Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка


Розділ XII МРІЯ ПРОЗИРАЄ КРІЗЬ СОСНИ



Сторінка11/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   43
Розділ XII
МРІЯ ПРОЗИРАЄ КРІЗЬ СОСНИ

Автобус несміло, озираючись наче, щоб кого не зачепить, щоб не нашкодить, із застережними поворотами і уповільню­ваннями вирулює із пляцу. Се такі протяжно очікувальні хвилини для кожного подорожанина, коли автобус з вирулю­ваннями, уповіль­неннями та зупинками пляц біля автовокзалу полишає. Як також і міські велелюдні, велемашинні, треба правдивіш сказать, вулиці, площі та провулки. Се лиш прелюдія. Се лиш передстартові гони. От коли уже за місто, на вільну трасу виходить машина, от тоді і починається справжня дорога. Для автобуса і для подорожанина.

“Се ж годин із п’ять їхать”, – у думці собі прикидаю. І на спогля­дання настроююсь.

Таллінн пробігає швидко і якось не запам’ятовується. Тобто із відстані часу як уже проглядувать, то той проміжок, як ми вулицями петляли чи одразу на простір вихопились, у моїй свідомости не відбивсь, сліду не полишив. Буває ж, трапляється ось таке. Як ідеш, мандруєш по світові, то усе, здається, підряд однаково несподіване, інтересне і до пам’яти кладеться. Але от час мине, споглядування прилине про той суцільний маршрут, а в нім лиш пункти деякі, моменти окремі тільки й світяться, виразністю своєю контрастною перейдений шлях осявають. Усе ж інше ізникло, вивітрилось, як не було. Думать треба, що у моментах тих, які відбились у свідомости твоїй вже у первісній з’яві чи в сяєві у зорові у твоїм які значніші вищі смисли заложені. Да так воно, мабуть, і є, да так його і розглядувать треба. Чого ж бо воно у відстані часу непроминальним виявилося, й крізь відстань часу сяє, промениться, а ти сутности істинної і сам збагнуть не можеш. А може, то як образ художній, як знак поетичний, із тих, що у Божім замірі високім Творцем помічені на землі. Сей вислів з’явивсь був до мене років десять тому, у часи іще застійні. У самий пік застою, можна сказать, за короткого нетривалого царювання стопроцентового чекіста Андропова. Той час був нагнав на мене чимало жаху. Але я читав собі безпечно у проміжках між розмишлянням про майбутнє ранні, а й пізні статті академіка Жирмунського про Божественний смисл літера­тури і мистецтва. Ось тоді раптом і прилинуло до мене те слово­сполучення – поетичні знаки Землі.

Поряд мене якийсь молодик усівсь неозначеного походження – естонець, латиш чи “російськоговорячий”, може, й землячок твій стопроцентовий. А хто б і не був, то я не поспішаю ляси то­чи­ти, тари-бари-розтамари там заводити. Щоб уваги своєї і енергії, на споглядання спрямованої, не розпорошувати. П’ять годин, а то й більше котитиметься автобус автострадою понад узмор’ям, її і на мапі малій окреслено виразно. Інших, а безліч автострад на цій мапі і нема, а от ся є – уваги якої сподобилася. На всесоюзну арену вийшла. А може, для інших намалювати вільного місця за лініями, написами та кружечками не знайшлося. А тут біля моря синього не тільки автостраду, а й іще що завгодно позначить можна.

Розгорнув мапу от в автобусі, заломив над опівнічними широтами та й розглядую. А автобусник товстун на мене зирить заінтересовано, естонець розважливо спокійний. “Айно!” І на мапі сій малій автострада переконливо вагомою лінією уклалась. Але де то іще те узбережжя затоки Ризької. Он Естонії шмат який до моря автострада відпанахала, у простір заглибилась. Понад узбережжям Ризької затоки тієї там половина. Не більш дороги зостається.

Але пощо мені мапу розглядувать, намальовану кимсь схему Землі – як мені от нагода, можливість, єдина, може, уже в житті, випала в натурі, у живій природі ту землю спостерігать. І згортаю мапу свою. І те також завважує автобусник-естонець, але не згасає, не розвіюється у моменті цім його інтерес до мене. Моє завважування ловить, як той інтерес у відстороненні його погляду влягається і пульсує. А й сусід мій походження неозначеного, допоки для мене нез’ясованого, крадьки з-над брів погляд на мене кинув, мапу мою, різнокольорове розмальовану забачивши.

Друге жовтня одна тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року. Полудень. Ополудні прояснилося. Як де. У якісь то смуги по­трапляє автобус. Ось смуга ясна, сонячна. Осіннє те сонце. Але ясне іще. Прозоро так низинність проглядується. А ось і похмура смуга. Якісь то кола проїжджаємо ми. Смуги почергові. А ландшафт низинний усе. Ліси – гаями та дібровами спідручніш назвати їх – пішли. Села та поселення лиш зрідка промелькнуть. Краєвиди з учорашнього дня відомі, бачені, впізнаванні.

Ось картина. Уламок пейзажу. На переднім плані окраєць поля чи лугу, сіножаті. Яке там поле. Не таке ж, як у нас, не як в нашій милій стороні. Ах, милою вже стороною називаєш її щойно два дні, як у відлученні. Клаптик, часто й трикутник, або закутень неозначений ось у стіну лісу, гаю синього уперся, у смузі світла ясного, аж темно синього, так навіть крізь шибку він зір кон­трастністю ріже. Сіножатка чи поле, на якім збіжжя зібране, а до осени ще й травиця встигла заврунитись та й поблякнути встигла уже. Пора середньоосіння. До пізньоосінньої вже починає хилиться, перехиляться. Дуже на багатьох клаптиках, і на трикутниках і в закутнях також бачив я, спостерігав покоси. Потемнілі від дощів і лежання довгого, здогадуватись треба. Ік землі часом поприбивані. Зжухлі чи й зотлілі вже. Що то таке, що то за покоси. Трава, конюшина, отава чи збіжжя яке, зернове щось? Я приглядувавсь, приглядувавсь, роззирав, роззирав, а доторопати того ніяк не міг. Лиш де-де такі клапті попереорувані. Яка там оранка, скиба – дернь одна. З-поміж дерні тієї жужелистої жужелиця чи камінці округлі визирають. Суглинок якийсь то такий. Місцями червоний навіть. Один клапоть такий, що у стіну темно-синього лісу упирався, переораний аж горів червоно, багровів. І валуни, каміння велике все поміж скибами стирчало густо. Що на такій землі і вирости може та зародить – я собі того й до голови прикласти не міг. А щось же зростатиме, раз зорано. Я у перспективу дививсь. Се, здається, вже в Латвії, як уздовж взмор’я ми їхали, було. А по клаптю червоної землі тієї, по валунах, здогадуватись можна було, що десь то близько море. Воно зовсім, може, недалечко, за лісом, за бором оцим темно-синім.

Де поселення людські за вікном пролітали, хутори, обійстя окремішні, там, як і вчора, капусти синіли. Одна під лісом ось лиш хата притулилася, примостилась. І на увесь обшир – ніякої другої. Цікаво ізнов, як і вчора, як то діти від тієї хати і куди в школу ходять. По снігу глибокім у зимі.

І худоба показалася, як де, у дорозі. Догледжена худоба. А от поля, які вже вони не є, враження недоглянутих справляють. От і позостававлені покоси скрізь. Чи то не можна було їх прибрати. У скирти скласти, у стоги, чи у спожиток худобі й зараз пустить.

Ще у дорозі моїй по Естонії запам’яталось мені містечко Пярну. Таке тихе затишне містечко. Елегією наскрізно пройняте, і дихає елегією. Уже до заходу осіннє сонце хилитись почало. Тут автобус стояв кільканадцять хвилин. Де автобусна, такий характерний міський закуток. Будівлі давні, старі, готичні, черепицею червоною і барви зжухло вицвіло неозначеної криті. Такі покаті зрізи на тих домах. Як вони у кам’яний міський ландшафт вписуються і картину творять. Провулки поетичні. Тиша висне угорі над домами і стигне. А людей – зрідка десь хтось із-за провулка покажеться, з’явиться. Чи на велосипеді мішок везе. Із яблуками чи з картоплею? Я і фотоапарата вже із торби дістав, щоб благовісну мить цю зафік­сувати. Але тут же й знітився. Подорожани із нашого автобуса повиходили всі. Ще, бува, у чомусь запідозрять мене разом з фотоапаратом. В шпіонстві. “Ні шпіонське ремесло в гріб його ще не звело”. Рядки у свідомости моїй побігли. Ах, нехай не зафіксо­ваним залишається – фотоапарата до торби сховав. Нехай у свідо­мости незмивно відбивається.

За маленькою нуждою куди піти – роздивляюсь. А ось тамечки. Кооперативний, звісно. Платний, як скрізь. Бабця на проході за віконцем сидить. Біла білявка колись була, до рудявого тепер вицвіла, як і та. Коси рідкі руді. Пенсії мало, то й сюди загнала нужда зароблять, підроблять. Прикидаю у думці собі. А й посвідчення пенсійне показую:

– Анвалід.

Вона й не дивиться на нього. І не каже нічого. Хочеш проходь, а хочеш, то вертайсь. Та же дурному ясно, що хто на поріг цього відомства ступив, вступить іще здужав, то назад, нужди не справивши своєї, не повернеться. Якщо і гроші платить. Але я проходжу без оплати.

Тут у порівнянні із нашими відомствами подібного типу теж чистіше. Не закаляно так скрізь. А головне – угорі над дверцятами на перекладині гачечок умебльований. Сумочку, торбинку повісить. І плаща можна. Культурно, як в кращих сальонах Парижу. Ніби я там бував. І тут я згадав, спам’ятав, як зайшов був одного разу у подібне відомство нове на автобусній станції у нашому райцентрі. Із сумкою, провіянтом напханою. А хоч би де гачечок стирчав, хоч би сучечок який. Воно і нетерпець уже, а сумку де хоч приткни. І поставить нігде – скрізь мокротеча несусвітня.

Я ізнов стою серед мурів давніх невеликого містечка. І такий благовісний супокій угорі над містечком застиг, сочиться. Аж словами того не передать. Його і в музиці чи висловить можна. Це ж як нероз’єднаність яка то і несполучність водночас. Ось ти – як світ цілий, що не роз’єднать його, і в той же час одиничність виняткова, автономія несполучна. А над усім тим розмишлянням лиш відчуття непізнаванної дивини і зостається. “Вітер гойдав дивину і волошки”. Про Михайла Коцюбинського думка моя вже біжить. Ага, скандинавці, норвежці чи хто там, першими почали перекладать його на свою мову. Іще за життя письменника. Щось то манливе для себе віднайшли вони в нім. Своєму світобаченню та світовідчуванню імпонуюче. Щось то спільне в геологічних структурах наших завважувать далі думка моя спонукає. Може, ми – породження однієї і тієї ж геологічної гряди. А ми от ніяк не можемо принад і чарів пластичної прози свого клясика осягнуть, відчуть. І то не тільки Коцюбинського. А Шевченка, а Ольги Кобилянської, а інших клясиків хіба не те саме. Мертві, порожні вони для нас, як мистці. Ми на те й здатні хіба, тільки те і можемо, що як на клясиків молиться та у певний ряд їх виставлять. Справжньої ж ціни їм скласти не можем. Істинна вартість їхня, як мистців, – це вже поза нашими розумінням. А світ от завважує. Хтось то казав мені давно вже, що і японці українську літературу знають і перекладають. Михайла Яцкова навіть перекладали. Се ж мо’ через Василя Ярошенка, сього дивовижного нашого мандрівника, японці до нашої літератури прилучилися. Він там частку дорогоцінну свого серця зоставив. А як помирати час настав – він про те випадком від лікарів із латинського вислов­лювання довідавсь, – то у своє рідне село де то на Слобожанщину, здається, поїхав. Герострати від більшовиків спалили його руко­писи. Димом прозоро маревним стала, угору стовпцем повисла спадщина та дивна неповторно самобутня мистця того диво­вижного незрячого. Хоч і кажуть, що рукописи не горять. Та же горять, іще й як горять. Але це треба було мати також і велику мужність, а й винахідливість, щоб у часи жорстокої розрухи початку нашого віку здійснювать незрячому такі далекі мандрівки. І раду самому собі треба було давать. Се тобі не по республіках Прибалтики у час перебудовний епохи лібералізації переїжджать. Де поїздом, де автобусом.

На автобусній неподалік, навпроти, буфет ось. Туди ще поманило мене зайти, як розмишляння мої стушились, вляглись. Озираюсь, щоби автобус не втік, поки я тут в елегійности містечка дивного никатиму. Але щойно поріг буфету переступив, так і в спокій вляглася моя тривога. А для того переконуючі підстави є. У кутку невеличкого буфету біля круглого малого столика стоять наших двоє. Автобусники – водій один худий та цибатий, а другий товстун. Сей наче свій уже, ближчий до мене. То від тривалого за ним мого спостереження в автобусі. Висновую собі.

Хлопці обідають. А й який то обід. Якісь то тістечка, рогалики хрумтячі жують і кавою запивають. Легенький дуже обід. Пригадую, як наші автобусники де на обід стають. У Корці, Звягелі, тобто Новограді-Волинському, чи Житомирі там, то їм знайомі буфетниці та кухарі такі жирні гуляші подають, що одного м’яса півмисочки. І водій те все, смакуючи, із відчуттям власної вивищености над іншими (нікому бо із смертних в окресленім пункті громадського харчування таких порцій не подають), наминають, аж за вухами лящить. А народ, простолюд чи гегемон там усе довкола зголоднілий чи напівголодний ходить та заздрісно ту картину трапезування автобусників спостерігає. Тут же зовсім не те. Як прикидать з одного боку, то візігорність така вже, фіті-міті, ось культурненько, тістечко, рогалика до рота і кавою, бурдою запив, візігорні да культурні вже надто ми, а як із другого прикинуть, то нащо гріха таїть, чи надовго вистачить у водія за таким харчем вбогим, фігурально висловлюючись, снаги у даль­нім рейсі.

Автобусники мене завважили, отой товстун (“Айно!”) зав­важив, він за мною і в автобусі спостерігав. Дивним чи підозрілим видавалось йому, так я собі висновував, те, що припав, прикипів я до шибки, до вікна, та все простір, що несеться навстріч нам, біжить, проглядую, прозираю, незмигно, невідривно. Йому що, йому той простір, очі заплющить, уві сні, може, ввижається, в уяві, як наяву перед очима стоїть у найменших своїх звивинах ландшафту, лісу і низинности чергування. Скільки то разів їжджено, переїжджено, котрий раз бачено, перебачено. А для мене ж – новина, світу першовікриття, і до світу подивування лине притягувально моє. Усе те розуміть треба, воно, може, й розуміє усвідомлюванням своїм усе те автобусник, коли приглядається увесь час до мене. Не інак шпіоном видаюсь йому, а що інороднім – то це, поза сумнівами, напевно.

От і зараз кинув крадьки погляд свій на мене товстун. Та й сховавсь із поглядом своїм, в затушкування усередину самому собі загнав його. Але дражливий момент сей на трапезуванні вбогім візігорнім їхнім позначивсь, відбивсь. Мить уповільнено роздумлива витворилась. Вони зосібна кожний у своє наче тільки заглибились. Й говорить ніби перестали, як я у маленький буфет увійшов. Загадковість мого феномену над їхніми головами висне, розпросторюваність думання їхнього сковує. Чи то так тільки здається мені?

А я ж, як уже зайшов, завітав до буфету, то й не виходитиму тієї ж миті, якби ні в чім не бувало, вида подам, що завважування їхнє помітив, знітивсь от та й виходжу тут же. Сього робить не треба. Рішаю собі, раз зайшов, то треба розглянуть уже хоч, що тут є. Брать чи не брать щось там – се вже річ така, друга, а розглянуть треба. Хоч воно й розглядувать нема чого. Кава й рогалики там якісь. І ще вода жовта, лимонно жовта у малих 0,33 л., пляшечках світиться. Моя ситість від жирного домашнього полуднування іще не розвіялась, голод імпульсів своїх не посилає. От хіба води лимонно жовтої випить. Се можна. Але яка дорога вона тут. Навіть із пляшкою, якщо прикинуть, то дорога. Але п’ю. За круглим столиком став. Воду смакую. Але вона смачна. Ціни, може, своєї варта. Хтось же то за щось ціни установлював.

У павзі одній між ковтками, ковток іще не завершивсь, я погляд скісний на автобусників кидаю. Вони те завважують, хоч як похапливо і забираю я погляд свій тут же. Відтак у якійсь то павзі і вони обоє рівночасно на мене свої погляди спрямували. А я й собі тут же їх на лету перехоплюю. І вони те завважують момен­тально, та й назад свої погляди теж забирають. Грайливо напружено драматична така ситуація витворилась. На рівні пульсування підсвідомости нашої.

Та ось, схоже, допивають свою каву автобусники. Поки ми в лабіринти психоаналізу поринаємо, занурюємось, невблаганний час квапить суворою розміреністю своєю. І безбарвних прозорих крил його безпристрасне шугання над нашими головами повсякчас висне. До дії повсякчас спонукуючи.

Я момент цей непроминально схоплюю, ловлю, осягаю. І першим виходжу. А надворі – тиша незвична елегійна з небес сочиться і над містечком Пярну висне. Аж від’їжджать не хочеться. Але уже і автобусники за мною кроки свої розмірено ділові спрямовують. І я поспішаю першим до автобуса увійти.

І знову – рух. Давні мозаїчно акварельні мури центру містечка Пярну з-перед очей зникають, позаду зостаються. Вони, як пісня, що ось тільки що лунала мелодійно, а й відлетіла, стихла, у глибині про­стору вже вляглась десь то там. Малі вулички і провулки, будин­ки все охайні із садочками побігли. Околиці міста неве­ликого.

А через хвилину й на справжній простір автобус вихоплю­ється ізнов, у простір занурюється. Дивно так. Середина осени, а простір іще зелений навкруги. Бляклість лиш місцями моментами смугою піде, вкропиться. Та й відступить, у переважаючій іще суцільно зеленій барві знівелюється, розчиниться в ній. Бляклість та зжухання іще сили не набрали достатньо, щоб переважаючими стать, щоб свою барву зісохлу згасання дооколові диктувать.

Ліси частіш все стали до дороги підступать. Рідколіссями своїми. Крізь дерева рідкі глибина лісу проглядується. Кущі та трави там, осока, як і в нас на Поліссі, буває, їдеш автобусом та й крізь дерева придорожні негусті глибину лісу проглядуєш. А як на поле дорога вибіжить, вигинисто сірим муром супроти неба зблискуючи на пагорбах, на згірках де, то поодаль де по боках ліс темно зеленіє густою непроникною стіною. Дерева там віддалеки докупи сходяться й таку густу одностайну барву творять.

Ось рів глибокий понад лісом прослався. Недавно, може, викопаний. Береги його сіро, біло де піском та глиною світяться, одбивають, пообсипувані по краях. А тут – і стоп! Автобус право­руч різко завертає. Та й став, зупинивсь. А там, де пряма дорога, посередині тобто, там будиночок до вагончика схожий стоїть. Ся схожість вигляду тимчасовости йому надає, непевність свою виказує.

Таможня! Слово хтось промовив, і настрій настороги про­нісся над головою. Мені що. У мене за душею зайвого нічого нема. Усе моє на мені. Границя немовби й насправді поміж державами рівними. А мовби й гра, здається. Так до несправж­нього ми звикли за все своє життя, що на кожнім кроці тільки те й зустрічаємо, що гру у справжність. І кожна дія у цім житті, кожен крок – все та ж гра у справжність.

Границя естонсько-латвійська. І прикордонники у голубій яскраво формі заходять у автобус. Високі обидва. Очі в них ясні голубі. І така яскрава форма поліційна. Лиця їхні юні здоров’я й дужість, як і силу рівночасно, випромінюють. Окриленістю у вільну будучину світяться. Й ідеально сині очі. Але страху перед ними я у своїм єстві не завважую, не набігає на мене страх, не сковує усі члени занімінням, як то буває у подібних ситуаціях в нашім ріднім краї, коли міліціянти де то у громадських місцях з’являються, і ти там. От не знаходиш за собою провини а щонайменшої, але страх оповиває при однім вигляді їх міліційнім. Да до чого хочеш придертися може. До стовпа телеграфного придертись може, як у тім анекдоті. А тут і форма, і зріст їхній високий, і сили дужої молодої випромінювання, але не страшно. Ах, ув очах їхніх річ, у поглядові річ. Невтральний він до тебе. У наших же міліціянтів погляд тебе наскрізь пристрастями й упередженнями пронизуючий. Жахаючий такий погляд – страхи той погляд наганяє, хоч і нема провини за душею.

А от сі до мене й діла не мають. До торбини ж моєї яке діло можна мать. Моя торбинка у цьому розумінні ідеальна. Вона найприскіпливішу вивірку витримать може. Що там, окрім особистих речей вбогих, виявить можна. Проглядуй наскрізь, виявляй! І рукописів навіть нема. Я не боюсь. Тільки погляду пристрасно упередженого прискіпливого на мене не спрямовуй. Ти той погляд у торбинку мою спрямуй. А душі моєї ліпше не чіпай.

Але і до торбинки моєї тут заглядувать ніхто і не збиравсь. Ся клясична торбинка князя Мішкіна. Кому ти потрібний. Із ізгоїв ізгой, люмпен із люмпенів, як називав мене один критик, пролетарій із пролетаріїв. Яко взірець. Високі прикордонники, ідеально анатомічно складені, із лицями осяйно білими, які тільки і може сформувать опівнічна природа, очі їхні голубі, як волошки цвітуть, у неба бездонного голубіні набралися. Сі погляди до громадської гідности твоєї невтральні, у будучину лиш свого рідного краю спрямовані, заглиблені.

Кроками карбованими легкими, постать ціла довготелеса якби пливе у повітрі, так вільно грайливо переноситься, без ознак зусиль жадних, углиб автобуса прямують. Проз нас, передніших, незмигно проходять, жадним поглядом не обдаровують. Углиб усе автобуса цілеспрямовано ідеєю чи думкою все однією занурюються. Річ яка то там сяянням чи мулянням там своїм їх неухильно веде. Так провидіння, неосяжне природі людській надію золотошукачів на сяяння злитків у різних породах темних геологічних структур веде. Так тремтяче очікувально сподівання злодія, що вже у комору убравсь, який то скарб там найкош­товніший, у закутку прихований, магнітними хвилями своїми притягує. Як рукопис мій, у кованій старій, іще царській, бабиній скрині, баби Лександри, схований, як на мене, ніби надійно, надійнішого місця і не було, моїх нападників у квітні 1992 року безпомильно поманив. Так схована або закопана навіть десь горілка випадком пияка поманить. Тверезому чоловікові й на ум таке ніколи не спало б. Ішов Іван додому, плентався, на поріг власної хати ступив, старий поріг провалився – і от скарб неспо­діваний неочікувано-неджано перед ним одкривсь – трьох­літровий слоїк первачку жінка там приховала, наївно собі гадаючи, що жодний злодій і міліціянт навіть під поріг нишпорить уже не піде, не зважиться, не додумається тобто просто. Власть аніяк не додумається, а от чоловік рідний випадком натрапив, ніби через поріг трухлявий сама горілка прозорістю своєю поманила.

Так і прикордонників сих саме щось углиб автобуса неухильно повело. А таки поманило, повело. От вже і виводять двох моло­диків із трубками у футлярах шкуратяних, що іще при посадці на автовокзалі у Таллінні притичину мали.

– Роял! – каже автобусник, котрий товстун. “Айно!”

На мене дивиться вибачливо поблажливо, і словами про­бачається наче:

– Придецца немножко подождать. Ничаво особенного нету. Они документы ихний посмотрят и отпустят. На роял паспорт, документ нужон. Где, в каком магазине купили.

Так розважливо заспокоююче грубим голосом тихим говорить сей автобусник, теплу воду на спітніле тіло ллє.

Але не так то воно було. Хвилина на хвилину накочується, й хвилина хвилину підганяє. Й очікування твоє тремтяче із грудей вихопитись поривається. Ось-ось відпустять. І автобусник трем­тяче очікування твоє завважує та погамувати, приспати його хоче:

– Сейчас, сейчас. Посмотрят и отпустят. Ето формальности. Они в каждом государстве существуют.

Та не так то воно тут то було. Як кажуть наші сусіди, брати старші й наставники життя нашого та долі. Скоро слово мовиться та не скоро діло робиться.

Дві, три хвилини, п’ять, десять, може, вже минає. Пасажири наелектризовуються в нетерпеливости очікування. Тут би його як хутчій, а воно ж все уповільнено затягується. Й головне, допоки – не знаєш, не відаєш. Тайною усе те покрито, як пеленою густою сивою в тумані поранковім ліси, гаї, діброви, села й оселі людські – сі дивні знаки дооколу – бувають покриті, аж поки не роз­видніється, пелена не розсіється, та й не засіяють вони в усій красі своїй та славі.

Та поки там вони, прикордонники, із молодиками своїми стосунки, свої справунки прояснюють, я доокруги, як зір мій через вікно осягати спроможний, місцину роззираю. Схоже, що таки направду тут кордон витворюється з усіма атрибутами і знаками своїми, а не тільки проминальна се гра у справжність. Он плити сіро-білі бетонні для чогось то підвезені, в стопи складені тамтам. Тут дорога, автострада по обидва боки спеціяльно для цієї цілі розширена, два русла, два розтоки витворює вона. Он і стовпи смугасті на купах лежать. А два поодаль уже і вкопані. Світяться, сяють. У справжности своїй. Як на малюнках у книжках та на агітплакатах, де все про границю розповідається.

У будиночку, що на вагончик схожий і настрій тимчасовости випромінює, вікна все шкляні великі, у стіну, і що там діється, відбувається зараз, за те погляд мій мимоволі зачепивсь. Та й розглядую я ту дію заінтересовано небайдужне. Як пасажир, тут я особа заінтересована. А діється там таке. Ось молодики два наші перед паном одним, він старший за віком, угадується, за безвусих тих двох прикордонників, хоч і на зріст нижчий, на­чальник, певно, здогадуватись треба, і руками розмахують, доводять щось, аж піняться, і благально ізнов вигинаються перед ним. Він же стоїть, мов скеля непорушний. І від дії наступу агресивного та вихиляння, вигинання їхнього книжкою зату­ливсь. Як судія. Ах, ся книжка у власній твердині не одного від дії чинників різнорідних убезпечила в моменті драматичнім тім. Не одного тілько Пілата.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка