Андрій Кокотюха червоний



Сторінка5/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

9
Захоплений цими планами, я ділився ними з учителькою-москвичкою, поки проводжав її того темного вечора до хати Ставнюків, куди Лізу Воронову поставили квартирувати.

Звісно, свою першу велику репетицію вона згорнула, пообіцявши наступного разу все довести до кінця. Може, вона хотіла поговорити зі мною про щось інше, але слова всю дорогу лилися з мене без упину, вона слухала, кивала, навіть потакувала, і лише коли дійшли до її оселі, запитала раптом, без жодного стосунку до вже сказаного мною:

— А ви читаєте, Михайле?

— Тобто? — не зрозумів я такого повороту.

— Ну, книги ви читаєте? Книжки? Літературу?

— Російську?

— Хоча б російську... Можна і просто художню, знаєте, белетристику.

Я тоді не знав, що це слово означає, тому вирішив краще промовчати. Мабуть, Ліза сприйняла мою гру в мовчанку по-своєму.

— Нам треба більше говорити, Михайле. Спілкуватися. Ми можемо обговорити якусь книгу, буде тема для спільної цікавої розмови.

— Вибачте, Лізо... Я натяк зрозумів...

— Без жодних натяків, Михайле. — Я не побачив, але відчув, як вона всміхнулася в темряві. — Люди мусять читати, тоді буде менше зла, нетерпимості... Це я знаю, мене тато вчив. Книга — знання, а від знань людина тільки добрішає...

Я зітхнув.

— Не те, щоб особливо... У сенсі, читав... Війна...

— А в школі? — Не дочекавшись цілком очікуваної відповіді, Ліза намацала мою руку в темряві, м’яко стисла її: — Заходьте до мене.

— Тепер? — вирвалося в мене.

— Завтра. У мене є книги, я доберу вам щось. І ми зможемо про це говорити. Повірте, Михайле, про книги набагато цікавіше та приємніше говорити, ніж...

Вона раптом замовкла. Я прекрасно розумів, що Ліза хотіла сказати. А ще розумів: ось так просто ми не можемо сьогодні розійтися. Тому міцно обійняв її за стан, пригорнув до себе. Ліза не пручалася, сама притислася до моїх грудей на якусь коротку, але блаженну мить, не забрала губи, коли я знайшов їх своїми...

Поцілунок вийшов коротким. Учителька відсторонилася так само стрімко, як притислася, скоромовкою проказала: «Завтра, до завтра!» Рипнула хвіртка, і її чоботи застукали по двору. Дочекавшись, поки Лізу впустять до хати і двері за нею зачиняться, я постояв ще трохи, перекурив, збираючи до купи думки й відчуття, а докуривши, втоптав недопалок у землю, розвернувся і пішов до себе. Коли чую щось подібне до фрази «на крилах полетів», то знаю — не перебільшення, таке справді буває.

По дорозі зайшов до Пилипчука. Домовився, щоб він завтра зібрав актив. З ним і повечеряв, і випив. Горілки й самому хотілося, від неї тоді думалося краще. Уже дійшовши-таки до свого тапчана, довгенько не міг вкластися, хоча там особливо й не вмостишся. А коли нарешті заснув — подумав спочатку, що сниться: мені уві сні після фронту часто ввижалися постріли.

Але ні — розплющив очі, рвучко сів, а постріли не припинилися. Десь віддалік бахкали та бахкали — ці звуки ні з чим іншим сплутати я не міг.

Особливо збиратися не треба: спав я здебільшого одягнений, навіть у чоботах, хіба ремені знімав. Пістолет тримав біля руки, а виданий мені автомат ППШ5 — під тапчаном. Я підхопив пістолет однією рукою, автомат — іншою, закинув його на плече, вже дорогою пристебнув кобуру, насунув кашкета. Примостивши ППШ в коляску, осідлав мотоцикл, увімкнув фари, і мій мотоцикл із ревінням помчав через усе село туди, звідки, як мені здалося, чулися постріли. їдучи, зловив себе на думці: а мчуся я туди, звідки прийшов, коли провів учительку...

Недобрі передчуття охопили мене. Стиснув зуби, натиснув на газ, ризикуючи перевернутися в темряві на ґрунтовій сільській дорозі. Перед собою побачив вогняні сполохи і зрозумів — рухаюся в правильному напрямку, та зовсім не зрадів: адже справді горіло щось у дворі Ставнюків. Ревіння мого мотоцикла змішалося з лементом напіводягнених людей, котрі повибігали з довколишніх хат. Від ставнюківського плоту мені навперейми кинулася постать із гвинтівкою напереваги — Ружицький, командир «стрибків». Рухався він так різко, що я мало не збив хлопця, вчасно вивернувши кермо, але протаранив і завалив переднім колесом сусідський дерев’яний паркан. Пістолет я не займав, схопивши автомат, вистрибнув з сідала, відштовхнув «яструбка», котрий намагався щось сказати, підняв дуло вгору, полоснув короткою чергою, відганяючи натовп і торуючи собі в такий спосіб шлях до місця пригоди.

З першого погляду зрозумів, що сталося — принаймні, спочатку думав, що зрозумів. Вогонь охопив не хату, палала копиця сіна, полум’я загрожувало перекинутися на клуню, та господарі, старі Ставнюки, дід у самих кальсонах та баба в білій полотняній сорочці, ніби й не дуже переймалися гасінням пожежі. Стара Ставнючка, як називали її в селі, сиділа на землі, обхопивши руками голову, хиталася з боку в бік та голосно стогнала. Дід Ставнюк, який воював іще в Першу світову та відморозив там пальці на правій нозі, стояв над нею, розгублено дивлячись то на вогонь, то в бік криниці. Там вовтузилися кілька «яструбків», загороджуючи собою щось страшніше за пожежу.

— Назад! Розійтися! — гаркнув я, і хлопці, впізнавши дільничного з голосу, вмить розступилися, залишивши щось біле на краю криничного зрубу.

Знаючи, що можу там побачити, й водночас боячись цього, я опустив автомат дулом донизу. Подолав останні метри, вже не чуючи ані криків, ані стогонів: усі звуки раптом умерли для мене. І коли осяяне вогняними блисками тіло посунулося вниз, на землю, я кинувся підхопити його, щоб не дати впасти.

Так, сидячи на голій землі, я тримав у обіймах мокре тіло Лізи Воронової.



10
«Стрибки» дістали її, поки я їхав. Один обмотався віжками та поліз у криницю. Уже потім, від Калязіна, по телефону, крізь тріск перешкод, я дізнався: від пострілу в живіт вчителька не померла — захлинулася водою, коли її кинули на дно колодязя. Це сказали в районній лікарні, коли зробили розтин. А ще, прокашлявшись, Калязін сказав: якщо мене це цікавить, Ліза Воронова виявилася незайманою. Що ще? Ага, двадцять два роки, за паспортом...

Тільки це було потім, після того, як труп вчительки завантажили в кузов полуторки та повезли в район разом із затриманим мною тієї ночі спільником бандерівців. А тоді я сидів на землі у відблисках заграви, тримаючи худеньке мертве тіло на колінах, і мені хотілося кричати, громити все підряд, стріляти в усе довкола без винятку.

Бо це неправильно, це зовсім неправильно — коли ось так, серед ночі, в мирний час озброєні люди вриваються до хати, витягають звідти молоду дівчину, ще зовсім дівчинку, намотавши на руку її розплетене довге волосся, вбивають, кидають тіло на дно колодязя. І все відбувається не в мертвій пустелі, довкола живуть люди, ніхто з них не вибіг, не втрутився, всі чекали, поки вбивці зроблять свою чорну справу та підуть до лісу, щоб заховатися там знов у свої глибокі нори.

До мене ніхто не ризикував наближатися, і правильно робили — в ту мить я готовий був випустити чергу з ППШ в кожного, хто ступить до мене бодай один крок. Сіно за спиною палахкотіло. Обережно вклавши тіло Лізи на землю, я звівся на рівні ноги, підхопив автомат, виставив дуло перед собою, почув голосний дружний зойк селян, підніс ствол догори і таки не стримався — натиснув на гашетку, випустивши в темне зоряне небо люту коротку чергу. Тоді повернувся, обмацав поглядом стихлий натовп цікавих, рявкнув:

— Чого стоїмо, суки! Вогонь гасіть! Ружицький, твою мать, сюди!

З ночі зараз же вибіг командир «стрибків» і завмер навпроти мене. У мене майнула думка: та він чекає, що я його отут і розстріляю. Скреготнувши зубами, кивнув Ружицькому на тіло:

— Шукайте брезент чи що там, накрийте її! Підводу знайдіть, де хочете! Довезете до контори, тільки обережно, глядіть! Пилипчука буди, хай в район дзвонить, у енкаведе! Виконуй!

Навіть не намагаючись сперечатися, Ружицький поправив гвинтівку на плечі і, тримаючи її за ремінь, щоб не сповзла, погнав передавати мій наказ своїм «стрибкам». Тим часом люди вже сновигали довкола копиці з відрами, гасити довелося ще й клуню, бо вогонь устиг лизнути її крівлю. Та з цим народ упоратися міг. А мені край треба було поговорити зі старими Ставнюками.

Обоє, хоч і були дуже налякані, змогли розказати, що трапилося. Нічого нового я не почув, бо від самого початку підозрював: без Данила Червоного тут не обійшлося. Справді, вночі постукали у вікно, спочатку — тихенько, але майже відразу — сильніше. Вимагали відчинити, бо хату запалять, і Ставнюк підкорився. Нікого з тих, хто вломився до хати, господарі не знали й не бачили раніше. Одного, з вигляду старшого, інші називали «друже Остап». Далі все відбулося стрімко: схопили перелякану «пані професорку», «Остап» коротко запитав: «Це ти, курво москальська, вчиш наших дітей собачої мови? Це ти наказуєш їм вашого Сталіна прославляти? Хто тебе сюди кликав, лярва ти, підстилка сталінська? Ти ще в комсомол наших дітей прийми! Комсомолка?» — і вдарив у лице, не чекаючи відповіді, знав, напевне. — «Свиня ти московська, гнида комсомольська!» — крикнув на Лізу ще хтось із незваних гостей, а потім сам «Остап», обмотавши волосся дівчини довкола п’ясті, поволік її надвір. Інші, погрожуючи Ставнюкам автоматами, змусили їх так само вийти.

Далі просто на їхніх очах той, кого називали Остапом, вистрілив у Лізу з пістолета впритул і пустив тіло на землю. Двоє інших спритно підхопили тіло, перевалили через край колодязного зрубу, інші вже підпалювали скирту. «Будете москалів, комуняк чи жидів пускати до хати — і хату спалимо, — пообіцяв «Остап». — Всім скажіть!» Взявши щось із харчів, вони пішли. Більше в Ямках тієї ночі бандерівців ніхто не бачив. Хоча... навіть якби бачили, навряд чи сказали б, така моя стійка думка.

Але та ніч ще не закінчилася для мене. Примчавши на мотоциклі до селищної ради та переконавшись, що переляканий Пилипчук таки додзвонився до Олики і взвод МГБ уже вирушив, сам, крутнувши ручку на апараті, попросив з’єднати мене з Калязіним, щоб доповісти особисто. Його, виявляється, вже розбудили, та сюди він не збирався — без мене справ по самі вуха, сказав крутитися самому. Кинувши важку ебонітову трубку на важіль, я вигнав із кімнати всіх, включно з селищним головою, зачинив за собою двері. Дуже хотілося напитися, та чудово розумів — треба триматися, бо ситуація напружена до краю. Тому просто сів на свій топчан, кинув автомат під ноги, сперся ліктями об коліна, обхопив голову руками, заплющив очі та завмер.

Скільки так сидів — не пам’ятаю. Про що думав — теж. Та з заціпеніння вивів звук розбитого скла за спиною.

Дзенькіт ще звучав, а я вже падав уперед, на підлогу, хапаючи автомат, перекочуючись на спину та наставляючи його на джерело звуку. Проте нічого не відбулося: розбита шибка зяяла чорною дірою, а на підлозі посеред кімнати лежало щось, зовсім не схоже на гранату чи інший вибуховий пристрій. Скоса зиркаючи на розбиту шибу, я підповз, помацав обережно, відчув, як шелеснуло під пучками пальців: каменюка, загорнута в папір.

Про всяк випадок я відповз до стіни — якщо хтось намірився стріляти у вікно, то краще про всяк випадок вийти з лінії вогню. Та щось підказувало: каменем у шибу на сьогодні справа й обмежиться. Перемістившись у відносно безпечне місце, я сів, спершись спиною об стіну, правою рукою досі притримував автомат, лівою — розгорнув папірець, підніс до очей.

Це був нерівно відірваний шматок сірого обгорткового паперу. Перше, що спало на думку: тут, у селі, в магазині такого нема, я точно знаю — продавчиня, п’ятдесятирічна Галя, замотує товар у шматки газети, та й ту намагається економити, вимагаючи, аби приходили зі своєю, як вона бурчала, «замоткою». «Ай-яй-яй, неакуратно, хлопці... Я ж легко дізнаюся, хто з селян був недавно в райцентрі, бо туди рідко сільські люди за покупками вибираються, а папір не затяганий, свіженький, якщо, звісно, можна так визначити звичайну магазинну обгортку. Добре, це потім, ще буде час.

Коли прочитав написане — відразу забув про бажання гратися в нишпорок-розбійників. Бо ця інформація не мала значення. Дотепер стоять перед очима старанно виведені друковані літери:

В ОНИЩУКІВ КРИЇВКА ПІД БУЛЬБОЮ.

ТАМ ПОРАНЕНИЙ Є.

Зрозуміло: не кожен ось так запросто прийде до дільничного та здасть криївку. Чомусь здалося: якби не трагічні події останніх днів, навряд чи хто навіть у такий спосіб наважився б попередити мене, ворога, про те, що такі собі Онищуки переховують у криївці пораненого бандерівця. Що таке криївка — мене вже просвітили, хоча до цього часу жодної не бачив на власні очі. Ну, а бульба — так тут картоплю називають.

Отже, наспів час побачити, хто й що у них там під картоплею.

А далі два й два самі складалися: менш ніж тиждень тому була стрілянина під Манівцями, з боку бандерівців є поранені, і це, поза всяким сумнівом, група Червоного. Скільки від Манівців до Ямок? Кілометрів сім, не більше, це якщо навпростець, а вони тільки так і ходять. От я і прикинув, цілком реально, що Онищуки переховують у себе пораненого бійця з боївки Остапа — Данила Червоного.

А отже, у мене є шанс особисто взяти його.

Годинник показував початок третьої ночі. Швидко підрахував: взвод МГБ буде тут щонайменше за півгодини. Часу обмаль. А з іншого боку — вагон, це якщо швидко діяти. Тягнути гуму після того, що сталося, я не збирався.

Підхопившись на ноги та взявши автомат, я швидко вийшов у ніч. У дворі сільради товклися троє. Підійшовши ближче, розгледів Ружицького з іще одним «стрибком» — охороняли підводу, на якій лежало накрите брезенгом Лізине тіло, та Пилипчука, цей, схоже, не знав куди себе подіти. Побачивши мене, всі троє виструнчилися, ніби дільничний міліціонер тут був головним начальством. Закинувши автомат на плече, я підійшов до мотоцикла, гукнув:

— Нічого не чули?

— Коли? — щиро озвався селищний голова.

— І нікого не бачили, — його здивування я проігнорував, а сам не питав нічого більше — лише констатував факт: навіть якби вони чули дзенькіт скла та бачили, хто засвітив туди каменем, навряд чи зізналися б мені. — Добре, Ружицький — у люльку, ви, товаришу голова — за мною, на сідало. Ти, — кивнув «яструбкові», — тут залишаєшся, чекаєш підкріплення. Усе зрозумів?

Звісно, ніхто не сперечався. Командир «стрибків» слухняно поліз у мотоциклетну коляску, а Пилипчук боязко примостив свій худий зад за мною, на шкіряному сидінні мотоцикла, навіть обхопив мене за талію руками. Зціпивши зуби, я крутонув ногою педаль, запускаючи мотор, і рвонув уперед, розсікаючи фарами темряву.



11
Поки їхали, нікому нічого не пояснював.

До потрібної хати дісталися менш ніж за десять хвилин, і тут мене теж ніхто ні про що не питав: Пилипчук сам, без особливого запрошення, штовхнув хвіртку, та зупинився, не наважуючись іти далі, бо шалено гавкав хазяйський собака, піднятий ревом мотору. На ґанок уже вийшов, кутаючись у тілогрійку, сам господар — Микола Онищук, місцевий конюх, й озвався голосно:

— Кого чорти принесли?

— А ви всіх так зустрічаєте, громадянине Онищук, чи тільки представників радянської влади? — гаркнув я.

— Забери собаку, Миколо, — голосно промовив Пилипчук.

— Ти, чи що, Юхимовичу? Що таке, чую, гамір по селу...

— Кажеш, тільки чув?

— Чув. Такі часи, товаришу дільничний, спиш сторожко.

— Так. Що ж ти чув, га, Онищук?

— Кажу ж — гамір.

— І нічого більше не знаєш?

— Нічого. Своя сім’я, товаришу дільничний, нічого мені не треба.

— Ага, ось ми прийшли розказати! — я відсторонив Пилипчука, виставив дуло автомата перед собою. — Нумо! Забирай собаку, веди!

— Куди вас маю вести?

— Не ліпи мені тут горбатого, Онищук! Показуй, кого ховаєш! Добровільне видавання тобі зарахується. Інакше або з гостями своїми дорогими поїдеш у район, куди повезуть, або поряд з ними, сука, ляжеш!

Не знаю, що тоді подіяло на господаря: мій крик чи мій автомат, але він, нічого не питаючи більше, спустився з ґанку, як був, босий, відтягнув пса до буди, обмотав мотузок довкола вбитого для пса кілка. Та на собаку не цитьнув, і це мене зайвий раз переконало — не збрехав автор записки, ой, не збрехав. Бандит, якого тут ховають під землею, мусить почути псячі брехи та вибратися через передбачений вихід. Ось коли пошкодував, що не дочекався солдатів: відразу оточили б територію, бо хід викопали навряд чи довгий, далеко не втече.

— Показуй! — я рішуче ступив до Онищука, красномовно наставляючи автомат.

— Не знаю, про що ви говорите, товаришу дільничний, — той говорив до мене, але дивився на Пилипчука. — Нема мені чого показувати. Жінка, дітей двійко, та ви ж бачили, коли по хатах ходили.

— Не задурюй мені голову, падло! І зуби не заговорюй! Якщо потягнеш ще трохи — дочекаєшся солдатів, Онищук, ох дочекаєшся. А як вони шукають... ну, сам знаєш.

— Не знаю, що ви шукаєте. — Господар далі опирався.

Я зціпив зуби. Не озираючись, гукнув:

— Ружицький!

— Слухаю, товаришу лейтенант! — «Стрибок» вмить опинився поруч.

— Бував тут, у цій хаті?

«Стрибок» засопів, переступив з ноги на ногу.

— Відповідай, коли запитують! — знову рявкнув я.

— Це хрещений мій... Бував...

— То, де твій хрещений картоплю тримає, знаєш?

— Онде, в льосі...

— А я тебе, Славку, скурвий ти син, до хреста тримав, — приречено зітхнув Онищук. — Шукайте, що хочете, ваша влада. Я з місця не зійду, отут стану. Захочете стріляти — тут і ляжу, у своєму дворі.

Трикутний, викладений цеглою дашок льоху височів біля хати, за сараєм. Я рішуче попрямував туди. Побачив колодку на дверях і, збивши її трьома ударами приклада, розчахнув міцні дерев’яні двері.

Звідти війнуло сумішшю запахів сирої землі, недавно копаної картоплі та мишачого лайна. Униз вели муровані сходи, сходинок було п’ять — і я опинився біля зваленої між дощок, що відгороджували кут, картоплі. Що ще було в льосі — мене тоді не обходило, не по харчі сюди прийшов. Я нахилився, для чогось помацав картоплини, а тоді, ставши на коліна, загріб їх до себе і вивалив із саморобного ящика.

Видно, я тієї ночі дуже хотів знайти потаємний сховок, бо вдача посміхнулася мені дуже скоро. У купі картоплі рука наштовхнулася на якусь дошку і пальці намацали щось на зразок клямки. За мить я вже розгрібав на дні ящика замаскований картоплею вхід. Дотепер порпався в темряві, але, коли переконався, що пошуки не марні, підвівся з колін, підійшов до крайньої сходинки, крикнув у темряву:

— Ружицький, світла сюди!

«Яструбок» зараз скочив униз, тримаючи напоготові невідомо де роздобутий ліхтарик. Світла той давав небагато, та мені вистачило, аби розворошити картопляну купу, рвонути догори замасковану ляду і побачити темний квадрат ходу, що вів донизу, вглиб криївки.

Чим далі йшло, тим більше я розумів, яка це дурість — припертися сюди самому. Та відступати не хотілося. Наставивши дуло на чорний отвір, набрав у легені чим більше повітря і не крикнув — видихнув у підземелля:

— Увага! Говорить лейтенант міліції Михайло Середа! Двір оточений, опиратися безглуздо! Пропоную здатися! Життя гарантую! Ні — кидаю гранату!

Не було в мене гранати. Але й іншого виходу не було: тепер уже пост тут не виставиш, чекаючи мовчки, поки наспіють чекісти. Кров кипіла, бажання покарати хоч когось за наглу смерть молодої вчительки рвалося назовні. Коли у відповідь нічого не почув, я повторив наказ ще раз, а потім узяв у Ружицького ліхтарик та, не думаючи довго, поставив ноги на верхню щаблину саморобної драбини і стрибнув униз.

Готувався до всього — льох виявився не глибшим за два метри, та не надто просторим, і за інших обставин тут, у закритому просторі, шансів вийти з сутички живим чи бодай неушкодженим зовсім не було. Проте, ледь мої підошви торкнулися дощок підлоги, я кинувся до стіни, хоча поки не зустрів жодного опору. Більше того: тут, у замкненому просторі, здається, не було людей.

Я виставив руку з ліхтариком перед собою і пройшовся променем по стінах, вихопивши з темряви лише порожні двоярусні нари — і все, більше нікого й нічого. Хоча чому: біля нижніх нар щось біліло, я ступив туди, нахилився, лівою рукою, яка стискала ліхтарика, підхопив той предмет. Ага, тут таки хтось був — з вимощеної дошками підлоги я підняв шматок саморобного бинта, вимащеного кров’ю.

Досі не можу пояснити, що саме змусило мене посвітити під ноги, а потім — простукати дошки під ногами. У правому куті підземелля почув під собою порожнечу, став на коліна, але підчепити дошки не було чим. Я скинув кашкета, витер тильним боком лівої руки спітніле чоло, підійшов до ляди і, підвівши голову, крикнув:

— Ружицький! Тягни сюди лопату!

— Яку лопату? — почулося над головою.

— Або не лопату! Залізяку гостру, штик — що хочеш!

Щойно я це сказав, як знизу вдарила довга автоматна черга.

Якби я не відійшов від того місця, що затуляло ще один хід донизу, кулі точно мене б дістали. А так я просто відстрибнув до стіни, стукнувся плечем, присів навпочіпки, жбурнув ліхтар убік та пальнув у відповідь, хоча розумів: у того чи тих, хто засів унизу, позиція, попри всю безнадійність ситуації, поки що виграшна. Але добре хоча б те, що ніхто не втік — отже, іншого виходу з криївки нема.

Потягнулися секунди. У тісному темному підземеллі пахло порохом, землею, потом. Тяжко дихаючи, я чекав, що знизу знову почнуть стріляти. Та нічого не траплялося, і я, знову набравши в легені повітря, повторив наказ:

— Припинити вогонь! Опір марний! Двір оточено, кидайте зброю! Гарантую життя!

У відповідь знову огризнувся автомат.

Цього разу черга була коротшою, і я навіть вирішив не витрачати дурно патрони. Не знаю, чи надовго внизу вистачить боєприпасів, та точно зрозуміло: хоч з-під землі й огризаються, криївка виявилася пасткою. Викурити звідти когось не так уже й складно. Ніби відповідаючи на моє запитання, як діяти далі, над головою почувся голос Ружицького:

— Товаришу лейтенант!

Але відразу його перекрикнув інший:

— Говорить старший лейтенант МГБ Собінов! Що там у тебе, дільничний?

— Поки не знаю! — голосно відповів я, відчувши полегшення: — Але кусаються, тварюки!

— Нічого, це не надовго! Звичне діло!

Щойно Собінов промовив це, як знизу один за одним гримнули три чи чотири — не до підрахунків було, — одиночних, по звуку — револьверних постріли. Не стримавшись, я розрядив у дошки залишки диска. Уже не чекаючи спеціального наказу, вниз до мене спустилися один за одним троє бійців, у темряві я не розрізняв ані лиць, ані позначок на погонах. Лише почув десь поруч наказ Собінова:

— Лізь нагору, Середа! Ти своє діло вже зробив, тепер ми!

Сперечатися розхотілося. Справді, з порожнім диском мені тут робити нема чого. Тому, проштовхнувшись до драбини, вибрався нагору, побачив полуторку біля паркану, солдатів у дворі, вже зв’язаного Онищука на землі, підійшов до свого мотоцикла, обперся на коляску, закурив.

З цього місця й побачив, як енкаведисти витягнули з криївки того, хто там ховався.

Він був один. Поранений. Випустив спочатку весь магазин «шмайсера», потім — розрядив у дошки револьвер.

Останню кулю бандерівець пустив собі в голову.

12
Відчуття перемоги в мене не було. Ні тієї ночі, коли бійці витягнули труп того, кого я вважав бандитом. Ані коли бандерівського посіпаку, закривавленого Миколу Онищука, побитого просто в його дворі, закинули в кузов та повезли в район. Ані пізніше, коли несподівано побачив Данила Червоного і все в моїй голові заплуталося остаточно.

Під ранок тієї довгої ночі ми всі лишилися там, звідки й почали, не наблизившись до Червоного навіть на трошки. Заарештований Онищук уперто мовчав. Насправді він міг собі це дозволити: поки він зустрічав нас серед ночі у дворі, його жінка, швидко зібравши двох дітей, десятирічного хлопчика та восьмирічну дівчинку, втекла через вікно з тильного боку хати, а отже, за свою родину він не боявся.

Напевне, такі дії від самого початку були продуманими, ніхто ні з ким не сперечався, жінка рятувала дітей, попрощавшись із чоловіком, якого — знала напевне — більше не побачить. Перебравши на себе командування, старший лейтенант Собінов звелів вічно переляканому Пилипчукові скласти список ймовірних бандерівських допомагачів. Той обмовився: «Ви як собі хочете, пане-товаришу, тільки тут півсела таких!» На що Собінов категорично відповів: ну, коли так, тоді візьмемо навмання десяток заручників — як не Онищук, то хтось інший розколеться. А ні — то всіх у тюрму, потім — по етапу на Колиму, беремо ще десяток, бажано — жінок з дітьми. Чи жінок, чиї діти лишаться самі: так більше ефекту.

— Інакше, Середа, цю фашистську сволоту не подушити, — пояснив Собінов, коли ми рано снідали, як водиться, в Пилипчуковій хаті. — Усі вони тут вороги, тільки одні по лісах, інші — по своїх хатах сидять. Не хочеш, аби сичали, погано дивилися чи стріляли в спину, — випали довкола себе все й усіх. Мені тутешнього вже — во! — Він тернув себе долонею по горлу.

Я міг би заперечити: мені за той короткий час, що прослужив тут, здавалося навпаки — земля горить у нас під ногами. І легше було вибити німців із Києва, Кенігсберга чи Варшави, аніж бандерівців — із тутешніх лісів. Розумів я й без старшого лейтенанта МГБ Собінова, чому так: місцеве населення поки проти радянської влади, тому й підтримує бандитів. Отже, агітатори працюють погано, і, мабуть, треба посилювати саме таку роботу, а не хапати мирне населення в заручники, особливо жінок та дітей.

Проте тоді Собінову я не заперечував: усі доводи перекреслював витягнутий із криниці труп Лізи Воронової. Вона приїхала сюди вчити дітей, і за це її вбили. Коли так, тоді, можливо, Собінов каже діло. А МГБ в цілому обрав та тримає єдину правильну лінію: кров за кров, смерть за смерть. На жаль, це війна, у якій ми теж мусимо перемогти. Німців у Берліні, в їхньому лігві задавили, невже тут обламаємо зуби...

Але Собінову не вдалося проявити активність цілком. Справді, протягом дня енкаведисти, «стрибки» та я разом із ними перетрусили Ямки, здається, від краю до краю, вздовж і поперек. Результат — виявили в двох хатах порожні криївки, хазяїв заарештували, прихопили ще кількох підозрілих, тут уже «яструбки» постаралися, та й сам селищний голова доклався. Ось тільки саме ці відомості я піддавав сумнівам: Пилипчука в селі не любили, «яструбків» теж не жалували й не надто визнавали за бодай невеличку владу, тож вони могли сповна користатися нагодою і зводити під шумок облави власні рахунки.

Менше з тим, довести справу до кінця Собінову не дали: під вечір надійшло повідомлення — бандерівці відбили заарештованих заручників у Паньках — ще одному з довколишніх сіл. Там також організували облаву, затриманих вантажили в дві машини. Ось на цю саму колону на шляху до райцентру вони й налетіли. Тепер готувалася масштабна облава, бо люди таки масово повтікали, хто куди, а на все це в МГБ не вистачало сил. Тому взвод Собінова терміново зняли з Ямок та перекинули ближче до Паньків.

Я ж отримав наказ забезпечити належну охорону затриманих бандерівських допомагачів, і для цього в мене нікого, крім «стрибків», не було. їх навряд чи можна вважати належною та надійною охороною, проте викручуватися якось треба, тож комсомольців Ружицького в повному складі я кинув на варту. Лише після цього відчув щось схоже на полегшення: нарешті можна хоч трошки відпочити та поновити сили, адже за весь час, відколи виїхав на вбивство вчительки, не присів ані трошки, якщо не вважати короткої перекуски в домі голови. Коли тебе не тримають ноги, ти не боєць, а мені треба триматися та ще тримати ситуацію в кулаці, навіть дуже потрібно. Тому, повернувшись до свого так званого опорного пункту з тапчаном, спочатку присів, тоді — приліг, за звичкою, не роздягаючись, навіть не скидаючи чобіт.

Заснув, здається, ще в русі.

А прокинувся ніби відразу — ось тільки заплющив очі, як тут же розплющив, стривожений стороннім чужим звуком. Стукали у вікно — тобто в шматок фанери, яким затулили дірку в розбитій шибі.

Стукали обережно, але наполегливо, і чомусь саме цей стукіт видався мені навіть безпечнішим за кинуту в вікно гранату. Перша думка — це прийшов тихцем той, хто минулої ночі попередив про криївку, і тепер хоче розкрити себе та дати якусь нову інформацію. Потім сяйнуло: пастка. Я підійду до вікна, і мене розстріляють знадвору. Та відразу ж відкинув цю думку — нікому нічого не заважало кинути мені через вікно гранату, навіть не одну. Ні, що б це не було і хто б це не стукав, навряд чи тепер моє життя під загрозою.

Підвівся, підхопив з підлоги пістолет. Обережно, тримаючись під стіною, наблизився до вікна. Визирнув. Побачив лише темряву — нікого, жодного людського контуру. Припинився і стукіт. Обсмикнувши для чогось формений кітель та поправивши ремінь, я скрадаючись вийшов з будинку і прислухався. Устиг мазнути поглядом по годиннику — початок першої ночі. Отже, мені вдалося міцно проспати понад чотири години. Я відчував себе на диво відпочилим. Прислухавшись, не почув нічого, тому виставив перед собою руку з пістолетом, повільно обійшов будинок, наблизився до потрібного вікна.

Клаптик білого паперу, застромлений в щілину між рамою та фанеркою, побачив відразу. Його і прилаштували з наміром, аби послання кинулося мені в очі. Роззирнувшись, простягнув руку, взяв папірчик. Це був вузенький паперовий прямокутник, складений навпіл упоперек. Розгорнувши, побачив якийсь напис, та прочитати зміг, лише коли повернувся до себе й засвітив гасову лампу.

Там друкованими літерами було написано:

ВИХОДЬ НА РОЗМОВУ. ПРИХОДЬ ЗА ГОДИНУ.

ЧЕКАЙ ЗА ОКОЛИЦЕЮ БІЛЯ ЛІСУ. БУДЬ САМ.

Чесно кажучи, в мене тоді навіть на думці не було взяти когось із собою чи взагалі комусь про цю пригоду розказати. По-перше, в Ямках не було жодної людини, вартої довіри для такої справи, а дзвонити Калязіну, аби порадитись, не вважав за потрібне. Ну ось як це видається з боку: фронтовик, бойовий офіцер, міліцейський оперативник узгоджує свої кроки по телефону з начальством... По-друге, я зважив на прохання прийти самому. Це означало: той, хто кличе на зустріч у такий спосіб, так само нікому не довіряє. Нарешті, нема умови приходити без зброї. Отже, мене ніхто не хоче позбавити якихось переваг.

Зрештою, після всього, що сталося в Ямках цими днями і чому я був свідком, лякатися чи поводити себе, мов боягуз Пилипчук, хотілося менш за все. Тому, вирішивши йти, куди кличуть, обійшов пости, наказав «стрибкам» не спати, тримати вуха сторчака, а тоді, перевіривши зброю, рушив у темряві пішки через усе село.

Проминувши крайню хату з темними, як і скрізь, вікнами, звернув із битого шляху на стежку. За якихось півсотні метрів починався ліс, я примостився під першим ліпшим деревом, закурив, сам дивуючись власному спокою, приготувався чекати.

Вони вийшли з ночі, коли я докурював другу цигарку. Підійшли тихо, з’явилися відразу обабіч. Почув наближення надто пізно, лапнув пістолет. З темряви промовили:

— Не треба, пане офіцер.

Підвівшись, я побачив — мене обступили троє. У темряві не бачив їхніх облич, та відчував: незнайомці насторожені, але не надто вороже налаштовані. Швидше, в голосі того, хто говорив зі мною, лунала якась незрозуміла мені цікавість.

— Хто ви? — я запитав, аби не мовчати, бо прекрасно розумів, із ким маю справу.

Уперше за останній час заговорив не російською, а українською — не такою, як там, на Волині, інакшою, до якої звик тут, у нас. Але чомусь перейшов на неї, хоча навіть до тутешніх селян говорив по-російськи, бо саме так і повинні, на моє переконання, звертатися до людей представники влади.

— То не так важливо, пане офіцер, — відказав той самий голос. — Важливіше, що ти таки прийшов сам.

— Звідки знаєте?

— Не тримай нас за вар’ятів, москалю, — мовив інший голос, який видався мені чомусь знайомим. — Ми тут давно, весь час, поки ти сидів та смалив. Якби привів кого — побачили б.

— Бачу, Остап таки в тобі не помилився, — сказав перший, котрий підійшов до мене майже впритул, і я міг роздивитися обриси лиця з вусами. — Ходімо, він чекає.

— Хто? — Я тоді справді не відразу зрозумів.

— Остап, — повторив вусань. — Зброю можеш поки не здавати. Раз не привів нікого й не злякався, тобі можна довіряти.

— Це Червоний так сказав?

— Такого не знаємо, — була відповідь.

— Хай так. Інакше запитаю: Остап так сказав?

— Може, й Остап, — спокійно підтвердив вусань. — Нумо, пане офіцер, ходи за нами. Тут недалеко. Тільки стій поки ось так...

Зайшовши мені за спину, накинув пов’язку на лице, затуляючи очі, щільно притиснув, зав’язав.

— Отепер усе. Гайда.

І я рушив між дерев, взятий трьома бандерівцями в півкільце.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка