Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка


Розділ X А НАД ТАЛЛІННОМ –



Сторінка10/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   43

Розділ X
А НАД ТАЛЛІННОМ –

СІРІ ТУМАНИ БАЛТИКИ

У вагоні заворушилися. І я зібрався та й за торбину свою у руку. До естонця підходжу, на прощання руку тисну. Він за столиком іще сидить. Тут же похапливо і встає. Потиск руки його міцний відчуваю, завважую. Осміхається він, і усмішка його та в серце моє надію кладе. Й подруга, обраниця його, відійшла убік та й дивиться на нас, якби у поштивости цій до мене да він не віддалявсь од неї, близькість свою у цім моменті до неї не стратив. А таке спостерігав я. Якщо у присутности благовірної своєї да чоловік аж надто свою поштивість до вас виявляє, а благовірна завважує те, то ніби ревність у цім моменті у неї прокидається.

Естонець уже навздогінці мене питається:

– У вас тут знайомі є?

Щоб ситуацію на прямолінійне ординарне згладження ви­вести, відповідаю:

– Є.


Й виходжу у тисняві спереду і ззаду із вагона. На мур сірий ступаю. І одразу прохолода похмура огортає мене. А тут і справді значно прохолодніше, як у нашім ріднім краї. Да й учорашній день у дорозі тепліший був. І в Ризі – також. А тут – раптова переміна. Дихання північних широт. Вітер сірі тумани з Балтики на місто жене, схоже. Схоже, й дощ не забариться, буде. І хмари сиві крізь тумани угорі проглядуються. Несуться швидко, як отари овець, вітер їх жене. Вовну сиву немиту вітер от розриває на шматки угорі.

Це потому прочитаю я вірші Йосифа Бродського “Облака”:



О, облака.

Балтики летом!

Лучше вас в мире этом

Я не видел пока.

Ранок. Стою перед вокзалом у подувах вітру сильного. Погода не для того, щоб місто роздивляться. Й у сонці милуватись ним. У такі вітряні дні на хуторі крізь посмутнілу шибку виглядаєш пізнього вітряного ранку, чи не женуть пастухи худобу до нашої хати. Не тому визираєш, що побажані вони тобі із худобою своєю. Шкоду ж постійно ж роблять. Навпаки, тому визираєш, бо сподіваєшся, що ось у погоду отаку, може, не поженуть вже. І ти хоч на день перепочинок, спокій для душі матимеш, який хоч день один перепочинку від нападу пастухів на хуторі побажаний, жаданий. Але женуть. Худоба наближається. Але не до паші їй, не до пасіння у погоду отаку. Голови й не думає до паші нахилить. Стоїть, зіщулившись, і вітер їй шерсть перебирає, і відчуваєш от, як у зіщуленні худоба усією шкурою своєю вітрові спротив чинить. Він же обвіває, пронизує поривами гострими її наскрізно.

На мурові сірім чужого міста прекрасного спогад мій на свій хутір понісся, подавсь. За долами, за перевалами десь то проглядується він мені. Пастухи ось худобу на двір прямісінько женуть. Завертати не поспішають. Як мене у дворі побачать, перевальцем ідуть, не поспішаючи завертати. Знають, я заверну. А якщо не побачать мене у дворі – це знак для них упевнюючий, що мене дома нема – то й взагалі не ідуть завертати, всідаються чи влягаються собі безпечно поодаль десь під кущем чи на сіножатці, задом до хати відвер­нувшись. Немовби сплять вони чи дрімають, та й не бачать, що худоба, вільно по дворі ходить і нищить усе чисто. Так худоба цілий день може по обійстю ходить, і їм, пастухам, до того діла нема. А коли несподівано і надійду я до хати з дороги своєї, та заскочу картину неподобства отаку, то й пастух, не хлопчик і не дівчинка, а Михтодь шістдесятилітній чи Дудар тридцятилітній устає та й ви­правдовується ніби байдужно перед тобою:

– Задрімав ось тільки трошки, а вона, халєра, і пішла.

Насправді прикидається, спочатку знав, що робить. Нам задуми його не невідомі. Ах, як любимо ми прикидаться, в тумаку­ватість та невігластво впадать.

Стою у центрі Таллінна на роздоріжжі думок своїх. Що тут побачить і яким чином найшвидше обриси міста осягнуть, щоб у зорові моїм воно відбилось і сказати потому міг я: “Був ось я у Таллінні і посвідчить про те можу”.

Рішення приймаю швидко. Гаятись ніколи. А й саме те рішення мимоволі до мене лине. Ізнов. Як же це так, у Таллінні буть, а порту морського не бачить. Хто тобі й повірить, якщо морського порту описать не зможеш.

Подумав тільки так, а й сумніви усі, що статичністю мене сковували й у розгубленість повергали, одразу ж і розступились, розсіялися всі чисто. Із сітей роздоріжжя думок своїх я виплутуюсь та й на поле дії стаю.

– А скажіть, будь ласка, ясновельможний пане, яким чином у вас до морського порту дістатись?

Уже й питаю панка одного.

– А це дуже просто. Це недалечко. Ось їдете кілька зупинок, а там пройти іще трошки.

Я дякую. Одразу ж і поспішаю. А за мною навздогінці лунає:

– Ви з України?

– З України, – обертаюсь і усміхаюсь я. І друга протилежна усмішка мою усмішку ловить.

Я іще в салоні, людьми переповненім, звертаюсь до когось то:

– А скажіть, будь ласка, ясновельможний пане, якщо до морського порту, то де мені виходить?

І тут жінка одна смугляво-біла, сидить вона, до мене осміха­ється:

– А ви поки що їдьте, я вам скажу...

В усмішці лице її предивне. Безвадне. Зуби свої натуральні сві­тяться. За модою сучасною строго витриманою зодягнена. Капелюшок з окрайцями, із полами широкими чорний, вірніше, аж синьо-чорний якийсь. І плащ добротний кольору, як то кажуть, шоколадного. Угорі китичками позашморгуваний. Зайвини ніякої. Щоби ріжки там чи хвостик. І ратички ніби не проглядуються. Балдахін середньовічний. Але стрункість одна угадується. Струн­кість берези опівнічної. Людей в салоні багато. Та я поміж людьми лице її зором своїм намагаюся вловить. Таку притя­гувальну силу воно випромінює. Лице таке ідеально манливе. Не сказати б, що юне іще, але і не старіюче. Не проглядується на нім ознак старіння. Навіть під марафетом.

У яких то моментах люди заступають її, плечима своїми і лицями заслоняють лице прекрасне, усі нитки, снування ціле моєї уваги рвуть. Але лице те уявно вже перед зором моїм сяє. В уяві ним милуюсь. Ах, не дозволено ж при тім. Біжить застереження. Та вона хіба про те відає. І хіба ж красу тую видивитись можна. Як Анна Вєскі. Думаю собі поміж уявними картинами. А може, то і напрвду є Анна Вєскі. Здогад біжить. Не підійдеш та й розпитувать не станеш. Та і хто я. І одіння яке на мені. Лакишмон. Щоб і не проїхать. Я уже удруге людей питать наміривсь, де виходить до морського порту. Аж тут у моменті оцім легенький доторк до свого правого плеча відчув. Обертаюсь. Жінка та сама. Анна Вєскі, може. Ставність її в натурі проглядується. Лице в лице на мене зблизька давиться. І осміхається.. А воно прекрасне настільки, що через ніяковість я і запам’ятати не можу у моменті цім. Розгублююсь. Одне мигтіння прекрасного від розгублености. Бо хто ж я в порівнянні із нею – ізгой стопроцентовий і лакишмон у плащику дорожнім.

Вона ж голосом своїм і вимовою такою, ніби навмисне манірною ламаною, як Анна Вєскі співає, і каже мені:

– Я ось зараз виходжу. А ви на наступній зупинці виходите. А там спитаєте, де морський порт.

Я дякую. Й подивовано фіксую, невже протягом часу, коли ми їхали, вона пам’ятала про мене, стежила поміж людьми зором за мною.

Як уже до дверей спрямувалась, то іще обернулась:

– Ви з України?

– З України, – відповідаю.

А вона сміється приязно і широко вже, аж ізнов розгублююсь я від сяєва того.

– А куди ви іще поїдете?

– В Калінінград, – кажу я. – До могили Іммануїла Канта.

Й усмішка її стає іще ширшою. І сяяння її залишає в моїм серці тепло надовго. Як благословення в дорозі.

І далі напровадили мене до морського порту. Це дуже просто. Повортів тільки кілька. Але йти далеченько. Он і море вже видно. За еспланадою високою у кілька ярусів у тумані сірім прогляду­ється. Ніби й кораблі в тумані там на небосхилі манячать. Чи то тільки здається так. І небосхилу, як такого, нема. Туман тільки суцільно густий. Безвістю лякаюча далина. Безодня сіра одна – нічого більш там і не проглядується. Але ні, чого ж, проглядується. Ось слова романсу линуть. “Там, за далью непогоды, есть блаженная страна”. И туман густий непроникний розсіюється в уяві – і все чисто проглядується.

Дорога до порту неприваблива. Якісь будівлі сірі все госпо­дарські, чи склади якісь. На вулиці камінці всипані й бите шкло. Вітер зриває потеруху, і пісок та дрібні камінці в лице летять, вдаряють. Очі запорошують. А ізнов згадую, як улітку 1964 року біля Красноводського порту, що збудований десь то наприкінці минулого століття, о тім напис там промовляв, вітер з моря гнав бриз, і об моє лице вдарялись поодинокі краплі і дрібні камінці.

Талліннський порт у закутку. Чи то так тільки ж здається мені. Сталево сірі громіздкі споруди. Мур міцний. Причали праворуч подались. Написи про те засвідчують на брамах. Я у вокзал заходжу. Не віриться ось просто. Не бачачи його, ти про Таллінн­ський порт морський міг багато чого в уяві своїй намалю­вать. Але ось ти тут власною присутністю. Аж не віриться просто в те. Мрія дійсністю стала. Й окрилюване у думці якби сірою буденністю раптом стало. Але і людей нема. Зала порожня. Тільки чоловік один походжає. Очевидно, сторож до проходів, які на причали до кораблів ведуть. І касових віконець всього кілька. Щось то спитать да треба. До каси навмання однієї підходжу. Там дівчина вродлива, королівна біла сидить. Я до віконця підійшов. Стою. Дивлюсь. І вона на мене увагу звернула. Мовчати далі це вже не виправдано. Я заскочений. І хапаюсь за перше, що може запропонувать недолуга винахідливість моя:

– А до Санкт-Петербургу квитка на пароплав можна взять, скажіть, будь ласка, ясновельможна пані?

– А до Санкт-Петербургу кораблі не ходять, – осміхається вона.

І я завважую, що в усмішці королівна біла прекрасніша іще. Тут поле для розмови свідомість моя вивільнює.

– А куди ходять?

– В Гельсінкі, – відповідає вона, і сміється вже не стримувано, а вільніш.

Й думка моя до того нахиляється, що в цьому вільному усміхові а й ще прекрасніша. Королівна морська. Русалка водяна. Не хотілося б, а думка сама поза стримуванням іде. Знає ж добре, що в Гельсінкі я отако з доброго дива не поїду. Да й хто мені перепустку дасть і хто там жде мене.

Подумав далі, а згадав приповістку, що її у молоді літа мої хтось то був мені розповідав.

Як одного татарина питаються у вагоні:

– Куда едешь?

– В Казан...

– А какой там тебя х...р ждет?

– Канисно.

Хочеться посидіть в залі, розслабитись. Може, думка яка значніша з’явиться. Але лавочки тут нема. За вікно дивлюсь. Надвір виходжу. А таки направду не знаходжу я в сих сірих портових спо­рудах чогось привабного. У порівнянні з цим однотипним нагро­мадженням морський порт у Владивостоку справді розкіш для зору, манливий фон для розпросторювання мрії.

Оглядаючи Талліннський морський порт, я раптом про на­шого одного хуторянина Стаська згадав.

Розіл XI
А МАТРОС НА КАРАБЛЕ ЄДЄТ

ДА СМЕЙОЦЦА...”

Був він на дев’ять років старший за мене. I коли я іще гуси пас, то він уже підлітком, юнаком безвусим був, але за парубка себе видавав. Бувають же, трапляються, народжуються такі одчайдушні зухи, що так і несуться стрімголов час свій випередить. Але якийсь він і шалапутний, окрім всього того, був. Що не крок, то й слово, а що не слово, то й матюк. Соромітницьке все одне. Старі люди одверталися, в молодших лиця рум’яніли, пашіли. Стидалися. А його одного лиш на увесь хутір чуть було.

Може, оте зухвальство навриписте молоде й спричинилося у визначенні подальшої долі Стахової. Як виповнилося йому сімнадцять літ, то й рознеслася, хутір облетіла новина, що Стах на Прісці жениться. Була Пріська ряба з лиця, тобто ластовиння густе, руде, аж чорне, її лице продовгувате нескладне з дитинства облюбувало, да так і не полишало і в зрілі літа. Хоч ніхто й не бачив, щоб ластівчині гнізда вона видирала, руйнувала. Дитин­чати сумирнішого на цілім хуторі і не знайти.

Була Пріська вже дівкою в літах. І сиротою була, зосталася, як батьки з тихусу в одночасся повмирали у 1944 році.

І як новина про незвичне те заміжжя рознеслася, то старші котрі люди говорили: “Їй заміж то вже пора. Вона дівка дозріла, у літах. Але не за Стаха шалапутного, йому жениться іще рано, бо вітер гуляє в голові”.

Та незважаючи на все, як також і на вітер в голові, Стах все-таки женивсь на рябій Прісці. Я пам’ятаю те вбоге повоєнне іще весілля напровесні, в передчуттях весни. В останню неділю у М’ясниці, перед Постом самим. Сніг перед тим частково вже розтанув був, але потім ізнов замерзло. Калюжі позамерзали. І картина природи отака витворилась. Де проталини чорніють, а де сніг злежаний сивіє, льодком попришерхали калюжі. По храпі чорній ідеш, так сухо, а як на межі снігу сивого ніздрюватого ступив, так і провалився, вже дрепи з грязюки витягай – з ногою витягнуть не можна. Така в’язка і засмоктуюча міцно грязюка. Іще небезпечніш, як на льодок, буває, станеш, а він провалиться. Тут грязюка в’язка міцна крізь воду ногу твою засмоктує. Про воду, то і висмикнув би ногу, а от грузьке унизу всмоктало її, і не вирвать вже разом з дрепом. Хочеш, то дрепа відпускай, мокру ногу рятуй, поки не пізно, а дрепа осібно руками висмикуй. Хочеш не хочеш, а приневолений так робить. Додому біжиш із ногами мокрими, дрепи в руках держиш, не так холод допікає, як ляк проймає – дістанеться тепер від Батька-Матері.

Я був на Стаховім весіллі. Весілля справляли у Прісчиній хаті. У хату ми, малі, не заходили, та й не прошені тоді іще не заходили дорослі – звичаїв іще трималися. У дворі гармошка грала. Й танцювали у дворі. Хистку храпу розбили ногами хутко, і тільки грязь в усі боки сплесками летить. А тут і Стах вийшов із благо­вірною Пріською своєю. Вона в одінні незвично широкім білім. У танок пішли. А похмурість передвесняна вітряна пронизлива. Я поза людьми скраю стою, причаююсь, щоб плиски грязюки на мене не падали. Лице і одіж мою благу латану щоб не обляпали. А тут жінки стоять. Одна одній на вухо шепче:

– Та же вона груба уже...

Стах виявивсь мужем невірним, не кажучи вже, яким він і хазяїном на сирітській Прісьчиній господарці міг буть.

Розповідали, що другого вечора по весіллю він із хлопцями старшими на вечорниці на Хотинщину до якоїсь дівки подавсь. І таке щовечора повторювалось.

А як весна розцвіла уповні, то й ізник, іщез Стах назовсім із хутора від Пріськи. У ФЗО, кажуть, добровольцем завербувавсь, записався. Із нашого краю в ті повоєнні роки примусово підлітків котрих, юнаків у ФЗО забирали, й провадили їх де то у востошні області, на Донбас. Але щоби хтось добровольцем у фезеешники записавсь, пішов, такого винятку не пам’ятають, не було. Може, воно у списках значилося там, що добровольцем записався, але в натурі в основному інше було – примусом брали, забирали.

Пріська скоро і доньку вродила Надію. Назвала так, але яка тут на Стаха надія могла буть. Хоча незабаром, як трави покосили, як жита біліть почали і жнива починалися, раптом заявився на хуторі Стасько. У костюмі, як жук, чорному, у сорочці білій, і кашкет на ньому чорний формений, з козирком, і кокарда, там знак якийсь залізний, молот чи серп, чи те і те разом – мені все розглянуть те незвичне кортіло.

Одного надвечірку тихого, пам’ятаю, сизий туман хисткий, як рідка намітка, над річкою повивсь, Мати і я надворі тоді стояли. Благодать у природі така, що намилуватись не можна. Раптом за безом – шуг-шуг. Хтось то. Не встигли озирнутись ми, як уже й Стасько посеред двору в незвичнім обмундируванні своїм стоїть.

– А як там, Стаху, у світі? – Мати похапливо питають.

Наш Саша тоді по войні ще у Польщі служив. Мати завжди сильно за ним переживали. І як тільки хто із наших людей зі світа приїжджав, то Мати одразу ж поспішали того розпитувать, як воно у світі. І по тім, з якою пильністю вони ці розповіді вислуховували, висновувать можна було, що з описів тих оповідача вони намагалися, пробували і Сашине життя у світі далекім уявить.

– А што, мамаша, вам разсказать, – Стах як того першого приїзду на іншу мову перейшов, так і не повертавсь до своєї мови більш ніколи, хоч потому, через роки, і досить часто у свій край навідувавсь. – Там пиль коптить, єто в Днепродзержинске, як із барабана в молотарке, да ішшо така чорная, што і не розсказать вам, мамаша. Вот рубашка, ви нєйо сорочкой називаєте, – показав на свою сорочку, – випереш, вистіраш нєйо, дак вона поки висохнєт, дак уже і чорная от єтовой сажі стала...

Лице Материне уважне було, і співчуття випромінювало тепле, а погляд такий зосереджено проникливий у тім надвечірку тихім був, що по нім ясно ставало, що не все із Стаськової мови для них досяжне було, поза межами осягнення їхнього зосталося.

Мати наші, ясна річ, іще довго продовжували б розпитувати Стаха, таке велике просвічувалося їхнє зацікавлення, – але Стах тут же і зрушив з місця, та й понад городом, через Болітце, понад Річкою на Хотинщину подавсь до дівчат. І пісня одразу ж зірвалася з уст його і Надріччям понеслась:



А матрос на карабле-ге-ге

Єдєт да смейоцца.
Такою пісня його та була. А взагалі Стах де не йшов, то і співав.

Той вечір виразний відбиток на мою пам’ять поклав. Хоча приїжджав Стах із того ФЗО згодом досить часто. Як приїде, то надвечір уже й копотить через наш двір на Хотинщину до дівчат.

А десь на початку 1950 року Стасько приїхав назовсім, повернувсь до отчого двору, якби сказать. Як тиждень дома у матері жив, то другий тиждень уже в Пріськи перебував. Як один день у Пріськи, так на другий день уже і в матері. Ходив отак сюди-туди. Але увечері – неодмінно на Хотинщину до дівчат.

А навесні одержав Стасько карту на призов, на службу в армію іти.

Мати, пам’ятаю, розказували, як Стасько в армію від’їжджав. Підводою його до містечка везли, і се для кожного новобранця була висока честь. Мати наші тогді із жінками кукурудзу колгоспну прополювали. Аж то дивляться, Стаська підводою в армію везуть. Стасько в армію їде. Тут усі жінки на дорогу повиходили. Стасько їде, сидить на возі, співає:

А матрос на карабле-ге-ге.

Єдєт да смейоцца.

Руками прощально розмахує, сльози із віч його скапують й по лицю течуть. Така печальна картина, мовби не на службу в армію, а на той світ навічно відправляється Стасько.

– Прощавайте, навсегда прощавайте! – руками розмахує в одно Стасько.

Аж жінки котрі в жалобі поникають. А Мати наші уже й сльозами умиваються! Стасько завважує те. Підводу зупиняє. Та й до Матері нашої говорить:

– Не ридайте, мамаша, ваш Саша возвратица домой. Строк одбуде і возвратицца. Я же, мамаша, не возвращусь уже больше домой никогда...

І як заплаче, заридає тут же, то Мати наші аж мало не зомліли – не могли тієї сильної печалі і розпуки спостерігать і перенести. Так діткнулось воно їх. Момент отой.

Але Стаськові передчуття небезпідставні були. Десь то крізь сльози свої дано було йому у тім моменті і власну долю проглядувать.

Саша наш справді скоро додому повернувсь, у жнива того ж року, і навіть паспорт 1951 року був виробив (це неабияке досягнення на той час було), але нікуди у світ із тим паспортом не виїхав, так і пролежав він даремне (коштовнісь яка – вільному воля!) цілих п’ять років, заки і строк йому не вийшов. Але коли випивав Саша, напідпитку коли був, то гордивсь сильно: “А я із своєї України нікуди не поїду...” Вкладаючи в означення України розуміння нашого хутора – і не більш.

Стасько же додому напостійно не повернувсь уже більш ніколи.

А другого дня, як тільки но від’їхав Стасько на службу, роз­неслася по нашім хуторі нова звістка. Буцім то він, Стасько, на Прісці під ружжом женився. І що Пріська уже до нього в животі мала.

Догадуватись і підозру кинути можна, що цю чутку сам Стасько і пустив, позоставив, на службу від’їжджаючи. Або ж на крилах всюдипроникного відомства вона рознеслась.

Що ж до істинности, самої суті, так би мовити, цієї чутки, то тут також можна сумніви посіяти. І це ще, як кажуть, вилами по воді писано. Он і Терешко Маньчжурія, як із війська, із войни повернувсь да на Євці женивсь, то потому, далеко потому п’яними вустами своїми розносив чутку по хутору, що ніби і він під ружжом до Євки у прийми прийшов, привели, – хлопці вечірні заставили.

Особисто я, коли пас товар на Наталії, чув улітку 1948 року від старших пастухів, які ніби із Стаськових вуст таке переповідали про його перші близькі стосунки з Пріською, що спрямуванням своїм воно іде в розруху із тією пізнішою чуткою. Причому пере­повістка та колоритом своїм нагадувала манеру Стаськової мови. Тобто міг він таке сказать. Так що тут, як кажуть, іще надвоє бабка ворожила. Але як говорила стара Марточка, чиї би бичечки не були, а телятко наше. Тая Прісьчина первінка Надія зростала та на хутірськім нашім просторі сил набиралась.
Стасько потрапив служити у Балтійську фльоту, в Естонію. Відбувши своїх законних п’ять літ служби, він додому не повернувсь одразу, а там же в Таллінні улаштувався матросом у цивільну торгову чи риболовецьку фльоту. Море уже поманило його і не відпускало. І все тому, може, що “Матрос на карабле єдєт да смейоцца...”

По якихось то роках, правда, побувавши у дальніх рейсах і суму певну заробивши, Стасько приїхав у відпустку. Про свій новий сімейний стан він, ясна річ, не говорив нікому нічого, хоча, як пізніше стало відомо з авторитетних джерел, був на той час уже одружений в Таллінні удруге. Під час відпустки жив, як і колись у молоді свої фабзайчанські літа – якщо один тиждень у Пріськи, то другий – неодмінно у матері, якщо один день у матері, то другого дня – неодмінно у Пріськи. Щоправда до дівчат на Хотинщину він уже ходив рідше. І тут висновувать можна, що замолоду заманливе аж надто, те із віком і не дуже манливе стає.

Я сам бачив у той приїзд Стаська на Прісьчиному дворі. Він рубав дрова, а коли я у двір уступив, то одразу руки свої мені, долоні червоні у білих пухирях показав:

– Вот, вишь, што такое непривичка, не рубил никогда дров, так сразу мозоль и вискочил... А там мне дрова не нужны. Там я на всем готовом. На карабле на всем готовом. И с плавания когда возвращусь, тоже на всем готовом...

Далі Стасько зо мною більше про побутові сфери не згадував, а все про політику говорив. Це був у політиці час, коли між соціалістичною системою а системою капіталістичною лід холодної війни зрушився і танути почав. Почастішали зустрічі верховодів держав із цих супротивних систем. Про їхні зустрічі писали широко газети, знімки друкували. Замість сталінки московські верховоди пошили собі широкі костюми і при краватках були, що на перших часах бриніло так незвично. А одна центральна газета час від часу листування Миколи Булганіна і Дуайта Ейзенгауера публікувала. Але починалися, здається, усі ті листи однією і тією ж фразою “Сподіваюсь, як військова людина, ви зрозумієте мене...” Однак танення те льоду не так у приємних задушевних розмовах відбувалося, як скоріше у похвальбах, нахваляннях супротивних. Ось нате, які ми мудрі та прозорливі, і якщо супротивна сторона довкола пальця хоче нас обвести, то нехай не сподівається. Нічого із того не вийде – ми іще зуміємо за себе постоять. У такім руслі і Стасько свою мову провадив, оперуючи найчастіш у своїй мові такими термінами, як “они” і “мы”. “Они” в його усвідомлюванні і розумінні – це американці, капіталісти, буржуї пузаті були. Начало негативне. “Мы” – себто “советские люди”, як і написав був Борис Полевой, “советский народ”, ми тобто. Одне слово, це пояснень вже не потребує. Самодостатнє і самозрозуміле. Пригадую, із яким запалом Стасько говорив тоді:

– Они думают, што мы пальцем деланы. Нет, мы не пальцем деланы. Ты нас вокруг пальца не проведешь. Мы тоже што-нибудь знаем. Они нас своим атомом пугают. Да мы как шуганем, так тебе й на своей печке у своей Матрены места мало будет, тебе нигде места не будет. Они нас вокрут пальца не проведут. Мы не пальцем деланы...


Із подальших подій, що у стосунках між Пріською і Стаськом розгорталися, можна висновувать, що або аж надто чимсь то догодив він у той свій приїзд Прісці, або на п’яненьку голову, а упивавсь він щодень, розповів був, повідав Прісці у стані одкровення, які великі гроші він у морі заробляє. Декому із наших хуторян тоді він говорив таке.

Відбув Стасько місяць чи два там, коротше відпустку свою, у ріднім краї та й поїхав собі. Чи вперше було йому від отчого порога, цієї гавані незамінної, відчалювать, відбувать.

Поїхав, отже, Стасько у плавання, може, там дальнє від­правився. Поїхав та й не написав листа Прісці. І вітання донечці не передав. Або він коли того листа їй і писав. Це вже як звичне для нього було. Але в тім то й річ, що незвичною стала на сей раз Стаськова мовчанка для Пріськи.

Виждавши якийсь то термін, півроку чи рік там, вона подала на Стаська у всесоюзний розшук. На законнім основанії, теє то як його, так би мовити, подала. Як благовірна дружина Стаськова да ще й із дитиною його рідною.

Через якийсь то час, через місяць чи два там і знайшов той розшук Стаська нашого. Яка тоді і де, в морі чи на суші (“А матрос на карабле єдєт да смейоцца...”) із ним розмова була, те одному лиш Стаськові і відоме. Та розшукові, звичайно. Про це Пріська тільки догадуватись могла. Бо одержала вона нарешті від нього так довго очікуваного листа. У листі тім Стасько писав про речі драматично сумні, що їх і в серці своїм перенести важко, яке би вже не було те серце камінне, ті речі читать і слухать було страшно. Він писав їй звідомляв Пріську, що унаслідок нещасного випадку зостався він без обох рук і без обох ніг. І якщо вона, Пріська, хоче із ним жить, то нехай приїжджає та й забирає.

Нажахалася страшно від того листа Пріська, але ні писать, ні тим більше їхать до Стаська не стала. Ані до розшуку більш не зверталась допоки. Й Стасько у своїх краях, звісно, не заявлявся, і чутки про нього не доходили.

Та минув якийсь час. І чи то Стасько таки справді свої рідні краї проїжджав випадком, на курорт, в полуденну сторону, може, їхав де, але хтось то із наших поселян на якійсь то станції ближній чи полустанкові був зобачив його, і навіть мову із ним мав, ручкалися вони, і давнє спогадували, про теперішнє говорили, скільки там було у них часу. Звісно, поселянин той і доніс новину про тую зустріч на хутір. Й чутка тая не могла не діткнутись Прісьчиного вуха. А як дійшла ся чутка до неї, то й серця Прісь­чиного діткнулась ревно.

І заворушилася Пріська ізнов. До людей метикуватих та письменних – котрих де знала в окрузі – подалась. Щоб навів хто, як далі діять. Вона й до мене приходила тоді. І я щось то писав. Може, взяв гріх на душу перед пам’яттю Стаськовою. Нехай не спом’януться сі гріхи мені.

Пріська у новий розшук на Стаська подавала. Але не вимагала вона на сей раз, щоби муж її благовірний до жони своєї й доньки повернувся да й жив собі взірцевим сім’янином. Об іншім річ тепер вела Пріська. Вона вимагала настійно і недвозначно, у судовому позові і в судовому порядку для позоставленої Стаськом доньки (Надійка тоді вже підліток була, дівчук) аліментів. Причому вимагала не от із сьогоднішнього дня, як тільки всесоюзний розшук ізнов знайде Стаська, да на грядуще позостале він аліменти чинно й акуратно щоби сплачував. Це саме собою зрозуміле. Пріська вимагала також, щоби Стасько розрахувався із нею сповна і за минулі роки, тобто сплатив аліменти за увесь час, відколи він строкову службу скінчив і до цивільної фльоти перейшов і аж до сьогоднішнього дня. Се може зрозуміть тільки той, над ким реально зависнуть минулі борги. Бо, скажу вам, що минулі борги – се річ набагато неприємніша, аніж майбутні кредити. Навіть а й ті кредити, що їх збирається ось зараз надати Захід незалежним ніби державам-членам співдружности незалежних держав. Цікаво, а якби ці незалежні держави да не були членами окресленої співдружности, а просто незалежними, то чи і в тім разі мали б вони надію на кредити. Незалежність їхня наразі розуміється тільки в окресленій співдружности – поза такою співдружністю про ніяку незалежність, ясна річ, треба розуміть, не може бути й мови. Ні на які кредити тоді ти розраховувать не можеш. Але будуть кредити чи не будуть – це все одно набагато легше, як давні борги. Давні борги неприємно психологічно тиснуть. Більшовиків згадаймо. Нащо вже вони твердошиї були, а й залишаються допоки (“А ми усі тепер більшовики”, – сказала мені якось Явдоха), з якою легкістю усі проблеми світу нужденного сього на себе брали, з безпечністю якою індульгенції в спасіння кожному видавали, роздавали, а й ті від минулих боргів царської Росії відмовились, щоби психологічно не тиснули вони на них. Із пліч, із шиї своєї скинули одним махом – та й бувай собі здоровий. Що й казати – минулі борги – річ дуже неприємна у психологічному розумінні. Краще, щоб їх не було, ну, а якщо вони вже і є, то скоріш брикнутись як то хочеться, щоб за одним махом їх і з пліч своїх і скинуть.

В окресленому Прісьчиному позові всесоюзний розшук дуже скоро знайшов, розшукав Стаська. Очевидно, в цьому випадку справу влекшили, у пригоді стали досвід і матеріали першого попереднього розшуку. Й коли розшукали, знайшли Стаська, то вибрикнуться із зашморгу, що наразі на нього накидавсь, з пліч скинути махом одним тягар минулих боргів, викрутитись, коротше, Стасько тут ніяк уже не міг, хочеш не хочеш, а довелося тут йому розкошелюватись сповна, і в тому обсязі, як то судом нараховано було.

Отоді й пішла, понеслася, рознеслася хутором нашим чутка, що одержала була Пріська від Стаська величезні гроші, добрий куш, щось цілих двадцять п’ять тисяч чи й більш одразу (це на старі іще грошові знаки, до 1961 року). Затим іще послідували значні одноразові надходження. І вірить у те можна було певно, на всі сто процентів. Бо у поводженні, в манері триматись поміж людьми, у самій поставі й ході Прісчиній з’явилася небачена, не завважувана досі статечність, погордність, якби можна сказать. А й поновилось багато чого на Прісці та на донечці її. Оно хустки тернові американські червоно-чорні й біло чорні, жовто червоні, різні, як маки, як квіти небачені, горіли, у празникові дні на головах їхніх, аж зір розгублювався від незвичного на хуторі різнокольорового сяяння того.

Мало, що у поточнім моменті Пріська справно отримувала від Стаська аліменти, щомісяця пошта їй приносила. Ти собі і далі плавай по морях та окіянах. А насліддю своєму його віддай, що належиться йому, насліддю себто. “А матрос на карабле єдєт да смейоцца...” Пріська й після вісімнадцятиліття Надійчиного стребувала іще їх, бо бачте, Надія на якісь то там курси, крою та пошиття чи художньої вишивки записалась.

У роки ці всі, коли справа з аліментами та в тугий вузол зав’язувалась, жодного разу не приїздив у рідні свої краї Стасько. Та й очікувати його в означеній ситуації ніхто не очікував. Але коли у минуле відійшли, у вічність канули були ті гостроконфліктні аліментні справи, то і заявивсь улітку на хуторі нашім Стасько. До Пріськи, звісна річ, він не заходив уже, зустрічей уникали вони й надалі, скільки і було його життя. А от донька до нього заходила, і приязні у них стосунки витворювались. Більше того, як заміж вийшла, то з чоловіком своїм у Таллінн до батечка рідного їздила.

Стасько за всі ці роки змінивсь, звичайно, сильно, погрубшав, опецькуватий, як вареник, став. А от мова, гутірка його вся та ж зосталася, як і за молодих літ була. Хвальковита. Усе про політику в офіційнім тоні він говорив. І все, звісно, не своєю мовою. А чужою ламаною. Але не естонською. Ні в якім разі. Чим естонським похвастатись Стасько міг, так се речами. Вбрання його, починаючи із штанів і кінчаючи кепкою білою, кібчиком із картузом, на очі навернутим, від сонця, треба здогадуватись. На тім кібчику і малюнок ще був, чоловік який то не наш, рибалка, мабуть, – се становило пряму викличність вбранню нашому. Відзначалося попри моду воно ще й легкістю та практичністю. Сим вбранням своїм Стасько неприховано гордивсь. А кожному зустрічному хуторянинові виймав із кишені й пропонував естонські сигарети. На коробочці тих сигарет також був який то чоловік намальований, дядько Том. Стасько так і казав:

– Вот дядю Тома закурить не хочешь...

А нащо й питать. Хто ж із курців хутірських відмовиться від диковинки отакої. Це якщо вже хіба не курить хто-того тільки нічим не здивуєш.

У своїх же політичних розмовах, у гуторці своїй Стасько відзи­вався про естонців недоброзичливо, можна навіть сказать, вороже у багатьох моментах; насміхався інколи із них, дуже влучно імпровізуючи, як вони російською мовою ламано говорять. І це у Стаськових очах мало засвідчувати, що він вважає їх, естонців, за людей нижчого ґатунку, як аборигенів завойованого краю, а сам він, звісно, належить до людей вищого ґатунку. У своїх очах, ясна річ.

Слухаючи тоді оці Стаськові сентенції, я не раз міркував собі, якою ж живучістю та неймовірною здатністю до розмноження – в головах ідеальних громадян володіє офіційна політична доктрина. Де не посій, там і вродиться.

Як унадився, то й став приїжджати Стасько до матері на хутір мало не кожного літа, десь посеред жнив, як пора благодатна наставала, коли фрукт і овоч кожний дозрівав. Так уже звиклися до нього, до приїзду Стаськового, що ждать під ту пору стали. Все одно, який не є, а погуторить щось свій чоловік зі світа.

Якось він і матір свою умовив, вговорив:

– Да зачем ты, мать, сама сидеть на хуторе будешь, продавай коровушку, телку, да поезжай со мной. Там тебе шубу купим, графиней станешь...

А мати й справді послухалась Стаська, синочка свого, яким би він і не був шалапутним, а кровиночка ж своя, і для неї – синочок.

Спродала все чисто, як він казав. І поїхали вдвох.

Зиму зимувала Стаськова мати там, у Таллінні тобто. І правду говорив Стасько. Купили їй шубу плюшеву. Але навесні повер­нулася, приїхала мати назад. А плюшеву шубу її переслали поштою. Хату тим часом розгайнували настільки, що улітку в ній іще можна було переночувать, але взимку – вже ні. А в нас звичай на хуторі такий – о тім я вже казав – аби но одвернулась де люди­на, сам на сам хату позоставила на місяць-другий, так і понищать її незворотньо. Спершу ікони із хати виносять да у нужник вкида­ють, а відтак і самого нужника із вмістом усім його у криниці утеп­лю­ють. Це, кажуть, щоби вода смачніша була. Затим мулярочку розвертають...

І життя Марчишине, це так, Марчиха, Стаськову матір називали, оберталося тепер в такій площині. На зиму вона до котроїсь то із дочок ішла пересиджувать, або тиждень в одної, тиждень в другої, а іще тиждень в третьої. Залежно від того, як і де терпець до неї уривавсь. А на літо, тільки-но сніги скреснуть, так вона і у свою хату переходить, каже зрадніло:

– Ну, вже пора мені на дачу перебираться...

Й те слово “дача” (із Таллінна Марчиха привезла) звучало у сприйманні наших хуторян дивно. Яка дача – хата стара, запу­щена. У розумінні наших хуторян, “дача” – це мало би бути щось впорядковане, велике й розкішне. І не на хуторі нашім вбогім, глухім, людьми і Богом позоставленім, а краї яснім екзотичнім, й неодмінно – біля моря десь. За асоціяцією від місць відпочинку правителів, сильних світу сього бігло.

Що там трапилося у них в Таллінні, яка чорна кішка поміж нею а сином перебігла, а невісткою, а унуком яка перебігла – про це Марчиха нічого нікому ніколи не говорила. Усе віднікувалася:

– Ай, чого я там буду. Вони молодії...

А може, за хутором нашим затужила тугою невимовною. Але гордістю Марчихи була її чорна плюшева шуба. Такої шуби серед старших жінок на хуторі у нас не мав ніхто. Вона й ходила у ній щодень, як тільки зима настане і повіють холоди. Я пам’ятаю ту шубу. Через роки вона вицвіла. Якби котячий кожушок тьмяно бурим став. Й повискубуваний місцями. Якби на котах чи собаках занехаяних, бездомних, коли линяють вони, така шерсть на тій Марчишиній шубі плюшевій уже була.

Відтак і відійшла Марчиха тихо, літо останнє в дочок пере­буваючи, померла непомітно. Щось то не вийшло Стаськові на похорони приїхать. Його і ждали з півдня, а він не приїхав.

Хату рідня тут же й розібрала. А навесні бульдозер зчистив, кущі калини якоїсь незвичайної, що її з дальніх хуторів та сіл на розплід брали, як і кущі ялівцю завжди зеленого, що ним бригадирова Ковтунова Євка собі нирки вилікувала та й до сих пір живе, викорчували за одним махом. І переорали – зело посіяли. Про такі зникаючі хутірські хати, садиби тодішній голова колгоспу казав: “Де хата людська стоїть – там колос має прорости. І якщо це мені вдається, то не маю більшої утіхи. Настрій на тиждень до небес піднімається. Цілого гусака за один раз із’їдаю і піввідра горілки випить можу. Мені іще тоді так добре буває, коли я комусь шкоду зроблю, города переорю або відомщуся”.

Але що от дивно. Де Марчишина хата стояла, горбик, згірок невеликий оставсь. Але ні бульдозером, ні тракторами не можуть цієї місцини вирівнять, зрівнять. Знать, де хата стояла. Від інших хат хутірських, де стояли, то зчистили, переорали так, що жодного знаку, жодної помітки не зосталося. А тут скільки не переорюють, так ніби той горбик ізнов виростає.

І по смерти матері Стасько продовжував щоліта у жнива наві­дуватись у свій край. В сестер столувавсь. В останні роки, в наїзди останні він мав вигляд людини недужої. Щось то бракувало йому. І балачка його, гутірка дещо змінювалася, стишенішою вона ставала, не хвальковитою, не зухвалою вже такою. І своїх слів більше вже просочувалося у мову його, і вимоявляв він їх натурально, не перекручуючи зумисне на інший манір. Хтось то із старших наших хуторян казав, що як доросліє, старішає людина, то й остепеняється, тобто розуму й поважности більше прибуває в ній. За молодих Стаськових літ і від нього цього сподівалися, очікували. Але ніхто не допускав, що те очікування затягнеться так надовго. Тих старих прозірливих хуторян давно вже нема на світі.

Востаннє я бачив Стаська у перший перебудовний рік. У ясному пожнивному сонці він сидів на Посьолку посеред двора у сестриному обійсти. Сидів на одному стільці, а на бильце другого високого стільця поставив, підняв д’горі оголені ноги таким чином, щоби на ступаки сонячне проміння падало. Щось то із тими ступаками було, діялося уже.

Скоро Стасько і від’їхав, говорячи, не приховуючи, що уже сильно недужий. А невдовзі надійшла, рознеслася по Посьолку і по хуторі звістка, що все, нема Стаська, помер. Почувши ту звістку, я подумав був: “Для кожного свій час”. Не хотілося б так думати, але саме проглядування світу, і людей та речей у нім, до того схиляє. Я знав багатьох алкоголіків, п’яниць, які відійшли одразу ж, як на їхнього брата тотальний наступ почавсь, пішов, і умови їхнього подальшого виживання, скажемо прямо, стали нестерпними. “Гинуть кращі люди, осипається цвіт нації”, – прорік містечковий швець, мій давній приятель Володя. А через тиждень на нього напали біля канави опівночі, коли повертавсь із весілля, випускники й випускниці місцевої школи, забрали дві тисячі купонів і смертельно побили, так що він і ранку не діждавсь.

“Їхній час і забрав їх. Для нових часів вони не годяться. Нові часи нових іроїв кличуть”, – думав, спостерігаючи ту сумну картину, я.

Випадок інший. Я знав одного першого секретаря обкому, доводилось зблизька в лице бачить, чоловіка могутнього здоров’я, але дуже рутинного за способом мислення, непіддатливого до змінюваности у поглядах і засобах своїх. Коли уже новими віяннями повіяло, і стояло питання, щоб у місті споруду давнього собору, де функціонував музей атеїзму, прихожанам передать, то сказав він, що такого не може буть, допоки він живий, і що прихожани можуть увійти в цей собор тільки через його труп. Так воно і сталося. Незабаром той секретар із могутнім здоров’ям своїм помер. А наступного дня у собор вступили прихожани. А чому би йому іще й зараз не жить. Думаю. А тому, мабуть, що не був він депутатом Морозом із своєю дивовижною здатністю змінюваности і талантом у нових умовах старі ідеї проповідувать, вживляти їх у нестримний біг часу. Багато вірних синів свого часу відходять, очевидно, у стані крайної розгублености перед часами новими, їм бракує здатности і сил, може, в нових часах адаптуватись.

Коли над тим і поза тим розмишляю я, то біжить от на пам’ять віршик Леопольда Стаффа:
Мои друзья давно в могилах,

На свете я один остался;

Менялась жизнь и проходила,

И я, как жизнь, менялся.
Маленьку книжечку його віршів у перекладі на російську мову я купив був у сімдесятих роках, в самий пік застою. У передмові до видання писалося, що життєвий шлях польського поета Леопольда Стаффа був відносно рівний, на відміну від багатьох інших. Він вчасно одружився, періодично, одна за одною, виходили його книжки. Мене кортить от і зараз, коли пишу ці рядки, взяти до рук ту книжку та й поперегортать її. Але десь то загубилася вона у гамузі звалених книжок.

У Талліннському ж морському порту так виразно бігли, розпросторювались мої спогади про нашого хуторянина Стаська. Не може буть, це виключено, щоб він, морський вовк, да не бував на цім місці точнісінько, де я стою. І то не раз. Й свідомість того надавала цьому місцю, як і цілому Таллінну, нових відчувань і смислів у проглядуванні і осяганні моїм.

Десь то, у котрімсь то будинку і мешкав, проживав Стасько цілі роки. Щось то й тут було об’єктом його зацікавлень, а не тільки шалапутство одне виброджувало потаємно. Море. “А матрос на карабле єдєт да смейоцца...” Десь то по вулицях оцих і стара Марчиха ходила, і в якімсь то магазині купляли їй чорну плюшеву шубу, що спочатку так несподівано подивувала старших жінок на нашім хуторі. Десь то й прах, кости Стаськові тут спочи­вають. Знать би де, а щоб мати іще час, чому б не піти. Блудний син нашого хутора. Блудні сини України.

Я о всім тім розмишляв, коли уже від морського порту повертавсь, віддалявсь. Не першопрохідець я. Не перший я, а послідовник, задовго до мене стопи нашого хуторянина у цім краї і в місті цім приморськім прокладені, пролягли. І ця обставина знову ж надавала моментові й мандрівці, і замірам моїм нової барви і звучання у відчуваннях і осяганні моїм.


* * *

Проз сірі нехарактерні такі якісь будинки повертаюсь назад до зупинки трамваю, складські якісь приміщення, думаю ізнов. Камінці і скло бите під ногами. Вітер потеруху, пісок із долу зриває, та мені потерухою в лице шмагає, б’є. А я очі мружу, заплющую, щоб не запорошило, боюсь. Так на кожному кроці обережним уже треба буть. Думаю далі я. Очі заплющуй, щоб не запорошило, а їх і заплющувать дедалі реакції раптової не стає, заки ти заплющуєш, так піщина чи комашка якась уже і в око влетіла. Зайвого кілограма не підніми, бо й надорвешся одразу, жили не тільки на литках, а й на стегнах випинаються уже, а на животі промацуються вузли та наверх виступають, острах наганяючи, коли дивившся на них, завважуєш, і запізніле каяття бере та в ланцюжок замкнений упрягає, нащо було так робить – зайвий кілограм піднімать. Соленого, солодкого, гострого, смаженого і т.д. там не з’їж, бо гіпертонія, тиснення і підскочить одразу. Там не ступи, там не перескоч. А хіба за всім і встежиш, хіба вбережешся, якщо і забутливість прогресує – склеротичні явища. Опісля вже опам’ятання надходить. “Ах, яка ця старість да немила”, – казала якось сестра. І в цім думанні із нею я одностайний. Але ж світові того не докажеш, – він байдужний і немилосердний. І в шаленстві у своїм так і суне, і пре на тебе.

Праворуч море показалось, проглядується. Ось височіє майданчик цементований сіро. Морю і вітрам тільки і відкритий. Сходи монументальні у кілька ярусів. Сходи да майданчик, ізнову сходи да майданчик. Яка то морська портова споруда. Прикидаю у думці своїй. Кортить на вершину, на пік піднятись, зійти. Ізвідти море на всю широчінь видно. Балтику. Хвилі синьої Балтики. Ай, яка там синя тепер вона. Темно-сива, вітром збурена. І привітности не являє, не виказує. Це в уяві нашій ясній поетичній вичитаній образ краю означеного стоїть. А як віч-на-віч позустрі­немося ми з краєм тим, лице в лице, то погляд наш і не завважує тієї окресленої раніш поетичности в натурі. І розчаровуємось ми деколи. Який прекрасний голубий Дунай. Я Дунаю не бачив, але від тих, що бачили його, чув, що зовсім він і не голубий. Вічна загадка поезії. І вічна загадка природи. А може, то ми прогля­дувать не вміємо, да й розчаровуємося через те. Може, нам і не дано проглядувать ясно так. А може, іще нам моменту осяяння дивного краю того не дано бачити.

Із людей на висоті, на майданчику жодному поміж ярусами нікого не видно. Справді, якби піднятись та й подивиться. А може, не можна, заборонено туди сходити. Як спитать кого. Ось віддалеки трохи, але не дуже, жінка сміття, а вірніш, лист черво­ний, що на вітрі б’ється одчайдушно і багатозначно, згрібає. Двірник. У формі відповідній. Як і в нас, здається, із смугами широкими жовто-червонястими. Підходжу. Із листом непокірним, свавольним борюкається. Вона його згрібає, а лист в політ поривається. Ах, як нелегко упокорить те, що в політ поривається. Про це наша новітня історія красномовно свідчить, і в органів тільки про те й розпитать.

– А скажіть, будь ласка, ясновельможна пані, чи сходами отими на висоту піднятись можна, чи не заборонено.

– А чого ж заборонено. Ні, не заборонено. Піднімайтесь, як хочете. І це звучить для мене, як дозвіл і як благословення рівночасно. Сходами цументованими кроки свої несу, вони ж, сходи, широкі.

Один ярус уже подолано. Але моря іще не видно на увесь обшир, панорама міста лиш унизу піднялась і розпросторилася.

Простую далі. А вітер зустрічний зо мною борюкається. Його пориви неймовірної сили досягають, коли на останній, на найвищий майданчик сходжу. Ай, видовисько яке незрівнянне! З одного боку море, а з другого боку – місто, як на долоні. Лицем до моря спершу обертаюсь. Пароплави два видніються у сивій далині. Навпроти – один, праворуч – другий. Сивий туман у далині в безпросвітність, у безвість переходить. І тільки “Там, за далью непогоди єсть блаженная страна...”

Фотоапарт виймаю та й море похмуро сиве зафіксувать наміривсь, і порт ось тут ізбоку добре видно. Але тут же й пересторога стримує, утримує мене. А ну ж, то кораблі військові. Хтось стежить, патрикує за мною, око недремне, та й плівку візьме, із фотоапарата вилучить, як недозволене.

І до міста обертаюсь. Що у віконечко фотоапарата з висоти вміщується, те й фотографую. Ось шпиль високий конусоподібний культової споруди наче – костьол, собор чи кірха називається вона. Я уже чув від когось то, що естонці, як і латиші, – лютерани. Це литовці – католики. Я згодом бував близенько біля цих таллінн­ських культових приміщень. Таке неповторне зворушливе це видиво. Старі сірі мури справляють враження монумен­тальности. Бароко чи як там кажуть архітектори. Враження таке, що шпиль цей високий поступово неухильно веде дух твій від мурів наземних в небеса.

Двічі фотографую похапцем цей міський пейзаж. Але на карточці він вийшов невиразний. Досить сильна похмурість. Пориви вітру приносять шпаркі краплини. Починається дощ. І вітер посилюється. Я довкола розглядуюсь. Море унизу. Висота, вірніш, прірва у безодню запаморочлива. А вітер шмагає, і з ніг збиває мене. Страху наганяє. Ось зірве раптом та й понесе униз в безодню. Але якщо і вниз до міста дивиться, то теж запамо­рочливо. Буйний вітер у шаленстві своїм на незахищеній голій висоті може на людину такого страху нагнать, згодьтеся зо мною. Хоч страх сей у мене раніш іще появивсь. Як в газеті був вичитав, ага, у тій же більшовицькій газеті “Правда”, але я тоді повірив їй, вірніш, не міг не вірити, не міг мати сумнівів, бо таким не жартує ніхто. Що у якійсь то смузі Росії (забулося) смерч чорний пронісся. З корінням виривав столітні дерева, і цистерни багатотонні у повітря, мов м’ячика, виносив. Що там було уже казать про людей. І відтоді сила вітру наганяє на мене жах дужчий з-поміж усіх грізних стихій. Це уявно, звісно, при одній згадці про можливе. А тут же і направду вітер з моря посилюється, і я на висоті сам незахищений. Усвідомлення ситуації спонукує зрушувати з місця. Я сходами – униз. Але дивитись униз не можу. Це хвороба моя від дитинства – боязнь висоти. Як не дивлюсь униз, то хоч по жердині на висоті можу іти, але досить униз глянути, як голова паморочиться, і я рівновагу втрачаю.

Лиш унизу заспокоююсь остаточно.

А жінка усе ще сміття згортає, а воно жовто-червонясте у політ поривається. І в одінні її жовто-червонясті смуги широкі. Як упевнююче під ногами земну твердь відчуть, нехай мур, але ж земля під ним – не те, що мур на висоті. Це як з літака зійдеш після перельоту чи з пароплава, як упевнююче радісно на твердь земну ступить, надійне опертя під собою відчуть.

Ізнов у тієї жінки питаюсь:

– А скажіть, не відмовте, будь ласка, ясновельможна пані, чим би його проїхать, на трамваї, на тролейбусі якім, щоб містом вашим подалі проїхать да подивиться, що інтересного є?

Аж запишалася жінка, що вдруге до неї звертаюсь. Чи то моє “ясновельможна пані” так підносить її.

– А це просто, – каже. – Ось на повороті зупинка трамваю другого. На другий трамвай сідайте, далеко проїдете.

– А чи у зворотній бік, як їхатиме той трамвай, то довезе мене назад до автобусної станції?

– А до центра довезе. Там спитаєте, де автобусна.

– Нехай вам Господь здоров’я дарує! – зичу на прощання.

– Дякую! – осміхається вона.

Взагалі і в Таллінні, і в інших містах, якщо про щось у когось я питав, а питав я десятки разів, то мені грунтовно завжди роз’яснювали. А на прощання ще й усмішку дарували. І це окрилювало душу, додавало бадьорого настрою й упевнености, що мандрівку цю я замислив не надаремне.

Я пам’ятаю, як у нашім Київі мені щось то одного разу довелось поспитать своєю мовою, уточнить, провулок якийсь. Я шестеро людей, здається, поспитавсь. І кожний з них сказав від’ємне, тобто, що не знає, з байдужним похмурим лицем і роздрату­ванням. Аж до сьомої людини вже й не зважився підходити з означеним запитанням. Від того, яку і яким чином тобі відповідь дають, багато важить. У цім моменті ніби лице міста випро­бовується – чи прихильне воно до тебе чи навпаки – байдуже.

Сіра похмурість. Холод пронизує. Дрібен дощик моросить. Я у другий трамвай заходжу.

Людей небагато. Місця вільні. Я сідаю. І проглядувать можу хоч з одного боку, а хоч з другого боку. З одного боку будинки, з другого боку море проглядується крізь дерева. У трамваї біля віконця, що навпроти водія на шклі, що водія від салону видділяє, – велика зелена фотографія висить. Ось колія трамвайна, а праворуч берези до води, до моря самісінького підступають. Вода прибула. Повінь. І берези от у воді опинилися. Крізь стовбури білі, як шкло, удалині вода, проглядується. І самі берези у воді, як в дзеркалі, віддзеркалюються.

Вся увага моя у той бік, де будинки, щось більше мимоволі,– сама по собі переноситься. Я розглядую з інтересом світлим, з несподіванкою першовідкриття сі будинки. Сі благовісні знаки осідку людського – дворики, що перед будинками, одкрито квітами де осінніми закосичені, й дворики манливі, що у тилу будинків угадуються, до них проходи поза будинками ведуть, де ширші, де вужчі, а в котрімсь будиночку давнім й ніша напівтемна, посеред самого будиночка такого – колишній в’їзд, може, у двір, не для авто, для коней розрахований. Таїна із ніші такої напівтемної лукавими очима визирає й ляки на твою свідомість кладе, наганяє, а все ж манить до себе невідбо­ронно. Дворики тихі за будиночками тими угадувані ваблять. Що там?

А над входами до будинків, над дверями, а над вікнами також червоно горить дикий виноград. Вікна й двері ним, як вінками багряними великими, обвиті. Червоне із золотистим перепле­лось. У дозрілости листу свого стиглій. Так само, як і в Ризі. Тільки опівнічніше іще дихання в похмурости сизій тут стру­менить. Й крізь вікно зір у відчування твоє прохолодою вносить. Аж здригуєшся. Затим завважування зринає, зіставлення іде, що тут, у Таллінні старі будинки дбайливіше догленуті, як в Ризі. Чи то, може, міський закуток мені такий по трамвайній лінії попався. На один ось будиночок двоповерховий поглянув, увага моя на нім сконцентрувалась. Тихо у дворику як, проглядується. Квіти осінні в дозрілости своїй одну печаль в похмурість ронять. Зати­шок й за домом проглядується. Й за вікнами в помешканнях також. Занавіски, фіранки білі ніздрюваті сю одвічну святиню духа людського – помешкання, автономію його – від ока сто­роннього заслоняють. Й подумав був, думка моя пішла: “А добре тут було б у затишку будиночка отого давнього й собі замешкать”. Якби то не так.

Тут ізнов край мій в кадрах швидкозмінюваних, як на екрані, уявно перед зором моїм побіг, понісся. Да хіба ж я зможу без нього довший час у чужім прекраснім, у добрі чужім перебувать. Згину, скисну від нудьги. Не зможу вже. Вік не той. І чи сприйматиме, всмоктуватиме чужі елементи єство моє. Навіть чисті, не радіаційні, як свої. Це вже хіба якби хто насильно, силоміць мене із свого рідного краю видворив, витурив, як вигнанця. “Овідій” – думка потекла. За нею картина і знов, Анна Ахматова, коли її виселяли із славнозвісного будинку у Санкт-Петербурзі, колишнім Ленінграді, то унизу біля будинку сиділа і перекладала Овідія. А вони пожитки її убогі, лахманки виносили. Цікаво, чи при­власню­вали якусь то річ, що її зір їхній обмацав і вибір їхній на ній зупинивсь. Бо як навесні тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року у Батьковій хаті на хуторі у мою відсутність вони трус робитимуть да рукописів моїх шукатимуть, то й ужиткові речі разом з рукописами загребуть, котрі новіші та вартніші, штани та сорочку там, може, про смерть відкладені, мед, леза, папір білий, котрий припасений іще у давніші часи, відро навіть, обценьки. Із Анною Ахматовою оте на її очах відбувалося у повоєнні роки, то цікаво би знать, чи й тоді уже (ах, хіба да ні!) вони крадьки на очах що собі привласнювали. Розтривожена свідомість так углибінь лине, до основ доскіпується. Це тепер, коли пишу.

А в Таллінні у моменті вище окреслюванім від мого заглиблю­вання у споглядуване увагу розмова двох жінок у трамваї пере­ключає. “Русскоговорящие” вони. Про пенсію говорять. Тут я і собі не стримуюсь. Про розмір мінімальний їхньої пенсії запитую. І, виявляється, що вона тут вища, як у нас.

Але, ай, змінюваність за змінюваністю біжить. Як хвиля хвилю наздоганяє. Ось пейзаж. На великій зеленій фотографії зафіксований, за вікном побіг. Наблизились ми. Ось колія трам­вайна, а праворуч берези до води, до моря самісінького підсту­пають. Вода тільки не прибула зараз, і не у воді вони тепер стоять, і як в дзеркалі, не віддзеркалюються. Вони в жовтогарячім золотім вбранні своїм, як у казці, стоять. Диво дивнеє. Ось несподівано вигулькнуло над твої очі. Чого й серце наше не сподівалося навіть, те Творець наш для нас наготовив.

Я й не виходжу навіть із трамваю лиш завертання його про кінець лінії засвідчує, й поза межами свідомости моєї залишається усе, що далі в просторі.

Й у дорозі назад зір мій мимоволі нез’ясовне манить той бік проглядувать, де будинки, а де море, то лиш зрідка погляд мій туди переноситься. Сірість похмура одна ізвідти сунеться. Морось дрібну приносить. Сонливий настрій сіється, розсіюється довкруги. Але я не маю у цім місті ані прахистку, ані часу. “Там, за далью непогоды...”Дзвони із високих голубих небес линуть. Небеса наразі надо мною низькі й сиво похмурі, кошлаті хмари, як шмаття вовни овечої немитої виснуть і несуться над твоєю головою. А ті високі голубі небеса за ними лиш угадуються.

Перед зором ще храми готичні високі стоять. У небеса голубі крізь хмари кошлаті занурились. І пляц камінний перед ними яку благословенну просторінь витворює. Благовісні струни поміж землею а небесами напнулись. І дивні дзвони тчуть.

Таке відносно чисте впорядковане місто, сизою прохолодою опівнічною просякнуте наскрізно. Й доми, й мури сірі, сиві, темнуваті нею наскрізне просякнуті.

Я десь в центрі із трамвая виходить збираюсь. Я питаю, де ринок. Продовольчий тобто ринок, у нас такі ринки колгоспними іще називають Мені ціни закортіло подивитись. Люб’язно, як і скрізь, тут роз’яснюють мені, де сходить, щоб поближче до ринку було.

Там я і виходжу. А мури сиві – темнуваті. Старі будинки. У вмісті своїм таїну затишку манливо незвіданого ховають. І стіни грубі – се як цитаделя супротив усіляких посягань на затишок сей. Стихії посягань і посягань людських рівночасно.

Густа морось в дощик переходить. Й парасольки на вулиці над головами людськими, немов ті лілеї водяні, але не білі, а різноколірні, темні здебільшого, розпускаються, розцвітають. За пуп’янком, за бутоном тим – цілий світ людський. І що не пуп’янок – то й інакший, різний, окремішній. Тільки мій світ над головою моєю незахищений, не прикритий, у простір випромінивсь, знівелювавсь, із Всесвітом зливсь, у єдине хаотично рухоме.

Ось пуп’янок один різноколірний супроти мене рухається. Жінка. І сама, як пуп’янок. Калачик, вареничок на ніжках коротких котиться, їжачок так на коротеньких ніжках чеберяє.

Момент розминання нашого наближається. Я вже лице її біле у рисочках малих його розпізнаю, розрізняю. А мить розминання нашого проґавить не хочу. І з відстані, на льоту так і питаю:

– А скажіть, будь ласка, ясновельможна пані, яким чином, як мені до ринку пройти?

Ламаною російською мовою, затинаючись, а роз’яснює мені. І тільки упевнившись, що роз’яснення її увійшло надійно в сутність у мою, вона об іншім говорить, на інше тему переводить:

– А вам треба естонську мову вивчать...

– Я не тутешній, я з України.

Павза.


Знову я:

– А в Таллінні українці живуть?

– Живуть, – протяжно відповідає вона і затинається.

Я:

– А вони естонську мову вивчають?



– Ні... Як хто, – ізнов вона.

Я наостанку:

– А передайте їм, що я казав, аби вони вивчали естонську мову.

З тим і розминаємось. Вона осміхається в розминанні, і я осміхаюсь. Й подування обопільне зринає, випурхує та й висне поміж нами. Хто я і хто вона?

Я далі написи на будинках, на жондах розглядую. А вони всі естонською мовою, хоч і різноколірні. І пригадую я, що от учора ввечері щойно в електричнім сяєві в Ризі мигтіли перед зором моїм все написи латиською мовою.

Поміж пригадуванням думка потім тече, біжить, що, здогадуватись треба, серед написів отих їхніми мовами уже нема гасел типу “СССР – оплот мира и социализма”, “СССР – оплот социализма и процветания”. А може, і є де, та я вичитать того не можу мовою незрозумілою. Літери лиш у дивнім чудернацькім інколи, як для зору сполученні перед поглядом моїм біжать, перескакують, міняються різнокольорово.

Ринок, як для міста великого, і маленький. Невеличкий, можна сказать. Д’горі на узвишшя наче випнувся. Та й став там, заклично до себе заманюючи: “Приходьте! Ряди мої, рундуки мої нечисленні однаково відкриті для всіх – для тих, що продають, і для тих, що купляють. Для бідних і багатих. Покатим гладким згір’ячком до мене простуйте”.

І я простую. Я – першопрохідець тут. І біля крайнього рундука на очі мої натрапляє узбечка. І таке несподівано неочікуване подивування мені бачить, позустріть тут сього приходька, сю представницю полуденних, давно освоюваних поранковою мрією моєю екзотичних країв. Ураз побігли перед зором моїм суцільно сонячні гони під небесами високими полуденними. А навкруги ж – хмари кошлаті сиві дощово прямо над головою розгонисто уламками пошматованими. А віддалеки – мов айсберги.

Так дивно мені у сій похмурости прохолодно опівнічній смугляву узбечку бачить, позустрінуть. Яким чином, побитом і прибитом яким, вітрами якими примандрувала вона сюди, і чому сама, а не серед гурту одновірців і соплемінників своїх, і що збувать замірилась, чим гендель веде вона, що продає, спродує вона, коротше. Але се її особиста справа, чому сама, а не в гурті при­швартувалась тут, і о тім не питають, а що продає, те навидоці, те самі очі бачать – перець. Червоний у стручках перець. Здогадуватись тільки можна, який він міцний. Я ж зважусь лише на коротке запитання:

– Ізвідки?

– З Ташкента, – так само коротко відповідає вона.

А думка моя біжить про все-таки граничну впорядкованість, відчуття автономії і порозуміння у душах наших і в нашій свідомости.

Зустріч із узбечкою настроює мене на елегійний, колись давно спізнаний супокійний лад. І в тім настрої дивнім ходжу-походжаю я поміж рядами Талліннського ринку, роззираюсь та ціни вивчаю. Що тут продають. Городину і овочі – що, звісно, іще восени в першу чергу продавать можуть. Яблука, груші, помідори, огірки, капуста. Привезені чи тутешні? А яка різниця. Але хороші. Посортовані. Ось сорт більших плодів, ось середніх на величину, а ось зовсім дрібненькі. Й ціна кожному відповідна. Як більші, то і вища, як менші, то й плата мала. Але в основному ціни трохи вищі, як на відповідний овоч чи фрукт під цю пору і в окресленім часі у нас на Україні. А що ж ти хотів? Це вже північні широти. Та й землі тут не ті, щоб от узяв “оглобли”, увіткнув у землю, – а вони ростуть. Але що мою увагу привернуло – фрукти й овочі продають тут чисті. Наче вимиті чисто. Ось бери та й прямо до рота спроваджуй. І ніяких сумнівань та застережень не з’явиться. І ся обставина спричиняє приманювання уваги до пропо­нованого товару. Й не тільки на рундуках, а й в ларках фруктово-овочевих.

Я ось на рундуку дерев’янім до помідорів прицілююсь. Дерево яке гладенько вистругане тут. Воно дух поважности до рундуків уносить і смислів та доцільности стоянню їм на місці оцім надає.

Я пригадую. На початку років п’ятдесятих у нашім селі біля вузькоколійки також стояли рундуки. Під дошками. Гонтою критими. Задощилося. Ось дощ пішов, а ти стоїш біля рундука під дашком, і хіба би що тобі. Не тілько люди нашого села, а й з довколишніх сіл і хуторів зносили сюди щедрі дари своїх городів і господарств – фрукти, овочі, масло, сир, рибу, кури... Це були багаті часи. Для фабрикантів, звісно. Фабрикантами у нас називали робітників і службовців місцевої папірні. Насамперед приїжджих. Вони, як у маслі, тоді купалися. Бо селянинові гроші потрібні були податки оплатить. То й виносив він усе на рундуки. А Орлов отой дак іще на кпини брав: “А што мужику жить. У нево – лук свой, чеснок свой. А мне масло – купи, мясо – купи, рыбу – купи, петухов – купи...”.

Одного разу я що собі намислив. Назбирав у городі помідорів жовтих трохи, посередині, у сердечку лиш жовті, а по боках зелені, зелені іще суцільно. Якось так велося, що в нашім городі помідори рідко коли до червоних дозрівали. Назбирав я, значить, отих про-зеленкуватих помідорів, у корзинку, з коріння білого соснового сплетену, повкладав та й подався з хутора в село на рундуки. Продавать. Може, що на книжки і вторгую, собі.

Прийшов я в село із хутора. Корзинку із соснового коріння, колись білого-білого, але вже збляклого від часу, й вмістом витирання і боками об світ штурхання, приніс. Помідори свої зеленкуваті на рундуках розкладав несміло. Кожному овочу – свій час. Але і на кожний товар є свій покупець. Як казав Семен Лапка.

А поряд – червоні, аж горять. Око за ті зачеплюється, хто не проходить. Ну, хто ж до моїх приступиться. І не питає ніхто. А тут ще й кури поряд, і риба, і масло, і сметана – усе повикладувано, усе манливе. Аж сором стає мені за свої зеленкуваті помідори.

Та ось до рундуків від фабрики дідусь, не дідусь, а чоловік при­земкуватий лисий простує. Рундуки оглядає поглядом своїм походя, а біля мене зупинився. Та й помідори мої зеленкуваті, у сердечку лиш жовті, розглядує. Чимсь то поманили і вони його, до вподоби припали. Став та й торгується. А що тут торгуватись. “А що дасте!” – поступливо згоджуюсь я. “На всякий товар свій покупець є”.

Та й забрав усі мої помідори, із корзинки у торбинку свою пересипав.

Не знаю, пам’ять того моя не зберегла, які ж саме гроші заплатив мені той приземкуватий чоловік. Фабрикант, по всьому видать. Але, очевидно, то були гроші добрі. Бо радости моїй не було меж. На крилах радости летів я додому. Буде за що книжку купить.

Та найголовніше, неочікуване десь то потім, через тиждень виявилось, почалось. Коли я першого вересня вперше у восьмий клас пішов. І перший урок у нас був із хімії. І от новий учитель зайшов. Коренастий приземкуватий лисий чоловік. Така суцільна біла лисина. Купець мій помідорів зеленкуватих. Серце моє від зніяковіння мало з грудей не вискочить. “От і упіймавсь!” думка в скроні застугоніла. Це ж явно одразу і упізнає.

Учитель той дивним чоловіком був. На фабриці він у лабо­раторії працював, а на уроці до безкінечности міг про хімію розказувать, усе формули, задачі на чорній дошці білою крейдою писав. Він і опитував нас рідко, йому все ніколи було, він усе роз’яснював, роз’яснював і формули писав. Учитель сей, дивак, української мови не знав цілковито, але цілковито намагався тільки нею і говорити. І се звучало з його уст так потішно. Замість “солі” він, наприклад, говорив “сілі”. Тобто за простодушністю своєю не міг допустить, що тут сталось чергування голосних. Ах, але чи може бути у житті щось більш привабливе і потішливе, як те, що від простодушности іде. Учитель сей аж занадто, як для свого старіючого віку, переживав свій предмет, тобто хотів, щоби ми як слід хімію освоїли. І коли ми не виправдовували сподівань учителя, то біла лисина його суцільно рясно вкривалася краплинами поту – і вони світилися, як прозорі пуп’янки, як спря­мо­вана у проростання зелена брость на весняних деревах.

Але кожного разу, коли сей учитель входив у клас, серце моє тріпотіло і завмирало від зніяковіння, що ось він дивиться на мене та й усе пригадує, як я зеленкуваті помідори на рундуках продавав. І я кожного разу пильно стежив за його лицем, вивчав кожен його порух. Аж допоки укінці висновувати собі не став, що, може, таки і справді старий лисий хімік того моменту не пригадує, забувсь, давно вивітрилось із свідомости, як незначна проми­нальна подія життя, та й мене не запам’ятав. Ах, це уже пізніш із спостережень за людьми я висновку доходив, що тільки так здається нам, що ми в центрі їхньої уваги повсякчас перебуваємо, – насправді ж у перевантаженій свідомости їхній для нас уже місця немає.

І от на Талліннському ринку біля рундуків я раптом спогадав свого давнього старого вчителя. Спогадування із далини часу через доли і пагірки прилинули. Де він тепер і чи живий? Ай, навряд. Це ж він рівнею нашому Батькові був, якщо і не старіший іще. Таких уже нема. Відійшли усі. Такі уже – за далиною. І тільки спогад от про милу наївну простодушність зостався. Якість, вивітрена із людської натури новими часами. Лиш благовісне сяяння про буле прекрасне існування і виявлення її понад світами носиться, щоб у якім то пункті перетинання раптом до чиєїсь свідомости увійти.

Я віяння давнього струшую зі своєї свідомости, й ізнов по Талліннських рундуках біжить моя увага. Ось помідори по краю одного рундука біла-біла жінка продає. Естонка, здогадуватись і висновувати тільки можна. Помідори на три сорти порозкла­дувані. Великі, середні за величиною і маленькі. Усі червоні. Але не червоногарячі, як то бувають помідори із полуденних сторін. Аж сяють, аж міняться, як їх кучно на базар вивезуть. Сі плоди опівнічного краю мають бляклу червонястість – до жовтої більш барви наближаються вони. Прохолодою просвічуються вони. Прохолоду опівнічної землі випромінюють. Але на вигляд манливі.

Помідори дивляться на мене. Своїми рожевими личками. А найприхильніш та закличніш, хоча й несміло, дрібненькі, що в числі своїм купки тримаються.

І я підступаюсь до них. Помідори маленькі, може, цього і не сподівались.

– По чім?

– Великі по п’ять, середні – по чотири, маленькі – по три...

Й тут знічено причаїлися маленькі. Вони ж більшим не рівня. Сирітливо ізбоку відсторонені. Та моя прихильність до них лине. Ізнов побігло. Бо й до твоїх прозеленкуватих колись то був один коренастий приземкуватий лисий чоловік прихилля виявив.

– Півкілограма, будь ласка, зважте... Маленьких.

Й наперед гроші без здачі готую, віддаю.

– Оце й усі. Тут трохи більше півкілограма.

На око видно, що більше.

Й висипає обережненько мені у білу целофанову торбинку. Як коштовність хтозна і яку. А в свідомости моїй ізнов інше вже біжить. Це ж сибірських лісів довголітній затворник Ликов, коли упіймавсь і новинки цивілізації показали йому. То нічому так не подивувався, як оцій целофановій торбинці: “Шкло, а не мнеться”.

Уже в торбинці я завважую, утрамбовуючи струсом, що помідорів а куди більше, як півкілограма.

– Може доплатить?

– А ви що... – відказує раптом жінка, що біле-біле сяяння випромінює.

Ах, се мовби увагу звернуто на чиїхось покривджених діток. Та хіба об оплаті тоді річ.

Розстаємось. З усього видно, що обоє задоволені.

Дощ, схоже, перестав. Ринок роззираю. Машинами ось кавуни та дині підвозять. Ну, це вже плоди країв полуденних. Але пощо мені дині й кавуни. У торбинку і найменшого з них як притулиш. Я побіля яблук, побіля груш походжаю. На рундуках – все дороге. Не по моїй плюсклій кишені, Системою вивернутій. До ларків підступаю. Ось яблука на мене крізь шкло дивляться. За помірну плату. Домірно й чималі. Антонівки. Чисті. То нічого, що тверді, але вони соковиті на смак бувають. Аж сік прозорий розбризкується, як на зуб візьмеш. Тут же і вкидаю до торби кілограм таких яблук. Чималенько. Щось аж вісім чи дев’ять штук. У думці підраховую, що й не обраховують тут так сильно, як у нас. У нас, вважай, шість на кілограм – більше і не припало б.

А кошлаті хмари все сунуть і сунуть у поспіху низько над головою, немов на диво якесь там поспішають. Немов запро­грамовані кудись летять. В які краї і чого? Що й казать, не момент для роздивляння принад чужого незнайомого міста. Що в похмурости отсій роздивляться, і в якім сяєві воно відіб’ється у свідомости твоїй.

Отож, про нову дорогу – думка моя. Я її вже під ногами своїми відчуваю. І ноги мої несуть мене до автовокзалу. По умитому мокрому мурові. Сірому де, а де і темнуватому.

Я ж під ноги менш дивлюсь. Зір мій у простір уявно загли­бивсь. Зір мій уже автодорогою над узмор’єм до Риги ізнов біжить, несеться. На карті, на мапі моїй ся автодорога двома темними лі­ніями проз самісіньке море, проз Ризьку затоку позначилась, окреслилась. Але як багато я іще раніш про це Ризьке узмор’я начувавсь був, а й начитавсь коли. Які там сосни стоять, скрізь по взмор’ю піщаному і золотистоврунисто до сонця променяться, міняться. Сі старезні предвічні сосни. На піщане ж взмор’є саме, пісок там теж, звісно, золотистий, морські хвилі одна одну нага­няють, й бурштинові камінці лижуть. Сі дивні знаки. Сосон іще пред­вічніших, але ізниклих давно вже. Як се заманливо, який то знак давно ізниклого спостерігать.

Десь то дерев’яна хатка серед сосон шумливих над самим взмор’єм стоїть, притулилася. І чиясь душа там не впокоїться, а працює. Душа ж зобов’язана трудитись, як сказав поет. І вогник серед потемків у вікні горить. О тім нагадує. На картині одного маляра, що колись бачив її, випадком подививсь на неї, – і вона запам’яталася.

І от манливо уявне, ніколи не бачене, зором твоїм іще не осягнуте раптом поряд стало, у близькій фізичній досяжности своїй. Дак хіба ж позоставить його проминально.

І я вирішив їхати, повертатися, вірніш, із Таллінна ізнов до Риги автобусом. Хоч осінній день і короткий, але щось усе-таки устигну побачити, щось та відкриється мені. Хіба то уже автобуса ніякого під цю пору нема і не буде.

Автовокзал угадується здалеку. Клаптик відкритого простору серед мурів міських. Се як мрія, у політ розпросторено заповідана, да стиснена лещатами. Усі автовокзали враження таке навіюють. Стиснутий клаптик простору. Пляц, де машина розгін набирає і де уповільнює свій хід, стає втомлено, далекі гони подолавши. Осягнена вільність, відчайдушний лет скутістю у мурах і завер­шується. Так само від лету відчайдушно вільного свого припадає, до сірого муру і літак.

Талліннський автовокзал справляє враження догледжености, охайности і акуратности. Се у порівнянні, звичайно, з іншими баченими містечковими усамперед автовокзалами, автобусними, їх там так називають, де спрага й окреслення простору на захаращеність халабудами й халабудками натикається.

Тут симетрію око ловить, розрізняє. Ось півколом адміні­стративна конструктивістська споруда. Яких часів? Прицілююсь угадуванням. А все тих же, застійних. Далі вільний відкритий простір. Для автобусів. Й уздовж адміністративної споруди тієї платформи для посадки рядком рівним вистроїлись. Десять чи, може, і більше їх. Як і на всіх рівнозначних автовокзалах. Лавки для сидіння рифлені дерев’яні. З дерев’яних патичків круглих наче складені. Таке враження нетривкости, ненадійности опертя справляють вони. Але під дашком усе те. Ось дощ іде, злива нагряне, а ти сиди-посиджуй собі у захистку та й визирай із сивої глибини дощів свого автобуса. І урночки для сміття побіля кожної такої лавочки. Може, що із мотлоху свого дрібного тобі запраг­нулось викинути перед дорогою, то, ласкаво прошу, панове. Урночки такі цументовані й важкі, як і скрізь. Тільки розмальовані ззовні бувають по-різному.

Платформи ці оком своїм оглянувши, я в адміністративне приміщення заходжу. Де каси, поглядом промацую. Ось вони – віконечка в ряд. І людей небагато. Прихильністю, отже, а не відлякуванням віконця світяться.

Котре на мене дивиться, котре поманить до себе. Ай, не може у зафіксованім моменті визначить свідомість моя. Старіння притуплює гостроту реакції і ясність орієнтації. Я навмання до віконця простую. Побіля нього і нема нікого. Вільно. За віконцем біла жінка сидить. Білість свіжа колись її уже до рудявости вицвіла, злиняла. Пенсійного віку, вважай. І спокій на лиці пенсійний. Пісенька її давно уже одспівана. Й реакція уповільнена, але ділова.

– Мені, будь ласка, ясновельможна пані, один квиточок до Риги. Льготний.

І бац – пенсійне посвідчення своє у хрумкім шелестячім папері перед нею поклав, виложив.

Вона ж – дивилася на нього чи й не дивилася, якби нуль уваги на моє посвідчення. Й оком на нього наче не кинула. Й на лиці – жодної наче реакції, жодних емоцій. На предмет того, що шпійоном можу виявитись я зі своїм посвідченням. Уповільнення супокійне одне. Щось то малює там собі. Аж то:

– Сім вісімдесят, – каже.

І маленький папірець простягає, на посвідчення моє пенсійне кладе. Я хутчіш гроші дістаю, не нарихтував завчасу, очікуючи на довшу процедуру. А в думці потекло: “Це ж вона мені повний виписала, а не льготний”. І вагання за ним – справуватись чи не справуватись, у бій за льготний уступать.

Але поки що відходжу з документами своїми. Віддалившись, вичитую папірець. Усе, як і належиться. Льготний. Ого! Довіра яка. Се тобі й не оте, що, довіряй, але перевіряй. Се тобі й не оте, може, які документи Ленін підписував, не перевіряючи. Завва­ження, як відкриття, осяває мене, окрилює.

Ось одне тільки проґавив, про одне не поспитався. А на якій же плятформі того автобуса на Ригу о двадцятій годині сорок п’ять хвилин чекать, дожидаться.

За тим і назад до віконечка вертаюсь. Але хтось то уже підійшов передніш за мене. Жінка біла колись, певне ж, свіжо, а тепер вицвіла до рудявого, так же супокійне в уповільнености своїй щось то комусь то по телефону говорить. Лиш уламки слів чужих, незрозумілих мені об вухо моє одбиваються. Я щось то і лепечу до неї несміло. Ніяковість моя на чужині змаліла, іще ніяковішою стала. Але перш ніж завважую на її лиці бодай натяк на слабку увагу до мене, здогадуюсь: перебивать не слід. “Якось то у когось то сам довідаюсь, розпитаю”, – заспокоєння прилинуло. І відходжу од віконця геть. На ходу іще продовжую вичитувать малий квиточок. А же там все і є. Ось зверху кривульками написано “П-1”, тобто плятформа перша. А місце моє в автобусі четверте.

А воно і мудровать не треба було. Платформи тут у таблицях, що на стояках залізних вмурованих, як і скрізь, понаписувані. Моя перша – сама крайня. Крило адміністративної півколом про­довгуватої споруди там завершилося уже.

Хмари, густі й похмурі темно, розріджуватись почали і яснішати. Сивіти почали. Уже одна на одну не натикаються, у рвійнім перегоні своїм, немов на видовисько яке чи на пожежу, червоно вогняну, на краю небес поспішають, женуться. Елегійно тихо так собі уже пливуть, розріджуються, і як розріджуються, то все світлішають, тоншими стають. Одна одної уже й не торкаються, не зчеплюються. І в проміжку вільнім отім хмар неєднання небо раптом проглянуло. Голубе, але все ж осінньо опівнічне низьке. Високість голубого неба лиш за обріями в полуденних краях угадується. В Галілеї. Благословенній. Як про Галілею благословенну думка потекла, так і Ніцше згадався. Це ж похмурої осени 1968 року, коли відійшла уже празька молода весна, а у видавництві мені робить вже було нічого, я забиравсь у затишну залю Академічної бібліотеки та накидався запоєм Ніцше читать. Старе дореволюційне видання. У російському перекладі. З орфографією отакою “ъ”. Тоді іще дозволялося теє видання читать. Через кілька років потому я дививсь, то це багатотомне видання з відкритого каталогу зникло.

Я у благовісній тиші старої Академічної бібліотеки запоєм Ніцше читав, а письменник Григір Тютюнник усе по Беса­рабському ринку і побіля нього у темній нерозвіюваній похмурости своїй походжав. Не було у світі світла, сяєво іще не народилось, щоб сю похмурість густу з лиця ізнять могло, просвітить. Лиш періодичне стріпування головою у закиданні чорного чуба з-над очей, звучало, як і намагання сю задушливу похмурість із лиця скинуть.

У тому крилі Бесарабського ринку, де зараз квіти продаються, тоді стояло дві великих бочки. Біля них справжні молдавани продавали натуральне виноградне вино.

А я у затишку старої Академічної бібліотеки запоєм Ніцше читав. Він свої рукописи ховав у залізних сейфах, повеління давши, на випадок пожежі чи й іншої якої стихії в першу чергу рятувать, виносить ці сейфи. Усе інше – потому.

Читаючи запоєм Ніцше, я усе фашизму й людинонена­висництва в писанні його шукав. Бо іще зі школи упереджений був у тім, що його філософію взяв на озброєння сам Гітлер. Та все не знаходив того місця, сподіваючись знайти його у якімсь то другім черговім томі. Але щоразу натикавсь на вражаючі мою свідомість несподіванки. Що от досконалу особистість тільки й може породить та сформувать узвишковий нагірній ландшафт. І взірець тому – благословенна Галілея. Ще далі філософ пропо­нував облаштувати нашу Землю, як архіпелаг санаторіїв – не архіпелаг Гулаг, – по яких би почергово перемандровувала людська особистість у путі до власної досконалости.

У моєму розпорядженні іще більше години вільного часу. Біля плятформи – порожньо. Ні автобусів, ані людей. Проміжок якийсь такий витворивсь. Павза в русі.

Треба поснідать. А й пообідати заодно. В автобусі не розкладешся.

Я роззираюсь навкруги. Де б його місце таке підібрати, щоб не нагрянув ніхто зненацька. Гурт який. Чи автобус невідкладно не підкотив. Хіба вгадаєш. Ось тут, здається, побіля своєї першої плятформи. Десь то із протилежного боку навпроти жінка, двірник, понад лавками і урночками замітає. Допоки дійде вона зі своєю мітлою, то й пообідаю та й згорну свої манатки.

А поки що газету на лавці розстеляю та й викладаю харч свій убогий на неї. Хліб спершу, в рідній стороні спечений, сіль у сірниковій коробці. Окраєць сала копченого, шкіра на нім чорна, як дьоготь, просмалена, але не відразлива, головку часнику свого, помідори і яблука уже тутешні, в Таллінні тобто куплені. Ого! Не такий вже і вбогий харч мій.

Спершу за часник берусь. Ножиком дзюбочки обчищаю, на клаптик паперу. Сміттячко згорнув та в урночку викинув. Аяк! В чужих людей за столом не смітять.

Дивно так. Справді момент винятковий. Автовокзал великого міста, а жодної тобі душі. Мить така проміжкова. Павза. Одна на десять літ, може, випала. Та й та мені дісталась. А що ж. У світі ймовірности і таке буває.

Я каптура свого, конфедератку, де – голівку звірця 1975 року із голови знімаю, скидаю. Десь років десять тому казав мені знайомий редактор: “Скинь із голови і заховай. Бо ще скажуть, що від тих хлопців дістався”.

Я наготу голови своєї під чужими опівнічно низькими небесами відчуваю раптово. До трапези із Божим благословінням приступаю. Спершу за своє берусь – за хліб, за сало і часник. Мені так смакує свій часник, що головку за один присіст з’їсти можу, нема чого.

Сказано, хуторянин неотесаний. Зі своїми пожитками у чужім культурнім краї розсівся, як дома. Наготу свою показую. Національний стриптиз. А нехай собі думає, хто як хоче. Що ж у тім недоброго чи ганебного є. Я навіть якось то допускав ув уяві своїй таку картину. Якби у Лігу націй з’їжджалися представники не при краватках на один манір усі – що білі, що жовті, що чорні. А у національнім строї кожен своїм. Ото було б барвисте видовище різноколірне дітей Божих. Але чому б і ні. А то у знеособленні хіба не руйнуємо ми також дар Божий – свій власний звичай.

Їм собі, наминаю. А у спогадуванні картина зі шкільної книжки біжить. “Земство обідає”. То земство, а тут ізгой непри­каяний. У чужу сторону забивсь.

А тим часом жінка-двірник зі своєю мітлою усе ближче і ближче до мене підступає. Вона вже, може, на п’ятій плятформі якій. Уже й мене завважує, і я поспіхом ковтаю їжу свою. Щоб менше порозкладувано було перед чиїмись очима. Вона ж і те, видно, завважує. І, наблизившись, щось то каже, обзивається до мене своєю, чужою мені мовою. Головою поштиво уклінно киває. Вітається чи смачного бажає. А яка різниця. Але вираз лиця її прихильний і доброзичливий. Покивком голови відповідно і я відповідаю. Мова жестів. Та й до помідорів переходжу. Вони соковиті і смачні, дарма, що маленькі. Так само і яблука.

На пляцу уже збираються, повиходили люди і я у поспіху завершую трапезування своє. Вони потайки, а все ж роззирають мене. Що за птиця. Біла ворона. Видно, що непитущий, що приходько. Але й приходька не зневажайте. Бо й ви приходьками були, як сказано у Писанні. У чужій стороні – в Єгипті.

Усе. Трапезування завершено. Пожитки зібрано до торби. Й сміття не понатрушувано. Тепер не люди мене, а я їх роззирати вільно можу. Що й і роблю. Роззираю тобто. Лиця і постави. Моди. Усе новітні. Ось, правда, старець один старомодній. Але і той од наших старців зашмаровозених відрізняється. Курточка синя, сучасна, не сказати б, що дуже охайна. Дивлюсь на нього та й дивуюсь журно собі. І чого вона, ота неохайність, да так безцеремонно у старість вплутується. Так безжально людську природу зневажає, а то й на посміховисько виставляє часто.

І пантофлі на ньому білі, типу сучасного модного взуття. А й сам він білий-білий увесь, як німець старий. Рухи уповільнені, і члени постави його сковані, скуті кайданами, що не розчеплюються уже. От тільки про німця подумав, а ізнов побігло “Где прежде финский рыболов, печальный пасынок природы...” Ізвідки і куди він іде, і де рідня його, і який догляд має. Ай, що там говорить про догляд. Який догляд. Хіба не видно. Видно пана по халявах. Неприкаяність прозора так і просвічується наскрізно.

Моя увага випускає із обіймів сього собрата-ізгоя, полишає його. Моя увага вже вся у вигляданні автобуса напружилась. Виглядувать і першим до дверей гнатись, щоб і першим своє законне місце захопить. Бо мало що місце законне, а всього може буть. Захопить якийсь товстун, розсядеться на два місця, а ти шукай собі де хоч. У практиці хіба такого, спогадай-но, не траплялось. Хоч за теорією, не обов’язково там уже марксистсько-ленінською, такого і не повинно бути.

Розмишляю вільно отак собі. У час гласности, в епоху перебу­довну, опісля 19 серпня, звісно. А де я був 19 серпня – не питайте мене. Ліпше запитайте мене, де я був цілі довгі роки до 19 серпня.

А надо мною рідкі свинцеві хмари срібляться, і сонце крізь них проглядає.

Аж ось автобус червоний, “Ікарус”, через увесь пляц пово­леньки котить. Невже до нашої плятформи. Таки направду. Дивина. Ще ж цілих п’ять хвилин до відходу, а він вже і котить. Не за нашими графіками, не за графіками нашого краю. Там аби за півгодини після окресленого у графіку часу, буває, аби з’явивсь, то й те добре.

Так поволеньки, із глибини вмісту автобуса, прочиняються двері. Людей мало. Хіба по дорозі наберуться. Прикидаю у думці собі. В таку далечінь порожній, вважай, автобус гнать накладно.

Місце моє навпроти водія, і просторінь, що назустріч мені має бігти, нестися, вікном і фіранкою затулено. На фіранці античні атлети все понамальовувано. Від вітру крізь прочинені двері фіранки рухаються, хитаються, тріпочуть звільна, і той повів вітру, наче подих країв полуденних.

Прикидаю. Мені для проглядування лиш те, що збоку пробігає проминально, зоставлено. Простір же, що із-за обрію навстріч автобусові насувається і наближається, летить в побільшенні ушвидчуванім, для мене затулений. Можна пересісти. Вільні місця є. Але в дорожній практиці переважно я такого не роблю. Своє законне місце – це як і присуд долі. Хто зна, що може статися на чужім місці. Воно для мене не призначене.

Кожному – своє. Пригадування ізнов побігли. Один мій знайомий старий зек пішов був до одного важного чиновника аж в обком партії про працевлаштування просить. А той чиновник і каже, старому політв’язневі: “От якби ви да був партійний, то могли б вас у такий то да такий то район навіть зав. відділом послать, направить. А так нема для вас роботи”. Вислухав усе те старий зек та й каже важному партійному чиновникові: “Да був би я партійний, дак до цих пір став би я міністром, а то й секретарем цека, і вами командував би. Ви тепер на витяжку передо мною стояли б”. Сказав так, обернувся та й пішов.

Отож, – кожному своє місце.

Водіїв у автобусі два. Один тонкий, той, котрий біля керма, другий товстий, що салон, людей, вірніш, у нім розглядує. Білий і спокійний щось то мугиче собі. Квиточки перевіряє. І обзивається також до декого при тім. Мови я не розумію. “Айно!”, – укінці лиш каже, що висновувать треба, згоду означає, порозуміння. Поблажливо так.

Спокій переддорожній лице сього водія випромінює. Він на годинника поглядає. Іще не час. А надворі, я в автобусі усівся, то для мене вже надворі розпогоджується. Сонце показалося. Осіннє, але ясне іще. Ізнов: “Висне небо синє, синє та не те. Світить та не гріє сонце золоте”. Цікаво також знать, яке життя у сього водія, домашнє, побутове, помешкання яке у нього, родина, статки які, що він їсть і п’є щоденно. Черевце то черевцем, і я он черевце маю не від розкошів (Батько наші хрещений Денис казав, помираючи у віці вісімдесяти й дев’яти років: “Життя я прожив не згірш, в розкошах, можна сказать, я прожив життя”), а от штанці і поношені, старенькі вже. Економність за ним угадується.

Той високий, смаглявий від каси вже папери, у трубочку згорнуті, в правій руці несе. Нагадування, що рушати нам скоро. І як всідається він у свою кабіну, то й автобус увесь трошки здригається, – чуть, свідомість те завважує, – порипує, як диван старий порипує, коли всідаються на нього, плюхаються несподівано, буває, з розгону.

Радіо увімкнули. Так чисто виразно у середнім звучанні говорить воно. Голос диктора такий спокійно розважливий, без пієтету, як он в цього водія товстого. “Айно!”. Новини передають. Мова чужа, незрозуміла мені, але я здогадуюся за назвами міст, що кожне перед черговим повідомленням, треба розуміть, вимовляється. Хоч слово мовлене інакше, та суть у нім все та ж зостається. І як спокійно, тихо, без пафосу удаваного промов­ляються ті назви (“Богота”), як професіонал, я уже і висновую, що радіо тут уже скинуло із себе машкару пієтету заідеологі­зованости та об’єктивну вже інформацію передає. Невтрально, безсторонньо. Як це і властиво малій невтральній державі. І тут я згадую наше радіо та телевізію, рівно ж як і пресу, які такої заідеологізованости не позбулися іще. Та чи й позбудуться у найближчі часи, а хоч би як вони не викручувалися та не виверчувалися, не випендрювалися. Щоб не заідеологізовану інформацію передавать, треба готовим до цього буть і в найідеологізованіші часи. Свобода не дається задармо. Ось настав момент – дарується вам воля, і ви вже із рабів водночасся стали вільними. Такого не буває. Мудрий раб ніколи не прийме свободи, тобто він може її і прийнять, але тут же в одночасся цей дар ізнов у рабство обернуть. Істинна тільки та свобода, що в рабстві визріла, а як момент настав, то й народилася от, розцвіла.

Дивність раптом найшла та й оповиває мене у моменті цім. Ось країна маленька, у закутку далекім опівнічнім притулилась, а на пульсі плянети й вона своє вухо тримає повсякчасно. Ось як пульс плянети б’ється, і в якім місці, що відбувається де, зараз же у моменті цім і чує. Це ж треба і техніку до того відповідну мать. Засоби зв’язку, термінологічно, фігурально висловлюючись.

Ізнов розмишляння моє про свій рідний край біжить. Чи ж зміг би я, пам’ятаючи, знаючи, що десь то є моя рідна сторона, да тут ось, у місті тім, напостійно зостаться, повсяк день перебувать. Да де там! З нудьги, із туги сильно великої умер би, дочасно зі світа пішов би.

Затим про провінцію розмишляння моє розпросторюється. А як воно із буттям духа в такій от невеличкій провінційній державі. Чи не є вона гальмом для розвою сильної творчої особистости. Сам пафос державности не той, до розвою сильного духа не спо­нукуючий. Заземленість у дріб’язкове, мовляв, на кожному кроці. Це ж тільки високі, із розмахом атрибути державного життя, як у Німеччині, скажімо, і можуть витворить сильний дух. Живе фізичне буття народу – завжди в основі з’яви його духа, і завжди передує цій з’яві. Це ж Марксове, чи приписуване йому, визна­чення, що плоть народу живить дух митця. А й те чиєсь, що коли з’явився Гете, – то двадцять поколінь німців жили недаремно.

Що ж до високости, широти й провінційности духа, то тут іще подумать треба. Чи не є та тиха духовна з’ява, що витворилась у малих країнах, істиннішою, ближчою до справжности і правди, аніж помпезна, претензійна на високий пафос і месійність, що у великих державах, не кажучи вже про супердержави, наро­дилася. Тут іще подумать треба.

І поки я над тим розмишляю, біля автобуса, біля дверей його яка то конфліктна ситуація, а скоріш ділова ситуація витворилась. Двоє молодиків, а ще зовсім юні, до водіїв просьбу мають. Автобус ось через хвилину-другу рушать має, а вони із авто­вокзалу іще мають які то музичні інструменти принести, і просять, щоб зачекав автобус на них, якщо затримаються.

Водій, товстун котрий, на те відповідає згідно, поступливо, але попереджує, що рівно о дванадцятій годині сорок п’ять хвилин автобус зрушить із цього місця, бо сюди, на платформу, має підійти уже другий автобус. Але обіцяв зачекати десь ось там, на пляцу, кілька хвилин. Ще й рукою показав, де саме. А я подивувавсь пунктуальности цих автобусників. Да у нашому містечку так автобус півгодини може простоять із переповненими людьми на плятформі, а водій карти пішов догравать, і йому зовсім байдуже і не вибачливий він, що сюди, на це місце, не другий, четвертий, може, вже автобус має надійти.

Молодики назвали свій музичний інструмент роялем. Аж автобусник посміхається, у думці все прикидаючи, перевертаючи: “Роял, роял! Айно!”.

– Рояль – це піаніно.

– Айно! Айно! Піаніно! – поблажливо у порозуміння ди­виться на мене автобусник.

– А як воно сюди крізь двері увійде? – подивовано кажу я.

– Айно! – і автобусник дивується.

Автобус іще не зрушив з місця, а тим часом молодики уже й біжать. У руках кожний несе не таку вже й велику циліндричну, у ремінному циліндрі, трубку. Здогадуватись можна, що там кларнет. Соняшні кларнети.

– Трубка! – каже автобусник і осміхається. – А то роял, роял. Айно!

Як тільки молодики вхоплюються ув автобус, двері зачи­няються і машина рушає.





Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка