Андрій Кокотюха язиката хвеська



Сторінка5/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

7


Завершити свою операцію майор Шалига планував у кабінеті капітана Середи. Привозити полоненого в міліцейський Главк поки що було ризиковано. Шалига був на сто відсотків упевненим: ота «сорока», котра наскрекотіла колезі з районного відділу цю інформацію, не брехала. Проте досвідчений сискар, який знається не лише на справі розшуку вбивць, звичайних та психопатів, але й на апаратному політесі, так само розумів: без реальних доказів тягнути журналюгу на остаточну розправу не варто. Бо що в нього є на цю годину? Нічим не підтверджена версія банальної журналістської провокації. Мета якої — не стільки кидання тіні на міліцію, скільки спроба збільшити популярність своєю газети і, відповідно, змусити ласих до подібних сенсацій громадян активніше її купувати. Мети своєї журналісти досягли. І не в останню чергу — через непопулярність міліції в народі. Адже історія про зниклий з місця пригоди жіночий труп не лише сенсація як така, не лише факт для жовтої преси, а й непряме підтвердження недієздатності правоохоронних органів. Таким чином, за логікою парадоксу, звинувачення конкретної «акули пера», ось цього прикутого зараз до батареї Максима Бойка, негайно сприйметься як спроба міліції захистити честь мундиру. Насправді сама схема, що її, за відомостями невідомої «сороки», вигадав та втілив у життя Бойко, виглядала доволі абсурдно, аби відразу сприйнятися за правду. Через те потрібні докази. В Україні головним незаперечним доказом скоєння людиною того чи іншого злочину вважається не сукупність речових доказів та висновків експертизи. У девяти випадках із десяти достатньо, аби підозрюваний сам підписав зізнання. І бажано, аби процес написання покаянної відбувався подалі від Головного управління київської міліції. Для таких справ цілком підходить звичайний районний відділ. Але Павло Шалига не підозрював, а якщо й підозрював, то не надавав цим підозрам особливого значення, що прикутий до батареї журналіст Максим Бойко теж прекрасно знав усі міліцейські розклади. Звісно, той не відразу зрозумів, що з ним відбувається. Та коли його привезли сюди, прикували до труби парового опалення, і Шалига офіційно представився йому, Максим провів у голові елементарні математичні дії. Після чого зрозумів: хтось десь проколовся. Свідомо, не свідомо — тепер не має значення. Головне — триматися до останнього. Бо навряд чи в начальника відділу по розриттю особливо тяжких злочинів Головного управляння внутрішніх справ міста Києва, до якого сам Максим подзвонив у минулий четвер, просив коментаря і нарвався на матюкливу тираду, має проти нього щось серйозніше за чутки. Тому, налаштувавшись брати полоненого журналюгу на понт і все ж таки маючи надію, що не доведеться застосовувати до нього більш серйозні методи залякування, Петро Шалига навіть не підозрював про те, що Максим Бойко розкусив його маневр. І вирішив тягнути волину до останнього, теж потай маючи велику надію — від словесного залякування до практичних дій майор не перейде. Надто вже багато пояснень потім доведеться давати. І складніше відбитися від звинувачень у зведенні з журналістами, котрі писали про разючу міліцейську некомпетентність, елементарних рахунків. Середа як хазяїн кабінету сидів за столом і поки що странно робив вигляд: усе, що відбувається тут, його не стосується. А Шалига, походивши трошки по периметру кабінету, нависнув над полоненим, заклав руки за спину, глянув на Бойка згори вниз, не стримався — таки відважив копняка середньої сили. Лише для того, аби нахабний журналюга відчув: може бути сильніше та болючіше. — Як бачиш, — промивив Шалига, — усе те, що ви, писаки, строчите про методи дізнання в міліції, дуже схоже на правду. І зараз ти це маєш змогу перевірити на собі. Ви ж, журналісти, дуже любите перевіряти на собі якісь речі, а потім писати про це в свої газети. Максим нервував і навіть, чого вже там, боявся. Тільки ще більше, ніж цього майора, він боявся, що про халепу, в яку він вскочив, ніхто не знає і найближчим часом не дізнається. А значить, хоч він і готовий триматися до кінця, точно невідомо, коли кавалерія примчить йому на допомогу. — Ну, наручниками до батареї, начальнику, це справді пошлятина. Як у нас кажуть, попса галімая! Криза жанру, начальнику, стара схема, нуль фантазії. Отримавши наступного копняка такої ж сили, поморщився і вирішив більше не дражнити гусей. Він показав характер, далі треба лише його тримати. До Ірини Бойко на мобільний сусідка змогла додзвонитися лише через півгодини після того, як спецназівці завезли ї чоловіка в невідомому напрямку. Весь цей час Іра обговорювала з колегами якісь чисто жіночі проблеми, примостившись біля жіночої вбиральні в кінці коридору. Там у них давно функціонувало щось на зразок жіночого клубу. Коли залишений на столі телефон почав розриватися вчетверте за півгодини, єдиний чоловік у їхньому кабінеті, який, звісно, не був членом «жіночого клубу», отже сумлінно страждав за своїм комп'ютером, не витримав. Насправді йому, чоловікові, було комфортніше, коли жінки не ляпали язиками в нього над головою, а тренували їх біля жіночого туалету. І якби ще телефон не розривався, було б зовсім добре. Отже, коли Ірина трубка ожила в четвертий раз, чоловік роздратовано визирнув з кабінету і прокричав на весь коридор: — Бойко! Ірина! Тут мобілка волає! — Саш, принеси сюди! — почулося у відповідь. — Ще чого, — пробурчав той, кого назвали Сашею. Тоді повернувся, взяв телефон і підніс його Ірині. Саме простягав руку, коли мобільник озвався в п'ятий раз. — Ірочко, це сусідка ваша. Яка під вами, — почула вона в трубці переляканий голос. — Тут таке було… Ірочко, вам додому зараз треба. Нічого не пояснивши, на тому боці поклали трубку. Ірина якійсь час дивилася на телефон, тоді обвела дивним поглядом приятельок. — Що там таке? — поцікавилася одна. — Поки не знаю, — чесно відповіла Ірина. — Я, мабуть, чогось не знаю, — промовив Шалига, відступив від Максима на крок, через плече запитав Середу: — Клієнт у нас судимий раніше? — Здається, ні, — почулося у відповідь. — Тільки це недовго виправити. — Так судимий чи ні? — тепер питання адресувалося полоненому. — Вам же сказали, начальнику…, — почав Бойко. — О! — Шалига багатозначно підніс пальця догори. — Оце ось твоє — «начальнику». Чесні громадяни так до міліції не звертаються. — А я в кіно чув, — пояснив Максим. — Ми ж тут, як я розумію, кіно якесь знімаємо? Шалига зітхнув, ніби мав справу з дитиною, якій дуже важко пояснити, чому вночі стає темно, і ця темрява не може настати серед білого дня. — Не знаю про кіно. Але поки що, синку, ти тут нам цирк на дроті влаштовуєш. Ти, щеня, або не до кінця все зрозумів, або дурніший, ніж я думав! — він нахилився до полоненого, сперся руками об коліна. — З тобою тут не граються, понятно? І наручники з батареєю — тільки початок. Хочеш знати, що далі буде? — Хочу, — відповівши так, Бойко зовсім не брехав. — То слухай, — Шалига намагався говорити спокійно, навіть буденно, ніби подібні діяння для нього та капітана Середи — сірі будні. — Я хоч і не поважаю з деяких пір вашого брата журналіста, проте зовсім не хочу ось так прямо виставляти всіх твоїх колег брехунами. До чого я веду? А ось до чого: зараз я тобі підтверджу: те, що пишуть у газетах та показують по телевізору про недозволені методи дізнання в міліції — чиста правда. Навіть більше тобюі скажу: в тебе є унікальна нагода дізнатися, наскільки відверто і чесно твої колеги розповідають обуреній громадськості про садизм у міліцейський кабінетах. Спочатку, Бойко, ми з тобою пограємося в слоника. Слоник, ау, де ти там? Шалига розпрямився і повернувся до Середи. Той кивнув і театральним жестом вийняв звідкісь з-під столу протигаз, показує його Бойку. Шалига потер руки і підійшов до капітана. Бойко не спускав із нього очей. «Лякають, а мені не страшно», — повторював він про себе цю фразу, наче мантру. І розумів: зараз він обдурює сам себе. Аби відпроситися, Ірині Бойко не довелося, як у більшості випадків, обдурювати шефа, вигадуючи якісь неймовірні причини. Вона чесно призналася: подзвонила сусідка, сказала — вдома проблеми, які — сама не знаю. Отримавши «добро», ракетою вилетіла з офісу, зловила перше-ліпше таксі і вже за двадцять хвилин була вдома. Побачивши зірвані з петель двері, лиш прихилені до дверної пройми, і сусідку, котра чесно охороняла потрощену квартиру, Ірина навіть не знайшла в собі сили перелякатися по-справжньому. Якби в хаті було справді щось цінне, заради чого вартувало ось так брати її штурмом, тоді так, тоді є від чого впадати у відчай. Та жінка правда не розуміла, для чого і кому все це треба. Тому, відхиливши двері, обережно зазирнула в середину власної квартири, потім наважилася зайти. Цікава сусідка тьотя Поля на правах помічниці посунула слідом. Зовсім трошки часу знадобилося Ірині, аби переконатися — тайфун не зачепив ані зали, ані спальні. Прйшовся він лише по кухні, залишився після себе перекинутий стіл, розбиту чашку та поламану табуретку. Значить, єдина цінність, заради якої хтось озброєні люди вірвалися в їхнє житло — це її чоловік Максим. Переконавшись, що хатній телефонний апарат цілий, Іра під пильним наглядом сусідки набрала потрібний номер. — Алло, міліція? Нашу квартиру пограбували… Ну, намагалися пограбувати, — сказала вона в трубку. — Намагалися чи пограбували? — діловито запитав чоловічий голос. — Яка різниця? Напад відбувся, двері потрощені, факт порушення є. Все одно міліцію викликати треба. — Треба, — поголдився невидимий співбесідник. — Зараз приїде міліція, адреса у вас яка. Іра продиктувала черговому їхню домашню адресу. Те, що вона почула за мить, не вкладалося в жодні логічні рамки. — Нічого страшного у вас там не сталося. — Е-е-е, тобто, як це… — Отак це! Все у вас в порядку, не морочте голову. Бо дивіться, громадянко, за ложнийй виклик і вас ще притягнемо, мало не буде. Коли Іра вийшла зі ступору і спробувала щось сказати, у вухо їй вже гули короткі гудки. — Так не буває, — сказала вона, дивлячись на себе в дзеркало вбудованої шафи для одягу. — Так не буває. Не робиться ж так… — Робиться це так, — Шалига продовжував свій лікнеп. — Спочатку ми уявляємо себе на уроці цивільної оборони. Умовний противник застосував газову атаку. Дана команда: «Гази!». Середа, для кого дана команда? Середа швидко і вправно натягнув на голову протигаз. Шалига любовно, з якоюсь особливою ніжністю провів долонею правиці по гладенькій гумі на його голові. Не стримавшись, відтягнув середнім пальцем лівої середнього пальця правої і влупив по обтягнутій гумою маківці лункого репана. — Потім, Бойко, отак береться шланг і отак перетискається. Ліва рука справді взялася за гофрований шланг, переламала гофровану гуму навпіл, сильно стисла заламане місце. — Дихати клієнт не може, — сказав він, киваючи на Середу. Той справді дуже швидко почав смикати головою, махати руками, та Шалига не поспішав припиняти демонстрацію. — У кращому випадку клієнт за якійсь час втрачає свідомість. У гіршому — починає туди блювати. Глянувши на Середу, який уже смикав його за руку, Шалига відпустив шланг. Капітан відразу закашлявся, стягнув «слоника» з голови, почав швидко і хрипко дихати. — Ось так, Бойко, повторюється кілька разів. Поки затриманий не признається. Або поки не набридне хазяїну слоника. Слоників у нас викликають, якщо треба знайти винних, скажімо, в убивстві принцеси Діани. — І багатьох розкололи? — обережно поцікавився Максим зі свого місця. — Поки що десятеро осіб призналося в співучасті, — цілком серйозно відповів Шалига. — Ну, як, не вражає? — Чого ж, вражає, — визнав Максим. — Тільки коли Діана загинула, я вчився на другому курсі Інституту журналістики. У нас саме семестр почався, так що в мене купа свідків, котрі в разі чого підтвердять моє алібі. — Нехай так, — легко погодився Шалига, розуміючи, що полонений прийняв його гру і поуи що не веде своєї. — Тоді, після слоника, витягаємо з загашника інші причандали. Всякі різні подарунки. Ось, наприклад, звичайний тобі, на перший погляд, гумовий кийок… Середа спокійно витяг гумову палицю, демонстративно постукаю нею своїй лівій долоні. Максим стежив за цим процесом, мов зачарований. Але раптом Середа, різко й коротко замахнувшись, влупив кийком по краю столу. Максим не стримався — здригнувся і навіть гикнув від несподіванки. На цьому несподіванки не закінчилися. З ящика столу Середа витягнув упаковку дешевих китайських презервативів і демонстративно витяг звідти один пакетик. Жестом фокусника розірвав його, видобуваючи перевірений електронікою одноразовий виріб із латексу. Максим Бойко здогадався, що йому покажуть зараз. А Ірина Бойко навіть не здогадувалася, що їй треба зараз робити. Сусідка видзвонила свого сина, той пошаманив з дверима, якось почепив їх назад, та все одно сказав — міняти треба. І двері, і замок — лишатися спати в квартирі з такими дверями і зовсім без замка ризиковано в наш час, коли злодії утюжать квартири в пошуках будь-якої здобичі: країна переживає еномомічні труднощі, згодиться все. Погодившись з сусідчиним сином, Ірина розшукала в Інтернеті якісь телефони, витратила час, шукаючи тих, хто терміново поміняє їй двері та замки, нарешті знайшла, почула, скільки це коштує і тільки тепер усвідомила весь масштаб трагедії. Безвихідь вимагала від Ірини погоджуватися на все, хоча логіка радила торгуватися і збивати ціни зажерливих майстрів. Проте зараз її хвилювала не лише не можливість зачинити квартиру — Ірина ламала голову, як вирахувати місце знаходження чоловіка. Максима повезли в невідомому напрямку. Міліція, судячи по всьому, в курсі цих справ, тому й не вважає за потрібне сіпатися. З одного боку, це добре: принаймні, він хоча б живий. З іншого — хто знає: міліція може і вбити, про такі випадки останнім часом багато говорять по телевізору. Прийшли майстри лагодити двері, а Іра далі не знала, куди стукати і кому дзвонити, аби відшукався Максим. Максим теж дуже хотів, аби його швидше знайшли. Бо після фокусу з гумовим кийком та китайським презервативом Шалига і Середа показали йому ще багато різних цікавинок. Дивлячись на гору мотлоху, викладеного на столі, Бойко зловив себе на думці, що навіть не уявляв, яку кількість звичайних та звичних, на перших погляд, предметів можна при бажанні використовувати не за прямим призначенням. Заодно усвідомив: люди планети Земля за весь час існування цивілізації винайшли насправді дуже мало речей, які при бажанні не можна було б застосувати проти самої людини. Зокрема, які б неможливо було засунути в один із отворів людського тіла. — Ну, досить із тебе? — голосом утомленого педагога поцікавився Петро Шалига. — Чи ще пару таємниць слідства розкрити? Максимові дуже хотілося, аби його зовнішній спокій не виглядав надто штучним. А Шалига з Середою, в свою чергу, ніяк не могли дотумкати, чому в погляді та взагалі — всій поведінці їхнього полоненого помічається не очікуваний переляк, а неприхована цікавість. — Не розумію, чого нашу міліцію лають за відсутність професіоналізму, — якомога бадьоріше відповів Бойко. — З таким арсеналом, як оце у вас, убивство Кеннеді розкрити запросто, не те що принцеси Діани. «А міцні горішки не тільки в американському кіні бувають, мать його за ногу», — зробив Шамлига невтішний для себе висновок. — Ти думав! — відповів він у тон полоненому. — До цього скоро теж дійде. Ми тут нерозкриті злочини двадцятого століття за двадцять чотири години розкриваємо. Скажи, Середа? — капітан мовчки кивнув. — Ну, а поки що, Бойко, мене особисто цікавить свіженький злочин початку двадцять першого століття. Який нібито був скоєний у Києві минулого вівторка. Знову наблизившись до Максима, Шалига нахилився над ним, очі дивилися в очі. — Куди ж жіночий труп зі скверика дівся? Той самий, про якій ти в своїй газетці цілу епопею написав. Вірніше, кого ви там під виглядом трупа на землю поклали? Кому за п'ятдесят баксів голову томатним соком залили? Хто свого пальця врізав, аби натуральної крові капнути? Бачиш, я все знаю, масовики-затійники довбані! «Він справді все знає! — стрельнуло в Максимовій голові, холодний піт зрадницькі тік по обличчю. — Але чи вірить цей Шалига сам у те, що зараз каже? Були б докази та свідки — так довго не вошкався б. Не розповідав би коротку історію виникнення міліцейських тортур. Відразу витяг би всі тузи з рукавів. Знати — то таке, головне — довести». — Дуже цікава історія, — вичавив із себе Бойко. — Це ви хочете згодувати громадськості? Самі облажалися, а тепер… — Заткнися і слухай мене! — рявкнув Шалига, якому вже почали набридати ці ігрища. — У нас знаєш, як буває? «Мента» тобі ще простять. «Мусора» — ніколи в житті. І ти особисто, Максим Бойко, нас усіх у смітті виваляв! Мене, он Середу, начальника мого, коротше — всіх! Тому зараз, поки не почалося, ти напишеш всю цю історію на папірці. Ще й підпишешся. — А коли почнеться? — виравалося в полоненого. — Теж напишеш. Тільки вже після того, як закінчиться, не раніше. Причому писати будеш, наче радянський партизан, який здійснює останній у своєму партизанському житті подвиг: долаючи шалений нелюдський біль у всьому тілі. — Я злякався, — признався Максим після короткої паузи. Дивно: прозвучало це так, що майор Шалига полоненому не повірив. — Це ти ще не лякався, — відповів він. — Не доводь до гріха, синку, їй-Богу, не доводь. Максим зробив спробу хоч якось дати про себе знати зовнішньому світові. — Я можу подзвонити комусь? — Адвокату? — презирливо запитав Шалига. — Це не з нашого кіна. — Хіба в Україні затриманий не має права на один телефонний дзвінок? — Затриманий — має, — погодився Шалига. — Тільки не твоєму випадку. Офіційно тебе ніхто не затримував. Значить, синку, відомостей про те, що такий собі Бойко Максим десь сидить, теж нема. Признаєшся — оформимо твоє затримання офіційно. Адвокату подзвониш, жінці подзвониш, аби запасні шкарпетки несла. А я тобі сам особисто піцу замовлю. Навіть коньяку дам — не скоро ж потім знадобиться. Ну, як? Максим заплющив очі. Часу на роздуми не було, та й думки купи не трималися. Але щойно він переконався в правильності своїх підозр: нічого в Шалиги нема. Тисне, лякає, на понт бере. Значить, є поки що лише його слово проти слова Бойка. Якого, до речі, полонений ще не сказав. Він розплющив очі, зустрівся поглядом із своїм мучителем. Згадав, як у школі директор залишив усіх після уроків і три години намагався дізнатися, хто написав про нього матюкливого віршика на стінці шкільної вбиральні. Згадав також, що ані колективні, ані індивідуальні бесіди в сусідньому класі не допомогли — однокласники стояли один за одного на смерть. — Не знаю, як вам удалося придумати таке дивне пояснення історії зі зниклим трупом, — промовив Максим. — Тільки кримінальної справи у вас нема. Бо немає трупа. Ви його не знайшли. Тіла нема — діла нема, правильно? Ну, а раз нема справи, значить нема підстав звинувачувати когось у її фальсифікаціях. Нема чого фальсифікувати, правильно? Шалига мовчав. Мовчав і Середа. Обоє, не змовляючись, зрозуміли: журналюга читає їхні думки і робить ті висновки, яких вони обоє боялися. — Те, що в газеті написано, ще нічого не означає, — Бойко накручував себе і ставав дедалі сміливішим. — Там, у моїх статтях, нікого конкретно винним не названо. Жодних прізвищ, крім прізвищ тих, хто або дав пояснення з приводу зниклого жіночого трупа, або відмовився таке пояснення давати. До суду ця історія не дійде. Тому краще вам без скандалу мене відпустити. Полякали — буде. Можу пообіцяти — про труп, який не може знайти міліція, більше не писатимуть. Тема вже себе вичерпала. Я все сказав. Шалига не витримав — копнув полоненого знову, тепер уже сильніше. Зробив це, бо його переповнювала безсила лють. Нічого не кажучи, він кивнув Середі і вийшов з кабінету. Капітан, красномовно чиркнувши по своєму горлу великим пальцем, вийшов слідом за майором, щільно причинивши двері. Максим видихнув. Він ще не знав, чи переміг, та був собою задоволений — він боровся. Вільною рукою витер з обличчя липкий піт і почав зважувати свої шанси на порятунок. Витягнувши з нагрудної кишені сорочк зіжмакану паперову серветку, Шалига витер спітніле від задухи та напруги обличчя. — Що скажеш? — Не таких ламали, — буркнув Середа. — Зняти штанці, піднести кийка до дірочки в жопі — відразу іншої заспіває. — Випадок не той, — Шалига пульнув зіжмаканою серветкою в кошик для сміття і промазав. — Ти ж знаєш, що журналюга правий. Він сам мусить розколотися. Без того, аби пхати йому в зад кийок у кондомі. Бо поки що в нас у активі — тільки усні народні казки твоєї сороки. Писати про те, що ми, менти дурні — не кримінальний злочин. Навіть не адміністративне правопорушення. От якби він тебе персонально ідіотом назвав, тоді це наклеп, образа честі й гідності, привід для порушення справи. А так… Шалига безнадійно махнув рукою і закурив. — Вони ж міліцію туди викликали. Мене, — Середа вдарив себе кулаком у груди. — Ложний виклик, свідоме введення правоохоронців у оману… — Все правильно! — перебив його Шалига. — Тільки вони кажуть — труп був! Це зафіксовано на фотографії! Сліди крові ти там знайшов! Де склад злочину? Формально — нема! Де кримінальна справа, порушена по факту вбивства? Нема кримінальної справи! Що лишається? Почитали люди щось там у газетці. Хтось наче бачив жіночий труп, який потім зник у невідомому напрямку. Байка? Байка, одна з сотень тисяч газетних шняг. Про неї вже за пару днів забудуть, можеш мені повірити. Ну, вздрючив я тебе. Мені вставили звідти, — майор кивнув на стелю. — Перший раз хіба? Середа злодійкувато роззирнувся. В коридорі нікого не було. — А якщо ми його і правда того… Слоником, кийком у жопу, ще там щось… — Не заперечую. І як офіцер міліції, і як людина, — признався Петро Шалига. — Але ж у такому разі Бойко рано чи пізно зможе спілкуватися з зовнішнім світом. Мовчати не буде, піде ва-банк. Ось тоді вже точно не відмиєшся. Тут не тільки перевищення повноважень — взагалі корупцію пришиють. Бачиш, що кругом робиться? Тільки попадися, відразу собак на себе назбираєш… — Та бачу ж…, — Середа сплюнув собі під ноги, розтер слину, від надлишку нереалізованої негативної енергії лупонув кулаком об стіну, скривився. — Так що з ним робимо? Шалига мовчки докурив, жбурнув недопалок у смітник і теж промазав. — Хай поки з мавпами в тебе посидить, — вирішив він. — Там видно буде. Обоє розуміли: часу, аби розкрутити журналіста, в них лишилося максимум до вечора.

8


У камері попереднього ув'язнення їх сиділо п'ятеро. Одиночна камера малася в наявності, навіть дві. Проте звільнити жодну з них не виявлялося можливим. У одній сидів ексгібіціоніст, любитель показувати свої причандали дітям у скверику, якого міліція району ловила місяць, а спіймали в результаті самі батьки. Одиночку поруч із ним займав дрібний злодюжка, який крав шоколадки в супермаркетах, мінімаркетах, і взагалі — всюди, де тільки ці солодощі бачив. Коли його нарешті скрутили, то з'ясувалося: злодюжка до всього ще й пасивний гомосексуаліст. Він сам просив не кидати його в загальну камеру до, як він сам висловився, брутальних волохатих тварин. Демонстратора власних причандалів теж не можна було закривати в загальну камеру — у кількох її мешканців точно є діти того віку, якій так подобався збоченцю. Що з ним зроблять до ранку, можна було лише уявляти. Зводити ж у одну камеру «блакитного» і статевого збоченця теж не хотілося — ці фрукти треба зберігати окремо. Саджати ж до когось із них журналіста Петро Шалига навіть при всій своїй величезній особистій неприязні до нього в останній момент не ризикнув. Тому за Максимом Бойком у результаті зачинилися важкі двері загальної камери. Спочатку до нового сусіди арештанти поставилися байдуже. Тим більше, що Максим, стримано привітавшись, зайняв місце на брудних загальних нарах біля самої стіни, притулився до неї і завмер. До подібної поведінки тутешні мешканці звикли, тому просто вирішили не чіпати людину. Так уже заведено: захоче — сам розкаже. За пару годин з камери на допит висмикнули худого неголеного чоловіка. А коли він повернувся, Максим відразу відчув — щось змінилося. Він не міг пояснити природу своїх відчуттів. Тільки зрозумів: неголений, судячи з усього, не вперше і не в двадцяте потрапив у тюрму. Для нього тут усе знайоме, можна навіть сказати — рідне. Нічого тут не могло ані здивувати неголеного арештанта, ані схвилювати. Тим не менше, погляд, яким він зміряв нового співкамерника, був сповненим неприхованої поваги до новачка. Ще за годину неголений, цикнувши на якогось арештанта, відігнав його в протилежний бік камери, а сам примостився біля Максима. — Гнат, — без зайвих передмов простягнув він Бойку суху міцну руку, яку той машинально потис. — Називають мене так. За паспортом я Гнатюк, тільки паспорт людину не робить. Людину вчинки роблять. Діла її, значить. Максим не починав розмови, розуміючи — не за тим неголений Гнат підсів до нього, аби просто згаяти час на пусті балачки. — Ти, я так краєм вуха почув, ще той баклан, — вів далі Гнат. — Іншим краєм вуха почув, ти хороший вчинок зробив. «Погонів» до печінок дістав. — Вони тобі самі це сказали? — поцікавився Бойко. — Не знаю, за кого ти мене маєш, салабон. Але якщо зараз скажеш, що я ментівська квочка, відірву бейци. За такі слова це ще по-християнські. Максим вирішив — краще мовчати і слухати. — І фарами своїми мене не просвічуй, — додав неголений Гнат. — Все в порядку. Що ти зробив ментам — не знаю і знати не хочу. Але вони на тебе злі. Значить, нормальні люди з тобою дружити будуть. Слухай далі — я до кінця дня звідси вийду. Третя доба затримання як раз закінчиться. За ці три доби вони нічого на мене не знайшли. Випускати треба — закон. Здається мені, тобі з волі допомога потрібна. — Припустімо, — промовив Максим. — Кажи номер. Вийду, дзенькну, кому треба, привіт передам. «Чим я ризикую? — подумав Бойко. — Скажімо, Шалига хоче знати, з ким я шукатиму зв'язку? Так я ж не кримінальник, всі мої можливі контакти йому точно вже відомі. Чи можуть бути відомі при бажанні. Отже, я нікого не підставлю. Тим більше, що я й не збираюся називати цьому Гнату чийсь інший телефон, крім Ірчиного. Ні, старий, це не пастка, це — шанс». — Скільки? — запитав коротко. — Я не заробляти прийшов, — у тоні Гната бренькнула образа. — Ти щось таке ментам зробив, від чого їм погано. Їм погано — мені харашо. Вони мої вороги. Ворог мого ворога мені друг. Кажи телефон, не думай про погане. — Запам'ятаєш? — На раз-два-три! Від телефонних дзвінків Іра Бойко за цей день втомилася. Але всякий раз хапала трубку, чекаючи — раптом озветься без сліду зниклий чоловік. Та всякий раз це були або Сєва Присяжний, або Костя Бабкін, яким вона рокаала про пригоду ще вдень і які тепер регулярно дзвонили їй, аби обмінятися новинами. Власне, новин як таких не було. Обоє Максимових приятелів активно долучилися до розшуку. За їхніми словами, підключили навіть їхнього шефа Рога з його можливостями. Тільки результат лишився нульовим: відомостей про місце перебування її чоловіка до пізнього вечора так і не з'явилося. Та близько дев'ятої, коли Ірина втратила будь-яку надію, озвалася мобілка. На дисплеї висвітився незнайомий номер. А на її: «Так, слухаю!» відповів незнайомий чоловічий голос. Уже за годину після того, як Ірина поговорила з незнайомцем, із таксі, яке зупинилося біля районного відділення міліції, вийшло неземне створіння. Принаймні, так здалося черговим міліціонерам. Стіни казеної установи бачили всяке, окрім ефектної доглянутої білявки, нафарбованої може і надмірно як на смак цивільного товариства, проте на смак працівників української міліції — в самий раз. Біле волосся з платиновим відтінком лежало на майже оголений плечах, рівно засмаглих та ідеально круглих. Ноги, не сухі цурпалки, в міру повні та картинно стрункі, робили ще стрункішими туфлі на тонкому високому підборі. А смілива міні-спідниця, як на смак глядачів, взагалі виявилася тут зайвою. Офіцери та сержати, які стали свідками появи цього божества, не знали, до чого прикипати очима: до нижнього краю спідниці чи до сміливого, навіть хуліганського декольте. Причому груди під майже прозорою кофтиною нічого не підтримувало, вони нахабно напинали матерію. Команди не було — всі, хто сидів у черговій частині о цій вечірній порі, дружно підвелися назустріч відвідувачці. — Вибачаюся, панове офіцери, я сюди потрапила? Це міліція? — поцікавилася гостя. — М-м-міліція, — промукав черговий з погонами старшого лейтенанта. — Тоді я до вас, міліція, — гостя підійшла зовсім близько, і від доступності цих ніг і цих грудей всі глядачі остаточно втратили мову. — Мені сказали, що десь тут мій чоловік. У тюрмі сидить. «Цікаво, в кого з наших вурок така ляля-жінка», — подумав старший лейтенант, а вголос промовив: — У нас не тюрма взагалі-то…, — і не стримався. — Кому це так щастить із дружиною? — Подивіться — Бойко Максим, — просто відповіла гостя і повела плечима так, що груди мимоволі настовбурчилися ще більше. Але Іра навіть уявити не могла, що прізвище її чоловіка, сказате тут уголос, трошки приведе шокованих її ефектною появою міліціонерів до тями. Тим не менше, вона, з урахуванням почутого від незнайомця, який назвався Гнатом, обрала правильну тактику поведінки. У черговій частині насторожилися. Проте виконувати суворі інструкції майора з Главку, і брехати цій гості, що таких затриманих тут нема, теж ніхто не наважився. — Зараз перевіримо, — по можливості сухо і діловито відповів черговий. На щастя, майор Шалига саме поїхав кудись по термінових справах. Тому старший лейтенант прийняв Соломонове рішення — він зняв трубку і подзвонив капітану Середі. Нехай сам розбирається. Зробити послугу такій жінці офіцер вважав своїм першим обов'язком. Підходячи до кабінету капітана Середи, Павло Шалига почув з-за дверей сміх. Коли бути точним — два сміхи. Вірніше, два варіанти сміху: густий чоловічий і дзвінкий жіночий. Смикнувши двері, він зрозумів, що програв. Як би там зараз не повернулася ситуація, капітан Середа вже був нейтралізований. Господар кабінету сидів навіть не зі свого боку службового столу, а зручно, зовсім по-домашному вмостився навпроти гості, ефектної білявки в такій міні-спідниці і з таким декольте, від вигляду яких навіть зразковому сім'янину Павлові Шализі стало не по собі. Офіцер і білявка пили коньяк, заїдали конфіскованим у «блакитного» злодюжки шоколадом і вели явно задушевну розмову. З появою Шалиги капітан навіть не підвівся, як прийнято при появі старшого за званням, та ще й працівника Главку. Він остаточно розслабився, і Шалига насилу стримався, аби не зірвати на ньому свій праведний гнів. — Драстуйте, — посміхнувшись одними губами, він простягнув білявці руку, та ледь торкнулася її своїми наманікюреними пальчиками, і навіть від такого легенького дотику через тіло майора пробіг електричний розряд. — Значить, ви маєте відношення до затриманого Максима Бойка? Ірина кліпнула ляльковими очима. — Він по паспорту мій рідний чоловік, товаришу начальник. І я прийшла його забрать. Ось, Віктор Вікторович каже, що він тут сидить. Розпашілий від коньяку та хтивості Середа розвів руками. Шалига міцніше стиснув зуби: з цим козлом він ще поговорить. — А як ви дізналися, що він саме тут, можна поцікавитись? — Дуже просто, — знову кліпнула очима Іра. — Об'їздила на таксі райвідділ за райвідділом. Кругом питалася. — Скільки встигли обшукати? — Оцей — останній. Точно як у кіно: останній шанс, і він мій! — Іра троши подалася вперед, зробила круглі очі і навіть облизнула кінчиком язика пухкі губи. Шалига визнав: аби така ляля запитала в нього, де її чоловік, він теж не довго б тримався. — Ви самі додумалися так робити чи підказав хто? — Подруга, — пояснила Ірина. — Вона так постійно свого алкана шукає. Знаєте, дуже часто знаходить його на вокзалі. Він там у міліції спить, його навіть уже протоколом не оформлюють. Кажуть, забирайте, бо… — Ваш чоловік теж алкоголік? — перебив Шалига. — Та ви що! — щиро обурилася Іра. — Хіба б я з таким жила? Просто робота така: може випити трошки і влізти в якусь пригоду. — Я повідомив Ірину, гм, Григорівну, що її чоловік справді перебував у нетверезому стані, коли його сюди доставили, — швиденько втрутився Середа. — Тому не міг скзати, хто він такий. А документів при ньому не було. Тому ми й чекаємо, поки він протряхне. Ми ж не можемо тримати тут людину і приховувати цей факт. Так само я як офіцер міліції не маю права приховувати від дружини затриманого, що затриманий не зник без вісті, а знаходиться у нас, у безпечному, можна сказати, місці… «Хоч тут викрутився, легенда залізна», — спробував заспокоїти себе Шалига. — Ну, так я б забрала його і посадила б під домашній арешт, — перехопила ініціативу Ірина. — Ось ваш колега сказав — треба заплатити штраф. І я готова, раз треба. «Цікаво, звідки ти гроші витягати будеш — практично ж гола», — мало не бовкнув Шалига, та замість цього повернув голову до розімлілого Середи. — У нас є підстави тримати затриманого Бойка в камері? Підстави, які були, після появи цієї блондинки зовсім не годяться. Її разом із Бойком не закриєш, і якщо його не випустити тепер, ця лялька точно піде далі по начальству. Причому — в такому ж вигляді. А начальство — теж люди. І Шалига, і Середа розуміли це, навіть не радячись. — Нехай зробить вологе прибирання в камері — і до побачення, — милостиво махнув рукою капітан. — На перший раз, так би мовити. Трудотерапія. — Почекайте, будь ласка, внизу, — звернувся Шалига до Ірини. — Повернемо вам вашу дорогоцінність! — Заходьте ще! — вирвалося в капітана Середи. Коли за білявкою зачинилися двері, Павло Шалига мовчки налив собі коньяку в склянку, на якій залишилися відбитки її помади, махом вилив алкоголь у себе, хукнув на долоню. Читати лекцію Середі він не збирався — все одно ситуація з Бойком чим далі, тим більше виглядала тупиковою. — Єдине, що ми можемо — це набити йому морду без протоколу, — подав голос Середа. — І сказати, що так і було. — Аби він справді признався і справа набула б розголосу, пальцями показували б на нас обох, — Шалига сів на стілець, який щойно обтирала своїми сідничками дружина Бойка, і закурив. — Так усе це справді скоро забудеться. Я наводив довідки: «Фокус-плюс» утратив до зниклого жіночого трупа інтерес. Один анекдот не можна розказувати два тижні підряд. — Це вони сказали? — Це я тобі від себе говорю, — Шалига знову налив собі і капітанові. — Тим більше, що годину тому мої хлопці накрили одну серйозну бандитську групу. Я пообіцяв, що «Фокус-плюс» напише про це першим. Все, до кінця тижня тема забудеться. — І жінка його вчасно прийшла, — вставив Середа. — Слину підбери! — прикрикнув Шалига. — Поплив тут… До речі, про камеру, яку треба мити — це серйозно? — А що! — вигукнув Середа. — Не просто ж так його відпускати? Швабру в зуби і вперед! — Давай, сам керуй процесом, — випивши, Шалига підвівся. — Я цього Бойка бачити більше не хочу. Навіть у страшних снах. — А жінку його? — ляпнув Середа. — З язиком обережно, — попередив Шалига. — Дивися: сам швабру візьмеш. — У них там швабри нема, ти прикинь? Довелося оце все мити руками! Ірина і Максим вмостилися вдвох у ванну, наповнену гарячою водою та піною. Глянувши на його розчепірені руки, Іра зітхнула і чмокнула по черзі кожну долоню. — Мій ти бідненький… Нічого пояснити не хочеш, навіть тепер? Під фразою «тепер» вона мала на увазі їхні дії відразу після того, як обоє нарешті переступили поріг квартири і зачинилися зсередини на новий замок. Спочатку не встигли дістатися до спальні. Потім, коли таки дісталися, подружнього ліжка їм виявилося замало. — Мені б самому хто пояснив, — Бойко легенько хлюпнув на дружину водою. — Так чи інакше, вони вже самі, мабуть, зрозуміли, що забрали не того. І думали, як це краще викрутити. А тут ти вчасно нагодилася. Ось вони і сплели павутину брехні, яка влаштувала всіх і дозволила обом сторонам конфлікту зберегти обличчя. — І все ж таки — за що тебе? — не відставала Ірина. — Це ж не просто так, коли хапають прямо на вулиці. Знали, куди йдуть, увірвалися в хату. Сусідка казала — ціла міліцейська операція. Невже і такі помилки бувають? — Ти навіть собі не уявляєш, — сказав Максим. — Думаю, сьогодні все сталося через чийсь надто довгий язик. — Ти про кого? — щиро поцікавилася Ірина. — Поки сам не знаю. Ось доберуся завтра до редакції, там і розберемося, хто це в нас така хвеська язиката. Аби зовсім припинити неприємну йому зараз розмову, Максим нахилився, знайшов губи дружини і торкнувся їх своїми. … У ванній кімнаті в них давненько нічого не було…

Серія друга
Американський негр


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка