Андрій Кокотюха язиката хвеська



Сторінка4/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

5


На ранок, коли вийшов свіжий номер «Фокусу-плюс» із статтею, під якою стояв підпис Максима Бойка, в Києві тільки і говорили про мандрівні жіночі трупи. Редакція газети обіцяла тримати своїх читачів у курсі справи, щодня висвітлюючи процес пошуку зниклого жіночого трупа. Стаття на першій шпальті була проілюстрована двома фотографіями. На першій закривавлене жіноче тіло лежало під кущами, і день та час, коли зроблений знімок, були обведені жирною лінією. Поруч — інша фотографія: те ж саме місце, тільки вже порожнє. Час і дата, обведені жирним, не лишали навіть у скептиків жодних сумнівів: через двадцять хвилин після того, як Смик зробив фотографії, труп зник, не залишивши сліду. — Хочу зазначити, — з розстановкою читав начальник міліції вголос уривок із статті, — що теоретично можна запідозрити в справі про зниклий жіночий труп якусь каверзу. Проте час, зазначений на фотографіях, вірніше — різниця в часі досить красномовна. В мікрорайоні, де сталася пригода, міліція з'явилася не так швидко. Добре, що вона наспіла, як каже наш фотограф, протягом п'ятнадцяти хвилин. За цей час хтось теоретично міг відтягнути труп: адже Володимира Смика поруч із місцем пригоди не були. Та в такому разі на траві лишилися б сліди волочіння тіла. І тим більше — сліди щонайменше двох сильних людей та автомобільних протекторів. Аби підняти тіло і швидко забрати його геть, потрібні двоє сильних чоловіків і машина. Опустивши газету, начальник міліції глянув на Шалигу, що сидів навпроти і терпляче слухав. — Усе правильно? — Так і є, — визнав Шалига. — Мені потім доповів Середа, я читав протоколи огляду… Не натоптано. Товкся там хіба фотограф, і то — не особливо натоптав. Що є, то є. Кивнувши, начальник міліції повернувся до читання вголос: — Якщо припустити, що сам фотограф відтягнув труп подалі, на це б у нього теж пішло більше часу, ніж минуло між виявленням жіночого трупа та його безслідним зникненням. Та й на одязі Володимира Смика неодмінно залишилися б часточки крові, — він знову глянув поверх сторінки на Шалигу: — Були? Той похитав головою. — А на землі чи що там… на траві? — Нічого, — констатував майор. — Жодних слідів. Є якісь дрібні часточки крові. Аналіз уже зробили: людська, третя група, резус позитивний. — Значить, жіночий труп піднявся сам і полетів на небо? — Ви з самі розумієте, що це ідіотизм, — твердо промовив Шалига. — Ідіотизм, — кивнув начальник міліції. — І ми виглядаємо в ньому головними ідіотами. Читаю підзаголовок ще раз: «З нашою міліцією бояться мати справу не тільки живі, а й мертві». А заголовок чого вартий: «По Києву блукає жіночий труп». Подобається? — Ні, — коротко відповів Шалига. Начальник міліції акуратно згорнув газету і раптом не втримався — роздратовано жбурнув її в куток. — Що фотограф? Трусили його? — А нічого фотограф! — розвів руками Шалига. — Стоїть на своєму: ішов, побачив, зробив фото. Мобілка справді була розряджена, перевіряли. Дзвінок у міліцію дійсно надійшов з того самого телефону-автомата, який вказав Смик. Редактор цього безобразія, — майор кивнув на кинути газету, — підтверджує: телебачення викликав, аби підстрахувати свого працівника. Ще таким наглим тоном заявив: мовляв, знаю я вас, ментів. Заберете його, закриєте в камері, почнете гумові кийки в зад устромляти — до ранку зізнається, що це він жінку убив. А заодно — і Максима Курочкіна два роки тому. — До чого тут Максим Курочкін? — не зрозумів начальник. Весною позаминулого року просто в дворі суду невідомий снайпер справді застрелив російського бізнесмена Максима Курочкіна, якого підозрювали у організації міжнародних злочинів. Убивцю, між іншим, так і не знайшли. — Не знаю. Ріг так сказав, — пояснив Шалига. — Якій Ріг? — Редактор цих усіх фокусів. Головний фокусник, мать його! А вчора ввечері ось цей красунчик прибігав, дайте, дядьку міліціонер, коментар. Майор витягнув з бокової кишені сорочки прямокутник візитки, простягнув начальнику. Той взяв двома пальцями, прочитав: — Бойко Максим. Кореспондент. Та ще й спеціальний. «Фокус плюс», щоденна газета. Твою мать! — він різким жестом послав візитку через стіл Шализі. — Можеш пояснити, майоре, що відбувається? А відбувалося щось уже подібне до масового психозу. Під вечір середи міліцейське керівництво прийняло рішення офіційно заявити про фальсифікації, до яких вдається редакція газети «Фокус-плюс». Це було помилкою: речник міліцейського Главку не зміг пояснити, в чому саме полягають фальсифікації. Наступного дня пенсіонери на лавочках уголос читали уривок із чергової статті Максима Бойка: — Приховуючи існування трупів, які безслідно зникають, наша міліція готова піти далі: офіційно заявити, що злочинності в Києві як такої нема. Хоча насправді вже третій день наша славна міліція не може з'ясувати, куди ж подівся жіночий труп, котрий зник просто серед білого дня. Як ми вже писали, тіло випадково виявив наш фотокореспондент і зробив фотографію. Вже під вечір того ж дня працівники міліції відмовилися коментувати ситуацію. Яких заходів вони живають для розслідування цього злочину, поки що так само не відомо. Усю першу половину дня столичні пенсіонерки та пенсіонерки інших українських міст, куди доходить газета «Фокус-плюс», обговорювали погану роботу міліції, згадували такі самі випадки, розповідали казки про лиховісних мертвяків, а під обід дружно поспішили до телевізорів — подивитися денний випуск телевізійних новин. Вродлива репортерка, стоячи з мікрофоном на тому самому місці, звідки втік жіночий труп, сміливо говорила просто на камеру, звертаючись до мільйонів українців: — З того часу, коли ось звідси, з цього занедбаного, але затишного київського скверика втік закривавлений труп, минуло вже два дні. Але відповідь керівництва столичного МУВС однозначна: поки не буде знайдене тіло, прокуратура не може порушити кримінальну справу. Тобто, в життя втілюється відомий сценарій «Немає тіла — немає справи». Але це, на жаль, це означає лише одне: непрофесійність нашої міліції і небажання працювати. Дивно, що фотографію наші правоохоронці не вважають за доказ того, що закривавлене тіло справді було знайдене. Свідчення очевидця злочину, київського фоторепортера Володимира Смика, правоохоронці взагалі ігнорують. На ранок п'ятниці у Інтернеті запрацював новий сайт під назвою ZOMBY.NET, на якому швидко почали вивішуватися як стаття Бойка, так і коментарі до неї. В основному коментатори виливали відра віртуальних помиїв на міліцію, пропонували веселі картинки з серії «Полювання на живих трупів» і навіть обіцяли незабаром запустити комп'ютерну іграшку, в якій Мент спробує зловити Зомбі, а Зомбі, в свою чергу, тікатиме від Мента. Оскільки у четвер традиційно оновлювалися репертуари київських кінотеатрів, то фільми жахів, навіть ті, які вже давно пройшли, не просто повернулися, а й попри існуючу заборону почали демонструватися на денних сеансах. У п'ятницю вийшов черговий номер «Фокусу-плюс», де Максим Бойко розповідав, як міліцейські чиновники, до яких він дзвонив, просячи хоч щось сказати про зниклий жіночий труп, не бажали з ним говорити, а один навіть послав його за відомою адресою, яка складається з трьох літер. Він навіть назвав прізвище на посаду хама в погонах: начальник відділу особливо тяжких злочинів майор Павло Шалига. — Я його послав, — визнав начальник відділу особливо тяжких злочинів майор Павло Шалига. — Якби він поруч був — дістав би від мене в рило. Я б відповів потім, але цей Бойко точно вмився кривавими соплями. Начальник міліції, не дивлячись на підлеглого, крутив на поверхні стола кулькову ручку довкола осі. Здавалося, він поринув у цей важливий процес по саму маківку і йому від цього було дуже комфортно. Шалига прекрасно розумів: начальнику зовсім нема про що говорити. Йому теж не було що сказати, але і гратися в «Хто кого перемовчить» теж не хотілося. Хоча б тому, що це — не по уставу і зовсім не відповідає правилам субординації. — Писати ми їм не заборонимо, — мовив він. Начальник кивнув, далі граючись ручкою. — А пишуть вони все правильно, — вів далі Шалига. — Тіла нема — діла нема. Факт, що труп під кущем таки лежав, не може бути юридичною підставою для порушення по факту скоєння особливо тяжкого злочина кримінальної справи. Прокуратура з нас сміється. Начальник підвів на майора очі. — З нас, Петя, навіть негри під мостом на Шулявці сміються. Під мостом неподалік від заводу «Більшовик», поруч із станцією метро «Шулявська», давно і міцно отаборилися чорношкірі, тримаючи там свій базарчик, торгуючи взуттям та одягом, але переважно — секунд-хендом. Часом відбивалися від зграйки скінхедів, часом гасили пожежі, регулярно платили всі можливі і неможливі штрафи та хабарі, терпіли гуркіт над головою, але трималися за цей плацдарм, мов захисники обложеного Сталінграду — за знаменитий, описаний у легендах, книжках та шкільних підручниках «будинок Павлова». Те, що відбувалося від вівторка довкола історії зі зниклим жіночим трупом, негрів відверто забавляло. Вони навіть відмовилися платити якісь невеличкі, але обов'язкові гроші міліцейському патрулю, причому один так і сказав ламаною російською мовою: «З ходячих трупів збирайте!» Звісно, по естафеті про цей небувалий інцидент переповіли в міліцейський Главк, і тепер начальник міліції підозрював: про опущений неграми патруль донесли вже міністру Луценку. — Китайці теж, — підтримав розмову Шалига. — Особливо ті, які тримають базар на Дарниці. — Маленький Китай? — Так точно. Начальник міліцію знову покрутив ручку по столу, тоді взяв її обома руками, міцно стиснув за кінці. — Я, Пашо, від середи раком стою знаєш де? — майор кивнув. — І буду стояти, Пашо. Бо ця газетка нас усіх раком поставила, а їй за це нічого не буде. Знаєш, хто її в парламенті прикриває? — майор знову кивнув. — Отак. Там є певні політичні сили. Їм вигідно, аби зараз міліцію в грязюці валяли. А розгрібати все це, Пашо, повинен ти! — натиснувши обома руками, начальник міліції переламав ручку навпіл. — давай ще раз від самого початку. Труп був чи все ж таки не було? — Не знаю, — чесно признався Шалига. — Хоча кров була. Не багато, але свіжа, не засохла. — Тоді я інакше запитаю: тіло було? — Було. Є фотографія. Наші специ кажуть — не підробка. — Тоді куди це тіло могло зникнути? Може бути, що фотограф знайшов не труп, а лише тяжко поранену людину. Людина ця — жертва нападу, викрадення, її, врешті решт, могли катувати і недомучити, — начальник міліції сам розумів, що говорить не те, але припущення далі лилися на Шалигу нестримним вже потоком. — Коротше, жертва могла рухатися. Фотограф цього не знав, а вона — могла! Навіть припустимо таке, що їй, жертві, вистачило п'ятнадцяти хвилин, аби забратися геть… Але: куди закривавлена людина могла подітися? — він ляснув долонею по столу. — Як далеко могла піти? Чому її ніхто не бачив? Чому нема слідів? Чому ніхто не може знайти закривавлене тіло, чорт забирай! — крапку в його монолозі поставив гуркіт кулака об поверхню стола. Шалига далі мовчав. Начальник міліції і без нього прекрасно знав: за ці дні перевірені відомості про жінок, які пішли з дому і не повернулися. Заодно з'ясувалося: дві третини оголошених у розшук уже давно вдома, помирилися з тими, з ким посварилися, ось тільки міліцію повідомити про це чомусь ніхто не потурбувався. Але десятки автоматично закритих справ про зникнення живих, як з'ясувалося, жінок не тішили на фоні зниклої в невідомому напрямку та невідомим способом мертвої жінки. Ще начальник міліції по великому секрету дізнався: якщо протягом кількох наступних днів масова істерія журналістів довкола ходячого трупа не припиниться, з цього приводу зберуть спеціальне засідання Верховної Ради. Комусь доведеться давати пояснення — і явно не начальнику міліції. І комусь доведеться прощатися з посадою — і явно не міністру внутрішніх справ. Павло Шалига нічим не міг допомогти. Весь його професійний досвід натикався на глуху стіну містики. Майор сам не раз за ці дні виїздив у той проклятий сквер, і на власні очі бачив: там особливо нема де сховатися. Пустирище. Заморожений через економічну кризу будівельний об'єкт, який навіть не охороняється, тому його облюбували для літньої резиденції місцеві бомжі. Далі — похмура промзона і цей, щоб його розірвало, довбаний інститут. У якому отаборилися хитруни з «Фокусу-плюс». Значить, навіть якби тяжко поранена людина теоретично захотіла зникнути, за такий короткий проміжок часу вона фізично не змогла б відповзти кудись подалі від людських очей. У п'ятницю під вечір майор Шалига, на рахунку якого — десятки особисто розкритих убивств, змушений був визнати не лише свою поразку, а й взагалі — поразку всієї київської міліції. А в той самий час у кабінеті головного редактора найпопулярнішої вже кілька днів газети «Фокус-плюс» святкували повну і беззаперечну перемогу розуму над змістом. Щедро набулькавши коньяку в високу чарку, з яких звичайно п'ють горілку, Ріг простягнув її Максиму Бойку, підсунув шоколадку, хлюпнув собі не так щедро, бо лікарі зробили йому останнє китайське попередження, і урочисто промовив: — Ну, Максиме Степановичу, що я тобі скажу. Поки що інвестор задоволений. Відомості на зарплату підписав і навіть дав «добро» видати автору ідеї невеличку премію. Вона дорівнює сумі штрафу, яку ти повинен був заплатити за історію з Білим Чаклуном і отим дільничним. Тому штраф твій анулюється. За це і вип'ємо. Начальник і підлеглий випили, зажували шоколадкою, і Ріг тут же, без довгою паузи, налив Бойкові ще. Цього разу — майже по вінця, собі ж лише трошки поновив. — Ну, Максиме Степановичу, що я тобі ще скажу, — повів він далі. — За ці кілька днів, що ми з номера в номер даємо розвиток історії про зниклий труп, висуваємо різні версії, і головне — на всіх підставах звинувачуємо ненависну народом міліцію в некомпетентності, тираж газети зріс. По Києву — більше, по регіонах — не так, але все одно — це показник. Це означає, що працювати моя команда може, якщо захоче. Давай за те, аби частіше хотілося! Бойко кивнув, випив, але не до дна, і жестом зупинив Рога, коли той взявся наливати йому чергову порцію. У вівторок ввечері він остаточно помирився з Іркою, мир був тоді ж підписаний на ліжку, і наступні дні до цього мирного договору лише інтенсивно додавалися нові пункти. Відчуваючи, що вдячний шеф краще накачає його коньяком, який він до того ж сам не купує, а отримує в якості презенту від різних важливих ділових відвідувачів, аніж розщедриться на грошову винагороду, Бойко відчув небезпеку не втриматися. Це означає чергове повернення додому на рогах і відновлення військових дій з дружиною. — Наші люди тільки такі історії і жеруть, — сказав Максим, аби п'янка хоч чимось нагадувала розмову. — Мене інше хвилює, — Ріг капнув собі в чарку. — У кожної історії повинен бути кінець. Фінал. Як ми цю будемо закінчувати? — А все придумано без нас, — заспокоїв шефа Бойко. — Як то кажуть, самим життям. Сьогодні п'ятниця. У суботу на неділю традиційно нічого не відбувається. Наша газета, між іншим, теж не виходить. У понеділок нашим читачам захочеться чогось нового і, як правило, не такого жорсткого. Вихідні дають нам природну фору. Забудеться. — Зовсім? — недовірливо запитав Ріг. — Не зовсім, — погодився Максим. — Та якщо про Юлю Тимошенко не писати в газетах тиждень, увага від неї відволічеться сама по собі. Такі закони нашого ринку і ви, Валентине Семеновичу, краще за мене це знаєте. Буває лише те, про що пишуть у газетах. — І все ж таки, — Ріг замислено покрутив чарку в руці, — що робити з жіночим трупом? Ми його все ж таки знайдемо чи історія потрапить у розряд нерозгаданих загадок? — Знайти було б краще, — погодився Бойко. — Але, самі розумієте, нам потрібен для цього справжній труп. Навіть пояснювати нічого не треба. Спочатку був — тепер нема. І навпаки: спочатку не було — тепер є. — Ех, є в мене один кандидат, вірніше — кандидатка, — мрійливо промовив Ріг. — Такий трупачок би був, прости, Господи, що скажу, — він перехрестився і випив. Допив свій коньяк і Максим, на закличний редакторів жест з жалем, але все ж таки твердо похитав головою. — Добре, подумаємо. Може ти й правий… Навіть швидше за все правий: розсмокчеться, перетреться все. Тільки б тепер у нас десь не протекло. Надто багато народу про деталі знає. — Всі вони зацікавлені мовчати, — заспокоїв його Бойко. — Особливо — я.

6


— Ну, чого мовчиш? Тонкі пальці Ірини м'яко пестили Максима по грудях, пальчик по черзі обвів колом кожен сосок, і перед тим, як зробити це, жінка наслинила пальця. Бойко лежав на спині, заплющивши очі, і не поспішав подавати ознак життя. Підвівшись на лікті, Ірина дмухнула чоловікові в обличчя. — Угу-у-у…, — подав він голос. — Спиш? — тихо запитала вона, наперед знаючи відповідь. — Ага-а-а…, — протягнув Максим. — Ти безсовісний. — Чого-о-о? — Бо не хочеш поговорити, після того, як отримав своє, — Ірина стиснула пальцями його правий сосок. — Моє… Є-є-є… — А я серйозно, Максику. Запитатися хочу. Тепер він розплющив очі і, простягнувши руку, намацав вимикач і ввімкнув нічник у вигляді каченяти Дональда. Спальня освітилася тьмяним рожевим світлом. — Ну, що таке. — Що у вас там за чергова сенсація? Сам пишеш, мені ні про щ не розказуєш. Це правда, що від міліції трупи тікають? — Еге-е-е-е…, — протягнув Максим, думаючи зараз зовсім не про втечу жіночого трупа, а про живу, теплу, м'яку і красиву жінку, яка лежить поруч, з якою він десять хвилин тому займався сексом і сподівався, що на сьогодні це не буде останній раз. — Ну, не спи, алло! — Ірина легенько ляснула його по щоці. — Не сплю, — розслаблено протягнув Максим. — Але дуже хочу. — Так це правда чи ні? — від того, що її природну жіночу цікавість не задовольнили, Ірина починала потроху дратуватися. — А ти про що? Я дуже хочу, це — правда. — Поки ти мені все про того трупа-втікача не розкажеш, можен ні на що не розраховувати! Ірина сіла на ліжку, сперлася спиною об спинку і прикрилася ковдрою. У цих жестах читалася образа. — Слухай, Ір, ну це все не серйозно. Ти цьому віриш? — Весь Київ вірить! — Весь Київ у що завгодно повірить. У Білого ж Чаклуна повірили? Повірили… — Так що, — Ірина інтимно нахилилася до Максима, — з жіночим трупом така сама розводка, як із Білим Чаклуном? — Навіть краща! — Максим теж сів на ліжку, гордо розправив плечі. Випитий коньяк ще грав у нього в голові. Шалений секс розслабив. Перспектива повторення взагалі стирала будь-які застереження. Зараз, трошки, зовсім трошки п'яний, щасливий і гордий за себе, Бойко взагалі нічого не боявся. З рештою, дружина має знати, який у неї розумний та винахідливий чоловік. — Там усе з прибиральниці почалося, тьоті Галі, — почав він, захоплюючись із кожною фразою. — Мегера ще та. Звільняюся, каже, бо зарплата в неї, бач, мала. Та й нам зарплатою пригрозили: мовляв, тираж падає, не буде сенсації — не буде зарплати в понеділок. Тут іще тьотя Галя зі своєю шваброю. Бачила, каже, тільки що бачила — і вже нема! Ну… — … ну, і ти прикинь, Ксюх, з трупом такий самий принцип діє! Його бачили, але його нема! Ну от нема і все! Що вони зробили, знаєш? Максим, розказавши Ірині все, провівши другий бурхливий сексуальний раунд і остаточно виснажившись, уже спав і бачив кольорові сни. А Ірина, навпаки, від почутого втратила бажання спати. Накинувши халат і зачинившись у ванній, вона пустила воду, додала заспокійливого екстракту на основі морської солі, і, зовсім не боячись розбудити подружку, тут же, в ванній, набрала її номер. Ірину розпирало. Інформація текла з неї, мов струмінь гарячої води з крану. — Це, Ксюх, тільки мій Макс міг таке нагадючити! Що вони роблять, можеш уявити? А ти спробуй, уяви. Вони дали прибиральниці тьоті Галі п'ятдесят баксів. Вона у вівторок рано лягла під кущами. Їй залили голову томатним соком. За це вона, правда, ще грошей захотіла, але потім із начальством якось домовилися. Бо, як Макс казав, на той момент їй самій сподобалося гратися! Чому? Бо це ментів дурити! Їхня тьотя Галя довго в кадебе прибиральницею працювала, стала за переконанням справжньою чекісткою, а чекісти, Ксюх, ментів ненавидять. Прибиральниця була довольна, як слон! Далі так: Вова Смик, фотохудожник їхній, клацнув жінку під кущем і ментів викликав! Поки вони їхали, тьотя Галя сік обтерла, підвелася і швиденько пішла. Там же поруч Костя Бабкін, ну, знаєш, той придурок, з яким Катя наша колись розвелася… Ага, так він там поруч товкся, заради загальної справи пальця врізав і накапав на травичку. Аби було щось схоже на кров. Ну, ти оцінила! Побовтавши в воді рукою, Ірина закрутила кран. — Ось так легким порухом рухи «Фокус-плюс» їхній став центровою газетою. Правильно, Ксюх, ніколи не читай газет. Ага, і «ящика» не дивись! А що міліція? Заяви нема, трупа нема, а раз так — то і справи нема. Тут же головне — сенсація, жирна, жорстка, з кров'ю. Чим не правдивіше виглядає історія, тим швидше в неї вірять. Ніхто не підкопається. Кому воно треба? Сама знаєш, що не кожен день у нас цунамі, землетруси та інопланетяни. А люди хочуть, щоб така хрінь кожен день була. Тільки десь, із кимось, не в них і не з ними. Правильно, дурять людей, Ксюхо, дурять. Зате — як! Я від свого чоловіка просто ух! Знаєш, коли ми тільки почали зустрічатися, він ще не таке вигадував… Закінчивши звітувати подрузі Ксенії, Іра Бойко скинула халат, залізла в ванну, млосно потягнулася в гарячій воді і не стрималася — набрала номер подруги Каті. А потім — подруги Тані. А далі — подруги Олі. — Звідки інформація? — запитав майор Шалига. — Сорока на хвості принесла, — про всяк випадок ухилився від прямої відповіді капітан Середа. Про всяк випадок — бо не хотів без потреби здавати навіть начальству свої джерела інформації. Кожне таке джерело для будь-якого оперативного працівника було воістину золотим. Шалига замислено постукав кінчиком кулькової ручки по столу. За час, поки Середа розповідав суть газетярської махінації, про яку дізнався невідомо від кого, невідомо як, він устиг намалювати на аркуші паперу череп та перехрещені кістки — старий піратський герб, «Веселий Роджер». Все, що зараз виклав капітан, виглядало так само неймовірно, як і, власне, історія зниклого жіночого трупа. Проте, хоч Середа і не підтвердив слова свого секретного агента жодним реальним доказом, оперативна чуйка підказувала майору Шализі: саме так все і відбулося. Бо інакших пояснень тому, що закрутилося довкола пригоди зі зниклим жіночим трупом, досвідчений сищик просто не бачив. — Я цю сороку знаю? — поцікавився майор. — Навряд. Шалига акуратно згорнув малюнок з піратською емблемою, так само акуратно розірвав його навпіл, потім — ще раз. Клаптики полетіли в пластмасовий кошик для сміття. — Значить, так, — промовив він. — Знайди цю сороку і попроси, аби вона забралася з міста. На місяць, не менше. Разом зі своїм хвостом. Ясно? — Не дуже… Це потрібна сорока… Дуже корисна, скрекоче по ділу… — Або так, або я цю сороку сам знайду. І закрию в такій клітці, з якої вона ніколи не вилетить. І перетвориться там на півника, — для чогось додав Шалига. — Тепер усе ясно? — Так точно. Реакція Середи не сподобалася Шализі. Ображений підлеглий — міна сповільненої дії. — Я поясню, капітане. А ти послухай і заховай свої психи в кишеню, — майор зібрався з думками: — Я, капітане, не хочу, аби про те, що ти мені зараз повідав, скрекотів увесь Київ. Я розберуся з журналюгою сам. І він у мене букви забуде. Вірніше, не так: спочатку сам напише, як усе було, а вже потім нехай абетку забуває. Розумієш, поки що оці новини з сорочого хвоста вартують не більше, ніж їхня історія про ходячій труп. Згоден? — Середа промовчав. — Не згоден, але все одно так є. Якщо піднімати хвилю зараз, буде тільки гірше. Міліція дозволила себе надурити, і перший в черзі лохів — капітан Середа. Тепер згоден? Трошки подумавши, капітан ствердно кивнув. — Спочатку він признається. Потім ми по закону закрутимо цій газетці хобот. Так чи ні? — Так точно, — тепер Середа відповідав більш упевнено і чітко. — Тому сороку свою, капітане, з Києва все ж таки забери. Хай про цю справу взагалі не скрегоче. Поки діємо не офіційно. Щойно будуть результати — такого млина закрутимо, мало не буде. Фокусникам із цього довбаного «Фокуса» я свою фокуси покажу… Їм сподобається. Розуміючи, чого від нього зараз чекає ображений в кращих почуттях капітан, Шалига змовницьки підморгнув йому: — Без помічника мені, ясна річ, не впоратися. Розвалимо писаку вдвох, капітане? — Мені б його тільки за горло потримати, — кровожерлива посмішка оголила зуби Середи, вкриті жовтавим нальотом зуби затятого курця. Шалига зняв трубку телефону. Цей понеділок, на відміну від минулого, для нього особисто починався дуже добре. А Максим Бойко, варячи собі на кухні ранкову каву, теж не чекав від цього понеділка нічого поганого. Навпаки — обіцяна і чесно зароблена зарплата мусила бути ще до обіду. Це раз. Оскільки він постарався на минулому тижні, та ще й як постарався, шеф дозволив його мозку працювати в економному режимі. Тепер нехай стараються інші працівники, зокрема — Бабкін із Присяжним. Хтось із них обіцяв роздобути справжню фотографію вовкулаки, і тепер Максим готувався смакувати Тиждень Вовкулаки, який з не меншим успіхом замінить у їхній газети Тиждень Блукаючого Трупа. Під кухонною стелею працював спеціально примантачений туди маленький плаский телевізор. Вимкнувши вогонь під кавоваркою, Максим залив шматочки сала, які вже шкварчали на сковороді, двома яйцями. Щедро посолив, притрусив перцем, подумав — додав жмутик свіжої зелені. На екрані начальник кримінальної поліції з якогось безкінного американського ранкового серіалу віддавав наказ оточити будинок, у якому засів терорист. — Обережно, джентльмени! — суворо попередив людяний офіцер. — Цей тип дуже небезпечний і може прикритися Сарою, як щитом. — Невже він візьме свою коханку в заручниці, сер? — недовірливо запитав якійсь молодий негр у цивільному, поправляючи при цьому краватку. — Ці люди не знають кохання, агенте Джексон! — відрубав людяний офіцер. Яєчня з салом підсмажилася. Максим переклав її на тарілку, сів за стіл, намастив хліб маслом, поклав зверху шматочок сиру. Його сніданок готовий. — Ми готові, сер! — тим часом доповів хтось по рації американському поліцейському. — О'кей, хлопці, почали! — наказав той голосом дуже знайомого Максимові київського актора. Озброєні поліцейські в бронежилетах обережно потягнулися сходами вгору, до квартири, де сидів, ще нічого не підозрюючи, небезпечний терорист. — Почали! Отримавши наказ капітана Середи, який сидів у машині, група захоплення спецпідрозділу «Беркут» у плямистих камуфляжах швидко зникла в під'їзді. Пенсіонерок, які за звичкою розташувалися на довколишніх лавочках, міліціонери в цивільному, показавши посвідчення, наполегливо попросили поки що забратися геть, далі від гріха. Бабці, послухавшись ввічливих молодих людей, швиденько забігли в квартири і зайняли кращі місця біля вікон. Ті, чиї вікна не виходили на двір, попросилися до тих квартир, звідки можна було стежити за розвитком подій, які вони бачили тільки в кіно. Тим часом на сходах спецназу трапилася літня жінка, яка спускалася на двір. Побачивши гурт озброєних кремезних чоловіків у бронежилетах та чорних масках із прорізями для очей і рота, жіночка ледь не зомліла. Вона навіть збиралася крикнути, та боєць, який рухався першим, виявився досвідченим. Передбачивши можливість дочасного викриття, він блискавично підхопив бабцю, притиснув до стіни, однією рукою затиснув їй рота. З переляку стара міцно заплющила очі, а коли розплющила, відчула — в неї майже зовсім відібрало мову. Боєць приклав пальця до своїх губів. Старенька кивнула. Боєць забрав долоню з її рота. Старенька скрикнула і спробувала вкусити його за палець. Група захоплення завмерла — операція опинилася під загрозою зриву. На екрані захоплення відбулося блискавично і благополучно. Дівчина Сара саме виходила з ванної, коли поліцейські проникли в квартиру. Вона зойкнула, терорист, як був, у самих трусах, підхопився, кинувся з пістолетом до вікна, але в вікно вже влітали супермени, які спускалися на линвах із даху. Звісно, терорист стрельнув кілька разів, навіть легко поранив одного з поліцейських. Але його вправно скрутили. — Для тебе все закінчилося, Саро, — заспокоїв перелякану дівчину офіцер. Задоволений тим, що Сару врятували, а терориста знешкодили, Бойко відсунув порожню тарілку і взявся до кави. Жіночого зойку сусідки на своєму сходовому майданчику Максим не почув. — Тихо, — одними губами прошепотів боєць до переляканої сусідки. — Де ви живете? Жінка кивнула на свої двері. — Зайдіть і будьте там, — наказав «беркутівець» і для чогось додав: — Ми не до вас. Бабця знову кивнула, позадкувала і повернулася до себе, трошки повозившись із замком у своїх дверях. Спецназівець незадоволено глянув на годинник — вони збилися з графіка майже на хвилину. Непорядок. — Порядок, — промовив Бойко сам до себе, допиваючи каву. Поки снідав, напій трошки охолонув. Максим не любив дуже гарячої, вона постійно обпікала йому піднебіння. Поставивши посуд у мийку, він одним оком глянув, як американська поліція дійшла висновку, що заарештований ними чоловік — зовсім не той злочинець, на кого вони старанно полювали. Вирішив, що менти кругом ідіоти, і пустив воду. Спочатку йому здалося — це від повороту крана так загуркотіло в коридорі. А вже наступної миті Максим Бойко нічого не розумів — якійсь вихор жбурнув його на підлогу обличчям донизу, рука, хруснувши в суглобі, заломилася назад міцним професійним рухом, друга рука теж опинилася за спиною, зап'ястки скували кайданками. Він спробував підняти голову, та на потилицю сильно надавила чиясь нога, взута в берц із рифленою підошвою. — Працює «Беркут»! Всім лежати! — почулося над головою. Потім той самий вихор підхопив Максима, поволік. Перед очима застрибали сходи. Ясна річ, ані бійці спецназу, ані сам Максим не могли бачити, як сусідка, котру так перелякала поява камуфляжних суперменів, обережно визирнула з своєї квартири, коли їхні кроки на сходах стихли. А тоді, зачинивши двері, старенька погортала свій потертий записничок, знайшла потрібний номер і зняла телефонну трубку.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка