Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка3/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.55 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30
16 травня. Колись-то я обкошував рови, як попросила мене Савета Демидиха. Вона приготувала і сніданок якийсь. І я був відмовився. А тепер провинно. Щось схоже у Твардовського, спогадах читав, де дід перед війною чарку пропонує.

Але ще більш провинно мені ось за віщо. Минулого літа я виношував думку щось купити Саветі, гостинця з продуктів, але усе на потім відкладав. Тепер же пізно. До дому сина її з такими гостинцями не ходять.

А й іще мені провинно, як уже, мова про нашу серцем запізніло відчуту провинність. Тільки тепер, коли сам старіюся, щораз глибше відчуваю: я був молодий, а батьки мої вже старенькі. І я зовсім тоді цього не завважував. Чи майже, чи не скрізь, чи не всюди завважував. Річ не в тім тільки, що я недостатньо опікав їх, допомагав їм чи що. Ні. А от таке. Молодості властива емоційна піднесеність, упевненість, безпечність чуттєвого світу, рідко коли відчувані межі можливостей. І ми нерідко уголос чи поведінкою висловлюємо, виказуємо це. Не звертаючи уваги, що поруч нас інші форми життя перебувають – цілком протилежні. У них, цих формах – згасання емоцій, упевненості, сил елементарних, так боляче відчуване. Молодість забуває про це, вірніш ще не осягає цього, не хоче осягати проникненням у суть речей. І це так боляче. Я тепер тільки починаю отаке усвідомлювати.
16 травня. Засилля хрущів. У цьому році на диво багато хрущів. Десятиліття їх вже зовсім не було. Хрущі об’їли листя і зав’язь на садовині – яблунях і грушах. Один хрущ у хату заблукав. І, злітаючи, почав натужно густи, як по війні у небі, високо у небі, гули літаки, а я падав у розору. Казали потім, що то англійські бомбовози щось доставляли.
16 травня. І знов прилетіли ластівки. Ластівки сьогодні вранці знову прилетіли. Дві. Лагідно, дружно, родинно так по дворі літали. Одна в причілкове мале віконце билася, крильця розпростерши. Я сінешні двері відчинив, і вони в сіни залітали, а чи бачили старе гніздо – не знаю. Хутко і відлетіли. Сподіваюсь, ще прилітатимуть. От я подумав за них, і прилетіли.
16 травня. Нове нашестя. Кошару для телят городять. І тепер я ще більше спокою не матиму, – від телят, і від худоби людської. Городять у місці найнезручнішому для телят і пасовиська, але на зле мені. Це я давно спостерігаю, і з цієї акції не дивуюсь, тільки ж серце закалатало, забилося від жахів передчуваних. Руйнація хутора нашого, планомірна, усвідомлена і свідома, зі злобою. Але що поробиш. Зустрів недавно Євку Хотинчину, сказав їй, а вона каже: «Що ж поробимо? Нічого. Що було вже – бачили. А що буде – побачимо».
17 травня. І про Савету Коштанюкову. Згадав, що Савета Демидова казала: «А я рак-неборак, як вкушу, то буде знак». Так про Петра Рачка казала, коли картоплю в Люсі садили і обідали. А вона пильно за столом подивилася на Петра, коли той однією рукою (другої нема) до опромінених усмішкою вуст у благісному передчутті чарочку підносив. І сказала.

А ще про одну Савету, якусь Каштанюкову, із села, вірніш, із Башти, мені сусідка-покійниця Мар’я розповідала.

Була та Савета серед бідних бідною. Мала колишню (за модою, мабуть, і за віком) сіру свитку, яку не скидала ні в будень, ні в свято, ні взимку, ні влітку – і свитка від цього вицвіла геть, аж збіліла. Така вже бідна, що нічим, ніяк було і податків сплатити, і поставкою з державою розрахуватись. Дійшло це аж до самого Воропаєва. Голові сказав Воропаєв, щоб запросив Савету до сільради.

Спекотного літнього дня, пожнивного (у пізні жнива тобто), возлежав Воропаєв у прохолодній сільраді на тапчані, коли зайшла туди у своїй свитині Савета.

– Скажи мені, Савето, чому ти з державою не розраховуєшся – ні податками, ні поставкою, – глянув Воропаєв скоса, як кіт, возлежачи іще.

– Скажу, – усілася на стільці кривоногому Савета. – Скажу. А тому я не сплачую і не розраховуюсь, що коли була цариця, то була широка спідниця, а коли прийшли поляки, то піднялась спідниця до с…ки, а як стала Савета, то – відкрита монета.

І розпахнула перед ним, до нього обернувшись тобто, свитку. А під свиткою нічого, тобто ніякої одежі більш, не було.

Звівся із тапчана Воропаєв і сказав голові:

– Виведи її. Вона не того…

А коли брав голова Савету за плечі, щоб вивести, то вона сказала:

– А мене виводити не треба, – я й сама піду.
18 травня. Суд судить… Мені Ганя М. минулого літа, коли товар пасла, розказувала. Судилися між собою двоє сусідів. Один з них був коваль, і приніс до судді сокиру добру (звичайно, до суду ще). А другий – привів вгодованого бичка. І от іде суд. Один із сусідів і каже на суді, щоб судія чув:

– Суд судіт, як топор рубіть.

А другий каже:

– Нєт. Суд ідьот, як бик ведьот.

Оте згадалося мені недавно за таких от обставин. Сподіваючись потаємно надати справі (не так уже й цілковито особистій) відраднішого імпульсу, я приніс в одне місце, з мотивів і приятелювання, пляшку «Столичної», із закруткою, – за 10.20. Так вона сяяла і закрутка, і пляшка, і вміст. Але… там було і спирту досхочу, і шинка на блясі із Слобожанщини, шинка смаку незрівнянного. І моя пляшка геть зблідла, сирітливо стояла на краю стола. При мені її і не розкорковували. Потреби не було. Але за інших обставин і простенька чверточка ізумрудом засіяти може.

От подумав – і знов ластівки прилетіли. Двоє. Лагідно так політали, двір звеселивши.

«І спочив та й умер Авраам у старощах добрих, старий і нажившись. І він прилучився до своєї рідні» (Буття, 25, в. 8, стор. 36).
19 травня. Порвалась золота нитка єднання… Здається, в «Новом мире», у спогадах Наймана про Анну Ахматову я читав, що теперішніх 70-80-літніх бабусь ніяк не можна зрівняти з тими, що були по Жовтневій революції. Як стоїчно й інтелігентно вони зносили раптові, несподівані обороти долі і непередбачувані випробування.

Але і мої спостереження тут співпадають.

Кошару для сотні молодих теличок загородили майже побіля самої Батькової хати. Одне питання, що найкращі колись землі сплюндровано внаслідок немудрого, може, й злочинного господарювання, в пустирище по суті перетворено, у пасовисько вже. Інше, ближче – що місце для кошари найнезручніше з усіх точок зору. Корчі й посадки поруч, і сторож нічний за вовків непокоїться, водопій – грузявина, і телята вже грузнуть, край, а не центр пасовища і, на другий край переходячи, стадо не випасатиме траву, а більш толочитиме.

Сусідові Семенові вісімдесятий – він з 1910 року. Сидимо біля кошари, яку городять. І я кажу, що місце тут для кошари найнезручніше, а для мене то й зовсім – погедзившись, телята бігтимуть просто на город і у двір.

– І хто так розпорядився, хто місце вибирав?

– Сам голова, – щиро сміється Семен, усім лицем сміється лукаво і я бачу, що лице його справді уже старече, змаліле. – Він не дурний, і його не вчити, де вибирати. Подумати тільки, щоб Холопи, звідки колись тільки в милостину ходили, а таких двох людей дали. Це наш голова, уже десять літ колгосп веде, і батюшка Матвій. Я, правда, рідко в церкві буваю. Але якось був, то так говорить, ну, й говорить. Колись слухав я, прокурор говорив, шпарко, і то в бомагу загляне, як втомиться, а Матвієві бомага вже не треба.

Семен знову щиро сміється усім лицем:

– Так що голова не дурний. О, ні. Він знає, де місце для кошари вибирати.

А й справді. Мабуть, ні Семен, ні голова не настільки наївні чи простакуваті, щоб не знали, що від кошари найбільший клопіт і зло будуть спричинені мені. Можливо, саме ця обставина і спричинила не тільки вибір місця, а й доцільність самої кошари.

І опромінене наскрізь лукавинками старече лице Семенове, коли ним усім він сміється, виказує цю глибоку, всім єством усвідомленість. Такий щирий сміх, такі посмішки.

І тут я згадую чи не всіх хуторян старих, що народилися ще в кінці минулого, чи на самому початку нинішнього віку (1902, 1904 рр.) – і Батько наші, і хрещений батько Денис, і Михаїл, й Іван, і Аврам, і Василь, і ще й ще, чиї постаті уже за далиною, а обличчя чиї з глибини простору бачаться. Мені ще бачаться, а поколінням грядущим вже мо’ й не бачитимуться. Отак дивляться вони усі на мене у цю мить, коли пишу, і я дивлюсь на них. Різні вони були. Сварилися за межі, приховували одне від одного таємниці господарювання у нові часи, крали в колгоспі, не підпускали чужої худоби до хат, декотрі до конокрадства прилучалися, чи пособництва у конокрадстві. І я бачу це, чи домальовую в уяві. Я дивлюсь в їхні обличчя, довго дивлюсь, але допустити, уявити не можу, щоб хтось із них так щиро, усім лицем старечим, усім єством своїм сміявся від вчиненого зла, і господарського також, від спричиненого чийсь душі болю. Без потреби, без доцільності предметної. Я усвідомлюю це. Страшно це усвідомлювати.

Але понад усе душа моя опечалена, душа огірчена, чи у грядущих поколінь, хоч у когось із цих поколінь зблиснуть імпульси усвідомлення, який водорозділ між поколіннями повстав, як золоту нитку поступальності перервано. Яка незворотність, неоновлюваність і невідновлюваність ось у цьому моменті учинилася!


22 травня. Пастушковий мотив. Кілька днів я в тривозі, що телятка ті, пастухи ті більш сплюндрують, потопчуть обійстя, цей єдиний на край наш затишний осідок, що у багатьох викликає одночасно, рівночасно, вірніш, як подивування, так і похіть нестримну усе те піддати руйнації моментально. І гадки не допускаючи, яких це від мене, а ще й від Батька зусиль, а більше хвилювань душевних коштувало, оцей куточок уберегти від руйнації, від очей завидющих, розростаюче зло випромінюючих.

Я заганяв і навіть пас телятка у вистигаючій травневій тепліні. Щедре, золоте сонце усі соки зелені знуртувало, і буйність життя повстала несказанним розмаїттям, повнотою і гармонією, розкішшю, серцем і розумом незбагненною, вистигаючи. Що одна лиш високість, небесна глубінь та ясність і відчутна і запам’ятлива. І ти розчиняєшся в них. І телятка побіля. І пастушок ти.

Це бо першооснова буття, либонь. Смислу його, і краси його, і Краси вічної. Це витоки усього сущого. І над низьким небом нашого бідного ще на барви краю, що прилягає до північних небосхилів, де лиш море зелені прозорої, молодої неосяжне, в моїй уяві отепер краї далекі, східні, полуденні. З узвишшями і високим небом, постають. Краї, де Дух зароджувався, вистоювався, сили набираючи, розлягався, а то нестримно прошкував увсібіч. Це Ніцше у своїй дистильованій філософії обирав ті високі місця під своєрідні заповідники – санаторії для формування досконалої особистості.

Це висока і мо’ найперша художність там з’являлася, вистоювалась і застигала ще до античності. І усвідомлювалась. Але і там навіть пастуший мотив – чи не найвражальніший. І цар Давид – пастушок. І оті переливи у східних мельодіях, що вражали мене цеї зими на концерті єврейського фольклорного театру у Києві. Звідти те все.

Я ще згадую, як років 15–17 тому дивився якийсь грецький фільм у Києві. Я вже зовсім не пам’ятаю ані сюжету, ані дії, але знаю, що під таким сильним враженням ходив тоді цілий день. Там – такі виразні пастуші мотиви, високе небо, наскрізна ясність, повсюдне проникнення античності, і осяжне природне кохання двох молодих людей. Але я зовсім забув той фільм. Спогади настрою тривкіші, чи триваліші за спогади зору.

Я також ще згадую, як хтось розказував мені, що розніжені англійські леді, із геть зіпсутою психікою ідуть на якийсь час пасти товар – і це діє на них зціляюче.

Я цілий погідний травневий ранок стою з кийком біля теляток, тривожачись уберегти Батькове обійстя від руйнації. І добре стає мені. Думки пливуть у супокої, і м’якшає, повнотою наливається сутність моя. Я вже спостерігаю за поведінкою телят, цих безмовних, але гарних істот. Але тут налітають законні пастухи, гамселять тварин великими киями, до кошари заганяючи, – і у них (пастухів) від похітливості вуста перекошуються.
24 травня. Ластівки у хаті. «Бувало, що вдень з’їдала мене спекота, а вночі паморозь, а мій сон мандрував від моїх очей». (Буття, 31, в. 40, стор. 46-47).

Учора я пішов на город нащипати пір’я зеленого з цибулі, залишивши хатні й сінешні двері відчинені. Я приходжу (заходжу) в хату із пір’ям зеленим у руці, а мене подив зустрічає. На жердинці, що уздовж груби, угорі підвішена для розвішування лахманок, щоб просушувати, чи ще чогось, двоє ластівок сидять. На мене дивляться, як приятелі, як давні знайомі. Унизу під ними на полику цвіт із глоду просушується, сохне. Я позираю на нього (на цвіт просушуваний), а то й на ластівок угорі під стелею, що сумирненько сидять. І добре їм, наче прихисток, оселю віднайдено. А думка запобіжна мені іде: треба газетою чи шматкою якою зверху цвіт глоду просушуваний накрити, бо ластівки обкаляють його. Хочу зробити так, але боюся: сколихну спокій ластівчинин. Зло бо яке це, настрій чийсь сколихнути, потривожити. Настрій бо звиш, з небес дається, світовою сукупністю навіюється. І настрій птаха також, напевне. Це воюючі тільки про настрій чийсь не думають, до основ його сколихуючи, шматуючи, що у формі такій, уподібненій, він (настрій) не може уже зібратися, вистоятися через роки і століття навіть.

І я не накриваю просушуваний цвіт глоду ні газетою, ані шматкою якою, щоб ластівок не потривожити. Я сідаю до столу і снідати починаю. Озираюсь час від часу на птахів, а вони сидять сумирненько на жердині у куточку і на мене дивляться, інколи голівки свої перебакирюючи убік. Пильненько так. Дав би і їм їсти, як би знав, що та якби їли.

А потім ластівки вже й на другий край жердини перелітати стали. Не сидітися почало їм. Хоч і двері прочинені, хоч і вікна, а все-таки не те, що надворі – там світла більше. Чи не настав той момент, коли ластівки відчули себе у хаті, як у темниці. Та й звуки птаства крізь двері прочинені та вікна крізь (шибки тобто) долітають. І стали (почали) мої птахи літати по хаті, до вікон (шибок) освітлених прямуючи усе, але горою усе. Тоді і я устав з-за столу і помахами рук почав спрямовувати їх у прочинені хатні й сінешні двері. А вони й не догадувалися вилетіти отак. Політавши трохи по хаті, чіплялися лапками за примурок, за комин, за стіни навіть, віднаходячи ураз опертя. А то знову сідали на жердину, але вже потривожені. А я ставав у дверному ясному отворі і рукою заманював, що ось тут вихід, сюдою і вилетіти можна. Та птахи мови моєї не розуміли. Знову зачинали літати, і я знову, безпорадний, марне намагався вказати їм шлях. І ловити та випускати отак не хотілося, і старань та нетерпеливості їхньої було жаль.

І я надумав: ось піду я на город червоні буряки полоти, а двері прочинені зоставлю, і нехай собі як хочуть, здогадуються, як і вибратись з неволі. Іду я стежкою на город, і мені «співає стежка на город». Полю, прориваю червоні буряки, що й за ластівок забуваю трохи. Не довго там і був. Мо’ хвилин десять, у хату навідуюсь, а ластівок нема.

І тоді я згадав, провинно відчув, що даремне, мабуть, минулого літа виганяв ластівок з гнізда у сінях, від’їжджаючи тривожачись, що не матимуть вони кудою вилетіти і про отвір на горищі не здогадаються. А може, вони про той отвір ще раніш, ще як гніздо починали мурувати, уже знали. Отож, не нам птахів вчити, як на цім світі жити треба.

А тепер ось і таке ще думаю, а мо’ то Батько з Матір’ю до мене у гості в свою хату прилітали погідного травневого ранку, до синочка свого найменшого, самітного, що талану і долі йому в окресленнях народу, часу і місця осідку свого не вділилося.

Я і раніше думав інколи отак. Якщо душі наших хуторян мають змогу збиратися докупи та літати, то така ось розмова поміж ними відбувається:

– А куди полетимо сьогодні, Іване? В якому райському куточку спочити зупинимось? – запитують Мирон, Аврам, Герасим і Йван.

– А куди ж летіти нам, як не до мене, бо де ще є такий райський куточок, що і тепер зостався такий майже, як і був, коли ми хазяйнували, – відказують Батько. – Ваших бо ні хат, ні обор, ні садків уже нема.

І летять, прилітають вони.

– А куди подамося сьогодні, Яринко? В якому куточку і погомонимо, як колись бувало? – запитують і Мар’я, і Лександра, і Густина.

– А куди ж би ще, як не до мене? – кажуть Мати. – Ваших городів давно нема, по ваших городах корови пасуться.

І летять, прилітають вони.

Уявляю я, як то добре, коли Батькові-Матері є щось комусь запропонувати, є чим когось пригостити.

Отаке вигадалося, намислилося мені. А якби й було так, то не жаль вже і безцільних десятилітніх майже зусиль самотужки змарнованих, щоб затримати руйнацію цього родинного спадку. Може, хоч таким чином мій синівський обов’язок хоч трохи сповниться, а провини, непослух булий перед Батьком-Матір’ю хоч трохи згладяться.

Записав оце, надвір вийшов, побачив нові дірки у стрісі, що їх щури попроїдали. Неодмінно ж потече! І відчуття розпачу, беззахисності, незахищеності, і що робить, геть відсторонили усілякі інші відчуття і розмірковування. Домамонтові відчуття. Тобто домамонтового періоду, для особини беззахисно незахищеного. І вік наш аж куди цивілізований.

(Записано між 9-ою і 11-ою годиною ранку, після короткого читання, коли до їжі та суттєвих господарських клопотів не приступав, хоча і тяжіли вони надо мною уже підсвідомо).



24 травня. Травневі приморозки. Уночі між 22 і 23-м травням паморозь була. Цікаво, і років десять тому уночі між цими числами, здається, паморозь була. Я пам’ятаю: мали картоплю садити, коней на ніч привели, я пас їх, ішов по траві, а вона шурхотіла, як папір, шелестячий, чи шкуратяне щось.

Іще цікаво, дивився сьогодні: квасоля, гарбузи, навіть картопля десь-десь попримерзали. Але місцями тільки. Чи паморозь так нерівно, місцями тільки, спадала, чи рослини деякі силу спротиву більшу мають?

Ще пам’ятаю: темінь тієї ночі травневої з молодою зеленню травневою, зливалася. І навіть зблизька розрізнити не міг: кущ то, чи кінь. Підходив ближче: кінь. Отак цілу ніч протривожився. Коні у кущі перетворювалися, як наблизишся. А то щось віддалене кущем уявлялося, коли ж наблизишся: кінь стоїть, чудно так. Бо й коні на місці тоді не стояли.
27 травня. А ластівки літають… Ластівки іще до хати прилітають. Політають, політають радісно і лагідно угору-вниз надворі скрізь, над хатою і клунею і відлетять. А в хату ще більш не залітали.
27 травня. Краса буття. Надвечір кілька днів тому із села повертався. Тихо і ясність така скрізь неймовірна, свідомістю власною неосягненна розлита, вистигаюча. Садки і зело проростаюче, хати у садках, ліси, корови на пасовиську застиглі наче, а як і рухаються, то рух той їхній наче застиглий. Благість. У серці, на душі благість невимірна. І здається, що ясність, прозорість загусаюча, і благість ця ізгори десь ллється, із небес, а донизу, до землі наближаючись, зупиняється, вистигає. Уявляю. У високих соснах, у верхах високих сосон, що корою проти призахідного сонця золотяться, цей мент, ця ясність, прозорість ця і благість концентруються, загусають, частково осягаються. Ось у мить оцю, коли я із села на хутір до Батькової хати повертаюся, іду. У верхах високих сосон на Вовковому хуторі, у дитинстві, коли шукав я там зниклу кудись корову, і боявся до хутора, до хат Вовкових наблизитись. На Сирці у Києві, звідки Трушеві сосни розрослися. У Бухарі, у смерканні раптовому весни 1964 року, із пустелі виринаючого, і розливалося аж за малиновий небосхил, аж за пустелю, до Авіценни. Щось схоже травневого ранку 1974 року над шовковицями вистоювалося, загусало у Ташаузі. Частки розрізнені всесвітової свідомості (Sinn). А мо’ концентрація її. Художність. Справді «Нет в мире ничего прекрасней бытия» (М. Заболоцький). О, Отче, як і оцінити дарунки твої, коли свідомість наша іще не може прийняти (осягнути) їх, а що вже і як ціну їм скласти!
27 травня. Марива ночі. Інколи у сні, в напівсні, мені з’являються каламбури чи сумбури, чи ще щось таке. Вони пам’ятаються іще, коли пробуджуєшся, але потім і зникають, забуваються. Сьогодні, наприклад, отаке приблизно вертілося, наверталося: «Утешение (успеху) общественность в вину ставит, утешение (успеха) без лжи немыслимы (недействительны)». А кілька років тому наче звучав у сні (напівсні) мені голос Олександра Твардовського: «Дети мои! Сытыми, битыми или голодными, не оставьте (не забудьте) меня». Але і до цих пір не забулося, пам’ятається.

(Записано між 9-ю і 11-ю годиною ранку, коли до їжі і господарських клопотів не приступав, у настрої доброму відносно, у стані активному).


12 червня. І знов у сні чи напівсні мені щось отак провертілося сьогодні? «Дилетантизм – се дух, що стримує рух, поворот мислі».
12 червня. Пейзажі повторюються. У дорозі було, у вагоні ушвидшеного московського потягу, десь за Здолбуновим дивився за вікно, уперед сидячи. І зір мій раптом обійняв елегійну картину, що аж серце від несподіванки перед з’явленою красою здригнулося.

Півколом узвишшя угору уставали, хвилеподібно, по узвишшях все ліси, кущі зеленіли, манливо аж угору, на вершечки. А внизу ставок чи озерце синіло, може, гладінь озерна углиб просторовості упиралася і губилася десь-то там унизу поміж хвилеподібними узвишшями, з-поміж зелені молодої удалині уже наче зблискуючи. Романтично зблискуючи.

І згадав я раптом і подумав, що десь-то я вже бачив щось таке, що схожі пейзажі бувають і повторюються (у мініатюрі також).

Восени 1961 року бачив, спостерігав я щось схоже в Закарпатті, в Карпатах. Величніше, пишніше тільки. А ще раніш, восени 1958 року, на Уралі, і по узвишшях тоді там берези золотіли, в листя золоте тобто вбрані вже були, листям золотим вже осипалися, а унизу в озерцях вода синіла, темнотою углибінь загусаючи.

У серпні 1964 року в Киргизії. Але озера там ще пишніш у спекоті манливі, а по згір’ю, по горах уже – цілі сади яблуневі, горіхові сади, і алича. У тих озерах ми купалися. І думав я тоді, на березі озера того лежачи і в небо бездонне дивлячись, що ув озері все відбивалося, думав я тоді, ох, як же це і далеко від дому.

Ще мелькнув схожий пейзаж десь аж у Примор’ї, коли я без перепустки на те прямував до Владивостока у вересні ранньому того ж 1964 року. Знічений, що без перепустки, стояв і за вікно вагонове дивився. Вранішня похмурість дощиком моросилася. І от раптом виникнуло озерце і узвишшя півколом, лісом усіяні. Похмуре, щоправда, усе, подихом недалекого моря-океану обвіяне, але таке ж…

А то ще пам’ять моя видобуває, як під Києвом десь у серпні похмурому 1969 року, у стані тяжкому, уражений найтяжчою недугою, що паралізувала здатність сприймати красу, теж дивився я крізь вікно вагонове десь біля Василькова чи ще десь-то під Києвом, у безсистемі настроїв і думок, і бачив отой схожий пейзаж. У стані наскрізь хворобливому. Він і відбився невиразно. Ще тоді, здається, я тримав у руках маленьку книжечку прислів’їв якогось заграничного народу. Книжечку ту, здається, упорядкував Іван Дзюба. І це запам’яталося виразніш, аніж щось із тієї книжечки, із світа дооколишнього взагалі. Можливо, тому що з іменем автора тоді пов’язаний був суспільний, громадський конфлікт, цебто суспільно-громадське протистояння, вірніш. І отся причина тиснула на мої хворі, зболені мізки, виявляється, відчутніше, аніж щось інше зі світа.

І згадую, думаю тепер я, що схожі пейзажі повторюються (інколи у мініатюрі також).


13 червня. Мова ластівок. Я вчора сидів під хлівом до півдня лицем, а ластівочка одна упритул майже до мого лиця наблизилась хутенько, раптово, наче для привітання, для поцілунку наче.

Вони удвох, обоє, учора і сьогодні уже все залітають у старе кубельце, з якого я колись-то, минулого літа вигнав їх, від’їжджаючи (відходячи, вірніш), у дорогу. Долі яєчко давнє, усохле лежало. Мабуть, вони викинули. Може, вони облюбували оце гніздо на теперішнє літо. Бо усе літають. Перед дверима сінешніми гіллями в’язок розпростерся. От вони на гіллячці одній сідають, і дивляться, тендітні, граціозні такі. А то ще говорять, щебечуть, зговорюють щось до мене, коли я в сінях сиджу на ослінчику, «Сонячну машину» чи Біблію читаю. Ганять, може, що заважаю я їм вільно залітати на кубельце. І я вже не затримуюсь довше, а йду у хату.

Глянув на гілку, де вони сідають, а вона (гілка) гладенька – листу на ній тобто нема, на вершечку тільки. Самі, мабуть, ластівки лист той і позривали, це щоб сідати, сидіти було зручніше.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка