Андрій Кокотюха язиката хвеська



Сторінка11/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.42 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

0


Майор міліції Петро Швидкий, якого навіть через сто років кримінальні злочинці планети Земля будуть згадувати як Шаленого Майора, подивився спочатку на опера Немировича, тоді — на Данченка, його незмінного напарника. Вірніше, його погляд блукав не стільки по операх, скільки стрибав із кулака на кулак. Доповідаючи останні новини з переднього краю боротьби із банкіром Семеном Котовським, організатором кримінальних схем для успішного відмивання мільйонів, отриманих від незаконного обігу наркотиків, обидва оперативники стиснули правиці в кулаки. Цей жест красномовно показував, де саме в оперів відтепер знаходиться і Котовський, і вся його шайка-лійка. Надиханий прикладом та ентузіазмом підлеглих, Шалений Майор і собі мимоволі стиснув руки в кулаки. Спочатку — праву, ввігнавши нігті в долоні, потім — ліву. — Значить, кажете, отут він у нас? — Швидкий підніс кулаки на рівень грудей. — Так точно! — Немирович і Данченко не стрималися — стукнули один одного кулаком об кулак, наче підлітки, мавпуючи негрів-реперів. — Повторимо ще раз, — Шалига розтиснув лівий кулак, хлопнув правим кулаком у розчепірену долоню, тоді, видно, зачудувавшись звуком, повторив так іще кілька разів. — Те, до чого ми вже давно готуємося, відбудеться завтра вдень. — Не просто вдень — серед білого дня, рівно о дванадцятій нуль-нуль, — уточнив Немирович. — Це в них фішка така: серед білого дня мільйонами ворочати, — пояснив Данченко. — Принаймні, я так собі зрозумів. — Знущаються, падлюки, — додав Немирович. — Зовсім уже страх загубили. — Отже, завтра рівно о дванадцятій нул-нуль спеціальний кур'єр, якого ми не знаємо, передасть іншому спеціальному кур'єру, якого ми теж не знаємо, крупну суму готівкою, — підсумував Швидкий. — Очевидно, це буде мільйон доларів США. Далі цей лимон легалізують, розкидавши по різним рахункам у певні відділення банку, який належить Котовському. Ще раз, мужики — інформація перевірена? — Сто пудів, — кивнув Немирович. — Коля, особистий водій Котовського, маякнув. Як домовлялися, він же наш штірліц у ворожому тилу. На сороковому кілометрі Житомирської траси кемпінг є. Ресторан, сауна, окремі номери… — Бордельєро, коротше, — вставив Данченко. — Ми заклад пробили через колег по області. Ще той гадючник. Контролює його такий собі Муса. Його персону теж встановили. У дев'яностих роках трошки постріляв, потім, коли прийшла пора брати за зябра, дуже вчасно кудись зник на кілька років. Повернувся, коли всіх основних бандитів або посадили, або постріляли. Тепер у Муси охоронна фірма, надає послуги тільки дуже важливим персонам. Словом, повне досьє на нього вже готове… — Чув я про Мусу! — відмахнувся Шалений Майор. — Це ви, молодь, про нього лише в архівних папірцях читали. У Муси, аби ви знали, особлива прикмета є. — Там не написано, — зауважив Данченко. — Ясно, що не написано! — реготнув Швидкий. — Це ж вам не половина вуха підстрелена чи там шрам на щоці… Той, кого називають Мусою — паталогічно жорстока особа. Натуральний садист, отримує задоволення, катуючи людей. Особливо не пощастить жінкам, які потраплять в коло його професійних інтересів. Ох! — майор азартно потер руки. — Заловити б мені його на гарячому! Знаєте, по скількох нерозкритих справах проходить цей Муса? — Швидкий замовк, щось складаючи в голові. — Сам точно буде? — Коля каже — ніби так. — Хоче, значить, процес проконтролювати… До речі, відомості про Мусу — точні? Нічого не плутаєте? — Це ім'я називав Котовський, — пояснив Немирович. — Коля почув… — Переплутати нічого не міг? Чи недочути? — Мене там не було, — знизав плечима Немирович. — Тільки ж Коля наш такий переляканий — навряд чи збреше. Швидкий знову потер руки. — Ну, все складається так, як у народних казках із хорошим кінцем! В одному місці Котовський, Муса, до якого купа питань, і два кур'єри з купою грошей явно кримінального походження. Значить, впізнати ми їх не зможемо все ж таки? Оперативники перезирнулися і розвели руками. — Вибачте, товаришу майор. Цього наш агент не знає. — Не горе, — заспокоюючи швидше сам себе, ніж підлеглих, промовив Швидкий. — О дванадцятій нуль дна по моїй команді беремо всіх, хто буде в тому кемпінгу. Оточимо територію — комар не пролетить. І там уже розберемося. Шалений Майор був готовий до вирішального бою. Лишалося дочекатися завтрашнього дня. Банкір Семен Котовський теж був готовий до бою. Правда, завтрішня операція була для нього не вирішальною, а лише початковим етапом. Тенета він розставив акуратно, і був задоволений сам собою: так тонко злив своєму водієві, ментівському стукачеві Миколі, потрібну йому інформацію, що той у якійсь момент навіть не міг приховати радощів. Хоча і старався з усієї сили вдавати, ніби йому не цікаво, про що шеф говорить по телефону. Треба віддати Миколі належне: якби Котовський не мав достатньо доказів, що його особистий водій насправді — засланий міліцейський козачок, він навіть не відзначив би особливої зацікавленості з його боку. Микола хоч і не професіонал, але все одно діяв досить акуратно як на дилетанта. Постукавши, до кабінету зазирнула секретарка. Цього разу вона скористалася новими парфумами, які він презентував їй, повернувшись кілька днів тому з Італії. Вирішив, що секретарці пора поміняти запах, і тепер знову переконався — не помилився з вибором. — Ну? — традиційно по-діловому запитав він. — Вибачте, але тут кур'єр доставив терміновий пакунок. — Поклади. Каблучки секретарки процокали через весь кабінет до столу. Поклавши пакунок, дівчина посміхнулася шефові і процокала до виходу. У пакунку банкір традиційно знайшов дешевий мобільник, ввімкнувши телефон і, оперуючи стрілочками, зайшовши в меню, вибрав розділ «Контакти». Як завжди, там значився один-єдиний телефонний номер. Натиснув кнопку. Пішов виклик. Почувся знайомий голос. — Ну, як наші справи? — Менти клюнули. Все в порядку. Думаю, завтра на них чекатиме чи не найбільше розчарування в поточному році. — Ти впевнений, що вони дійсно клюнули? — Микола, сучий син, уже доповів усе, що треба, тому, кому треба. Люди Муси. Які зайнялися цією справою, очей із скотини не спускали. — Після цього куди його подінеш? — Миколу? А нехай поки попрацює, — настрій у Котовського був на диво хороший. — Як водієм я ним задоволений. Розумієш, прибрати його відразу після провалу ментів означає відкрити карти. Так вони зрозуміють — я їх розкрив і просто граюся. Значить, вирішать поміняти тактику. І хер його знає, що вони там ще надумають. Так же можуть подумати, що я в останній момент із якихось причин поміняв плани. До речі, згодую їхньому штірліцу цю інформацію. Так можна ще трошки погратися. Годиться? — Згоден, — трошки подумавши, відповів співбесідник. — Варить у тебе голова, Сьома. Тепер про місце справжньої зустрічі. Там же, тоді ж? — Змінити не можна! — відповів банкір. — Як я собі й планував: рівно у той самий час, але — просто в них під носом! У самому центрі Києва! Поки Швидкий з компанією ловитиме комарів на сороковому кілометрі Житомирської траси, ми все проведемо чотко! При цих словах банкір не стримався — реготнув.

1


А ось Максимові Бойку було зовсім не до сміху. Після тієї нічної пригоди, яка закінчилася грандіозною сваркою, його особисте життя стрімко котилося під укіс. Зупинити процес Максим не міг — сам котився слідом, так само стрімко, і не було на ані ради, ані розради. Подружжя не розмовляло вже третій день. Спали Максим з Іриною в різних кімнатах. Причому, повертаючись щовечора з роботи, дружина демонстративно зачинялася в спальні і вичікувала, поки чоловік засне. А точніше — відключиться: всі ці дні Максим не заливався коньяком, благо зароблених неправедним шляхом грошей ні його, ні його приятелів провінційний бандит Рикалов не позбавив. З чого б це йому забирати в них гроші, які йому, Рикалову, погоди не зроблять і навіть не потягнуть в якості компенсацію за нібито завдані моральні збитки… Ну а підприємець Боженко, який ці гроші заплатив, загалом лишився у виграші. Ось тільки не радували вже Максима ці гроші. Спроба помиритися з Іркою вже наступного ранку нічого не дала. Тоді він зірвався: кінець кінцем, він їй нічого поганого не зробив. Навпаки, крутиться, як може. Своїми талантами гроші заробляє. Навіть зібрався за кордон її везти, ось уже путівки оформляються… А вона чим віддячує? Мете своїм язиком, мов помелом, по всьому Києву. Ще й так мете, що далеко за місто луна відбивається. Один раз через дурний бабський язик його ледь тутешні менти не скалічили, не минуло й тижня — через той же язичок його взагалі викрали, ще трошки — на шматки б прорізали. І це тільки свіжі спогади. А як покопатися — скільки ще таких випадків згадати можна, на які він навіть уваги не звертав… Просто хоч не кажи їй нічого! Та спроба згадати Ірчиному язикові всі його гріхи виявилися марними. Спочатку вона нагадала — це вона, саме вона протягом останнього часу врятувала його, буквально за шкірку з неприємностей витягла. Потім точно вказала те місце, куди він, Максим, може заснути оті легендарні путівки. Бо нікуди вона з ним їхати не збирається, тому що він — падлюка, скотина, потвора, мудак, козел, баран, свиня, дебіл, мавпа, гнида, ще раз козел, ще раз мудак, муфлон, ще раз падло і взагалі… Що взагалі — не сказала, жбурнула чашку з залишками кави об стіну, а Максим, коли вона пішла, хряснувши дверима, лишився збирати скалки. Адже він, на відміну від дружини, тимчасово не працює. І хто знає — раптом його взагалі звільнять. Чорна смуга, яка почалася в його житті, мусить бути повноцінною. Чорною аж до густоти. Хоча почалася ця смуга все ж таки через дурний бабський язик! І вона ще щось із себе корчить… Гроші в нього були, на роботу поспішати не треба. Максим Бойко сходив по коньяк і спілкування з пляшкою тривало вже третій день. Прокинувшись черговий раз уранці в лункій порожній квартирі, він, стогнучи від похмілля, перевірив жінчині речі. Поки що всі на місці. Та краєм вуха він почув крізь туман, як Ірка з кимось із подруг по телефону обговорювала варіант переїзду. Поки, звісно, тимчасово, але далі видно буде… Вона ще й робить його винним! Спересердя плюнувши собі під босі ноги, Бойко поплентався до дзеркала, глянув на себе і побачене йому не сподобалося. Все, мужчина, треба брати себе в руки. Тільки взяти можна, а ось утримати — хріна з два: руки дрібно трусилися. Цього дня на видалася на диво хороша погода. Спека кудись відійшла, втомлене сонцем місто розраджував легенький свіжий вітерець. Погода кликала до себе, і Бойко зрозумів — сидіти в чотирьох стінах і жлуктити коньяк, старанно пропиваючи весь зароблений гонорар, йому вже не хочеться. Треба пройтися. Прогулятися хоча б до центру. Подумати про свої скорботні справи. З рештою, знайти якісь вихід: йому справді не хотілося втрачати Ірину, нехай навіть у неї шаленство язику. Кінець кінцем, хочеться трошки вийти в люди, посміхнутися їх, отримати посмішку у відповідь. Та й коньяку з кавою, до речі, випити в пристойному закладі. Не все ж наливатися на власній кухні під супровід «Радіо Шансон». — Вибачте, а можете ввімкнути «Радіо Шансон»? Бармен подивися на Бойка поглядом людини, яка щонайменше десять останніх років не спілкувалася ні з ким, окрім п'яних придурків. Хоча аж таким п'яним о цій порі дня Максим себе ще не вважав. Але той факт, що він заговорив до бармена і почав чогось від нього вимагати, іншими словами — почав доколупуватися до сторонньої людини, красномовно говорив сам за себе: Бойко вже захопився алкоголем, і в цьому стані здебільшого ставав підкреслено ввічливим занудою. Якби Максима запитали, чому він зайшов саме сюди, в цей бар, він не зміг би відповісти толком. Швидше за все, він просто вирішив погуляти містом і подумати про різні скорботні речі. Думки працювали лише в одному напрямку, і в цих думках фігурував майор Павло Шалига, чи то злий його геній, чи навпаки — добрий. Адже спочатку хотів розтерти журналіста об лінолеум, а потім висмикнув із полону, хоча міг би допомогти колегам із Полтавщини. Працював Шалига, як знав Максим, у Головному управлінні внутрішніх справ міста Києва. Ось чому ноги мимоволі понесли його туди. Принаймні, так пояснив Бойко свою появу в околицях резиденції Шалиги. На ходу він уже встиг випити дві пляшки пива, і коли побачив, куди загуляв, здивувався сам із себе. Викинув спорожнену пляшку в смітник і погодився — пивом душу не обдуриш. Пішовши геть від похмурої, як йому тепер здавалося, будівлі, Бойко за кілька кварталів знайшов ось цей бар і, не довго думаючи, зайшов. Тут було прохолодно, тихо, грала музика, здається навіть він упізнав характерну хрипкуватість Джо Кокера, і головне — в усьому барі нікого, крім бармена за стійкою, не було. Замовивши коньяк з кавою і зручно вмостившись за барною стійкою, Максим знечів'я почав роздивлятися бармена. І зловив себе на думці: зараз він намагається вгадати, скільки з цьому гладенько поголеному, випрасуваному і акуратно підстриженому бармену років. Не менше двадцяти п'яти, це сто пудів. Та навряд чи більше сорока. — «Шансон» тут не слухають, — нарешті відповів бармен. Після чого Бойко вирішив називати його про себе не інакше, як Джо Кокер, навіть не здогадуючись, як точно він угадав тутешнє барменові прізвисько. — Та тут же нікого зараз нема, — вперся Максим. — Нікому не заважатиме. — Мені заважатиме, — коротко відповів Джо Кокер. — А ви знаєте, що клієнт завжди правий? — поцікавився Бойко. — А ви знаєте, що тут не дискотека? І нема музичного автомату, аби виконувати музичні замовлення клієнтів. — Тоді ще сто грамів коньяку, — миролюбно промовив Максим і підсунув до нього пузатий бокальчик. Джо Кокер зміряв його уважним поглядом. — Це, звичайно, не моя справа, — сказав нарешті він. — Що — «це»? — не зрозумів Максим. — Ваші проблеми. Чомусь у першій половині дня люди останнім часом почали заходити до барів із поганим настроєм, а вечорами настрій не стає кращим. — Ви філософ? — вирвалося в Бойка. — Я — бармен, — пояснив той. — А ви клієнт, ви платите. Нема проблем, я наллю вам сто грамів коньяку, — він трошки помовчав, а тоді додав: — Тільки, по-моєму, вам уже досить. — Вам шкода? — Мені нічого не шкода. Просто такий момент, — Джо Кокер змовницьки нахилився до Бойка. — Тут ментовка зовсім поруч. Тому довкола від них чорно. Дуже люблять п'яних забирати, а вам воно треба? Після такого попередження Максим проникся до цього бармена несподіваною симпатією. — Мені треба ще сто грамів коньяку, — вперся він. — І послухати «Владимирский централ». — Мені правда легше налити, — визнав Джо Кокер і за мить Максим отримав свій коньяк. — Собі теж налийте, — сказав Бойко. — Я тут через те, що не хочу пити вдома і не хочу пити сам. Лікарі називають це алкоголізмом. Я правильно сказав? — Ви правильно сказали, — кивнув бармен. — Але, на жаль, я не п'ю на роботі. Хоча в кінці робочого дня я міг би зробити виняток і дозволити собі якусь чарку-другу. Зараз же нема навіть полудня. Справді — годинник показував одинадцяту п'ятдесят. — Одинадцята п'ятдесят. Як там? — запитав у рації майор Петро Швидкий. — Поки що все в порядку, — про шурхотіла рація у відповідь, і якби Шалений Майор не знав, що з ним на зв'язку Немирович, ніколи б не розпізнав спотвореного радіохвилями голосу. — Об'єкти є на місці? — Нема. Ані Банкіра, ані Космонавта. Банкіром, ясна річ, оперативники зашифрували Семена Котовського. Яке кодове ім'я дати його спільнику на прізвисько Муса, вони не знали. Довго ламали голови, і тут Данченко запропонував наректи його Космонавтом. Коли Швидкий здивовано запитав, чому саме космонавтом, а н, наприклад, марсіанином, отримав ще біль несподіване пояснення: виявляється, Данченко ще пам'ятав такого радянського космонавта — Мусу Манарова. Не маючи, чим крити, Швидкий пристав на подібний аргумент. Так Муса, сам того не знаючи, став Космонавтом. І якби він, цей самий Муса, якимось чином дізнався, що сищики нарекли його саме так, то повірив би в існування телепатії. Адже чоловік на прізвисько Муса в дитинстві мав нездійснену мрію — стати космонавтом і полетіти в космос, як Юрій Гагарін або індус Ракіш Шарма. Був колись і такий підкорювач космічних просторів. Та не склалося… — Може, кур'єри вже там, просто ми їх не знаємо, — припустив Шалений Майор. — Може й так, — погодилася рація. — А наша солодка парочка з'явиться рівно о дванадцятій. З боєм годинника, так би мовити. Швидкому дуже хотілося в це вірити. Бо коли за десять хвилин до призначеного початку операції основні фігуранти не виринали на обрії, це могло означати початок збоїв у старанно складеній програмі. Скреготнувши зубами від напруження, майор глянув на годинник. Одинадцята п'ятдесят п'ять. Об одинадцятій п'ятдесят, практично під акомпанемент фрази бармена, до прохолодного приміщення бару зайшов ще один відвідувач. Це був молодий хлопець, котрий старанно поголив свій череп. Або таким чином боровся зі спекою, або просто вважав лисий череп частиною свого іміджу. Так само, як зелені армійські штани з безліччю кишень та блискавок, відкриті сандалети, камуфляжну футболку навипуск і темні окуляри. Окуляри він зняв лівою рукою, бо права стискала прямокутну і досить об'ємну спортивну сумку. Швидко оглянувши приміщення і переконавшись, що крім бармена і явно підпилого клієнта тут більше нікого нема, лисий пройшов до одного з центральних столиків, запхав сумку носаком під стіл і примостився на стільці. — Можна одну еспресо? — голосно попросив він. — Так, звичайно, — відповів Джо Кокер. — А мені ще коньяку, — промовив Максим. — Почекайте, — терпляче відповів бармен. — Бачте, у мене клієнт. — А я хто? — трошки образився Бойко. — Ми з вами вже познайомились, — бармен говорив до нього, наче до малої дитини. — Тепер я хочу приділити увагу новому клієнту. — А мені? Поки вони гарикалися, час невпинно рухався, спливло ще п'ять хвилин, і об одинадцятій п'ятдесят п'ять до бару зайшов ще один відвідувач. Зовнішність у нього не була такою яскравою і прикметною, як у того лисого камуфляжника. Правда, кидалася в очі нехай легенька, та все ж таки — куртка, яку хлопець, трошки старший за голомозого, накинув поверх білої футболки, не зважаючи на спекотну липневу погоду. Бармен, байдуже зиркнувши на нового відвідувача, повернувся спиною до залу, заходився чаклувати біля кавового автомату. Випитий десять хвилин тому коньяк додався до випитих раніше порцій, змішався з ранковим пивом, це все спонукало старі дріжджі Максимового організму грати і бродити. Настрій не поліпшився, хоча легше йому таки стало. І бар, і бармен, і відвідувачі почали набувати трошки розпливчастих контурів, а самого Бойка легенький шторм почав погойдувати на круглому стільчику біля стійки. Хлопець у куртці присів за столик, який стояв навпроти столика, окупованого лисим. Вони зміряли один одного настороженими поглядами. Годинник показував рівно дванадцяту. — Дванадцята, — коротко сказав Швидкий рації. — Що там? — Нічого, — про шурхотіло у відповідь. — Банкір і Космонавт так і не намалювалися. — Хрін з ними. Що всередині? — Людей небагато. Поки тихо, підозрілих контактів не помічено. — Які, твою мать, підозрілі контакти? Що кур'єри повинні — паролями там обмінюватися чи в сортирі ховатися? Швидкий і сам розумів — відбувається щось не те. Вірніше, не відбувається зовсім нічого, і це майора тільки напружувало. Але давати відбій бійцям спец підрозділу, які вже на низькому старті і чекають сигналу, він не хотів та й, за великим рахунком, не мав морального права. З рештою, подумав він, не так важливо, що Котовський і Муса з якихось причин вирішили поміняти свої плани і не приїхати сюди, до місця зустрічі, особисто. Все одно відмінити свою операцію вони не могли так само, як і він — свою. Брати всіх, хто в кемпінгу. Перевірити документи, обшукати, ордером запаслися заздалегідь. Швидкість і натиск, ніхто нічого не зрозуміє, миттєво вирахують кур'єрів, візьмуть їх за хобот, як сказав би друг Швидкого, майор Шалига, трусонуть, як слід… Нікуди ви, пане Котовський, від нас уже не дінетеся. — Готовність — шістдесят секунд, — скомандував Шалений Майор, витягнув пістолет, зняв його з запобіжника. «Ну, з Богом», — промовив він сам до себе подумки. Зараз почнеться. У те, що почалося буквально за якусь хвилину, Максим Бойко не зміг і не захотів вірити. Йому і в голову не могло прийти, що ось такі речі, сотні разів бачені в кіно, здатні відбуватися серед білого дня в центрі Києва просто в нього на очах. Причому він так і не зрозумів, з якого це дива лисий, котрий весь час після появи хлопця в куртці, свердлив його очима. А тоді раптом сіпнув руку за спину, задер камуфляжну футболку і висмикнув з-за паска зелених армійських штанів пістолет. Максимові з нетверезих очей навіть здалося, що він так грається. Та коли одночасно хлопець у куртці так само сягнув рукою за спину, рвучко задер куртку і так само витяг з-за спини пістолет, Бойкові стало не до жартів. Не можуть двоє дорослих людей ось так гратися іграшками. Бармен все ще стояв до них спиною — автомат саме завершував процес готування кави. Все відбувалося так швидко, що Джо Кокер навіть не встиг обернутися. Відвідувачі завмерли, націливши один на одного стволи своїх пістолетів. Здається. Вони не звертали увагу на присутніх і не збиралися зважати на них. Далі той, що в куртці, виплюнув коротке: — Давай! Повільно! — Спокійно! — так само відповів йому лисий. — Нормально все! Тепер уже бармен почув їх і повернувся. Зреагував миттєво — щучкою пірнув під прикриття стійки. Озброєні відвідувачі не звернули на його порятунок жодної уваги. Їх цікавили лише власні, не зрозумілі стороннім справи та страхи. Лисий, не опускаючи зброї та не зводячи очей з хлопця в куртці, повільно потягнувся розчепіреною рукою до своєї спортивної сумки, підняв її, поставив на стілець порч із собою. Приклад бармена надихнув і Максима. Нехай з запізненням на кілька секунд, але він теж вирішив поділі від гріха лягти на підлогу. Бойко ковзнув зі стільця. Стан середнього алкогольного сп'яніння не додав йому зграбності. Замість того, аби повільно опуститися на підлогу, він, забравши руки зі стійки, за яку, власне, і тримався увесь цей час, на мить втратив рівновагу. Тому замість сповзти неакуратно, мов набитий різним шматтям мішок, упав, зваливши заодно і круглий стілець, який виявився не пригвинченим до підлоги. Різкий звук від падіння чогось важкого змусив і без того напружених супротивників здригнутися і повернути голови в бік, звідки, як їм здалося, могла йти загроза. Але одночасно спрацювали інстинкти: вказівні пальці обох синхронно натиснули на спускові гачки. Зброю один від одного противники не відвели. Два постріли злилися в один. Кулі звалили зі стільців на підлогу обох клієнтів. Падаючи, голомозий зачепив стілець, на якому стояла спортивна сумка. Вона з'їхала на підлогу, навіть трошки ковзнула вперед по гладенькій поверхні викладеної кахляною плиткою підлоги. Все відбулося за якихось тридцять секунд, не довше. Запанувала тиша. В тиші надривався хрипуватим голосом Джо Кокер. А палкий шанувальник цього співака лежав нерухомо під стійкою, боячись висунутися. У нього в барі ніхто ніколи не стріляв. Максим теж лежав на підлозі обличчям донизу. У такому самому положенні лежали на підлозі ресторану в заміському кемпінгу всі відвідувачі, а також менеджер, офіціанти, навіть кухарі. Між ними ходили, хижо водячи стволами автоматів, спецназівці з чорними масками на обличчях. По залу, службових приміщеннях, готельних номерах і навіть по сауні бродили сищики в цивільному. Майор Петро Швидкий, який командував усією операцією, готовий був визнати: він привів людей туди, не знати куди, і тепер вони шукають те, не знати що. Затримані дві проститутки і їхні клієнти, котрі чомусь захотіли відпочити в сауні з дівчатками саме серед білого дня. Причому жоден із затриманих чоловіків не просив відпустити їх чи хоча б тримати все це в таємниці: один розлучений, другий — взагалі не жонатий, один — київський бізнесмен, другий — його друг із Донецька. Ще затриманий відомий політик, який проводив тут дозвілля з коханкою, відправивши законну дружину за кордон. Але цей теж не піддався паніці, просто поцікавився, хто командує всім цим бардаком, а потім спокійно сказав Швидкому: «Ви ж сюди маски-шоу загнали не для того, щоб мене шукати. Значить, я можу не хвилюватися і не хвилювати ваше керівництво, правда?» Правда, погодився Швидкий. І слова депутата — правда, і про бардак — теж правда. Бо ні в кого з затриманих не було при собі навіть тисячі доларів чи євро, хіба пару тисяч гривень знайшли в депутата і по три тисячі — в бізнесменів, любителів солоденьких дівчаток. Якби кур'єри справді були тут, у кемпінгу, і якби дійсно збиралися передати один одному велику суму грошей, вони б не встигли так швидко позбутися їх чи хоча б заховати. Значить, десь помилка. Якщо не гірше. У цей самий час Максим теж боявся, аби не сталося нічого гіршого за те, що вже сталося. Він обережно підняв голову. Над головою щось заворушилося. Глянувши туди, Бойко побачив, як бармен, виткнувшись з-за стійки, гарячково шукає телефон. Трубку радіотелефону Максим помітив на лівому краю стійки, вона лежала окремо від бази, бо бармен саме з кимось розмовляв, коли він зайшов у цей, грім його побий, тихий бар. Рука Джо Кокера ковзала по поверхні стійки. Наткнулася на трубку і за інерцією скинула її на підлогу. Стукнувшись об твердий кахель, трубка потрощилася. Принаймні, відскочила якась кришка, випав прямокутний акумулятор на коротких дротиках. Бармен зпересердя вилаявся і поліз у кишеню по мобільник. Треба терміново викликати міліцію. Тим часом Максим, керований одночасно невідомою силою, людською цікавістю і професійним журналістським інтересом, підповз на кілька метрів уперед, до спортивної сумки. Глянув на противників — не ворушаться, стікають кров'ю. Від вигляду крові Бойка пересмикнула, та нетверезий стан все ж таки пом'якшив гостроту сприйняття і додав куражу. Джо Кокер, в свою чергу, не міг рівно стояти на ногах. Вони зрадницьки тремтіли, він присів на підлогу з того боку стійки і через те не бачив маніпуляцій Максима. А той смикнув блискавку, розстібаючи сумку. На нього глянуло намальоване на прямокутному зеленому папірці обличчя американського президента Бенджаміна Франкліна. Таких «бенджамінів» виявилася повна сумка, перетягнуті гумкою пачки «президентів» наповнювали її нутрощі, причому той, хто пакував, не відзначався акуратністю і бодай шанобливим ставленням до американської національної валюти — покидав у сумку ці пачки абияк. Бармен з того боку стійки нарешті набрав потрібний номер, викрикнув у трубку: — Міліція! Ало, міліція! Саме цей заклик і вивів Максима зі ступору остаточно. Далі він діяв блискавично: рвучко застебнув блискавку, скочив на ноги, підхопив сумку і прожогом вилетів з бару. Якби він ще був не таким п'яним і, головне, якби знаходився тут свій робочий час, діяв би напевне інакше: дав знати в редакцію, що став свідком такої пригоди, викликав би сюди фотографа, дочекався міліцію, охоче дав свідчення, а вже наступного дня газета «Фокус плюс» на першій сторінці друкувала б сенсаційний матеріал свого, поза сумнівом, кращого кореспондента. Який примудрився опинитися в потрібний час у потрібному місці. А не навпаки, не там і не тоді, коли треба, як оце зараз. На вулиці Максим зупинив перше-ліпше таксі, мало не кинувшись під колеса. Не торгуючись, назвав адресу, вчасно зупинившись і не сказавши свою, а вказавши номер будинку на паралельній вулиці. І з полегшенням видихнув лише тоді, коли машина вивезла його звідси. Вже за сорок хвилин він, для чогось щільно засмикнувши завіси на вікнах великої кімнати, вивернув вміст спортивної сумки просто на підлогу. Не повірив своїм очам. Навіть узяв один брикетик доларів, понюхав і для чогось полизькав кінчиком язика. Тоді почав рахувати так нагло впалий на голову скарб.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка