Андрій Кокотюха язиката хвеська



Сторінка3/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

3


Жінок у редакторському кабінеті в даний момент не було. Тому шеф дозволив собі послабити ремінь на одну дірку, випускаючи на волю пузце, яке цей сорокашестирічний чоловік по мірі можливостей намагався ховати при жінках та сторонніх. Троє журналістів, викликані ним на термінову розмову, навпаки, були йому мало не рідні. Саме тому їм діставалося найбільше керівних пістонів: хто кого любить, той того й лупить. І насправді чергова спроба прибиральниці вибити собі більшу зарплатню стала не головною причиною, а останньою краплею, котра переповнила чашу його понеділкового терпіння. — Значить, мужчини, ситуація в нас є блядською, як сказав колись перший спікер українського парламенту Іван Степанович Плющ, — почав Ріг. — Навіть якщо Іван Степанович Плющ ніколи нічого такого не говорив, цю унікальну фразу треба було вигадати і приписати йому. Заклавши руки за спину, шеф почав міряти кроками невеличкий кабінет. Бойко, Бабкін і Присяжний, вмостившись на диванчику в кутку, мов горобці, мовчали і слухали: якщо Рога перебивати, то навіть якщо нічого серйозного не сталося, так можна лише спровокувати серйозну проблему. — Я не збираюся нічого казати вам, мужчини, про легендарного Білого Чаклуна. Хоча деякі речі починають уже виходити за, так би мовити, рамочки. Бойко, ось скажи мені, будь ласка: чому Білому Чаклуну на минулому тижні дзвонили по службовому телефону дільничного інспектора міліції на Оболоні? Бабкін з Присяжним, які від самого початку були в курсі цієї історії, не стрималися — реготнули. Бойко теж скривив рота в посмішці, хоча прекрасно розумів: шеф сьогодні не в гуморі. — Максиме Степановичу, — підкреслено ввічливо, навіть єлейно запитав Ріг, зупинившись біля столу і спершись на нього кулаками. — Я зізнаюся перед колективом: ідея з Білим Чаклуном допомогла збільшити тираж нашої газети на десять тисяч примірників лише в Київському регіоні! — він підніс вгору пальця, багатозначно націлив його в стелю. — Дані по всій Україні мені ще не давали. Так, за цю ідею всі її автори, тобто — ви, отримали невеличкі грошові премії. Але — на Бога! — редакторський кулак вкарбувався в поверхню стола і, здається, цей звук пролунав далеко за межі кабінету. — На Бога, Бойко, для чого було давати тим, хто хоче поспілкуватися з Білим Чаклуном та отримати в від нього допомогу в кризовий період, телефон дільничного інспектора міліції! Він виявився не таким дурним, провів розслідування і поскаржився на нашу газету своєму начальству! В мене вже була з цього приводу розмова… не буду казати, з ким! Бо вам усім страшно стане. Навіть в такій драматичній ситуації троє підлеглих не могли стримати короткий синхронний смішок. — Смішно вам? — Ріг стишив голос. — Пожартували? Від нас вимагають спростування! Редакторський кулак знову влупив по столу. — Хіба вперше? — обережно вклинився в розмову Максим. — Тут інша ситуація, Бойко. Я насилу переконав… не буду казати, кого, що це помилково переплутана одна цифра в номері телефону. І це уточнення ми дамо в газеті найближчим часом. — Вибачте, — кахикнув Бабкін. — Ми надрукуємо в газеті правильний номер Білого Чаклуна? Тираж знову виросте, хіба ні? Ріг відмахнувся від нього. — Чому так сталося, Бойко? Як у цій історії опинився працівник міліції? Максим зітхнув. — На цього дільничного скаржилася купа народу. Є лист, під яким підписалося тридцять дві особи. Бере хабарі, покриває торговців наркотиками на прилеглій території, заплющує очі на притони. Грубий, часто його бачили при виконанні нетверезим. Писати статтю — безперспективно. Ви ж знаєте, толку від цього не буде зовсім. Ми порадилися ось, із народом, — Бойко зробив жест у бік колег, шукаючи підтримки, — і вирішили: дати його телефон тим, хто виловлює Білого Чаклуна — єдине, чим ми можемо допомогти в цій ситуації. Ріг відштовхнувся від столу, знову почав намотувати кола по кабінету. — Значить так, народні месники, — повів він. — До вашого відома: за чотири дні йому дзвонило сорок вісім чоловік. Питали, чи можна поговорити з Білим Чаклуном. Думаю, з усіх досить. Це невдалий жарт, Бойко, і за нашою діючою системою я штрафую весь ваш відділ. На суму, яку ви отримали в якості премії. Можна лише визнати правоту Валі Заєць: система штрафів, запроваджених шефом, діяла ось уже більше року, і незгодні могли просто звільнитися. Чого ніхто робити не поспішав — настали часи, коли втрачене робоче місце важко повернути. — Правильно, — кивнув Стас. — Гроші повертаються в сім'ю. — До речі, про гроші, — поміняв тему Ріг. — Від нас, мужчини, вимагають нових сенсацій. Білий Чаклун — це добре, але за ці три тижні читацьку увагу серйозно привернула тільки стаття Максима Бойка про мавпу-втікачку. І то, скажу вам, не на довго. Значить, нам зараз потрібна нова сенсація, яка б, до всього іншого, виступила противагою Білому Чаклуну. Від того, що люди дзвонять сюди і його шукають, нам жодної фінансової вигоди. До того ж, — багатозначно промовив редактор, — не треба пояснювати, хто наш власник. І що він може, пояснючи своє рішення економічною кризою, в один момент зменшити фінансування. Що призведе до скорочень, люди втратять роботу, а все через кого? Спіймавши погляд Рога на собі, Сєва Присяжний знизав плечима. — Через некомпетентних працівників, які не здатні знайти сенсацію! — урочисто промовив шеф. — Такі працівники, як правило, скорочуються першими. Все ясно? Ідеї є, мужчини? Запалу тишу порушив невпевнений голос Бабкіна. — Може, той… Ну, Чорний Чаклун до нас тепер завітає… І скаже: все, що говорив Білий Чаклун — мутотень… — Досить чаклунів, — відрізав Ріг. — Згодні? Троє дружно кивнули. — Я радий, що ви мене правильно зрозуміли, — задоволено сказав редактор. — Взагалі, я вам ускладнюю вам завдання. Про інопланетян на Лисій горі, Бабкін, писати дуже просто. Відтепер, панове, мені потрібна ілюстрація до кожного матеріалу. — Так стаття про інопланетян же з фотографією, — спробував захистити плоди своєї розумової діяльності Бабкін. — Там що, сфотографовані інопланетяни на Лисій горі? Там, Бабкін, фото якогось місцевого дядька, який за сто грамів і пиріжок бачив зелених чоловічків і дозволив себе з цього приводу сфоткати. Признайся чесно, і не мені — собі: халтура. Нормальна ілюстрація повинна підбиратися від сьогодні ось за яким таким принципом. Пишемо про інопланетян — їх і фотографуємо. Оптимізація наповнення газети, всім ясно? Присяжний, хлопчика з хвостом — твоя робота? — Моя, — не без гордості відповів Сєва. — Не маю нічого проти, — кивнув Ріг. — Але якщо наступного разу писатимеш про дівчинку з рогами — вказуй хоча б приблизну адресу та вік цієї дівчинки. І, головне, давай фото не її бабусі, а самого феномена. В смислі, самої дівчинки. Її роги — крупно. Є? — Є, — зітхнув Сєва. — Тепер — знову до тебе, Бабкін. Ти готував статтю про тітоньку, в якої сусіда — вовкулака? — Визнаю свою провину, — погодився Костянтин. — Провина твоя, Бабкін, в тому, що ілюструєш ти цю статтю фотографією собаки цієї тітоньки, яка гавкає на двері перевертня. Мені ж потрібне фото самого перевертня. Бажано — в процесі перетворення людини на вовка. Нехай весь буде нормальним, тільки одна рука чи нога — звірячою лапою. Крім того, мені потрібна розмова з самим перевертнем, а не тільки з його сусідкою. — Та розмова — не проблема, — потер підборіддя Бабкін. — Ось тільки хто захоче позувати вовкулаком? Можна, звичайно, взяти ліве чоловіче фото, людську голову прибрати, вовчу поставити, тільки ж ми всі розуміємо — надто явна підробка. — Добре, що в нашій газеті такі тямущі працівники, — задоволено кивнув Ріг. — Раз розмієте проблему — вирішуйте її. Я даю вам повну свободу дій. Все, всі вільні. Коли журналісти вже підходили до дверей кабінету, за спинами почулася фраза, сказана шефом ніби між іншим, та насправді, як всі зрозуміли, саме заради того, аби промовити її, Ріг і закликав усю компанію до себе. — До речі, невеличке уточнення: вбивчу сенсацію власник нашої газети хоче прочитати на її сторінках ще до кінця цього тижня. Всі троє повернулися. До подібного повороту жоден з них не готувався. Бо насправді це була більш страшна новина, ніж штраф: кожен із товаришів насправді готовий був заплатити ще один штраф, тільки б на підготовку сенсації їм давали більше часу. — А якщо не прочитає? — обережно поцікавився Максим. — Цієї неділі наш хазяїн летить за кордон. Буде назад за три тижні. І якщо до п'ятниці підписати відомості на нащу з вами зарплату, в наступний понеділок ми її отримаємо. У суботу, а тим більше — в день відльоту він такими дурницями, як підписання відомостей, займатися не буде. Треба пояснювати, від чого залежить, встигне він підписати потрібні нам папери чи ні? Максим Бойко зробив глибокий вдих і повільно видихнув, подумки рахуючи в цей час до десяти — так учив знайомий психолог. У Кості Бабкіна смикнулося ліве віко. Сєва Присяжний не стримався — гикнув. — Це… типу… шантаж… якйсь, — вичавив він із себе. — Це ринкова економіка, колеги. Антикризова ринкова економіка, я б сказав, — задоволено посміхнувся шеф. — Чекаю з геніальними ідеями вже сьогодні. — Це — гайки, колеги. Єдиним місцем, придатним для термінового і всебічного обговорення критичної ситуації, традиційно виявився редакційний туалет. Примостившись біля підвіконня, товариші нервово курили, струшуючи попіл у порожню бляшанку з-під розчинної кави, яку свого часу викинули дівчата з «соціального» відділу, а Бабкін підібрав і притяг у сортир, пристосувавши під попільничку. Історія світової цивілізації не знає жодного випадку, коли ранком у понеділок мозок людини працює і готовий народити корисні рятівні ідеї. Цей спекотний липневий ранок не був винятком. Лишалося хіба що оцінювати своє безнадійне становище. — Гайки, — погодися з Сєвою Бабкін, подумав і додав: — Хріново. — Це ще м'яко сказано, — буркнув Присяжний. — Понеділок, — Максим відчував, як вранішнє похмілля після пережитого стресу швидко випаровується, хоча легше від цього не ставало. — Для чого ти, правда, Макс, і правда народ на того мента нацькував? — роздратовано поцікавився Бабкін. — Ви ще придумайте зараз, що це я в усьому винен. І почніть вимагати, аби я за кожного з вас цей довбаний штраф заплатив! Хоча, — він криво посміхнувся, — є один спосіб… Спрацює на всі сто. Ми нічого не робимо, власник газети не підписує відомості, нам не виплачують зарплату і Рогові не буде з чого вирахувати наші штрафи. — Дуже смішно, — очі Сєви зовсім не сміялися. — Тільки поясниш потім усе це моїй жінці сам, ага? — Хоре гавкатися, мужики, — Бабкін зробив глибоку затяжку, випустив густий струмінь диму за вікно в липневу спеку. — Не було б історії з цим ментом, щось би інше випливло. Тираж газети падає незалежно від того, що про нас думають усі дільничні держави Україна разом узяті. Причому — не тільки в нас така ситуація. Значить, нас із вами хоч як би нагнули, прикриваючись необхідністю під час кризи працювати за межею власних можливостей. Його житейські роздуми перервала поява в чоловічому туалеті прибиральниці тьоті Галі. Швабру вона тримала в правій руці напереваги, наче маючи намір атакувати цим своєрідним списом першого, хто трапиться на її шляху. Порожнє цинкове відро гриміло в другій руці. Змірявши ненависним поглядом компанію біля підвіконня, вона пожбурила відро в куток. За ним полетіла швабра. Від гуркоту Максим поморщився — не любив, коли цинковим відром гримлять об кахляну підлогу. — А якби ми тут зараз пісяли, тьоть Галь? — дратівливо запитав Бабкін. — Там, на дверях, все ж таки літера «М» намальована… — Тому ви всі тут на букву «ме»! — гаркнула прибиральниця, сперши руки в округлі боки. — Мені сюди що — стукати? — Тьоть Галь, ми все знаємо: ви маєте право сидіти в присутності англійської королеви, — відмахнувся від неї Максим. — Як на мене — всі ви тут на «ме»! — повторила прибиральниця. — Ме-ме-ме! Інтелігенція! Все, я пішла заяву писать! Хвате з мене і вас, і вашого «ме»! І побачу я, інтелігенція, як ви отут, у вашому «ме», будете кожний після себе вимивати своє «ге»! У вас тут одна нормальна людина на всю контору — Володька Смик, фотограф ваший! А знаєш, чого? — Чого? — Бойка справді зацікавили критерії, за якими потомственна прибиральниця визначає нормальність людини. — А того, шо він із села! Від землі людина! Завжди біля нього смітник чистий! А за вами всім кожен день прибирати треба! — Знаєте, тьоть Галь, — обережно подав голос Сєва. — Вам взагалі-то гроші платять за те, що ви після нас смітники вичищаєте… — Розумний дуже! — осадила його прибиральниця, крутнулася на п'яті і залишила приміщення «чоловічого клубу». На якійсь час запанувала тиша, яку порушив Костя Бабкін. — Звільняється вона. Гадом буду — звільняється. — Аби ж то, — зітхнув Сєва. — Вона раз на два місяці обов'язково звільняється. — Цей раз, схоже, до кінця піде, — вів своє Бабкін. — Вона відрами ось так не завжди кидається. Я її тільки раз такою бачив. Пам'ятаєте, вона колись швабру свою так шукала? Волала на весь коридор, — кинувши недопалок у попільницю, Костя розпрямив спину і, старанно імітуючи верескливий глос прибиральниці, прокричав: — Куди відісрали швабру, інтелігенція, мать вашу так! Тільки шо я її тут бачила — а тепер уже нема! — знову заговоривши своїм голосом, він закінчив: — Ну, а тоді як вгилить відром об стіну — воно на млинець ледь не перетворилося… Сила ж у людини, я вам скажу… Я потім якось попробував, — він безнадійно махнув рукою і витяг нову сигарету. — Слухайте, а що, фотограф наш — він і правда не смітить? — запитав Присяжний. — Смітить, — гойднув головою Бабкін, розминаючи сигарету пальцями. — Він своє сміття постійно в чужі смітники кидає. Гамбургери в нашому колективі тільки він і жере. А упаковки від них кругом накидані. Бач, мужики, як просто сподобатися нашій прибиральниці. — Я тобі, Кость, більше скажу: дуже важливо це — подобатися прибиральниці! Скажи, Макс? Е, ти чого? Тепер і Бабкін звернув увагу: Бойко завмер на місці, втупившись у одну, тільки йому видиму точку, і, здавалося, нічого довкола себе е чув і не бачив. — Тебе так тьотя Галя налякала? — Сєва помахав рукою перед Максимовим обличчям. Бойко кліпнув очима, якось дивно глянув спочатку на Присяжного, потім — на Бабкіна. — А правда — де швабра тоді щезла? Знайшли? — Слухай, чувак, далась тобі та швабра! — Знайшли чи ні? — вів своє Максим. — От чесно — хрін його знає! — признався Бабкін. — Чого тебе раптом на швабрі переклинило? — Як ти сказав: її бачили — і тепер її нема. Але її бачили, правильно? — запитав Бойко. — Гори вона вогнем, та швабра! — роздратований Бабкін так сильно стиснув пальці, що переламав сигарету і, плюнувши спересердя, пожбурив уламки за вікно. — А я знаю, — тепер обличчя Максима Бойка сяяло так, наче він щойно знайшов, де Україні брати альтернативне російському газу паливо. — Що знаєш? Де швабра? — До чого тут швабра! Гори вона вогнем, Бабкін! Я просто знаю! — Ну, не знаю, не знаю… Свою ідею Бойко розказав шефові спочатку раз, потім — ще раз, тепер зупиняючись більше на деталях. Ріг обидва рази слухав, не перебиваючи, лише ставлячи короткі уточнюючі запитання. Та, зрозумівши загалом суть Максимової пропозиції, все одно не готовий був прийняти якесь конкретне рішення. — Поки що я бачу в тому, що ти придумав, лише ризик, — нарешті сформулював шеф свою думку з приводу почутого. — Ризик є. Тільки в нашій ситуації зведений до мінімуму. Просто треба ще раз усе прорахувати… — Я не рахуй, Бойко, а неправдивий виклик міліції — це злочин. Знаєш, що за це буває? — Навіть у нашій державі, правоохоронні органи якої діють у більшості випадків не в правовому полі, провину треба доводити, — зараз Максим заспокоював швидше себе, ніж Рога, хоча був згодний з ним на сто один процент. — Ось хай доведуть спочатку. З інопланетянами на Лисій горі ми теж ризикували. А тут буде фотографія. Те, на що ви вказували нам дві години тому. Буде доказ, розумієте? Серіал резонансних публікацій на задану тему я вам гарантую. Інвестор буде задоволений. — Та я розумію, розумію, — Ріг підвівся з-за столу, поміряв кроками кабінет, і пройшовшись так разів зо три, повернувся в редакторське крісло, відкинувся на його високу спинку: — Фотограф не погодиться. Ось де наше слабке місце. — Чого це він не погодиться? Преміальний фонд у нас же є? — шеф ствердно кивнув. — Ну, ось і потрусіть ним. Думаю, в нинішніх умовах за сто додаткових баксів ви його умовите. А тьоті Галі і півсотні вистачить. Тільки їй краще дати в доларах, швидше подіє. Ріг відмахнувся. — А! З нею ж треба щось вирішувати… Бо звільниться — і що? Це тільки ми пишемо про безробіття. Насправді прибиральницям не досвистишся… Вона бере за горло. Ти береш за горло. Інвестор бере за горло. Всі ви берете мене за горло! І Ріг красномовно стиснув себе обома руками за горло, театрально викотивши очі і навіть висунувши на мить кінчик червоного язика. — Так результат же, Валентине Семеновичу! Окупиться ж! — Слухай, не треба мене вмовляти! — Ріг потарабанив пальцями по краєчку столу. — Добре, — натиснувши кнопку внутрішнього зв'язку на телефонному апараті і почувши Валине: «Так», редактор розпорядився: — Зайчику, де в нас фотограф, Смик? Знайди його, давай сюди, — і, відключившись, підсумував: — Сам усе йому все поясниш. Валя Заєць за кілька хвилин застромила голову до кабінету. — Валентине Семеновичу, він застряг. — Хто? — не зрозумів Ріг. — Смик. Виявляється. Вже двадцять хвилин у ліфті сидить, між поверхами. — Хтось щось робить? — шеф запитав про всяк випадок, бо знав — ситуація безнадійна. — Там шукають за електриком. Ви ж знаєте… — Знаю! — відмахнувся Ріг. — Добре, витягайте його і хай до мене йде. Тільки, — констатував він, коли за секретаркою закрилися двері, — тепер Смик години за дві до нормального стану повернеться. В смислі, придатного для отримання такої інформації. Займіться чимось, Бойко, ага? — Ясно, — покірно відповів Максим.

4


Ясно, що, визволений з полону, фотограф справді довго не міг говорити ні на які теми, крім бажання зловити падлючого електрика, нагодувати проносним і заблокувати в кабіні ліфта між третім та четвертим поверхами. Через те план порятунку своїх зарплат йому вдалося викласти лише по обіді. Потім фотограф ще довгенько вагався, і йому для переконливості навіть роздобули в юридичному відділі Кримінальний кодекс. Де не знайшлося жодної статті, яку б він своїми діями свідомо чи несвідомо порушив. Цей аргумент послабив його позиції, та все ж не зруйнував остаточно. Тоді Ріг застосував останній засіб: видав Смикові з представницького фонду сто доларів. Пообіцявши потім, коли все пройде успішно, видати ще стільки ж. Але за ці дві сотні «зелених» Ріг взяв з Володі Смика слово: той попрацює на совість, викладеться по максимуму і йтиме до кінця. Чим би це йому не загрожувало. Більше того: просто в кабінеті Смик написав розписку, яка зобов'язувала його не розголошувати цієї історії, і для страховки навіть погодився написати заяву про звільнення. Якщо Смик не витримає ймовірного тиску і заговорить, він постраждає від своєї балакучості першим. Коли про все домовилися остаточно, на промислову зону вже поволі опускався задушний липневий вечір. І взагалі, сьогодні, в понеділок, краще таких певних, хоча й ризикованих справ не починати. Вівторок же — нормальний день. Ранком у вівторок біля захаращеного скверика, розташованого недалеко від редакції «Фокусу-плюс», зупинилася міліцейська машина з мигалкою на даху. Фотограф Володя Смик побіг їй назустріч, махаючи руками. Увесь цей час, всі п'ятнадцять хвилин, які минули від моменту, коли він повідомив про пригоду, до появи правоохоронців, він товкся тут, при дорозі. Навмисне тримаючись від скверу подалі — його алібі на ці п'ятнадцять хвилин мусило бути залізним та непробивним. Місце розташування скверу без цього зіграло на боці Смика: якби пригода, про яку повідомив Володя, сталася десь в іншому місці, міліція напевне нагодилася б швидше. А так сюди, до чорта на роги, треба ще вправитися доїхати. Таким чином, Смик мав додаткову фору по часу. — Сюди, сюди! — заволав він — Я тут! З машини вибігли троє оперативників. Всі вони здалися Смикові схожими один на одного: приблизно одного зросту, приблизно одного віку, приблизно однаково вдягнені: не дивлячись на спеку, всі троє — в легеньких піджаках, під якими окреслювалися пістолетні кобури. Один із них, той, хто біг трошки попереду інших, навіть майнув за викот піджака рукою, та, видно, в останній момент передумав — замість табельної зброї витяг посвідчення, з ходу тицьнув ним фотографу під ніс, аж той сахнувся. — Капітан Середа, карний розшук! Хто міліцію викликав? — Я, — чесно признався Смик і в свою чергу поліз у задню кишеню штанів — там лежало його редакційне посвідчення. Поки капітан крутив документ у руках, з іншого боку підкотила ще одна машина, цього разу — патрульна «канарка». З неї вивергнулися міцні хлопці у бронежилетах та з автоматами. Їх теж було троє, і вони тут же оточили скверик по периметру, хижо водячи по колу лиховісними автоматними дулами. — Що у вас тут сталося? — суворо запитав капітан Середа, повертаючи Смикові посвідчення. — Я нічого не бачу. Аби зайвий раз переконатися, що очі не обдурюють його, капітан покрутив головою. Його колеги так само нічого кримінального не бачили. Патрульним із автоматами, готовими до ведення прицільного вогню, так само не було в кого стріляти. — Я й сам нічого не бачу, — покірно визнав Володя Смик. — Дивина якась. Схоже, тіло хтось забрав. — Яке тіло? — визвірився капітан Середа, маючи цілком законні підстави вважати, що його тут мають за дебіла. — Не морочте мені голову, давайте по порядку! Нас викликали на труп! — Ось вам труп, — хвилювання Смика не повинно було викликати ні в кого підозри. — Ось, дивіться! Фотограф зробив крок убік, до свого кофра, який стояв трохи осторонь на землі. Простягнув руку, намагаючись відкрити його. — Назад! — рявкнув один з автоматників, пересмикнувши затвор і націливши зброю на кофр. Інший автоматник навів «Калашников» на самого Смика. Його руки мимоволі поповзли догори, він тільки пробелькотів: — Там у мене докази… Я вам покажу… — Відставити! — наказав капітан Середа, і автомати опустилися. — Сань, відкрий ти! Що там треба дістати? — запитав він у Смика. — Фотоапарат…, — у роті фотографа зрадницьки пересохло. Інший оперативник, той самий Саньок, обережно наблизився до кофра, наче у його надрах справді ховали зброю або цокала бомба сповільненої дії. Відкинув кришку, переконався — там справді лише апаратура, вийняв фотокамеру і простягнув Смикові. Той, витерши піт з обличчя, а потім вологі від поту руки — об штани, жестом підкликав капітана Середу до себе. За ним підійшли інші оперативники, скупчилися довкола Володі. Натискаючи на потрібні кнопки, Смик видобув з пам'яті цифрового апарата знімки, зроблені, як свідчив установлений завчасно покажчик дати і часу зйомки, сьогодні, о дев'ятій годині сорок п'ять хвилин ранку. Капітан Середа навіть глянув на циферблата наручного годинника, перевіряючи час. Якщо вірити даті та часу, які відобразилися в правому нижньому кутку зробленої фотографії, двадцять хвилин тому тут, у скверику, під оцими ось кущами, лежала мертва жінка. Те, що це саме жінка, причому — не зовсім молода, сумнівів не було: фотограф зафіксував задерту вище колін спідницю і ноги, взуті в босоніжки. Вірніше, одна взута, права. З лівої босоніжок спав. Обличчя жінки розгледіти неможливо: довкола голови розтеклася величенька темно-червона калюжа. Кров повністю залила лице нещасної. — Що це таке? Тицяючи пальцем у дисплей, на якому відобразився знімок, капітан Середа, який бачив за своє міліцейське життя стільки мертвих тіл, що, покладені один на однин, вони могли б скластися в досить високий пагорб, прекрасно розумів — чоловік, який викликав міліцію, справді сфотографував людину, померлу насильницькою смертю. Він звик довіряти своїм очам бувалого оперативника і не мав підстав не вірити тому, що бачив на фотографії. Більше того: цей фотограф не розгубився і клацнув закривавлене тіло тричі, обійшовши з усіх боків. Проте на цьому місці вже нікого не було. Це капітан Середа теж бачив зараз на власні очі і теж довіряв своїм очам. — Що це? — з тихим гнівом у голосі повторив він. — Ну як…, — трошки розгубився Смик. — Труп. Жіночий. Розумієте, ми сюдою на — роботу ходимо. Ось так, через сквер, коротше. Ну, не те щоб дуже, але самі бачите, в якій задниці працюємо…, — він показав рукою в бік будівлі інституту. — Тому зрізати метрів двісті завжди приємно. Он там я працюю, будь ласка, ось мої документи. В мене це професійне, розумієте? Іду, бачу — під кущем хтось лежить. Підійшов, нахилився — труп! — Що професійне? — не зрозумів Середа. — Миттєва реакція. Репортерська, розумієте? Спочатку про роботу думаю. Ну, матеріал для кримінальної хроніки… — Знаю вашу газету, — капітан повернув Володі посвідчення. — Погана вона. Сенсацій шукаєте. Людей забавляти. Капітан озирнувся до колег за підтримкою. Та оперативники і автоматники стояли півколом, нічого не розуміли і, судячи з їхнього вигляду, готові були просто зараз порвати того, хто їх сюди висвистав. — А як же? — тепер фотограф тримався більш впевнено. — У кожного своя робота, господа. Значить, фото трупа я зробив. Тоді по мобільник, в міліцію дзвонити. Хап — а він, бляха, розрядився. Ось він, дивіться! — Смик тицьнув під носа капітанові свій телефон, який дійсно показував, що батарея розрядилася. — Забув поставити на зарядку, заморочився вчора, роботи багато. Ось у кофрі зарядний пристрій, збирався на роботі втикнути в розетку, все як треба… — Я знаю, що треба робити для того, аби зарядити мобільник, — перебив капітан, і тон його не віщував нічого доброго. — Далі. — Ну, значить, я побіг до найближчого автомата. Он там він, — Володя кивнув кудись за спини міліціонерів. — Можете перевірити. «Нуль два» набрав, а тепер же порядок цифр помінявся, якось інакше треба набирати, я і забув зовсім. Коротше, вдуплив я швидко, таки добився до міліції, але час все ж таки пройшов. Я потім туди, до трупа, і не повертався. Аби, знаєте, не топтатися на місці скоєня злочину. І без того потоптався… І ось тепер, бачте, трупа нема. Був, — Смик знову підсунуву фотоапарат капітанові, — і вже нема! Досвідчений опер Середа потроху починав розуміти: хтось із присутніх тут явно починає бути схожим на ідіота. І капітанові міліції зовсім не подобалося, що цим «хтосем» може виявитися він сам. — І ви нікого не додумалися поставити тут поруч? — гаркнув він. — Грамотний же чоловік, на місці пригоди топтатися не хочете. А тут так протупили. Чи попросити когось, випадкового перехожого якого-небудь, аби викликав нас, поки ви тут постоїте? — Слухайте сюди! — Смик зайняв глуху борону. — Я не кожен день трупи знаходжу! Я взагалі покійників боюся! І детективів не люблю! — До чого тут…, — капітан навіть позадкував. — До того! — Смик зробив крок у його бік. — Розгубився я, хіба не ясно? Жінка, вся в крові, лежить на землі, не ворушиться! — Так розгубився, що сфоткати встиг? — відчувши, що помітно втрачає контроль ад ситуацією, капітан Середа відсунув убік політеси. — Професійні рефлекси, кажу ж вам! Спочатку — миттєва реакція, тільки потім — розгубленість і переляк! — випалив Володя. — Ось у вас же, капітане, є якісь рефлексии? Точно є, точно! — Показав би я тобі зараз усі свої рефлекси! — скреготнув зубами Середа. — Так, добре… Нічого доброго, звичайно, але — добре. Зараз твої, гм, ваші покази запишуть. — він повернувся корпусом до хлопців з опергрупи: — Вперед, починаємо! Якщо тут лежав труп, тут мусять залишитися хоча б сліди крові. Взагалі… І раптом сталося те, що дало капітанові Середі та й решті працівникам міліції, які прибули на місце пригоди, зрозуміти: контроль над дурною ситуацією вони втрачають остаточно і безповоротно. — О-опс! — вигукнув хтось із оперів. До скверика підкотив і, скреготнувши гальмами, зупинився мікроавтобус із емблемою популярного телевізійного каналу на борту. З іншого боку підкотив легковик, пикрашений логотипом іншого, не менш поплярного телеканалу. З обох машин почали дружно десантуватися люди з телекамерами та мікрофонами. — Назад! — крикнув один із автоматників, наставляючи зброю на телевізійників, але, побачивши націлену на себе камеру, вирішив за краще не заїдатися і відступити. — А це що таке? — гаркнув Середа і в останній момент стримався, аби не згребти Володю Смика в оберемок. Той про всяк випадок відійшов від небезпечного капітана на безпечну відстань. — Теж рефлекси, — спробував виправдатися він, криво посміхнувшись. — Мало що ви можете зі мною тут зробити… Я ж спочатку шефу дзенькнув. Очевидно, це він подбав про підмогу. Я навіть подумати не міг, що закривавлені трупи можуть зникати… — У Києві просто з місця вбивства зникають закривавлені трупи! Такою фразою в прямому ефірі почала вечірній випуск новин ведуча популярного каналу. Знаючи, що на неї дивляться мільйони, ведуча в студії витримала коротку театральну паузу, насолоджуючись сама собою та ефектом від сказаного, і продовжила: — Так, у всякому разі, заявляє чоловік, який, ідучи сьогодні вранці на роботу, наткнувся на тіло жінки. Потерпіла не подавала ознак життя і була закривавлена. Свідком скоєного злочину виявився фотограф популярної газети «Фокус плюс» Володимир Смик… За цією фразою протягом дня стояла велика купа застережень. Адже фактично телевізійники зараз у прямому ефірі порушували неписані, але обов'язкові для дотримання правила гри. Ці правила, передбачали, зокрема, що по телевізору в сюжетах не вимовляють назв друкованих та Інтернет-видань. Виняток передбачений лише тоді, коли в телеефірі йде пряма, відповідним чином оплачена реклама даного видання. Інший випадок: якщо з людиною, про яку йдеться в сюжеті чи програмі, щось сталося. Наприклад, перерізало поїздом на рейках. У такому випадку можна закрити очі на те, що з телеекранів прозвучить, ким і де працював загиблий. Те ж саме стосувалося і газет. Якщо журналіст брав інтерв'ю у популярного шоумена, він не мав права під страхом публічної кастрації згадувати, на якому саме телеканалі виходить шоу, яке зробило гостя редакції знаменитим. Не біда, що читачі без того знають, обличчям якого каналу є той чи інший персонаж. Головне — аби назва каналу не була надрукована і згадана в газеті безкоштовно. Проте в ситуації, що склалася, телевізійники, котрим потрібна була сенсація для вечірніх новин, змушені були зробити виняток. Адже без фотографій, зроблених Смиком, вся історія про зниклий жіночий труп втрачала будь-який смисл. Ну а Володя стояв на смерть: або телерепортери кажуть, звідки отримали інформацію і називають газету, в якій будуть опубліковані подробиці історії блукаючого жіночого трупа, або він не надає доказів правдивості цієї історії. Причому про ексклюзив у цьому випадку не йшлося: півдесятка телеканалів уже виявили бажання розказати своїм глядачам про ходячого трупа, і редактор «Фокусу-плюс» Валентин Ріг дозволив Смикові надавати її безкоштовно і в різні боки, без жодних обмежень. Гра того вартувала: під вечір вівторка про газету «Фокус-плюс» почули мільйони, і були всі підстави підозрювати, що більшість з них у середу зранку шукатимуть свіжий випуск «Фокусу-плюс» у газетних кіосках та взагалі — всюди, де продаються газети. — Професійний репортер спрацював оперативно, — говорила ведуча, відчуваючи, що кожне її слово ловлять мільйони пар вух. — Спочатку він зробив кілька фотографій, а вже потім побіг викликати міліцію. З мобільного телефону він це зробити не міг: не помітив, як трубка розрядилася. Поки свідок шукав телефон-автомат і дзвонив, минуло близько двадцяти хвилин. За цей час тіло встигло безслідно зникнути. Докладніше — в репортажі наших кореспондентів. Серед мільйонів пар очей, які це дивилися, і мільйонів пар вух, які це слухали, були очі і вуха майора Павла Шалиги. Випуск новин від дивився не вдома, разом з вірною дружиною Тамарою, а в кабінеті начальника київської міліції. Скоро повернутися додому начальнику «вбивчого» відділу карного розшуку цього вівторка не світило: справу про безслідно зниклий жіночий труп передали з районного відділу в Головне управління.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка