Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка12/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   43

Моє ж завважування наразі відмічає, що книжка та доволі груба. І подивування вже тече. У такий короткий строк, а дивись, вже й книжку таку грубу встигли віддрюкувать. І папір знайшовся. Та в нас на такі речі щодо паперу і двох п’ятирічок замало було б очікувать. А що то за книжка, мені й роз’яснювати не треба. Мені сам здогад підказує. Звід речей, товарів тобто, вивіз яких із Естонії забороняється чи обмежується в якійсь то кількости, коротше, регулюється.

Водій, котрий товстун, немов переймається нашим нетер­пеливим очікуванням, немов імпульсами якими те передається воно йому, й реакцію одразу ж відповідну в його свідомости знаходить, певним завважуванням, не невтральним, відби­вається, і вибачливо заспокоєнням розважливим гладять нас його слова:

– Ишшо немножко. Эта всьо формальности. Проверят и поедем. Сейчас их отпустят... Формальности...

Єлеєм бархатним торкаються сі його слова відчувань моїх, і хвилями умиротворюючими розносяться в єстві моїм. Як на заспокоєння і умиротворення відкрита наша душа. Це немовби пісок, земля спрагла для дощу відкрита.

А я вже простір ізнов доокруги, наскільки в обшир який вікно окові дозволяє, розглядую. Погляд мій на стовпах смугастих прикордонних, котрі вкопані уже стоять і котрі на купах поски­дувані лежать, зупинивсь та й думку будить. Да невже ж і направду кордон будується, а не тілько нова гра у справжність триває. Але, ох, ні, оті смугасті стовпи, що із книжок перед зором моїм відбилися та й стоять, – вони не іграшкові далебі. Усе там справжністю, а й суворістю дихає. І собака із вухами стоячими наслуховуючими на воловодику уперед спрямувавсь. Два прикордонники – позаду. Спробуй-но перетнуть сю смугу, якщо би закортіло тобі “капіталістичного раю” скуштувать. Да такі ж із вухами стоячими наслуховуючими твої заміри іще у стокіло­метровім віддаленні од заповітної смуги уже вгадують.

А в будиночку, що тимчасовості осідку нехай і якого у себе увібрав, митник все книжку грубу перегортає, вичитує, уголос, напевне, молодикам двом зухвалим. Крізь вікно широке, у стіну подовжню цілу, те мені видно. Кларнетів же їхніх у чохлах шкуратяних, дві трубки таких собі, “роял”, і не бачу. Дак то, може, в закутку кімнати поставлені вони. А внизу за шклом вже тіни там збираються. От і не видно, не розрізнить уже трубок шкуратяних тих.

Та ось, схоже, все завершилось. Молодики вибігають із митниці тієї тимчасової та й прожогом кидаються, біжать до автобуса. Й імпульси руху попереду них несуться, передчуття дражливі будять. Ось усе з’ясувалось, влаштувалось – і зараз автобус нарешті із місця свого зрушить. Але чому вони без трубок своїх. Може, за посвідками якими, в автобусі позоставленими женуться. Ай, ні. Торби свої забирать поспішають. Арештовані уже їхні трубки. “Роял”, як той товстун-автобусник казав, а насправді кларнетики малі. Але от, бачить ся, не дозволено їх без відповідно оформленої документації, як знову ж той автобусник казав, із Естонії в Латвію перевозить, не кажучи вже про сторони більш далекії. Сі музичні інструменти, виходить, тілько для Естонії приготовлені, в якій би дальній стороні наразі і не були змай­стровані. А хоч би і в Італії самій. Під небесами музичними полу­денними. Де тільки й можуть народжуватися звуки незвично мелодійні. Але вони так само хутко у теплім яснім просторі танули, випаровувалися, губилися, у безвісти космосу зникали. Се подумав був я колись, як про загибель космонавтів повідомлення передавали. Ось людина, немов пісня, у безвісти простору зникла. І у важке літо 1969 року, коли, ну, зовсім, несила було мені єство своє пульсуюче шаленому світові сьому пульсуючому підпо­рядкувать, то потаємне раптом жадання таке надходило, гріховне, може. Про нього лиш я та пустеля жовта середньоазійська, за Бухарою десь, і знали. Та небеса іще. Ось вийду я із поїзда розпе­ченого на якійсь малій пустинній станції та й потихеньку нишком-тишком віддалюсь у пустелю. Аби-но із очей людських зійти, щезнуть, там віддалятимусь собі і віддалятимусь, аж поки у пісках не загубляться мої сліди, і вороття назад не буде...

Зухвалі молодики уже поспіхом торби свої виносять, і боками їхніми необачно об бильця червоні у проході б’ють. Ах, як часто животом я необачно на ті бильця натикався. Аж страшно у моменті тім ставало.

Як тільки-но зіскакують хлопці із торбами своїми із східців автобуса, об земну твердь ноги їхні щойно торкнулися, так і двері тут же зачиняються. Се вже молодикам зухвалим із прикордон­никами у митниці тимчасовій з’ясовувати, прояснювати свої стосунки і рішенця доходить, як їм далі буть, назад у Таллінн вертать, чи як там іще. А нам руки тепер розв’язані. Нам же своє тепер робить. У вмісті автобуса червоно смугастого на семи вітрах нестися, у простір іншої держави нестримно заглиблюватись. Як зірвавсь із місця автобус, так і понісся, так і несеться на семи віт­рах. Схоже, що надолужує прогаяний на вимушеній зупинці час.

Я Латвію уже як впізнаванну, осягнену за вчорашніми ознаками впізнаю. Трави, отави які зелені. У місцях яких то худоба у них в розкошах потає. І жодної тобі чорно-рябої, а червонясто бура все. Як корови величезні дійні із вим’ям у добру діжку, так і бичечки, на ланцюгах блискучих срібно поприв’язувані, так і телятка пізні, потішливо смиренні. Й коні гніді, ваговози, в передчутті вечора позамислювалися, у місцях окремих, у видо­линках чи на згірках десь зустрічаються. Голови свої від пасіння до нашого автобуса одривають, увагою наповнюють. Наслухо­вують щось то. В сірости ізнов похмурій, осінній передвечірній. Звуки дивні вітер у такій похмурости розносить. А вуха широкі кінські сі дивні звуки ловлять. Й наслуховування та розгадування таємниці у моменті стигне.

А над дорогу із лісу багряно жовті високі широколисті папоротники виходять, і в сяєві їхнім золотім легенда випро­мінюється.

Десь знову пізні капусти синіють. А день хіба уже не синіє. День до крайнеба хилиться, згасає. Похмурість брови свої насуплює. І схоже, десь там, за синім лісом, над синім бором, намітка сива густо виткалась. Вона й до нас поближче пере­ходить. Хоч і захищено, рухомий дах над головою, а за плечима холод пробіг, і от здираєшся ти.

А за вікном ось хата над дорогою одна з’явилася, провісниця поселення близького. Воно уже угадується в нерівностях ландшафту. Видолинки згірками змінюються. І в передчуттях угадується. Такий дивний сей стан душі-стан передчуттів.

І знов яблуня коло хати, як і вчора. Рясно-рясно яблук осінніх на ній. І на землі довкруж нападало, постелені лежать. Тугими білими стиглими боками світяться.

А ось сосни побігли. Золоторясні все. А поміж сосон отих – о, диво! сиві хвилі моря проглянули. Й у далеч незбагненну незглибиму зір мій повели. Ізнов: “Там, за далью непогоды есть блаженная страна...” Сива хвиля на хвилю накочується. Це ж зовсім поряд від автостради. Лиш сосни рідкі відділяють смужкою нас. Золоторясні. Поміж сосон пісок зернистий світиться. І хвилі на пісок накочуються, лижуть вологими вустами своїми сю твердь земну випрозорену. Вітер з моря наганяє хвилі. Сині хвилі Балтики. Се в поетичнім слові, може, тільки сині вони. А насправді грізно сиві. Аж стенувся, – за плечима холод пробіг. А вітер з моря дужий. Верховіття сосон золоторясних нагинає. Шум сосон. Се як дивна пісня, що не раз вчувалася Ользі Кобилянській, а й Лесі Українці також, а й іншим нашим клясикам іще.

Ах, оте диво новим, іще дивнішим дивом змінюється. Не встиг я сією картиною натішитись, може, не відбилась іще вона незмивно у свідомости моїй, поверхні лиш її торкнулася вона, як тут вже інша картина, вражальніша у несподіваній з’яві своїй на очі набігла. Ось будиночок невеличкий поміж сосон тих золоторясних показавсь. Дерев’яний. На курячих ніжках. Але із вікнами. Як справжній людський осідок, а не намальований із казок. Хтось то і живе там чи відпочиває. За кілька кроків усього від моря. Як вітер хвилю наганяє, то ледве вустами своїми вологими море не сягає жовтих дерев’яних стін того будиночка. Раптово з’явившись, цей малюнок тут же й відлітає проми­нально, щезає з-над очей, у хвості автобуса опиняється. Але відбиток його міцно незмивно кладеться, карбується на по­верхню свідомости моєї. І я вже о тім розмишляю, яка це висока поезія у миті випадковій, промивальній тій заложена. А уява моя все далі уже розпросторюється, в проглядування минулого, булого, такого, що звершилося уже, а чи такого, що звершуватись іще тільки буде. Ось вечір, ніч темна пізньоосіння. Вітер в моря у шумовинні хвилі накочує. У темені густій уже й не розібрати, які вони, сині чи грізно сиві. Знівелювавсь їхній колір – лиш шумовиння одне виокремлюється. І шум сосон угорі. А котрась то душа, або й двоє чи кілька душ у вмісті будиночку того причаїлися. Та й дивне шумовиння те наслуховують. Чи може бути у житті щось заманливішого над отаке. В однім уявленні се вже звучить, як дивна пісня, як сон і напівреальність. Але ж яка то благість в означеній миті уявній реально цілим єством своїм і сутністю своєю перебувать. Якщо і є, існують у світі місця для народження поезії, то завважене і окреслене – одне із найзначніших серед них.

Я все над тим уявним розмишляв і не зогледівся, як будинки якогось то поселення побігли за вікном автобуса. Автобус убік вирулює і зупиняється. Дивна, незвична така зупинка. І не містечко, і не село. Будинки сям-там порозташовувалися, повідбігали по боках, а автобусна у просторі, перед клаптем поля відкритого опинилась. Приземкувата така нова споруда. Якби місце, де машини паливом, заправляються. Перед дорогою далекою. Я із автобуса виходжу, щоб у походжанні, у шпацеруванні сюди-туди занімілі ноги розходить, розворушить.

А картина така чудна. Із другого боку – ліс. Сосни, усе ті ж золоторясні. І не один, а вже більше будиночків поміж стовбурами їхніми розкидано. І море углибині проглядається. Сиві хвилі уже одна на одну не набігають, а накладаються. Вітер вщух, і море уляглось. Сувій безмежний полотна невибіленого сирого углибінь прославсь. Тиша морська. А все одно із простору лине”Там, за далью непогоды...” За соснами золоторясними високими стовбуристими, за лісом темно-синім, над морем сивим, за гладінню його сивою, що як сувій полотна сирого невибіленого у безмежжя розсілавсь, сонце вже сіло, за крайнебо десь там сховалося. І в протилежний бік, куди від дороги поле тягнеться, темні тіни удалеч впали, і до нас мов привиди, наближаються із далечини східної. А над лісом, над бором темносинім і над морем похмуре небо ще ясні відблиски рожеві пронизують.

Тихо навкруги. Велично прозоро стало так. Зворушення сильне на серце лягло. Ось віддалік типова споруда магазину, приземкувата також, такі і в наших краях зустрічаються. Соцреалістична. Люди із автобуса декотрі подались до магазину, і вже кефір у руках своїх несуть. Пляшки світяться. Й мені кортить напоєм тим тутешнім посмакувати. Але вже боюсь віддалятись, щоб не запізнитись. Автобус без мене рушить, а я зостанусь – іще чого доброго. Я у мандрах, у дорозі ані від автобуса, ані від вагона ніколи далеко не віддаляюсь. А якщо і віддаляюсь коли за потрібкою якою, то свідомість мою завжди жахаючі передчуття тиснуть: ось автобус зрушить, а я зостанусь. Не так за себе мені тоді обходить, як за торбинку, у транспорті позоставлену. Не так скарбів убогих своїх шкода, як паперів якихось, що із ними повсякчас не розстаюсь. Мені одного разу таке було. Разом із торбинкою і папери щезли. І по сей день. Ніхто їх анонімно навіть на сміх не повернув, хоч там і була моя адреса. А кажуть, скільки я про те чув, що тільки гроші та коштовні речі забирають, а документи чи папери інші там усілякі, як правило, повертають, чи й пересилають навіть. Мені один старий політкаторжанин, уже згадуваний зек розказував, як викрали у нього із кишені в Середній Азії незбагненним якимсь чином усі гроші і документи, то документи скоро поштою на його адресу надійшли. І записочка: “Не будь розтяпой”.

Але я стою, і автобус іще не рушає з місця. Перепочинок. І дивність незвична на серце моє лягла. Ось надвечір’я тихе. І в закутку, що од світу одгородивсь, краса яка сконцентрувалась, чи посіялась. Строга витримана опівнічна краса.

Нарешті автобус рушає. Автострада усе в тім же віддалені од моря мчить, розгортається назустріч. То зблисне поза стовбурами золоторясних сосон сиве полотно морської гладіні чи затоки там якої і щезне знов. То щезне, то з’явиться, зблисне ізнов. А темінь зі сходу усе ближчає, все щільніше насувається. І враження таке, що автобус ось сам у темінь занурюється. І що глибинніше, то темніше там.

Поле темніюче по другий бік автостради вигулькнуло. Шмат поля невеликий. Трактор із причепом і машина стоять на полі тім. Буряки в купах лежать, а стьожками котрі у землі іще – ті зеленіють густо темно. Чоловік кілька лиш на полі побіля машин тих. І здогадуватись можна, що буряки вантажать або чистять їх. Своє діло в потемках, вважай, доробляють. Висновувати можна, що це, напевне, хазяї свого поля. Бо хто в артільному став би потемки доробляти. І тут спогадування моє пливе. Іще Батько живі були. О цій порі десь середньоосінній, як докопую я на городі картоплю, чи буряки там дориваю за гичку їхню густозелену розкудряву, а Батько з кийочком коло клуні стоять. Уже недужі були. І яка мені та робота, довершення її в потемках середньосінніх мила була. Аж серце молодіє. У поклику до праці землеробської. А ще як вітер вологі краплі із простору загусаючого в темені принесе та в лице мені вдарить. Ураз таке зворушення найде, таке зворушення, що і не передати словами. Хіба у музиці хтось виразить зумів би. Але не я. Я лиш переживати те серцем умів. Але й переживання сі гострі відтак втрачали своє первісне зворушення, блякнули, згасали. Це коли вже Батька не стало, не стояли вони з кийочком коло клуні, покашлюючи стиха, знаки мені подаючи, а я сам на сам зостававсь. Спершу я пояснював таку переміну відсутністю Батька. Багато чого у своїм світосприйманні втратив я зі смертю Матері, а потім і Батька. Сі незамінні втрати докорінно змінюють не тільки нашу натуру, а й картина світу інакшою без них стає. Збіднюється, звужується тобто. А ще пізніш, згодом збайдужіння емоційне, згасання зворушення душевного, що вологі краплі о порі тій осінній вже такого щему не викликали своїм вдарянням у моє лице, я пояснював власним старінням. І лиш спогад про буле колишнє зворушення від вологих крапель в темені осінній загусаючій будив такі дивні переживання, які в реальности вже ніколи повторитись більше не могли. І не потворювались.

Я кілька разів протягом останніх двадцяти років збирався поїхати у місто своєї молодости, де минуло цілих п’ять літ нав­чання, повних світлої надії. Але усе відкладав ту поїздку. Аж поки нарешті недавно не дійшов висновку. А може, і справді їхати не варто. Адже давні переживання у заманливій первісній гостроті своїй не повторюються. А спогадувальне, часто повторюване, переживання світле моє потривожиться і згасне для повторю­вання.

Я о тім розмишляю, несучись у вмісті автобуса по автостраді впорядкованій. По один бік поле темніюче, темнота здалеку наближається. По другій бік – смужка лісу, сосни золоторясні, денна синява його вже в темінь перейшла. І море де про­глядується сивими зблисками, а де угадується за соснами. Знаме­ните Ризьке узбережжя. Давно стільки начувавсь був про нього. І от тільки тепер перед зором твоїм несеться воно назустріч тобі, мелькає, проминає. І не лише перед тобою от – перед іншими серцями і душами, що також подивування ждуть і бачать сю місцевість вперше. І кожне подивування таке зосібна – це з’ява завжди чогось жаданого і давно очікуваного. Це значна подія. Непроминальна. Се мовби обопільне переживання – пережи­вання як душі людської, так і дооколу сього прекрасного пере­живання. Немовби й природа душу живу має і здатна на високі співпереживання. І кожна мить така от зустрічі окремішньої людської душі із узбережжям – це завжди жива, повторювана і змінювана водночас, пульсація на прекраснім лиці Землі, що узгоджується із вищими смислами буття, які нашому прямо­лінійному осягненню, може, і не піддаються.

Десь то як перетнули ми границю між Естонією і Латвією, а може, й раніш іще, то сусід мій по сидінню, молодик, який перед тим лиш уважно все приглядувався до мене, у якімсь то моменті відповіднім почав, став говорить до мене:

– Ви з України?

– З України, – кажу ствердно невтрально.

А він осміхається, тим наче заохочуючи мене до розкутости й несилуваного порозуміння.

– Я одразу, як тільки ви в автобус зайшли, подумав, що ви з України. А потім цілу дорогу прислухався, як де слово яке ви скажете – українську мову вгадував. Бо я службу армійську про­ходив в Україні, в Чернігівській області. Біля села одного ми стояли, і там я начувсь української мови. Так що тепер аби слово одне де почув, так одразу і вгадую, що – українське.

Одкровення мого супутника – подорожанина діткнулось моєї свідомости, вірніш, душі моєї зворушенням. І я приглянувсь до нього заінтересовано. Він же погляд мій перехопив та й каже запобігливо:

– Ви думаєте, що я – естонець. Ні, я не естонець. Я – латиш.

Яка то павза неозначена залягає поміж нами, поміж свідо­містю його і моєю.

А далі розмова сама по собі випростовується і у відповідне русло входить. Про віщо можуть розмовляти, вести мову двоє подорожан, якщо позустрілися вони в означенім місці, а хоч би і в якім би не було місці восени 1991 року. Якщо не про ціни, не про жахаючу і загрожуючу нашому фізичному виживанню дорожнечу, якщо ми подолали у собі хоч трохи сей дражливий бар’єр, то, звісно, про політику, про наше з вами національне самовизнання. Бо хіба не те тоді було на часі, й нагальністю своєю билося у скроні кожної свідомости.

Подорожанин – латиш у автобусі сьогодні, як і вчора подо­рожанин – естонець у вагоні, такий неймовірно високий естонець, а й подруга його не нижча на зріст, почав, став розпиту­вать мене про Україну. І уявлення про нас та наші проблеми того і другого в чомусь схожі, і запитання навіть повторюються.

Латиш сей, наприклад, також наслуханий о тім, що Кравчук се більшовик стопроцентовий, і буде нам важко із ним, якщо і не пагубно навіть. Він також те саме уявлення має про Західну і Східну Україну. В Західній Україні, за його розумінням, в пере­важаючій більшости все українці живуть, які й істинно змагаються за свою державність. У Східній же Україні здебільшого, в перева­жаючій масі росіяни живуть, вони й до Росії, звісно, прихильність мають та за Союзом іще ностальгія у них сильна. За таким Союзом, щоб під управою все росіян. От і зіткнення у нас може буть, за висновуванням сього латиша, між Україною Західною, а Україною Східною.

– Воно і так і не зовсім так, – в осміху моїм мимовільнім сама по собі лукавинка зринає, спалахує.

І починаю я ізнов, як вчора тому естонцеві довготелесому, що можу і як можу, в означеній темі розказувать. А супутник – подорожанин мій молодий (як молодість у суть речей вникаючу радо спостерігать, завважувать, але і “як добре бути молодим у теплі дні збирання винограду”) з увагою винятковою неослабною ті мої роз’яснення та сентенції вислуховує. Голову свою до моєї голови, вухо до вуха нахиляє, щоб вислуховувать те все непро­минально в інтонаціях бриніння.

Я вибачливо несміло про себе, про нас тобто, недолугих таких гречкосіїв у змаганні до єдности, про консервативних правителів наших як в часі минулім, так і в часі теперішнім латишеві цьому наголошую. І, схоже, те застереження моє діткнулось свідомости його порозумінням. Бо і він несміло вибачливо, знічено мовби:

– Ай, про що говорить, а хіба у нас то своїх Пуго не було, або нема хіба іще зараз їх.

І ось якийсь то високий момент в нашій розмові настає, роз­мова наша того високого моменту сягає, коли думка моя усві­дом­ленням повниться, що національне – се дуже важливе по­няття у житті суспільства і окремішньої собистости, національне – се надто дражливе у звивинах людської психіки, щоб пово­дитись із ним прямолінійно чи тим більш легковажно.

І за сим момент усвідомлення і осягнення до мене, як і вчора, філософічні розмишляння надходять. Думання моє пронизують, у руслі цім цілеспрямування його позначають.

І я обгортаю ті розмишляння словами. Я латишеві молодому, як і вчора естонцеві довготелесому, вже о тім говорю, сентенції о тім свої висловлюю, що не може буть людина вільною, коли невільним є її рідний народ, до котрого ця людина приналежна. Тобто в ув’язненні, на невільничому становищі, невільником може перебувать окремішня людська особистість і за всяких умов, коли й народ той має свою державність. Випадки, і то непооди­нокі, бувають. А коли невільний цілий народ, то вже аж ніяк не може бути вільною у нім хоча б одна людина. Така детерміно­ваність тут, такий тут зв’язок і обумовленість щільна. Що ані женитись, ані заміж виходити, як би вона хотіла, жодна особистість за таких умов вільно не може, ані щасливою буть не може, рівно ж як і діти її та унуки, ані діла того робить сповна, на яке здатна од природи, не може вільно, дари тобто Богом закладені в сій особистости, вона розвивать не може. Бо нема простору для розвою. А для кожного розвою потрібен простір.

Об усім тім говорив я із пафосом своєю українською мовою молодому латишеві. А він же до плеча мого головою своєю і вухом своїм прихилився. І подивуванням світлим променилося лице його. Такий уважний погляд і пильне прислуховування. А я все ніяк збагнуть не можу, чи то так дивно для латиша молодого звучить ся наша мова, чи то й справді речі мої яку то важність для нього містять. Або сприймаються як підтвердження сього давно у молодім віці усвідомленого і осягненого. Бо хіба не дивуємося ми невимовно, хіба не тішиться і не радіє наше серце, коли перегук власних думок у ближнім своїм завважуємо. І се звучить не раз для нас мовби первісна з’ява істини сокровенної. Так се чудно виходить. Як от ти мислив собі і світ сприймав, то десь то так само мислила й інша душа, і образи однакі, тобто уже спізнанні, до неї входять зі світа. Без аніякого запозичення. Зовсім незалежно. Хіба за волею і незбагненними для нас замірами Творця нашого всемилостивого.

За виразом лиця молодого латишевого, до згоди й одно­стайности думання у моменті, висновувать можна, що зміст моїх речей він схоплює цілковито, хоч, може, незрозумілими дивно зостаються які то слова окремі. Колись то я книжечку мандрівних історій (“Reisegeschichte”) німецькою мовою читав був у студентські роки. Й багато слів там було для мене невідомими, але зміст я вже схоплював вільно, і сюжети мандрівних історій розгорталися передо мною у непроминальній послідовности своїй.

Ся латишева увага пильна до моїх сентенцій простих, й одностайність у моменті душевних станів наших перегуку (тебе от слухають і засвоюють) нових заохочувальних імпульсів моєму думанню в окресленім руслі надає. І пафос речей моїх посилю­ється. Аяк. Се в кожного орателя завжди вільної течії і розгор­тання думки набувають, як тільки сей оратель завважить спорідненість душ та відчує, що зерно із вуст його в образі слова в благодатний спраглий ґрунт сіється і тут же проростає. Бо які б високі бар’єри не роз’єднували у сім тривожнім, шалено розхристанім світі, і яка б глибока безодня не пролягала поміж нашими душами, а все-таки й туга за єднанням у нашій сутности незмірно висока стигне. Хоч ми о тім, може, і не завжди самі собі одвіт даємо.

Але що тут розмишлять. Увага у наслуховуванні до мене молодого супутника-подорожанина окриляє серце моє. Потому й латиш молодий слово взяв. Він у Ризі в якімто технікумі вчиться. Родом же із якогото іншого провінційного містечка, де отець та мати його й понині там проживають, де судилося їм замешкати. А то древні іще антики вважали, що людина насправді може бути щасливою, якщо іще серед живих перебувають її батько-мати.

Я й не розпитую. Хіба неоднаково, у якім технікумі вчиться він. Не про блага та принади професії, а хоч якої, ведемо річ. Річ ведемо у площині політичній. Про самовизначення поневолених знедолених народів ідеться. Вони, сі народи, восени 1991 року переживають свою другу весну. Чи не оманливе.

Я ж запитую, як наші земляки на латиських землях поводяться. Чи не заплямовують своєї чести й гідности, як “русскоговорящее” населення. Це поза тим, що вони вносять вклад у розбудову Латвії. Так офіційно се має звучать, їжачок, голочками захищений. Його голими руками не просто візьмеш. Молодий латиш осміхається поблажливо. Лукавинки сміху його можливі гострі кути у моменті стирають. Але зацікавлює, як знахідка, моє те обронене “русскоговорящее”. Виявляється, що дотепер він звиклий був в ужитку тільки до “русскоязычного”, “Русскоговорящее” – і на його думку більш вдале. Влучне більш. Більш виразно суть моменту передає. Затим обмальовує мені складність поточного моменту як у Ризі, так і в цілій Латвії. Виявляється, а я того і не знав, що оте саме “русскоговорящее” населення в Ризі сягає майже до половини чисельности міста – щось то за сорок відсотків. Якби то чуття батьківщини тільки і були невтрально відсутні у них – то яке б то іще було благо у плані розбудови краю. А то ж – спротив на кожному кроці. І не знаєш, із якого боку підступу очікувать. І як той вузол розв’язать. Якби то мольбою а чи молитвою.

Я щось то, про щось то запитую у молодого латиша. А він відповідає. Докладно й виразно усе. Серед іншого я запитую, у пам’яти моїй воно запитальним знаком стирчить, іще не стерлося, чого ж то понад дорогою, як їхали ми, в Естонії, і в Латвії уже да покоси зжухлі, дощами ік землі прибиті сям-там лежать, зустрічаються. Чи то трава чи то збіжжя? Ізнов – чи то через байдужість, чи через нерозпорядливість у зміні господарювання?

– А то трава, – одночасно відразу спохоплюється молодий латиш.

Але далі пояснення його ніби обхідним шляхом попростувало:

– Не зібрали тому, що зайнятість у селян велика. Часу не вистачило. А тут іще дощі пішли. Море близько.

Сутність моя навпіл розкололася. Я у двох театрах лицедію. Із молодим латишем, розмову веду, проваджу, а погляд мій у павзах, та й між павзами, за вікно лине, біжить. Хіба вдержиш його, як би і не стримувала цікавість.

А за вікном автобуса усе предивні картини розгорталися. Лице картин тих чудовних над очі мої виринало, повставало із простору загусаючого, основа ж їхня десь то у таємничій темряві вже губилася. Ось уявіть собі. Стіна темного лісу стоїть, до дороги де щільно підступає. А темінь доокруги все загусає, рівночасно із заглибленням у неї автобусом, що ми у порожнині, у вмісті його знаходимось, перебуваємо. І от раптом ліс темний синьо розсту­пивсь. Стіна його густа понад дорогою сиво засвітилася. Крізь дерева рідкі поодинокі, крізь стовбури завидна золотисті, а тепер і не розібрать, які, сиза водна гладінь показалася. Наче озеро якесь чи морська заплава. Шматок моря одірвавсь та й заплинув собі у середину темного лісу. Розкошує. Треба думать, що разом із посе­ленцями своїми – рибинами, жабами, казковими водяними зміями і ще з ким там. Морськими русалками, може. Яка ж це благодать водяним поселенцям моря безмежного раптом серед ліса темного синьо опиниться. Але щоб і у воді. Бо рибина без води – це все одно, що птаха без повітря, а циган без коня. А той циган-конокрад на суді судіям високим роз’яснював, виправ­довувавсь: “Чого коней у колгоспі крав, коли увесь народ комунізм будує. Гм. Чого крав. Да як би вам роз’яснить, високе панство. Того і крав, що циган без коня – то все одно, що риба без води, а птах без повітря. Того і крав”.

Щезла з-над очей твоїх та латка сизої гладіні водної серед ліса темного синьо. Ізнов щільна густа стіна ліса тілько стоїть над дорогою. Але недовго. Затим сиво зблискує нова латка поміж стовбурами гінкими зрідженими. Картина іще мінливіша, іще дивніша, розкішно. Якби справді озеро лісове із поетичними звивинами берегів своїх. Що й не розібрать, дерева то озеро обступили у звивинах його чи гори сині над водою схилилися та й стоять. Заглядають у водну глибінь. А озеро це – се мов би око лісу, око землі. Таку картину намалював художник. І я побачив її уже після цієї картини у природі.

І ось так змінювано почергово. Стіна лісу щільно густа над дорогою, а затим заплава сиза водна. І так одна за одною картини повторюються, видозмінюються. І очей своїх од видива предивного сього я одірвать не можу, не в силі. Аж тему розмови у павзі якійсь у се нове русло спрямовую.

– Це море чи озера? – запитую молодого латиша,

– Озера, – каже він. – Ризьке узбережжя. Заповідна зона. Тут санаторії та будинки відпочинку розташовані. Незабаром – вже Рига.

І про заповітне своє я молодому латишеві признавсь:

– Ах, як би мені хотілось у такім куточку благословеннім хоч з місяць пожить...

– А ви приїжджайте через рік, через два та й побудете тут місяць чи скільки вам захочеться, – каже молодий латиш, і в голосі його бринять виразно інтонації гостинности.

– За рік чи два ви вже будете незалежною державою, і мене, і мене не пропустять до вас крізь кордон, – щодо того сумнів висловлюю.

Він же подивовано:

– Да не може буть такого, щоб вас і не пропустили через кордон.

І з тими словами моє розуміння його уявлення про мене передається. Я в серці у своїм звільна легенько осміхаюсь. Ах, він, бач, думає про мене, уявлення таке має, що і я в своїм краї яку то важність і опінію прихильну маю. А й де, голубе сизий! Та же я ізгой, упосліджений до граничности серед краян своїх. І органами три десятиліття, а мо’й ціле життя переслідуваний. Знав би ото він, то, може, і його уявлення у відповідне русло змінилося б. Ах, знав би він, латиш молоденький всю істину про мене. Але навіть якби і знав, міркував собі далі я, то і то міг би я на прихисток серед таких, як він людей, собі розраховувать. Не серед вовків, як то не раз удома бувало. У такім спрямуванні вже думка моя потекла.

А тим часом за вікном автобуса темінь цілковито запанувала. Ми у її повноту заглибились. І що там вже за стіною лісу темного синьо, чи озеро лісове чи заплава морська, рукав водний, – не розрізнить. Темінь одна. Картини та видива чудовні лиш угадувать, в уяві малювать і можна. Перед зором твоїм в живій природі вони вже не проглядуються. Вони вже як відбиток у твоїй свідомости тільки й існують. Знамените Ризьке узбережжя, про яке раніш стільки чувано-перечувано і яке в уяві лиш з картин та розповідей існувало, раптом живими обрисами своїми ось за таких обставин твого зору діткнулося і в свідомости незмивний відбиток залишило. І на лиці землі зафіксовано іще одну точку, куди тебе повсякчас манитиме, досить тільки о тім подумати. Але як і Бухара та Владивосток, це стане згодом уже недосяжним.

За вікном у темені непривітній густій таємничій раптом спалахнули численні вогні, із глибини темряви з’явилися та й прийшли до зору мого раптом.

– Рига? – спитав я свого супутника-подорожанина.

– Рига, – так само однозначно й легко відказав молодий латиш.

Тут сумнівів уже не могло буть.

А думка моя о тім вже тече, що десь то у Всесвіті безмежнім є планети, світи й космічні тіла, світло від яких до нас лине мільйони років. Я це іще в школі із популярних астрономічних брошур, якими захоплювався, вичитав. І так мені дивно і незвично було ту істину в розуміння своє вкладать. Хто ж те світло і побачить? Як світло у путь свою вирушило, то де вже ті люди і мамонти де ті? А як дійшло от світло, то, може й планета та, тіло космічне із Всесвіту ізникло, щезло, в іншу форму перетворилося. Чи не дивно. Тіла того давно нема, а світло від нього тільки-но до нас дійшло. Дивина, яка в моє розуміння не влягалася. Та й тепер не влягається.

А ми у порожнині автобуса уже із автостради гладкої блискучої сіро, більш-менш догледженої, як за нашими мірками (за границею, кажуть, там автостради більш догледжені, як наші мірки до них установлювать, припасовувать), уже по місту їдемо, у міську вулицю в’їхали. Вірніш буде, автострада та гінка у міську вулицю з розгону влилась та й один кінець свій, голову чи хвоста згубила. Вулицею міською стала. А там уже й петляння пішли. Вулички да провулки різні. “Якби мені не тиночки да не перелази...”

Чисельне багатоярусне, багатоповерхове сяяння вогників численних незліченно перед зором дивними квітками повставало, із темряви густої вихоплювалось. Вікна осель людських у будинках висотних. І за кожним вогником людські душі угадуються. Радість чи смуток, торжество плоті чи страж­дання непогамовне. Подумалось. Згадалось. “В самом центре Москвы на седьмом этаже не уснул человек...” Цю пісеньку співав популярний співак ув Уссурійську у дні моїх молодих мандрів. Того дня повідомили, що змістили Микиту Хрущова. А рівно через двадцять п’ять років (подумати тільки, чверть віку спливло, як хвиля одна) одного осіннього вечора із старенького транзистора “Альпинист – 2” на хуторі я подивовано слухав, як невідома мені співачка витинала цю ж пісню “В самом центре Москвы на четырнадцатом этаже не уснул человек...” Я завважив те і осміхнувся поблажливо сам до себе. Чи поверх того нез’ясовно непогамовного безсоння змінився, чи висотність за чверть віку подвоїлась. Може, за той час отой будинок, де сьомий поверх був, уже й щез з лиця землі, із самого центра Москви.

Але наразі вечірньоосіння Рига. Дощ, здається припустивсь. Калюжі у сяєві ліхтарів вуличних блищать. А форми будинків висотних за квадратиками вікон сяяння вирізблюються. Як квіти у букеті зацвіли. А букет той – се житловий масив.

– Це новий житловий масив, – немов угадує плин мого думання молодий латиш. – В таких будинках живе оте саме “русскоговорящее” населення, як ви говорили.

Уточнює він і усміхається. А між тим автобус усе частіш петлять почав поміж вуличками та провулками. Тут мури все грубі та темні. Поважні старі мури центру міста. Калюжі місцями розлилися, якби повінь. Мабуть, злива була. Із автобуса не видно, не розрізнить. Але я подумав. Невже й тут немає на вуличнім асфальті стоку для води. І пригадав я. Чверть віку тому, як молодим іще, але не повним сили та одваги уже, приїхав я у Київ столицю самотужки покорять, то, пам’ятаю, скрізь на міських вулицях у пониженнях були решітки у підземелля повстановлювані. Як дощ піде, то вода й справді одразу несеться крізь ті решітки у підземелля. Та за ці десятиліття вулиці реконструйовано, пониження де вимощено, решітки знято і виходи у підземелля позамуровувано. І от як дощ піде, злива шаленіє, то вулиця стає немовби ріка в шаленстві пливе, і люди наполохані убрід її перебігають.

Передчуття наближення до фінішу, відчуття близькости автовокзалу спонукують і моє запитання до молодого латиша:

– А від автобусної до залізничного вокзалу далеко?

– Та недалеко. Я вас проведу. Я мимо ітиму. Повз залізничний вокзал, то і проведу вас.

Як ми вийшли з автобуса, то вже й дощ перестав. Калюжі лиш одні більші, менші де, блищать, світяться довкола. Ми їх обминаємо – але не обминути їх. Паводки одні на мурах твердих міських. Дно їхнє вовік не замулиться, – цументоване. Вулички, провулки, майданчики малі, – при світлі, очі ріжучім електричнім, і не розрізнить, що воно.

Ось і мури вже привокзальні, знайомі з учорашнього дня. І в насуплености вечора їх зір розрізняє, а скоріш чуття, у нас до орієнтації в нових місцях заложені, угадують, впізнають.

– Це ж вам іще й повечерять де то треба, – каже молодий латиш. Так ніби мимоволі самі собою сі слова із вуст його зрива­ються, а турботливістю, завжди для нас жаданою, торкаються серця мого і зворушують: – Тільки на вокзалі там кафе є, то в нього не ходіть... Там харч не першого сорту...

Ах, ніщо так не вражає і не розчулює нас у моменти самоти, як ся проста одверта зичливість. Але хіба високі смисли не в простій істині заложені. Не побажай ближньому того, чого самому собі не бажаєш. І полюби ближнього, як самого себе. Та, виявляється, як се важко і недосяжно часто буває для душі нашої. Але на перший погляд се видавалось у світлі тих приписів, що їх навчали нас змалку. Приписи ці вкорінювалися у те, що маємо для інших віддати усе, що маємо, самих себе до того залучаючи. “Вітчизні віддати не вигризки душ, а всю повноцінність життя або смерті”. І тут у замірах самих, у початках вже приховувалась фальш. Чи завжди спроможна людина на дію, що їй не під силу. Так само і душа. А фальш, як відомо, цинізмом проростає, її ужинок – порожнеча.

Пригадування за розмишлянням у цім моменті знов потекло. Якось я був зайшов у приміщення редакції журналу “Вітчизна”, що вже містилося на першому поверсі сірого, соцреалістичного ніби вже, але іще добротного якісного муру будинку на Печерську. Зайшов я, значить, а мені назустріч знайомий літератор, поет, в потемках коридору іде.

Я ж і питаю після привітання його:

– А чи тут редакція “Вітчизни” (бо там іще й редакція журналу “Всесвіт” знаходилась)? Він же мені бадьоро, як відрапортував:

– Тут, Гандрію. Тут. “Вітчизні віддати не вигризки душ, а всю повноцінність життя або смерти...”

Навпроти входу у Ризький залізничний вокзал ми і прощаємось. Я зичу молодому латишеві успіху в навчанні, щастя в житті, волі рідній Латвії.

Очевидно, діткнулось його серця моє оте останнє побажання. Бо із зворушення, цього не приховать, він зичить мені волі Україні. І запрошує відвідати іще Латвію. Ризьке узбережжя.

При вході у вокзал зір мій зачеплюється за знайомі з учорашнього дня картини. Щоправда, біля каси людей сьогодні уже більше, як учора. Вечір, початок вечора. Якийсь-то пік витворивсь. З роботи, може, роз’їжджаються. Скупитись за чим то хтось в Ригу приїжджав. Не за ременем, як наш Вайло, тілько. Я не можу собі за незнанням своїм уявить поселень усіх приризьких, де людей сих домівки теплі очікують. Але що се так, що се із тієї породи пасажири, то здається мені. За клумаками їхніми чисельними висновую.

Коло кас сьогодні вже гамір стоїть, висне. Хто то поза чергою вже пробує пробитись. Супротивно протестує хтось. І п’яненький дух з-над черги проступає. Ось високий та ядриний з лиця червоного козарлюга запобігливо перед гуртом нижчим на зріст себе угинається. Із російської та на чужу латиську, звісно ж, мову переходить. І по тім висновувать можна, що гурт той цілковито латиський, а він – ні, і от свою вірнопідданість та услужливість у тім моменті виказує, засвідчить намагається. Щоправда, незугарне по причині сп’яніння свого за якою то межею. А він – хто ж він? Ай, стривай-но, таки направду козарлюга! Із чужої мови ось на свою вкраїнську перейшов. І пісні захмеліле серце стримать вже не може:



Ой, хмелю, мій хмелю...

Для мене й подивовано, і зворушливо, чого гріха таїть та критись, і незручно десь, що зухвалий дух той від сп’яніння межі своєї перейшов, вихопивсь на промтір та й завис от над людьми у черзі. Аж гурт його поблажливо, але укоськує.

У тисняві сій не став я до своїх інвалідських прав призна­ваться. На рівних в чергу пристроївсь. Дві дівиці красні позад мене, два матроси, молоді кронштадтці, спереду мене. Про Санкт-Петербург все говорять молоді матроси-кранштадці, про своє дівоцтво вироготькують красні дівиці. Поміж ними тривога моя не времеститься, пульсує. А що як всі квитки до Калінінграду, до Кенігсберга тобто, і розберуть, поки я в тисняві такій до віконця дочекаюсь. Або якщо позостануться для мене, то усі місця верхні найгірші бокові.

Місце для мене іще позосталося, і навіть нижнє, щоправда, бокове. А нічого і на боковім можна подрімать. Хіба якщо ніч буде прохолодна, то за бік крізь шкло прохоплюватиме. І місце 43-є, побіля дверей майже. Цілу ніч рип та рип усе буде. І за кожним рипом в лице твоє парфуми людські густі настояні вдарятимуть. А не біда – аби місце. Вранці у Кенігсберзі прокинусь. Бурштинову кімнату шукатиму чи могила Іммануїла Канта мене зустрічатиме.

А поки що, як молодий латиш нагадував, треба повечеряти. Куди я в темені вечірньої Риги по калюжах вже піду, про досвід нашого краянина Вайла пам’ятаючи. До знайомого мені уже вокзального кафе крізь переходи стопи свої спрямовую.

Картина все та ж, що і вчора. І меню те саме. Риби уже нема. Жінка з лицем перепитим наскрізь червоним буряково вештається понад столиками, за якими стоять клієнти і жують, що кому послалося. Вигляд у тієї жінки зовсім благий. Одіж блага. На ногах шкарбуни якісь, заледве дротами не позв’язувані. У сіточці – кілька пляшок порожніх. Десь то і сьогодні натрапила вона на них – під руку попалися. Хоч вони і ціну зараз мають, а на пляшках не розженешся тепер. У простір, на вітер їх сьогодні не кожний викидає. Це ж не благодатне застійне урем’я, коли пляшки мішками на вулиці можна було збирать, не кажучи вже про мальовничі закутки парків, де їх понасівано було під яку то пору у траві незчисленно. Алкоголіки жбурляли їх тут же, досмоктавши своє пійло. Аби-но сила була збирать. Але де то тепер ті алкоголіки прекрасної епохи застою? Звісно, де. Не витримали натиску бурі, натиску нових часів. Розчинилися в нових часах. Нові часи – нові герої. Кожному овочеві своя черга. Пам’ятаю, у нашім прекраснім будинку на Великій Житомирській була збиральниця пляшок Грабова. Так вона щодня цілими мішками їх у двір здавать волочила. І якщо приймальник обманював її навіть на десять копійок, то вона тут же завважувала, лемент зчиняла. Вона була асом в окресленім промислі. Виходячи із будинку раннім ранком, я частенько зустрічав на вулиці Грабову. Вона уже під ту поранкову пору додому велику торбу пляшок несла. Свою марку Грабова тримала дуже високо. М’ясо, ягоди, мед, вишні й інші продукти харчування вона закупляла тільки на центральному Сінному ринку. І то тільки добірне все, вважаючи навіть випадкове звернення до продукції магазинної вкрай для себе принизливим. Ах, але де ж то тепер добродійка Грабова, й чим нині обросло твоє ремесло.

Щось то про себе, вголос матюкаючись із присмаком, роз­мишляє отся тепер жінка, від одного столика до другого пере­ступаючи. Й за мовою її я висновувать можу, що вона з розряду “русскоговорящего” населення. Звідки вона, з губернії якої – Орловської, Курської, Воронезької? І яким прибитом і коли сюди, де хвилі Балтики сині (ах, які вони сині – ми вже бачили) прибилася?

А біля огрядної буфетниці скачуть, мало через бар’єр не пере­ска­кують, чорні циганчата. Що-небудь пожувати виклянчують. Вона ж від них обороняється:

– Тільки ж давала?

– А то не ми були...

Справді, візьми та й розпізнай їх, як вони усі смагляві з лиця і всі циганчата. Пригадую, як отой наш мандрівник говорив. У Турції всі турки. Навіть таке маленьке, і то вже турченя, й не інак як по-турецькому балакає.

А я уже затим про циган та циганчат, дітваків їхніх, роз­мишляю. Мимовільно розмишляння потекло. Що ж се за нарід, за плем’я таке, що де не посій, то вродиться. Куди не поїдь, то й позустрінеш їх. На півдні й на півночі, заході і сході. Якби й на інші плянети доля закинула, то, поза сумнівами, першими б зустрічали тебе цигани. Хтось то казав мені, що вони вихідці із пагорбів екзотичної Індії, і розбрелися по світу в середні віки, а то й раніш іще. В чім то вони прокралися були, і гнів соплемінників спав був на них, остракізмові піддані були. Вигнані були вони із свого краю. І ось віки минають, а ніде голови бідному циганові прихилить. І куди не потикнешся, то позустрінеш їх, як свідків докору сумління. Я трохи звідав, як неймовірно важко коли на тебе спадає гнів родини – і от прощення нема. Але це, очевидно, набагато страшніше, коли спадає гнів соплемінників. Він разить в саме серце, і прихилля вже й годі шукати. Та для особини взагалі слабка надія на людину, але тільки на Господа й можлива надія. Якби у тім зміцнилась віра.

Огрядна буфетниця все-таки щось дає пожувати циганчатам. І сей її високий осмислений чин у сиву буденність залу благо­родний синій тон вплітає і нових смислів окресленому місцю надає.

Я із торби своє припасене виймаю, розкладаю на вільному столику та й починаю трапезувать. Нехай буде, за його, молодого латиша, застереженнями, що харч у цім вокзальнім кафе вивірено не на рівні. Як приходько своїм харчем в чужім краї трапезую. І ніхто навіть не потривожить мене – ніхто до столика не підступає, хоча за іншими столиками по кілька душ стоять, одне до одного тиснучись. Може, мою виключність завважили та й не зважу­ються потривожить.

Я повільно, в розмислах моменту, а що мені розмишлять, квиток до Кенігсберга, до Калінінграду тобто, у моїй кишені, закінчую своє трапезування.

Мій поїзд відправляється десь біля опівночі, після одинадцятої вечора. Згадав ось та й подумав затим одразу. “Мій поїзд”, – кажуть. А який він наш, який він твій. Ізнов пригадав. Сусід Іван казав: “Што твоё – то и моё. Што моё – то не твоё”. Це, в його розу­мінні, Совєтів стосувалося, як вони перший раз до нас у наш край увійшли, уступили, да й гасло таке в практичнім життю уреальнювать почали.

На вулицю у місто йти думка не спонукує. Що я там побачу у темені густій післядощовій, для особистости людської в поточнім моменті небезпечній. Що було можливе, досяжне, те вчора зорові одкрилося за сприятливіших погодних умов.

І я нагору сходами простую. До залу для транзитних пасажирів. Узаконене місце істинних подорожан. Мені щораз важче стає сходами нагору підніматися. Безперервне згинання в коліні лівої ноги у тім місці й вище в стегні проблему болю непогамовного витворює. Це я не раз завважував про себе, на п’ятий поверх до десяти разів котрого дня піднімаючись. А то кажуть, що ліфтом користуватись відмовившись, да пішки на висотні поверхи підніматися, то здоров’я таким чином збережеш і здобудеш. Тут іще подумать треба, простежить, вивчить та з’ясувать. Знову ж таки, як для кого. Я пригадую свого доброго сусіда із Великої Житомирської Соломона Ісаєвича. У 70-х роках нашого століття, коли пішла мода, що біг підтюпцем – це чи не єдиний шлях до порятування життя як малої дитини, так і ветхого старця, я признався був о тім Соломонові Ісаєвичу. Він, вислухавши мене уважно, як завжди, лиш осміхнувся лукавенько: “Ай, вай, пощо біг. Здоров’я – це сидіння. Чим більше на місці сидиш, тим краще здоров’я”. Чого він і дотримувався у свої вісімдесят п’ять років. І я тоді замисливсь. Ізнову ж затим пішла була мода у 70-х роках на трави. Зовсім відмовитись від ліків фармацевтичних, а одні лиш настойки з трав безперервно пить – тільки таким чином і можна здоров’я уберегти, примножити – закликали ревні ентузіясти народньої медицини. Я о тім також повідав Соломонові Ісаєвичу. “Ай, – так само усміхнувся він. – Слухайте тільки їх. Я щодень протягом цілого життя до десяти таблеток приймаю. І почуваю себе не згріш. Слухайте тільки їх...” Сьому запевненню мого доброго сусіда з Великої Житомирської не можна було не вірить, бо все життя Соломон Ісаєвич пропрацював ув аптеці провізором і недостачі в медикаментах мати не міг.

Отже, як для кого що. І кожен має рацію в очах своїх. Своє і виправдовує. О тім і Єлена Зосєвна, благовірна дружина Соло­мона Ісаєвича, казала: “Всяк кулик своє болото хвалить...”

Я прямую в той зал, де сидіння все жовті. У думці прикидаю, що зал із голубими сидіннями для мене поки що якби резервний, тил мій. Насиджусь тут, то й туди перейду.

З розгону плюхаюсь на вільне місце посередині сидінь і ряду посередині. Щоб не штурхав ніхто із боку. Із боку сядь, то кожен всякий і штурхатиме тебе, зачіпатиме, до середини простуючи.

Усівсь тільки, а погляд мій, очі мої уже й понад головами людей сидячих мимовільно побігли. І от за лице знайоме зір мій зачепивсь. Ах, ся дивна властивість людського зору – за знайомі знаки в дооколі, відбиті в пам’яти, зачеплюватись. Ага, тут ми вже побували. Чи давно? А яка різниця – учора чи тисячу літ тому. Погляд за знайоме, за спізнане і осягнене насамперед зачіплюється. Відтак – за подібне, схоже, повторюване уже.

Але коли ж і де я все-таки бачив се лице. Та же два дні тому. Білорус із Брестської области, що їхав провідувати сина-вояка, присягу котрий приймав на вірність не існуючій уже державі, імперії великій. Ясно, назад повертається. А ось і дружина його благовірна, огрядна, розповніла. Такий туск тугодумно непро­будний на лиці його застиг. Грубість відчувань. Й моє завважу­вання йому не передається. Відбивається без реакції. Через яку то мить білорус поривисто зривається із свого місця. Й благовірна дружина із клумаками – за ним. Схоже, поїзд їхній наспів, і вони на посадку віддалилися.

Аж тут хлопчик горластий, голос у нього юно, але впевнено дзвінкий, невідь ізвідки, не відомо, яким прибитом із’явивсь, як із небес. Поміж рядами крісел ходить та ангельським голосом своїм, голосочком Робертіно Лоретті початку 60-х років (ах, як той дивний голос нас усіх у будучність манливу кликав – а же не сталося, і голос відійшов) от кличе, закликає, пропонує:

– Свіжий номер “Ригас балс”! Купуйте “Ригас балс”!

І новини такі то й отакі то називає. Початок лиш, одне нагаду­вання про новину, щоб кортіло вам її подальший перебіг узнать.

– Купуйте “Ригас балс”!..

Ну, як тут не купиш, якщо навіть і грошей жалько. Тим більш, що газета ся мені відома, вечірня, здається. Я колись то в сумний період мого виживання до неї був замітку надіслав. Замітку про гастролі у Київі Ризького театру. А газета тоді мені й гонорару від­ва­лила – 90 копійок. Отой грошовий переказ подивував тоді мене своєю незвичністю. На нім значилось “ – крб. 90 коп”.

А тепер от за карбованця я беру у хлопчика сю газету “Ригас балс”. Цікавість у думання вклинюється і розбирає: “Що то “балс” оте означає”. Але й відходить хвилею. Я у довірливі юні очі хлопчика дивлюсь, як він дякує мені. А згадую вже серпневий жовто вистояний у сонці полудень посеред села. 1964-ий рік. На пашу худоба вулицею іде, куряву збиває й хвостами мухи обганяє. Хвости ті тільки верть та верть. Услід худобі я тоді дививсь, і розімліла млявість худоб’яча клала в мою пам’ять свій відбиток. А старий Павло стояв, зіпершись на зелені штахети і розказував, що в Америці малі хлопчики, як ідеш на роботу, бувало, навстріч тобі невідь ізвідки вибігають, дорогу перебігають, та все дзвінкими голосочками зазивають:

– Купуйте газети, купуйте газети!

Тут же і останні новини називають.

Се так було в Америці 1913 року. А ще в Америці поміж містами і поселеннями вже сполучення було, людей розвозили, куди кому треба. А ще у тринадцятому, може, п’ятнадцятому році там уже повстановлювані такі телефоні автомати були, що набрав відповідне місто і номер, та й говори із ким тобі треба.

– У мене друг в Чикаго був, так я йому із Клівленда не раз по телефону дзвонив...

Тут старий Павло мимоволі озирнувся, немовби хто стояв за його спиною невидимо. Й у тихім погляді його, перейнятім сумною мудрістю, запобігливе застереження прошмигнуло:

– Я тоді думав, що у нас, в Росії тобто, такого дива і через тисячу років не ждати. Але от минуло п’ятдесят літ, і в нас вже автобуси ходять.

Хлопчик відходить, і вже у віддаленні поміж рядами дзвенить, розлягається його срібний голосок:

– Купуйте “Ригас балс”! Купуйте “Ригас балс”!

Затим і останні новини називає, заманюючи свідомість вашу у подальше їх розгортання.

Я перегортаю газету, занурююсь у неї, але описувані там події не розпросторюють моєї цікавости, вірніш, не зацікавлюють сутности моєї. Хіба ось повідомлення, що у міськім транспорті проїзд для пенсіонерів усіх рівнів буде безкоштовний. Це й мене стосується. Цікаво, чи і в нас таке буде?

Як несподівано раптово з’явивсь, так і зникає, провалюється наче у безвість хлопчик зі своїми газетами, і срібний голосочок його гасне, згасає за стінами мурів, розчиняється у високости. Одне лиш нагадування зостається. Як від звучання юного Робертіно Лоретті.

Рівночасно, як у просторі і часі хлопчик віддалявсь, так і я його, уже свою, газету згортаю і в торбу до інших газет долучаю. Нехай вилежуються поки у мандрах.

Погляд мій уже на інші місця перебіг, за нові предмети й речі зачепився, нові з’яви й пульсації ловить.

Ось картина дивна, що і визначення їй нема. Намалювати її хіба якийсь художник і зміг би, щоб суть моменту, душею вловле­ного, зафіксувати, відтворить. Як наш Ярошенко, наприклад. Скрізь життя.

Задрімали двоє, у кріслах сидячи. Втомлені, напевне, дорогою. Чоловік і жінка. Зовсім незнайомі, може, випадком ось зійшлися, сідаючи на вільне місце, о тім і не думали. Та задрімали обоє в рівно­часся від утоми. І голови їхні, назад запрокинуті в сидінні розляглися вільно й розкошують собі у вільности своїй. А лиця одне до одного упритул майже наблизились. Хропіння голосне, у два голоси, тільки й випурхується, лине. І на лицях тих їхніх дитинно блаженний усміх застиг. Одне блаженство застигло.

Така дивна картина, що їй і означення у слові не підшукать. Але я би назвав її елегійно-химерною.

Аж люди поблажливо з усміхом і перемовлянням завважують ту картину. І те завважування, напевне, якимсь то чином відби­вається у сонній підсвідомости подорожан. І ось про­кинулись, пробудилися вони. Чоловік і жінка. Похапливо сонливість із себе скидають. І сидять собі далі порізно, відсторонено, якби ні в чім не бувало, не роблячи жадного і кроку для зазнайомлення. Усміх і перемовляння сторонніх згасають в залі. Так згасає, улягається кожне подивування. І тільки на лицях тих двох бродить нез’ясовність загадкова. Щось трапилося, сталося, але що. Се вже для них загадковість і таємниця. Такий благий убогий їх вигляд. І згорьовані постаті їхні виказують натрудженість і втому.

Суть і настрій моменту розвіюються, а жінка одна, що поряд зі мною у кріслі сидить усе о тім ще до мене продовжує говорить, і посміхається поблажливо. Той посміх кепкуюче поблажливий усе ніяк не може з вуст її зійти, вивітритись. Нарешті сходить чи потає, заглиблюється у звивинах вуст. Про інше вже говорить ся жінка. Про життєве. Що самотня вона, що мешкає у Литві, у Клайпеді. Це порт поблизу Східної Пруссії. Сама вона росіянка, а чоловік її литовець був, пішов у море та й не повернувся, загинув. Ах, навіщо розказувать про подробиці тієї трагедії. Просто пішов у море та й не повернувся. Мрійливий льотчик Антуан де Сент Екзюпері був раз в полуденні небеса в політ відправився та й не повернувся. Де то їхні душі тепер? Розмірковую в павзі. А здогад враз біжить: як душа того небесам належить, так сього, може, іще в глибинах безодні по морю никає, мечеться. Ізвідки ж нам про теє знать.

Затим спогадування полинуло, як розвідниця, розлучниця одна, що малого хлопчика мала, мені у молоді літа мої розказувала, ніби чоловік її моряком був, пішов у море та й не повернувся. Здогадуватись треба було, що й хлопчикові своєму сю вигадану версію вона не раз оповідала. Іще й з подробицями, може, як легенду. А він у неї про деталі так заінтересовано жваво дитинно все розпитував. Єсть, очевидно, романтична виправдувальна заманливість у тім, щоб ось піти кудись та й не повернутись.

У павзі я до жінки заінтересовано приглядаюсь. Погляд мій заінтересований по її лиці побіг. Лице її ще не старе, але у зморшках вже. Такі бувають, трапляються лиця нестарі. Поміж зморшками густими тими ще молода енергія і пристрасть пульсує.

– А ви ж, ви звідки?

– З України і теж самотній.

– А ви у селі живете чи в городі? – тут же й ставить запитання вона.

– У селі, – тут же і відповідаю раптово я, не осмислюючи, кажу, що до вуст із моєї пульсуючої свідомости набігло. А між тим акт осмислення тут уже стався, звершений передніш слова мимовільно. Я не хотів признаватись до міста через свою благу вбогу одіж. Для села вона іще годиться, може, змиритись із тим можна, а от для міста – то вже ніяк не зійде. І мода не та, не пульсуюче мінлива щосезонно, а давня закостеніла. Такі плащики давно з ужитку вийшли. О тім акт осмислення відбувсь підсвідомо моментально, але се я осягаю своїм розумінням уже згодом.

А випадкова незнайомка уже й про хату мою, і про обійстя, і про город, і про місце природне, чи красиве, розпитує, і чи живність яку в господарстві своїм я доглядаю. Я відповідати аж стомлююсь. І собі із запитаннями крізь словесний напад той ніяк пробитись не можу. Нарешті пробиваюсь. Я її у політичне, сказати б, русло од побутовізму повертаю, спрямовую. Я про істинність державотворчих процесів у новій Литві запитую. Чи то й справді Литва стає незалежною, а чи позірно лиш, як у нас. Управа яка там – істинно демократична, чи в хітон демократичности перели­цювалась. І народ як, чи готовий виборювати свою незалежність у переважній більшости своїй. Й подорожанка та ствердно упевнювала мене у позитивнім перебігу усіх тих процесів. Тобто говорила, що литовці над усе люблять свою землю, безмірно віддані своїй милій Батьківщині і свободі, що єдність їхня в пере­важаючій більшости своїй очевидна й сумнівів не викликає. А ще потвердила, що хоч росіянка вона, та землю литовську й поселян її полюбила назавжди усім серцем своїм. І виїжджати з того милого краю нікуди не збирається, як то роблять деякі інші приходьки у данім часі і в окресленій ситуацій. Особливо серед росіян. А й українці є такі. Та й з інших народів також. Котрі в опозицію до того краю і його поселян стають.

Ся річ, не маю ґрунту вважати, що фальшиві десь інтонації містила вона, діткнула серце моє зворушенням. Такий шалений схарапуджений наш час, так наскрізно фальшивістю просякнутий, що кожне слово неупереджене, без фальші, сприймається, як дивна несподіванка, як знахідка майже неймовірна.

Затим вона питає, куди я їду, куди стопи свої спрямовую, у якім напрямі путь тримаю. А я так і кажу вже, як воно і є насправді, не приховуючи вже, що до Калінінграду, що подорожанин я одинак, сам собі наваживсь невідомого краю побачить. І про той мій замір жінка відгукується схвально, похвально, вірніш. Додаючи при тому, що в Калінінград і через Клайпеду можна їхати. А я вдячно розглядую її лице і завважую, що ті зморшки не такі вже й густі та істотні на нім. Вони наче випростались. Пульсація внутрішньої енергії випростала їх.

І мені раптом закортіло, бажання отаке притекло, нав’язатись до неї із ближчим знайомством. Щоб написати листа коли, а коли й приїхати у Клайпеду, край той литовський благословенний пильніше і розважливіше в неквапливости роздивиться. Але як тепер їй признаєшся до свого листа, коли відрекомендувавсь уже стопроцентовим селюком. Вибачатись і розкаюватись як, у подробиці свого життя вводить. Такий це непростий і нелегкий шлях каяття. Куди легше нам позірно вибачитись, але набагато трудніше розкаятись у чім то нами звершенім, неправдивість чого по перебігу часу самі усвідомлюємо. Навіть перед тими, до кого маємо довіру. Може, до того спричинилась недовіра загалу до усілякого каяття. Товпа завжди зі спротивом, вірніше, з насміхом зустрічає усіляке каяття, беручи на глум і кпини, хто привселюдно кається, визнає свої провини і слабкости. Може, тому і зостаємося ми із своїм каяттям непрощеними. Господові одному відомі найтонші порухи нашої душі, що для нас самих часто невідомі і нез’ясовні. Рядки із Анни Ахматової чомусь прибігли та й стали передо мною: “Могила, гроб, раскаянье...” У якім то московськім журналі я вичитав їх сонячного літнього дня 1969 року, коли завихрена свідомість моя шалено шукала виходу, порятунку і зцілення, але роковане кільце, на жаль, замикалося перед трагічною невідворотністю. А сонце того дня було неймовірно сліпуче, і кожна жилочка на людських лицях, руках і ногах вже уявно пульсувала синьо, потверджуючи у напруженій свідомости моїй виразні ознаки незворотного розпаду. Я жахався і не міг дивитись на ті сині прожилки пульсуючі. Аж у спогадах пере­живать те страшно. Або у сні інколи.

Мить така витворилась, що й ніби жінка та очікує чогось, сподівається на якісь мої рішучіші кроки у напрямку нашого подальшого зазнайомлення, у наведенні більш певних мостів поміж нами тобто. Але слово моє із вуст моїх у напрямі тім не прохоплюється. Ах, дався ж мені той комплекс відчуття власної упосліджености. Таке відчуття повсякчас безнастанно переслідує мене, що вкрай що вбога і щодо віянь моди архіконсервативна зовнішність моя. Така незручність оповиває мене на людях за вигляд свій зовнішній старомодній. І сором бере. Що то люди подумають. Де і як виправдання я можу відшукать своєму стопроцентовому ізгойстві. А й чим виправдатися. І за віщо. Якби спитать.

У якийсь астенічний синдром концентрувалось те відчуття надто після того, як один знайомий літератор в Ірпені зробив мені щодо цього істотне зауваження одного похмурого літнього дня. Коли я в Ірпінь до нього приїхав, він сказав був мені в лице:

– Невже ви не можете підшукати собі кращих штанів. У таких ходите.

– А хіба вони які? Вельветові ж, а вельвет тепер у моді, – засупротивись я, що взагалі на мене і не схоже.

– Вельвет то вельвет, але який. Дуже дешевий.

Вельвет був справді дешевий. У застійні часи я купляв його по 2 карбованці 75 копійок за метр.

– І на ноги треба щось би інше взуть, – продовжував спокійно він.

– Та же туфлі мої іще цілі, тільки чавлять трохи, і цвяхи п’яти продирають, – ізнов засупротививсь я.

– Але я не про те. Для літа краще підійшли б босоніжки.

Я мовчу. Павза коротка витворилась. Але вона не замикає діялогу. Літератор продовжує:

– І мода яка на вас. Двадцятилітньої давности. Я певен, що вже у селі вашому і на хуторі в такому старомодному вбранні ніхто не ходить.

Ізнов повторне моє мовчання. Воно замикає діялог.

Може, сей випадок і був епізодично проминальним для того літератора, але я довго переживав ніяковість потому. Протягом тижнів, місяців, здається, навіть гостре відчуття упослідження й образи, ну, буквально здушувало мене.

Із того стану поступово виводили мене лиш ті рідкісні випадки, коли хтось розмовляв зі мною, як з рівнею, не звертаючи уваги на моє вбрання. Така подія кожного разу упевнювала мене на своїх внутрішніх силах.

А якось узимку я стояв на приміській залізничній станції Святошин у чорній курточці зразка 1981 року. Купляв її більшою, розраховуючи на моє прогресуюче поповніння після тривалого примусового лікування у сумнозвісному закладі, де мені дозу інсуліну доводили до 220 одиниць, і я давав шоки. І от курточка на мені вже не мала вигляду свого первісного призначення. Не курточка вже, але і не пальто іще. Вважайте, напівпальто. Яскраво чорний колір приховував її дешевий зміст. Вона не гріла. Але посеред зими у деяких видавництвах її справжність завищували:

– Пощо вам холоди. Доброго кожушка маєте.

Від десятилітнього уживання річ ся, звісно, вийшла з моди, а й потерлася по краях. Проте яскраво виражена чорна барва ще непоступливо убезпечувала їй вигляд. І от на станції тій при­міській я став привселюдно балагурить з якого то приводу. Із епохи розвинутого соціялізму чи періоду перебудови, здається. Я інколи серед незнайомих людей люблю побалагурить. Каламбури й нісенітниці інколи верзу. Це діє на мене зціляюче. Принаймні розряджується густа психічна напруга. Дійшло до того, що я поскарживсь на свою благу вбогу одіж. А один панок вертлявий крутнувся та й з усіх боків оглянув мене:

– Почему же. Одежка ничаво.

– Та де там “ничаво”. Один мій знайомий казав он, що в такій одежі “у присутствие” не можна з’являться, – кажу.

– А он што, твой знакомый академик? Но ты же не академик, – уже заводиться незнайомець.

– Не академік, але в системі академії працює.

– Так пошли ты этого своего знакомого ик.... матери, – уже виходить із себе незнайомець.

Але те діяло на мене тоді упевнююче надзвичайно. І взагалі не існувало для мене людини милішої та справедливішої, якщо вона говорила зі мною, як з рівнею, не звертаючи уваги на мою одіж. Рівно ж як ніщо так не обурювало глибоко і не викликало внутрішнього протесту, викликаючи також довго незатухаюче відчуття власної неповноцінности, коли мені в лице збирались ревізувати і піддавати критиці моє вбрання. Хоча від того воно ставало мені іще дорожчим та незамінним. Се також попри все дуже благісне відчуття, коли яка то стара давня річ твоя стає для тебе дорогою і незамінною. Наразі її мінлива матеріальна вартість втрачається і набуває вона цінностей неперехідних.

Схоже, що й жінка ця, котра ось випадком поряд зі мною опинилась в дорозі, також не звертала уваги на моє вбрання і тому значення не надавала, що так вільно й довірливо говорила зо мною на різні теми. Хоча і як іще сказать. Колись то чув я чи десь то вичитав був, що жінки набагато спостережливіші щодо чоловіків, аніж ми про те думаємо. Вони у миттєвість ока уже оглянули й оцінили нас – така глибока їхня підсвідома реакція. А ми о тім і не догадуємось. Іще по чім оцінюють і судять про нас жінки насамперед, передніше над усе, – так це, які наші штани. Вони ж у мене давні й потерті були, уже розходилися. І незнайомка, звісно, не могла того не помітить, не завважить.

Але все-таки нез’ясований сум огортає мене, коли по якімсь то часі вона зводиться із свого сидіння, прощається і відходить. І я не можу звеліти їй затриматись. І навіть не питаю, куди вона наразі відходить й куди путь їй стелеться, тобто подорожує куди вона. А навіщо. І який смисл наразі в тім розпитуванні.

Та не встигла вона і віддалитись надто далеко, десь за поворотом залу тільки згасала постать її, як уже дві інші, що в ряду навпроти мене сидять, до мене осміхаються зацікавлено. А одна із них і каже, питається:

– Ви з України?

– Та же з України, – відповідаю.

– Я підслуховувала вашу розмову ненарошне, то й угадала по мові що ви з України. Бо я теж з України. Але вже двадцять років живу в Литві, у Каунасі. А родом я із Хмельницької області, із містечка Старокостянтинова.

Й до мене раптом спогадування прилинуло, набігло, як я був у Старокостянтинові навесні 1963 року. Стояв теплий квітень. Поля вже парували, й теплінь заповітна носилась, вистоювалась наокруги. Містечко чомусь здалося мені безбарвним, не виражено яскраво зеленим і духмяним, як Полонне опісля того ж року у травні, – і лиш сліди, лиш нагадування про давнє ремісництво чи й купецтво входили до моєї свідомости. Чи то так прогляду­валось мені, а чи тільки видавалось. У Старокостянти­нівській книгарні зір мій завважив, погляд упав і значепивсь за червонясті розрізнені два томи чотирьохтомного видання “Словаря української мови” Бориса Грінченка. Від несподіваного подивування хотів був і взяти їх, уцінені, по 50 копійок. Але передумав. Навіщо вони мені розрізнені. Адже усі чотири томи “Словаря” в мене є, – у Батьковій хаті, в бабиному кованому, іще царських часів кухрі лежать, їх я купив із великим зворушенням іще в студентські молоді літа, 13.11.1959 року. Про що і запис зробив на титульній і 17-ій сторінках.

Але в автобусі, коли вже від’їжджав із Староконстянтинова, був пожалкував, що не взяв ті два томи. І жаль той довго не розсіювавсь, не вивітрювавсь із моєї свідомости. Ах, се такий тривалий, довго не затухаючий жаль, коли якусь книжку, до якої інтерес збудивсь, та проминеш з якихось то причин, не купиш тобто. Пригадую, як у Київській букіністичній книгарні на вулиці Менжинського, навпроти цирку до рук потрапила мені чорненька смуглява книжечка у поважній твердій обкладинці “Письма Томаса Манна о литературе”. Ціна, правда, кусалася за тодішніми мірками і моїми можливостями – 4 крб. 50 коп. Повертів, повертів я у руках ту книжечку та й не взяв. А потім довго, через роки навіть, жалкував, що тої книжечки не взяв, не купив, грошей пошкодував. Трохи улігся той жаль лише згодом, коли натрапив я на інше видання. “Г. Манн – Т. Манн. Эпоха. Жизнь. Творчество. Переписка. Статьи” у якій, здогадуватись і висновувать можна було, містились частково й ті листи Томаса Манна про літературу. Отже, се дуже тривалий, довго не затухаючий жаль, коли не купиш з яких то причин книжки, на яку твоє зацікавлення спрямувалось і впало.

А жінка та вже застрекотіла, як сорока, все ламаною україн­ською мовою говорить до мене. І осміхається, і не времеститься. Усе розказує, як Україну свою вона любить, як без Старокостян­тинова жити не може. Але от вимушена волею випадку уже цілих двадцять літ жити у Литві. Я й не питаю, не цікавлюсь, яка се могла бути така невідворотна воля випадку. Нащо о тім розпиту­вать, мало що може буть на хвилях і в бурях життєвих. Та й цокотуха слову моєму пробиться іще не дає. Про своє лиш вона цокотить. Які вредні ось у Литві литовці. Себелюбиві такі, тобто себе тільки і люблять, а більш нікого. Вони усе своєю мовою хочуть говорить, а не російською. Вони російської мови й ніби за свою визнавати не хочуть. А як вона їхньою мовою говоритиме, коли вона її вивчать не хоче. “От не хочу та й усе, і ти мене не заставиш”. При цьому у моменті отім інтонації її явної викличности набувають. Се своєрідний пафос витворюється. На ноті високій застигає її голос. У вустах смішинки бігають, іскри мечуться. Й подруга її у тім пафосі посміхаєтся, який то короткий перепочинок настав, яка то павза витворилась. І я ловлю сей момент поспішливо, щоб не проґавити. Я до подруги цокотухи звертаюсь:

– А ви також українка?

– Ні. Я росіянка. Але розумію трохи українську мову. Вловлюю, про що ви говорите.

Мені усе стає зрозумілим. Не перший день живу на світі. І знаю, в якій країні. І досвіду невеличкого життєвого набув. Тому вважаю у моменті цім, що прилучатися до теми, яка ось зрушена і в просторі витає, просто нема сенсу. Все одно нічого не докажеш. Се як Уліян наш хутірський казав, коли його були покликали уперше на слідство, коли голову судить збиралися, замахнулися за розпродаж лісу, але так і не судили, що руками нічого не докажеш, скільки б ти не працював. І при цьому так щиренько, проникливо сміявся. Яка висока усесвітова істина у моменті тім для нього раптом відкрилася. Як одкровення. Так і я собі міркую от. Закликами до здорового глузду абсолютно а нічого не докажеш.

Але іще триває павза, допоки висне над високою стелею залу неозначеність, і я використовую той момент.

– Добре, – звертаюсь я не тілько до своєї землячки-подолянки, як до їх обох. – А от управа, старшина, начальство тобто, яке у Литві – демократичне, нове, чи старе партократичне...

Я ще мислі своєї не закінчив, не вивершив, як подолянка вже й перебиває мене, тим самим мимовільно вуста подруги своєї замикаючи, до яких може, теж слово із сутности їй бігло:

– Ат, що там демократи. Демократи тепер гірші партократів. Вони все до себе й під себе тягнуть. І синки їхні також. Візьміть того самого Лансбергіса...

Тут подолянка затнулася, і я так і не довідався, який саме прогріх того самого Лансбергіса вона мала на думці.

Я на годинника поглянув. До відходу мого поїзда залишається рівно година. Можна і виходить. Хоча за годину рідко коли поїзда подають, але в нашім житті все можливе. Тим більш, що про­довжувати розмову із супутницями стає стомлююче.

Я прощаюся з ними покивком голови, бажаючи при цьому щасливої дороги і словом.

Дощ, схоже, припинивсь, перестав. Мжичка тільки. Вільгістю доокіл просякнутий. Крізь густу сіру пелену блідо світляки пробиваються, ближні привокзальні, й далекі, світляки міста. По перону ходять, никають чи стоять, притулившись до сизих стовпів поодинокі й парами, зрідка гуртками, подорожани. Є парочки залюблені. І почуття їхні напружені перед розлукою у сірий простір випромінюються і в дооколі виснуть нетерпеливою моло­дою жагою. Усе, як і вчора було. І приміський потяг, електричка от стоїть. Небагато в ній людей. Куди, і в які приміські зони прямує вона, і хто ці люди. Натруджені у робочих змінах чи натомлені денними відвідинами Риги передміщани. Учорашнє запитання. Що везуть вони на втіху дітваками своїм. А дітваки ті, може, й сплять уже, і сняться їм казкові дарунки. Усе майже, як і вчора. І так буде й узавтра. І я в думці своїй відзначаю, якими однаковими бувають вокзали і привокзальні площі. Тобто ритм і рух тут усе той же, що і вчора тут панував, і тиждень тому, і місяць, і рік тому назад. І люди, здається, ті ж самі, хоча насправді й інші, нові. І настрій довкола все той же висне. Таке враження складається. Хоча насправді усе це не так. Бо плинність життя всюдипроникна. В одну й ту ж воду, у ріку не можна увійти двічі. Як спостеріг древній мудрець. На жаль, ми те не завжди завважуємо.

Походжаю собі по перонові сірому у густім сірім мороці, вільгістю наскрізь просякнутім. У ніздрі мої вдаряє і гостро лоскоче запах горілости й мазуту. Дорожній машинний запах. Я завважую і розцінюю те, як ознаку відносно чистого повітря. Й такі любі приємні мені сі гострі машинні запахи, коли вони крізь сірість зрідженого повітря до мого нюху пробиваються. При цьому згадую, що у нас на Сирці в Київі, на розі вулиць Щусєва і Коротченка, там рух машин такий небачений. І машини, й трактори, й інша самохідна техніка, усі різні. Як зупиняться на переході, то ряд той тягнеться в усі боки зосібна, тобто як вулиці зусібіч в перетин простують, може, на півкілометра. І всі машини одна до одної впритик. А як зрушаться з місця усі в одночасся, коли зелене око перед ними в очікуванні спалахне, так кіптява густа чорна від них випромінюється така, що й машини самі як в тумані, коли із боку чи спереду десь на віддаленні дивитись. А єсть машини такі й трактори, що трубки унизу по боках і вгорі мають. І то як зрушать вони з місця, так цілий стовп чорного диму так і поверне із тих трубок. Аж страшно дивитись, спостерігать ту урбаністичну картину. Я часто думав, міркував собі. Машини й трактори то воно добре. Але навіщо оті трубки. Чи не можна було б якось так конструювать, щоб без них обійтися. Такий безпорадний жах завжди наганяють на мене ті трубки зі зловісними малими отворами своїми, ротиками зміїними ідеально чорними по краях. Немовби у пельку самого диявола ті ротики ведуть. Так от у місці мого вбогого міського помешкання машинних запахів уже не чуть – важка задуха одна. Особливо влітку. Хтось то казав мені, один випадковий чоловік на тро­лейбусній зупинці, що у цім місці унаслідок високої загазованости зафіксовано й підвищену смертність. Падіж дочасний живого населення тобто. Сказане тим чоловіком раптово відбилось у моїй свідомости. І потому я часто про те думав з острахом. І коли потрапляв ув інше екологічне середовище, не обов’язково сільське чи містечкове, а й міське, де ніздрі мої вловлювали гострі машинні запахи і мазуту запахи, то це вже звучало, бриніть тремко починало для мене, як і невідь яка екологічна розкіш. Принаймні попередні жахи розвіювалися, щезали у новім природнім оточенні. Так легко і вільно дихалося мені, немовби потрапляв я у давно минулі часи, коли довкілля іще було чистим і машинні спрути іще не наступали на нас безжально своїм потоптом.

За розмишляннями такими швидко спливає час, якісь десятки хвилин – і от уже з репродуктора голос звістування доносить, що потяг Рига-Калінінград подається. Як се заманливо звучить, що “поїзд подається”. Я уже давно відзначив в усвідомленні своїм, що се велика одмінна різниця сідати у поїзди, які ось і формуються на оцій станції, аніж на ті, що проходять через сю станцію. Се зовсім інше відчуття. Є тут щось неторканно первинне. Се ніби у помешкання нове, у будинок новозбудований ти входиш новоселом. Се ж зовсім не те, як поселяєшся ти в помешкання, звільнене від жильців, або ж дім купуєш по виселенні із нього когось то. Се має бути зовсім інше відчуття, коли вселяєшся у новозбудований дім, а ще зворушливіше, – коли у дім, зведений своїми руками. Се, як у поїзд, що формується на означеній станції, сідати. Тут і напруги душевної, і хвилювання менше. На поїзди, які проходять через станцію, завжди очікуєш з невимовно виснажливою тривогою, чи вдасться зручно відповідне місце підшукать, чи випаде воно тобі, а не верхня бокова поличка біля туалету. А тут місце твоє означене із самого початку ясно, і якщо є кого й чого боятися, то це двійників, тобто що твоє місце передніш двійник вже займе також із законним квитком. І вийде тоді маленька розминочка, потасовочка витвориться.

Потяг уже зупинивсь і стоїть, але іще до вагонів людей не впускають. Не пора, нудишся. А до свідомости із далекости ізнов лине, “Коли потяг у даль загукоче...”

Аж тут картинка перонна мою увагу привернула. Якийсь то молодик, зухвалець один, зух вертлявий яку то дощечку залізну білу у руці тримає, до боку свого притиснув. Такі дощечки на вагонах поприбивані, написи на них слідування. Ізвідки й куди потяг слідує. “Москва-Одеса”, наприклад. “Київ-Барнаул”. З яким тремтінням у ногах зустрічаємо ми зором своїм мигтіння тих табличок білих, а чорні написи на них, коли поїзд розгонисто влітає на перон і звершує своє уповільнення.

Стоїть собі отой зух молодий із такою табличкою під рукою, боком, де написи, до тіла свого притиснув її. Та й ні о чім не здогадується собі. Аж тут провідниця одна у форменім мундирі, завважую, за ним пильненько стежить, назирає, та й підходить нарешті до нього:

– А покажіть-но тую табличку, чи не з нашого вона поїзда.

– Ні, – тут же категорично упирається молодик.

– А все-таки, – не поступається у своїй прискіпливости провідниця. – Бо в нас таблички ті в кожному рейсі крадуть.

І молодик непоступливий, не здається. Й по тому уже висно­вувать можна, що табличка була таки із цього поїзда. Затнулися вони. І я уважно спостерігаю за тією конфліктною ситуацією. Чим то воно закінчиться. Поки що сказати важко, не прогнозується.

Аж ось невідь ізвідки, якби на відгук тієї конфліктної ситуації, два поліціянти молоді із’явилися. Так собі чи за намірами своїми куди то марширують. Ізвідки нам теє знать, відати.

Провідниця у форменім мундирі тут же хутенько зрадніло до них і кинулася навпрошки навперейми. Схоже, конфлікт, що завис ось у повітрі вгорі, зараз раптом і розрядиться. Так воно і сталося. Так часто розряджується найзаплутаніша ситуація, що в глухий кут зайшла. Наче за покликом яких то сил нез’ясовних розрядники в те місце бунтівне тут же й поспішають.

Перед поліціянтами молодик упиратися не став. Одразу розколовсь. Обернув табличку написом. А там же ясно чорним по білому написано “Рига-Калінінград”.

– Де узяв?

– Та знайшов.

Коротка мить поліційного обдумування. Що робить? На словах погрожують зухвальцеві арештом, до постерунку відвести наміряються. Але видно, свої діла у них, і ся процедура могла би змінить заміри їхні.

– Віддайте табличку провідниці!

Охлялий, де й куди ділась бравість його, молодик послушно й покірно віддає табличку провідниці. Тим конфлікт і вичер­пується. Поліціянти відходять. Понуро відступає із того місця молодик. Конфліктна ситуація згасає у повітрі.

Відчиняються двері, і люди юрбами, що вже стояли біля своїх вагонів, протискаються до дверей.

Протискають і я. Через увесь вагон простую до свого закон­ного місця біля туалету. Двійника поки що не видно. Його і не буде.

Ще якісь десятки хвилин стоїмо. Усі повсідалися. Людей у вагоні не густо. Але й усі місця позайняті. Усі повсідалися по своїх місцях мирно, безконфліктно. Гамір стоїть, але не як то буває інколи, коли конфліктна ситуація витворюється.

Мій погляд за вагонове вікно побіг. Сірі мокрі мури. Й повітря там непроникне сіре. Лиш численні блідо світляки міста крізь нього пробиваються, доносяться в бляклости своїй.

Нарешті от і потяг рушає. Маленький струс тільки, а яка значима у своїм зворушенні мить. Вимахування прощальні чиїхось то рук за вікном, сумно усміхнені обличчя. Коли прощаються, обличчя завжди сумно усміхнені, на них можливі і сльози. Такі сумирні, знічено усміхнені обличчя. У ці моменти людська душа найбільш підвладна невідомости. Упокорена невідомістю. Се зовсім інше, коли зустрічають. Тоді людські лиця сяють радісно, розкошують в упевнености, що от очікувана мить настала і вона триватиме. Хоча як часто се буває оманливе. Мить та виявляється надто короткочасною.

За провідника у нашому вагоні чоловік. Високий, як тичка, і худий. Лице смагляве, не по-опівнічному, й непроникне. Для світу сховане й до світу не відкрите. Хто він? Латиш із Риги чи росіянин із Калінінграду. Пробую, силкуюсь угадати, розгадати. Уважно прислухаюсь, пильно стежу за його вимовою. Схоже, скоріше все-таки росіянин чи “русскоговорящий” із Калінінграду, аніж латиш.

Беру постіль, постеляюсь на своїй законній нижній боковій полиці. Влягаюсь. Як розслаблююче зворушливо і затишно після виснажливої денної втоми під собою тепло вбогої постелі відчуть. Навіть у вагоні. Хтось десь щось говорить. А хтось вечерю свою розклав. Смажені густі прянощі ніздрі лоскочуть. А такого не буває у вагоні, щоб хтось та не розкладав своєї вечері, навіть якщо той вирушає ополуночі. Се моє неспростовне довголітнє спосте­реження. Найчастіше у трапезуванні тім неодмінно має бути смажена курка чи ковбаса. Горілка, як коли. А лиця тих заядлих їдців, як правило, все набряклі червонотою, пристрастю і похапливістю до своєї поживи.

Вагон похитується. Спокусливі гострі пахощі віддаляються, і я засинаю під те похитування вагонне. Хтось то іще ходить сюди-туди, й торкається звільна мене. Але ті доторки уже не вразливі, тобто до сну мого недосяжні.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка