Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка20/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.55 Mb.
ТипКнига
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   30

Найкоротше оповідання. У студентські роки у Львові. Був у нас викладач Василь Ілліч Півторадні. Він знав багатьох літераторів українських, які у 30-х роках репресовані були. Зустрічався з ними. Найчастіш, часто Олексу Влизька згадував. Але не в тім річ. Так от той Василь Повторадні розказував іще якось нам, що колись то в Америці було оголошено конкурс на найкоротше оповідання. І першою премією було відзначено оповідання приблизно отакого змісту.

У вагоні поїзда. В тамбурі розмовляють двоє. Один каже:

– Привидів нема.

Другий до першого заперечувально:

– Ви так гадаєте?

І щез.
25 березня. Кінська проблема. Іще з отим Василем Півторадні отака запам’ятлива придибенція лучилася була.

Був у нас студент Олесь Плема. Він на наш курс звідкісь то прийшов був, як і Світлана Волошина.

І от прийшов той студент Олесь Плема до викладача Василя Півторадні іспит складати. А жодного питання і не знав. А говорити щось треба. І тоді каже Олесь Плема:

– Що не кажіть, Василь Ілліч, а Маркс великий чоловік був…

Василь Півторадні зирк на нього поверх окулярів і каже:

– Студент Плема! Я вам «двійку» поставлю…

Але це не протверезило студента Олеся Плему. Помовчавши якусь хвилину, він і далі каже:

– А все-таки, що не кажіть, Василь Ілліч, а Маркс великий чоловік був…

– Студент Плема! Я вам «двійку» поставлю…

І так повторювалось іще кілька разів, поки викладач Василь Півторадні не поставив студентові Олесеві Племі «трійку».

Відтоді ходячим став серед нас каламбур: «Студент Плема і кінська проблема». Його, здається, пустив у світ Вадим Півторак, що на предметах російською мовою викладання узвичаєним було його прізвище, як «Полторак».


25 березня. Квіти так лагідно обнялись… Перед тим, як концерт і лекцію в планетарії слухати, я присів був у залі біля вікна. У довгій скриньці там квіти різні росли. Цвіли декотрі. Цікаво так, ґрунт один, а квіти різні. І так густо, лагідно так поміж собою переплелись, обнялись…
25 березня. Книжка вийшла. Я трохи примірників дістав. І вже десь до 30-и чоловікам переслав. Інтересно так. От відзначаю про себе, що уже вони одержали, одержать мали б за строками. І чи читають, проглядають. І що то думають. І чи щось напишуть мені. Цікаво так у думках все оте завважувать.
25 березня. Як важко узвичаєний напрямок думання змінить… Сестра моя спитала:

– А про що та книжка?

– Ну, ну… – помнявся я. – Ну, є, як церкву розкидали…

Один літератор-публіцист спитав мене, книжку цю в руках вертячи:

– А про що вона?

– Як тобі сказать…

– Одним словом скажи… Бо я поспішаю.

– Одним словом не можу сказать…



25 березня. За літнім часом. Від сьогоднішнього дня життя переведено на літній час, тобто на годину уперед.

Незвично. Незвичність уже в самому психологічному моменті події закладена. По радіо от чую. В Узбекистані вирішили не переводити на літній час, бо це погано на здоров’я впливає. І я от про те думаю. Справді, організм не безборонно адаптується до перемін. А згадую я нині Бухару. Як раптово червона заграва за містом у пустелі там з’являлася, і як раптово в літі сутеніть починало. І скільки поезії в тім було.


26 березня. Я спостерігаю цвіт абрикосів, слив… Уже кілька день я спостерігаю, як рано (у березні!) небувало абрикоси цвітуть, як зацвітають, то бруньки рожеві осібно кожна свою особистість виказують, а як зацвітуть, розцвітуться, то у однозначну білість зливаються.
26 березня. Літератори-верхолази. Мені Роман розказував про одного знайомого літератора (і я його знаю), котрий володів неймовірною жилавістю рук. Було це, діялося у 70-х роках, коли іще редакція журналу «Дніпро» містилася на 6-му поверсі шикарного сірого будинку купецького чи банкового під номером 10 на Хрещатику. Прекрасний дім і затишне місце для редакції. І я там випивав! А вечорами в карти грали, а хто і в шахи.

Так от після якої то пляшки, але коли чергова ще повненька майже на столі стояла, літератор той раптом щез за вікном самовільно. Виліз, можна сказать, із вікна. У захмелілої братії це й дивини особливої не викликало. Випивать, гутарить вони продовжували спокійно. Довгий час минув. Про зниклого за вікном і забули. Аж то вилазить щось із вікна розчиненого. Руки тремтять, посинілі.

– А де ти був? – питають.

– А я довкола будинку по карнізові обліз. А воно ж осінь, холодно уже, руки трохи попримерзли.



І вхопився дрижачими посинілими руками за пляшку, на дні лиш якої хилиталася рідина. А то ще вже один літератор мені сам розказував. Мешкає він на 11-му чи 12-му поверсі (забув я) нового письменницького будинку. Прийшли якось то вони із жінкою додому, може, із прогулянки по Володимирській гірці (я там їх обох якось бачив, прогулювалися вони). Прийшли, значить вони. Лап він по кишенях – ключа нема. Шморг вона до сумочки – нема. Він одразу до сусіда подзвонив, увійшли вони в помешкання сусідове. Він куртку шкіряну скинув, жінці на руки передав, а сам на балкон, і з балкона переступає, щоб лізти до свого вікна. Жінка хотіла посеред кімнати в обморок падати, але, знепритомнівши ледь, в коридор кинулася. По кутках напівтемних руки заломує. Але недовго і заломувала. Ураз двері помешкання їхнього ізсередини прочинилися, і чоловік посмішкою знепритомнілу дружину осяяв, до тями її повертаючи, до реальності щасливої.
27 березня. Ланцюговий пес перебудови… Я в газеті «Известия» прочитав на днях був звіт про пленум письменників Російської Федерації. І хтось то на тім пленумі сказав був про Коротича – «цепной пёс перестройки». Отак і сказав. Уже кілька день ходжу собі, а фраза незвичністю афористичною слух мій муляє.
27 березня. Який невибагливий я. Дещо із своєї одежі я пам’ятаю іще з дитинства. Я по пальцях можу перелічити, які в мене протягом тридцяти останніх років були верхні убори – пальто, куртки, позірно пригадую от, якої вони масті, де придбав котру одіж і скільки вона коштувала і за яких обставин, за скрути якої куплялася. Шубці і курточці моїм теперішнім відповідно 15 і 9 років. Дещо пам’ятаю я із взуття. Моїм теперішнім босоніжкам 15 років. Сорочці жовтій німецькій – 10. У ній я цілу зиму оцю проходив. І цілу зиму накладав я чорні, позшивані, правда, змалілі шкарпетки у співтоваристві з іншими. Їм 29 років. Їх подарували мені у 1961 році, коли я іще студентом був. Пам’ятний подарунок… Ніби прозиралось тоді, що через тридцять років шкарпеток не буде…
27 березня. Я такий стомлений, коли уранці прокидаюсь.

1 квітня. День такий ясний. День сьогодні такий ясний, випрозорений, хоч і прохолодний у прозорості своїй. Небо світле, тільки по окрайцях хмари вибілені постелились. Високість така, єдність світу в усім угадується і вочевидь повстає. В очі ріже світло ясне. Місто змаліле і чисте. Будинки висотні святково величні і змалілі, іграшкові наче. І ясні, ясні, прояснені. Як марево, як міраж, вікна, обриси їхні у випрозореній цій ясності всесвітовій. І згадується кадр із фільму про Ісуса, і писання згадується про те, що от явить він у миті ока велич міст усіх і славу їхню...
1 квітня. Молодик виклично холодний... Я із «вечора поезії Івана Драча» додому повертавсь. І за будинками високими серпик ясний місяця промайнув. В опівнічній стороні. І ріжки угору завернуті, що відро з водою не те, що не спаде, а дужка його посередині серпика аж зачепиться. Місяць на холод і бездощів’я. Жодна крапля з відра не проллється, як на серпику воно дужкою зачепиться...
1 квітня. Який сум огорнув мене, коли я із вечора поезії Івана Драча повертавсь. Такий сум тоді огорнув мене. Виступали актори і так стереотипно, артистично вірші читали. Артизм такий. І поет свої вірші читав про «ой-ой-єчки». І про Литву і литовську мову говорили, і про «Рух», і партію КПРС. Але ніхто, – ні актори, ні поет, – не згадали «Соняшник». І який сум тоді огорнув мене. Поглиблюване знецінення художності – сумна прикмета нашої доби.
1 квітня. Лукавий в різних лицях являється... Сьогодні я був у Д. і розповів йому, як мій рецензент казав, що він обікрав мене і пише роман про поневіряння літератора Кіндрата (мене) у застійні часи. При цім я додав був, що художність обікрасти практично важко, неможливо, бо вона повстає із цілої системи, що індивідуальністю зветься.

– А що ж, – сказав Д., пильно на мене поглянувши. – Якщо він напише, то ти вже про це писать не зможеш, бо таке вже буде видруковане його.

– Але ж його твір життя тоді не матиме.

– А йому плєвать – матиме чи не матиме. Йому аби роман про поневіряння літератора у застійні часи надрукувать.

Погано у мене на душі зробилося. Повний який маразм у художності! І тепер погано, коли додому повернувсь. Лукавий в різних лицях являється...
1 квітня. Братії стерегтись треба... Мені Павло, коли три роки тому я до нього рукопис приніс, казав був мені: «Це братія така: вона роман по частинах, по шматках розікрасти, рознести може. Стережись її...».

Справді, братії стерегтись треба. Але мене одне дивує. Чи справді такі немічні вони у художності, чи за душею чиєюсь полюють. Мені здається, за душею полюють. Їм не творчість художня потрібна. Вони убійники художності. Мета їхня – це убити в тобі художність, а оте обкрадання, про яке рецензент мій говорив – це засіб у досягненні мети. І не ради утвердження пише він роман, а мету знецінення, руйнації художності у такий спосіб переслідує. Але такі й на гак зачепити у туалеті власнім кого можуть.


1 квітня. Злодій ненавидить свого обікраденого... У мого рецензента з якогось то часу до мене лють неймовірна із’явилася, що в образи виливалась. Це як декому розказав, що він про мене (літератора Кіндрата, потерпілого у застійні часи) пише. Що ж, цілком природно. Злодій завжди ненавидить свого обікраденого, коли останній того розсекречує. Але Л. Л. теж люто мене зненавиділа, хоча я і не нагадував їй ані про віщо. А П. (однокурсник) внутрішньо радів із моїх невдач миттєвих, житейських, із відсторонення від літератури. Але коли я був почав у «Вітчизні» статті друкувать, це його зацікавило.
2 квітня. Який маразм у культурі! По радіо чую. Про театр передача, молода якась журналістка репортаж веде. Її я вже не раз чую. Вона так своєрідно в губах шепелявить. Лоскітливо, як на молодість. Але таке дике запитання: «А нужна ли вообще классика?» Це справді маразм у культурі, коли такі питання уголос лунають, з уст коли зриваються.
2 квітня. Лукавий наперед забігає... Коли реальність відселення у зв’язку з капітальним ремонтом будинку на Великій Житомирській полохливо заманячіла зблизька, то якось лежачи горілиць на постелі і у стелю, що сам її був і вибілив, у розколини у стелі численні, у плями на ній численні жовті дощові, а й снігові вдивляючись, я міркував був раз собі. Так я собі тоді міркував. Міркував я тоді ось про віщо. Коли відселятимуть, то знатимуть, що я упиратимусь, центра і чогось кращого вимагатиму. Звісно, й акції відповідні до мене ужиті будуть негайно. Які акції можуть бути? Я передбачав, що покрівлю над кімнатою здеруть, щоб мене затоплювало. І одразу ж узяв в універмазі 10 метрів білої целофанової плівки, щоб майно від води і себе укрить. І тут я не помилився. Покрівлю здерли іще аж за три роки до мого відселення. Я мізкував собі іще, але думка моя у межі пристойності упиралася. Не сягала далі. Все-таки інвалід, гадав собі.

І ніяк прикинути не міг, що виштовхають мене отак брутально, двері рубаючи і майно грабуючи. Зовсім брутально, до уваги не беручи моєї інвалідності, а може, і беручи, як факт беззахисності. Лукавий наперед забіг...

І от коли я до видання рукопис подав, то з рецензентом ізв’язався. І цілих три роки наші зустрічі (десятки, сотні їх тривали) – так тяжко до видання роман посувавсь. Як із тепер дивитись, то усе це штучним було – наперед відомо ж було, якщо загальна ситуація не зміниться – роман вийде. Але він (рецензент) до деталей усе про моє життя випитував. Я йому казав, що люблю рос. літературу. Він закликав до ненависті до євреїв. А я казав, що це антисемітизм, високо сам поціновуючи єврейську культуру, біблійні мотиви у ній. Гадав я собі, що вивудити чогось такого він з мене і не вивудить.

Аж то він каже:

– Я вас обікрав.

І прочитав, що про моє життя пише. А я й не сподівавсь. Не звідти напад грянув, звідки я боронивсь. Ізнов лукавий наперед забіг...



7 квітня. Такі ясні дні стояли... Стояли такі прозорі ясні дні, аж зорові світла того не ввібрати. Без окулярів темних (їх тепер зручних нема) у мене аж очі розболілись. Дні хмарні стали, а очі від ясного світла болять.
15 квітня. Це наче предки наші нам голоси свої подають... В нові теперішні часи у підземнім розгалуженім переході на Хрещатику біля Головної пошти кого тільки не побачиш, хто тільки не збирається там у передвечірні, у вечірні, у денні години інколи.

Якось примітив я кобзаря там вусатого статного, але темного, незрячого тобто. Так спокійно врівноважено на кобзі своїй він вигравав сумно у шапці чорній козацькій.

А одного разу в закапелку переходу підземного розгалуженого вони удвох примостилися. Кобзар із кобзою своєю сидів на стільчику. Кобза його у пристрій бляшаний біло упиралася спеціальний, щоб ногу не муляла. А товариш в окулярах із кийочком обіч стояв, більш жебрацтво, аніж каліцтво, своє виказуючи, демонструючи. Кобзар більш каліцтво, аніж жебрацтво виказував.

А люди від них округ стояли, коло своєю присутністю витворивши. І я поміж ними серед них став.

І от заграли вони – кобзар і товариш його – і заспівали. Сумно так заграли, і ще сумніш заспівали.

Пісню вони заспівали про січового стрільця, що загинув. І не діждеться його вже молода дівчина, і мати не діждеться. Знайома, уже чута пісня про січового стрільця. І про землю сиру, здається. Але це була нова, власне кобзарева варіація відомої пісні. А він і нагадав нам про це, здається, перш ніж співати і грати вони почали.

І от грають вони, і співають. А народ дивиться на них і слухає. І в грі тій, у співові тім, у варіації тій новій кобзаревій пісні відомої про стрільця січового стільки суму і печалі проривалося і на мене, на людей, мабуть, й інших, що у колі стояли, ішло, нагорталося, що і не передати ні настроїв отих, ані моменту того. Словом того не передати, і нічим іншим його не виразити. Така печаль густа із глибини віків минулих очі мої зволожила. Поглянув я на людей і побачив: очі їхні також зволожені, обличчя в одностайності занімілі. На кобзаря і товариша його ізнов погляд перевів. І здалось мені раптом, що це предки наші ось післанців своїх із світу свого далекого уже, нам іще думкою не осяжного і недосяжного, у підземний перехід послали, спровадили, щоб сумну долю народну нашу нам іще раз так вражаюче печально нагадати, щоб заставити нас іще раз (може, востаннє) замислитись.

А коли пісня скінчилася, я першим поніс до сумочки, що біля правої ноги кобзаревої, монети. І як дзенькнули вони у сумочці, так іще й інші люди, усі майже із кола, щось да несли – хто копійки, а хто і паперові. Так добре було мені у цім моменті свою місійність переживать. А настрій печалі глибокої історичної розвіюватись почав, як уже від Хрещатика у тролейбусі від’їхав.

А якось у підземнім переході я іще молодого співака бачив у співі своїм народнім, і теж була мене печаль історична густо огорнула. А то іще я там жебраків був позустрів, які так виразно своє жебрацтво національне виказували усією сутністю постави і натури своєї. І подумав був я тоді: яке виразне національно у нас жебрацтво. І як вписується воно в контекст нашої історичної долі.
16 квітня. І рідність Батькової хати наблизилась... Із вікна автобуса іздалеку крізь дерева галуззям іще чорні я побачив: стіна блідо вицвіло біла давно немазана (небілена) Батькової хати засвітилася. І так ушвидчено старіюче серце моє забилось, так душа від хвилювання дрібно заносилась. Як до хати підходив, то полегшено завважив, що вікна й двері іще цілі ізнадвору. А як у хату увійшов, то невимовна вдячність Богові, що от іще одну зиму Батькова хата мене дожидалася, молитвою із мене проступила. У молитві зосереджений, я стояв біля столу, а ліве око моє книжечку вихопило, що її випадком зосені на лаві заставив: «Майк Йогансен». І рідність Батькової хати до мене наближалася, почуття мої старіючі розпростирала.
16 квітня. Петро із місциною попрощатись хотів... Помер Петро Рачок однорукий, що по сусідству в Люсі у приймах років 22 був. Останню зиму він уже в Люсі не перебував, а в селі у дочки зимував.

Я на похорони ходив. І там мені розказували, що коли Петро свій кінець десь-то уздрів перед собою, коли безвихідь щільно стиснула його, то просивсь він, щоб повезли його із місциною, де 22 роки в приймах перебував, попрощатися. І подумав я, яка ж і благословенна до життя наша місцина, коли, відходячи, ні о чім не просить людина, а тільки щоб із місциною попрощатися.


16 квітня. Крашанки у суботу перед Великоднем подивування викликали... У Передвеликодню суботу малий Сергійко побачив крашанки і подивувався – усмішка подиву ояснила його лице. А потім він став до рота крашанку підносити, щоб їсти. Йому облупили одне яєчко, але біле він не став його їсти. А усе до рота крашанку підносив, щоб надкусити її своїми зубцями, що ледве пробивалися. Йому лише один рік. Але він уже вважає: те, що для ока гарне, має і на смак приємним бути.
16 квітня. І став поміж ними свідком хлопчик... Остудилася за зиму хата. Уже другий тиждень я щодня протоплюю удень в грубі, а ночувати їду в село до сестри, починаючи уже набридати їм після третього дня. Якось уранці, коли я на розі біля Левка у селі дожидався автобуса на хутір, іще двоє чоловіків тут стояли. Один чорний з лиця старіший, а котрий з лиця червоний – молодший. Кудись-то вони і собі їхати намір мали – на Голубне.

А потім Іван безрукий (тобто без однієї руки тільки) підійшов і привітався зо мною. Незнайомець же, котрий з лиця червоний, до Івана помаленьку і собі підступив і каже неголосно:

– Разом у лікарні лежали, пам’ятаєте?

– У лікарні? – подивувався Іван, – в якій лікарні? Не було такого.

– А з рукою, в Березному, як руку Вам відрізали? Як відірвало на фабриці Вам руку?

– Е-е! Коли то було, – подивувався Іван, – у 49-му році.

І скептичний промінь прошмигнув його лицем. Він обмацуючи, роздивлявся пильніш червоне молоде іще лице незнайомця, вік його приблизний собі у здогадах прикидаючи.

Тут і я до розмови долучивсь:

– Не могло цього у 49-му іще бути.

Незнайомець доконував нас своєю невідпорністю:

– Могло і було. Я 1938-го року. І в 49-му році лежав у лікарні в Березному від простуди.

Помовчавши, до Івана лиш ізнов:

– Як Ви отут на ваговій були, то коли я не проїжджав у Прислуч додому ізвідкіля б то не було, то завжди і Вас згадував.

Проте і цей доказ переконував Івана слабо, вірніш, не повністю. І тоді незнайомець червоний з лиця тузовий доказ спогадав:

– А хлопчика, що у нього дірка в сідничці була, пам’єтаєте?

– А хлопчика пам’ятаю... – аж засвітилося доконаною переконливістю Івана безрукого лице.

І лице незнайомця червоне переможно засіяло упевнено.

І потім так поріднено довірливо згадували вони подію більш як сорокарічної давності. Як малого іще хлопчика, може, і не підлітка навіть хтось-то жорстокий у той жорстокий час вдарив чоботом іззаду у праву сідничку. І куди удар прийшовся, там м’ясо від кістки відбилося. І ямка у тім місці глибока витворилася. І не було тому хлопчикові ліку, не загоювалася його рана, не приростало м’ясо до кістки, і тяжко тоді страждав він, мучився.

Спогад із пам’яті спливав, обличчя їхні від зморщок розпростовував, углибінь минулого ведучи, провадячи. Хлопчик поміж ними свідком довіри повстав. Тепло довіри співчуттям розросталося.

– А цікаво, чи живий той хлопчик тепер...

– А й справді цікаво, чи видужав тоді той хлопчик, а мо’ помер...

Душа хлопчика витала поміж ними і серед нас, поранкову світлість випрозорюючи.


16 квітня. Молодик заповів нам холод і бездощів’я... Як і передчував я, молодик опівнічний ріжками угору заповів нам бездощів’я і холод на цілий місяць.
16 квітня. Так насторожено увечері темно навесні, коли місяця на небі уже й іще нема. Така густа ця темінь, провокуюча вступити десь у ямку, в текучий молодо пахнучий гній під хлівом.
16 квітня. Так ясно на хуторі поодинокі біло вибілені хати світяться. У Передвеликодні вітрові прохолодні дні так ясно поодинокі біло вибілені святково хати поміж галуззям чорним дерев просвічувалися.
16 квітня. Якими мізерними наші повсякденні пристрасті й турботи перед вічністю видаються... Коли я стояв у капличці на цвинтарі, а по Петрові панахиду відправляли, і крізь двері прочинені призахідне сонце спокійне капличку і лице Петрове осявало, я раптом так піднесено високо відчув, якими дрібними мізерними наші повсякденні пристрасті й турботи перед знаком вічності видаються...
16 квітня. Так швидко із землі рослинка проросла... Надвечір я висіяв у баночці бляшаній помідори, і поїхав ночувати в село. Уранці наступного дня приїжджаю додому. Дивлюсь: аж рослинка мала із банки, де вчора надвечір лиш грунт щільно чорнів, проросла. Стебельце тоненьке, а угору від грунту відбилася височенько – на сантиметр, а мо’ й більш.
16 квітня. Мої ворони сиві мене не забувають. Років з десять, а то й більш біля нашої хати ворони сиві кублилися – то на вербі, а то на березі. Шуляки інколи з Борка налітали і малих з гнізда витягували.

Весна цього року рання, і як на її хід, то я запізно приїхав. Іздалеку ще помітив, завважив, що кубло ні на вербі, ані на березі не чорніє. Але як став я обійстя обходити, обглядать, дивлюсь – і ворони (двоє) на мене з плоту дивляться. Вітають, може. Схоже, що вони у Палажки покублилися – в її садку на яблуні гніздо велике чорніє. Хоча і низько.

Відтоді, ось уже тиждень, ворони щодня до мене прилітають. Досить у хаті засидітись, як думка отака, передчуття напливає – а чи нема когось-то у дворі. Виходжу. Є. Ворона сива, або й дві, із плоту, що побіля дверей, злітають. А то віддалік на плотові сидять і на двері сінешні, на вікна дивляться. Мої ворони сиві мене не забувають.
16 квітня. Мур на церкві благість випромінює... На місці зірваної 1963 року церкви в селі нову церкву зводять. За зиму уже й рами вікон і дверей вмурували. Як очікував там я, коли Петра на цвинтар везтимуть, то вдивлявся у мур висихаючий цей. І таке осяяння на мене найшло, що от мур цей благість уже випромінює.
17 квітня. Наш ліс уже великий, як справжній... Коли посадка була малою іще, то так віддалено від Микитиної хати вона темніла, синіла коли. І хата високо возносилася над стіною змалілою хвойника. Але от хвойник угору за останні роки потягнувся, і хата змаліла. Стіна лісу темного звіддалеки до неї наблизилась. Уже верхи сосон над хатою. Справжній тобі ліс. І коли й нашу хату віддалеки десь, від шляху, дивишся, то здається, що до лісу вона зовсім близько присунулась, а чи ліс упритул майже підступив до неї. Романтична картина така витворилася – хата, і поблизу лісу.

А учора надвечір спохмурнілий я був вийшов за клуню. На край лісу дивлюсь, на пагорб, з якого ми у дитинстві саночками з’їжджали і з якого минулого літа був циган молодий у долину побіг, і кінь там заіржав був. Дивлюсь туди. Аж з долини на пагорб хтось збіг. І в темінь лісу синього ускочив. І погукав там для ока мого уже невидимий. А молода луна з лісу на простір вихопилася, як зі справжнього лісу. Так у справжньому лісі молоді повесняні луни відбиваються, і так виразно вони на простір вихоплюються.


17 квітня. А Тихін не хоче змінюватись ні перед яким лицем... Останнім часом я щораз частіш завважую, спостерігаю, як змінюються, інакшають люди. Змінюються зовнішньо, а мо’ й в душі щось переінакшується, перед лицем очевидності власної долі, перед лицем часу, перед лицем випадку, перед лицем апокаліптичних віянь нового тисячоліття.

От, схоже, тільки Тихін не змінюється. Як і щороку, цієї весни він першим вигнав свою худобу на пашу. І одразу ж повторюється знайома картина. Він ненароком мовби відстає собі і длубається десь далеченько від товару, а худоба прямує собі на нашу хату. Ось уже рогами і об пліт чухається, погоржуючи поламати його. Тихін знає, що худоба може наробити мені шкоди. (Це коли я і вдома, а якби мене вдома і не було), але не поспішає завертати. Пакість запрограмована в його натурі.

Два роки тому Тихона вдарив інфаркт. «Що за хвороба така, – каже він. – Робить нічого не можу, а от пить можу».

Проте, схоже, Тихін і не думає змінюватись, ані перед лицем власної хвороби, ані перед лицем часу і старості, ані перед лицем апокаліптичних віянь нового тисячоліття.



Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка