Андрій Кокотюха язиката хвеська



Сторінка7/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

2


Прізвище Колі було Зубок. Колись вони вчилися на одному курсі, дивилися одні фільми, сперечалися до ранку на одні й ті самі теми, мучилися по великих святах однаковим похміллям і навіть бігали за одними дівчатами. Та потім життя розвело друзів. Максим уписався в новий газетний проект, а Коля несподівано навіть для себе повернувся додому, на Полтавщину, де теж встряв у новий газетний проект, тільки з відвертим політичним присмаком. Коли Коля Зубок наївся провінційної політики, аж у горлі стояло, вороття назад із провінції вже не було. Він одружився, зробив двох дітей, заробив, висвітлюючи провінційне політичне життя, на окрему хату, розлучився, обріс знайомствами. Тепер, ставши головним редактором провінційної газети «Наше життя», Коля Зубок далі не розумів, для чого йому все це колись було потрібно. Тим не менше, щось змінити в своєму житті вже не міг, і тішив себе тим, що як редактор газети «Наше життя» входить у двадцятку найвідоміших людей свого провінційного міста. До Києва редактор «Нашого життя» навідувався досить часто, вирішував тут якісь безкінечні питання, причому всякий раз займався переважно тим, що шукав можливості відмінити результат, заради якого налітав на Київ і своїх київських друзів попереднього разу. Скажімо, в березні Коля Зубок збирав якісь документи, опублікувавши які на сторінках газети «Наше життя», можна було надовго посадити лідера місцевого осередку Партії регіонів за махінації із землею. Успішно впоравшись із завданням, Коля Зубок уже в травні гасав Києвом, шукаючи факти, які доводять абсолютну непричетність цієї людини до згаданих махінацій із землею: чоловік перейшов із Партії регіонів до місцевого ж осередку Блоку Юлії Тимошенко. Словом, життя у Колі Зубка було активним і насиченим. Уже за пару годин після його з'яви на обрій Максим зустрів старого друга і тягнув із ним пиво в Гідропарку. Бойко традиційно хотів заплатити, знаючи, що за тією ж традицією Зубок розрахується сам. — То, кажеш, нудно у вас там, на Полтавщині? — ввічливо запитав Максим, хоча настрої Полтавщини його в цей момент дуже мало обходили. — Ага, — визнав Зубок. — Оце Гоголь хіба що рятує. Микола Васильович. Двісті років йому, так висвітлюємо кожен тиждень. То там з цього приводу гуляють, то там — конференція, то хтось із депутатів приїде… Тільки Гоголь не вічний, на жаль, — Зубок зітхнув. — Не те, що ваш Білий Чаклун. — А що Білий Чаклун? — не зрозумів Бойко. — Ну як же! — Коля зробив серйозний ковток пива. — Ти ж сам дав відмашку, забув хіба? — Яку відмашку? — Що можна передруковувати інтерв'ю з ним, яке в вашій газеті. А наша газета, Макс, не те що ваша — її весь район читає. В кожну хату приносять. Правда, вашу теж читають, і вийшла нестиковочка… Коротше, закинули нам, що ми інтерв'ю у вас передерли. — Так це ж правда, — Максим далі нічого не розумів. — Правда, — погодився Зубок. — Тільки ж я написав, що Білий Чаклун погодився поговорити тільки з нашим кореспондентом. Бо він сам із Полтавщини родом… — Хто? Ваш кореспондент? — Та Білий Чаклун же… Полтавщина — містична Батьківщина великого містика Миколи Гоголя і все таке… Нарешті до Максима Бойка дійшла вся глибинна суть вчинку Миколи. — Ми хіба так домовлялися? — Ми ніяк не домовлялися! — поспішив нагадати другові Зубок. — Все одно це ніколи б не випливло! Хто в Києві читає «Наше життя»? Ніхто б тут і не побачив! Мені довелося говорити, що це ваша газета в нас передрукувала, — трошки помовчавши, він ще ковтнув пива і додав: — Гм, без дозволу… А він, ну, власник наш, якій гроші на газету дає, відразу захотів з вашим «Фокусом-плюс» судитися. Давай, каже, з цих київських халявщиків бабла зрубаємо… Бойко пожував губами, наче кролик, намагаючись зрозуміти, на що це все може кінець кінцем перетворитися. — Ти, значить, — промовив він після важкої паузи, — приперся сюди і витягнув мене на пиво, аби це сказати? Максим навіть уявити собі не міг, які проблеми почнуться не лише в нього, а й у всіх «батьків» Білого Чаклуна, щойно дядьки з Полтавщини вирішать судитися з редактором Рогом. Тимчасовим відстороненням від роботи під виглядом відпустки за власний рахунок тут не обійдеться. Навіть звільнитися, випереджаючи події — не порятунок. Краще звільнитися і відразу зникнути. Бажано — всією компанією і бажано — на рік. — Нє-нє-нє! — ніби читаючи його думки, квапливо виставив перед собою руки Коля, причому в правій руці він далі тримав пластиковий стакан із пивом, і від надто різкого руху воно вихлюпнулося через край, заливши не лише залишки шашлику, а й Максимове коліно. — Я ж сам тут підставляюся, ти що! Викрутився, не сци, ніхто ні з ким судитися не буде! — Як же ти викрутився? — Бойко після вже почутого чекав ще більшої подлянки. — Дуже просто: бабло перемогло зло! Сповнений власної значимості, Зубок двома ковтками допив пиво, але залитий шашлик вирішив не доїдати — надто вже огидно він тепер виглядав. — Ти заплатив, аби твій хазяїн до суду не ходив? — підозріло запитав Максим. — У нас тепер у редакції — анонімна громадська приймальня Білого Чаклуна, — зараз Зубок виглядав утіленням світової скромності. — Це я такий бізнес-проект підкинув. Пояснив, що ви тут, у Києві, до подібного не дотумкаєте. — І до чого ж ми не дотумкаємо? — відчувши помітне полегшення, Бойкові тепер стало справді цікаво, якій же благородній справі служить на Полтавщині їхнє воістину чарівне дітище. — Значить, Макс, схема така, — підсунувшись до нього ближче, Коля чомусь стишив голос: — Ми відкрили певний рахунок. Кожен, хто хоче отримати пораду від Білого Чаклуна, може не дзвонити в редакцію і не морочити людям голову, а написати йому листа. Потім перерахувати на зазначений рахунок мінімум десять гривень. Можа, звичайно, більше, але не менше. У нас, тобто, в Білого Чаклуна, чіткої такси нема. Уявляєш — Білий Чаклун і прейскурант! Відразу недобре запідозрять… — А так — нічого? — Так — нічого! Навпаки: для народу десять гривень за пораду Білого Чаклуна — не гроші. Тому по двадцять листів на день приходить, а в понеділок, коли люди за вихідні більше часу знаходять і на роздуми, і на писанину, взагалі менше півсотні ніколи не було. Тепер рахуй: вартість кожного листа — десятка. Десять листів — сотня. Сотня листів — тисяча. Білий Чаклун, даючи анонімні поради, приносить газеті стільки ж грошей, скільки передплата. Кількість листів, які лжна особа може написати Білому Чаклуну, не обмежена. Ну, як тобі? Тепер Максим знову замислився, жуючи губами. Масштаб мислення людей на Полтавщині починав справді вражати. — Ну… А хто відповідає на листи? — Всі по черзі. У нас уже чергування налагодилося. На минулому тижні я був, — зізнався Коля. — Прикинь, я одній тітці порадив прикласти до лоба її сина свіжий номер нашої газети. Син у неї, бач, алкоголік, бізнес пропив. Лікарі не допомагають, та він до них і не ходить. Я й відписую: мовляв, Білий Чаклун зарядив спеціально для лікування алкоголіків третю сторінку. — І як? — Після того вона дзвонила мені як редактору, кричал в трубку: «Все пройшло!» Вона коли синові почала до лоба газету тулити, він, бач, вирішив, що в матері зовсім дах потік. Злякався за неї і різко пити кинув! Просто в неї на очах водку з пляшки в каналізацію вилив! — Завжди так щастить? Ну, не били вас іще за неправильні поради? — За десятку дива ніхто не чекає! — філософські промовив Коля. — Ми теж моніторинг проводимо. Загалом працює п'ятдесят на п'ятдесят, але поскаржився тільки один. У дядька свиню вкрали, Білий Чаклун йому відповідає — він не міліція, а той образився… Словом, так і живемо. Ясно? — Все з вами ясно, — махнув рукою Бойко. — Дурите ви там людей… — А ви не дурите! — парирував Зубок. — Аби люди в це не хотіли вірити, їх би ніхто не обдурив. І розказав я тобі всю цю карусель із нашим представництвом Білого Чаклуна, Макс, не даремно. Не за тим приїхав. Справа є. На мільйон. — Чого? — Чого — «чого»? — Мільйон — чого? Полтавських галушок? — Дуже смішно, — буркнув Зубок, для чогось роззирнувся і знову перейшов на конспіративний тон: — Мені, Макс, американець потрібен. Чи інший іноземець. — О! — вигукнув Бойко, ляснувши себе по мокрому від пива коліну. — Американець? А, наприклад, росіянин в Україні — це іноземець? У вас на Полтавщині їх нема? — Постався серйозно, — тон Зубка справді свідчив про серйозність його намірів щодо пошуків американця. Наступних двадцять хвилин Коля Зубок справді говорив дуже серйозно, хоча і плутано. Насправді він хотів, аби Максим все зрозумів якнайкраще, тому вдавався в деталі, від чого сам починав плутатися і доводилося знову починати з початку. Бойку це набридло, але в тому, що намагався довести до його розуміння Микола, він задницею відчув золоту жилу. Тому, жестом зупинивши потік свідомості, що ним фонтанував Зубок, Максим навіть не сказав — звелів: — Тепер знову все з початку. Тільки я запитую, а ти відповідаєш. — Ага, — кивнув Коля на знак згоди. — Значить, раніше ваша газета «Наше життя» залежала від того, дадуть політики грошей чи ні. Так? — Так. Хто фінансував, того і трибуна. — За цей час вам вдалося розкрутити газетку, зробити її загальнолюдською, і ви відходите від прямого обслуговування місцевих політиків. Вірно? Зубок мовчки кивнув. — Через те останнім часом основний інвестор вашої газети «Наше життя» — місцева будівельна фірма. Директора якої звати Григорій Боженко, правильно? — Президента, — уточнив Коля. — Я ж тобі говорив. — В смислі? — Максим збився з думки. — Якого президента? До чого тут президент? — Боженко — не директор, і тим більше — не голова, а президент. Бо директор — це на заводі. А голова — в колгоспі. У солідної фірми — президент. — Нехай так, — зітхнув Максим. — Цей ваш президент Боженко на короткій нозі з вашим мером, правильно? Чи мер у вас теж президент? — Ні. Мер у нас — мер. У нього статус вищий, ніж у президента. Мер Чортів. Останнє слово Зубок проговорив, роблячи наголос на першому складі. Та Максим все одно не зовсім його зрозумів. — Мер чортів? — він наголосив на другому складі. — Яких ще чортІв? Мер усіх чортів? — Вимкни дурня, — сухо порадив Коля, не маючи жодного бажання жартувати. — Прізвище таке в нашого мера. Ілля Іванович Чортів, — він старанно наголосив на першому складі прізвища. — Мер нашого міста. Другий раз обирається. Друга каденція, як кажуть. — Нехай собі, — ця інформація лише свідчила, що мер Ілля Чортів був у своїй вотчині достатньо сильною людиною, аби утриматися в кріслі міського голови і міцно тримати все місто. — Коротше, від цього чортового мера залежить, кому віддати тендер на будівництво в вашому місті великого розважального центру. Претендує на отримання цього тендеру пан Григорій Боженко, правильно? — Так точно. — Скільки ж у вас там населення? — П'ятдесят чотири тисячі, — не без гордості мовив Зубок, і відчувши, що на київського жителя Бойка ця цифра належного враження не справила, тут же скоромовкою додав: — Це закруглено. І без заробітчан. До нас же на заробітки приїздять. Робота є ніби… — Для чого вам розважальний центр? Я цього так і не вкурив… — Розважатися. А для чого розважальні центри? Мер хоче, — Коля розвів руками. — Хоче, щоб такий був, як у Києві. Щоб кінотеатр, більярд, кеглі там всякі. Окремо — стриптиз, а як же! — Стриптизерки до вас на заробітки поїдуть? — уточнив Максим. — А чого ти шкіришся? Між іншим, це не проституція, все матиме, чувак, чітку межу! І робоче місце для талановитої людини, між іншим! У нас і чоловічий стриптиз планується… — Нехай спочатку центр зведуть, — осадив його Бойко. — Нехай, — погодився Зубок. — Головне — щоб люди з Києва до нас їхали. Подумаєш — двісті з гаком кілометрів! Якщо все піде, в перспективі мер обіцяє потрусити інвесторів і трасу від нас до Києва зробити. Європейського рівня, між іншим. І пустити спеціальні рейсові маршрутки. — Маршрут «Київ — Стриптиз»? Із пункту А до пункту Б? — А чого відразу так грубо? — Грубо — але правда, — відрубав Бойко. — Скажи, у вас що там — вибори скоро? Під це діло хтось хоче на розважальному центрі добре ім'я собі заробити? — Чому відразу вибори? У нас бізнес уже не прив'язується до політики, — горда заява Зубка, тим не менше, дала Максимові зрозуміти — той сам не вірить у те, що говорить. — Просто дехто може гроші дати. Є серйозні інвестиційні перспективи. У Чортіва там ще своя частка буде… — З цього треба було й починати. Я, між іншим, так і зрозумів… Коротше, планів громаддя, перспектива є, проект вигідний. І твій Боженко дуже хоче цей тендер на зведення розважального центру отримати, — тепер Бойко підходив до головного: — Аби гарантовано виграти право та можливість будувати саме цей об'єкт, твій грошодавець Боженко хоче заручитися підтримкою когось із столиці. — Ага. — І підтримати ідею мусить не просто «хтось», а важливі бонзи. Які готові поручитися за Боженка і підтвердити: Київ, столицю України, цей проект зацікавить, якщо саме він, Григорій Боженко, буде займатися будівництвом. — Так точно! — вигукнув Зубок, радий, нарешті, що його товариш розібрався в суті питання. — У нас же, в провінції, як: коли з Києва солідні люди приїздять і когось підтримують навіть на словах, це завжди дуже важливо. Хто — не має значення. Політики, бізнесмени, артисти, головне — київські. — Ну, а іноземець для солідності потрібен, — уточнив Максим. — Типу, міжнародна підписка в твого інвестора є. — Так ти, старий, точно все січеш! У нас же іноземець, особливо якщо воно зі справжньої Америки, більше важить, ніж навіть депутат Верховної Ради! — зрозумівши з виразу Максимового обличчя, що тут він дісно трохи загнув, Зубок кахикнув і виправився: — Ну, нехай так само, як депутат… Але за умови, що він не росіянин, не поляк і тим більше — не білорус. Німець, француз, а ще краще — американець. Приїдуть вони, значить. Міжнародним складом, гм… Надують перед Чортівим щоки. А привезе їх наш Гриша Боженко… — Підписку свою солідну покаже. Групу підтримки представить. Ну, а раз у нього така солідна столична підписка, Чортів йому і тендер віддасть, — зробив остаточний висновок Максим. — Треба, коротше, баки вашому меру забити і при цьому не поколотися. Правильно? — А за це Боженко всім нам, учасникам цієї рекламної акції, обіцяє цифру, яку я тобі написав на бумажці, — тут же додав Коля Зубок. Справді, суму він написав, і Максим тут же з метою конспірації розірвав папірчик на шматочки. Кількість нулів, які стяли після двозначної цифри, на перший погляд здавалася не такою вже великою. Тим більше, що передбачалося поділити її на всіх учасників вистави. Але навіть після розумного розподілу гонорару він, Максим Бойко, отримував на руки суму в американських доларах, яка дозволяла йому не просто пережити штрафи, накладені на нього Рогом. Він навіть міг собі дозволити продовжити відпустку за власний рахунок, поїхати з Іркою на пару тижнів кудись за кордон, зробити деякі покупки, які він давненько відкладав, зважаючи на фінансові негаразди, і після того гроші ще навіть залишаться. Для невідомого йому президента будівельної фірми з Полтавщини Григорія Боженка гра, котра передбачала витрачання такої суми, коштувала свічок. Але і Максима, і всіх, кого він, вписавшись у цю авантюру, міг затягти разом із собою, навіть частина цієї суми могла б реально виручити в нинішні скрутні фінансові часи. — А не обдурить? — про всяк випадок перепитав Бойко. — Як діло вигорить — не обдурить, — запевнив Зубок. — Нормальний мужик, я його знаю. Фінт із Білим Чаклуном йому сподобався, тому він мені і довірився. Бач, послав на розвідку. Навіть представницькі дав, аби я тут потрібним людей пляшки ставив. За них, до речі, все оце, — Коля широким жестом показав на залитий пивом недоїдений шашлик, який киснув на паперових тарілочках. — Він, Боженко твій, правда думає, що в Києві такі справи досі за пляшку робляться? — Перестань уже, Макс! — скривився Коля. — Ми ж ще питання з іноземцем не вирішили! Бойко якось дивно подивився на старого товариша, навіть схилив голову набік. Зараз мозок його працював на максимальних обертах, і рішення прийшло в голову саме собою, навіть швидше, ніж Максим усвідомив — це саме те рішення, яке ідеально підходить Зубку. — Тобі негр потрібен, — промовив він. — Який негр? — Чорний. На крайняк — коричневий. Можна мулат, але краще — натуральний, чистокровний, африканський. — На фіга? — Коля далі не розмів всієї геніальності Максимової ідеї. — Поясню пізніше. Твою проблему ми зараз форсуємо. Давай, переміщаємося звідси кудись у затінок, а я поки потрібних людей підтягну. До речі, ти казав, у тебе десь тут бусик з водієм? — Ну! Боженко виділив, фірма віників не в'яже… — Так скомандую водилі, хай підбере моїх колег. Зараз скажу, де. Максим витягнув телефон і набрав номер Кості Бабкіна.

3


Поки водій забрав Костю Бабкіна з Сєвою Присяжним, поки ті дісталися до Гідропарку, поки познайомилися з Колею Зубком, поки випили, і цього разу пивом не обійшлося, нарешті — поки новоприбулі усвідомили суть справи, збігло добрячих три години. Та й спекотний липневий київський вівторок почав поволі рухатися до свого завершення. Фокус із негром тільки на перший погляд виглядав абсурдним, наївним і таким, який не має жодних підстав для успішного втілення та реалізації всіх бізнес-планів Григорія Боженка. Звісно, погодився Коля з Максимом, у Києві чи, наприклад, Харкові або Донецьку чи Одесі реалізувати таку ідею досить складно. До темношкірих у великих містав уже давно звикли. Проте в містечку на Полтавщині негрів ще досі сприймають як стовідсоткових іноземців. Бо темношкірі мешканці планети Земля не живуть у містечках Полтавщини, Чернігівщини, взагалі — не освоюють українських містечок, осідаючи переважно в великих містах. На цьому Максим Бойко і вирішив зробити свій основний розрахунок. Він почав із того, що під поняттям «іноземна мова» наші люди, особливо — в невеликих містах, розуміють насамперед мову англійську. Проте сьогодні вже не кожен, хто вільно володіє іноземною мовою, легко зійде за іноземця. За одним винятком: якщо людина, котра говорить англійською, справді схожа на стовідсоткового іноземця. Таким чином, логічно міркував Максим Бойко, негр — саме той іноземець, який потрібен Зубку. Ніхто навіть не запідозрить його в підтасовці фактів та грі крапленими картами. Адже більшість негрів, де б вони не жили, чудово володіє англійською мовою. Отже, звідки б цей негр не був справді родом, його завжди можна видати за громадянина Америки. Чому саме Америки? Бо коли хтось десь говорить про багату країну, перше, що приходить в голову — це Америка. За умовами поставленої перед Зубком задачі, підтримати бізнесмена з Полтавщини Григорія Боженка повинен, крім інших, американець. Не просто американець, а багатий американець. І тут, сам того не знаючи, на допомогу Максиму Бойку прийшли колишній український президент Леонід Кучма, діючий голова української держави Віктор Ющенко і новообраний президент Сполучних Штатів Барак Обама. Якщо слідувати стереотипам мислення, за яким живе переважна більшість людей, і не лише — в Україні, той, хто опинився навіть при маленькій владі, дає трошки цією влади в першу чергу своїм родичам, кумам, друзям, землякам. Бойку стукнуло лише тридцять років, і як для свого віку йому пощастило благополучно оминути все, що навіть віддалено нагадувало політичне життя. Проте він досить щільно спілкувався з Колею Зубком, а той, його одноліток, свого часу досить глибоко загруз не просто в політику, а в провінційну політику. Як він сам пояснював, працювати журналістом у провінції і не мати стосунку до політики — все одно, що тримати свиней і принципово відмовлятися від м'яса, тримаючи поросят за домашніх тварин, наприклад, морських свинок. Причому у провінційній політиці діячі завжди знають про все набагато більше, ніж навіть у політиці столичній. Та навіть не треба вгрузати в політику так глибоко, аби розуміти: свого часу Кучма перетягнув за собою в Київ із Дніпропетровська, де він керував заводом стратегічного значення, купу народу. Створивши, таким чином, легендарний «дніпропетровський клан» із політиків та бізнесменів. Коли його змінив на посаді Ющенко, високі крісла та захмарні політичні й бізнесові бонуси отримали в першу чергу його куми та земляки. Значить, користуючись цією самою логікою, незабаром в Америці темношкірі американці будуть користуватися значно більшою владою і будуть мати необмежені можливості: адже головою цієї супердержави більшість голосів обрала темношкірого, народженого в Кенії чоловіка. Ось чому, думаючи, як би певніше допомогти інвестору Зубка і, відповідно, самому Зубку, а заодно і собі, Максима Бойка, одного з кращих спеціалістів по геніальних журналістських «фішках», миттєво осяяло: треба знайти в Києві негра і представити його меру Чортіву земляком американського президента. Причому — подвійним земляком. Громадянином США, народженим колись у Африці. Багатим американцем, який тепер, з приходом до влади свого земляка, отримав у себе в Америці значно більші можливості. Україна давно дружить з Америкою і хоче постійно зміцнювати стосунки. Тому американський негр, солідний бізнесмен, наближений до американського президента, свого славетного земляка, якщо навіть узагалі — не родича, і приїхав сюди, в Україну, шукати нових можливостей для ведення свого бізнесу. Чому б такому бізнесменові з далекої Америки не підтримати починання мера невеликого містечка на Полтавщині? Чому б йому не відвідати містечко на один день, прийнявши запрошення місцевого бізнесмена Григорія Боженка? Ось така складна мозаїка утворилася в голові Максима Бойка. І тепер він розкрив перед Колею Зубком та своїми товаришами, які так само сточили на подібних казках усі зуби, всі свої карти. Він хотів почути, що це — геніальний план, тому що дотепер таких ходів ще ніхто не робив. — Геніальний план, — погодився Костя Бабкін. — Головне — дотепер таких ходів ніхто не робив, — піддакнув колезі Сєва Присяжний. — Прокотить? — вкотре перепитав Максим Бойко, розливаючи рештки коньяку по пластмасових стаканчиках. — Один раз проскочимо, це сто пудів, — запевнив його Бабкін. — Повторити навряд чи вдасться. Слухай, Коль, а ваш Чортів справді такий? Ну, в смислі, купиться на подібні фокуси? — Саме на подібні й купиться, — кивнув Зубок. — А Боженко — того взагалі мало цікавить, яким способом тендер отримати. Він розуміє, що я йому тут так швидко справжніх, реальних перців не добуду. Тут, мужики, головне — швидко діяти. Приїхали вдень, туману напустили, шороху навели, копоті дали, побухали — і назад галопом. Від самого цього факту Чортів охрініє, тут його Боженко тепленьким і візьме. Головне — тендер виграти, роботу почати. Насправді Чортіву по барабану, кому об'єкт віддати, ось це й погано. Купити ж тендер неможливо: наш Чортів свого часу вже так хабарів набрався, що просто нема куди складати. Може, він і брав би… Але ж самі знаєте, яка тепер компанія міліцейська по викриттю хабарників. Хтось здасть, попадеться наш Чортів, усіх чортів на нього повісять… За всю батьківщину Миколи Гоголя хомут тягтиме… Нє, справа, мужики, вірна. Ризик мінімальний, гроші фірма платить. Максим вирішив устрявати в гру. Адже саме зараз робити йому особливо не було чого. Влітку в Києві навіть для журналіста «Фокусу-плюс» наставав мертвий сезон, ти більше, якщо цей журналіст відправлений у відпустку за власний рахунок. У Бабкіна з Присяжним теж азартно світилися очі. Свою роль грало і те, що діяти треба за межами Києва, де їх точно ніхто не знає і ніколи потім не знайде. Але реально останнє слово тут мав Костя Бабкін. Бо Максим і висмикнув його лише тому, що Бабкін — єдиний, в кого був знайомий негр. Причому не просто знайомий: африканець вважав себе зобов'язаним журналісту. — Бабкін його на роботу влаштував, — пояснив Сєва. — Ти не перекручуй фактів, Сєвич, — поправив Костя. — Просто в нього, в Марселя цього, певні проблеми з бізнесом виникли. Чомусь менти саме до нього приколупалися, хоча на базарі під Шулявським мостом таких, як Марсель, десятки. Ну, я колись написав у нашій газеті статейку, називалася: «З джунглів Конго у джунглі Києва». Класна, до речі, статейка вийшла, дам тобі, Коль, колись почитати… — Коротше, — знетерпелився Зубок. — Коротше, Марсель тут учився, закохався в когось, одружився. Вдома, в Конго, йому ловити нема чого. Батьки в халупі живуть, йому в нас краще. На кого вчився, тепер не важливо. Факт той, що почав Марсель займатися дрібним бізнесом, аби сім'ю прогодувати. Ну, і на нього якось наїхали. Будку спалили, самого в ментовці відковбасили… Словом, він у нашу газету подзвонив, поскаржився. Мені дівчатка з соціального відділу телефончик підкинули, бо самі не хотіли ним займатися. Я, значить, знаю кількох людей, туди-сюди, темку розкрутив… Свого бізнесу в Марселя далі нема, зате його взяли на роботу, він там, під мостом, місцевою знаменитістю став. Розумієш, так у нього все спалили і окремо працювати не дали б, а так працює з земляками на паях та ще ментів, які його торбили, мало не вздрючили за расизм. Це я до того, Коль, що Марсель тепер мій дружбан чи щось типу того… — Годиться? — запитав Максим. — А він того… справжній? — для чогось поцікавився Зубок. Колеги багатозначно перезирнулися. — Можеш пальця послинити, — серйозно відповів Бабкін. — І потерти його об щоку. Правда, Марсель не з Кенії, а із Конго, це я тобі нагадую. В Америці взагалі не був. Тільки там такі ж самі, можеш мені повірити — я в Штатах побував, — і для чогось додав: — Двоє дітей у нього. Тільки живе з жінкою на квартирі — теща такого зятя не прийняла. — Расові забобони, — вставив Сєва. — Жарти жартами, а цей Марсель краще, ніж зулус, — зауважив Бойко, відчуваючи, що алкоголю йому на сьогодні вже досить, хоча після вчорашніх пригод Ірка навряд чи щось йому закине через коньячно-пивні випари. — Значить, мужчини, виходить у нас, як і було задумано, солідна міжнародна делегація. Бабкін, зможеш умовити свого Марселя назватися пану Чортіву сином американського мільйонера? — Чого ж сином? — озвався Сєва. — Мілко плаваєш. Давай уже відразу мільйонером. — Ти бачив хоч одного негра-мільйонера? — Максим усім корпусом розвернувся до нього. — Майкл Джексон, — спокійно відповів Присяжний. — Або Едді Мерфі. Чому Марсель не може бути власником одного з найбільших у Америці реперських клубів? — Прокинься, Сєвич! — Бойко не мав жодного бажання жартувати. — На мільйонера він точно не потягне. Сином краще. Син багатого чорного тата, який приїхав сюди наводити якісь бізнес-кінці. Займається індустрією розваг, йєс? Дивним чином усе відразу зрослося. Легенда тепер виглядала абсолютно правдоподібною. — Так само, народ, як ми не тягнемо на народних депутатів, — вів далі Максим. — А ось помічниками запросто проскочимо. Знаєш, скільки в одного депутата помічників? І в кожного депутата є бізнес-інтереси. Значить, двоє помічників народних депутатів, журналіст відомої газети і син американського мільйонера, можливо навіть друга американського президента. Годиться така компанія?

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка