Андрій Кокотюха язиката хвеська



Сторінка14/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.42 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

7


— Значить так, — сказав майор Шалига, подивившись спочатку на Максима Бойка, потім — на Ірину Бойко. — Ваша родина сидить мені глибоко в печінках. Дуже глибоко, глибше, ніж ота Маріїнська впадина чи як її там… — Маріанська, — виправив Максим. День, який став найважчим для нього за все не таке вже й довге життя, добігав кінця. Спочатку їх обох завезли в лікарню, аби переконатися, що обоє цілі, не ушкоджені, що синець абсолютно безпечний і підстав для госпіталізації нема. Ірині намагалися вколоти якесь заспокійливе, тільки вона рішуче відмовилася, погодилася тільки котнути кілька таблеток, після чого їх шлях лежав не потрощеної квартири, а в Головне міліцейське управління, де вже потирали руки Швидкий із Шалигою. Після кількох годин усних пояснень і написання двох письмових питань до потерпілих все одно лишлося більше, ніж відповідей. Та запитувати не поспішали: розвели чоловіка з дружиною по різних кабінетах і ще кільа годин тримали так, аж поки, нарешті, не завели назад до кабінету Шалиги, де вже чекав на обох і Шалений Майор. — Нехай хоч марсіанська, — зітхнув Шалига. — Суть не в тому. Ось тут ти, Бойко, пишеш: невідомі тобі злочинці увірвалися в квартиру, били тебе, погрожували зґвалтувати дружину в тебе на очах і вимагали один мільйон доларів. У тебе що, є мільйон доларів? — Ми ж не перший день знайомі, — посміхнувся Бойко. — Ви, товаришу майор, на мене не так давно ціле досьє зібрали. Схожий я на підпільного мільйонера? — Підпільні мільйонери, Бойко, як раз на мільйонерів і не схожі, — повчально мовив Шалига. — До затриманих у нас вої рахунки. Особливо ось у майора, — він кивнув на Швидкого. — Він давно хоче закрутити їм хоботи. Ось тільки тут одна загогулина. Малесенька, — він показав краєчок свого нігтя. — Зовсім мала. Кілька днів тому в центрі Києва сталося дивне подвійне убивство. Подробиці вам обом ні до чого, але, за оперативною інформацією, в одного з убитих справді була при собі спортивна сумка, а в сумці — один мільйон доларів. Ці ваші мучителі шукали свої гроші, вийшли на тебе. Бойко. А від тебе чекати можна всього, що завгодно. Якби твоя жінка не дала мені маячок, вас би все одно врятували — ось товариш майор би постарався. Але все одно питання про зниклий мільйон лишється відкритим. Максим подивився на Ірину. Та відвернулася. — Ви теж хочете грошей? — перепитав Бойко. — Слухайте, здається, це питаня ми закрили з тими бандитами буквально за кілька секунд до вашої появи… — Не зовсім закрили, — вступив у розмову Шалений Майор. — Тобто? — Максим здивовано глянув на нього. — Свідчення затриманих, Семена Котовського і Ростислава Мусафірова на прізвисько Муса, ми порівняли з, гм, сповіддю вашої дружини, — Швидкий виклав на стіл тоненький стосик списаних аркушів. — Виглядає все до досить дивно і не надто переконливо. Чорний джип, вечурня сукня, клоуни, які не клоуни, пророслі в землі пляшки, пропозиція від такої собі агенції «Комар», про яку навіть у нас в міліції чули, Алла Пугачова власною персоною і, нарешті, мільйон доларів. Якого ви, Ірино, в очі не бачили. Чоловік ваш заявляє: це — плід вашої уяви. Правда? — Не знаю, — почулося у відповідь, але якось дуже тихо. — Не чую. Ще раз. — Не знаю, — промовила Ірина, тепер — голосніше. — А ще раз? — НЕ ЗНАЮ! НЕ ЗНАЮ! НЕ ЗНАЮ! Вихлюпнувши з себе всі емоції. Ірина знову замовкла і принишкла. — Зате, Ірино Григорівно, ми все знаємо. Бо за цей час мої хлопці кожне ваш слово перевірили. Почнемо від самого початку. Жестом фокусника майор Швидкий витягнув із чемоданчика, який до цього чекав своєї черги на підлозі біля столу, звичайну паперову теку. — Отже, ви, Ірино, заявляєте, що два дні тому, вісімнадцятого липня, за вами заїхав чорний джип, номурів якого не пам'ятаєте. Водія не розгледіли, з салону вас запросили сідати. Все це відбулся на очах сусідки, яку ви назвали тьотя Поля. Вірно? Іра кивнула. Швидкий витягнув з теки перший аркуш. — Ось протокол допиту Поліни Іванівни Біленко, пенсіонерки, що проживає в цьому ж будинку і в цьому ж під'їзді, тільки двома поверхами нижче. За її словами, в день, про який ідеться, тобто — вісімнадцятого липня, вона погано себе почувала. Прийняла ліки від тиску і взагалі не виходила з дому. Тому ніякого джипа, що нібито заїжджав за подружжям Бойко, з яким вона підтримує добрі стосунки, не бачила. Ось, підписалася власноручно. Ірина пробігла очима протокол, поклала аркуш назад, промовчала. — Продовжимо, — Швидкий витяг наступний аркуш. — Ось довідка: в указаному вами заміському елітному готельно-відпочинковому комплексі «Затишок» вісімнадцятого липня жоден із «люксів» не був замовлений та заброньований на прізвище Бойко. Згоден, забронювати номер можна під будь-яким прізвищем. Але фотографії подружжя Бойко, тобто, ваші, Ірино, і вашого чоловіка були пред'явлені для впізнання працівникам «Затишку». Вас ніхто не впізнав. — Значить, — промовила Ірина сама до себе, — нас там не було… — Не факт, — вступив у розмову Шалига. — Якщо ваш геніальний чоловік справді знайшов таку суму грошей і вирішив задурити всім голови, аби збити зі сліду, йому нічого не коштувало підкупити сусідку, аби мовчала, і щедро заплатити працівникам «Затишку» за те, щоб вони вас не згадали. Там оберігають приватність грошовитих клієнтів. Але є інші обставини. Давай далі, Петре. Швидкий витяг наступний аркуш. — Ідіотський папірець, але іншого в даній ситуації не отримаєш. Тут — протокол, яким засвідчується: мої опери копали під соснами в дворі «Затишку», і жодних пляшок під жодною з них не знайшли. Навіть більше того: жодних слідів того, що там недавно копалися в землі, теж нема. Крім того, що оцих ваших Біма з Бомом звати Саша і Артем, ви, Ірино Григорівно, нічого додати не можете. Поїхали далі? — до купки протоколів додався ще один: — Пана Артура Комаровського в «Затишку» добре знають. Він справді там частий гість. Але вісімнадцятого липня власник агенції «Комар» не міг бути в «Затишку». Його взагалі нема в Україні: вже другий місяць Комаровський за кордоном. Відень, Париж, Варшава, отаке. Як сказали в його агенції, повернеться за тиждень. І тепер — найцікавіше, громадянко Бойко. Про Аллу Пугачову. Ірина благально подивилася на Максима. Той демонстративно відвернувся, хоча в ці хвилини ненавидів сам себе: з кутиків очей дружини текли сльози. — Максе…, — пробелькотіла вона. — Ну я ж бачила там Пугачову… — Де «там»? — холодно відповів Бойко. — В снах чи в паралельній реальності? Швидкий виклав з теки станній аркуш. — Цю довідку отримати було найважче. Бо з Москви. Але ось, копія факсу, отриманого півгодини тому: вісімнадцятого липня у співачки Алли Пугачової відбувся концерт у місті Нюрнберг, у Німеччині. Вона там укотре прощається зі сценою. Не було Алли Борисівни ні в Києві, ні в Москві. Її слухали колишні радянські громадяни в Нюрнберзі, в найбільшому концертному залі. Ось так, Ірино Григорівно, — і тут Шалений Майор не витримав, ревнув так, що, здалося, стіни здригнулися, опустивши при цьому кулаки на стіл з усього маху: — Якою хернею доводиться страждати через вашу дурість! Ірина вже не стримувала сліз. Вона ридала в голос, ховаючи обличчя в долоні. З бойка цього виявилося вже досить: не стримався, погладив дружину по плечу, потім рвучко пригорнув до себе. — Все, все, — заговорив тихо. — Заспокойся, сонечко, тихо, тихо… Зараз поїдемо додому, будемо порядки наводити… Шалига та Швидкий перезираються. — Ні, молоді люди. Це ще не все, — загадково проговорив Шалига. Не випусаючи дружиу з обіймів, Бойко подивився на офіцерів міліції. — Тобто — не все? — А отак! Бо лишилося первірити одну маленьку деталь, — Шалига стежив за Максимовою реакцією. — Ти, Бойко, звичайно клієнт особливий, у цьому я вже не раз переконався. Казанок тебе нормально варить. За великим рахунком, ти міг це все чудово обставити, тим більше — маючи шалені гроші на руках і таке ж саме шалене бажання їх зберегти. Та не врахував тилише одного: знайшов ти ці гроші в такому місці… Там моя людина працює, моя, січеш? Чорта в ступі обдурить, мене не ризикне. Це мій агент. У ментів досить велика агентура, в різних місцях. Ця людина, мій агент, бачила того, хто опинився не в той час і не в тому місці. І готова впізнати цього щасливця… чи нещасливця. По звершенні цієї тиради настала черга Шалиги робити правицею жести фокусника. Вийшовши з-за столу, він навіть не пройшов — протанцював до дверей, розчахнув їх широко, ледь не вигукнув: «Але-гоп». Стримався, просто запросив: — Заходь. До кабінту яксь невпевнено спочатку зазирнув, потім — зайшов бармен на прізвисько Джо Кокер. Максим ще міцніше притиснув до себе Ірину. — Пойнятих поки не запрошую. Треба буде — знайдемо, — сказав Шалига. — Ну, впізнаєте один одного? Бачилися? Де, коли, за яких обставин? Серце Бойка шалено калаталося. В скронях стукало. Відповідати треба негайно — незнайму людину впізнають, тобто, не впізнають, з першого погляду. Другого не дано. — Ні, — заявив Максим Бойко. І тут же всі пристні почули фразу Джо Кокера: — Ні. Вперше бачу. У барменів професійа пам'ять, я б пригадав, якби… «Все, — пронеслося в Максимовій голові. — Ось тепер — усе». День, нарешті, закінчився. Майор Павло Шалига признався чесно спочатку собі, а потім удома — дружині: Максима Бойка, коли діяти по уму, давно треба ізолювати від суспільства: за систематичне введення в оману правоохоронних органів. І пообіцяв спочатку дружині, потім — сам собі: перетнуться його шлях і шлях Бойка ще раз — придумає, як його посадити, і посадить. Ніхто не врятує. Майор Петро Швидкий, навпаки, не переймався подружжям Бойків і їхніми стосунками з Шалигою. В нього нині випав щасливий день: Семен Котовський сидить у камері, намагажться пояснити, якого дідька робив у чужій квартирі в компанії бандитів, котрі силою увірвалися в квартиру, прикували хазяїна до батареї, вимагали з нього нереальну суму грошей, перевернули все догори низом і наагалися зґвалтувати дружину хазяїна. Останній пункт подобався Шаленому Майору найбільше: тепер банкіра можна тримати ще й за співучасть у спробі зґвалтування. Поки він відбрикується, Муса дає такі свідчення, що навіть як там лише половина правда, сяде не лише Котовський: як співучасники сядуть його адвокати і ще купа народу. Між іншим, Муса собі волосся на голові рве від того, що так по-дурному попався: повівся на бабські побрехеньки та фантазії. Навіть не стримвся — пожалів Максима: мучається з такої жінкою чоловік… Ну, а сам мученик…

Додаткові матеріали


Вирізані епізоди, що не ввійшли в фільм

У окремому кабінеті затишного заміського ресторану того вечора знову наливали і випивали. Привід, який зібрав купу народу довкола наперед замовленого столика, був дещо несподіваним. Пістрявою галасливою компанією традиційно керував високий молодик у окулярах а-ля Джон Леннон, котрий, як ви, мабуть, пам'ятаєте, з легендарним «бітлом» у нього не було нічого спільного. Максим Бойко вже встиг познайомити його, художнього керівника незалежного театру «Виклик», і весь акторський склад цього колективу з дружиною Іриною, яка сьогодні, як, власне, весь час, відколи закінчилася міліцейсько-бандитська історія з вигаданим мільйоном, поводила себе на диво тихо і спокійно. Правда, з деякими з цих акторів вона була вже знайома. Ось тільки бачила їх у ролях та образах. Саша і Артем синхронно поцілували їй один праву, інший — ліву руку. Мушкетерської борідки в Саші вже не було, хоча окуляри Артема виявилися не бутафорськими. Правда, той, кого Іра знала, як Артема, насправді був Сашею, і навпаки — Саша за паспортом був Артемом. — Насправді їх дражнять не Бім і Бом, а Бетмен і Робін, — пояснив Бойко дружині. — Хоча клоунські псевдоніми їм пасували б справді більше. Той, кого Іра знала як Артура Комаровського, насправді виявився Юрою Хитровим. Добре, що справжній Комаровський — людина не публічна, в телевізорі не часто виринає. Іра визнала це: багато чувши про нього і знаючи його фотосесії, на вулиці б серед інших не впізнала, сто відсотків. Тільки на цьому і виїхали. Сиділа за столом і Алла Пугачова. При тьмяному світлі, те ще й на відстані, важко розгледіти, що це — тільки дуже схожа і старанно загримована під неї жінка, приятелька Юри Хитрова з київського Театру двійників. Він переконував: коли напівтемно — Філя Кіркоров переплутає. Коли Ірина ввічливо запитала, чи вже таке було, всі дружно засміялися. І все одно цього вечора колектив «Виклику» зібрався тут знову заради того, аби вшанувати Максима Бойка. — Так, я попрошу накапати кожному в свою тару! — закликав молодик у круглих окулярах на правах керівника і самопризначеного тамади. — Значить, тепер зробили театральний жест, взяли інструменти в руки і випили ще раз за Макса. Старий, ти навіть не уявляєш собі… — Слухай, може — ну його? — кволо запитав герой вечора. — Його — це кого? — Мене. Я справді нічого особливого не зробив, і взагалі… — Чувак, ти написав класний сценарій! Не знаю, знаю, кого ти справді хотів розіграти, але за такі гроші, які ти нам поклав, ми готові наступні твої ідеї втілювати в життя безкоштовно… Ну, майже… Коли всі випили і почали закушувати, Іра, вже трошки розслабившись, пробубоніла: — Все ж таки з Комаровським і отим контрактом ти вчинив жорстоко… по відношенню до мене… — Вибач, але попереджати тебе про ці та інші речі я не мав права. Інакше б ти, на відміну від цих хлопців, свою роль не зіграла, як слід. Язик твій, Ірко, все одно ворог твій. Іншого способу захиститися від цього ворога в мене не було. Не хочу казати дурних слів про те, що ось тобі, мовляв, наука, але… — Ну і мовчи, — насправді Ірина розуміла: ображатися на чоловіка — то святе, але тут ображатися доводиться лише на себе. — Скажи краще, чого це все тобі коштувало. — Бюджет постановки досить солідний, — Максим почав загинати пальці: — Гонорар тьоті Полі за те, щоб вона вчасно вийшла з дому і побачила джип, а потім — за те, аби вона його ніколи в житті не бачила. Гонорар бармену, том самому Джо Кокеру. Цей найбільше боявся, бо, виявляється, має справу з міліцією. Та потім признався — на них у нього давненько виріс зуб, тому погодився не впізнати мене. У тому «Затишку» пішло найбільше грошей: сам він чогось коштує, та ще й з кожним, хто не повинен нас бачити, індивідуальна розмова під супровід конверту з доларами. Ну і, ясно, гонорар акторам. Ірина Бойко налила собі соку. — Значить, ти прорахував усе наперед? — Я просто підстрахувався. Бо, вибач, уже стикався з руйнівною дією твого язичка, хвесько ти моя золота. — Я все розумію, Макс…, тихо промовила вона, наче сама до себе. — Ми ще поговоримо про це. Тільки одне скажи, останнє… гроші, отой мільйон, чи що там від нього лишилося… таки справжній? Він є? Де він? Максим нахилився до Ірини, прошепотів на вухо одними губами: — А ти нікому не скажеш? На робочому столі в кабінеті майора Павла Шалиги задзвонив телефон. Не відриваючись від перегляду своїх паперів, він зняв трубку, підніс її до вуха. Якійсь час послухав. Потім, насилу стримуючи лють, промовив: — Білого Чаклуна посадили. Так, посадили. Довічно. За зґвалтування та людожерство. Нема за що. За півгодини після того, як Шалига поклав трубку, телефон знову ожив.  

2006–2009 рр. Київ
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка