Андрій Кокотюха язиката хвеська



Сторінка12/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.42 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

2


А на голову начальника відділу з розкриття особливо тяжких злочинів майора Павла Шалиги впало не тільки подвійне убивство, скоєне до того ж буквально на очах у його секретного інформатора на прізвисько Джо Кокер. Проблема навіть не в тому, що ці двоє постріляли один одного з доброго дива просто в центрі міста, та ще й в кількох кварталах від головного міліцейського управління. Всяке буває. Не так давно патруль затримав одного депутата Верховної Ради, який, будучи абсолютно тверезим, справляв малу фізіологічну потребу просто під стінами власне Верховної Ради України. Цим він хотів висловити своє справжнє ставлення до українського парламенту, законів, які ним ухвалюються, та корупції і кумівства, котрі в ньому квітнуть буйним квітом. Скориставшись недоторканістю, депутат вийшов сухим із води, отримавши в політичних опонентів прізвисько Сцикун і не надто цим переймаючись: в парламенті депутати взагалі не добирали виразів, звертаючись один до одного. Проблема в іншому: буквально за кілька хвилин до того, як Шализі подзвонив переляканий бармен, майор закінчив розмову з майором Швидким. І Шалений Майор сказав: зірвалася в нього з якихось причин старанно підготована операція по перехопленню кримінальних кур'єрів. Про цю операцію другі колега йому давно всі вуха продзижчав, а вчора вони навіть пили за успіх операції. За гримасою долю, пили тут-таки, в цьому барі, будь він не ладен! Тому Шалига мимоволі опинився в курсі подробиць операції Швидкого. І тепер, коли дивне вбивство поставило весь Главк на вуха, Шалига вже до третьої години мав установочні дані на двох недоумків, які, коли вірити бармену, один одного з добрго дива постріляли. Пробити їх виявилося не складно. Перший — Артур Лисий. Лисий — не кликуха, а оригінальне прізвище, записане в паспорті. Просто сам Лисий намагався відпвідати своєму прізвищу, тому і почав брити голову до дзеркального блиску. Другий — Сергій Покотило, працівик приватної охоронної фірми. І ось саме цей Лисий давно працює на такого собі Мусу. А фірма, де значиться Покотило, надає охоронні послуги банку Семена Котовського. І Муса, і Котовський були неодноразово згадані вчора Шаленим Майором. Люди Муси, за його словами, будуть забезпечувати передачу тих самих грошей з боку партнера Нетудимака. А люди, які працюють на банкіра, ці гроші від людей Муси приймуть. Накресливши на клаптику паперу якусь тільки йому одному зрозумілу схему з геометричними фігурами, які з'єднують між собою стрілочки, досвідчений подібних обчисленнях Шалига міг дати руку на відсіч: саме тут, у центрі міста, в барі, практично під носом у керівництва столичної міліції, і мусила відбутися запланована злочинцями операція. Швидкого просто якимось чином збили з пантелику, відволікли його увагу на заміський кемпінг, куди він стягнув, без перебільшення, потужні міліцейські сили. При бажанні Шалига міг довести: у той самий час в околицях бару причаїлися бійці в машинах, котрі мусили забезпечувати прикриття обох кур'єрів: кожна сторона — свого. Ніхто просто не передбачав, що цих двох треба було рятувати один він одного. Та всі розумові екзерсиси та висновки втрачали смисл без головного: грошей. Бармен бачив у Лисого спортивну сумку. Коли все почалося і закрутилося, він, ясна річ, не стежив за нею. А коли подзвонив у міліцію і визирнув з-за стійки, вже не було ані сумки, ані ще одного свідка пригоди — якогось клієнта, який зайшов сюди хвилин за тридцять до появи парочки кур'єрів і почав поволі напиватися. Досвідчений бармен Джо Кокер стикався з подібними типами відвідувачів: цей заливав якусь депресію і точно не був схожий на спільника когось із злочинців. Метким виявився невідомий п'яничка. Швидко сумці нозі приробив. Так чи інакше, а майор Швидкий повинен знати про це. Нехай розгребе свої сьогоднішні проблеми, бо на його дії вже кілька людей, включаючи директора кемпінгу, подали усні скарги, і до кінця дня обіцяли занести письмові. Все одно за сьогодні ніхто вже не в силах поміняти ситуацію. Банкір Семен Котовський так не думав. Коли йому доповіли про несподівану пригоду в барі, він негайно звелів припинити всі розмови навіть по секретному телефону, номер якого точно не прослуховувався і на який йому подзвонили з неприємними новинами. Потім він з цього ж таки телефону набрав Мусу, який, виявляється, теж усе вже знав. Вони домовилися про термінову зустріч, і на неї банкір поїхав на іншій машині, залишивши стукача Колю в офісі. З того, що сталося сьогодні, банкір розумів — гратися в шпигунів досить, бо тут справа надто серйозна. Чоловік на прізвисько Муса чекав на компаньйона в наперед обумовленому місці. Це була маленька затишна сауна, яка обслуговувала винятково дуже важливих клієнтів і навіть не значилася в переліку київських саун, які можна знайти по оголошеннях. Чому невисокому, сутулому, схожому зовні на молодого самця-орангутанга чоловікові дали прізвисько Муса, банкір Котовський не знав і не хотів. Він чув дещо про його жахливу репутацію, і коли партнер повідомив, що зі свого боку бере посередником людей Муси, не заперечував. Тому що заперечувати проти кандидатури Муси вже означало нажити собі ворога в його особі. Але зараз, побачивши, що навіть така людина-орангутанг, як Муса, може виглядати розгублено, Котовський вирішив спробувати перекласти всю відповідальність за інцидент на нього. Тому, привітавшись, відразу почав із заяви: — Знаєш, Муса, давай ми не будемо зараз тут мірятися, в кого піпіська більша. Правильно? Муса знав, з якою повагою ставиться той, хто найняв його, до банкіра. Сам він, у свою чергу, поважав свого наймача. Тому лише з поваги до нього вирішив дозволити Нетудимаку триматися ось так борзо, навіть вирішив називати його на «ви». — Ви це до чого? — спокійно запитав він. — Ні до чого! — спокій людини-орангутанга дещо заспокоїв і банкіра. — Це я так образно говорю. Пропоную не займатися дурнею і не розбиратися тепер, хто з нас кого кинути хотів. І, головне, звідки взявся той дебіл, який злиняв разом із моїм баблом… Про невідомого, котрий поцупив сумку, він уже знав через свої альтернативні джерела в міліції. — Я вас, звичайно, дуже поважаю, — мовив Муса. — Але бабло, якому хтось приставив ноги, ще не було вашим. — Тобто, — негайно парирував банкір. — ти хочеш сказати, що воно було твоїм? — Ні, — спокійно пояснив Муса. — Я не хочу цього сказати. Хазяїн у моїй присутності перерахував гроші. Я склав їх у сумку. Потім передав сумку Лисому. Справа не була аж такою складною: посередник забезпечує передачу грошей представнику іншої сторони, причому кандидатура посередника погоджена обома сторонами. Котовський криво посміхнувся. — Значить, для тебе мільйон доларів — це проста справа? — Е-е, я не так сказав…, — виправився Муса. — Справа серйозна. Але не настільки, аби могла зірватися в будь-який момент. Лисий нервував. Ваша людина, мабуть, теж. Бо все ж таки центр міста, міліція поруч. Нарешті, вибачте за відвертість, у подібних ситуаціях всі учасники процесу бояться бути кинутими іншою стороною. Словом, хлопці насправді діяли правильно. Просто небо було проти нас. Якби там не опинився невідомо хто, випадковий свідок, усе було б або набагато краще, або набагато гірше. — Поясни. Наприклад, що могло б бути в такій ситуації доброго? — Хтось із наших міг, підкреслюю — міг встигнути побувати в тому барі до появи ментів і врятувати гроші. Чорт уже з ними, з кур'єрами. У банкіровій голові крутилися десятки комбінацій, котрі дозволяли Мусі кинути обидві зацікавлені сторони. Та досвідчений махінатор уже бачив: швидше за все Муса таки тут ні до чого. Справді, він міг намовити свого Лисого до певних дій. Та навряд чи він міг домовитися про щось із Покотилом, його, Котовського, представником. Виходить, справді обоє надто нервували… — Так, а який же, по-твоєму, гірший варіант міг спрацювати? — Сумку, якій напакований один мільйон доларів, могли забрати самі менти, які приїхали на місце. І ось тоді ми б ці гроші точно втратили. — А зараз? Хіба ні? — здивувався Котовський. — Ні, — впевнено відповіла людина-орангутанг. — Сумка з мільйоном випадкової людини. Яку реально вирахувати і я спробую це зробити. Так я доведу вам обом, панове, що зовсім не мав намір кинути вас. Я поставлю на вуха весь Київ. Мої вуха слухатимуть кожну шпаринку: адже миша, яка сховалася з такою сумою, обов'язково десь прошарудить. І ось тоді я витягну цю мишу за хвоста з нори. Вам відома моя репутація? Ви можете уявити, що я зроблю з цією хитрою мишею? Рішення Муса прийняв відразу, щойно дізнався про пригоду. Він вірно здогадався: його так чи інакше можуть звинуватити у спробі кинути партнерів на мільйон доларів. І тепер він тішився, стежачи за реакцією банкіра. Адже той напевне знав, як саме він, Муса, любить чинити з тими, хто всього лиш не вибачився, випадково штовхнувши його на вулиці. А Семенові Котовському справа вже не здавалася такою аж безнадійною. Чого не можна було з упевненістю сказати про Петра Швидкого. Шалений Майор зібрав під вечір усю свою групу. На той час він, звісно, вже знав усі подробиці пригоди в барі, встиг послати туди Немировича з Данченком, ті вкотре за день допитали Джо Кокера, нічого нового не почули і, не бачачи нічого кращого, накатали своєму начальнику доповідну, долучивши до неї власноручні пояснення бармена. Настрій у Швидкого від цього аж ніяк не поліпшився, проте він до вечора вже взяв себе в руки, перекреслив ранковий програш, чітко сформулював свої думки і тепер викладав їх присутнім, підбивши підсумок пройденому етапу роботи. — Значить, колеги, коротко про наші безнадійні справи, — говорив він. — Почнемо знову від початку. Пункт перший, — Швикий намалював у повітрі одиницю. — За оперативною інформацією, цими днями банкір Котовський повинен був отримати крупну суму готівкою у баксах. Схема дуже проста: той, хто передає йому ці гроші, згодом бере в його ж банку цілком легальний кредит. Причому, щоб не викликати підозри в часи загальної кризи, кредит береться підставними особами, а сума розбивається на частини. До того ж кожна позика повинна була оформитися на підставі купи паперів, як щось термінове, конче необхідне, мало не ексклюзивне. Кого цікавлять подробиці схеми, птім можуть лишитися, я намалюю, — Шалений Майор кахикнув. — А потім, через деякий час, ті самі позичальники повертають у банк позичені гроші, з відсотками. Звісно, це вже зовсім інші гроші, які треба так само відмити. Відбувається своєрідний колообіг кримінальних грошей у банківській природі. І ця схема відмивання «чорних» грошей працює вже досить давно та успішно. З цим усе ясно, сподіваюсь? Відповіддю було мовчання. Майор продовжив. — Друге, — тепер його палець намалював двійку, — Нам повідомляють про місце зустрічі кур'єрів. Так само ми дізнаємося, що посередником у цій делікатній справі став такий собі Муса, якого давно треба вже взяти за хобот, — тут Швидкий не втримався — вживу люблену приказку свого друга Шалиги. — Але у вказаному місці в зазначений час нічого не відбулося. Зате в той самий час, прямо тут, в центрі міста, буквально під носом у міліції, застрелено довірену особу Муси і довірену особу Котовського. Значить, нас розвели на рівному місці, аби передача грошей відбулася без проблем. Отже, злочинці знають або підозрюють, що поруч із ними є наші очі та вуха. Питання є? — Взагалі-то це нормально, коли вони перестраховуються або підстраховуються, — озвався Немирович. — Згоден, — кивнув Швидкий. — І це питання зараз повинно хвилювати нас найменше. Розшифрували вони нас чи просто вирішили про всяк випадок напудрити, для власного спокою — про це потім. Нас цікавить третє, — палець вивів у повітрі контури цифри «3»: — З місця злочину зникла велика спортивна сумка. Її бачив бармен і, очевидно, в ній була та сама крупна сума грошей. Забрала сумку випадкова людина чи планувався кидок — поки не має значення. Цей крадій нас, за великим рахунком, не цікавить. Тут головне — персонаж цей напевне цікавить Котовського, і особливо — Мусу. Їм дуже хочеться, я вам зуб даю, знайти втрачені гроші і показово покарати того, хто на них зазіхнув. Значить, пропажу будуть шукати. Думаю, в сумці лежало не менше мільйона. — Доларів чи євро? — вирішив для чогось уточнити Данченко. — Яка різниця? Мільйон — це мільйон. Не гаманець із десяткою. Коли починають активно шукати мільйон, бакси це чи єрики — не суть, завжди піднімається шум. Ось на цей шум, хлопчики, ми і будемо їх усіх ловити, — Шалений Майор азартно потер руки. — Де почнеться шум — туди нам треба летіти алюром. Тому підняти на вуха всю агентуру. Не спускати очей з Котовського. Мусу пасти вдень і ночі. Живою силою і технікою нам допоможуть. Контакти з тими, хто був задіяний у розробці банкіра до цієї хвилини, поки що припинити! Все, я готовий слухати ваші запитання. Ось так, вивівши з гри, серед інших, свого агента — водія Миколу, майор Швидкий, сам того не розуміючи, врятував йому життя. Тим часом Максим Бойко реальну загрозу своєму життю так до кінця і не усвідомив. Зате зрозумів інше: факт володіння купою грошей, по суті — скарбом, який налічує один мільйон доларів США, не лише п'янить, а й навпаки — витвережує. Хміль випарувався з нього остаточно вже тоді, коли він перераховував купюри в останній, сотій пачці. Сто перетягнутих гумками цеглинок по десять тисяч доларів у кожній. Це все належало йому. Це послана вищими силами нагорода за всі страждання останнього часу. Та разом із тим у тверезу голову почали приходити тверезі думки. І першою, ясна річ, була така: від Ірини мільйон доларів не приховаєш. Таємниця можна берегти від усього світу, тільки не від рідної дружини. Яку Максим навіть попри всі прикрощі останніх тижнів усе ж таки любив. Була б вона випадковою коханкою — гори все вогнем, не треба їй нічого знати. Проте за час, що Максим знав свою жінку, він так само розумів — перевиховати її не вдасться. Вже сама необхідність тримати язика за зубами змусить її проговоритися швидше, ніж це траплялося з нею звичайно. Тоді як Бойкові менше за все хотілося, аби весь Київ знав про те, що в нього є мільйон доларів і за яких обставин він цей мільйон роздобув. Із замисленим виглядом Бойко почав неквапом кидати пачки доларів одну за одною в сумку. Казати не можна, не говорити — теж. Що робити? Коли всередині зникає остання пачка, вираз Максимового обличчя вже змінився. Розгубленість поступилася місцем зосередженості. Він уже знав, що робити. З Іриною треба терміново миритися, спробувати поговорити з нею по-людські вже після замирення, і, значить, замирення повинна бути… скажемо так… не зовсім звичайне. Не зовсім звичайне… Гроші для того, аби влаштувати Ірині воістину казковий вечір, у нього тепер були. Звичайно, тоді мільйон уже не буде повноцінним мільйоном, та краще витратити якусь частину на власну безпеку, аніж втратити все. У тому, що від примирення з Іркою залежить і його, і навіть її особиста безпека, Максим Бойко вже не мав жодних сумнівів. Застебнувши сумку, він швиденько підхопив табуретку, дістався до антресолів, повикидав із них коробки, забиті барахлом невідомого призначення, сховав там сумку, щільніше підсунувши її до стіни. Потім поставив коробки на місце, перевів подих, вмостився у кріслі і взяв мобільник. Не міг згадати потрібний номер відразу. Пошукав серед купи подарованих йому за роки візиток, знайшов потрібну, набрав номер. — Привіт, це я. Впізнав? Ага, не впізнав, багатим буду. Макс Бойко. Ось бачиш, таки буду багатим… Слухай, мені потрібна допомога. Нічого серйозного, але… все ж таки серйозно. З дружиною погавкався. Ні, «ну її на фіг» — не той формат. Хочу зберегти сім'ю, в нас і так розлучень забагато… Ага, так слухай…

3


Цей вечір у родині Бойків почався так само, як кілька попередніх вечорів. Повернувшись з роботи досить пізно, Ірина застала свого чоловіка Максима помітно тверезим, хоча все інше було те саме: диван і ввімкнений телевізор. Краєм ока побачила і краєм вуха почула — там, у новинах, показували і розповідали, як столична міліція невідомо з якого дива налетіла на заміський кемпінг, залучивши до цього ще й озброєний автоматами спецзагін. Максим спробував привітатися, навіть квапливо підхопився, намагаючись влучити ногами в капці. Та Ірина традиційно ігнорувала його. Демонстративно хряснула кухонними дверима, побачила на столі полумисок із свіжим салатом — видно, Бойко так підлизується, салатику їй накришив. Їй хотілося салату, та Ірина, тримаючи характер, переставила його зі столу в холодильник, перекусила на швидку руку принесеним із собою йогуртом, випила зеленого чаю, взяла яблуко і мовчки пройшла в спальню. Там, завалившись на ліжко, Ірина якійсь час дивилася в стелю, відганяючи від себе думки на кшталт «так далі тягнутися не може», а потім вирішила пошукати розради і поради в жіночих журналах: стопочка цього тоненького і пухкого глянцу чекала на неї на тумбочці з ї боку подружнього ліжка. Хоча саме поняття «подружнє ліжко» за останнім дні втратило пряме значення. Перекотившись на живіт, Ірина взяла перший згори журнал, не дивлячись на назву. Перегорнула. Там радили при розлученні забирати в чоловіка квартиру і машину, не претендуючи при цьому на матеріальну компенсацію. Гроші, писали в журналі, в стосунках між чоловіком і жінкою не головне. Якщо чоловік, писали в журналі, відбувся, то лише завдяки жінці, яка була весь час поруч із ним. Автомобіль і квартира — ось складові успіху, а не зароблені гроші. Значить, писали в журналі, чоловік, якщо він — справжній чоловік, завжди залишить колишній дружині квартиру і автомобіль. Бо якщо він — чоловік, який відбувся один раз, він відбудеться ще раз, заробивши собі на нову квартиру і новий автомобіль. У Максима не було машини. Взагалі-то була, але її не можна вважати автомобілем успішної людини. Значить, як давав зрозуміти журнал, її чоловік Бойко не відбувся. Або — відбувся не до кінця. Ірина взяла наступний журнал. Там писали, що сучасній жінці комфортно лише поряд із лідером. Бо лідеру, в свою чергу, комфортно лише порч із сучасною жінкою. Але в новому тисячолітті жінки почали завойовувати лідерські позиції в усіх суспільних інституціях. Отже, соціальні акценти змістилися. І тепер сучасна жінка-лідер сама повинна бути ковалем свого щастя. Своєрідним продовженням теми стала розповідь про першу в Україні жінку-коваля, вміщена на наступній сторінці. Ровесниця Іриної матері, в чистому фартуху і з кувалдою в руках, яка посміхалася фотографу нафарбованими губами, її чомусь не привабила. Відклавши і цей журнал, Іра потягнулася за третім, так і не вирішивши для себе, заговорити до чоловіка першою, дозволити йому заговорити з собою, не говорити з ним взагалі і, як радить одна з численних подружок, взагалі подавати на розлучення — без мужиків навіть краще. Саме в цю мить у двері спальні обережно постукали. Не дочекавшись відповіді, Максим зазирнув усередину. — Привіт, — промовив він. — Ти тут? «Ніби сам не бачиш, козел», — подумала Ірина, хоча тут же вирішила: «козлити» його, мабуть, досить. — Ні, — відповіла коротко. — Я там. — Де — «там»? — не зрозумів Максим. — Там. Куди ти мене послав сьогодні зранку. Похмільним язиком. «Про язик уже хто б говорив», — майнуло в Максимовій голові, але вголос сказав: — Слухай, Ір, ну давай вже не будемо… — А ми і не будемо, — Ірина перегорнула сторінку, демонструючи всім своїм виглядом, що чоловік відволікає її від важливої справи. — Тепер мені нарешті стало ясно з тобою все. Як ти до мене ставишся, за кого ти мене маєш — все, коротше. І не треба тільки знову вантажити, що я сама в чомусь там винна. — Раз уже ти сама почала, то… Ірина не дала йому договорити: — Я почала — я і закінчу! І розмову цю дурну безкінечну, і взагалі — ВСЕ! — Ти про що? — підозріло запитав Бойко, заходячи в спальню. — Про те саме! — Ірина різко і роздратовано відкинула від себе журнал, який тримала в руці, а потім скинула на підлогу решту глянцю. — Про те саме! Ти ніколи не дозволяв собі навіть думати про мене ТАК, як говорив уголос усі ці дні! Наче не я витягла його два рази з такої задниці, в яку… — В яку загнала своїм же довгим язиком! — таки не стримався Максим. — Ти глянь, він знову за своє! Знаєш, що? — Ірина сіла на ліжку, роззирнулася. — Знаєш, що? — нічого, крім стопки жіночих журналів, їй на очі не потрапляло. — Знаєш, що? Ось що! Спочатку в Максима полетіло кілька журналів. Потім — подушка, за нею — ще одна. Все це Бойко ледь встигав відбивати руками. Але коли дружина замахнулася останнім журналом із колишньої стопки, він опанував себе, згадав, для чого прийшов, і виставив перед собою руки: — Стоп, стоп! Ірко, стоп! Давай миритися! Рука Ірини застигла в повітрі. Потім повільно опустилася. «Чоловік робить перший крок», — майнуло в голові. У таких випадках жіночі журнали радять давати чоловікам шанс. — Що-що? — З миром прийшов я, о жінко! Не правий я був, зрозумів це за довгі ці дні! — невідомо з якого переляку Бойко почав невміло, зате — щиро намагатися наслідувати віршований розмір, яким писали свої поетичні твори давньогрецькі митці. — Провину свою я готовий загладити, жінко! Ірина, не знайома з віршованими розмірами, популярними в Давній Греції, була щиро і, ніде правди діти, приємно здивована чоловіковою поведінкою. — Це щось нове у наших із тобою стосунках, Бойко. Ти вибачаєшся, цілу промову приготував… Тільки ти не думай, що я тобі вже повірила… — Можеш не вірити, — зітхнув Максим. — Послухай і сама виріши. У нас завтра що? Субота? Значить, завтра я запрошую тебе в одне цікаве місце. На вікенд. Думаю, тобі там сподобається. Ірина подивилася на нього з підозрою. — Слухай, чоловіче, ти ж наче тимчасово без роботи… — Я тимчасово не ходжу на роботу, сонце, — уточнив Максим. — А це різні речі. Жіноча цікавість змусила Ірину забути про сварку. — А за які гроші ми будемо вікендитися? За ті. Які ти хотів на якісь там путівки витратити? — Ти, значить, не передумала їхати за кордон? — обережно запитав Бойко. — Я ще не вирішила, чи йти з тобою кудись завтра, — Ірина все ж таки вирішила тримати чоловіка на певній відстані, аби зрозумів, нарешті, хто тут приймає остаточні рішення. — Так звідки гроші? — Скарб знайшов! Сказав — і завмер, чекаючи на реакцію. — Знаєш, що? — втомлено сказала Ірина. — Іди в баню! Брехло! Поки що реакція дружини Максима влаштовувала. — Баня там теж є, — пояснив він. Сауна. Ще — номер «люкс» для закоханих, сауна входить у вартість послуг. До того ж романтична вечеря, приємна музика і лісове повітря. Мир? Ірина уважно подивилася на чоловіка зі свого місця. — Для закоханих, кажеш… А ми, типу, ще закохані? — Завтра в нас буде день, аби перевірити це, — пояснив Бойко. — Сьогодні ж я далі сплю на дивані. Добраніч, налаштовуйся на завтра. Пославши їй повітряний цілунок, Бойко вийшов і щільно причинив за собою двері. Ірина якійсь час посиділа, дивлячись на вчинений розгардіяш, тоді покрутила пальцем біля скроні, так і не пояснивши собі, кому адресує цей відомий жест, і почала збирати журнали та подушки. Цікаво, як же сильно захоче її здивувати Максим. Згадавши якусь пораду з жіночого журналу, Ірина вирішила принципово налаштувати себе на те, аби нічому не дивуватися. Хай старається, все одно нічого не вийде.

4


Недооцінила себе Ірина Бойко — все ж таки здивувалася. На ранок Максим пояснив: збиратися треба ближче до обіду, причому речей з собою не брати жодних, крім зубних щіток та інших вкрай необхідних інтимних дрібничок. У результаті всі ці дрібнички легко помістилися в чоловікову сумку, а Ірина за звичкою прихопила з собою жіночу сумочку. Вдягатися теж слід простіше, порадив чоловік, адже їдуть вони за місто. Ну, це ще нічого. А ось коли подружжя ось так, по простому, вийшло з під'їзду, наче по команді з-за рогу викотив і підкотив до них величезний, до блиску вимитий чорний джип. Максим спокійно, наче робив так щодня. Підійшов до машини і відчинив дверцята, як міг галантно запросив Ірину: — Карету подано, принцесо! Ірина не відразу наважилася залізти всередину цього прекрасного чудовиська. Та зсередини її підбадьорив чоловічий голос: — Ласкаво просимо, пані Ірино! Сідайте, будь ласка! І на довершення всього в салоні заграв бадьорий марш. Під звуки цього маршу з під'їзду вийшла сусідка — та сама, яку кілька тижнів тому так налякали міліцейські спецназівці в чорних масках. Побачивши Бойків біля нереально величезної машини, вона вклякла на місці, в неї навіть відібрало мову. Помітивши глядача, Ірина не стрималася — крикнула сусідці: — Добрий день, тьоть Поль! Сусідка не відповіла — лише кивнула. На її очах подружжя Бойків, спочатку — дружина, потім — чоловік, зникли всередині «джипу». Дверцята зачинилися, машина повільно розвертається виїхала з двору. У салоні, зручно вмостившись на обтягнутих шкірою сидіннях, Ірина опанувала себе, перехопивши задоволений Максимів погляд. «Ха, теж мені! — подумала вона. — Замовив десь джипа, оплата згідно антикризового прейскуранту… Ні, приємно, звичайно, але якщо він думав аж так здивувати чи вразити — обійдеться». Вже за пару годин Ірин Бойко поміняла свою думку. Як називається це справді затишне місце — вона не знала, не спитала і, трошки освоївшись, уже не хотіла. Для себе вона вирішила: нехай воно називається малесеньким Раєм. Таким собі окремо взятим райським куточком. Довкола розкинувся сосновий ліс, в залі ресторану, куди вони спустилися, грала жива музика. Велике світло під стелею не горіло: на кожному столику стояла невеличка лампа і підсвічник, зроблений під ампір. Ірина помітила: ніхто з відвідувачів лампою не користується, всюди палахкотять свічки. Живий вогонь, жива музика. Навіть у часи, коли вони з Максимом познайомилися і він таки намагався влаштувати для неї якісь оригінальний вечір, про подібну розкіш — побути серед лісу в затишку при свічках — вона навіть не мріяла. Хоча жіночі журнали писали: кожна жінка заслуговує на таке свято. І бажано не раз у житті, а раз на тиждень. Причому не обов'язково шукати щедрого чоловіка. Який би влаштував таке свято: сучасна активна жінка цілком здатна зробити це для себе сама. Побачивши, куди їх привіз джип, Ірина розсердилася на Максима: в такому чудовому місці не ходять у джинсах та простеньких футболках і блузках. Той нічого не відповів, і дуже швидко Ірина зрозуміла, чому: в номері — «люкс», який призначався їхній парі, на них уже чекали елегантний чоловічий костюм і, що найбільше потішило Іру, вечірня сукня. Бойко пояснив: можна не вдягати, якщо не сподобається, і він костюм не вдягне — жаркувато. Та Ірина негайно приміряла сукню, переконалася — це її розмір, і наполягла, аби Максим вдягнув хоча б брюки та сорочку з коротким рукавом, краваткою і піджаком справді можна пожертвувати. Поцікавилася, звідки тут знають її розмір. Почула у відповідь: він подзвонив і сказав по телефону. А звідки ж він знає, запитала Ірина. Виявляється, Максим дзвонив якійсь із її подружок, з якою дружина ходить по магазинах, пояснив, що хоче зробити жінці сюрприз, ось вона і сказала. Який саме сюрприз — не пояснив. «Правильно зробив», — подумала Ірина. Коли подружжя Бойків повечеряли, випивши при цьому пляшку грузинського вина, Ірина, нарешті, визнала: — Все дуже класно, Максиме. І якщо ти всякий раз, образивши мене, будеш у такий спосіб просити пробачення, то я тобі дозволяю посилати мене, куди завгодно, десь так раз на місяць. — Правда? — посміхнувся Бойко. — Правда. — відповіла його дружина. — Тоді давай за це вип'ємо. Замовити ще вина? — Мабуть…, — Ірина повела плечима. — Коли чесно, я не зовсім знаю, як треба себе поводити… — Тобто? — Я ж не так часто буваю в подібних райських куточках. Може, тут якісь особливі правила… — Я теж не часто буваю в таких райських куточках. — посміхнувся Максим. — Але кажу тобі: якоїсь спеціальної поведінки від тебе тут ніхто не чекає. Звісно, не треба бити посуд і голосно матюкатися… — Хто це б'є посуд і голосно матюкається? — підозріло запитала Іра. — Це я так… Взагалі… Може, потанцюємо? Ірина подалася вперед, аби опинитися до чоловіка ближче. — Знаєш… Вибач, що нагадую… Але тюремні камери на тебе і твої манери вплинули явно позитивно. — Якщо такі місця на когось впливають позитивно, — заважив Максим. — А справді — запроси мене танцювати…, — ця ідея сподобалася Ірині. — Ми ж сто років не танцювали… Тільки крім нас тут, здається, ніхто не танцює… — Значить, покажемо приклад іншим. Бойко витер губи серветкою, підвівся, підійшов до Ірини, кивнув і простягнув руку. Вона взяла його руку в свою, відповіла посмішкою на посмішку і підвелася. Але потанцювати в них не вийшло. Не встигли вони зробити кількох кроків у бік відритого майданчику в середині ресторанної зали, як шлях їм заступили двоє чоловіків. Один носив окуляри в тонкій оправі, обличчя другого прикрашала мушкетерська борідка. Обидва якщо і випили, то дужу-дуже трошки. — Добрий вечір! — привітався чоловік із борідкою. — Добрий-добрий, — відповів Максим. — Проблеми? Ірина помітила, як раптом напружився її чоловік. Ще не розуміючи, чим може загрожувати їм ця зустріч, вона інстинктивно притулилася до Бойка. — Жодних проблем, — поспішив заспокоїти їх чоловік із борідкою. — Вибачте, що втручаємося в вашу інтимність, — додав чоловік у окулярах. — Тільки в нас тут виникла суперечка. І нам потрібна стороння людина. — Для чого? — сторожко запитав Максим. — Незалежний експерт, — чоловік з борідкою простягнув йому руку. — Саша. Тим часом чоловік у окулярах підхопив руку Ірини, торкнувся її губами, і молода жінка мимоволі відзначила: вони в очкарика досить м'які. — Артем. — Максим, — назвався Бойко. — Це — моя дружина Іра. А що… — Не бійтеся, люди, нічого кримінального, — розвіяв його сумніви Артем. — Просто розсудіть одну нашу суперечку. Для цього треба вийти на двір. — Люди, це лише десять хвилин, — додав Саша. — Ну? З нас при будь-якому вирішенні проблеми пляшка такого самого вина. Він дав щигля пляшці, вже спорожненій Бойками. Максим глянув на Ірину. Вона знизала плечима. Кінець кінцем, тут не таке місце і не така атмосфера, аби їх обох з доброго переляку втягували в якусь аферу. — На вулиці, мабуть, комарі, — сказала Ірина. — Це єдине, що вас хвилює? — здивувався Саша. — Я готовий ганяти від вас комарів до кінця свого життя, ось тільки ваш шановний чоловік навряд чи дозвлить… — Комарів ганяти — легко! — посміхнувся Бойко. Ірина вбила чергового комара на щоці. Довкола вже поволі сутеніло. Стояла тиша, пахло сосною. Нові знайомі завели Максима з Іриною кудись за будинок, з тильної сторони. Саша видобув із кишені свого піджака апельсин, підкинув його на долоні. — Ситуація, друзі, проста, як оцей апельсин, — він увігнав у шкоринку фрукта наманікюрені нігті, почав його чистити. — Мій друг Артем рік тому приїхав сюди вперше. Він святкував якусь урочисту подію. Не пам'ятаю, чи дружина пішла від нього, чи він — від неї, результат все одно один — мій друг Артем напився до стану, до якого ділові люди зазвичай не дозволять собі напиватися. Ось у такому стані мій друг Антон вилив десь тут, — Саша обвів рукою довкола, — пляшку дорогого коньяку. Вилив. Під дерево. — Якого коньяку? — вирвалося в Максима. — Французького. Справжнього. «Корвуазьє». Чи правильно — «Курвуазьє»? — Тобі аби все про курву, — буркнув Артем. — Для чого він це зробив? — не зрозуміла Ірина. — Аби я, Ірочко, знав, — чесно признався Артем. — Повірте мені, в такому стані я міг начудити набагато більше і серйозніше. Що, власне, вже кілька разів мало місце. — Але, друзі, дурість та дивацтво мого друга Артема полягає не в тому, що він вилив пляшку коньяку на землю, — пояснив Саша. — Навіть не в тому. Що він забув це місце. А в тому, що він переконує мне: пляшка пустила коріння. За той час, поки говорив, він дочистив апельсин. Шкоринки зсипав у кишеню свого піджака. Сам апельсин розламав, простягнув кілька скибок Ірині, кілька — Максиму, решту розділив із Артемом навпіл, відправив свою частку до рота і смачно заплямкав. Сутінки спустилися вже достатньо для того, аби максим не міг чітко розгладіти виразу облич цих дивних незнайомців. — Я зрозумів, — промовив він нарешті. — Ви або зараз п'яні, мужики, або були п'яні рік тому. — Мені, до речі. така поведінка дуже знайома. — додала Іра. Артем прожував свою частину апельсина, витер губи тильним боком руки. — Молоді люди, я не бачу в цьому нічого дивного. Рік тому, звісно, ми були ще які гарні. Але сьогодні мені стукнула в голову одна цікава думка. Ви чули про такого поета Булата Окуджаву? Він виконував свої пісні під супровід гітари… — Про Окуджаву всі чули, — відповів Бойко дещо ображено. — Мої батьки, наприклад, його часто слухали… Навіть часом співали на кухні, коли в нас гості збиралися. — А мої — ні, — вставила Ірина. — Хоча я теж знаю, хто такий був Булат Окуджава. Тільки до чого ви його зара всує згадали? — В нього, Іро, пісня така була — про кісточку винограду, яку треба закопати в землю і з неї виросте лоза. Що там виноград: картоплину закопай — виросте клубень. З будь-якого зернятка може за рік вирости пагінець, трава крізь асфальт пробивається! Невже з вилитої пляшки коньяку в землі нічого не лишиться? — А ви, значить, переконані — повинно лишитися? Ірина завелася. Тепер їй уже не здавалося — вона була просто впевнена, що ці двоє граються з ними в якісь свої ігри. Ось тільки просто порозважатися, причому — в такий дивний спосіб, Саша з Антоном навряд чи хочуть. Та грошей із них з Максимом вони збивати так само не збиралися. В те, що дорослі люди можуть бути аж такими диваками, Іра Бойко повірити не могла. — Тому ми тут, — промивив Саша. — Мій друг Артем, з усього видно, знає щось таке, про що ми з вами навіть не здогадуємося. Коли мій друг Артем хоче отримати підтвердження своїм знанням, він не зупиниться. Тому йому потрібні свідки. Незалежні, зовсім незнайомі нам люди. Ви, Іра з Максимом, такими людьми є. Ми ж з вами вперше бачимося. Ми жодним чином не залежимо один від одного. Більше того — здається, ви налаштовані до мого дрга Артема і його фантазій скептично, якщо не сказати — вороже. — Вороже — навряд, — сказав Максим. — А ось скептично — це правда. Якби я сам не чудив по пьяній лавочці, зараз би розвернувся і пішов. — Тому, — урочисто промовив Артем, — зараз Саша сходить у машин, принесе саперну лопатку, а хтось із вас, молоді люди, просто копне під будь-яким деревом. Бо, як відомо, я забув, де саме здобрив землю. Саша — особа зацікавлена. Нам же достатньо трьох спроб, згода? Максим з Ірою перезирнулися. — Цікаво, на який результат ви сподіваєтеся? — запитав Бойко. — Незалежно від результату ви заробите на свій стіл пляшку хорошого грузинського вина, лише колупнувши кілька разів лопаткою, — парирував Саша і, наче наперед знаючи результат, розвернувся і зник у сутінках. Чекаючи його, всі троє учасників дивного експерименту мовчали. За цей час Іра з Максимом устигли зжувати свої частинки апельсина. Артем же взагалі відвернувся від них, закурив і, здається, заглибився сам у себе, поринув у власний внутрішній світ. Той світ, у якому розлитий коньяк пускав коріння і запросто давав урожай. Чекати Сашу, якого Ірина вже встигла подумки прозвати Мушкетером, довелося справді недовго. Він повернувся з невеличкою саперною лопаткою, яку врочисто простягнув Максимові зі словами: — Пліз, сер! Переходяща червона лопатка! Вперед, і покінчимо з чим! Знизавши плечима, Бойко покрутив лопаку в руці, простягнув її Ірині: — Може, ти? — Це глупство, — промвила вона. — Невже ти не розумієш, що тут відбувається ідіотизм. А ми, беручи в цьому участь, самі стаємо ідіотами. — До вашого відома, Іро, — зауважив Артем, — одне зі значень слова «ідіот», котре має, між іншим, латинське коріння — «своєрідний». Тобто, інший, не такий, як усі. Не будьте такими, як усі, Ірино. Не ставайте схожою на загальну сіру масу. Вперед! Дивно, але цей аргумент чомусь переконав Іру Бойко. Озброївшись лопаткою, вона зробил кілька кроків, підійшла до наближчого до себе дерева, повернулася до чоловіків. — Тут? — Де хочеш, — відповів Максим. — Можеш тут, можеш поруч, а можеш узагалі он там, він показав рукою у бік сосни, чий стовбур виглядав товщам за інші. Трошки повагавшись, Ірина підійшла саме до цього стовбура. Нахилилася. Встромила лопату в землю. Копнула раз, другий, третій… На четвертий раз вістря лопати наштовхнулося на щось тверде. Грунт у лісі зазвичай піщаний, копався легко. Тому Ірина, не докладаючи особливих зусиль, обкопала свою знахідку. Потім нахилилася. Рука намчала целофан. Потягнула — целофан пішов угору досить легко, і ось уже Ірина тримала в руці пакет. Усередині угадувалися контури скляної пляшки. Чоловіки, навіть у сутінках помітивши, як вона щось знайшла, не змовляючись, кинулися до Ірини. Артем буквально висмикнув з її руки поліетиленовий пакет з написом «BOSS». Обтрусивши землю, він засунув у пакет руку і з переможним вигуком витягнув пляшку. — Нічого собі! — вигукнула Ірина. — А якби я не з того боку копала? Чи не під тим деревом? — Але ж копала ти з того боку і там, де треба, — парирував Бойко. — Що там у нас? Золото інків? Артем тим часом придивився до знахідки і розчаровано пурхнув. — Слухайте, це якесь дешеве бренді! Я ж виливав французький коньяк! — Або той коньяк все ж таки виявився підробленим, зробленим із дешевого бренді, або хтось інший вилив тут дешеве бренді, або цю пляшку тут просто закопали, — зробив висновок Саша. — Причому — ти сам і закопав, а потім затіяв усю цю каламуть. — Мені теж так здається, — промовив Максим. — Ха! — реготнув Антон. — Для чого, по-вашому, я це зробив? Між іншим, не я місце вказав, дівчина сама його обрала. Навіть, друзі, це ваш спільний вибір. Чоловік порадив, жінка зробила. Хоча мені здається — тут під кожним деревом можна знайти пляшку. Тільки кожен шукатиме свою… — Під кожним, кажете? Ірина побачила, як відразу завівся її чоловік. Вона сама не знала, як до подібної пригоди ставитися. З одного боку, так не буває. З іншого — їхні нові знайомі справді нічого не робили для того, аби підказати, де копати треба, а де — ні. Бойко взяв у неї лопатку, підійшов до сусіднього дерева, хотів копати там, але потім сзунувся ліворуч і заходився поратися біля суіднього з тією сосною стовбура. Цього разу йому він копав, поки не вирив невеличку ямку. Нічого не знайшовши, перемістився до протилежного боку стовбура, і тут на нього вже чекала удача: знайшов пляшку, правда — без пакета. І горілки. Нехай дорогої, але все ж таки — не французький коньяк. Причому в запалі Бойко так тицьнув у неї вістрям лопати, що відбив горлечко — спиртний напій витікав у ямку. — Бачиш, аварію зробив…, — почав бідкатися Саша. — Нічого, — спокійно промовив Артем. — Нова виросте. Бачите, моя теорія дає таки самі сходи, як і ось цей алкоголь. Ну, будемо мій коньяк шукати чи ви вже переконалися, що я правий? Максим кинув розбиту пляшку назад у ямку, загріб її ногою. — Якщо це фокус, то поясніть, у чому він, — почала вимагати Ірина. — Я теж не розумію, де тут жарти, — признався Бойко. — Але точно знаю, що хтось із присутніх винен нам пляшку грузинського вина. Чи ви пропонуєте зараз пошукати під деревами, може, вона десь раптом проросла? — Нічого я не пропоную, — сказав Артем. — Может, звичайно, копнути ще під будь-яким деревом. Тільки зверніть увагу: я не казав і не скажу, під яким треба. Хоча своєму другові Саші я довів усе, що хотів. — Ви справді задоволені? — запитала Іра в Саші-Мушкетера. — Я нічого не втратив, а значить — задоволений, — кивнув той. — Ми, здається, своїми дурницями перервали ваш намір потанцювати? Дякуємо, можете повертатися до своїх справ, відпочивайте. Пляшка грузинського вина чекатиме на вашому столі. Мій друг Артем потурбується, правда? — Якщо я можу довзолити собі просто полити коьяком під сосною, значить, обіцяна пляшка таки чекатиме на вас, — відповів Артем. Укотре за цей час знизавши плечима, Іра першою пішла назад до ресторану. Максим наздогнав її, дружина взяла його під руку, і вони вдвох зайшли до зали як раз під класичний джазовий мотив — «Маленьку квітку» Сіднея Беше. Коли музиканти закінчили грати, Максим тихо мовив Ірині: «Лишайся тут» і попросив їх повторити «Маленьку квітку» Сіднея Беше. Тепер, крім них, у залі ніхто не танцював. Дружина поклала голову чоловікові на плече, намагаючись пригадати, коли вони ось так повільно кружляли останній раз. Але замість цього з голови не виходила недавня «солодка парочка». — Дивні вони якісь, — сказала Ірина. — Хто? — не зрозумів Максим, але тут же здогадався: — А-а, ці… Чого тут дивного — звичайні підгулялі крутелики. — Для кого вони цю виставу влаштували, ніяк у толк не візьму… Чи ми так схожі збоку на двох лохів, яких отак легко розвести? — Поки що нас із тобою ні на чому не розвели, — цілком справедливо відзначив Бойко. — Навпаки, он уже офіціант нам пляшку на стіл поставив. Не хочу загосрювати на цьому увагу… Але знаєш, скільки вона коштує, тим більше — тут? — Їм для чогось потрібі були глядачі! — вперто вела своє Ірина, навіть танцювати припинила, і тепер вони стояли і дивилися один на одного під музику. — Цими глядачами стали саме ми. Може, — вона раптом озирнулася в бік їхнього столика, — вони так ненав'язливо підсунули нам отруєне вино? — Ти серйозно? — А як же! Слухай, раптом ці бандити, ну, з Полтавщини, тебе в такий спосіб дістати хочуть? І мене заодно? — Не мели дурні… — Не дурня! — тепер Ірина налаштувала себе досить серйозно. — Я не питиму того вина. І тобі не раджу. Взагалі… Не подобаються мені чимось ті двоє коміків. Наче в кіно… Як Пьєр Рішар і Депардьє. — Ну, припустімо, Депардьє не комік, а друг президента нашої держави. В президента нашої держави не може бути друзів-коміків… — Тоді як Нікулін, Віцин і Моргунов! — Наших Саші і Артема було двоє… — Ну тебе, з тобою не цікаво! — Ірина напівжартома легенько відштовхнула чоловіка від себе. — Як клоуни Бім та Бом, годиться? — Приймається! Ми танцюємо чи йдемо? Музика тим часом закінчилася, і в подружжя Бойків не лишилося вибору. Підвівши дружину під руку до столика, Максим блазнювато вклонився. — У нас на шкільних танцях такий був порядок: звідки взяв дєвушку, туди її назад і постав. — Зовсім не уявляю тебе на таких танцях, — Ірина роззирнулася і Максим навіть у напівтемряві залу помітив — вона раптом стривожилася. — Що сталося? — запитав швидко. — Нічого… Бачиш? — Що — «бачиш»? — Вірніше — не бачиш? — Бачиш, не бачиш… Кого? — Наших Біма з Бомом. Вони так і не повернулися сюди. Мимоволі Максим теж глянув у різні боки. Справді, Саші з Артемом у залі не помічался. — То й що? Пішли люди по своїх справах… Побавилися в невідомі нам ігри — і пішли. Може… Та він не договорив. Бо враз перехопив погляд Ірини. А та, в свою чергу, дивилася на стильно одягнутого чоловіка біля барної стійки. Той так само не зводив із неї очей, явно помітив, що жінка вловила його погляд і тепер дивиться на нього, і зовсім не приховував своєї зацікавленості. Навпаки: щойно на нього звернув увагу Бойко, стильний відклеївся від стійки і рішуче перетнув зал, прямуючи просто до них. — Добрий вам вечір. Вибачте, що порушую ваш тет-а-тет. У незнайомця виявився на диво приємний голос, хоча Ірині здалося — в разі чого цим приємним голосом незнайомець може віддати жорсткі накази і не дуже приємні розпорядження. — Нічого, — підтримав розмову Максим. — Ви за цей вечір не перший. — В смислі — не перший? — трошки загальмував стильний. — Це я так, думки уголос. Присядьте, — запросив вин, сідаючи сам і подаючи приклад дружині. — Що привело вас до нашого скромного столика? Іра і стильний незнайомець присіли за столик одночасно. — Почну відразу, не буду довго крутити, — промовив гість. — Моє прізвище Комаровський. — Дуже приємно. А моє — Бойко, — в тон йому відповів Максим. — І все? — стильний не приховував подиву. — Чому все? Звати мене Максимом, це — Ірина, моя дружина. А що ще вас цікавить? — Мабуть, ви не зовсім розумієте. Це моя провина, я не назвав свого імені. Артур Комаровський… Почувши це, Ірина не стрималася — зойкнула і закрила рота долонею. Вже від самого прізвища їй стало трошки млосно, хоча вона була свідома того, що Комаровський — досить поширене прізвище. Он однокурсник у неї був Комаровській. В їхній школі вчилося аж два Комаровських, причому родичами вони не були. Але Артур Комаровський лише один. І усвідомивши це в повній мірі, Ірина знову не стримала зойку. — Ти чого? — здивовано глянв на дружину Максим. — Усе нормально, — жестом заспокоїв його новий знайомий. — Жінки, які читають жіночі глянцеві журнали, дуже швидко розуміють ситуацію. Максим мусив визнати — його жінка справді регулярно і уважно читала жіночі глянцеві журнали. Кількома з них наіть кидалася в нього не далі як учора ввечері. — Яку ситуацію? — все ж таки вирішив точнити він. — Макс, — прошепотіла Ірина. — Макс, це той самий Артур Комаровський. — Який «той самий»? — з боку було помітно, як у Бойка поступово уривався терпець. — Я, правда, чогось не розумію. Комаровський зітхнув, у в цьому зітхання було втілення всієї світової скорботи: мовляв, є ж іще на світі такі бевзі, котрим його ім'я та прізвище нічого не говорять. — Студія «Комар», — терпляче пояснив він — Ні з чим не переплутаєш — дуже просто. — Агенція фотомоделей, Макс! — вигукнула Іра. — Я тобі вдома покажу купу журналів, де є їхні фотосесії! Це ж кузня зірок фешн-бізнесу! Ви, правда, той самий? Хоча журналіст Бойко і розумів значення цих словосполучень, глибинна сутність їх для нього лишался загадкою. Яку, між іншим, Максим і не збирався найближчим часом розгадувати. Але якщо воно так діє на жінок… — Не просто той самий — я той, хто вам потрібен! — заявив між тим Комаровський. — Ви, Ірино, я так розумію, знаєте мої роботи… Їхня розмова почала набувати надто вже довірливого характеру. Хоча ще кілька хвилин тому жінка підзрювала двох випадкових знайомих у спробі фізичного усунення її чоловіка. — Е, що відбувається? — підніс голос Максим. Ірина відмахнулася від нього, наче від набридливої мухи. — Мені дуже подобається «Віднесені вітром» і «Королева Марго»! Які потрясні там плаття! — вона повернулася до Бойка всім корпусом: — Макс, агенція «Комар» робить фотосесії на теми відомих класичних романів та фільмів! Ну, я ж тобі показувала! — Ага, було щось таке, — невпевнено відповів той. — Я ж не по таких речах… Від Ірини не сховався винуватий погляд, який її не просунутий у жіночих глянцево-журнальних справах чоловік кинув на Комаровського. — Та ясно, я не ображаюся, — благодушно махнув рукой новий знайомий. — Ми працюємо з жінками і насамперед для жінок. Тому, раз додаткових поясень не треба, переходжу відразу до справи. Зараз, у даний момент, ми готуємо нову серію — «Анжеліка і король». Мені здається, Інно… — Ірино…, — машинально поправила його жінка. — Вибачте, Іро, мені здається, що сьогодні тут я знайшов Анжеліку. Ви розумієте, про кого я? Ірині Бойко здалося, що зараз під її ногами розверзнеться підлога. — Бойко…, — прошепотіла вона. — Що? — Бойко… — Ну! — Бойко, вщипни мене! Максим перевів погляд із Ірини на Артура Комаровського. — Слухайте, що відбувається? Чом я повинен її щипати? — Можете не щипати, — знизав плечима Комаровський. — Але повірте моєму досвіду — помиляюся я не так же й часто. А в нинішні часи взагалі не маю права на помилку. Отже, Максиме, я готовий за кілька днів підписувати з вашою дружиною контракт. У моїй новій фотосесії Інга… — Ірина… — Ірина постане в образі маркізи Анжеліки Сансе де Монте-Лу, згодом — графині де Пейрак. Мені здається, їй пасуватиме і цей образ, і плаття, які будуть його підкреслювати. Бойко бачив. Як дружині остаточно паморочилося в голові від несподіваного жіночого щастя. — Слухайте, це…, — від надлишку почуттів вона задихалася. — Ну… Я ж ніколи… — В цьому — основна ідея, — спокійно і діловито пояснив Комаровський. — Ви — та сама Анжеліка з Монте-Лу, яка ніколи не була при королівському дворі. Від розгубленості до впевненої величі, ось така задумка. Розгубленість у вас вийде, а велич з'явиться, повірте професіоналові. Аби не витрачати часу, я хочу на секунду вкрасти вас у чоловіка. Демонструючи абсолютну серйозність намірів, Артур Комаровський підвівся і з усією властивою йому галантністю простягув Ірині руку. Слово «вкрасти» помітно збентежило її, вона глянула на чоловіка, шукаючи порятунку, і порятунок не забарився — Максим теж підвівся, сподіваючись, що у тьмяному інтимному світлі залу змій-спокуник із шоу-бізнесу помітить всю суворість його погляду. — Для чого це? — поцікавися він, даючи зрозуміти — без його дозволу ніхто нікого не вкраде, а дозвіл на викрадення він давати не збирається. — Куди? — Там, — кивнув Комаровський кудись у дальній куток, — є окремі кабінети. В одному з них сидять люди, причетні до мого проекту. Я хочу просто зараз показати їм діамант, який я знайшов у цьому місці. Вашу дружину, Максиме, це вона діамант, — уточнив він тоном, який означає «пояснюю для особливо тупих». — До речі, молоді люди, там є жінка, яка погодилася втілити в цьому проекті образ королеви-матірі. В класичному сюжеті Анн і Сержа Голон такого персонажа не було. Але я сам собі класика, ви ж мене розумієте? Аби не здаватися абсолютним бевзем, Бойко кивнув. Насправді він опинився у дуже невигідній позиції: жодної з книжок про пригоди маркізи Анжеліки Максим не читав, навіть кіноепопею за їх мотивами ловив лише уривками по телевізору. Так що висхідного матеріалу не знав абсолютно і не дуже-то й хотів. Тим часом Артур Комаровський уже форсував події на всіх обертах. — Три секунди, Максиме! Якщо вона схвалить мій вибір, вважайте — все! Контракт у вашої дружині в сумочці! Знаєте, скільки за це платять? Бойко не знав. Зате Ірина точно здогадувалася, який шанс у жодному разі не можна втрачати. Вона рішуче піднялася, і, вже повністю довіряючи новому знайомому, під розгубленим поглядом Бойка впевнено взяла Комаровського під руку. Під супровід живої музики стильний митець і білявка в ефектній сукні пройшли через весь зал до до VIP — кабінеті і зникає за дверима одного з них. У цей самий час решта відвідувачів ресторану далі відпочивали, навіть не підозрюючи, які пристрасті тут і зараз розгоряються. Аби хоч чимось себе зайняти, Бойко підійшов до бару, замовиви собі сто грамів горілки і, не спускаючи очей дверей VIP-кабінету, сьорбнув з чарки. Ірини не було хвилин п'ять. За цей час Бойко примудрився розтягнути сто грам на три ковтки. Нарешті вона вийшла, покрутила головою, шукаючи чоловіка, помітила, підійшла до стійки. Коли наблизилася впритул, Максим побачив, як палахкотять її очі. Бойко жодного разу не писав у «Фокусі-плюс» про людей, які зустрілися з інопланетянами. Цю ниву благодатно орав Сєва Присяжний. Отже, Максим жодного разу не бачив свідків приземлення чи, навпаки, відльоту марсіан або мешканців інших планет Сонячної системи. А значить, не міг описати виразу облич ціх людей. Але, побачивши вираз обличчя Ірини, він відразу зрозумів, що ці обличчя можуть виражати. Одночасно подив, безмежне щастя і сумнів у справжності всього побаченого. — Ну? — тільки й спромігся вичавити з себе Максим. — А? — Ірина ніби не чула. Бойко провів перед її обличчям рукою раз — потім другий, клацнув пальцями: — Гей, ало? Ти де там? — А-а-а…, — Ірина нарешті наче прокинулася, ніби вийшла з якогось гіпнотичного трансу. — Такого не буває, Макс. — Чого не буває? — не зрозумів той. — Такого не буває… Щоб за один звичайний вечір стільки всього… Ті клоуни, Бім і Бом, з їхніми пророслими пляшками, повний ідіотизм… Потім Артур Комаровський, сам Артур Комаровський… І нарешті… Знаєш, хто там з ними сидить? Із ким я, Ірка Бойко, в дівоцтві — Супруненко, буду в одній студії фотографуватися? — Значить, ти вже готова фотографуватися? І прямо там контракт підписала? — Контракт — пізніше, зі мною зв'яжуться. Бойко… Максику… Там Алла Пугачова! А ось так виглядає німа сцена. — Де Алла Пугачова? — перепитав Бойко. — Там, — Ірина показала пальцем на кабінетик, з якого щойно вийшла. — Вона приїхала в Київ спеціально для переговорів. Про її приїзд не знає ніхто, тим більше — журналісти, проект тримається в секреті! Великий секрет Комаровського! Я буду позувати фотографу в одній студії з Пугачовою. Ми будемо в одному кадрі, Максику! Аби якось прийти до тями, Бойко замовив ще сто горілки, цього разу перехилив одним махом. — Значить, так, — промовив він, акуратно поставивши чарку на стійку. — Я зараз розплачуся, і пішли звідси. Досить на сьогодні приємних сюрпризів і цікавих знайомств. — Макс, — Ірина, здвалось, далі лишалася в паралельному світі. — Він мені подзвонить. — Хто? — Артур Комаровський. «Дожене і ще раз подзвонить», — мало не вирвалося в Бойка. та він учасно стримався: не хотів сваритися. — Макс, я бачила Пугачову! «А я Леніна. В гробу», — ледь не зірвалося з кінчика його язика, та замість цього Бойко сказав: — Взагалі, на нас ще сауна чекає. І не тільки сауна. На них, розімлілих і розпарених, чекало широченне ліжко, про яке Ірина давно мріяла, та навіть якби мала змогу купити його, все одно б не купила: його ж треба не просто спробувати вмістити в їхній спальні, а й спробувати занести до їхньої квартири. Для цього потрібно зробити спробу заперти таке ліжко в пасажирський ліфт, бо вантажного в їхньому будинку не передбачено проектом. Словом, чим так мучитися, краще з таким не заводитися. Коли потім, після всього, Ірина притулила голову в чоловіка на плечі, а Максим відсторонено пестив її волосся, дружина проговорила: — Як думаєш, мені варто міняти роботу? — Для чого? — Контракт із «Комаром» — це серйозно, — Ірина заворочалася, вмощуючись зручніше. — Ти навіть не розумієш, наскілки серйозно. Уявляєш, я — в шоу-бізнесі! — Не уявляю, — чесно признався Бойко. — Побачиш: фотосесії, проекти, пропозиції… Мої дівки луснуть від заздрощів! Бач, яка в тебе дружина золота! — Просто безцінна, — погодився Бойко. — Правда, в контракці все одно напишуть суму… Іра жартома стукнула його кулачком. — Касторка ти, Бойко… — Не знаю, що там з Комаровським цим у тебе вийде, — розмірковував далі Максим: — Але на роботу і правда можеш, мабуть, не ходити. Незалежно від контаркту. Наставав головний момент — момент існити. Бойко напружився, сподіваючись, що розслаблена Ірина цього стану не помітить та не відчує. Схоже, надії справдовувалися. — Не треба тобі робота, — повторив він. — Хіба в Комарвського в агенції час від часу. Для розваги. — Це ще чому? — Дружини мільйонерів у всіх країнах світу не працюють. Хіба розважаються, позуючи для журналів. Ірина підвелася на лікті. Потім сіла. — Хто дружина мільйонера? Максим Бойко зітхнув — пора. — Мабуть, день сьогодні такий — день сюрпризів. Я насправді запросив тебе сюди не лише помиритися, хоча мир між нами — для мене, Іро, головне, — його голос звучав урочисто. — Я хотів скзати тобі цю новину у відповідній обстановці. Я не знав, що все так співпаде… Ну, що один вечір принесе стільки сюпризів. Мій сюрприз у порівнянні з пригодами цього вечора спрді дрібничка. Ірина мовчала. Вон просто не знала, що гворити і чи треба щось говорити. — Коли я сказав тобі про знайдений скарб, я не жартував. Я справді знайшов скарб, Ірино. Я знайшов мільйон. Нижня щелепа Іри Бойко попри її волі повільно опустилася. Простягнувши руку. Максим легенько закрив ї рота. — Тільки відразу прошу тебе про дві речі, кицю. В світлі останніх подій. Про які я навіть згадувати не хочу… Будь розумна, добре? Ірина, не знаючи, що відповісти, просто кивнул, погоджуючись: дурними тепер точно бути не треба. — По-перше, кицю, не розпитуй мене, де я знайшов скарб і за яких обставин. Головне — він є, такими речами не жартують, і я тобі обов'язково цей мільйон покажу. Хай пройде якійсь час. Друге і головне, — Максим глибоко вдихнув і видихнув разом із повітрям: — Нікому. Нічого. Не кажи. Постарайся, Іро. Хоч деякий час. Зможеш? Ірина Бойко змогла тримати язика за зубами. Більше того — вона буквально виконала чоловікове прохання: нікому нічого не казала деякий час. Бо дві години — дійсно «деякий час». За ці дві години вона встигла прийти до тями, знайти в холодильнику пляшку шампанського, випити з чоловіком по келиху, ще раз зробити секс, а потім Максим повернувся на бік і заснув. Ще якійсь час після того, як він рівно засопів, Ірина лежала на спині, дивлячись у стелю. Та після всього, що сталося сьогодні, починаючи від величезного чорного джипу і закінчуючи приголомшливою новиною про скарб, жінку буквально розпирало. Спати вона не могла. Підхопилася. Накинула легенький халатик, перейшла в іншу кімнату «люксу», підхопила зі столу недопиту пляшку шампанського, ковтнула просто з горлечка. А тоді знайшла в сумочці свій мобільний і набрала перший номер. — Ало, Ксюх? Ти не спиш? Жива там? Так зараз помреш: я тепер мільйонерка! Натуральна! Тільки постарайся поки що нікому нічого, бо сама розумієш… Про зустріч із Комаровським, а тим більше — з самою Аллою Пугачовою. Ірина поки що вирішила дійсно промовчати. Тим більше, що навіть ці події згасали в порівнянні з диким Максимовим везінням, яке буває лише раз у житті і з її, Ірини, принципово новим соціальним статусом. Закінчивши звітувати подрузі Ксенії, Іра Бойко випила ще шампанського, взяла цукерки з коробки— в хвилини радісного збудження її знову потягнуло на солодке. Навстіж відчинивши балконні двері, аби пустити запах нічного соснового лісу, вона, як це завжди бувало, не стрималася — набрала номер подруги Каті. А потім — подруги Тані. А далі — подруги Олі. Так вона закінчувала цей шалений, шалений, шалений вечір. Через два дні, вранці, коли Ірина. Цмокнувши чоловіка-мільйонера в щоку, побігла на роботу, а він, поснідавши, пив каву під традиційний ранковий поліцейський серіал, у двері подзвонили. Дзвінок відірвав Максима не від перегляду драматичного епізоду, в якому бандити розшифрували пліцейського, котрий працював під прикриттям, і тепер збираються катувати, а він, у свою чергу, сподівається викрутитися. Долею хороброго «хорошого хлопця» Бойко абсолютно не переймався: такі спритники завжди викручуються. Та ще, якщо пощастить, переведуть стрілки на когось іншого, як правило на свого головного ворога. Ні, Максим думав про те, наскільки він переконав Ірину не тріпти язиком на всі боки. Поки що йому здавался — таки переконав. Бо дружина навіть не насідала, аби показав скарб, як обіцяв. Навпаки, погодлася сумлінно і терпляче чекати свого часу. Натомість дзвінка від Артура Комаровського чекала ой як нетерпляче, і Бойко вже починав побоюватися, як би його активна дружина не почала штурм офісу цього самого «Комара». Ось від чого відволік Максима вранішній дзвінок. Тримаючи чашку з недопитою кавою, він підійшов і відчинив. Чоловіка, який постав у дверях, Бойко раніше ніколи не бачив. З першого погляду гість здався йому дуже схожим на орангутанга в людському одязі. Гість крім того був нижчим за Бойка на голову, тому глядів на нього з-під низького покатного лоба. — Здрастуйте, — спокійно, навіть приязно, наскільки можуть бути приязними орангутанги, притався незнайомець. — Ви — Максим Бойко? Я вгадав? — Вгадали, — кивнув той. — Є такий. Я тут живу. — Я взагалі люблю вгадувати, — промовив гість. — Удома ще хтось є? Крім вас ще тут хтось живе? — А ви вгадайте, — запропонував Максим. — Хулі гадати, коли я можу глянути. Однією рукою орангутанг вийняв з Максимової руки чайку. Іншою сильно штовхнув у груди. Бойко не встиг ані злякатися, ані здивуватися: незномець уже зайшов усередину, а за ним — де не взялися ще четверо людиноподібних приматів такої самої похмурої зовнішності. Статура кожного з них яскраво свідчила про відсутність інтелекту, наявність величезної фізичної сили і бажання швиденько її застосувати до першого-ліпшого нещасливця. Людина-орангутанг, очевидно, старший в цій зграї, різким рухом вихлюпнув залишки кави в обличчя полоненому. Хтось із його підлеглих зачинив двері. — Мене називають Муса, — преставилася людина-орангутанг. У кухні з телевізора хтось закричав. — Ви робите велику помилку, джентльмени!

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка