Андрій Кокотюха язиката хвеська



Сторінка8/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.42 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

4


Компанія ще добру годину не могла досягти остаточної згоди. Якщо Сєві Присяжному навіть лестило видати себе за помічника народного депутата, причому — абсолютно все одно, від якої партії, то Костя Бабкін заявив: він не хоче, аби його навіть у маленькому містечку на Полтавщині і навіть один день вважали помічником депутата Верховної Ради України. — Чому б тобі, Макс, не прикинутися наближеним до політики? — дещо агресивно запитав він. — Сєвичу все одно! — А мені не все одно! — пішов на принцип Максим. — Так і мені не все одно! — Зате ти три місяці писав їм промови і програми. Значить, в разі чого зможеш народ відповідними фразочками завантажити, — не здавався Максим. — Сам знаєш, я тоді за хату по кредиту був винен, — виправдовувався Бабкін дещо агресивно. — У виборчому штабі добре платили, і головне — не читали цих промов з програмами! Бо я передирав їх у конкурентів, а конкуренти, в свою чергу, потім передирали в нас! Ніхто ж насправді не збирався цього всього виконувати! — Бачиш! Я навіть такого досвіду шарованки населення не маю! — Бойко стояв на своєму. — Добре, — спокійно мовив Бабкін. — А чий Марсель? — Тобто? — Ну, без кого справа не вигорить? Без Марселя! — Справа не вигорить для всіх! — втрутився Сєва. — Через твої дурні принципи, Бабкін, ми бабки зараз втрачаємо! — А чого це — мої дурні принципи? У Бойка що, принципи розумніші? Справа могла закінчитися, толком не почавшись. Розуміючи це, Зубок із добродушною розважливістю, характерною для мешканців Полтавщини, включився у розмову і легко помирив колег. — Мужики… Костя, Макс… Якщо в Боженка це діло з моєю допомогою вигорить, він буде вічним спонсором газети. Я своє і без того матиму. — І що? — підозріло глянув на нього Бабкін. — А те, що я готовий з кимось поділитися належним мені гонораром. З тим, хто буде менш упертим і готовим до конструктивного діалогу. — Просто Соломонове рішення! — розвів руками Максим. — Тільки врахуйте: я, мужчини, навіть за додаткову плату не погоджуся грати роль помічника народного депутата. — Ну а мені, щоб ти знав, зайві гроші зайвими не будуть! — у тоні Бабкіна агресивність помінялася на поважність. — Я промови і програми, між іншим, теж за спеціальне бабло струячив… Коротше, мене абсолютно влаштовує такий правильний підхід! — Це не зовсім чесно, — озвався Сєва. — Костику, ти ж тільки що залишив людину без живих грошей… — Зате ми з Марселем забезпечимо йому безбідне майбутнє, чесний ти наш! — швидко парирував Бабкін. Він уже зрозумів, що занадто нахабно поводиться по відношенню до чужих грошей. Навіть трошки протверезів від такого розуміння. Та відігравати все назад йому не дозволяли, знову ж таки, гонор і гордість. — До речі, про твого легендарного Марселя, — згадав Максим. — Йому що, платити не треба? Навіть якщо ти його в оренду береш… — Та ладно! — протягнув Бабкін. — Цей чувак мені взагалі до смерті винен! — До чиєї? Твоєї? — уточнив Бойко. — Слухай, ти щось сьогодні аж надто до слів чіпляєшся! — тепер Костя знову зайняв агресивну позицію. — Дивися: негра з-під Шулявського мосту прийматимуть на Полтавщині, як сина американського мільйонера. Нагодують, напоять, причому останнє Марсель дуже любить. До того ж протриматися доведеться максимум до вечора, так, Миколо? — Зубом ствердно кивнув. — І за ці всі радощі йому ще платити треба? Із тиші, яка запала після цих слів, Бабкін зробив висновок — не всі його доводи подобаються товариству, яке, між іншим, підписалося на спільну з ним аферу. Тому вирішив відіграти назад. — Ну, раз ви вважаєте… Баксів сто Марселю виділимо… Чи двісті… Скинемося… — Ніхто скидатися не буде! — відрізав Бойко. — Зі свого підвищеного гонорару виділяй негрові стільки, скільки вважаєш за потрібне. Але врахуй — якщо ти його обділиш, або навіть не так — він вирішить, що ти його нажухав, у нас почнуться серйозні проблеми. Чого далеко ходити? Сьогодні вранці вистава за участю тьоті Галі тебе нічому не навчила? — До чого тут… — До того! Візьме тебе цей мавр одного дня за горло своїми чорними ручиськами і так, між іншим, поцікавиться: а чи молився ти на ніч, Костянтине? Дискусія погрожувала зайти в нікуди. Зубок відчував це дуже гостро, але не мав ані права, ані можливості втручатися в розборки незнайомої йому компанії. Хто знає — раптом у цих київських журналюг так прийнято, зубами все один у одного вигризати. Проте Сєва Присяжний, так само відчувши, що розмова починає ходити по кільцю, рішуче простягнув руку, взяв недопиту пляшку коньяку, хлюпнув Кості й Максимові і зауважив: — Ви, мужчини, спочатку ці гроші заробіть. А для цього, Бойко, мало все придумати. Якщо ти, Бабкін, з Марселем своїм не домовишся, доведеться або іншого негритоса шукати, або — інший план. Його зауваження виявилися як ніколи вчасними. Враз почервонівши від власної значимості, Бабкін махом вихлюпнув у себе коньяк, зажував напій криво відламаним шматком шоколадки і підвівся, перекинувши при цьому пастмасовий стілець, на якому сидів. — Так чого сидимо тоді? По конях! Базар під Шулявським мостом скоро буде розходитися! Базар базаром, він справді прокидався і засинав за власним режимом. А ось компанія змовників розійшлася не скоро. Негр Марсель виявився на диво компанійським хлопцем, легко погодився зганяти з Бабкіним та його друзями на Полтавщину, поїсти-попити там за рахунок спонсора, і головне — постаратися в більшості випадків краще жувати, аніж говорити. Новоспечену угоду вже добрече заведені коньяком журналісти вирішили негайно обмити, і тепер, уже взявши темношкірого Марселя на борт, вирішили продовжити культпохід по питних закладах. Одначе саме Марсель як єдиний поки що тверезий з усіх присутніх попередив — хоч в Україні нема режиму апартеїду, не в кожному нормальному питному закладі будуть раді такому відвідувачу, як він. Свої слова відразу підкріпив прикладом: якось у кафе, куди вони з другом-китайцем зайшли просто випити соку, до них причепилася компанія, яка, на диво, теж пила безалкогольні напої. Коли бармен нарешті викликав міліцію, з'ясувалося, що компанія, з якою зчепилися іноземці, належала до якогось радикального націонал-патріотичного угрупування, де на алкоголь і наркотики накладено суворе табу. Звичаї там настільки суворі, що того з членів, кого зловлять бодай із пляшкою пива, здають у міліцейський відділок як алкоголіка. Ну а якщо, не дай Боже, когось запідозрять у вживанні наркотиків, додому до підозрюваного приходять працівники відділу по боротьбі з незаконним обігом наркотиків — його домашню адресу вчорашні однопартійці повідомляють по анонімній телефонній лінії, куди громадяни можуть дзвонити і здавати наркоторгівців. Само собою, репутація в патріотів була бездоганною. Африканця з китайцем забрали до відділку і не випускали до тих пір, поки їх не викупили земляки. Так що зайвий раз в потенційно небезпечних місцях Марсель відмовився. Через брак іншого виходу Бойко запросив компанію до себе додому. Пересувалися вони на таксі. З тактичних міркувань Зубок відправив водія разом із бусиком до його київських родичів. Хоча вони і діяли в інтересах Боженка, а водій працював на Боженка, все одно зайвих подробиць знати не мусив навіть замовник. Коля не був певен, що його інвестор, навіть маючи велике бажаня виграти тендер і готовність іти до кінця та не гребувати будь-якими методами, крім, звичайно, відвертого криміналу, нормально поставиться до того, що у ролі американського багатія виступає чорношкірий торговеь секонд-хендом з-під Шулявського мосту. Через те Зубок мусив трусити гаманцем, витрачаючи на таксі більшу половину своєї представницької суми. Іра Бойко, хоч і попереджена, що чоловік везе додому гостей, все ж таки здивувалася, побачивши в не зовсім уже тверезій чоловічій компанії негра. Та після серії компліментів на свою адресу трошки поміняла своє ставлення до ситуації, і вже під вечір охоче підспівувала роздрібненому чоловічому хору, який врізнобій тягнув «Ой, чий то кінь стоїть», «Стюардесса по имени Жанна» і «На поле танки грохотали». Потім, коли компанія, нарешті, розійшлася, Ірина категоричним тоном почала вимагати від Максима бодай загальних пояснень, куди це вони всією гоп-компанією, включаючи негра, зібралися завтра з самого ранку. Максим, згідно домовленостей зберігаючи таємницю, обмежився тим, що побіцяв дружині дуже її здивувати вже до кінця тижня. Причому сюрприз буде неабияк приємним. І все ж атки не витримав — натякнув на можливість за кілька тижнів змотатися за кордон і відтягнутися там, ні в чому собі не відмовляючи. А щоб заінтригована Ірка не тягнула з нього все до кінця, Бойко підхопив її на руки і поніс у спальню — закріпити майбутній успіх абсолютн надійної справи.

5


У тому, що їхня абсолютно надійна справа навіть серйозніша, ніж припускав Максим, стало ясно вже наступного ранку. В той самий час, коли бусик із київською групою підтримки підприємця Григорія Боженка під'їхав до пам'ятного знаку на трасі, від якого починалося потрібне їм містечко. Напередодні Коля Зубок подзвонив йому та довго й плутано доповідав, кого вдалося вбовтати на групу підтримки. Причому основний ухил робив не на американця Марселя, а на те, що в Києві в середині липня важко знйти когось більш серйознішого за помічників народних депутатів. У результаті Боженко зрозумів: умовити навіть дві праві руки двох відомих політиків вартувало його посланцеві неабияких зусиль. Ну а негр Мерсель — це взагалі несподіваний успіх, американський друг того самого депутата, якого представляє Костянтин Петрович Бабкін. Так що Костя, не дивлячись на спеку, мусив одягнути відповідний статусу костюм, який узяв напрокат у фірмі ніби на весілля і який мусив здати таким, як брав. Бо інакше доведеться платити повну вартість костюма. Сєва Присяжний дозволив собі вдягнутися більш демократично: хоч і почепив дорогу краватку на шию, але поїхав без піджака, лише в білій сорочці з короткими рукавами. Власне, так і повинно було бути: Сєва представляв демократичного політика, Бабкін — політика-консерватора. Найскладніше було вдягнути Марселя. Виявляється, жоден із учасників операції, включаючи Миколу Зубка, навіть приблизно не уявляв собі, що носять тепер сини чорношкірих американських мільйонерів. Марсель теж не міг допомогти, і тоді Максим запропонував вихід — нехай той вдягнеться просто і акуратно. Нормальні мільйонери, а тим більше — діти нормальних мільйонерів, ніколи не стануть хизуватися багатством і шикувати, привертаючи до себе увагу. Звісно, одяг потрібен новий і бажано — не з базару. Грошей на шопінг ні в кого не було. Довелося просити водія, аби той позичив у своїх київських родичів. Той лише поцікавився, коли борг повернуть і, головне, хто повертатиме. Зубок пообіцяв особисто залагодити це питання, якщо водій підтвердить Боженку: гроші витрачені на ресторан, а взагалі виділених шефом представницьких за київськими цінами просто не вистачило. Водій поцікавився, чи може він під це діло назвати шефові трошки більшу суму, аби теж мати хоч трошки собі зверху. «Тільки не наглій», — зітхнув Зубок. Після чого водій таки роздобув у родичів потрібну суму, а Зубок раненько перед дорогою завів Марселя у гламурний бутік і дуже попросив дівчину одягнути свого чорного друга скромно, але зі смаком. Ось при такому параді вся компанія підїхала до знаку в'їзду до міста, перед яким їх уже чекали. Сама назва міста та його герб, прилаштований на викладеному з цегли прямокутнику, були помітно вимиті та навіть освіжені фарбою. Зубок стиха поділився з гостями своєю підозрою: Чортів, мабуть, вночі вигнав якихось комунальників на роботи з облагородження міської атрибутики та геральдики. Бабкін відразу згадав історію про Львів, помитий шампунем з нагоди приїзду Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова. — Національна традиція, — відповів на це Микола. — Думаю, це лише початок. Тим часом бусик зупинився. По дорозі водій подзвонив Боженку, сказав, коли приблизно будуть на місці, і під цей самий час підігнали урочисту делегацію для зустрічі високих гостей. З великого автобуса, який маячив під деревом, струмочком витікли дівчатка молодшого шкільного віку в українському національному вбранні. За ними посунуло кілька дорослих. За прикидками Бойка, серед них були представники середньої ланки місцевого начальства і батьки якоїсь дитини або кількох. Усю дорогу вчорашні гуляки обливалися потом. Зубок дуже просив не починати похмелятися по дорозі і дотерпіти, пообіцявши, що під вечір усім набридне не тільки їсти, але й пити. Проте сонце сьогодні пекло якось по-особливому немилосердно, тож витримати кілька годин у дорозі хоча б без крижаної мінералки було неможливо. Найкраще почував себе Марсель: його пристойно вдягнули, від спеки не страждав та й випив порівняно з іншими напередодні не так уже й багато. Зате четверо журналістів вливали в себе мінеральну воду так спрагло і в таких кількостях, що вже відразу за Києвом усіх можна було викручувати, мов свіжовипрану білизну. Отже, вигляд уся компанія мала досить пожмаканий. Вони зовні абсолютно не відповідали загальним уявленням свідомого люду про солідних помічників впливових українських державних діячів. — Вивантажуйтесь, — тяжко видихнув Зубок. — Це все до вас. — Тоді хай Марсель першим іде! — порадив Бабкін. — Давай, Батончику, ти ж всю увагу на себе перетягнеш! Ще вчора ввечері всі дізналися: Костя називає свого темношкірого приятеля Бетончиком, проводячи аналогію з батончиками «Марс». А назву батончиків, відповідно, асоціював із іменем Марселя. Той не ображався, бо взагалі за своєю природою був людиною добродушною. Поцікавившись у Зубка, як себе треба вести і що робити, новоспечений син американського мільйонера вийшов на повітря, яке досить умовно можна було обізвати свіжим. Задуха поза салоном бусика стояла така сама, як у його жерлі. За Марселем, тяжко дихаючи, вибралися Бабкін з Присяжним. Зубок і Бойко, чиї ролі в обраній виставі взагалі були скромними та другорядними, трималися на задньому плані. Поки гості виходили, дівчатка в національних костюмах встигли вишикуватися в рядок. Одна з них, тримаючи двома руками коровай із прилаштованою в його центрі дерев'яною солонкою, несміливо рушила назустріч Марселю. Той, в свою чергу, зробив кілька кроків до дівчинки. Побачивши, що темношкірий не стоїть на місці. А наближається, дівчинка зупинилася і шморгнула носом. «Ще кілька секунд — і вона побіжить назад», — стрельнуло в голову Бойка, тож він швиденько розпорядився голосним шепотом: — Не стій стовпом, блін! Бери хліб-сіль! Сєва, зробіть там щось! Присяжний зрозумів ситуацію по-своєму і, ступивши півкроку вперед, підштовхнув Марселя в спину. Поштовх вийшов надто різким. Та якби Марсель цього чекав, зміг би втриматися на ногах. А так, втративши рівновагу, син американського мільйонера похилився вперед. Простягнув руки. Намагаючись утриматися, схопився за дівчинку з короваєм — жодної іншої точки опори в радіусі одного метра не виявилося. Дівчинка, яка теж подібного не чекала, швиденько витягнула руки з короваєм перед собою, одночасно вручаючи хліб-сіль гостеві і прикриваючись від нього. Марсель машинально стиснув коровай обом руками за краї. Дівчинка відразу забрала руки, вважаючи свою місію виконаною. Тепер Марсель хитався вже з короваєм і в наступну долю секунди міг на очах у всіх заорати носом у придорожну пилюку разом із ритуальним дарунком. Проте Сєва з Бабкіним, так само блискавично оцінивши ситуацію, зробили по одному синхронному кроку, спритно підхопили Марселя під руки і, смикнувши його за лікті, повернули в вертикальне становище. У цей самий час місцевий фотограф зробив знімок: двоє гостей тримають під руки третього, який, у свою чергу, вчепився в краї короваю мертвою хваткою. З боку це виглядало, наче двоє здорових тримають інваліда. Або, що більш відповідало ситуації, що двоє братів-слов'ян не дають упасти сильно п'яному негрові. Запалу тишу не порушувало нічого: машини, ніби змовившись, саме в цей момент трасою туди-сюди не їхали, пташки не співали. — Пускайте його! — так само пошепки вигукнув Максим, розуміючи — щось відбувається не зовсім так, як мусить. Сєва з Бабкіним розтиснули пальці, звільнивши лікті Марселя. Почесний гість, скориставшись нагодою, нарешті почав виконувати необхідний ритуал — відламав засмажену скоринку від хлібини, вмочив її в сіль, кинув до рота, прожував, передав коровай Бабкіну, окремо солонку — Присяжному. А тоді в якомусь невідомому пориві широким кроком подолав відстань між собою та дівчинкою, підхопив її на руки і поцілував. Дівчинка в національному українському вбранні нарешті дала волю справжнім почуттям — задригала ногами так, що з лівої ноги злетів білий сандалик, і заплакала в голос. Вирішивши — вона боїться впасти, Мерсель замість того, аби поставити дівчинку на ноги, стиснув її своїми ручиськами ще сильніше. Дівчинка заверещала так, наче побачила павука в кутку над своїм ліжком. — Постав її! — не стримався Бойко. Почувши це, хтось із дорослих так само не стримався — реготнув. Марсель нарешті поставив дівчинку на тверду землю. Вона крутнулася дзигою і побігла до гурту. Та назустріч їй, розсунувши ряд інших дівчаток, виступила сувора жінка, дуже схожа на типового директора школи, нахилилася до переляканої, щось їй коротко наказала. Після чого дівча витерло сльози, повернулося і так дзвінко, як могло, вигукнуло: — Ласкаво просимо, дорогі гості, на нашу прекрасну Полтавщину! Очевидно, ця фраза заздалегіть служила командою: не встигла дівчинка замовкнути, як на диво стрункий хор решти дівчаток затягнув арію Наталки-Полтавки з однойменної опери Івана Котляревського. Дівчачий хор обмежився одним куплетом, гості чемно поплескали в долоні, і нарешті офіційна частина зустрічі закруглилася. Дорослі повели дівчаток до автобуса, по дорозі заспокоюючи потерпілу, а до гурту приїжджих підійшов чоловік середніх років, коротко стрижений і, так само не зважаючи на спеку, офіційно вдягнений. Хоча з усіх присутніх тут йому костюм пасував найменше — чоловікам із зовнішністю виконробів офіційно-діловий стиль одягу взагалі не пасує. — Григорій Боженко, — той, заради кого все закрутилося, по черзі потиснув гостям руки, починаючи з Марселя. — Ну, хлопці, як доїхали? — А чого? Нормально доїхали, — відповів за всіх Зубок. — Пісень співали… — Так, народ у нас любить поспівати. — пояснив Боженко синові американського мільйонера так, наче вибачався перед негром за всю Україну. — Нічого, ще поспіваємо, ввечері, — і вже до Зубка: — Там Чортів таку діяльність розгортає — мама дорогая! Так, люди, давайте, значить, хто у нас є хто. — Костянтин Бабкін, — назвався Костя і, подумавши, додав: — Петрович. — Костянтин Петрович Бабкін, помічник народного депутата…, — включився Зубок. — Ну, я вам казав по телефону, кого саме, тільки ж просили не афішувати, гм… — Та воно понятно, що просили. Нікому не скажу, але сам знаю. Не поб'ємося, всі ми українці. Боженко перевів погляд на Присяжного. — Це ось Всеволод Присяжний, — представив Зубок. — А по-батькові? — поцікавився Григорій. — Це зайве, — поважно відповів той. — Ми в партії за демократичні форми спілкування. Можна просто Сєва. — Це у вашого шефа брат — віце-президент компанії «Релакс-фуд»? — поцікавися Боженко, хоча прекрасно знав відповідь. — Мережа мультиплексів та ресторанів швидкого харчування в Києві, Харкові, Донецьку, Єнакієвому… Присяжний кахикнув. Як раз цього він не знав. Не вистачало, аби цей місцевий будівельний магнат був знайомий з кимось із родичів того бісового політика. Тоді все, капець, місія Штірліца провалилась, толком і не розпочавшись. Зробивши вигляд, що розмову в цьому напрямку вести не вартує, принаймі — при всіх, він красномовно скосував на Бабкіна, котрий формально працював на політичного опонента його нібито шефа, і багатозначно промовив: — Подивимось, подивимось, що у вас тут за планів громадьйо… — Поговоримо, поговоримо! — в тон йому відповів Боженко. Далі він пересунув свій погляд виконроба на Максима, який виглядав на фоні решти гостей абсолютно непрезентабельно — старенькі, хоча й чисті джинси, стоптані кросівки та футболка із зображенням чиєїсь перекривленої пики. — Це — Максим Бойко! — поспішив представити друга Зубок. — Я ж говорив вам, провідний київський журналіст. Той самий, пише в спеціалізовані видання про перспективи розвитку… — Пише собі — хай пише, — як людина, фінансово причетна до засобів масової інформації в своєму регіоні, Боженко ставився до журналістів без симпатії, але з повагою: люди, яких він мало шанує, все одно роблять справу, без якої навіть йому не обійтися. — Ви пишете, так сказать. Ми, значить, читаємо. Коротко потиснувши Максимову правицю, Боженко націлив свій погляд виконроба на головного члена групи підтримки. Всі відчули — зараз їхня «темна конячка» пройде перше серйозне випробування. — Ну, і наш гість із міста Чикаго, — офіційним голосом представив Зубок. — Марсель Вашингтон, член ради директорів… — Правильно казати — Уошингтон…, — встряв Бойко. Боженко глипнув на нього, на короткий час замислився про щось важливе, птім кивнув, ніби досягнувши згоду з самим собою. — Хоч Вашингтон, хоч Нью-Йорк. Хоч Уошингтон, хоч Уньюйорк. У нас тут по простому. В нас всі директори, всі один одному радять, і всі — добренні члени! Я — Гриша, Грицько, коротше! Він стиснув праву руку Марселя, сильно труснув її, потім узяв його ліву руку своєї лівою, так само тряхнув, потім одночасно смикнув за обидві руки, при цьому не зводячи з обличчя Марселя свого фірмового погляду виконроба. — Приємо, хлопці! Так, тепер гайда, гайда! Вйо, бо дощ, як кажуть! Там чекають уже! — Там — це де? — поцікавився Бабкін, коли вони нарешті повернулися в свій бусик. — Не знаю, — знизав плечима Коля. — Там…, — він непевно махнув рукою перед собою. Бойко підсунувся до приятеля зовсім близько і одними губами, аби випадово не почув водій, промовив: — Чого це тебе так понесло? — Ти про що? — не зрозумів Зубок. — Про Чикаго. Чому Марсель — із Чикаго? — Вирвалося…, — Зубок знову знизав плечима. — Так… Просто… Хіба не все одно, звідки він з Америки? Думаєш, у нас тут хтось покаже на карті оте їхнє Чикаго? Максим замовк — крити не було чим. Єдине, чого йому хотілося зараз, крім чергового кухля холодної води — аби вони всі в якійсь момент не почали перегравати. А ось господарі міста, готуючись до зустрічі двох помічників депутатів Верховної Ради України і одного сина американського мільйонера, чий батько, за чутками, наближений до самого Барака Обами, явно перегравали. Коли невеличкий кортеж в'їхав до цетру містечка і зупинився біля будівлі мерії, грянув духовий оркестр. Музиканти розташувалися на величезних сходах, побудованих, очевидно, в ті часи, коли сьогоднішня будівля з гучною назвою «мерія» була ще рядовим міским виконавчим комітетом. Стиль цієї забудови хтось мудрий обізвав «брежнєвським ампіром». Порівняно зі «сталінським ампіром» він виглядав помпезно та убого. Але якщо за часів правління Леоніда Брежнєва так виглядали всі офіційні забудови хоч у Росії, хоч в Україні, хоч у Молдавії, то навіть помпезна архітектурна убогість мусила мати своє стильове визначення. Перпендикулярно до будинку мерії та оркестру, який викомарював козацький марш, так само вишикувалися дівчатка в українському національному вбранні з обремками квітів. За ними маячили дорослі, офіційно вдягнені та напружені. Одна дівчинка тримала на вишитому рушнику коровай із сільничкою по центру хлібини. — Уже ж хліб-сіль були…, — вирвалося в Бойка. — Не перестараються? — Там, на дорозі, устрічали дівчатка зі школи номер два, — пояснив Коля. — А ось ці — з ліцею номер один. Комерційного. Мерова сестра — директорка школи, а мерова жінка — директорка ліцею. Це політика, старий. — Ну? — Гну! — невміння старого друга давати оцінку подібним серйозним ситуаціям починала дратувати Зубка. — Баби між собою мало не побилися в кабінеті Чортіва! Як раз тоді, коли вирішували, дівчатка з якого навчального закладу будуть гостей зустрічать. Бач, консенсус знайшли: біля в'їзду в місто хліб-сіль дає школа, тут, біля мерії — ліцей. Ясно тепер? Тоді вперед! Гості знову вибралися з автобуса. Дівчинка з хлібиною поспішила до Марселя. Пам'ятаючи невеличкий конфуз, той запитально глянув на Бабкіна. В свою чергу, Костя теж не хотів брати на себе відповідальність за повторний конфуз, тож штовхнув ліктем Бойка. Зрозумівши з його міміки — треба щось робити, Максим смикнув за лікоть Зубка. Тим часом дівчинка з короваєм уже наблизилася до гостей майже впритул і чекала, поки в неї заберуть важку хлібину. — Бери, — розпорядився Коля. Марсель відламав скоринку, вмосив у сіль, пожував, прийняв хлібину і відразу відступив убік. Дівчинка сміливо зробила несподіваний для дитини в українському національному вбранні реверанс, після чого, сповнена достоїнства, повернулася до гурту, гордо тримаючи голову. Коровай Марсль передав по ланцюжку, в результаті хлібина опинилася у водія, який прилаштував її в салон поруч із попереднім короваєм. Тепер, коли з останніми урочистими формальносями було покінчено, музика замовкла і на передній план висунувся чоловік, дже схожий на бригадира передової тракторної бригади, на якого вдягнули костюм, куплений у центральному універмазі столичного міста. Гості правильно зрозуміли — з ними йшла знайомитися перша особа міста, міський голова. — Як той казав, ласкаво просимо, назад не виносимо! Значить, оце наші гості, ага! — «бригадир» по черзі потиснув усім руки, скоромовкою промовляючи: — Чортів. Чортів. Ілля Іванович. Біля Масреля «людина-бригадир» затрималася трошки довше. — Ілля Іванович Чортів, міський голова. На передній план висунувся Григорій Боженко, «людина-виконроб». — Це, Івановичу, містер… Коротше, Марсель Вашингтон. Як американська столиця. — Уошингтон, — поспішно виправив Зубок. Про таке прізвище для сина американського мільйонера компанія домовилася ще вчора. Марсель навіть сам його вибрав, захопившись у якійсь певний момент грою. Але Зубок вцю хвилину зловив себе на думці: насправді ж він не знає, яке прізвище носить Марсель. — Хай як кому зручно, — відмахнувся Чортів і прямо запитав у темношкірого гостя: — Не родич? — Кому? — втрутився Боженко. — А я хіба до тебе, Грицько, говорю? — мер навіть не повернув голови в бік «виконроба». — Він усе розуміє, тільки говорить не тойво…, — прийшов на виручку Зубок. — Головне, аби все розумів, — промовив Чортів і уточнив Марселю своє питання: — Президенту американському не родич? Марсель, не витримуючи такого блискавичного напору, глянув на Бабкіна. Той зробив півкроку вперед. — Ви якого президента маєте на увазі? Джорджа Вашингтона чи… — Його, — кивнув Чортів. — То як, Марсель, Вашингтону не родич? Тому, на честь кого місто називається. Ну, американське, столиця ваша, де всі президенти сидять. Бабкін кахикнув. — Джордж Вашингтон, шановний Іллє Івановичу — той самий президент, зображений на купюрі достоїнством у один долар США. Ви хочете знати, чи не родич містер Уошингтон американському президентові Джорджу Вашингтону? — Ну да, — відповів мер і додав: — Як той казав. — Розумієте… Як би це пояснити… Джордж Вашингтон був білим. Але в Америці давно покінчено з расизмом. Про що яскраво свідчать результати останніх президентських виборів у цій країні. Тому з огляду на вимоги політкоректності не буде помилкою вважати, що наш Марсель може бути причетним до давнього роду тих самих Вашингтонів. До того ж мішані шлюби в Америці не рідкість. — Ага, значить, — промовив Чортів. Вся компанія дивилася на Бабкіна, роззявивши роти. Але навіть сам Бабкін не чекав від себе такої глибокої за змістом тиради. Причому тирада ця помітно вразила Іллю Івановича Чортіва — його нижня щелепа теж трошки опустилася донизу. — Ну, значить, розібралися, як той казав, — промовив він, аби якось виборсатися з цих генеалогоічних нетрів. — Словом, товариство, програма в нас така. Зараз невеличка робоча нарада, послухаєте, чим наше місто живе, як той казав. Потім поїдемо в ліцей і в другу школу. Там теж не дуже довго, бо треба ще містом проїхатися. Заїдемо на арматурний завод, значить. Потім подивимося пам'ятник Шевченку, — якщо попереднє оголошення стосувалося всіх присутніх, то тепер мер знову звернувся персонально до Марселя. — У нас, знаєте, в Україні так само пам'ять шанують, як у Америці. Своїх геніїв шанують теж, і вони теж на наших грошах є. У вас у Америці поетів на грошах друкують? — Тільки президентів, — поквапився відповісти за нього Бабкін. Марсель лише ствердно кивнув. — О, бач, а у нас друкують! — Чортів витягнув з кишені гаманця, витяг дві купюри. — Диви, оце на сотці старого зразка — старий Шевченко, а на новішій — молодий Тарас. Хазяйновито заховавши гаманця назад, мер знову звернувся до всіх. — Ну, а потім — неофіційна частина, там заодно і поговоримо, скільки тієї ночі… Бойко кахикнув і почав тупцяти на місці. Ночувати в їхні плни не входил, і максим відчув — ось він, перший невеличкий збій у чітко продуманому плані. Але те ж саме відчув і Боженко. Розуміючи, як це небезпечно — віддавати свою групу підтримки на поталу Чортіву в ситуації, яка до середини ночі вийде з-під будь-якого контролю, він нагадав: — Івановичу, гості на ніч не лишаються… Будній день, в усіх справи… — Ось ти і простежиш, аби вони нормально на Київ поїхали! — тицьнув на нього пальцем мер, знову повернувся до гостей. — То як, приймається план? — Якщо тільки все оперативненько, — з поважною діловитістю промовив Бабкін. — Бо в нас, знаєте… — Знаю, — сказав Чортів. — У нас те саме. Так шо, господа, як той казав, поїхали-погнали?

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка