся лице своє показала, світиться. Чорнозем масний чи суглинок там. Се якби ближче придивиться та визначить. До того ж і толк у тім ще треба знать.

А он рови, канави якісь прямолінійні, недавно викопані, побігли, уздовж колії залізничної і впоперек. Глей сивий, по боках вивернутий уже засох і несмілою ростинністю покривсь, так зжухлою по осени уже крізь неї сивий глей той збитий і проглядає. А унизу в рові чи канаві такій глибоко міленько вода стоїть. Вона крізь травичку зелену де-де прозориться. Сріблиться зблисками несмілими. Десь сипничок пружинисто стоїть. Ростинність, яка не гнеться. Надійна її амортизація. І сипничок той, і глей сивий по боках канави раптом повернули уяву мою з низинної опів­нічної сеї сторони у сторону полуденну східно пагірню. Се ж там десь серед пісків, якщо канава прокопана, то сивий глей назовні вивернутий, а на дні вода стоїть мілко, й крізь убогу зелену ніжну ростинність до жовтого вистиглого сонця прозориться, сріб­литься. Й сипники пружинисто жовтіючі стоять. Може, із котиками продовгуватими коричневими рівними гладенькими ніжно. Як тішать сі котики досконалою витонченістю й ніжністю піднебесною своєю малих дітваків, а й нас, дорослих, в кого іще серце зовсім не зачерствіло. Пам’ятаю, не було для мене у дитин­стві свята чистішого і зворушливішого, коли хтось із старших при­но­сив мені такі котики, хоч би один. Я тішився ними потаємно і довго, аж поки котики не дозрівали цілковито. Спершу котики набухали, а потім із них вилітав білий пух, немов клапті вовни, як із кульбабок. Стрижень тільки оголювався. Перехідна краса втрачалася, відходила. І серце моє обгорталося смутком. Чому краса не вічна, а перехідна, зникаюча. З’яви і вияви краси вічної тоді для мене іще не відомі були.

А от тепер як заманливо в низинній опівнічній стороні уявою у полуденні високо пагірні краї переноситься. Ізнов:



На півночі хмарній стоїть в самотині

На скелі соснина одна,

Дрімає, куняє, й снігами пухкими,

Як ризою вкрита вона.

І сниться їй все, що в далекій пустині,

Де сонечко сходить святе,

Предивная пальма на скелі палючій,

Сумна в самотині росте.*

Усе низинний ландшафт за вікном вагона пробігає, навстріч несеться. Не сказати б, що болота. Але й болітця малі зустріча­ються, довкола зеленню класичною оповиті. Вільшиновими заростями й лозняками де-де. Й сіножатки таким чином при­крашені, розмальовані зустрічаються прямісінько над дорогою, над колією. Спокоєм і затишком оповиті. Але є сіножаті довші й ширші. Вони углиб простору тягнуться. Отави на них срібляться зеленню темно густою розкішною клясично. І ніхто їх не косить, і товар не пасеться по них. Може, рано іще, не час для пасіння. Але якби і пасся товар, то отави збиті були б, а то невинно неторкані паморозі ждуть. Коси вже ждати стомилися. Трави пишні, отави сріблясті на те, щоб косить їх. Яка печальна ця картина нескошених трав вижухання. Хоча й стинання у розцвіті буяння краси – хіба відрадніше явище. Там сум витворюється під теплим вистояним сонцем. Пам’ятаєте, у поета Миколи Рубцова, квіти, зрізані косою, як називались вони. “Очень нежно и грустно назывались они – Анютины глазки”.

Тут у пожуханні пізнім сум витворюється, стоїть і висне під низько сірими північними небесами.

Понад залізницею на сіножатках, під кущами вільшиновими чи лозняками й бичечки біло-чорно-рябі зустрічаються на лан­цю­гах сріблястих, на вірьовочках, чи й зовсім не поприв’язувані. Й поодаль, де вже поле ніби, де зжухлість сіра одна, бичечки зустрічаються. Більшенькі й менші є серед них, а все такі ж вгодо­вані, як линочки, гледжені по осени не так хазяїном, може, як розкошуванням серед трав на волі. Ті, що й не поприв’язувані, на місці означенім стоять чи пасуться, далеко не одходять і не брикаються. Ай, пощо брикання в поранковій елегії отакій. Тут наслуховування тиші цінність незамінну й насолоду становить. Потяг ось повивсь, змій вигинистий залізний поповзом над просторами рухається, тишу розтинає навпіл, як і простір самий, а телятка тут вже й пообертали у бік його голови свої. І стоять не­­зруш­но у важнім клясичнім супокої, і видивляють волоокими очима своїми, ай, що там видивиш, і наслуховують, лиш зрідка у котрогось лопаткою вухо зрушиться. Тріпне так вухом декотрий бицьо. Може, комар на нього сів. Яка задума в головах їхніх, який смисл у проводжанні тім. А от ниточка між поглядами їхніми а поглядом моїм через шкло вже витворилась і бринить.

Річечка поміж сіножатками вигинисто зміювата де зблисне проти похмурих небес темною водою. Тихоплинні затони. Й ряска зелено жабуриняча ще плаває де-небудь біля берега. Вільши­нові кущі чи лозняки коло котроїсь такої річечки ростуть, а біля іншої ніщо не росте.

Ставки чи озерця показались. Ще вже плеса більші. Як дзеркало якої то форми. А вода все така ж чорно мутна у незглибинности своїй. Там, може, води тієї по коліно, а враження незглибинности їй темне сяяння надає. “Помутніли заводі в озерах...”

Біля ставків і озерець тих, на берегах річечок гуси зустрі­чаються. Гуртками невеликими. А ось двійко тільки. Пара вірна подружня, напевне. Гел-гел. А баба галамага. Грицева шкільна наука. Клясич­ний також такий вигляд мають ті гуси. Строгий. Не прості це гуси, а заводські. Шиї у них довгі. Вола одутлуваті. Дзьоби й ніздрі чорні. Піднебіння, мабуть, також чорне. А баба галамага. Хазяйські чиїсь то гуси, з усього видно. Так білі гуси на фоні сріблястих отав і сіро зжухлого бадилля дивно спостерігати. Дивлюсь на них, а картинка із якогось баченого колись у селі перед очима повстала, спогад побіг. І посмішку з душі на вуста нагнав.

Якось вересневого похмурого дня, тиша така елегійна у повітрі зависла. Люди картоплі копали, і день до вечора хиливсь, ішов я нашим селом, головною вулицею його до Богдана. Аж то картину предивну біля одних воріт зелених бачу віддалеки. Дівчинка років шести-семи так в пальтечку червонім налякалася усмерть, вжахнулася неймовірно. Гусак великий за спину її вчепивсь дзьобом і крила свої зловісно над нею розпростер. Як тут не вжахнуться дорослому навіть, а то дитині. Пручається вона бідна, пручається, а вирватись із гусакового дзьоба не може. Личко розчервоніле палає, і очка її перелякані. Віддалеки видно. Чим завинила бідолашна перед птахою. Ах, для нас се тайна. Се тільки гусакові і дівчинці знать. Я уже на порятунок, в оборону дівчинки чимдужч заспішив. Але драматизм моменту, гранично напружені ситуації завжди активізують діяльність людської свідомости. І де то у звивинах дитячого мозку раптом блискавично спалахує здогадливість і винахідливість. Вона похапливо скидає із себе пальтечко і жбурляє його межи очі гусакові. Ось нате! А сама у вуличку та й навтеки, не озираючись. Тільки ніжки лопотять. І жах за нею навздогінці – не навперейми вже. А гусак тим часом дзьобом своїм став обмацувать червоне пальтечко, ґелґочучи. А баба галамага.

Й так потішливо рідно стало мені раптом на серці, що драма­тично напружена картинка ся знайшла щасливе розрядження. От що то значить людський розум, нехай і малий. Він не гусячий, до здогадливости й винахідливости гнучкіший.

Мені іще чомусь ізнов на пам’ять прийшло на землі оцій східнопрусській, що гуси тучніють, вгодовуються, жир нагулюють, ваги набирають аж десь то під глибоку осінь, до того їх і різати, голови відтинати їм не можна, бо м’ясо те їхнє допоки несмачне, чим то відгонить тобто. І якийсь то навіть переступ у тім є, до­часно гусям життя вкорочувати. Ще чув я десь побрехеньки чи побасеньки, а може, так воно і є насправді, що гусей у перед­смертну сю пору їхню треба підгодовувати яблуками чи то навіть і грибами.

Хутірська сусідка наша Ганя, яка протягом десятиліть вигодовувала великий табун гусей щороку, і вони щороку робили нам шкоду, нищивши наш город, й щороку Ганя затиналася, що ось останній рік держить вона гуси. Але наставала весна, клятьба, звісно, забувалася, і гусенята щедро виводились ізнов.

Так Ганя та щоосени, під Жовтневі свята, під 7-е листопада, день Великої Жовтневої соціялістичної революції, не раніш, а й не пізніш, надсилала своїй дочці, яка мешкала у Херсоні, двійко вгодованих гусей посилкою. Значить, час для гусятини наспів. Можна подумати і уявити, яке численне гусяче стадо було пере­слане посилкою, якщо дочка та мешкала у Херсоні, була відлучена від дому більш як двадцять літ вже.

А й ще пригадується, що і в російський клясичній літературі цей момент, тобто що гуси по пізній осени тільки тучніють і як їх підгодовують під ту пору, зображено. Коли підлітком о прозорій, просякнутій наскрізь пронизливим холодом пізноосінньої пори я пас корову і читав книжку одного російського клясика, то там все те описане подетально було, як гусей під ось таку пору у помі­щицькім дворі підгодовують, викохують. Мені було так дивно теє читать, і я не знаходив тим картинам відповідности у живій реальности. Здається, то була книжка Івана Гончарова “Обло­мов”. А може, і якась інша.

Ось галявина розкішна ув осіннім згасанні своїм. Де зелень іще дозріла в клясичній досконалості своїй, а де прогресуюче барв вижухання. Така прозора клясична картинка, такий супокійний пейзаж. Як на картинках із античних мотивів. А ось дубки у відда­ленні стоять. Невеличкі і трохи більші. Коричневою барвою уже легенько перейняті. Тут спогад мій полинув. Десь то читав я, що саме у Східній Пруссії у місті Ладушкіно стоїть 800-літній Грюн­вальдський дуб, який пам’ятає події розгрому польськими і русько-литовськими військами тевтонських рицарів (1410 рік). Це ж недалечко ж десь тут. Цікаво б подивитись.

“Незаймані віками, однолітки Всесвіту. Вони вражають своєю безсмертною долею, як найвеличніше диво світу”, – писав про дуби відомий історик, філософ і натураліст древнього Риму Пліній Старший.

Значить, були сі дуби велетнями улюбленцями полуденної античної сторони. Але от і на галявини зелені опівнічних низин­них широт затесалися у глибині віків, а мо’й раніш, як в полуденні. Цікаво ж уявлять, як шелестіли листом своїм сі могутні велетні в часи Плінія Старшого, і як він милувався ними. Чи не так, як і ми.

Поселення людські побігли. Будинки червоні, старі, напевно, червоною черепицею криті. Се ж німецькі, може, такі стіни грубі угадуються. Вони також клясичні. Не мають особливої витон­чености з погляду архітектури, але така просторінь у вмісті їх угадується. Не сказати б, що ці будинки догледжені добре і охайні. Зате запущені часто, мур по боках в них пооббиваний. І двері, вікна позанехаювані. Але то вже витвір, дія новітніх часів. І місія інших людей. Явно, не тих, котрі ці будинки споруджували. Ті, що їх споруджували, у них не живуть. А людина мала б жити у зве­денім своїми руками домі. Се її велике громадянське утверд­ження, найвище, можна сказать, у звершенні своєї земної місії. Це як і дерево посадить, пісню створить або книжку написать. Принаймні таке відчуття надходить тоді й до самої людини. Пам’ятаю, в Ірпені один захмелілий літератор, коли я пляшкою “Столичної” його пригостив, як вийшов через чверть віку мій перший роман, став його розхвалювати:

– Ти що. Роман – це велика річ. Роман – це вже будинок.

Коло будинків тих червоних яблуні розлогі розкошують. Хто їх посадив – сього я вже сказати не можу. Первісні хазяї сих будинків чи вже їх наслідки. Наразі се істотного значення не має. Головне, що яблуні справляють враження переконливе. Як яблуня – то вже яблуня. А не теперішні вишукані приземкуваті сорти, що хіба пародію на сад творять. А тут і ставність, і шатристість, і вкоріненість у землю плодючу масну стоїчна угадується. Між листом широколистим і яблука великі стиглі світяться, та як їм і не бути вже стиглими о такій пізній порі, навіть зелене яблуко тепер вже стигле, дозріле. Антонівки, з усього видно. Поодиноке яблучко десь світиться, висить, а й купами, гуртами де. Розкіш ваблива. Вона душу нашу завжди розпросторює і у всеплодючости землі нашої упевнює.

У ріднім краї своїм часто сучасні сади біля обійсть людських, а й колгоспні спостерігаючи, яблуні маленькі, плоди на них хоч червонясті густо, але миршавенькі по осени й червиві, вишеньки-черешеньки, хоч і шатристенькі, а приземкуваті, малі (воно, звісно, на шести сотках, разом із хатою і прибудовами не розженешся, то й сорт відповідний мічурінський, не мічурінський, а знай­шовсь), я часто згадую старі сади у нашім краї, які ще масово уціліли, збереглися до мого дитинства. Хіба війна котрі понищила. Що то були за сади. Які яблуні високі, груші які, а вишні, черешні. Як заберешся, бувало, на вишню, що за нашою хатою росла, на вершечок самий, він вище хати сягав, плоди там вже не червоні, а чорні спілі черепами вистоювалися, та як глянеш униз, аж страшно, земля, мов у безодні – височінь незміримо неймовірна.

А яблуні які високі тоді по садках людських стояли, і яблука на них які дозрівали. А груші. А дички. Ну, це вже зовсім розкіш, хоча й плоди уже не ті. Шатристі груші дички, велетні, немов дуби серед полів і галявин манили нашу дитячу уяву невимовно, і плід їх – гнилички – смакував, як ніякий інший плід землі.

Ще пам’ятаю старі високі груші, що росли на схилах обійстя Солов’їв у сусідньому селі, куди я ходив до школи. Двір Солов’їв знаходився поряд зі школою, через дорогу. Багато дівчаток із родини Солов’їв (троє чи четверо) ходили в школу. Були вони майже усі однакові на зріст, на вік і на вигляд. Але, мабуть, це не так, бо в кляси ходили різні. Були вони напівсиротами, тобто батька не мали. На войні, може, загинув, а може, і вмер. Мали ті дівчатка завжди сумний вигляд. Рідко коли усміх гостював і сяяв на їхніх лицях. Й трималися вони відсторонено, а не хвацько задерикувато, як то інші дівчатка. Ніби соромно чи незручно їм від чогось то було. Варувалися наче. Хіба у гурті таких же несмілих дівчаток о чім то сумно перешіптувалися.

Я не раз манливо приглядувався до тих дівчаток Солов’їв. Вони були для мене загадкою. Яку то тайну нез’ясовну несли у собі. І прізвище їхнє вигляду їхньому не пасувало. Не асоціювалося тут воно із тими солов’ями струнно дзвінкоголосими, що лиш під ранок у гаях вмовкають. Я до причин того дівчаткового суму дошукувався. Й обумовлював його для себе ось чим. Се, певне, через брата свого Петра вони такі сумні і наче провинні. Брат перворідний єдиний Петро був значно старший за сестриць сумнооких своїх. Уже хлопчисько високий. Але в школу він не ходив. По шкільному подвір’ю лише тинявся. Мав Петро слабку пам’ять і розсудливість слабку. Руку праву й ногу він волочив трохи, як то паралізовані волочать, й набік нахилявся. Й одне лиш на умі мав і повторював те безкінечно:

– Папера, папера...

І справді в одній руці завжди тримав якийсь клаптик паперу. Де то він знаходив його, бо з папером тоді було сутужно.

Його так і звали були “Папера”. Хлопчаки, звісно, бігали за ним навздогінці й дражнилися. Не сказати б, що били. Він звільна одмахувався, але мляво.

Хата Солов’їв стояла на пагорбі над дорогою навпроти школи. В їхній хаті була крамниця, в коморі двері прорубані. І се був тоді незмінний об’єкт моїх заздрощів. У хаті мати крамницю. Але город Солов’їв тягнувся довго і далеко, аж до самої річечки, понад схилами. В загині річки там перемілля піщане світилося. А по тому боці гайок вільшиновий зеленів. Понад схилами аж до мосту – сіножатка. Се був закуток благословенний. Краса поетична несказанна. Мені й потому у житті рідко подібне щось зустрічати доводилося.

Так от на схилах тих до сіножатки росли груші. Дві чи три навіть їх там було. Високі неймовірно. Верхи їхні з небом голубим, із хмарами білопінними розмовляли. Дички. Але серед них одна і садова. Така ж само висока.

Як ми на храмовий празник до церкви на Успіння Божої Матері приходили, то грушки на ній уже жовтіли серед зеленого листя. Се було 28 серпня. А коли 1-го вересня ми в школу приходили, то грушки на ній уже сяяли променисто. Золотом чистим сяяли. Особливо ті, що у верховітті. Якби грона чи черінь золотий вони там витворювали супроти сонця. Сього словами не передать. І діяли на нас манливо сп’яняюче. Декотрі грушки, світильники саду, полишали свій сад, зривалися і падали поза зелений тин на сіножатку. На невтральну, громадську, якби сказати, територію. І це вже були наші, якщо хазяї до них передніш, раніш до них не приглянулись та не позбирали. Ми учительку на уроці слухали, як ті груші зривалися несподівано раптово, з шурхотом летіли й із звершенням польоту в отаву занурювались. Посеред дня. Й не в ніч грушепаду. І краса їхня невимовна вже для світу і сонця прихована була. Лиш хвостиком д’горі обернені.

На перерві ми наввипередки бігли на сіножатку ті грушки шукати. І якщо знаходили ми ті грушки, якщо щастило нам, то це була мить високої і повної радости. Ми аж дрижали від сп’яніння. Грушки мали смак незбагненний. Медв’яний, може, визначення йому. Але й це не все. Тут щось більше й осяйніше приховане було.

Лише потому, у дорослінні, я збагнув, що, може, нам і не варто було б за тими грушками бігти, хазяїв оббирать. Через Петра.

Але ті високі груші на схилах обійстя Солов’їв залишилися у моїй пам’яти, назавжди зоставили відбиток, як висока поетична картина. Чогось подібного в житті я більше також не зустрічав. А й грушок таких медв’яних не смакував. Да й груш таких веле­тенських у теперішнім дооколі давно нема. І на тім місці їх вже нема. Якось я проїжджав тим сусіднім селом (воно недалеко од нашого хутора, але збоку, і випадає мені там бувати, може, раз в десяти­ліття). Поглянув на обійстя Солов’їв із вікна автобуса, а його і не впізнати. І груш нема, і гайка вільшинового, і річки – пере­ко­пали. Й була поетичність висока ландшафту щезла, розсія­лась. Ізникли поетичні знаки землі. У пам’яти лиш зосталися.

Такі спогадування й розмишляння поверталися у мою свідомість, чи вірніше, видобувалися із дна її назовні, коли я жовтневого похмурого ранку 1991 року крізь вагонне вікно заінтересовано східнопрусські ландшафти спостерігав.

Ось городи побіля хат тих із червоної цегли, що червоною черепицею і криті, городи поміж яблунь розкішних унизу, й городи як побіля крайніх у поселенні хат, то у віддаленні трохи, в поле, у простір відійшли. Саме по цих останніх і можна повніше вираз­ніше про лице їхнє тут висновувать і судить. Бадилля високе сіро-коричневе зжухле по городах тих стирчить де густо і щедро. Така яскрава картина осіннього згасання. Але по тому і здогадуватись та висновувати можна, що городи сі догленуті за пори зеленого квітування не дуже були. Десь поміж бадиллям тим сіро-корич­невим (яка яскрава барва полуденно-східна в опівнічний край затесалася, нехай і при іншій притичині) гичка листата буряків кормових дозріло темно зеленіє. Подуви вітру тільки листя се високе розхитують. І хитання листу того, що досконалости своєї досяг, поміж сіро-коричневим зжухлим бадиллям – величне. Усяка досконалість – велична. А я біблійне пригадую, біжать рядки: “Розум людини припинює гнів її, а величність її – перейти над провиною” (Книга приповісток Соломонових, гл. 19, вірш 11). Це для людини. А в живій природі, що ростинности стосується, може, воно інакше. А може, й щодо ростинности те саме, але ми того не розуміємо, не усвідомлюємо, сховане воно від очей і від вух наших, невидиме, й розумінню нашому допоки непіддатливе, недосяжне.

А он і столові буряки платочки свої, хустинки, гичку показали. Ах, яка ж і вистояна червона барва. Маківка, взірець доско­налости. Межі уже надалі не існує. Так алії знамена революції в утвердженні, в тріюмфі несказаннім упродовж десятиліть не вистоювались.

Он капусти пізні ізнов. Як день, засиніли. Головасті неймо­вірно теж клясично. Де грядки цілі суцільно, а де й пооди­нокі на грядках. По краях грядок. Щось то там посаджене було, та вже зібране. Ті, поодинокі, іще більші, головистіші. В розкошах на волі, на просторі зростали. Листя порозтріпуване котре крайнє ік землі поприпадало, грубе і темно-синє аж, ядрине.

Ось у проміжковім просторі між поселеннями халабуда мала стоїть, мурована над самою залізницею, над колією. Вікна були, двері були, а повибивані і рами повиривані. Й мур пощерблений, попсований силою людською руйнівною, наскільки його і можна було і скільки хто здужав попсувати. Людська агресивність меж не знає. А халабудка, видно, також давня. Бо стиль клясичний, німецький. Мур грубий. Зовні ніби незугарність. Мала, а просторінь усередині угадується, проглядається, крізь вікна, відчувається. І стеля доволі високо. По вікнах можна висновувать. Дірки вікон од землі далеко. А ще ж і над вікнами простір є. Що тут містилося колись, і в часи новітні. Яке призначення первісне сеї халабуди і яка її історія? Се вже таїна. І хто повідає. Якби то зійшов тут та розпитав кого, може, й повідав би. А так – мимо проминально пронеслось.

Але мене наразі зацікавило, що клясичні німецькі споруди, доми якого б то не було призначення, а жилі передусім доволі високі, мають простір усередині, і створюють враження та від­чуття простору. Може, так і має бути. Як висне стеля над головою, то і думка сковується, а як стеля високо, то й думка роз­про­сторюється. Хоча як затишно почував я себе у малій келії ко­лишнього медресе в Бухарі. Там крізь вікно – се муровані візе­рунково грати, сонце пробивається в напівтемінь. І який зво­рушливий світлий візерунок творило. Або як затишно було мені одпочивать в узбецькій низькій балахані, яка стала на якийсь то час моїм тимчасовим помешканням. Се тайна незбагненна.

А в думці я уже заново переглядаю книжку “Українська хата”, яку був купив у київській книгарні “Наукова думка” на вулиці Грушевського, колишній Кірова. Там численні малюнки давніх хат, ну, не зовсім уже і давніх, кінця минулого, початку нинішнього століття, уміщені. І з нашої поліської сторони також чимало є. Дерев’яні, кам’яниці. Усі сплановані із продуманою доцільністю, але і вигляд мають поетичний. Дак у хатах тих все стелі низько, і вікна здебільшого від землі далеко не відійшли. А й Наталки Полтавки хату згадайте. Може, у тім і була доцільність. У низькій хаті тепло держиться довше, не вивітрюється, і затишок створюється. Є де душу погріти.

Наш колишній поштар Коля Козел, згадуваний уже, казав був, коли річ про безглуздість сучасного хатобудування у селі зайшла:

– Ти яку хоч велику хату собі муруй, але і зроби такий куточок, щоб було де душу погріть.

У книжці тій, де про піч ішлося, я іще був вичитав віршика Івана Франка:



В хаті піч трохи не в пів кімнати

З запічком і припічком із глини,

Вічно тепла – то жолудок хати,

Величезний, як живіт дитини.

Коли уперше сей вірш прочитав, то подумав був собі, який же і могутній інтелект був у нашого генія. Об чім би не подумав, об чім би не заговорив, про що би не ішлася річ, так в нього вже і єсть. І все вірно.

Мене обурює, коли бачу, які маленькі печі мурують у сучасних сільських великих порівняно домах, як насміх, як сирітка у закутку притулилася, а то й зовсім без печі такі оселі бувають. На літню кухню виносять.

Але коли розмишлять я починаю, то все-таки схиляюсь до тієї думки, що стеля над головою в хаті має бути трохи вище. Я не раз у приміщеннях угору починав дивиться, де ліпше мені почувається, під стелею високою чи низькою. І відчуттям своїм висновку доходив, що таки під стелею високою. Й коли в електричці їхав, то в стелю вагона поглядом своїм упиравсь. Низько ж як. Якби в оселі, то чи є тут простір для розпросторю­вання, для розгортання думки. І в спогадування ішов думанням своїм, що кучеряво вже розбуювать починало. Як уперше потрапив я за путівкою законною до Ірпеня у кімнату на другий поверх, то стеля там доволі високою видалась. Колишня. І так мені добре початки свого сього опусу писалось. Думка розпро­сторювалась сама по собі. Одне за одне в’язалось. А здавалось усе, що то від стелі високої. Сиджу, сиджу собі за столом, а як угору погляну, то осяяння неймовірне так і проймає наскрізне цілу сутність мою. Оддалік верхи сосон темно-зелені в пізньо­осінній хмурости шумлять. А над вікном самим галуззя каштана із пуп’янками тугими, на весну вже заповітними. Стривай-но, постривай-но, чи то ж не отой самий каштан. За віком наче й ні. Молодий. Але рядки ураз побігли, і переживання сильно зворушливе надійшло. Тичина.



Люди не вертаються.

Слід їх тільки мріє...

А в вікні неначе

Листя серебріє.

І запис далі: “Ще за кілька день до смерті Горького, у Ірпені в своїй кімнаті, якось глянув був у вікно, а там каштани! Небо чисте! Але серце стиснулось. Наче передчував, що хтось помре із тих, що тобі вони близькі і рідні. “Люди не вертаються”.

А й хіба не у високій білій стелі показалась тобі в граничнім напруженні маленька чорна цяточка, що й покликала до розростання того першого роману.

Отож, після отаких проглядувань, розмірковувань та вива­жувань я усе більше до думки схиляться почав, що висока стеля – це все-таки непогано. Тепло теплом, але як і простір в хаті є, то не згірш. Так що, може, і мають рацію оті німці, що простору своїм спорудам у середині надавали. Традиція традицією, але й нові віяння у світлі досвіду багато чого додають. І ми не завжди маємо на те не зважати.

А небеса над Східною Пруссією поранкові похмурі аж до темности. Так низько хмари похмуро грізні темно над землею несуться. Се, певно, вітер їх жене. Як мені через вагонне вікно знать, угадать. Клапті й уламки більші хмар. Де тут, як овеча вовна. Барва не та. Як айсберги темні у тумані хмурім. “Титаники” на такі сунути можуть. Десь то угорі, якби крізь стелю округлу вагона проглянуть, то там над нами і видива та химери проглядувать, напевне, можна. Хіба ж буває небо у хмарах отаких грізних без видив, без химер, що нагадуванням і пересторогою у нашу свідо­мість завжди входять. Перун. Ілля на колісниці. Се коли у перед­чутті рвійности стихій. Дракони, леви чи гинші звірі там. Або елегійні картини якісь там розгортаються, як марево далеких нетутешніх екзотичних країв. Як мрія. Чи сивобороді мудреці над безоднею незглибинною сходяться, а все зійтися, наблизитись один до одного не можуть. Такі видива небесні декотрі і мені самому доводилось спостерігать. Але ще з дитинства начувсь був я про великі червоні вогняні стовпи на небі, про людські привиди й остерігаючі нагадуванням символічні знаки й написи. Це мене і налякувало всесиллям та безпорадністю, і заманювало водночас. Але такого чогось подібного я ніколи в житті не бачив. Не дано, значить, того бачить мені.

Тепер от осміхаюсь при тім. Мені мій знайомий швець із містечка, що частенько упивався до безтями, до втрати орієнтації повної свідомости навіть, якось розказував. Перед тим упився був він сильно. Проте якось додому добувся, доплентався. Заснув, як убитий. А тим часом гроза шквалиста розпочалась. Гуготіння над дахом і над краєм носилось несусвітне. Жаху й тремтіння у покорі грізній стихії не однієї душі тієї ночі не передать. Блискавки яскраві надзвичайно гострі раптові усесвіт краяли, полосували. А швець все спав непробудним сном. Тільки коли стихія вгомо­нилась, шаленство стихло, лиш темінь бездонна на небо ізнов насунулась, прокинувсь він. Пробудивсь – та й одразу до вікна. А від вікна стривожений хутчій до жінки, та й ну її тормосить:

– Уставай, Надю, уставай. Поглянь-но на небо!

Вона і встала та й поглянула за вікно на небо. Роздивляється:

– Нічого не бачу. Одна темінь тільки непроглядна.

Він же:


– А ото хіба не бачиш. Он же двоє дідів старезних червоно вогняних, а бороди довгі сиві у них, сидять праворуч. Хіба не бачиш?

– Та же ні, – відказує, ще темінь непроникну силкуючись за вікном розглядувать.

– Ех, не дано, значить, тобі, – скрушно промовив швець, та й ізнов беркицьнувся на своє ліжко, у барліг свій. Тільки хропіння по хаті розляглось. Так сильно хропавницького дав.
Станції побігли, із плятформами вже побіля колій. Здога­дуватись можна, що близьке передмістя. Кенігсберг скоро. І провідник квитки із шкуратяної планшетки виймає та роздає. Але мого десь то він і не знайшов. А потім мені одразу жаль ставало за тим квитком, коли нотатки ті виписувать почав та всі інші квитки переглядував.

Назви поселень тут усе по-маршовому вивірені: “Комсо­мольское”, “Гвардейское”. На полустанках написи такі. Цікаво знати, які то передніше сі полустанки назви мали, і як звучали вони по-німецькому, по-прусському. Історію з’яви сих останніх мені і переповідать не треба, я її й навмання вгадать, розгадати можу. Се ж коли зайшли сюди у сорок п’ятім переможці, так одразу ж поселення на свій маршовий переможно кшталт і перейменовувати почали. Перевірте, й переконаєтесь, що угадування моє безпомильне.

Ось і гасла навстріч від будинків яких то продовгуватих господарських казарменного типу біжать: “СССР – оплот мира и социализма”. Старі іще чи в новім часі уже утверджувані.

Дивно так все те тут бачить, спостерігать і завважувать. Ніби віяння часу і останніх щойно перемін сього краю і не торкнулося навіть окрайцями крил своїх. У прибалтійських республіках, у Латвії та Естонії, схоже, таких гасел уже нема. Із ними, напевне, давненько там уже розпрощалися. Щоправда, я тамтешніх мов не знав, і написи усі рекламні для мене вигравали сяєвом своїм загадково. Хіба де що містилося, хліб, наприклад, то здогадуватись міг. Але і так упевнено сказать можу, що подібних гасел там нема. Тут же вони іще упевнено про себе заявляють чи нагадують, якби ні в чім нічого і не бувало.

У моє завважування із спостережень і таке іде. Ось скільки посе­лень, станцій, дачних осідків, що навстріч потягові із розпростертими обіймами бігли, уже позаду зосталося, у хвіст залізного змія відійшло, а людей о цій поранковій порі обіч колії, коло хат там чи й на полу­станках не завважувалось. Вони що, сплять іще, до активного життя не пробудилися. День їх іще не покликав.

І подумав я, як це печально на поселення людське без людей дивиться. У 1986-ім, а й пізніш мені незвично гірко було кадри по телевізії дивиться, як запустілу після Чорнобиля Прип’ять показували.

Та пощо телевізійні кадри. У червні того ж 1986 року я на власні очі міг спостерігати такі незвичні для міста картини, що зоставили у свідомости моїй незмивний слід. На початку червня я приїхав із хутора до Київа за покликом мого останнього зрад­ливого кохання, хоч міг би був і не їхати. Але закохання сильніше над радіацію.

Місто було шоковане. На людських лицях – переляк і боязнь щось сказати. Гласність іще не набрала свого відчайдушного спалаху. Тільки декотрі із орденськими колодочками на безрукавках сміливо упевнювали:

– Не такое переживали. Войну пережили, а это переживем. Врага победили и радиацию победим!

Але страх перед невідомістю все одно біг поза їхніми спинами. І вони похапливо крадьки озиралися.

Я пам’ятаю, у Дарниці, в гастрономі однім щось то пригля­далися ми до продуктів яких то, що нема їх чи виріб, якість не ті. І сказав був я, мимоволі так собі сказав, треба ж інколи щось і сказати, що через п’ять років то все уже буде. А жінка одна, літ немолодих уже, із лицем смуглявим втомленим неймовірно східним теє зачула і відказала:

– Да, через пять лет все будет. Только нас не будет.

У повітрі носилися прогнозування американського доктора Гейла.

Гай, гай, п’ять літ якось минуло, прогнозування доктора Гейла де то розсіялися, чи у віддаленні в піднебессі носяться, ми от допоки іще є, а в гастрономах того, що було, нема – недосяжне. А того ж дня, у момент таки той же, неподалік, на вулиці Червоно­ткацькій, як я туди відійшов, на сходах одного будинку, гуртожитку, схоже, прекрасної хрущовської, а то й переднішої доби, ах, як ті скромні червоні мури молоду ігристість минулих днів виразно бережуть і виказують, коли треба, – сиділа огрядна, огряднішої вже бути не може, пишнотіла молодиця, міхи баяна роздмухувала й на увесь голос проникливо співала, наче серйозно, а виходило, як жартома, потіха, якби й не хотів, розбирала:



Когда я ишшо молодушкой была.

Сюжет пісні тієї і розгортавсь на взірець отої, що її у повоєнні роки чув, як шалено хвацько у шаленстві своїм виконувала інша співачка Лідія Русланова. Хіба що в сій інтерпретації іще більш одвертіше подієво, перекладніш поетичних символів на загально­зрозуміле ужиткове бриніло. Так, я спостерігав, деякі вуркагани на свій манір клясичне співають, або клясичне в своє позірне вплітають:



С Одесского кишмана,

С Тургенева романа

Я вычитал хорошенький стишок.

Как свежи были розы,

Как хороши стеврозы...

Теперь они истерлись в порошок.

Так маляр Володя, дивлячись на клясичні картини, де, перемальовував, і свого щось туди додаючи, популярних лебедів, наприклад, а потім спродував ті картини односельцям просто­душним. І вони їх брали, купували.

Так от, наскільки вухо моє могло вловить і розуміння роз­різнювало, лірична героїня пісеньки сієї по морю клясично тихому, елегійному (се лиш в поета Тютчева на морі такий спокій може , бути) пливла. Аж то де, ізвідки не візьметься, налетить буря морська несусвітня, “морской буян”. Як то потрапила лірична героїня у тій страшенній веремії, у моменті найвищім розгулу стихій до капітана... А через рік чи й до року іще не дійшло, народився хлопчик, “морской волны буян”. А хто ж в тім і винен. Та, звісно ж, він, “морской буян”.

Огрядна молодиця та виконувала пісню під власний аком­панемент із таким самобутнім простодушно довірливо проник­ливим пафосом, що нею не можна було не залюбуватися. Зіб­рався, витворився гурт цікавих, розявротів, гав, таких, як і я. Я розглядував її. Величезні огрядні ноги. Одна така нога її кому то й не снилася, і цілу плоть чиюсь то могла би замінить. Масний од­вертий погляд. А що тут притворно очі затулять й істинність свою приховувать. Одвертість проникливости наразі не зава­жала. Я дивився на цю огрядну сильно молодицю і подивовувався, як її повільне малорухоме єство випромінювало шалену далеку незвершену пристрасть. І туга за часом дальнім, дочорно­бильським вже, можна було тепер називать, огортала моє серце.

Та на все свій час, і нема строків, які б не наступили. Таке вичитав я у грубій книжці великого мрійника Сервантеса в один із похмурих літніх днів 1965 року в обласній книгарні (похмурі – мої улюблені літні дні). Вона, здається, називалася “Назида­тельные новеллы” (“Повчальні оповідання”). Я ту книжку і взяв, купив тобто. Але у веремії днів розхристаних, що затим у смузі моїх переживань гірких слідувала, вона й загубилася.

Огрядна молодиця ось згорнула міхи свого баяна. Та й бувайте здорові! Бал закінчився. Люди роти пороззявляли, іще чого то ждуть. Що тут ждать. Можна і розходитись. Се перерва яка то у будинку тім чи побіля нього тривала. Перекур. А як хто не курить. Перерва от закінчилась. І все.

І я відходжу. А огрядна молодиця, що міхи свого баяна розтягає на сходах червоно цегляного будинку хрущовської чи іще й дохрущовської доби, усе ще перед моїми очима. Як милі мені, незважаючи ані на віщо, ці уже давні й ветхі, можна сказати, червоно цегляні будинки. Ровесники мого дитинства і юности. Се ж під ними, новонародженими, заливалася тоді гармошка...

А увечері того самого дня я повертався від свого закохання із Голосіївського парку. Так мало людей сиділо на лавочках в парку іще й завидна, а при стемнінні і їх поменшало. Безлюдно майже стало. Радіація струшувалася. Лиш негри два прогулювалися. Для них, дітей далекої полуденної сторони, радіація не страшна була. І птахи завидна угорі співали, сонцем безжурно ясним тішачись, – вони того не розуміли.

Я їхав, повертався дванадцятим тролейбусом пів на дванадцяту. Для червневої пори, вважай, це іще зовсім рано. Сутінки тільки розійшлися. А у тролейбусі вільно, як ніколи. Аж дивно. Людей трошки, жменька. І сидячі місця майже усі вільні, і в проходах – просторінь. Такого на жоднім маршруті за всі літа мого до міста входження не спостерігалось. Як звичне – штовханина одна.

І крізь вікно у вогні міста як мені дивитись було. Місто ось іще вогнями різнокольорове виграє, гаслами своїми комуністичними у передчуттях неясних. А людей майже нема. Тобто на тротуарах, на переходах у товпах нема. Тільки із проходів поміж будинками хтось то виходить, постать одинока заманячить, або увіходить у прохід той, як в початки лабіринту потаємного міського. Усі входи міські мені від першого знайомства і дотепер здаються зловісними хідниками потаємного нутра міського. Ступи лишень крок, межу перетни, за якою назад вороття нема, і пропав навік із тельбуш­ками своїми, а то й із душею цілковито.

Але подивування зворушливо сильне своєю печальністю огорнуло затим мене. Ніде, на всьому протязі дороги через добру половину міста, око моє не позустріло дитину, підлітка. І образ такий одразу сильно страшний у розрізі перспективи розглядуння з’явивсь. Місто без дітей. Се як символ чого то, як назва в сумнім акорді прозвучала. І бринить.

Й не покидало відтоді більше воно мене, хоч діти у місті згодом і з’явилися. А відтак по часі й голоси їхні лунать стали. Відтоді я без­настанно дотепер за підлітками, юнаками стежу, котрі тоді дітьми були, як доросліють, як сміються вони і який вигляд мають.

Але відтоді і новий вимір життя у мене з’явивсь. Коли от дивлюсь на поселення, – на місто, на село чи селище, де живі людські постаті відсутні, так і лине те страшенно моторошне відчуття приречености, й накочується, нагортається, і серце щемом невідборонним обдає. І не сховатись від нього. І збагнуть несила: із минулого нашого, що за плечима зосталося, а чи з майбутнього, грядущого, яке в тумані сховане допоки, зрушилось і простує воно.

Востаннє, здається, зрадливість того закохання відтак, як і завжди передніше в серці у своїм переживаючи, я потому і вагався у думках був, чи й взагалі варт мені на небезпечну радіяцію гостру наражатись було, у полон пристрасти потрапивши. І щодалі з плином того життя свого до завершення я усе частіш розмірко­вував, вірніш, думки о тім на мене самі ішли. Того, що для інших природньою нормою вважається, для тебе, може, із самого малку уникати треба було. Й томління плоті, що дух спопеляє, не витворилось би. На тихі води одразу простувала б душа твоя. Аяк. Кожному – своє.

І спогадав я у моменті оцім, як одного разу, теє іще у застійні часи діялось, зайшов був я у Володимирський собор Київський. Випадком, можна сказать, заглянув, але далеко не випадковим виявилося для мене те, що раптом тут почув.

Священик вигляду благісного із вусами короткими проповідь провадив, казень говорив.

Колись то і десь то, невідомо, де й коли, а хіба й те має наразі значення в контексти окресленім, жив був собі юнак, смиренний та богобоязливий від перших юних днів своїх. І від юних літ своїх також поставив він собі за правило, за звичай – одинаком жити і ніколи не одружуватись. Видно, у тім для нього Провидіння було.

Але от на сім путі життєвім його перепона постала, конфлікт витворивсь. Батьки юнака того вирішили одружити його, й у тім намірі своїм настійні були. А юнак, яко слухняно-покірний, і волі батьків супротивитись не міг.

Але по одруженні занедужав він тяжко. До ліжка прикутий цілковито став. Та все ж страждання тяжкі плоті душі його не діткнулися, не вловили її. Він усе зносив з покірністю дивовижною.

Аж то коли він усі муки, наслідувані йому, терпеливо зніс, витримав, одного ранку прокинувся він та й покликав до себе усіх домашніх своїх. І став розказувать, який от дивний сон снився йому. Щоб раділи усі вони. Бо ось ітиме він сьогодні дорогою, полем, а попереду – Матір Божа. Розказав от се приголомшеним домашнім своїм. Та й підвівся з ліжка. Почав через кімнату переходить до закутка. Домашні ж застигли у подивуванні сильнім.

Того ж таки дня він і помер. Упокоївся. Й коли ховали його, то ішла процесія дорогою, полем. Попереду хоругви несли, ікони. Й Матір Божа – попереду. І згадали тоді домашні юнака того, що от все і збувається, як він уранці говорив, як йому й уві сні звістовано було.

Отож, як і є наречені Ісусові, так і є юнаки, котрі під покровом Божої Матері перебувають. Але хто повірить, якщо мічений такий своє то Провидіння відчув, а й батьки йому не повірили, душі збагнуть його не змогли.

Або і як самому в собі розібратись, навіть завважуючи кіль­каразово, що слідування у полоні узвичаєному не на ті долини, не на тихі води веде. І блаженство зовсім інше, душі отакій при­значене, все оддаляється й віддаляється кудись, у своїм при­значенні неосягненим залишаючись.

Як усе те збагнути. Хто може вмістить, нехай вмістить. За означенням апостольським.

І на долинах Східної Пруссії побіля поселень тихих в по­ранковости похмурій відсутність людей не проносилась повз ока мого проминально, порожнину в послідовности прогляду­вання простору витворила, та й нагадування ось із стіп злежа­ности пам’яти назовні покликала.

Низькі темнуваті хмари розсіюватись почали. Вони стишу­вали свій напористий лет, не гналися уже так низько над землею клаптями вовни, що згущувалися, одна на одну налягали в нестримнім пориванні своїм. Вони якимсь то чином уже у висо­кість віддалятися почали, танули де то там чи просто зникали невідь куди, розсіювалися. Упокорювалися. Спокійними ставали. І ось у високости крізь хмари вже небо синє випрозорене осіннє проглянуло. Лиш клапті хмар розірвані олов’яні вже там неквап­ливо плавають. Не женуться вже. Хвацькість свою стратили. Й барву похмуро сіру, аж темну де, втратили. Світлішими стали у високости, олов’яними. Барви Степана Васильченка.

Схоже, до міста під’їжджаємо. Як завжди, це по рухові посеред вагону, по квапливости пасажирів, по метушні їхній розрізнити, узнати можна.

Непомітно невідчутно якось так потяг і в місто увійшов. І вже от розгін свій, лет свій, де то гонористий, стишує, хід зухвало нестримний на інших перегонах несміло уповільнює.

Стоп! І зупинились ми. Назад невеличкий зрух зроблено. Мало не падаєш за інерцією руху у моменті тім. Але тут же і врівноважуєшся. Опертя під ногами відчуваєш. Упевненість у собі в означенім місці і часі перебування завважуєш. Реальність речей усвідомленням своїм осягаєш. Ти у столиці Східної Пруссії – Кенігсбергу, Калінінграді тобто. І це нарешті точно. І це уже не мрія, а реальність.

Вокзал, перон, вірніше, під накриттям, під куполом високим, залізним і мурованим сплетінням, риштуванням міцно пере­плетеним. Як у Львові. Львів мені одразу й пригадавсь, як був я вперше у нього в червні 1957 року вступив. Отак першого червня і вступив. Щоправда, не на залізничний вокзал спочатку, а де то на автобусну, а здавалось, що за містом, на околиці десь. То був рокований день мого прилучення до великого міста. Звичайно ж, на згубу. Хіба не одну особину вже от сі мури, хідники темні й напівтемні, ходи та переходи до раю довели. “Місто” Валер’яна Підмогильного.

Але тут так міцно із заліза й муру збитий сей клясичний німецький вокзал. Довоєнний, здогадуватись треба. І війну переніс. Уцілів. Дивність яка. Десь то полями, луками, гаями, дібровами, галявинами життя у швидкоплиннім русі, у квітуванні під сонцем, у змінах пір року минає. Місяць за місяцем, і рік за роком. Десятиліття за десятиліттям. А він стоїть ось на місці без руху, під зводами склепіння свого із заліза і муру сірого. І сонце не проникає у цю місцину, в означений клапоть землі, обручами залізними туго скутої. Жодний промінчик сонця за цілі десятиліття. Дивність яка. Тільки подуви вітру шугають інколи поміж склепінням. Така одностайна одноманітність. І тільки поїзди дальні і ближні в уповільнюючім зупиненні своїм випромінюють тут сяяння інших сонячних світів, і буяння інших пристрастей, і настроїв інших вистоювання.

Мені ще насамперед, у першу чергу кортить на місто погля­нуть, і я виходжу на привокзальну площу. Тут – просторінь. Я не знайомий, не обізнаний, як це у клясично німецькім стилі, бо по Германії тій мені не доводилось бувать і спостерігать. Але що це і в російськім також стилі, то тут перегук із спогадування побіг одразу. Такі просторі привокзальні площі доводилось уже мені спостерігать у пору моїх перших мандрів до Сибіру. Із неодмінним силуетом на ввесь зріст Ілліча. Чи, може, просторовість ся оманлива, насправді ж скутість мурів сірих, що он довкола обступили. Щось то із міських краєвидів і потрапляє в поле проглядування, а щось то й сховане для зору. Пагірки де удалині проглядуються. Краї будинків сірих, жовтих, червоних де крізь клапті зелені широколистої, іще аж густо темної прозирають.

Хмари розступилися. По краях небозводу тільки смугами зійшлися де густо. Тьмяно-сірі вони, аж коричневі трохи місцями. Палахкотючі відозміни яких то інших барв у собі видають. Гра там кольорів усередині якась відбувається. Але все те для люд­ського ока сховане.

А у високости, у центрі небозводу хмари усі розступилися, порідшали котрі, і от небо над пляцем, над головою твоєю відкрилося. Низьке опівнічне небо, прохолодою осінньою пронизане, над пляц наблизилось. І се так осягаюче відчутно.

Сонце з-за міських зелених пагірків показалося, й площу привокзальну осяяло. Ти у переплетінні світла, у грі барв поранкових тихих осінніх, що все одно до згасання хиляться, тони й напівтони свої тчуть у тім напрямку, опинивсь.

А на осонні під воротами залізними й мурами привок­зальними уже шнурочком жінки, бабусі вистроїлись. Що то продають. Я – до них. Яблука. Та вже ж такі хороші. Антонівки. Тугі. До побіління. До стиглости соковитої осінньої своєї. Якщо антонівка побіліє трохи, світлість випромінює жовтаву, то соковитішого фрукту і нема. Сік ідеально прозорий від зубів бризкає.

– По чім?

– А рублік.

Тут і торгуватись не доводиться. Купка чимала. До десяти яблучок. Одне одного краще. Двоє, може, хіба незавидних трохи. Ай, дрібне. Без торгу забираю за карбованця собі ті яблучка та й в торбу свою. Це ж задармо майже, як у застійні часи добрі, а насправді ж час то – напередодні епохи лібералізації – однієї із прекрасних епох розвинутого соціялізму.

А ось і алича. Жовта манлива сильно. І синя – не так манлива. Тут у думанні моїм ізнов зіскок зроблено. Спогадування із далини прилинуло. З молодости мандрівної. Напередодні вересня 1964 року се було. На схилах гір прекрасних Киргизії екзотичної, у перед­гір’ях Паміру. Водоспад прозорий чисто, як сльоза, у сонці перпендикулярно променисто сяяв, мінивсь удалині перед лужком, як килимок, зеленим. А на схилах із протилежної сторони, де я і знаходивсь, перебував під ту пору, гаї все аличеві та гаї яблу­неві, із яблунь-дичок. Й горіхи поміж них. Й інша садовина дико­росла. Так первісно розпросторено почуває себе свідомість моя в окруженні оцім. Найсприятливіший час для розслаблення власної сутности. І озера серед схилистих гаїв тих плодючо-дико­рослих, як очі землі, до неба світилися. Прозорі. А небо ж розімліле бездонне угорі.

І усе те напередодні також однієї із нових епох діялось.

Та аличеві сади тільки всього і запам’яталися.

Тепер от в баночках скляних плоди сі – сливи невеличкі, – на мене дивляться. Жовті манливі сильно одні, й синенькі інші, менш манливі. Я вибираю жовті. І тут бабця ціну називає, про яку також торгуватись не доводиться, не випадає та й не личить. П’ятдесят копійок за баночку. А що то є напередодні однієї із найпрекрасніших епох – епохи лібералізації. Це ж потому, в епоху отієї самої лібералізації вже згадуватиметься, як нереальний сон про давно минулу мрію. Як про неймовірно недосяжне щось на все позоставлене життя.

Я і аличу ту жовту манливу сильно в кульочкок пересипаю та до торби своєї кладу. Нехай поки що там буде. Тут я про Сидора із нашого Лукавця згадую: “Якщо щось має десь зогнить, то нехай краще воно у мене у дворі зогниє”.

Отоварившись, я вже й у середину вокзалу простую. А при вході око моє ік низу пішло, увага за мур наземний зачепилась. Площа ось перед вокзалом каменем полірованим ніжно встелена. Не асфальт, а камінь полірований ніжно, один до одного впритул укладений. Се дивна кладка довоєнна. Я такі подібні викладки із каменю де то зустрічав на дорозі і в наших краях, довоєнні, польські. Тут вони ніжно поліровані, й малюнок кладки враження поезії каменю справляє. Пощерблення місцями невеличкі, вигини в місцях інших повитворювалися. Але і те подумати, скільки то стіп людських свої сліди тут зоставили. А машини. А техніка інша яка, може, сунула тут. Камінь же свій первісний поетичний малюнок зберігає. І так здивовано теє завважувать. І як душу відчуттям невмирущости те подивування окрилює. Пам’ятаю, десь то у Київі, в інституті травматології, що на вулиці Воровського, перед порогом колишнього зеленого будинку я бачив мур давній, із минулого століття іще. Як цеглини чорним, червоним, зеленим розмальовані. І фарба, як жива, як учорашня та світилася, сяє променисто яскраво, аж очі ріже. Виразність яскрава неймовірно. І подумав тоді я: “Що то вже і за фарба колись була. Скільки стіп людських ось ступало, а не зітерлась, і не позначилось навіть”. Як жива, сяє. І напис на означення компанії якої то знать.

На схилі дня якось випадком там побувавши, я потім у надвечір’ї тихім літнім у скверику довго іще сидів, подивуванням охоплений, і довго те подивування із мене не виходило. Аж поки на тин заґратований не придивлятись став. Згадав, як один літній вже літератор розказував мені бувальщину із часів довоєнних, передвоєнних іще. Тут, у місці оцім, до війни психіатрична клініка знаходилась. Ішов він, літератор той, одного літнього теплого дня повз грати ці залізні. Дивиться, аж по той бік ґрат поет Володимир Сосюра стоїть у в’язничній смугастій одежі своїй, на нього накинутій (“Так ніхто не кохав – через тисячу літ лиш приходить подібне кохання...”). Покликав, пальцем поманив до себе знайомого літератора, забачивши його, поет Володимир Сосюра та й каже: “Знаєш, брате, давить серце моє туга несказанна. Як сумно мені ув одежі цій в’язничній смугастій за ґратами залізними, – того й не передати. Принеси-но ти мені лахманку яку-небудь цивільну, я переберуся та й вийду крадьки за ворота”. Знайомий літератор так і учинив. Скоро перевдягнений поет Володимир Сосюра був уже на волі, і обидва вони чимдужч поспішали подалі від того клятого місця, кудись у тихі заміські закутки. Там пивниця мрійливо тиха на них чекала. Там воля вільная веселилась.


Я усередину вокзалу входжу. Зал затишний, і сонце крізь вікна проникає. Ясно. Я в сидіння плюхаюсь. А сидіння тут іще давні, дерев’яні, засмальцьовані. Й порізані страшенно. Чого тут тільки не понаписувано, не повирізувано тобто. Написів яких. “Країна, де кожен залишає свій автограф, де й на чому тільки завгодно. Але найбільше по громадських туалетах. Найсильніше враження справляють автографи на кам’яних могутніх брилах, на валунах, що як ведмеді могутні, статурою своєю. Як я те бачив на великих ріках сибірських”, – подумав я.

Перепочинувши трохи, я до туалету іду. Його розшукати нетрудно. Указівні стрілочки вниз показують. Місце тут просторе, не стиснутість, як у кооперативних. Туалет тут поки що без­коштовний. Але й запущеність, бруднота, що далі уже й допустить не можна. Усе первісне, що за замірами, яке то призначення мало нести, пообриване й пообламуване. Се тобі не Прибалтика, де у подібнім закладі міг на гачечок торбинку повісить. Та й розта­шовуватись собі вільно, як заманеться. Тут такі гачечки, якщо і були вони колись за замірами первісними, давно із м’ясцем, тобто із муром і залізом повиривані. Тут сліди руїнництва зумисного, зухвалого настільки по-розбишацькому очевидні, аж страшно стає у закладі означенім оцім перебувати. Ось нападники влетять раптом та й заскочать тебе. Що то буде, витворитись що може? Одіозність яка. Аяк. Мій давній знайомий старий зек як то розповідав мені, що у 50-х роках він перебував у Північному Казахстані, приїхав у одне обласне місто, а один знайомий йому єврей і остерігає його:

– А ти, Йване, до туалету біля готелю у дворі ввечері не ходи, бо там комсомольсько-молодіжні бригади діють.

– Так се ж прекрасно! – у простодушности своїй подивувався старий зек, ні про що погане утім не здогадуючись. Бо саме тоді була пішла мода на комсомольсько-молодіжні бригади, як рушійну силу суспільства.

– Да то такі комсомольсько-молодіжні бригади, що шмон роблять, – сміється єврей. – Не тільки кишені, а й з ніг до голови тебе, Йване, обшмонають. Голого на мороз випустять.

– А нехай йому...– спересердя сплюнув старий зек Іван, а наступного ранку й полишив те дивне північно-казахстанське місто із ще дивнішими його звичаями.

Але у подібнім закладі тім кенігсбергськім, тобто калінін­градськім, чогось подібного проте зо мною не сталося. На горі при виході навіть кран якимсь то прибитом уцілів. Умивальник, схоже, чи для пиття вода. Я кран відкриваю, і вода, чиста не чиста, а все ж мокра і прозора ллється, жебонить. І я яблука і аличу під краном у тій воді промиваю.

Затим ізнов у зал простую, на те саме своє освоєне уже місце сідаю. Не зайняте воно. Яке се заспокійливе відчуття вільности – місце у вокзальнім залі полишити, позоставити, куди то відійти на хвилю якусь, повернутися назад, і щоб місце твоє незайнятим було. Людей у залі мало, рідко. Пора поранкова. Вокзал тупиковий.

А крізь вікна високі скісно промені сонячні уступили та й стоять. Світло, ясно од них. Я із торбинки хліб свій дістаю. Яблука із хлібом їм. Як смакують вони мені. Як ніколи, може, в житті яблука та ще із хлібом не смакували. Бризки прозорі від них падають несподівано раптово. А всередині нутрощів твоїх одна приємність розходиться. Як і від аличі жовто манливої сильно, її манливість ось досяжністю обернулася. І я завважую вже, що організм мій як пожадливо до сих плодів прусської землі тягнеться, всмоктує їх із ненаситністю. Але що то таке я і в прибалтійських республіках за собою спостерігав. І, може, то в тім якась загадка чи розгадка, вірніш, заложена. Може, сі плоди на вигляд манливі, що їх око моє облюбовує, од радіації чисті, якщо не зовсім то хоч чистіші принаймні. І тому то організм мій, радіацією затруєний сильно, до них так тягнеться пожадливо. І всмоктує їх, як чудодійний елексир очищення. Можливо. А що ми знаємо у світі цім шалено розхристанім, як власної сутности збагнути не можемо, хоч, може, день сьогоднішній да виявиться для нас останнім.

Але так раптом добре зробилося, стало мені від мого вбогого сні­данку хлібно-яблучно-аличевого. Свіжість у нутрощах розля­глася. І здоров’ям відновлюваним почало наповнюватись єство моє.

Так добре мені у порожнім майже залі о цій поранковій порі сидіть. Ситість заспокоює. І в думках – розслаблення одне. Думка рухається і не рухається наче. Й таке буває. “Время движется и не движется”. Настрій неозначений. Він де то в дооколі, може, спершу зроджується, вистоюється, висне, й уже аж потім в душу твою проникає, на новий одмінний лад сутність твою настроює. На те він і є – настрій.

В яких то хвилях ти потаєш у моменті, як в нереальности, і вся суєта мирська у численних сплетіннях своїх та переплетіннях раптом нечутно й безболісно віддалилася, випустила тебе, як частку пульсуючої свідомости, як нерв, як хвостик маленький нерву усесвітового великого із своїх цупких обіймів. Ось так, розмагнітилась та й випустила. За якою то вищою незбагненною волею і за замірами іншими. Бо сам ти із тих цупких обіймів суєти мирської а ніколи, а ні за яких обставин вихопитись не в силі. Раз ти вже опинивсь у владі її і нею заангажований. Се сила грізна й непіддатлива. Лиш сили вищі і можуть її розв’язать.

Та, на жаль, той просвіток, витворена самовільно павза у плинові свідомости, мить блаженна і триває недовго. Затим і зіскок у свідомости робиться. Але не у бік негайного повернення до все тієї ж мирської суєти. Яка то мить отямлення затим настає. Ти ось із подивуванням відзначаєш місце свого реального перебу­вання. Раніше воно, се місце, в уяві у віддаленні перебувало. Східна Пруссія. Кенігсберг, Калінінград. Бурштинова кімната... Усе те раніше у віддаленні перебувало, своїм осібним життям жило. А тепер наблизилось от, до тебе діткнулось упритул обрисами своїми. Ти тут. І реальність ця також сприймається, як подиву­вання неймовірне.

Сонячні смуги по підлозі в закуток постелились м’яко свіжо. Таке свіже поранкове світло. Його свіжа м’якість зір зупиняє в розкошуванні тихім. А коли зір тішиться, коли око чисте, то й серце має чистим бути, і душа випрозорюється. І спогад лине мимоволі, сам по собі у момент такий іде, спогад про чисте і цнотливе, простодушне у не лукавости стопроцентовій своїй.

Се повість про Адама і Єву. Одна з прекрасних повістей су­час­ного життя. Життя те вже одійшло от і упокоїлося, а повість ся прекрасна над нашими головами висне і продовжує своє життя. І хто хоч раз слухав її, той повік не забуде. Але часто поста­ватиме вона перед очима вашими в уповільненім плині своїм, епізод за епізодом, подія за подією, кадр за кадром. За різних життєвих ситуацій з’являтиметься вона перед зором вашим. Як от і перед мною зараз з’явилася. І не випадково, отже. Бо пряме, безпосереднє відношення до Східної Пруссії ся повість має. Нехай це і не повість про капітана Копейкіна, але однаково манлива. І хто хоч раз слухав її, той не забуде. Такі речі із голови не вивітрю­ються.

А слухало із уст нашого Адама сю повість багато людей. Досить було тільки підохотити його до того та уважно слухати, над усе Адам любив, коли його слухали, то розповідь могла тривати цілі години. І тільки зідхання чуть. І сльози у багатьох на очі самі навертаються, хоч далекі ті люди від розчулення у повсякденному житті.

Якось то у штельмашні на фермі, де Адам трудився столяром, одного сонячного серпневого дня ополудні почав був він розповідать, так у штельмашні усі люди уже до вечора нічого й не робили, слухали усі. Й усі інші люди, про сеанс розповіді тієї прочувши, із ферми поприходили, посходились та й слухали. І начальство за те, що до роботи не стали, не дорікнуло навіть нікому. Адама слухали.

І я раз слухав Адама повністю. Якось то я ночував у них на Старині. Як полягали ми звечора у вбогих постелях своїх, домашні, діти котрі одразу й позасинали. Адам тільки відкашлювавсь. І от в павзі між відкашлюванням я о чім то із минулого поспитавсь у нього.

З цього й почалось. Адам оповідав цілу ніч, аж коли заясніло, на день благословлялося, і скінчив свою розповідь, – повість свого життя.

Багато із того, деталі, подробиці передусім, вивітрювалось з часом із моєї пам’яти. Але повість, як цілісне, уже жила в мені. І я не раз подумував, куди, у який роман її втулити.

Я не раз усе збирався про деталі, про подробиці Адама розпитати, ізнов уточнить що, з’ясувать. Але поки збиравсь, то й непоправне сталося – Адам відійшов. Згасло його життя. І хто мені тепер пояснення дасть, хто уточнить. На жаль, в житті є виключні незамінности. Незамінною є кожна людина. Та ми завжди і щоразу осягаємо сю очевидну істину із запізненням. І ніхто опісля уже не зарадить нам.

Я часто думав, як би мені зреалізувати той матеріал у переломлюванні моїм, допоки іще остаточно не знецінивсь він у свідомости моїй (час бо такий, коли усе знецінюється), і от нарешті, сидячи у залі залізничного вокзалу Кенігсберга, Калінінграда тобто, зрозумів, що час цей настав. Отож, слухаймо прекрасну повість сучасного життя, що зосталася нам із вуст самого Адама.




Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка