Андрій Кокотюха язиката хвеська



Сторінка13/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.42 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

5


— Мужики, а ви не помилилися? Все, що відбувался з ним зараз, Максим уже десь бачив. Причому учасником цих подій був сам: свіжий синець на обличчі, поставлений для профілактики, треба арового опалення і наручники, якими його до труби пристебнули. Одна тільки обмовочка: відбувалося це все не десь у запльованому ментовському кабінеті чи тюремній камері провінційного міліцейського управління, а в його власній квартирі. У його домі, який за всіма правилами повинен бути його ж неприступною фортецею. Говорячи до Муси, Бойко розумів — ці людиноподібні не помилилися. Вони прийшли за вірною адресою. Проте це зовсім не означало, що їхній полонений повинен це визнати і взагалі здатися на милість переможця. Надія врятуватися все ж таки була, причому — не така вже примарна. Хоча доводилося ризикувати так, як він ще жодного разу в своєму житті не ризикував. Навіть секс із проституткою без презерватива, який мав місце років сім тому, не видавався вже таким великим ризиком. У плані порятунку, вибудуваному Бойком, було чимало слабких місць. Тим не менше, план склався, іншого просто не було, лишалося тільки триматися і сподіватися а власну винахідливість та Божу допомогу. — Це добре, що в тебе телевізор працює, — Муса не звернув на полоненого увагу. — Ми ще зараз другий включимо. І музику. Я бачу, в тебе нормальна підбірка музики тут є. — лаписька людини-орангутанга перетасували диски з фонотеки Бойків. — Сусіди о такій порі на голосну музику і голосний телевізор не реагують. Зате якщо ти верещиш, наче різаний, точно ментів викличуть. Для чого нам тут менти, Максим Бойко? Ми без ментів розберемося. — Я не збираюся верещати, — озвався з підлоги Максим. — Це поки тебе не ріжуть, баранчику. М'ясник, — не повертаючи голови, звелів Муса, — покажи покажи баранчику свого ножичка. Примат, кого назвали М'ясником, виступив наперед, дістав з-за пазухи здоровенного армійського тесака із зазубреним лезом і махнув рукою. Вж-ж-жик! Вж-ж-жик! Вж-ж-жик! Велетенське, як здалося полоненому, лезо зі свистом розсікло повітря просто перед його обличчям, у якихось трьох сантиметрах від очей. Це було страшно, і Бойко не соромився боятися за власні очі і взагалі — за власне життя: примружився з переляку. — Ану, роззяв баньки, жаба! — рикнув Муса, супроводжуючи свій наказ болісним копняком. — Глянь на цей ножик уважно! Вивчи його, кожну зазубринку запам'ятай! Подружися з ним, баран! Бо коли тобі почнуть відрізати ним вухо, ти пошкодуєш, що не подружився: друзів цей ножик не чіпає. Правда. М'ясник? Той прогуркотів щось на знк згоди. Ножик справді мав якусь гіпнотичну силу: Бойко прикипів до моторошного леза очима. — Мужики… — Мужики в колгоспі, — нагадав М'ясник. — Ну, не знаю, як вас назвати… Коротше, чого вам треба? Муса знову копнув полоненого — для профілактики. — Ти конкретно запитуєш, жаба. Я конкретно відповідаю: один мільйон баксів. У такій спортивній сумці. Хоча сумку можеш лишити собі. Це бонус такий. — Де я візьму? Ви точно помилилися! Максим сподівався, що це прозвучить щиро. Хоча знав: поки йому ніхто не збирався вірити. — Часу дуже мало, — Муса сказав це, навіть не глянувши на годинник. — Пацани, починайте шукати тут. Кругом. Дозволяю ламати все, що бачите. А якщо після цього нічого не знайдете, везіть сюди його бабу. Пако, — він знову не повернув голови до того, з ким говорив: — Ти ж бачив його бабу, Пако? — Ага, — відповів примат, названий на іспанський манер Пако. І хтиво облизнув губи. Раз, другий, третій. А тоді взагалі висолопив язика і поводив ним, лизькаючи невидиме морозиво. До Максимового страху додалася непереборна огида. — Бач, це наш Пако, — похвалився Муса. — У нього не все з головою добре. Пакові досить і того, що голова в нього взагалі є. Правда, Пако? Тепер він повернувся, звертаючись до підлеглого, і той ствердно кивнув, навіть видав філософське: — Поки башка є — ти живеш. А жити прикольно. — О! За нашим Пако записувати треба. Ну, а поки що йому записали діагноз там, де треба. З таким діагнозом, ясна річ, на зоні не тримають. Правозахисники втрутилися, захистили права нашого доброго Пако. Випустили його по амністії. Правда, його б і так випустили — за Януковича на тих знаменитих виборах проголосував. А сидів він у нас, аби ти знав, за сексуальні злочини. Може, тебе, як всякого журналюгу, подробиці зацікавлять? — Та нічого мене, бляха-муха, не цікавить! Крім того, аби ви розібралися швиденько і дали мені спокій! — В чому розібралися? — поцікавився Муса. — Що я — не той, хто вам потрібен, йолки-палки! — А звідки ти знаєш, баранчику, хто нам узагалі потрібен? Запала мовчанка, яку порушив сам же людина-орангутанг. — Так, цей упертий поц мені вже набрид. Зараз він не буде таким упертим. Рашпиль, мотай до його баби, в той офіс, знаєш? — примат, якого назвали Рашпилем, ствердно кивнув. — Вези її сюди. М'ясник, дуй з ним. Погнали, раз-два! Примати, як справжні солдати, кинулися викнувати наказ старшого. Максим приречено завмер — почалася найгірша частина плану. Тим часом Пако, побачивши на полиці в шафі фотографію Ірини Бойко в рамці, дурнувато зареготав, і цей звук лише збоченець міг назвати нормальним людським сміхом. Потім пхнув голу руку крізь скло, замість того, аби відчинити дверцята шафи, при цьому навіть не зойкнув від болю: просто слизав потворним язиком кров. Так, закривавленою рукою, взяв фото, легко розламав рамку, витягнув і почав уважно і зосереджено роздивлятися. Кров з порізу мастила фотографію. Бойко відвернувся. Муса знову копнув його. — Ти дивись, баранчику. Уважно дивись — шоу тільки починається. Ти можеш закінчити його просто зараз, сказавши мені, де гроші. Чи тобі, як всякому журналюзі, це все цікаво? Рубрика «Випробувано на собі», ага? — Робіть, що хочете! — ці слова далися Максимові важко. — Все одно я вас не зупиню. Не знаю, як. — Все ти знаєш, — тон мучителя став на дивл мирним. — Одне речення мені скажи. Про мільйон доларів у спортивній сумці — і ми підемо. Максим нічого не відповів. Припинити цю гру можна хоч зараз, але в такому разі її краще взагалі бло не починати. Свій вибір Бойко вже зробив, і єдине, що його зараз хвилювало — навіть не доля Ірини, з якою, він був певен, нічого не встигне статися. Його хвилювало, чи не вийде ситуація з-під його контролю і чи не вирішить цей орангутанг Муса вбити обох. Просто так. Про всяк випадок. Але полонений заспокоював себе тим, що в такому разі взагалі не треба виходити з дому: раптом на голову впаде цеглина, шалений водій на повному ходу заїде на тротуар і зіб'є всіх, хто йтиме по ньому чи літак упаде просто з неба прямо на нього. — Я тобі, Максим Бойко, навіть пропозицію зроблю. Від себе, аби ти швидше думав, — Муса справді поміняв тон, тепер говорив абсолютно примирливо. — Особі, що знайшла скарб, належать невеличка сума. Не двадцять п'ять відсотків, звісно, але на тисяч десять можеш розраховувати. За збереження, так би мовити. Або навіть двадцять. Думай, баранчику: на рівному місці двадцять тисяч. Але. — він наголосив він, — це лише в разі добровільної видачі скрбу. Бо коли далі будеш таким упертим, гроші тобі не знадобляться. Навіть на ліки: мертвим ліки не потрібні. Бойко проковтнув невидиму грудку, що утворилася в горлі. — Мені страшно, — він зараз говорив чисту правду. — Я не герой по життю, не герой… Все б віддав, навіть до того, як ти послав цих мавп по мою жінку… Але, — він знову ковтув, — у мене нема того, що ви шукаєте. Ось це — для мене найстрашніше. Він чекав нового удару. Та замість того Муса відступив на середину кімнати, помовчав, дивлячись, як сонячні промені гуляють по стінах, тоді махнув рукою: — Все. Дістав. Починайте! Тепер він обвів помешкання чіпким поглядом. Зупинив його на антресолях. Тицьнув пальцем. — Мені здається, треба пошукати там. Такі лохи те бабло, яке здається їм аж надто великим, ховають або в книги, або за книгами. Сто пачок по десять тисяч баксів за книжками не розтикаєш. А там — можна. Скажи, Дебілик? — він глянув на четвертого примата. — Моє прізвище — Білик, — нагадав той, і Бойку не без підстав здалося: його так завжди називають і він завжди виправляє, хоча на це всі плювати хотіли. — Дякую, що нагадав, Дебіли, — підтвердив Муса висновки полоненого. — Пако, чого встали? Поклади фотку, тобі скоро живу привезуть! Вперед, за батьківщину! Білик-Дебілик взяв стільця. Став на нього. Розчахнув дверцята антресолів. Побачив під зав'язку всякого барахла. Максим прикипів до нього поглядом. Голосно говорив телевізор. Дотягнувшись до першої коробки з барахлом, Білик-Дебілик одним різким рухом скинув її на підлогу. Помітивши, як напружився Максим, Муса задоволено кивнув. По телевізору почався рекламний блок — пропонували виграти мільйон. Пако копнув коробку з такою силою, що вона розламалася, і почав старанно топтатися по старих книжках, які повипали звідти. Бойко сам не знав, для чого він їх туди склав і що збирався робити з «Прапороносцями» Гончара, «Молодою гвардією» Фадеєва і особливо — зі «Що робити?» Чернишевського. Хоча назва роману зараз здалася Максимові як ніколи актуальною. Білик-Дебілик тим часом скинув на підлогу другу коробку, потім — третю, останню. За ними була стіна. Запалу тишу далі порушували лише рекламні салогани з телевізора. Помацавши в глибині антресолів рукою, ніби справді намагаючись знайти там сумку, повну грошей, Білик-Дебілик мовчки зістрибнув на підлогу, копняком перевернв стілець. Обшук під супровід телевізора продовжився. А Муса вирішив усе ж таки викликати сюди Котовського. Якщо вони нічого не знайдуть, нехай це станеться в його присутності. Тим часом Іра Бойко намагалася зрозуміти, чого від неї треба чоловікові з грубими рисами обличчя, зовні схожому на поверхню якогось майстрового інструмента. Коли вони робили ремонт і вона спілкувалася з майстрами, один із них сказав: «Тут, хазяєчко, треба рашпильком почухати», — показав їй отой самий рашпиль. Так, рашпиль — ось що нагадало їй це обличчя. А ще — типаж вишибали, розтиражований знятими в Росії бандитськими телесеріалами, які так полюбляв її тато. Сама його присутність такого типа в декораціях буржуазного офісу вже виглядала чимось аномальним. Та й дівчата-колеги здивованими поглядами обмінюються, нічого собі в Ірки знайомі… — Вам точно мене? — про всяк випадок уточнила Ірина, хоча на весь офіс тільки вона одна відгукуваляся на Іру Бойко. Обличчя відвідувача розтягнулося в посмішці, яка мусила, мабуть, заспокоїти молоду жінку, та замість цього зробила цього типа ще більше схожим на гобліна. — Та вас же… Чоловік просив негайно приїхати додому. Там у нього неприємності. Ось тут Іра повірила: якщо від імені Максима приходять такі гобліни, значить, він справді вскочив у щось недобре. Вона далі не знала нічого про місце, де знаходиться хвалений скарб. Та щось підказало їй: неприємності в чоловіка напряму пов'язані з цією історією. — Чому він сам не подзвонив? І ви хто взагалі? — Давайте в коридорі поговоримо, ага? У словах гобліна був смисл. При багатьох парах вух Ірина не хотіла дізнаватися жодних подробиць. Тому вийшла за незнайомцем, причинила за собою двері. Вони відійшли до вікна. Посмішка далі не сходила с посіченого писку гобліна. — Я, значить, його друг, коротше, — кострубато пояснив він. — Отакий собі друг, значить. Той самий старий друг, який кращий за нових двох! Той самий друг, якому дзвонять, коли хочуть виграти перший мільйон…, — посмішка сповзла з його обличчя. — Це я так пробую жартувати. — У вас не виходить, — відказала Ірина. — Нехай. — зизав плечима Рашпиль. — Дзвонити вам Максим не має можливості. І не хоче. Там таке закрутилося… — Чому не може? Що закрутилося? — недобрі відчуття підсилилися. — Ви мене лякаєте… — Ні, сонечко, ще не лякаю. Тон його швидко помінявся. В порожньому коридорі слова прозвучали лиховісно. Раптом стало холодно, по Іриній спині побігли мурашки. — Значить, так, слухай мене і роби, як кажуть, — Рашпиль стишив голос. — Краще тобі швиденько зібратися і просто поїхати зі мною до себе додому. Це викрадення, подумалося Ірині. І жахливо те, що відбувається воно, викрадення, так буденно, серед білого дня, в офісі, повному людей. — А якщо я… — Кричати не треба, — випередив її Рашпиль. — Будь-який різкий рух з твого боку — і тоді в твого чоловіка почнуться справжні проблеми. Іра глянула на наручний годиник. Мозок працював на повних обертах. Вона зрозуміла — у неї тільки один шанс, і за хвилину цього шансу не буде. До того ж сам Бог велів скористатися цим шансом: адже в коридор вони вийшли не на десять хвилин раніше, а саме зараз. Вийди вони на десять хвилин раніше — і шансу б не було. — Я все зрозуміла, — мовила вона. — Тільки мені треба в туалет. Можна? Рашпиль простягнув руку долонею догори: — Сюди. — Пісяти сюди? — здивувалася Ірина. — Мобільник сюди клади. І можеш іти, тільки швиденько. Часу мало. «В мене — ще менше», — подумала Іра, а вголос сказала: — Телефон у сумочці. Сумочка — в офісі, — і додала квапливо: — Можете обшукати! Рашпиль уже встиг обмацати поглядом свою бранку. Коротка спідниця, тоненька блузка. Жодної кишені. Спека на вулиці, є такі дівки — взагалі майже голі ходять. Ні, вирішив він, нема в неї телефону. — Вали. Рашпиль не боявся, що Ірина спробує втекти — офіс на п'ятому поверсі. Та й попереджена про участь чоловіка, не ризикне. Тут він вірно вгадав. І хоча насправді Рашпиль знав у цьому житті дуже мало, одного він навіть при бажанні знати не міг — про звички Наталки Кузової з тутешньої бухгалтерії. А ось Іра Бойко знала її дивні звички. Та й весь офіс знав: Наталка Кузова з якоюсь незрозумілою математичністю ставилася до часу. Вона в один і той самий час прокидалася, снідала в певний проміжок часу, не раніше і не пізніше, навіть сексом із чоловіком займалася в один і той самий час. Причому — через день і не більше одинадцяти хвилин на добу. Наталка Кузова підрахувала, що це виходить сто шістдесят п'ять хвилин на місяць, якщо в цей графік внести поправку на традиційні «жіночі дні». У такому житті по годинах та хвилинах Наталя Кузова вбачала ознаку стабільності. Та зараз Ірину ряувала не періодичність та тривалість, із якою колега по роботі займається сексом. Головне. Що рівно сім хвилин тому вона вийшла на традиційний щогодинний перекур, і курить вона в жіночому туалеті рівно десять хвилин. Отже, весь офіс, крім цього гобліна, знав, де зараз Наталя Кузова і коли вона звідти вийде. До того ж він не бачив, як вона туди заходила. А перевірити, чи є хто в жіночій вбиральні, навіть такій тип навряд чи наважиться. Дві з половиною хвилини. Той випадок, коли треба стежити за секундною стрілкою. Ірина зайшла в туалет, побачила колегу на її традиційному місці — біля вікна, і, не вдаючись у подробиці, не підійшла — підбігла до неї: — Слухай, Наташ, я все потім поясню, а зараз виручай! Кузова запитально підняла брову. — Можна, я швиденько передзвоню з твого мобільного? Я говоритиму рівно одну хвилину… Наталка нічого не спитала — просто витягла з кишені джинсів телефон, лиш нагадала: — Не забувай: на розмови зі співробітницями я можу витратили лише півтори години на тиждень. Так що коли захочеш поговорити про свої проблеми — подумай, як витратити на патяки менше часу… До дивацтв Кузової звик весь офіс. Шкідливими ці дивацтва не були. Її навіть перестли обговорювати і почали з нею та її розписаним часом рахуватися. Іра схопила телефон. Номер майора Шалиги після останніх пригод вона знала напам'ять. Палець забігав по кнопках. — Ало, це Іра Бойко! У нас дещо сталося! Не перебивайте! По-моєму, мене зараз викрадають, а Максима вже викрали! Мене везуть додому! Зробіть щось! Все! Завершивши розмову, вона повернула телефон власниці. — Це… гм… ну… я так одного придурка розігрую! — Цей світ здурів, — Наталя зробила затяжку. — Витрачають час чорт знає на що… Та час грав зараз неабияку роль. Ірина повинна була вийти з цим гобліном так швидко, аби він не встиг помітити, що в жіночому туалті ще хотось був. Раніше, ніж за півтори хвилини, Наталя звідси не вийде. «Хай живуть всі людські принципи на світі!», — пронеслося в Іриній голові. Їй вдалося вкластися в дев'яносто секунд. Рашпиль зовсім не здивувався її квапливості. Чого не скажеш про майора Павла Шалигу. Він був певен — родина Бой ків після останнього випадку заспокоїться і назавжди залишить його в спокої. І, що найбільш прикро, він не міг, не мав права зараз послати Ірину Бойко з її попередженями туди, куди одна половина людста щодня посилає іншу. І той, кого не послали сьогодні, буде неодмінно посланий завтра. Навряд чи вона зараз подзвонила, аби пожартувати. Видно, її, чорти б його взяли, чоловік знову вступив у якусь смердючу купу. Та й слово «викрадення» не дуже подобалося досвідченому сищику. Він підсунув до себе телефонний апарат. — Шалига. Так. Надійшла інформація про викрадення людини… Правильно ти все розумієш: почнемо щось робити, якщо вона підтвердиться. Я на зв'язку. Пиши: Бойко, Ірина…, адреса… А в цей самий час до кабінету майора Петра Швидкого влетів захеканий опер Немирович. — Коротше… Той… — Сядь, — розпорядився Шалений Майор. — Нє… Значить, той… Наружка наша доповіла: об'єкт терміново кудись зірвався. Грамотно діяв, сучий син — вперше за весь час, поки щого водять, намагався від «хвоста» відірватися. Тільки наші його там обклали — він навіть не про все знає… — Багато тексту! Ну? Куди він рвонув? — Так той… відірвався… Кажу ж, грамотно спрацював… Швидкий грюкнув кудаком по столу, і його намір розламати стіл навпіл був неприхованим. — Грамотно, кажеш? І ти оце прибіг мені доповісти, що Котовський грамотно відірвався від наружного стеження? — Та ні… — Не відірвався? — Відірвався, — визнав Немирович. — Тільки наші його знову пришили, хе-хе… Словом, ще одна група пасла Мусу. Той хоч і відривався. Але не так грамотно. Він взагалі якось менш обережний. Значить, кілька годин тому Муса і четверо четверо його довбодятлів вже скоро як сто двадцять хвилин сидять в одній адресі. І наші фіксують в тому районі нездорову движуху, шеф. Немирович перевів подих і тепер доповідав чітко та зрозуміло. — О дев'ятій сорок п'ятеро гоблінів з Мусою на чолі зайшли в під'їзд одного будинку. О десятій двадцять двоє вийшли. Об одинадцятій десять вони повернулися, привезли з собою молоду жінку, яскраву блондинку. І вже хвилин двадцять щось там роблять… — Де — «там»? — Шеф, наші швиденько пошустрили по сусідах і дізналися: в підїзді живе лише одна яскрава блондинка потрібного нам віку. У квартирі, яку їм вказали, прописані Бойко Максим Степанович та Бойко Ірина Григорівна. По всьому, ця комашка для чогось зачинилася саме в тій квартирі. Поки що імена і прізвища цих пасажирів ні про що не говорять. Але поки наші це все дізнавалися, біля того будинку виринув наш банкір! Вистрибнув із машини, забіг у той самий під'їзд! Швидкий мовчки підвівся, витяг з сейфу наплічну кобуру з вкладеним туди пістолетом. — По конях, мужики. — Не поспішимо, як минулий раз? — спробував застрегти Немирович. — Минулого разу в нас була інформація, отримана від сторонньої людини, — промовив Шалений Майор. — Тепер же ми вийшли на цю компанію самі. Вони вже кілька днів шукають зниклий мільйон, і не дарма раненько з'їхалися в одне місце. Та в хлопчиків Муси при собі зараз точно стволи є! Беремо за незаконне зберігання, решту — за компанію, а потім головне — все це розкрутити і дотиснути. Треба щось пояснювати?

6


Кому-кому, а Ірі Бойко нічого пояснювати не треба було. Побачиши прикутого до батареї Максима і повний розгром у квартирі, вона остаточно зрозуміла: йдеться про той самий скарб. Ці потвори, інакше їх не назвеш, шукають гроші, судячи по всьому, не знайшли їх і тепер налаштовані дуже серйозно. Вона не знала, чи повірив їй Шалига. Дуже хочеться, аби повірив. А якщо повірив — то як швидко наспіє допомога. Бо ці страшні непрохані гості виглядали так, що сумнівів не лишалося: вбити можуть в будь-який момент. Шалига може приїхати вже до трупів. — Боже! — тільки й вирвалося в неї. — Пако! — радісно вигукнув Рашпиль. — Дивися, старий кого я тобі привіз! Подобається? Він виштовхав полонянку на середину кімнати. Посмішка, яка враз розпливлася на Паковій пиці, налякала Ірину більше, ніж поява людини, схожої на рашпиль. В десять разів більше, ніж почута в сім років від бабусі казка про вурдалака. В сто разів більше, ніж миша, яка шурхотіла якось цілу ніч на кухні київської «хрущовки», яку вона студенткою знімала за шалені, як їй тоді здавалося, гроші. В тисячу разів більше, ніж перспектива залишитися неодруженою після першої серйозної сварки з майбутнім чоловіком Максимом за тиждень до весілля — він тоді грюкнув дверима і його не було цілу ніч. Пако зробив крок до обіцяного йому ласого шматка. — Вже можна? — з виразом дитини, яка просить чупа-чупс, запитав він у Муси. — НАЗАД! — не стримався — рвонувся на своєму короткому ланцюгу Максим. Муса вдоволено глянув на полоненого, потім — на Пако, який уже знаходився на низькому старті. — Почекай, — зупинив він хтивця. — Ми запитаємо про це в нашого гостинного господаря. Підійшовши до Максима впритул, Муса нахилився, згріб правицею його підборіддя, стиснув міцно, глянув просто у вічі. — Як ти нам скажеш, баранчику? Що краще: різати тебе на очах у твоєї красуні-дружини чи віддати цю твою ляльку нашому Карабасу-Барабасу? Як швидше умовити тебе віддти нам золотий ключик, Буратіно дерев'яний? — Макс, — озвалася Ірина слабким голосом. — Макс, про що вони говорять? — Я не знаю, — помовив Максим. — Вони прийшли і шукають якісь гроші. Скажи їм, що вони помилилися, і вони підуть. Останні сумніви Іри розвіялися: вони справді шукають той скарб, який знайшов Максим. До речі, вона справді не знала, де він знайшов ці гроші і де ці гроші тепер. Значить, врятувати їх обох і віддати цим людиноподібним їхній мільйон вона не може, інакше зробила б це, щойно побачила Пако та його посмішку. Вона готова була віддати всі скарби світу, аби ця потвора навіть не намагалася наблизитися і просто вийшла б з квартири. — Ні, лялько, ми нікуди не підемо без наших грошей, — Муса пустив максима, повернувся до Ірини. — Твій мужик дуже дурний. Він готовий віддати тебе на обід нашому другу Пако, аби не повертати нам мільйона! Ти з ним згодна? Цікаво, що, які пекельні муки люди готові терпіти всього лише за мільйон баксів? Усе. З неї досить. — Максиме, ВІДДАЙ ЇМ ГРОШІ! Якщо це їхні — віддай! Ти що, не бачиш, що робиться? Зараз вона перекрикувала навіть телевізор. Після короткої паузи Муса заплескав у долоні. — Ну, нарешті! Хоч хтось визнав, що гроші десь таки є, і що ці гроші — чужі. Наші, — він тицьнув пальцем себе в груди. — А то «нема», «не знаю»… Зовсім не цікаві слова. Слухай, лялечко, може доведи справу до кінця? Сказала, що гроші є, покажи, де вони заховані. Обіцяю — з вами нічого не буде. Хочете поясню, чому? Ірина активно закивала. Максим далі мовчав. — В міліцію ви не побіжите, — впевнено сказав Муса. — Що ви їм скажете, на що поскаржетеся? Дяді менти, в нас погані хлопці мільйон доларів забрали, які ми в них украли… До того ж ви не знаєте про нас нічого. Кінець кінцем, сьогодні вже не часи моєї молодості, коли братва не лишала свідків. Крові я не хочу, зайвої крові, а ви в цій історії — люди, погодьтся, зайві. Так що давай — і розбіглися. Ірина розгублено глянула на прикутого до батареї чоловіка. — Так я не знаю… Чуєш, Макс, все буде нормально. Вони обіцяють і я вірю. Де гроші? Віддай, Макс, віддай їм. Хіба не бачиш… — А ти хіба не бачиш? Іра вражено замовкла. Бо не до неї звертався зараз Бойко — до людини-орангутанга. А далі звернувся до всієї компанії: — ВИ ХІБА НЕ БАЧИТЕ? Розібратися в тому, хто що бачить і хто чого не бачить, зашкодив дзвінок у двері. — Бачите? — почув Шалений Майор голос Немировича у тріскучому динаміку рації. Спершу Швидкий не повірив, що потрібний їм під'їзд пасуть якісь двоє в непоказній запиленій старенькій «шкоді». Коли група захоплення висунулся нарешті на позиції, він уже збирався віддавати команду починати операцію. Та раптом Немирович дав сигнал — підходи до підїзду або охороняються додатковими бійцями, або намалювалася невідома поки що третя сила, яка теж зацікавлена в їхніх «клієнтах». — Бачу, — відповів він, і справді вже переконався — з'явилися додаткові проблеми. — Як діємо? — потріщала рація. — Поки що себе не виявляти. Чекати команди. Перевірити обережно, що то за клієнти. Оперативні «Жигулі», форпост Немировича з Данченком, були припарковані поруч із дитячим майданчиком. Тим часом один із пасажирів непоказної запиленої старенької «шкоди» так само доповідав по рації: — Схоже, тут справді якась война починається. Движняк явно нездоровий. Що робимо? — Не виявляйте себе, — скомандував своїм операм майор Шалига. — Чекайте команди. В разі виникнення нештатної ситуації дійте згідно обставин. Постараюся прокачати цих, які сидять у «Жигулях», біля пісочниці. Сказавши так, один оперативник вийшов зі «шкоди», демонстративно похлопав себе по кишенях, потім неквапом перетнув двір від скверику біля будинку, де прилаштувалася їхня машина, до пісочниці. Наблизившись, постукав у вікно, зсередини скло опустили. — Здоров, мужики, — приязно кивнув опер. — Товариш не курить, у мене цігарки вийшли, а тут район якісь лівий — купити нема де. Не виручите на пару цигарок? Немирович, до якого звернувся опер, мовчки простягув йому пачку. — Бери вже дві, — розщедрився він. Оперативник витяг пару цигарок, подякував, прикурив від запропонованої запальнички. — Не треба тут курити! — не стрималася Іра. Але банкір Котовський плювати на всякі заборони хотів. Сьогодні — навіть на заборони лікарів щодо тютюну і алкоголю: сигарета потрібна зараз, як ніколи, аби спокійно розібратися з усім цим дурдомом. Та й випити б не завдило, ось тільки в цій поганій хаті нічого не було, крім батареї порожніх пляшок з-під коньяк на кухні, а флягу з віскі Котовський необачно лишив у бардачк своєї машини. — Ще раз, — звернувся він до Муси, ігноруючи прикутого до батареї хазяїна квартири. — І вимкни «ящик», голова гуде. — Він каже, що в цієї баби не всі вдома, — повторив той. — А баба, звісно, заперечує. І каже, що її чоловік справді знайшов гроші. Один мільйон доларів… Тим часом Білик-Дебілик виконав наказ банкіра — телевізор замовк. — Чому не два? — втрутився зі свого місця Максим. — Ні, ти поясни, Іро, чому не два? Два більше, ніж один! Але менше за три! Чому не три мільйони? — Закрий рота, мудак! — зірвалася на крик Іра. — На мене тобі плювати! Тобі начхати, що ці потвори хочуть зімною зробити! Може, тоді приємно буде дивитися на це? — Мені на тебе зараз дивитися неприємно! — крикнув у відповідь Бойко. — І тим більше неприємно, що про твої проблеми дізналися ці потвори, а не лікарі! — Ах, лікарі! — Ірина стиснула кулачки. — Значить, лікарі? — Бачиш, до чого твої фантазії привели? — не вгавав Бойко. — Та я табе зараз… Тепер для Ірини існував лише чоловік, який смертельно образив її в присутності ціх жахливих типів. Як раз на них вона і не зважала. Пошукала, чим би кинути в Бойка, нахилилася за першим-ліпшим предметом, розкиданим по підлозі. І злригнлася від викрику Муси: — ЗАМОВКНІТЬ! ОБОЄ! Глянула Іра на людину-орангутанга — і остовпіла. Ще ніхто і ніколи в житті не наставляв на неї пістолет. Другий ствол Рашпиль націлив на Максима. — Тепер так: кожен з вас відкриває рота тоді, коли я звелю, — промовив Муса. — Якщо згодні, кивніть. Полонені кивнули. Максим — відразу, Ірина — трошки подумавши: навіть у такій ситуації небажання, аби їй хтось затикав рота, почало переважувати навіть страх перед Пако, з лиця якого не сходила жахлива хтива посмішка. — Кажи, лялько, — Муса зробив пістолетом диригентський жест. — Мій чоловік знайшов скарб, — слухняно повторила Ірина. — Він сам сказав мені про це два дні тому. Де він ці гроші знайшов і де вони зараз, я не маю жодного уявлення. Після того, як він вам їх поверне, я розлучаюся з цим… — Досить, — перервав її Котовський. — Тепер послухаємо чоловіка. Максим зітхнув. Під стволом пістолета справді почуваєшся незатишно. — Запитайте в неї, чи бачила вона ці гроші. — Ти їх бачила, лялько? — спитав Муса. — Ні, — призналася Ірина. — Я їх не бачила. Але він сам казав… — Тихо! — прикрикнув банкір. — Нехай він далі пояснює. — Розумієте, останнім часом не лише в країні, а й в усьому світі відчувається певна соціальна напруга. Люди часто видають бажане за дійсне, і… — Коротше! — перебив Котовський. — Без статей і лекцій про міжнародне становище. — Якщо коротше, то нехай Ірина сама вам розкаже, де, коли і за яких обставин вона почула від мене про той мільйон. Нехай розкаже, особливо про те, як усе це було! Печи, Ірко, їм свої пиріжки, печи! Я цю історію вже чув, але не дмав, що вона сама настільки в усе повірить. Бач, кохана, до чого твій язик… — Рота закрий! — знову зірвалася Ірина, і тепер її вже не лякав навіть пістолет. — Вона права, — промовив банкір. — Ми з дівчиною вийдемо в іншу кімнату, і там вона розкаже все, що знає. Розкажете? — він вирішив перейти на «ви». — Запросто! — відповіла Ірина. — Нехай знає! Тепер я на вашому боці, правда: заберіть у нього мільйон, і не буде в цього козла ні мільйона, ні дружини! Гордо піднявши голову, вона прослідувала в спальню. За нею, заховавши пістолет, посунув Муса. Останнім з кімнати вийшов Котовський. Максим почув, як грюкнули двері спальні. Почалося. Тепер, коли його рідна жінка в такому стані, за її щирість та відвертість він був спокійний. — Можете бути з нами абсолютно щирою та відвертою, Ірино Григорівно, — промовив Котовський, вмощуючись біля неї на краєчку ліжка. — Чоловік же зрадив вас заради купи якихось папірців. Дайте нам докази того, що він знайшов гроші, і ми вирвемо їх у нього. А ви при цьому не постраждаєте. Добро? Ірина Бойко кивнула. — Отже, почнемо з початку, — сказав Котовський. — Значить, два дні тому ваш чоловік признався вам, що знайшов гроші. За яких обставин це було? Ось так прокинувся і признався? — Ні. Розумієте, — тут Іра трошки знітилася, — ми перед цим посварилися… Ну, і він запросив мене в одне місце, ніби, знаєте, на знак примирення. Роматична обстановка, все таке… — Сюди? — Муса показав їй рекламний буклет, знайдений на тумбочці серед купи глянцевих журналів. — Сюди, — підтвердила Ірина. — Ви там його взяли? Буклет… — Ні…, — тепер вона справді пригадала: ця яскрава рекламка вже була тут, принаймні, вона навіть думала, що непогно було б колись у цьому буржуйському місці відпочити. — Не знаю… Може, з журналу випала. Знаєте, влітку в глянцеві журнали вкладають такі штуки. Вони ж запаяні в целофан, ось вони і не випадають… — Хто запаяний у целофан? — перепитав банкір. — Журнали, — повторила Іра і додала для чогось: — Жіночі журнали. Для жінок. — У кожному номері — жіноча мрія, — прочитав Муса на обкладинці одного з них, потім жбурнув його на підлогу. — Все ж таки мрія… І як же вна здійснилася? — Коротше, так: два дні тому по обіді ми зібралися, вийшли з дому і за нами приїхав великий чорний джип, — почала свою оповідь Ірина. — Карету, значить, подано, — відкоментував Нетудимак. — Яку карету? Ага, схоже на те, — погодилася Ірина. — Ми сіли… — І в джипі чоловік сказав вам про гроші? — Ні, пізніше. Спочатку ми приїхали, потім в номері на нас чекав одяг… — Ви голі в джипі їхали? — уточнив Муса. — Кажі ж вам — приїхали ми туди по-простому, а там уже в номері все було. Вечірня сукня, костюм… — Коротше, карета привезла Попелюшку на бал, — знову втрутився Котовський, в якого ледь-ледь зажевріла підозра: а цей хлопець, чоловік білявки, не такий вже й неправий… — Схоже на це, — повгодилася Іра. — І в такій обстановці він сказав вам про гроші? — Ні, ви що, — Ірина вже захопилася спогадами з дуже недалекого минулого. — Потім ми спустилися вечеряти і познайомилися заодно з двома типами, справжні клоуни. Ну, як Бім і Бом. Один розказав, як вилив під сосну коньяк із пляшки, і виришив за рік перевірити, чи коньяк не пустив коріння, уявляєте? Пішли ми з ними в ліс, Максим копнів заелю і спраді викопав пляшку! Тільки не коньяку французького, як мусило бути, а бренді якогось… Банкір і людина-орангутанг перезирнулися. — Замість коньяку в землі виросло бренді? — перепитав Котовський. — І викопували все це два клоуни, Бім і Бом? — Ні, викопував чоловік, — спокійно сказала Іра. — Клоунам потрібен був незалежний експерт. Тільки вони не те щоб клоуни…, — вона раптом замовкла: хто ці двоє, вони тоді так і не дізналися: — Вони… Саша і Артем… — Клоуни Бім і Бом, які зовсім не клоуни, а Саша і Артем, полили землю коньяком, а виросло бренді. І то через рік, — підбив підсумок банкір. — Я правильно вас зрозумів? — Там ще горілка була, — пробелькотіла Ірина, відчуваючи, що її заносить кудись не туди, при тому, що говорить вона чисту правду. — Ага. Ще пляшка горілки від коньяку виросла, — сказавши це, Муса так само зловив себе на думці: хтось із присутніх таки не дружить із головою. — Після цього ритуалу чоловік сказав вам про гроші? — банкір уже не посміхася і дивився на молоду жінку, як лікар — на безнадійного пацієнта. — Ні, — невпевнено промовила Ірина, все ж таки бажаючи довести історію до кінця: — Потім ми танцювали, до нас підійшов Артур Комаровський, той самий, з агентства «Комар», знаєте? — Чув. Фірма відома, — відповів банкір. — Підійшов — і…? — І запропонував мені стати моделлю для його нової фотосесії… «Анжеліка і король» називається… Я буду Анжелікою… — А королем хто? — поцікавився Муса. — Про короля не знаю… Королевою буде сама Алла Пугачова. Нас навіть познайомили, — тільки тепер до Ірии почало доходити, як усе це виглядає, якщо історію про вечір виконаних бажань переповісти ось так, слово в слово. — Значить, Алла Пугачова, — повторив Котовський. — Після того, як ви викопували з землі бренді, яке виросло з коньяку, під керівництвом двох клоунів, які не клоуни, вам зробив пропозицію керівник однієї з найвідоміших агенцій Києва. Він познайомив вас із Аллою Пугачовою, вона запросто візьме участь в фотосесії Комаровського разом із вами. Ну, Ірино Григорівно, — тепер його голос був підкреслено лагідним, — що ще відбулося того фантастичного вечора? — Максим сказав, що знайшов мільйон доларів. Тепер Іра сама в це не зовсім вірила. А тим часом на вулиці випадкові перехожі теж не вірили своїм очам. Бо просто перед ними розгорталася сцена з типового американського бойовика. З одного боку до будинку підїхав мікроавтобус, із якого швидким ланцюжком вистрибнули бійці міліцейського спецназу в камуфляжі з чорними півмасками на обличчях. Побачивши їх, оперативники в запиленій «шкоді» хотіли вистрибнути назустріч, аби розібратися в ситуації, але двері їхньої машини з обох боків заблокували чоловіки в цивільному, наствивши на пасажирів пістолети. Тим ного не лишалося, як підняти руки. Одночасно з іншого боку скрипнув гальмами чорний бус із емблемою спецпідрозділу «Беркут» на борту. Бус вивергнув озброєних бійців, які кинулися оточувати будинок з іншого боку, а оперативики з відділу майора Шалиги вже оточували «Жиглі» біля пісочниці, де сиділи Немирович із Данченком. У цей самий момент на даху будинку з'явилися супергерої в камуфляжі і почали спускати вниз приготовані мотузки, збираючись штурмувати квартиру через вікно і виручати всіх, кого, за попередньою інформацією, тримають там заручниках. Коли, нарешті, в полі зору один одного з'явилися майор Петро Швидкий і майор Павло Шалига, непорозумінням швидко поклали край: тепер уже це була їхня спільна операція. А ось у квартирі Бойків непорозуміння лише починалися. Звелівши Ірині сидіти в спальні, а Мусі — стерегти її і не давати розкривати рота, Котовський повернувся в кімнату, зміряв Максима уважним поглядом, поцікавився: — Давно це в неї? — Як почали про кризу говорити, — спокійно пояснив Бойко. — Вона все вам розказала? І про джип, і про клоунів, і про Аллу Пугачову, і про мільйон заодно? Бачу — розказала… — Отже, всього цього не було, ти хочеш сказати? — А ви хочете сказати, що таке буває? Причому — в один день? Ви ж розумієте: жінці якогось свята хочеться. Мене тим більше вже скоро другий тиждень як у відпустку за власний рахунок відправили… — Бачу. По кількості випитого, — промовив банкір і замислено потер підборіддя: — Значить, фантазії, кажеш? Які вона видає за реальність? — Ну, — зрадів Максим. — Нарешті до вас дійшло! Ще аби мовчала, а то ж язик бабський — помело. Язиката хвеська, інакше не скажеш. Де, кому і що ляпала, що аж до вас дійшло, тепер не простежиш. Розумію, буває таке, мільйон загубили, ви ж люди серйозні… — Ми дуже серйозні люди, — не дав йому договорити банкір. — Тому підійдемо до справи серйозно. Її бредятину перевіряти не будемо. Ми тебе, Бойко, перевіримо. Є одна людина… Свідок… Вона бачила того, хто приробив нашому мільйону ноги. І дуже добре запам'ятала. Максим знову напружився. — Я дам команду, і свідка привезуть сюди, — Котовський дивився полоненому просто в очі. — Якщо він тебе не впізнає, ми підемо звідси. Вибач, моральних збитків не відшкодуємо… — Та ладно…, — протягнув Бойко. — Ну. А якщо впізнає… Не договорив Семен Котовський. Не встиг. З веселим брязкотом розлетілося вікно, і через нього до кімнати влетіли троє бійців у камуфляжі. Двоє інших тим самим шляхом увірвалися в спальню, почувся крим Ірини, і в ту саму мить озброєні спецназівці ввалилися до квартири через двері, зносячи їх із петель. Муса і його людиноподібні не встигають навіть спробувати опиратися — наступної миті вся компанія, включно з Семеном Котовським, лежала на підлозі обличчями донизу, по ним тупцяли важкі спецназівські черевики-берци, руки її крутили й сковували, обеззброюють, кладуть на підлогу обличчям донизу, сковують руки кайданками. За цим дійством із великим задоволенням споглядали майор Швидкий і майор Шалига.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка