Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка19/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.55 Mb.
ТипКнига
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   30

1-ий, коли у Львові після Брюховицької тимчасової лікарні я розказав однокурсникові А. П. про пережите у закатвізованій хворобою свідомості, і він на третій день підійшов до мене і сказав:

– Ти таке тоді мені розказав, таке розказав… Знаєш, якщо ти не проти – я напишу про це оповідання.

Він, здається, і написав був таке оповідання. Забулося. Ізникло. Він і членом Спілки став. І книжки іще видавав. І начальником високим був. Але до мене доброзичливості не мав, у важкі дні життя мого матеріально не підтримав, як я о тім просив, хоч і міг. Зневажне ставлення до мене мав, а от слухати мене не проти був. Занотовувати, мабуть, любив. А що ж. І така природа творчості існує. І заголовок до першої книжки – мій, але не за згодою моєю. Ще потім преса писала про мотиви плагіату у його творчості («чужеє оддавав в печать»).

Але не о тім річ. Мій душевний стан після цього. Отакий: як після зради в любові. Ти душу відкрив, щоб світові вона сіяла, і самому повноту світу переживаючи, бо багатство те усе в тобі не вміщається, переповнюється. А він украв, обікрав тебе, і усе те від світу під полу недолугості своєї словесної заховав. І жаль таких людей, але і сам себе після того опорожненим довгий час почуваєш, поки інші образи, сюжети, художності знаки поки інші значніші тебе із Всесвіту не заполонять, порожнини душевної поки і не заповнять.

Але за першим разом тоді у молодості все те минулося якось невідчутно безболісно. Післяуніверситетські шляхи розгалузили нас, і взаємовпливи скінчились.

Болісніш було з Л., коли вона мені написала і коли зустрілися ми, коли радив я їй, про що б і можна вірші писати, спостереження свої виказуючи. А вона ті спостереження мої на вірші переклала. І при чім люті листи, брутальні писала. При чім вимагала, щоб і я іще писав. Вона задихалась від відсутності впливів. Вампірка. Тоді я усе те довше і болючіш переживав, спорожненість моя внутрішня довше, триваліш заповнювалась. Се демон, люципер, антипод творчості, що світлі елементи й моменти художності пожирає.

Як правило, такі особини за відкритістю душі твоєї чигають, патрикують, душі своєї не виказуючи. Знекровлює їх лиш повний розрив із ними, стосунків тобто усіляких. Задихаються вони тоді, демон, люципер відступає. Се щось жахливе у психології творчості. На жаль, за моїми спостереженнями і з досвіду переживань моїх власних, воно в природі існує.

І ось випадок третій.

Він виявився рецензентом мого багатостраждального невдалого рукопису. І похвалив по рецензії, зі світовою класикою зіставивши. І розпитав, про що я пишу, що написав, і чи іще маю про віщо писати. Але в тому допитуванні запізніло прозиралося підступне щось. А й уникнути як його. На три роки довгих вимотувально жили розтягнулось видання мого роману 23-річної давності, що долю мою життєву перевернув мо’ так химерно. А останні фінішні три роки серед них чи не найтяжчі вимотувальністю своєю.

Десятки разів ми із ним зустрічались з приводу видання, і десятки разів він упевнював мене, що без нього видання ні на крок не посунулось би, не зреалізувалось би. Може, й так. Але не о тім от се річ. Річ о тім, що і так, і сяк він у деталях про моє життя, і хутірське, і міське вивідував. І я щиросердо розказував. І він хвалив мене, що душа моя чутлива й неординарна, до відкритості душевної заохочуюча. І було в тих розмовах усе – і судження про літературу, і про поспільність.

Аж одного разу він сказав мені, це коли ми про Ахматову й Гумільова говорили. Я припущення після прочитання віршів Гумільова висловив, що ось, може, Анна Ахматова і зросла на такім прекраснім ґрунті, на основі такій, як Гумільов. І тоді сказав він:

– А, знаєте, я вас обікрав.

На що я відповів:

– Я не маєтний, щоб мене можна було обікрасти, тобто нічого дорогоцінного, щоб красти, у мене нема.

Він пояснив, що річ не в тім, літературно він мене обікрав, конкретно ще, в чім, не пояснюючи, не роз’яснюючи.

А я сказав йому:

– А ви Гете обкрадайте.

– А при чім тут Гете? – чорні очі він звів.

– А при чім я.

Але я ще конкретно не міг прикинути, в чім тут річ. Хоч він мені і пояснював, що випадки літературного обкрадання існують, і той, у кого вкрадено, вже не творець, і не жилець, можна сказать. Ще на свою матір послався, що вона здатністю такою володіла, що нічого предметно комусь-то не спричиняла, а той хтось-то нихвіти почав.

Недобре й мені зробилось після такої розмови, не сказати, щоб одухотворено стало. І Гумільов раптом занизився у високій художності своїй.

Аж кілька місяців потому, улітку вже, під час чергової нашої зустрічі у справах моїх видавничих, він і прочитав мені уривок зі свого роману, де лицедіяти мав я, як літератор Кіндрат, що написав автобіографічний роман, був у психіатричній лікарні і т. д. При цьому він поспитався «чи етично це?», а також наголосив, що ось таким чином, тобто у романі його, я буду увічненим у житті і в будучності.

Я прослухав його читання. Мені стало незручно. Бо то був не я. Але деталі, розповіді справді мої. І якби я став писати про своє пережите, то після його роману хтось міг би дорікнути, що я повторююсь. Справді конфузна ситуація. Отож унаслідок «літературної творчості» чиєїсь став я відлученим від життя власного. Дива та й годі!

І перше, що я йому сказав:

– Це неетично!

Ми потім ще довго говорили, але переконать його не зміг. Я просив викинуть мене із книжки, повторюючи, щоб узяв він собі за правило «я такого не хочу даже вставить в книжку». Але він невблаганний виявився, кажучи, що без літератора Кіндрата не може бути його твір. Відстоюючи моє життя, як уже своє, характеризуючи його «воно ж таке дитинне». Жалкуючи, що він прочитав мені, і що це я вже можу його обікрасти.

Казав ще він мені, що герої усі його нещасні, знедолені. Але знаю я по ділах його (бачив) і зі слів, що страх як не переносить він усіх зневажених суспільно.

Справді конфузна ситуація. І зарадить чимось тут уже я безсилий. Він в раж увійшов. Це вже його, він невмолимий.

Яке відчуття у мене? Гидке. Гидкіш, ніж після перших двох випадків.

Отакі придибенції у психології творчості лучаються. Його ставлення до мене – ненависницьке. Я ж живий спростувальник його творчості. Тричі він люто образив мене, ні за віщо, ні про що обізвавши мене егоцентристом, жіноненависником і т. д.

Вихід. Якби я став щось писати із свого життя, то на те, що воно у нього описане, чи думки мої про літературу і народ ним узяті, звертати уваги не треба. Бути незалежним, пам’ятаючи, що найперше моє виправдання – признатись в усьому душею. Літературний твір – це ціла система, структура ціла, і вияв душі насамперед. Я сумніваюсь, сумнів у мене великий, щоб присутність мого життя без моєї згоди, силувана ось в розрізі отакім, надала його творові справжності. Актуальність теми – так, може й завважиться. Справжності не буде ніколи. У моєму розумінні художня творчість – це єднання з усім світом, це приналежність, відкритість мого серця усьому світові, це спільність, це, сказати б, де й автора уже нема. Це частка художньої свідомості, що до загального стримить.

І от маніпуляції такі, обкрадання, – у душі вони шрам полишають, спорожнюють душу на час якийсь – перспектив у психології художньої творчості вони не мають. Це витівки демона – ворога художньої творчості. Для творця, вони, на жаль, не безболісні. Це навіть не наслідування. Це гірше. А може, усе це продумано наперед, щоб донищувать мене. Хоч як би там не було, а стосунків, тобто мови про себе і літературу, з тією особою мати не треба. І він видихнеться, а я оновлюватись буду, зі світом злучаючись. Витівки демона, люципера.

Тут іще таке спостереження, завваження таке. Коли я оповідаю щось, то, буває, важко і самому встановити – пережите це, а чи художньо витворене. І от витвір цей художній він інтерпретує по-своєму. Яка ж це уже «справжність» літератури. Воно й таке ще. Моє життя – це моє життя. Його – це зовсім інше. Варварством є: лізти напролом у душу мою, крихти бодай з пережитого мого не спізнавши, ані єством своїм агресивно бездушним не осягнувши, не усвідомивши.

12 березня. Як радісно молоде мистецтво спостерігать… У підземнім переході на Хрещатику я звуки музики (скрипки) почув, і у в бік музики повернувся, і йти став. Зупинився, дивлюсь, бачу. У закутку музики самодіяльні, на бродячі претендуючі примостилися. З гітарою сидить один біло-кудрявий чи кудряво-білий.Шалапутний з вигляду – і не на нім моя увага. Моя увага на другім – юнім зовсім, що стоїть зі скрипкою і такі мельодії, знайомі, а чудні витинає. Сам смичок ходить. А хлопчик потупці лиш рухається – слоник малий. Така домірна одіж на нім – без претензій. Так обличчя скромно-одухотворене, очі незмигні, у високім сконцентровані. Обличчя блідістю чорнобильською із плямами де-де червонястими молодо-весняними нуртуючими чуттєво уражені – це так ізбоку спочуття викликає.

А хлопчик витинає, сам смичок ходить – українські, циганські мельодії самі линуть, переливи витворюючи дивні, а сам він потюпці походжає – слоник малий. І вже сама постава його, як музика дивна, зачудовує, увагу зорову полонить. Образ творця і образ музики, слух і позір воєдино тут зливаються, чудну дивність творячи у моменті цім. І ти присутній тут. Об мур у підземнім переході зіпершись. Присутністю своєю інших до споглядання, до слухання заохочуючи.

Люди зійшлись, кучно стоять, молоді і старші, з вусами сивими. Гроші у половинки прочинені коробочки для скрипки, на землі лежачі, кладуть. І не по карбованцю тільки – по три дехто.

А шалапут біло-кудрявий щириться, присмак грошей спиваючи: «Ми – діти підземелля». На увазі, звісно, має притичину, що у підземнім переході ми й вони знаходимось.

А народу зацікавленого, слухаючого, спостерігаючого усе більшає, множиться. Аж шмиг – настрій тривоги пробіг. Біло-кудрявий шалапут ногою половинку коробочки для скрипки, від скрипки зачинив. Здогад: хтось-то надзираючий. Міліціонер з дубинкою з’явивсь, і дружинник із пов’язкою на руці червоною. Щось претензійно говорять, а музики виправдовуються жартами здебільша.

Міліціонер з дружинником відходять. Але музики уже не затримуються. Біло-кудрявий шалапут і балагур, каламбурист каже: «Панове! Дякуємо за увагу. Наш концерт закінчено!»

Люди розходяться. А я зрушити з місця не можу довго іще. Як жаль! Як же радісно було молоде мистецтво спостерігать!..
13 березня. А ще таке завважив того вечора я… Біло-кудрявий шалапут отой уголос, щоб усі чули, – я почув також – легковажно, насправжки наче, а заздрісно-знущально мо’ сказав, а ще знущальніш у плече скрипаля стусанув: «Майбутній Паганіні!» Юний скрипаль знітився боляче, і плям червонястих на лиці юно-блідім, серпанком Чорнобиля позначенім трагічно, побільшало, погустішали вони. О! Підступна знущально-заздрісна похвальба! Як спутує вона крила справжньому містцеві!
13 березня. А як болісно і таке спостерігать… Того ж вечора у підземнім переході, де газети неформальні продають, дівчинка не дівчина стоїть і продає-розпродає афішки-листівки. Питаю, чиї. Університетські, каже. А я її й поспитав, одважився, випадок нагадав, коли бачив був, як студентів молодих голодуючих біля Міськради малі міліціонери, карапєти, у машини волокли, як поліняччя.

– Їх уже випустили, – каже.

– А чи били? – питаю.

– Били. Аякже. У машинах уже били.

– А сильно?

– Ну як сказать. Били.

І затремтів я усім тілом своїм у підземнім переході, і сльози мені навернулися на очі ізсередини. І відійшов я не то від дівчинки, не то від дівчини – юної такої, але студентки уже.

О! Як жахливо, як страшно це, коли за слово юні покоління б’ють! Учинок цей усю будучність нашу у моторошну минувшину повергає. Один удар, один учинок! Лише один!

І подумав я тоді у підземнім переході. Подумав я тоді, що нехай би уже зручніш били, нехай би і добивали вже мене, мізками скаліченого, з усією художністю моєю несмілою, яку у компромісності своїй до нових часів приберігав. Теоретично так собі подумав. Але і насправді, як болісно отаке спостерігать, завважувать.

14 березня. Ах, як легко це сказать… По радіо мова про землю. Доктор економічних наук веде бесіду. І легко отак, зовсім значення своєму слову не надаючи, каже: «Якби я був селянином, я вийшов би з колгоспу і взяв би землю». Ах, як легко йому це сказать!…
20 березня. Як для кого… Овочевий магазин іще зачинений по причині обідньої перерви. Але от-от відчинити мають: час наспів. Хвилини межу перетнули, а не відчиняють. Тут молодик один підійшов, зазирнув через шкло дверей усередину, але похаплива пильність його виказувала, що не овоч потрібен був йому і заінтересовував його. Довго і не затримувався. Східцями униз поскакав проте. Аж тут жінка літ середніх двері одчинять із півтемені магазинної йде, одчиняє. І я погукав молодика, що одчиняють вже от. І він обернувся і східцями угору йде, вертається. А жінка тим часом, двері відчинивши, відійшла собі углиб магазину. А молодик, зі мною у ході зрівнюючись, і питає: «А котра двері відчиняла – молода чи стара?»

– А як для кого, – відказую я.

Молодик заходить до магазину, про віщось то вони говорять із жінкою, котра відчиняла, про молоду дівчину він питає. Довго і не затримується після пояснень жінки тієї. Виходить. Я беру моркву, розраховуюсь із жінкою та й кажу заодно, як питав мене молодик і як відповів я йому.

– А то у нас дівчина молода є, – відказує жінка, а обличчя старіюче у неї такою несподіваною радістю молодо промениться.


22 березня. Абрикос зацвів… Скільки я пам’ятаю, то зими бували різні – теплі й холодні, середні. 1950 року, коли я у четвертий клас до школи до дядини (Андрійової Зіни) ходив, із школи коли я 15 лютого (на Стрітення) повертався, то у рові, на рові льоду не стало, а струмок унизу між берегами низькими впадистими дзюркотів прозорий… З того дня і весна почалася.

Але такої теплої зими, як нинішня, я все-таки не пам’ятаю. Снігу і морозу не було майже. Вітри були. І пилюкою, піском у вічі шмагали, як ідеш де – хоч на Сирці, а хоч біля метро «Більшовик», на пляці узвишковому, де жінки зіллям, огірками, де кооперативними яблуками дорогими торгують. І неприємно так було це, коли піском у вічі шмагає вітер.

У лютому вже такі теплі дні випадали, що як весна справжня, а у березні от спека тобі справжня – до +20°С. І сонце ясне аж очі ріже. Я в тролейбусі на Хрещатику чоловіка старого, що зморшки, а й плоть уся стерео пережито просвічується, питаюся:

– А ви пам’ятаєте, щоб колись така, коли-небудь така зима, весна така рання була.

– Ні… – відповідає він усіма силами своєї пережитої, прожитої, просвічуваної плоті.

– Ні… – і бабуся поруч каже, і сміється, дівчинкою малою сміється. А сонце ясне її лице з минулого юне зове і так несподівано передо мною являє. Сьогодні вранці вийшов на вулицю, тролейбуса жду. На дерева дивлюсь. Аж погляд мій несподіванкою тремкою із квітом білим перетнувсь. На голому гіллі рідко абрикос під будинком нашим зацвів… А тільки ж березневе рівнодення іще.


24 березня. Так дзвінко собака на світанку загавкав… У Києві на Сирці я на світанку зі сну мутного міського прокинувся. Вухо іще відносну тишу у позавіконнім просторі ловить, а зір рожевий світанок, що через верх вікна ллється, завважує. Ллється і в кімнаті стіни золотить. І от раптом пес в позавіконнім просторі міськім так дзвінко загавкав. Аж луна в старіючім поранковім серці моїм дивом розляглася. І стих.
24 березня. Я із Случевого берега далину лісів спосте­рігав… Така трудна і нещаслива ця книжка. Під таку нещасливу пору десь мені народитись невдало прийшлось, і книжці оцій невдало народитись. Такі невдалі ми форми життя – від початку самого, чи й не до кінця, либонь.

Із 23-х років перебування на світі рукопису найморочнішими для мене були останні три роки, коли рецензенти, редактори, коректори із мене душу, печінки й кишечки витягали в буквальному розумінні. Душу мою розтлити посягаючи, щоб неспосібною вона уже хоч трохи до подальшої творчості якоїсь була.

А от коли книжка з’явилася, то її ще й по книгарнях знайти не можна. Уже другий місяць після виходу, а в київських книгарнях її нема. Я додому виїхав, мо’ там привезли, щоб застати – боязнь уже усталена переслідує, що без жодного примірника залишусь.

У Березне до дверей книгарні підходжу – напис там за шклом: «Прийом товарів». Обіцяли наступного дня відкрить. Наступного дня ізранку приїжджаю. Крізь шкло бачу: книжечка моя стоїть, із чорного кров’ю світиться. Це вже обнадіює. Але обіцяють тільки по обіді відчинить. П’ять годин де марудитись. У бібліотеку податись – настрій до читання не той. А сонце таке березнево незвично тепле і ясне, а вітер поривами – в лице. І мимоволі я над ріку, над берег Случа прошкую. На берег високий, проз інтернат, а школу ліворуч. Я згадую, як хтось-то мені казав, що він у цю школу за Польщі ходив. А вулиця тихенька, а будинки світяться ліворуч. Десь хтось на сонце ясне у двір з хати виходить. І ще згадую я, як узимку 1976 року (перед новою катастрофою у моїм житті) у зимові снігові вечори по Березному прогулюючись, а сніг під ногами злежаний рипів, а мороз тріщав, я доходив аж сюди, аж у вуличку цю, а на пагорбі, де вона закінчувалась, зупинявся. Високий берег на Случі. І сніг білий за рікою у просторовості розчиняється, і ліс удалині синіє, ні, темніє вже. І романтично так первісно зманював мою душу. І стояв я, заздрячи людям, котрі живуть на пагорбі цім, і тим, що осідок мають у лісі темніючім, поза лісом.

І от ізнов я тут. Вода вже збігла, у береги свої природні звично уляглася. Берег піщано мутний від мулу ізсохлого на сонці. Весінь ранню виказує. Тополі по взгір’ю. Поміж ними йду. Де пляж уліті. Купання тут пригадую. А лози розрослися віддалік. І гілля їхнє мутне іще. І вода мутна блискітками проти сонця рухається, постійно виграє. Береги і з того боку і з цього де пориті, обривисті. Над обривом стою. У мутності весняної води молодої смисли життя і краси розгадати силкуюсь, а не розгадую. Силкування розгадать красу штучність завважую. І погляд мій звільнено біжить наперед, за берег той удалину, лугом до лісу. А ліс сирітливо стоїть. Але в мутності якійсь, синявою своєю первісною не манить, як манили були мене близькі й віддалені придорожні ліси, коли у березні 1965 року кореспондентом молодіжним по Поліссю низиннім радо збуджено проїжджав.

Я іще у ліс той взираюсь, смисли життя і краси розгадать силкуюсь. А не можу. Уявляю помешканців тамтешніх, мешканців сіл Яцькович, Балашівки, Михалина, Лінчина вивезеного і знов зродженого. Але уже не заздрю їм, що осідок мають у місцях благодатних колись. Не благодатними стали ці лісові місця, у глибині яких Борове й Рокитне сховані, де ще журавлина на усю Україну по болотах стелеться, в’ється. Червоні мочені ягоди журавлини рокитнянці (тільки й одні самі з усієї України) на Сінному центральному ринку у Києві навесні продають. З вигляду худі, бліді та зневажені. І мені так завжди радісно було із земляками своїми недальніми побалакать.

А от тепер дивлюсь на змутнілий весняний ліс, углибині якого дива усі оті сховані були, та не будить він в душі моїй колишнього трепету. У душі моїй страх вкорінений уже в місцях тих опинитись. Відраза до них. Мешканцям глибинних сіл отих, манливих колись, тепер «гробові» 15 карбованців виплачують, бо в зоні підвищеного радіаційного забруднення вони.

І погляд мій по якімсь часі від лісу того мимоволі відвертається, ізнов по воді із блискітками проти сонця ізглибини постійно нуртуючими погляд мій побіг, по обох берегах по завалинах, по обривах, здається, у моменті видимо більшаючих, по лозах, де пісок іще білий був, коли я вісімнадцять літ тому купавсь тут. І вже думка моя от в усьому отому смисли життя видобуть хоче.

А в пам’ять епізод прибіг. Восени 1986 року, коли усе сутнє, світ увесь, стривожені були до краю Чорнобилем, а я – іще й насильницьким відселенням з прекрасного будинку на Великій Житомирській, зайшов я був у редакцію журналу «Українська мова і література в школі» у місці затишнім. За вікном така спокійна упокорююча душу сірість стояла, а ми з літератором Ш. мову вели. Про Чорнобиль. Він казав:

– Щось незрозуміле. Як уламки шкла. Є місця на Житомирщині, села є віддаленіші, де капнуло більше, багато, а поміж ними є – де і менше. Незрозуміле щось.

А я казав:

– Це ж усе тепер зміниться. І здоров’я, і ландшафт, і думання, і естетичні відношення..

Літератор Ш. усміхнувся краєчками вуст, до мене поблажливо:

– Естетика – це таке. Естетика тут ні при чім. А от здоров’я…

Погляд мій завважує, відзначає, як шмат берега протилежного навпроти мене обвалився. А ліворуч до мосту із лісу, з Вербової машини дві проїхало. Ах, як колись любив я споглядать отам ці поодинокі машини, авта, що із лісу, дивини набачившись, проти сонця у Березне мчать.

Цікаво, щоб то і сказав тепер мій знайомий літератор Ш., якби ми ізнов про естетику говорить стали.


25 березня. Сонце показалося – горобці розлетілися. Так дзвінко гамірно горобці на світанку під вікном цвірінькали (знайома мельодія й ситуація о березневій порі). А сонечко показалось – і гамір стих: горобці розлетілися.
25 березня. А Сергійко упізнав мене… Недавно я у селі своєму після чотирьох місяців відсутності побував. І хлопчик небоги Сергійко, що восени, а й влітку іще із голови моєї круглої голеної сміявся, упізнав мене. Йому завтра рік виповниться. Але узимку тут у Києві на Сирці я частенько думав, думка така сама на мене із перспективи ішла: «А чи Сергійко мене упізнає?»

І от ми ізнов віч-на-віч зустрінулися. Він на килимкові у кімнаті бабрався. Дід (його) на тахті перед ним сидів. А я ще перед тим подумав був: «Чи ходить уже він, чи говорить?» Глянув на мене неозначено. Личко бліде, почорнобильське, ув очках – втома. Неозначено втомлено і дивиться. Потім його на руки узяли. І я підійшов. Цукерка подав. Призираючись, не бере. Несміла насторога. Аж потім узяв. Ще через хвилину до краєчок вуст ізсередини посмішка набігла. Упізнав. І сестра каже, що упізнав. Бо не від кожного цукерка бере. Від свата не взяв. А потім усе повторювалося, як і восени. Він сочив очками, де тільки я не повертавсь.

Не говорить і слабо ходить іще. Мені так жаль почорно­бильських дітей із личками паперово-блідими. А їсть життєствердно. Я був іще погладив звільна його. А він застиг у посмішечці благісній – так добре йому було. І для мене мить запам’ятлива.
25 березня. Так гармонійно світила небесні рухаються… У «Вечірньому Києві» я прочитав, що у міському планетарії відбудеться вечір про українські весняні обряди у смислах космічних. Щось там так закучерявлено сказано було. А я собі уже уявляв, як співатимуть, «що зіроньки місяцю кажуть». Але думка моя із замірами устрійників вечора розминулася.

2 карбованці коштував квиток. Я завчасу, дочасно іще прийшов. Нікого майже і не було іще. Сходитись почали. Не сказати б, що багато, але десятків кілька людей було. Дівчата, жінки з чоловіками. З претензією на українофільство у строях. А збоку дивитись все одно печально.

Спершу лекція була. Світло вимкнули. Настала темінь, і купол неба під музику освітивсь, зі всіма світилами своїми, штучно. Отут в планетарії вмонтованими. І жінка лекцію про структуру світобудови, про світила небесні читала. По пам’яті вона казень казала чи це плівка прокручувалась – над цим думав я, але знать цього мені у темені не дано було. Але зі слів її дійшло до мене і вразило, у пам’яті відбувшись, що світила небесні, сузір’я також, так плавно, гармонійно так у Всесвіті рухаються, одне від одного не відстаючи, але і не випереджаючи одне одного. І це на душу клалося. Немовби календар в мініатюрі розгортався, час прокручувавсь. І коли при характеристиці сузір’їв, світил небесних отакі означення лунали «чотири тисячі літ тому» або «світло від цієї зорі до нас іде 375 літ», то у думку мені ішло, що Батько і Мати мої десь то уже в тих вимірах. Прилучені вже ось до такого відліку часу.

А по лекції світло вмикнули ізнов. І друга лекція пішла. Чоловік довговолосий, стрічкою волос його обідком на голові зчеплений у полотняній акуратній одежі («стилізація під філософа») іншу лекцію читав. Про обрядовість національну ізниклу, про підпорядкованість життя українця календарним циклам. Мляво читав по пам’яті, але дещо в мене увійшло, входило несподіванкою.

Перш ніж у людську подобу переміститись, душа у звірах, у птахах перебуває, і опісля в них переходить. Жаби – обережність, орел – лицарство.

Випадок був. Від одного села до другого стежка вбитими устелена жабами. Діти учинили. І от: душі нащадків наших уже не увійдуть в жаб і не стануть обережними і в людській подобі.

І щу й коли їсти, і постити коли, і трави коли які зривати, квіти о порі якій. Як любисток пристрасті збуджує, так гарбуз тамує, до мудрості спонукаючи. І коли дівчина парубкові гарбуза дає, то чи не подумати йому слід, погамувати пристрасть свою, і десь інде, у другий бік рипатись. І якщо комарі нас кусають, то зайвина у нашій плоті є. Монахи Печерські, коли до замурування мощей своїх готувались, то комарі їх уже не смоктали. Такою досконалою вже була їхня плоть!

А потім концерт був. Нащадки славетного Стеценка – скрипалі – онуки виступали. Не сказати б, що досконалість вражально на мене зійшла, а десь проникнення до світочів нашої культури душею стрепенуло. Шляхетність духовна наша, яку ми недооцінюємо. І в думку мені ішло: чому ж то я Тичину живого не побачив, хоч побачити міг, і чому на похорон його не пішов, хоч піти й міг.


25 березня. Одне нещастя друге накликає… Дух біди у повітрі носиться. «А Йонатан, Саулів син, мав кульгавого сина; він був віку п’яти літ, коли прийшла звістка про Саула та Йонатана (смерть їхню – А. К.) з Їзреелу. А нянька його несла й утікала; і сталося, коли вона поспішно втікала, то він упав й окривів. А ім’я його Мефівошет».

(Друга книга Самуїлова, 4, в. 4, стор. 390).


25 березня. Згадую, пригадую опис. Коли у Бориса Пастернака інфаркт стався, і лежав він, і крізь вікно червону заграву заходу зір його завважував, то яку повноту буття душа охоплювала.
25 березня. І ще згадав я. Восени 1987 року ліву ногу підвернув був. Неходячий був. І у сестри непрохано у варівкості тиждень лежав, із хати не виходив. А коли через тиждень, шкутильгаючи, надвір, за хлів вийшов, то нога так боліла мені. Сонце уже зайшло. І на північ – заході високо угору така грізна велична заграва пізньоосіння, середньоосіння мо’ уставала. І як носилося, калатало як тоді серце моє від картини тої споглядання, від повноти буття відчування.
25 березня. Безборонність.

Со мною люди без имен,

Деревья, дети, домоседы;

Я ими всеми побежден –

И только в том моя победа.

Борис Пастернак.

Записав із пам’яті. Можливі помилки, неточності.
25 березня. Найкоротше оповідання. Може, я повторююсь, але що ж, коли повторюваність думки лине.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка