Андрій Кокотюха язиката хвеська



Сторінка9/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.42 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

6


Від того, як вони поїхали-погнали, в Максима Бойка під кінець дня лишилися в голові лише якісь окремі фрагменти. … Ось уся компанія сидить у актовому залі мерії, де розташувався весь керівний апарат. Чортів завів звітну промову хвилин на сорок, із якої Бойко запам'ятав лише чільну фразу: «…плануємо залучити в наше місто тих інвесторів, у тому числі — з-за кордону, які зрозуміють перспективи, що відкриває тут перед ними ця наша, як той казав, терра інкогніта разом із табулою расою, бо відносно недалеке географічне розташування від столиці…» … Ось уся компанія піднялася в приймальню мера, де на секретарчиному столі, забравши з нього комп'ютерний монітор і телефонний апарат, розклали по тарілочках бутерброди з ікрою, порізану ковбасу, сир, цукерки, а в центрі столу щільно поставили чаки з коньяком…. … Ось у актовому залі ліцею номер один гості розсілися в першому ряду поруч із мером, а на сцені дівчатка в українському народному вбранні водять хоровод і співають народних пісень. Потім одна з них, та сама, яка підносила хліб-сіль біля мерії, заспівала арію Наталки з опери Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Поруч із мером сиділа його дружина, директор цього ліцею, яка здалася старшому за колег Кості Бабкіну схожою на парторга часів розквіту брежнєвського застою. Жінка гордо дивилася то на своїх вихованиць, то на чоловіка. Сам же мер задоволено кивав у такт співу. Коли все закінчилося, завіса закрилася, аби потім під оплески знову роз'їхатися. Дівчатка за цей час уже звідкись взяли квіти, по невидимому сигналу збігли вниз і подарували по букету всім, хто сидів у першому ряду. Дружина мера після того піднялася на сцену і закликала: — А тепер давайте подякуємо нашим талановитим дівчаткам і їхній виховательці, керівнику студії духовного розвитку Чортів Оксані Іллівні! І цю мить Максим добре запам'ятав, адже саме тоді він, як і всі інші гості, вперше побачив її. Бо на сцену під чемні оплески випливла натуральна білявка з великими грудьми, проте на цьому чесноти закінчилися. В неї був задовгий ніс, криві ноги вгадувалися навіть під довгою спідницею. Одне око помітно косило. А коли жінка, якій з однаковим успіхом можна було дати як двадцять п'ять, так і тридцять п'ять років, заговорила, дякуючи у відповідь, всі почули — вона, до всього іншого, гаркавить та шепелявить. — Родичка? — тихо запитав Максим у Колі. — Дочка, — так само тихо відповів Зубок. — Проблема мера номер раз. Оксану Іллівну заміж ніхто не бере, навіть при тому, що тато — цілий мер. — Ти ж наче поки холостяк у нас, — нагадав Максим. — Давай, вперед, усі проблеми вирішиш, для чого тобі тоді інвестор… — Я стільки не вип'ю, ти що, — віджартувався Коля фразою зі старого анекдота. … Потім — бутерброди під коньяк у кабінеті директорки ліцею… … Наступний фрагмент — актовий зал школи номер два. Там дівчата в бальних сукнях плавали у вальсі з хлопцями в смокінгах. Гості так само сиділи в першому ряду, але тепер біля мера сиділа не рідна жінка, а рідна сестра — директорка школи. Зубок мимохідь пояснив Бойку, що бальні танці в цій школі — головна фішка. Вже третій рік міцеві танцюристи вважаються першими в області на різних конкурсах. І, наголосив Коля з якимось особливим нажимом, колектив на чолі з директором школи дуже хоче показати себе за кордоном. Наприклад, у Америці. Після цих слів Максимові стало недобре. І цей стан посилився, коли він помітив, з яким задоволенням Марсель дивиться на бальні танці. І з якою не менш помітною втіхою мер міста та його сестра дивляться на задоволеного бальними танцями місцевих школярів сина американського мільйонера… …Ось обід, накритий у їдальні школи номер два. Всі сидять за зсунутими і накритими скатертиною столами, тепер пляшки коньяку перемішані з горілчаними… … Ось — вечір у міському парку. Вся компанія вже впевнено перебуває в середній стадії алкогольного сп'яніння. Так і невідомо, хто запропонував гостям поїхати сюди і покласти всі подаровані протягом дня квіти до пам'ятника Тарасу Шевченку, але ініціатива була дружно підхоплена. Тут же, біля пам'ятника, швиденько випили ще по одній. Цей момент Максим закарбував, бо саме тоді вдруге побачив її — Оксана Чортів, донька міського голови, впевнено обнімала за талію Марселя, сина американського мільйонера, і охоче фотографувалася з ним як на колективних знімках, так і в індивідуальному порядку. Той не особливо заперечував, обіймаючи грудасту білявку за плечі… — Це, як той казав, наш голоний спонсор! — нетверезо заявив міський голова, обнімаючи за плечі товстого дядька, якому краватка пасувала ще менше, ніж самому Чортіву. Все це відбувалося пізно ввечері в невеличкому приміському ресторанчику «Тин», який дійсно був огороджений по периметру справжнісіньким тином. Тут Максим оговтався остаточно, і тепер перестав фіксувати довколишній світ фрагментарно, зосередившись нарешті на цілісному сприйнятті довкілля. До речі, саме в цей момент Зубок повідомив: ресторан «Тин» знаходиться на приватній території, і коли поважні гості заходять сюди, а господар більше нікого не чекає, крізь тин пропускається електричний струм. — Тату, тепер уже так не кажуть, — делікатно поправила батька Оксана. — О! Ну, доцю, вже звиняй, забув! Значить, нехай це буде не наш головний спонсор, а меценат нашого ліцею! — він дал обіймав товстуна. — Широкої души людина! Василь Макуха, головний тут у нас по різним залізобетонним конструкціям. У нього все таке міцне, хе-хе, як залізо і бетон! При цих словах Чортів стиснув руку в кулак, демонструючи, наскільки в бізнесмена Макухи все міцне. — А це, значить, Марсель у нас… Колега твій, Васю, американський бізнесмен… — Це батько в нього…, — спробував пояснити Боженко. — Ну чого ти, Грицько, перебиваєш оце старших! — перервав його мер. — Знаєш, як той казав: який батько, такий син! Батько, значить, мільйонер, ну і син, значить, такий… Мовчи мені! Відпустивши Макуху, міський голова тут же обійняв іншого чоловіка. Цей не був товстуном, у нього просто випирало пузце на фоні загалом міцненької козацької статури. — А це в нас, значить, міністр оборони! Отак! Знайомся, Марсель, це наш воєнком, воєнний комісар! Цілий полковник, як той казав! Аніфанов Микола Микитович, а це ось… Поки відбувалося чергове представлення сина американського мільонера місцевій еліті, Максим стривожено прошепотів до Миколи: — Ми не того? Не переграємо? — Спокійно, селяни…, — стан сп'яніння додав Зубкові куражу. — Бачиш, у людей свято. До них політики і американці приїхали. Оно, Боженко цвіте і пахне, бо всі бачать, які в нього друзі в Києві і Америці! Справді, Боженко виглядав абсолютно щасливим. Він ходив за мером, наче прив'язаний, і постійно крутився під ногами в його доньки Оксани. Вона ні на крок не відставала від Марселя, якого, в свою чергу, ані на крок не відпускав від себе її батько. Сам Марсель галантно тримав Оксану Чортів під руку. Тим часом мер обійняв і відрекомендував наступного. — А це у нас моя міліція мене береже! Начальник міліції Гліб Жеглов, ха-ха! — Що, правда Гліб Жеглов? — здивувався Бабкін. — Це я так із ним жартую, — пояснив мер. — Звуть його справді Гліб Георгійович. Тільки не Жеглов, а Товкач, — він зробив наголос на останньому складі прізвища. Начальник міліції, привітавшись з усіма гостями по колу, назввся кожному, наголошуючи, навпаки, на першому складі свого прізвища: — Товкач. Товкач. Товкач. Товкач. — Між іншим, коли треба — чорта в ступі під землею знайде. Сам, — мер багатозначно підніс пальця догори і коротко обійнявся зі ще одним чоловіком. — А це ось наш, як той казав, сьогоднішній господар, Рикалов Антон Антонович. Цей весь «Тин» і все, що під тином — його. Він чесно сплачує податки, правда, Георгійович? — Треба в податківців питать, — коротко відповів начальник міліції. — А чого питать? — Чортів ляснув Рикалова по плечу. — Раз працює — значить, платить! Власник ресторану «Тин» зовні дуже нагадував кримінального авторитета десятирічної давнини, яких дуже часто грає в російських серіалах актор Ігор Ліфанов. Зубок ніби прочитав Максимові думки, промовив тихо: — Це — наш головний бандит. Тільки він уже давно не бандит. Колись кіоски в місті контролював. Потім міський базар у карти виграв. Ну, тепер ось котролює, крім базару, кілька ресторацій і сауни… — І всі вони відкрито дружать? Мер, воєнком, головний мент, колишній бандит? — А чого ти дивуєшся? Не воювати ж їм… У одному місті живуть, одну справу роблять. Знаєш, як Товкач начальником міліції став? Приятелі зупинилися, аби трошки відстати від гурту. — Значить, Товкач замом начальника був. А колишній начальник міліції почав забагато хотіти від Антона. Антон, ясно, платив, тільки начальник у якійсь момент зажрався. Ну, Рикалов одного разу тому начальнику хабаря зеленого заслав. А потім із його ж подачі ті, кому треба, про це дізналися. — Підстава? — уточнив Бойко. — Класична! — голос Колі звучав гордо. — Заловили колишнього начальника на гарячому. Тільки чомусь не посадили. Я чув краєм вуха, була домовленість — його не чіпають, він тихенько з міста линяє, а Товкач у його крісло сідає. І всіх наш Товкач зараз влаштовує. Його чотири роки вже не міняли, прикинь? — Н-да, стабільність тут у вас, — зітхнув Максим. — Кину все, переберуся сюди. Рикалов офіціантом візьме? — Вирішимо питання, — серйозно відповів Зубок. Всі питання, як колективні, так і приватні, почали вирішуватися вже після третьої чарки. Тут, у вихорі тостів, Бойко знову почав сприймати дійсність лише яскравими фрагментами. … Ось Оксана Чортів про щось щебече з Марселем, підливаючи йому коньяку. При цьому її рука поводить себе під столом чимдалі, тим сміливіше. Марсель не заперечує ні проти чого, тільки киваючи, мов китайський бовдур… … Ось почалися танці під магнітофон. Марсель і Оксана Чортів, забувши про все і ні на кого не звертаючи увагу, вистрибують у центрі кола танцюристів, мов два молоденьких цапки: один — смолисто-чорний, інший — яскраво-білий. Танцюють, правда, не всі: начальник міліції Товкач і воєнком Аніфанов, прилаштувавшись у кутку столу, випивають і говорять про якісь серйозні речі, час відчасу смикаючи один одного за рукави піджаків… … Ось Рикалов і Товкач уже біля барної стійки, мирно випивають і ведуть дуже мирну розмову. Тим часом грає повільна музика: група «Лісоповал» зі своїм хітом «А белый лебедь на пруду качает павшую звезду». Оксана Чортів буквально прилипла до Марселя, і навіть п'яному оку помітно — ще трохи, і ця пара почне цілуватися взасос… … Ось ресторанна зала здригається від гуркотіння улюбленої мелодії всіх часів, народів та ресторанів «Сім сорок», під яку зазвичай виконують танок із хустинкою. Всі учасники дійства тримаються за руки і стрибають по колу, один, із хустинкою в руці, танцює в середині кола, і робить вибір — кого хоче поцілувати, перед тим і махає хусткою. Відмовлятися не можна. Обраний теж виходить у коло, якійсь час пара пляше, тоді хустинка розстілається на підлозі, на неї обидва танцюристи стають колінами, цілуються, а потім свій вибір уже робить той чи та, кого вже обрали раніше. Партнер же знову повертається до гурту. Коли хустинка перейшла до Чортіва, він гоголем пройшовся з нею по колу, махнув нею перед своєю донькою. Оксана вибігла в коло, швидко цмокнула батька, схопила хустинку і майже відразу висмикнула в коло Марселя. Коли обоє стали на коліна на розстелену хустинку, Оксана Чортів уже без сорому та обмовок буквально впилася йому в губи. … Ось усі знову за столом. Нестрункій п'яний хор виводить «Ой, чий то кінь стоїть». Правда, єдності між співаками нема: частина людей вперто виконує «Ой, на горі два дубки». Дивно, але така різниця в смаках не заважає нікому доспівати до кінця ту пісню, яку кожен із співаків обрав… … Ось воєнком Аніфанов обнімається з Марселем і вимагає, аби їх сфотографували разом. Але коли виринає чоловік із фотоапаратом, Оксана виштовхує воєнкома з кадру і почуває позувати з Марселем. Воєнком намагається втиснутися третім. За столом тим часом знаходять спільну мову і дружно гаркають: «Розпрягайте, хлопці, коней»… … Ось начальник міліції хоче подарувати Мерселю свою краватку… Максим не помітив, коли і куди зникли з-за столу мер міста і власник ресторану. Мер міста і власник ресторану зачинилися в кабінеті Рикалова. Якби на них зараз хтось глянув збоку, не повірив би, що один із них цілий день тільки те й робить, що піднімає тости і випиває, а другий за вечірнім столом не відставав від начальника міліції та воєнкома. Обоє виглядали дуже тверезими і дуже серйозними. Обоє тримали в руках склянки, на півтори пальця, як у американському кіно про гангстерів, наповненому бурштинового кольору віскі. Сама ж пляшка віскі, з якої наливав хазяїн кабінету, стояла посеред столу, між чоловіками. Саме так — між чоловіками. Скинувши непотрібні папаери на підлогу, Чортів і Рикалов примостилися просто на столі. — У мене молодша донька — студентка, — говорив Антон Рикалов. — Я її сам хотів у Америку відправляти. І тут — такий випадок. Гріх втрачати, Івановичу. — А я тут — мер, — тримався свого Ілля Чортів. — Навіть у твоєму кабінеті і на твоєму столі — все одно мер. Це я його тобі в кабак привіз. — А я, — Рикалов сьорбнув віскі, — перестану в бюджет перераховувати стільки, скільки перераховую зараз. Знаєш, що буде, коли я дам команду не перераховувати тобі в міській бюджет? Зберу кількох очкариків, вони так усе порахують, щ ти побачиш, Івановичу. Як по моєму бізнесу вдарила світова економічна криза. — А у мене, — Чортів теж зробив ковток, — донька в дівках засиділася. Бачиш сам — діти вже познайомились і подружились. — А моя молодша донька англійську мову знає! — виклав черговового козиря Рикалов. — А моя з ним без мови — язиком говорити буде! — у Чортіва теж були козирі в цій грі. — І своїм язичком швидше з ним порозуміється, ніж твоя з ним — своєю англійською мовою! — А моя молодша — молодша за твою! — не здавався Рикалов. — А я — мер! — все одно Чортів тримав козирного туза в цій грі. — І все, як той казав! — ДА? — ДА! Як людина, котра виграла свого часу в карти міський базар, Рикалов визнав — бити козирного туза можна тільки джокером, але джокера в цій колоді нема. — Нехай, — здався він, проте остаточно зброю не склав. — У такому разі — сам знаєш, як такі справи робляться! Згоден? — По руках. Скільки? — Цього разу тариф подвійний, — Рикалов допив свій віскі. — Враховуючи критичний вік твоєї доці, критичні обставини і економічну кризу загалом. Чортів покрутив свою склянку в руці. Йому раптом стало чомусь шкода Рикалова — адже вони від самого початку грали не на рівних. — Може, в нього, Марселя цього, який брат є? — безнадійно запитав він. — Будемо родичами… — А ми хіба чужі? — наїжачився Рикалов. — Тоді чого ж ти, раз такий свій, подвійний тариф мені виставляєш? Криза в нього, шмиза в нього… — Ну і хрін із тобою, — махнув рукою Рикалов. — Давай по звичайному! Чоловіки в несподіваному пориві ніжності обнялися і поцілувалися. Могло здатися, що Коля Зубок обнімає і цілує Максима Бойка. Насправді біля ресторану, на подвір'ї, Зубок термосив товариша, який вийшов подихати і не помітив, як закуняв, присівши біля стіни і притулившись до неї спиною. Так Микола, протверезівши від переляку, знайшов його і почав смикати, виводячи з алкогольної нірвани. Нарешті Бойко розтулив повіки і глянув на Зубка каламутним поглядом. — У-у-у…, — прогудів він. — Макс, ти говорити можеш? — тривожно запитав Коля. — Угу, — почулося у відповідь. — А слухати? — не вгавав Зубок. — Угу. — А думати? Тільки головою, а не жопою? — Нє-а…, — чесно признався Максим. — Я вже все придумав. Зубок голосно гикнув. — Думай знову. Тільки головою. У нас у всіх проблема. — У нашої з тобою країни, чувак, останніх триста років взагалі одні проблеми… — Уф-ф-ф! — видихнув Зубок, обдавши приятеля перегаром, і з наступним видихом повідомив: Чортів Рикалову нашого… вашого негра — продав! Глибинна суть сказаного не хотіла доходити до Максима. — У рабство? — запитав байдуже. — У зяті! — Зубок готовий був кричати від розпачу. — Ти можеш послухати чи ні? — Говори, — так само байдуже кивнув Максим. — Тільки зрозумілими словами. І простіше. Хто кого кому продав? Зубок про всяк випадок роззирнувся довкола — раптом у темряві хтось ховається і підслуховує їх. — Мені тільки що Боженко п'яний похвастався! А йому — сам мер! Молодець, каже, Гриша, зятя мені з Америки привіз! Тепер, значить, проси, чого хочеш… Потроху до Бойка починала доходити суть катастрофи. — З якої Америки? Якого зятя? — З мальованої Америки! — Микола ледь не плакав. — Ми ж їм сказали, що цей Марсель — син американського мільйонера. — І вони… вони справді купилися? Як би Максим не напився, він уже цілком усвідомлював: ситуація, яка склалася, мало чим відрізняється від результату, якого домагається кожен журналіст, причому — не лише «жовтих» засобів масової інформації. Всі хочуть, аби їм вірили. Між іншим, хочуть цього не тільки журналісти. Політики теж наввипередки змагаються за людську віру. Навіть письменники-фантасти, вигадуючи пригоди на інших планетах. Хочуть, аби в ці пригоди і ці планети хтось, крім них самих, щиро повірив. Отже, і мер міста, і Григорій Боженко, якого не посвячували в подробиці всієї цієї операції, і бувалий у бувальцях бандит Рикалов повірили: негр Марсель, продавець секунд-хенду з-під Шулявського мосту — син американського мільйонера, який на короткій нозі з американським президентом, темношкірим Бараком Обамою. — Значить, купилися? — повторив Максим. — А ти думав? Ми ж так і хотіли, аби вони повірили! Бачив, як оте опудало, Проня ця Прокопівна, на негра запала? Отож! У Рикалова теж донька, тільки молодша за Чортіву і красивіша. Бандит холостого американця вже їй пригледів у чоловіки. Дарма, що кольоровий. Головне — американець. — Ми їм…, — Бойко проковтнув невидимий комок, — Ми їм хіба сказали, що Мерсель холостий? — Вони не питали, чи він жонатий, — пояснив Зубок. — Подробиць Боженко не знає, але загалом ситуація виглядає так: Чортів Рикалову відступного заплатив, щось біля півлимона «зелених». — П'ятсот тисяч доларів за негра? — Бойко тільки тепер зрозумів, як це — коли очі лізуть на лоба. — За сина американського мільйонера, — уточнив Зубок. — За право одружити його на своїй Оксані. Ну, не відразу заплатив і не все — готівкою. Думаю, вірніше… Словом, Боженко думає: Рикалов дасть Чортіву тисяч сто готівкою, а на решту суми частину свого бізнесу йому чи комусь із його великої рідні передасть. А Боженку, відповідно, тендер дає, як він і хотів. Той, звичайно, від радості кип'ятком пісяє. Обіцяв за годину гонорар нам… вам віддати. Заробили чесно. Оксана вже до весілля готується і в Америку чемодани пакує. — Прямо зараз почала пакувати? — Ну, це я образно… Фігурально… Марсель, за відомостями Бойка, знімав однокімнатну квартиру разом із дружиною і навіть не мав українського громадянства. Якщо про це все дізнаються Чортів з Рикаловим, фігурально висловлюватися вже нікому не доведеться. З ними всіма, включаючи Колю Зубка, вчинять конкретно, реально і — без жодних перебільшень! — страшно. Навіть уявляти не хочеться, що зроблять з ними мер, начальник міліції і колишній бандит, об'єднавши зусилля. Максим подивився на годинник, відчуваючи, як алкоголь вивітрюється після всього почутого навіть у липневу вечірню задуху. — Так, — промовив він рішуче, тоді повторив: — Так. Як раз нуль-нуль, нуль-нуль. З боєм годинника Попелюшка тікає з балу від прекрасного принца, бо карета перетвориться на гарбуза, коні — на щурів, а розкішне плаття — на лахміття. По конях! Командуй, Коля! Завершення цього довгого дня так само фіксувалося Максимом певними короткими фрагментами. … Ось воєнком Аніфанов і начальник міліції Товкач ведуть під руки помічника депутата Костю Бабкіна. За ними самотужки пересувається помічник народного депутата Сєва Присяжний. Вони горлають на чотири голоси пісню, причому — кожен свою. … Ось Григорій Боженко одночасно, двома руками, обіймає Бойка і Зубка, щиро та захоплено дякуючи… … Ось Оксана біля автобусу востаннє палко цілує Марселя в губи… … Ось Рикалов пхає в салон автобуса плетений кошик, із якого визирають горлечка від пляшок шампанського, горілки й коньяку…. … Ось Марсель спить і мило посміхається уві сні, плямкаючи губами… … Ось кожен із приятелів, перед тим, як теж закуняти, бере свою частку зароблених доларів і ховає подалі від сторонніх очей… Але тепер не алкоголь заважав Максимові сприймати реальність як цілісну картину: мозок працював шалено, коліщатка крутилися, Бойко запустив його на всю потужність, шукаючи виходу. Вихід знайшовся рано, коли Бойко, дочекавшись, поки Ірина щезне на роботу, аби уникнути зайвих розборок на тему: «Скільки можна пити, мудак?», виповз із стогоном з ліжка, потеліпав до ванної кімнати, постояв під душем, зварив собі кави і вмостився перед телевізором, від нічого робити перемикаючи канали. На вісімнадцятій хвилині подібних страждань Максим натрапив на той самий американський серіал, від перегляду якого не далі як тиждень тому відірвав малоприємний візит бійців міліцейського спецпідрозділу. Він уже хотів клацнути далі, але раптом щось у сюжеті привернуло його увагу. Чергові терористи викрали людину і вимагають за неї викуп. Додивившись до кінця, Максим випив ще кави, остаточно прочистивши собі мізки, а після того набрав номер Колі Зубка. — Слухай і не перебивай, старичок, — промовив він, боячись, як би проста до геніальності ідея не вилетіла з голови. — Ідея ось яка… На тому боці дроту Коля Зубок, вислухавши приятеля, перелякався ще більше, ніж учора пізно ввечері в ресторані: адже тепер йому доводиться розрулювати все самому. І хоча, за великим рахунком, усе це було справедливо — сам закрутив, сам і розкручуй, — все ж таки Зубок перепитав, аби точніше зрозуміти хід своїй подальших дій: — Ану, повтори ще разок… — Повтори, що ти сказав, — глухим голосом не попросив — звелів Антон Рикалов. У кабінеті міського голови вони зачинилися втрьох: сам Чортів, Рикалов і Зубок. У останнього зуб на зуб не попадав від неприхованого страху — кожен із цих двох міг одним рухом руки стерти його, редактора газети «Наше життя», на пральний порошок. Але Бойко подарував йому хоча б маленьку надію врятуватися, тому Зубок повторив, затинаючись: — Ну, значить, Марселя Вашингтона викрали невідомі. Вимагають викуп. Наказали не дзвонити в міліцію, в жодному разі не повідомляти американське посольство. Попросили тільки прямий контакт із його батьком… американським… Ну, наче все… — Звідки інформація? — спитав Рикалов. По суті, Микола повторював усе по третьому колу персонально для нього. Спочатку він усе розповів Чортіву, той негайно викликав до себе в кабінет ділового партнера, і коли Рикалов примчав, Зубок виклав йому все. — Максим… той журналіст, що з нами приїздив… Він Марселя до себе ночувати забрав, бо не хотів у такому стані самого пускати… Вчора ж усі хороші такі поїхали… — У нього охорони не було? — недовірливо запитав Рикалов. — Син мільйонера — без охорони? — Не знаю… Він же сюди без охорони приїхав… У приватних справах, інакше б тато відстежив, знаєте, як вони там своїм синкам руки в'яжуть, пересуватися вільно не дають… — Скільки вимагають? — у Рикалова прокинувся професійний рекетирський інтерес. — Не знаю я… Мені Макс дзвонив із автомата, каже — з домашнього та мобільного боїться, можуть слухати. І говорив коротко. — Як Марселя викрали? Як узагалі все це сталося? — не вгавав Чортів. — Що там у них у Києві взагалі робиться? — Та не знаю я! — у щирості Зубка не виникало жодних сумнівів, і обоє, мер і бандит, це бачили. — Добре…, — промовив Рикалов. — Нічого доброго, але… Чому Бойко твій саме тобі подзвонив? — Ну як… Ми ж разом тут були… І потім, він сам розгублений… Чортів грюкнув кулаком по столу. — Не треба було його відпускати! Ось чуло моє серце! — він знову грюкнув. — Або хоча б сказати Товкачу, щоб машину міліцейську до самого Києва в супровід дав! — Ми б так само вирішили проблему. З транспортом, з охороною. І що тепер? — він глянув на мера. — Що тепер? — запитав Чортів у Зубка. — Не знаю, — чесно відповів той. — Ти нічого не знаєш! — безнадійно махнув рукою Рикалов. — Значить, так: я спробую свої київські зв'язки підняти. Хоча, якщо від серйозних людей була команда нікого не підключати… — Як той казав, часи вже тепер не бандитські, нє? — мовив Чортів. — Не будуть же Марсельку різати на шматки… Для чого серйозним людям міжнародний скандал, тим більше — з Америкою. І бабла багато не запросять. Думаю, розуміють — краще трошки, зате надійно… Рикалов подивися на мера — і той відразу замовк. Тепер дві пари очей дивилися на Колю Зубка. — Не затримую, — сухо сказав міський голова тоном бригадира передової тракторної бригади. Коли Зубок швидко вийшов з кабінету, щільно причинивши за собою двері, Чортів побарабанив по столу товстими пальцями, замислено і одночасно — з надією глянув на співбесідника. — Ми можемо щось зробити? — Для кого? Для негра, якого вкрали якісь київські відморозки, чи для тебе — ти ж, типу, зятя втратив… — Якщо ми з тобою, дядьку, витягнемо сина американського мільйонера з задниці чи де він там сидить, він, а заодно — і татусик його, будуть нам із тобою зобов'язані, хіба не так? — Рикалов кивнув на знак згоди. — Значить, на моїй Оксані цей Марсель одружиться автоматично. Ну і твою меншу вже якось прилаштуємо. Коротше, візьмемо Америку і нагнемо її, хіба не так? Антон Рикалов кивнув, витягнув із кишені мобільник. — Це сталося не на нашій з тобою території, Івановичу, — з жалем промовив він. — Ось де головний головняк. Але спробую щось вирішити. Свисну декому, хай послухають-понюхають по столиці…

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка