Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна


жовтня. Бездітний дядько Павло



Сторінка15/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.55 Mb.
ТипКнига
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   30
14 жовтня. Бездітний дядько Павло. Дядько Павло не мав дітей, і від того тяжко переживав, вважаючи життя своє неповноцінним, скривдженим, долею обділеним себе вважав. І коли хто журився йому, що клопіт має і який – весілля синові справляти треба, а дочці – хрестини, а оце одній дочці – хату мурувати.

– І в мене клопіт, – відказував дядько, лукавенько у вуса усміхаючись.

– А який у Вас клопіт?

– А Павлика свого в армію випроводжати треба.

Якось я зайшов до дядька. Ми сиділи за столом і чарку випивали. Чуємо, прислухаємось, наче плаче, голосить щось надворі. У вікно дивимось обоє. Двері прочиняються, розчиняються, у хату сестра наша старша увіходить. На ногах ледь тримається, за ослін, за мисник придержується, плаче, голосить, лиця на ній нема. Ми не на жарт стривожились.

– Що таке? – дядько.

– Карта… Карта…, – ледь вичавила із себе сестра. – Карта… Шурі в армію іти.

– У тебе тільки діти, а в усіх людей собаченята…, – крутнувши рукою правого вуса, дядько грізно глянув на сестру і сплюнув на підлогу вільно і повно.

Сестра потупцялась ще трохи і, здержуючи схлипування, стишуючи його поступово, і вийшла невдовзі з хати.

Відтоді, а мо’ й відраніш іще сестра дядька недолюблювала, а й боялася, схоже. І тепер при нагоді каже:

– Якщо дядько Павло присниться, то чекай чогось недоброго.

Над усе дядько Павло дбав про соціальну, матеріальну захищеність. Щоразу буваючи і тепер на Старині, я, дивлячись, зупиняючись, щоб розглядувати його хату, подивовуюся: яка ж і доладна це хата. Усе тут розраховане, від вибору місця починаючи (на горбку, вікнами до сонця) до усього іншого: вікна високі, а планування, а мулярка, а двері подвійні, ковані, замки, клямки які – нема такої хати на Старину цілу, на село усе, нема, грунтовне тут усе. А всередині як почуваєш себе: і світло, і затишно. Де ще можна і пожити розкішно, як не тут. Пам’ятаю, коли дядько подвійну покрівлю набивав, шифер на гонту, на дранку набивав, і роботу цю завершивши, сказав:

– Ну от, на років тридцять вистачить.

На жаль, щось із рік – не більше – і пожив після того дядько.

Мені сестра ще таке розказувала. Коли дядина захворіла, операцію коли їй зробили, рак підозрюючи (помилково вірогідніш), то дядько, увечері на тапчані лежачи, і радився з дядиною:

– А от скажи, Насте, якщо до чого, то мені і взяти ні кого буде. Я увесь окіл окинув – від Віцового кутка до Піску аж. Нема кого взяти. Сама прикинь.

Уже сімнадцять літ дядька нема, а дядина, яка не є, а вік життєвий дядька подолавши, продовжує життя і далі.

Якось я розказував дядькові Павлові про життя Сковороди, легендарний, зокрема, епізод про одруження філософа, мало не звершене, розказував. Дядько вислуховував мене уважно, а потім підкрутив рукою правою вуса, і запам’ятливо усміхнувшись, сказав:

– Як дурний якийсь..

Особисто мені він радив одружуватись. Навіть рекомендував на кому одружуватись можна, а на кому одружуватись не можна – відмовляв. А коли біда страшна зі мною сталася, біда коли сталася ота, то казав мені дядько:

– Не те, що писати, не пиши, а й читати не читай. Ну, щодо читання, то про себе можеш читати, але людям кажи, що читати не вмієш, не можеш… А писати і для себе не пиши.

Не знав тоді дядько, що під ту пору я у стані такім перебував, що ані читати, ані писати і для себе я не міг.

Проте з висоти дня сьогоднішнього, з досвіду життєвого, з висоти пережитого дивлячись, життя своє невдале, недоладне, і з не з провини своєї, я схиляюсь: «А може, і мав рацію він, дядько!» Хоч порада ця і була вже запізнілою.

Був дядько майстер самогонки міцної, що в голову моментально вдаряла, із ніг зшибала. І не одне покоління послугами його, виробом його користувалося, – не одне покоління любителів хмільного, а й алкоголіків стопроцентових, чиї колоритні образи уже за далиною. Фірма його була під опікою, під захистом, під прихистком надійним влади місцевої в особі дільничного Д. Щокварталу (на 3 місяці тобто) давав дядько Д. данину натурою – трьохлітровий слоїк першосортного, вищосортного, відбіркового виробу своєї фірми. Але одного разу скаржився дядько:

– Прийшов дільничний Д. і каже: «На Вас, дядьку, жалоба сильна поступила. Я мало зірочок на погонах, мало самих погонів через Вас не втратив. Дорого, ой, дорого обійшлося мені Вас виручати. За це півроку щомісяця маєте давати по трьохлітровому слоїку. А мине шість місяців – знов даватимете, як звичайне – слоїк на три місяці».

Розказавши це, дядько підкрутив рукою вуса, і мовив гнівно, у землю дивлячись:

– Бреше, собака…

Ближчим родичам своїм, небожатам, дядько радив – і не раз:

– Ти но, браце, май закопаним хоча два центнери жита і бідон горілки.

Я часто подивовувавсь: жито – зрозуміло навіщо – на випадок голоду, біди, але от навіщо горілка, якщо голод буде. Подивовувавсь, але спитати роз’яснення у нього не смів, не посмів ні разу. Пам’ятаю ще такий його вислів: «Позаростають бур’яном дороги – і буде хліб дорогий…»

Ага, іще щоб не забути. Дядько був вигідний алкоголікам. Чесний, не обмане. Скоріше його щось на алкоголіка перейде, аніж алкоголікове – на дядька. Був він неписьменний, але мав зошит, у якому якось таки вів свої рахунки. Багато в кредит брали, і там він відмічав якось. Поради молодим алкоголікам давав, як кінці з кінцями зводити. Такі були, що заробіток одержавши якийсь, зразу ж і несли його (усі гроші) до дядька. Він у зошит записував якось, гроші осібно клав. І це означало, що у будь-яку пору: удень, уранці, серед ночі навіть міг такий клієнт потурбувати дядька, щоб той відписав йому пляшку, шклянку чи шкалик – скільки наразі потрібно і скільки сили дозволяють в утробу улити. Дядько ще й закусити чим-небудь такому клієнтові подавав. Такий порядок речей упевнював нещасну жертву, змієм зеленим обплутану, оповиту, у своїм становиську, у силах, у спроможностях своїх упевнював. Одвічну проблематику алкоголіка, можна сказать, знімав механічно.

Пам’ятаю, зайшов якось до дядька блідий з лиця, охлялий геть хлопчина і каже, на мене покосившись:

– Дядьку, відпишіть стакан один!

Дядько спершу дістав з мисника пляшку, налив по вінця гранчастий великий стакан прозорої рідини, що так і проситься вогнем вибухнути, спалахнути, подав кусень сала і хліба. Хлопчина духу не переводячи, стакан спорожнив, але ні до хліба, ні до сала не діткнувся.

А потім дядько з шухляди зошита дістав, щось позначив там знаком, йому лиш і зрозумілим, ієрогліфом, ним лиш і розшифровуваним. І сказав:

– Іще дев’ять рублів залишається. От бачиш, Сергію, як тобі вигідно, вигода яка. Що таке тридцять рублів? Нічого. На вишках, у ресторані ти пропив би їх за один вечір. А що далі робив би? Як жив би? А так уже п’єш днів десять, а й ще дев’ять рублів у запасі маєш.

Обличчя хлопцеве червоніти починало, на мову, на розмову його повело. Потупцявшись трохи, він і каже:

– Дядьку, відпишіть іще один стакан.

Інколи дядько полюбляв розмови на теми буття вічного, на теми апокаліптичні. Казав, бувало:

– Дракону осталось жить немного.

Не насмілювався я питати, що чи кого він розумів під Драконом. Та ось уже сімнадцять літ нема серед нас дядька, а Дракон, схоже, і ще живе, а то й процвітає.
14 жовтня. Крилате слово Франка. «І де ти узявся такий!», – сказав Іван Франко про Володимира Винниченка.
14 жовтня. Мати синові казала… Мати мені розказували. Коли вони у льох Колі передачу носили, то запам’яталася їм одна Мати, яка теж синові передачу приносила і побачення із ним мала. І Мати наші слухали їхню розмову, мимоволі до тої розмови прислухалися, і собі на побачення очікуючи, чекаючи нетерпеливо. І казала та Мати синові своєму: «Пам’ятай, синку, що лучче сто душ визволити, аніж одну душу продати». А може і тако вона казала: «Лучче одну душу визволити, аніж сто продати». А син той стояв перед Матір’ю ізбитий увесь, шомполами сполосований, і чобітьми в синяках.

Наші Мати не раз, часто про ту Матір згадували.



14 жовтня. Тихін ще зліший стає. Відколи минулої осени Тихона інфаркт розбив, схоже, виразно він ще зліший стає. Напевне, безсилля своє відчуваючи вочевидь. У відсутність мою тижневу плота дротяного хтось розрушив, дроти порозтягував, пообвисали вони. Робота і яка мені самому. Сподівався, що до весни, і на другий рік той пліт так стоятиме. Здогад мій, що то Тихонова робота, бо він у цей проміжок часу череду пас. І здогад мій підтвердився. Недавно у Люсі Микитиної був, і вона розказувала, що як Тихін пас череду, коли сніг падав, а мене дома не було, то приходив до неї у хату. Бити хотів, замірявся. І за віщо? А за те, що колись то була вона посміла його корови із власного городу вигнати, коли він їх пустопаш попустив.

– Як ти посміла? – каже.

– А що ти за управитель один, що своїми коровами мій город стравлюєш, толочиш, а я і вигнати їх не можу, – відказує Люся.

Був би і набив, але якось вони із Ганею удвох оборонилися.

От тоді він своєю худобою і плота мого розрушив.
14 жовтня. Таке світле осяйне німе обличчя. Жила колись у дитинстві нашому на Хотинських хуторах чи в Кватирах десь німка, німа людина тобто. Як вона жила, при кому жила, мала свою хату чи не мала хати – не знали ми про те. Але часто вона до Лександри Герасимової навідувалася, приходила часто. Підстаркувата вже була. Лице усе в зморшках і наче віспою посічене. Але світле таке, осяйне, спокійне, як тепер я інколи бачу нервові німі обличчя і з отим зіставляю у картинах. Лице те мудрість, доброту, лагідність, а й таїну недосяжну для нас випромінювало. Ніхто з нею говорити не умів, не знав. Лександра тільки із нею говорила, тільки й уміла з нею говорити. І від того й Лександра містила для мене вищу значущість, виособнювалася з-поміж інших людей своєю доступністю до Німої. І я й Лександрі заздрив, що високий, осяйний, але таємничий світ для неї близький. Не знаю, чи мала Німа ім’я, може, й мала, але усі поміж себе називали її просто Німкою. І хіба їй не все одно?

Пишу ось ці записи, а переді мною так і стоїть картинно пооране численними зморшками, віспою посічене, таке вражальне обличчя Німої, усміхнене наче, де кожна зморшка сміється, світле, утаємничене, осяйне прекрасне німе обличчя.


14 жовтня. Лице хлопчика. У жовтні 1963 року я вперше до Середньої Азії через Москву їхав, у мандри зважившись. Десь під цю пору це було. До Москви під’їжджали, сірі сутінки наступали, крізь низькі прості, до вбогості тяжіючі ландшафти швидкий поїзд до Москви нісся.

Я сидів біля вікна і заворожено видивлявся прості низькі опівнічні пейзажі, що назустріч неслися, розпростиралися, що одразу ж і пролітали мимо, з очей щезали, місце для нових пейзажів звільняючи. Ліси темні, удалині темніючі, переліски, а то нивки виринають, скирти соломи збляклі стоять, копиці конусоподібні, сіна копиці чи ще чогось, хатки де-де. Щось схоже я тепер уже бачив, коли фільм Андрія Тарковського «Ностальгія» дивився. Схожі ніби пейзажі є.

Але не в тім річ. Вернімось до осени 1963 року. На якійсь невеликій станції швидкий поїзд нестримний біг свій уповільнив і зупинився ненадовго. У вагон хлопчик зайшов, ну, підліток, років 12–13-и, ніби й не інвалід, рівно ходячий, але з кийочком, з палицею. Одяг на ньому такий простий і вбогий на той час. Куфайчина чи піджачок, здається, шапка з навушниками уже зимова. Але отой кийочок, посох надавав йому не дитячої виразності, дорослості, статечності надавав, мудрість, месійність виокремлював.

Хлопчик вразив мене своєю поставою, але ще більше обличчям неординарним, коли сів на лавку у вагоні і почав видивляти за вікном пролітаючі пейзажі. Незрушно, незмигно видивлявся. Таке просте, але уважне, ну, зовсім не дитяче обличчя. І хоч би змигнув – видивляється в незрушності.

Картина ця упродовж усіх цих років інколи поставала переді мною, але блякла щораз, хоча і не вивітрювалася геть. Але ось цього літа, коли я в «Огоньку» перечитав оповідання «Матрунине подвір’я», то опісля – ще довго розглядував уміщений там портрет О. Солженіцина. І чим далі я цей портрет розглядував, затримавшись, тим виразніше поставала, виринала, оновлювалася переді мною, в очах моїх ота картина більш як чвертьвікової давності. І хлопчик той.
14 жовтня. Якщо річ недобротна. У нас такі незручні, а й недобротні речі. Що одяг, а що взуття. Узув я черевики, а вони холод підошвою притягують. І через ноги постійно охолоджувані я і простудився.
15 жовтня. Ціна труда. Мені Богдан розказував. Був, жив у селі один майстер, що по людях ходив на заробітки, на підробітки ходив. Коли робота завершена, і майстер руки задоволено обмивав, а хазяїн його у цей момент запитував «І що тобі?» – «А мені, людинко, від тебе нічого не треба, нічого я від тебе і не вимагаю. Ти, людинко, добра, тільки за мій труд заплати – і все».
15 жовтня. «От і свій читака уже є!» Дід наш Роман, Батьків батько неписьменний був. А Батько наш у школу ходили, в церковно-приходську, два класи скінчили. Якось, коли Батько ще малий були, поїхали вони з батьком своїм (дідом нашим уже) в Березне, може, на базар, а мо’ і так чого. Їдуть вони містечковими вулицями підводою поволеньки, стишено, а Батькові очі по боках, по обидва боки вулиці, так і розбігаються. Усе для них, хлопчика, тут цікаве. Аж ось ліворуч новий цегляний будинок з’явився, виник перед очима. Прекрасний будинок. І напис на ньому, що це волосне управління, і грати зверху залізні, і рік із грат тих складений «1908», Батько, хлопчик, уголос почали і читати ті написи. Дід Роман попустив коні іще повільніше, оглянувся назад, де Батько наш малий сиділи, усміхнувся до нього лагідно, і мовив задоволено: «От і свій читака росте!» Було тоді нашому Батькові не менше одинадцяти літ.

Той будинок стоїть і понині. Щоправда, напис на ньому вже інший. Тут усі роки, від війни, військкомат міститься. А от гратовані залізні візерунки угорі збереглися – і напис «1908».

Кожного разу, коли я їду тепер в Березне – з Березного автобусом, і в автобусі людей буває небагато, негусто, я дивлюсь у вікно. І коли зрівнюємось з тим будинком, видивляюсь гратовані візерунки і напис «1908». На серці мені щоразу стає зворушливо, тепла хвиля до серця підкочується – і я згадую той давній момент початку нашого віку, про який мені розказували Батько не так уже і давно, наприкінці 70-х років, напередодні свого відходу із життя.
15 жовтня. Тайни ночі. Прокинувсь, а вікна шибками верхніми світяться, світлом блідим, схоже, розвидняющимся кімнату посилююче ояснюють. Ранок? Місяць. Надвір виходжу. На порозі тихо-тихо. І місяць довкола на усесвіт весь світло бліде розілляв. Тільки один вогонь змалілий у віддаленнім дворі горить. На Місяць очі звів угору, глянув: Місяць повний жовто-бляклим кружком обведений, обідком обведений. Ізнов на дощ. Четверта година.
15 жовтня. Нагадування про Ніцше. По радіо чую, 145 років тому народився Фрідріх Ніцше – філософ ірраціоналіст і вольюнтарист.

Згадую. Восени 1967 року у колишньому затишному приміщенні Публічної Бібліотеки я із зацікавленням нестримним до творів його потягся. Просто – що це Ніцше, просто – а що воно і таке? Чи справді – передвісник і теоретик фашизму, закликач і який до людей винищення. Людство нічого не втратило б, якби зменшилося кількісно, а вдосконалилося якісно, духовно. Висока особистість. Гориста місцевість, ландшафт високий формує високу особистість. Сіть санаторіїв за ландшафтами задля формування особистості. Заратустра. Так мовить Заратустра. По той бік добра і зла.

Інтерес мій, зацікавлення тодішні так активно рухалися, пливли, стриміли, розкривалися, посилювалися назустріч писанню тому піднесено-поетичному, філософськи екзальтованому, до того ж офіційно у нас не функціонованому, простіше сказать, напівзабороненому.

Та з висоти сьогоднішнього дня, із висоти пережитого, відчутого, спізнанного, осягненого, осмисленого, усвідомленого за ці два десятиліття зінакшилися і мої погляди на письмо ревного філософа, що заповідав був на випадок пожежі насамперед рятувати ковані металічні сундуки із його рукописами. (А скажіть мені, чи не кожний, із пишучих заповідав би так само, і чи мало було серед них і таких, що писання своє, до тіла голого власного, де серце б’ється, прикладали, і денно, і нощно у бадьорості і в сні з ним не розлучалися, переховуючи).

Не брав я більш до рук за ці десятиліття книжок філософа ірраціоналіста і вольюнтариста. Але якби і взяв отепер, то, здається, читав би, либонь, і зовсім стишніше, аніж тоді. А й зір тоді ще був не притуплений, а ясний, на світло навіть бліде – ясний.

Ніцше помер на початку нашого віку, із початком віку нашого. Але чи не його пророкування, здається, на вік наш спрямовані, і потвердилися, і потверджуються – машинізація і заперечення самого життя. Може, я щось забув, але, здається, приблизно так.

Це з висоти сьогоднішнього дня дивлячись, оглядаючись з висоти сьогоднішнього моменту, коли до кінця нашого віку – одне лише десятиліття.

Високі злети, але ще нижчі падіння. Страшне, жахливе, дике це століття. А мо’ й передніші такі, схожі були. Ой, мабуть, не зовсім. Бо тоді пам’ять моя, углиб минувшини розпростираючись, натрапляє там і на елегію.

А це спотворення людської природи, а може, це лиш оголення, стримуване раніш, виворіт назовні тієї людської природи, як виворіт шерстю гладкого, продубленого зовні кожуха.

Та як би не було там, а, здається мені, щоб рухатись далі, людина має багато чого прощати, ближнім насамперед. А то ще, заплющивши очі, про відійшлих пам’ятаючи, якось і багато чого забувати. Забувати, викидати, виривати з пам’яті, може, нам треба це століття, щоб уперед рухатись. Соромитись його просто треба. Бо пам’ять і тисне. І не зуб за зуба, і не око за око. Подвиг найтяжчий. Сказав же філософ: людство згинається під усе зростаючим тягарем пам’яті. А зігнутим будучи, як і рухатись уперед.


15 жовтня. Маленька несподіванка. Синичка до мене, до вікна підлітає. Сяде на раму, на перехрестя віконне, і об шкло: тук-тук, стук-стук! Дзень! О будь-якій порі дня. І це – несподіванка щоразу.

15 жовтня. Сяєво незбутої зірки. «Звезда моя далекая, любовь неугасимая!»
15 жовтня. Гра слова. На столі німецька газета лежить – «Нойес Дойчланд». Слово «Кеrn» прочитав. Замисливсь. Згадав. Анна Керн – ізглибини долетіло.
15 жовтня. Відлуння Батькового слова. Мені Батько колись казали, коли недужі вже були, щоб я уранці в неділю радіо (музику) не вмикав, бо у церкві якраз іще правиться. І от тепер, коли ненароком уранці в неділю чи в свято яке я зважуюсь радіо увімкнути, то і звучать мені ті Батькові слова щоразу. Пересторога і стримує, вдержує мене, як рука до радіо тягнеться.
15 жовтня. Заповітне слово – хіба спокуса. Іще казали мені Батько: «Якщо матимеш коли якого рубля, то Зосці (сестрі старшій) коли дай. Вона пенсії не має». Я і давав раніш мізерію хоч, про Батькове слово пам’ятаючи, ні на що не дивлячись. Але тепер вона в гурті, і, схоже, заможніші вони, аніж я. Під прихистком гуртовішим. Чи має заповітне слово і спокусою бути?

15 жовтня. Сяяння маленького уламка землі. Я «Клуб кіномандрівників» по телевізору дививсь. Як Тур Хеєрдал через тридцять літ ізнову на острів Пасхи прилітав і як його там зустрічали місцеві люди, як танцювали дівчата і які кам’яні пам’ятники високі і доладні там. А потім ландшафт показували, а потім маленьку цятку – загублений в океані уламок, шматочок Землі нашої. Цікаво. А і в тому шматочкові всесвітова поезія відбилася, сконцентрувалася, а мо’ і уламок всесвітової поезії сіяє так ясно.
15 жовтня. Прекрасний Китай. Іще я фільм документальний про Китай дививсь був якось. «Прекрасний Китай» чи що. Справді, Китай прекрасний, манливо прекрасний. Який ландшафт, які гори, ріки які, долини, заплави, рис росте на риштуваннях по річках, Велика Стіна. А в Пекіні зовсім мало машин, велосипеди тільки їдуть. А які ранки, світанки які прекрасні там. Усе у кольорах. Усе дивне. І ростинність живе, дихає, і каміння дихає, живе. Світ моєї мрії, схід, світ мрії дитячої і теперішньої. І як усе це дисгармонує, не в’яжеться як із кровопролиттям!
15 жовтня. Іще про Китай. По радіо почув. Американський журналіст видав книгу про кровопролиття у Пекіні цього літа. Ім’я журналіста Солсбері, здається. За три місяці, протягом трьох місяців він книгу і написав, і видав. І думаю я про те, що ось уже двадцять три роки не можу діждатися видання свого рукопису.
16 жовтня. Видива ночі. Середина ночі, а не спиться. І миші не дають. На поріг вийшов, а місяць повний ясний уже угорі бліде світло на хутір і всесвіт ллє, розливає, сочить, просочує у часі сповільненім, у тиші застиглій. Тиша вистигає і світло бліде вистигає. А на дорозі одна машина їде і світло червоне із-заду кидає. І я згадую свій давній газетний матеріал «Місячна ферма», вірніш, заголовок тільки згадую. Було це у пору, на порі моєї романтичної журналістської юності.
16 жовтня. Стоять дерева в золотім убранні. Учора до села ішов, краєвиди, хати, садки видивлявся. Вітру не було, а хмари рідкі й високі, крізь них сонце про себе давало знати. Зір мій, чуття, відчуття, настрій мій одмінність у природі, якої ще вчора не було, завважили, зафіксували в усвідомленні. Врочистість. І недільна врочистість, і в природі врочистість. Дерева коло хат ураз інакшими стали. Вбранням своїм новим виставились, як і дівчата, буває, як і люди взагалі, – що не завважити цього не можна. Берізки, де є ще, усамперед на зір, на погляд, на оглядини врочистий наряд свій виставили – жовтизною ніжною, і баченою чи де, сіяють, листочками дрібними, іздалеку зором розрізнюваними. А й в’язи, де є, мало вже їх де є, жовтизною розпростерлись – лист лиш ширший, грубіший, не зніжений такий. А там і клен, де, і верби, і садовина різна, якщо не в суціль жовту, то жовто-буру, коричневу, бурувату барву прибралися. І хизуються, як хто може – зухваліш на видноті чи скромніш у затінку. А десь біля хати самої, біля вікна, у листі блідо-зеленім іще, – не зеленім, збляклім – горить червоно кущ калини. І біля другої хати палає.

Як на весіллі колишньому різнобарвному, де зібралися і молоде, і старе, і мале – і наряд у кожного і різний, і однакий наче, врочистий.

Ось таку одмінність у природі зір мій завважив, коли до села учора йшов. Одмінність, якої іще позавчора не було. Зір завважив – і в усвідомленні зафіксувалося.
16 жовтня. Акварельне. До брата зайшов. Він з лікарні учора повернувся. Не сподівався, що так скоро випустять. На гірше був сподівався – що довше триматимуть. Але аналізи взяли, оглянули і відпустили, дочасніше, можна сказать, сподівань його. І радіє, радий брат, і до мене наче прихильніший.

У двір виходимо, і небоги теж виходять. Поволі до дороги йдемо. А там уже люди стоять. І на зупинці автобусній стоять. Автобусів виглядають. Кому в один бік їхати, а кому – в другий. А хто і нікуди не збирається їхати. Просто від нудження у дворі на дорогу вийшов. Потребою спілкування із сусідами о цій ранковій недільній порі ведений. Хтось іще, людей забачивши, із вулички поволі рухається, іде. До гурту котрогось підступає. А гуртів на Посьолку уже кілька. Чоловіки, жінки із дітьми, котрі підлітки, – вбрані святешно, а й у буденному котрі. Розмовляють про віщось у гуртах. Хтось іще надходить, хтось ровером під’їжджає і сміються, жартують вже, кепкують із когось. А хтось іще із хати вийшов, на пліт зіперся, звісився, дивиться, патрикує. Сміх зачувши, голосами людськими ведений, і собі поволі плентається, до гурту пхається. Повільність така довкола на Посьолку зависає, вистоюється повільність. А угорі потреба єдності, спілкування потреба витає. Елегійно, акварельно.

Автобуси голубі з обох боків удалині з’являються, показуються рівночасно майже. Струс легкий відбувся, настрій руху намітився.
16 жовтня. Іще акварельне. У селі. Вулицею іду. Навпроти Рузьчиної хати. У дворі, серед двора зовсім стара, висушена геть Рузьчина з пелени молодим курам жменями зерно висипає. Висипле жменю і дивиться, тішиться, як кури молоді, цьогорічні, те зерно визбирують. А потім – ізнов жменю сипне. І дивиться, тішиться.

Тільки й повернула маленьке висушене геть, зморшкувате лице на моє привітання. І знов – до курей.



Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка