Андрій Кокотюха червоний



Сторінка14/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.64 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

11
В’язні дістали певні поступки — тепер вихідні в зоні стали не такою вже рідкістю.

Не сказав би, що відбулося якесь послаблення режиму чи табірна адміністрація боялася повторення невеличкого бунту. Навпаки, придушити опір для влади було б заввиграшки — варто відкрити вогонь на знищення, і більшість зеків поскладає лапки: за життя, нехай таке мізерне, в’язні чіплялися щодня, прожити наступний день — ставало для більшості з них сенсом існування. І не думайте — не скажу, що був інакшим, всі ми живі люди й хочемо жити, хоча б у непридатних для цього умовах.

Точно не скажу, та, з огляду на мій досвід табірника, справа була не в нездатності майора Абрамова придушити в зародку будь-яку спробу бунту. Тим більше — не в тому, що начальник табору тепер хоч трохи зважав на права зеків. Йому не хотілося морочитися з самим процесом упокорення непокірних в’язнів. Тому вирішив грати на випередження: узаконив один вихідний раз на два тижні — за умови, якщо норми та плани виконуватимуться. Навіть поставив за приклад бригаду, в якій працювали бандерівці. Абрамову не потрібна зона, котра несподівано усвідомила, що за свої права можна — нехай не боротися, але бодай спробувати поборотися. Адже, не давши зеківському кипінню виходу, можна сміливо прогнозувати: дуже скоро пара зірве кришку. Ось тоді, як кажуть, ховайся...

Та й на власні амбіцій начальник табору в цій ситуації жодним чином не наступав: як не крути, а вихідний день нам мали надавати частіше, ніж це було досі. Отже, майор Абрамов міг проявити до зеків невластивий йому гуманізм, а ще й пишатися собою та власною людяністю.

До того ж на деякий час він навіть не чіпав Колю Тайгу та Червоного, старого та нового зеківських неформальних лідерів. Одне діло — закривати злодія в законі та бандерівця в карцер просто так, для профілактики, знайшовши формальний привід: у таборі до цього ставилися спокійно, бо з кожним може трапитися щось схоже будь-якої миті. Але зовсім інша справа — трюмити Червоного, коли той почав свідомий опір та виступив на захист людських прав: тепер він усякий раз ішов до карцеру й виходив звідти героєм.

Хто-хто, а герої Абрамову не потрібні на дорученій йому території. До такого я додумався не сам, хоча й підозрював: саме так майор і мислив. Теоретичну базу під мої роздуми підвів, як завжди, доцент Шліхт. Він і обмовився: довго ці розклади не триватимуть, бо хоч начальник табору і дотримувався законів, до такого рішення його підштовхнув саме Данило Червоний. Отже, рано чи пізно майор зробить так, щоб прибрати його — чи з табору, чи навіть зовсім, із лиця землі... Ну, а так зону не сколихувало більше нічого, крім прибуття нових етапів та локальної гризні між кримінальниками.

Так тривало до початку лютого нового вже року, коли морозяним вечором чергового вихідного Червоний непомітно для інших подав мені знак вийти.

Не дуже хотілося виходити з масного та кислого, але все ж таки теплого барачного повітря в північну пургу. Та Данило взагалі вперше після того пам’ятного листопадового дня відкликав саме мене. Пройшовши вздовж довгої стіни, ми зайшли за барак, де видавалося трошки затишніше, і там я побачив ще невеличкий гурт людей.

Дні о цій порі року були зовсім короткими, сутеніло рано, до того ж табір замітало сніговою пургою мало не щовечора. Іноді снігові бурі не влягалися і під ранок, та це не заважало піднімати зеків на роботу. За мудрим спостереженням майора Абрамова, в шахти сніг не замітає. Проте саме в таку заметіль охорона намагалася вештатися табором рідше. Отже, це була чи не єдина зручна нагода зібратися гуртом за межами бараку, точно знаючи — зібрання уваги не приверне.

Підійшовши ближче, я розгледів, крім самого Червоного, одноокого литовця Томаса та незмінного супутника Червоного Лютого, що рідко коли тримався далеко від свого старшого. Навіть їхні нари тепер стояли поряд, хоча коли бандерівців завели до нашого бараку, вони вмощувалися, не як хотіли, а займали вільні місця. Трошки далі, біля протилежного кута стіни, примостився ще хтось, та я не міг розгледіти зі спини. Певно, це був хтось із бандерівців — він стояв на чатах, охороняючи невеличке зібрання.

— Довго говорити не будемо, тут усі вже все знають. — Червоний почав із місця, без передмови. — Тим більше, друже Віктор, довго ми взагалі тут збиратися не годні.

— Ну, кажи, — відповів я, нічого ще не розуміючи — просто, аби не мовчати.

— Ти на війні був. Танк водив, еге ж?

— Водив...

— До війни з технікою теж мав справу, так?

— Цікавився. Хотів інженером-механіком...

— Мало хто що хотів, — відмахнувся Червоний, чим навіть трохи роздратував. — Паровоз, наприклад, повести зможеш?

Запитання прозвучало так несподівано, що я вирішив — мені вчулося. Чи, що певніше, я не розчув чи не так зрозумів.

— Паровоз? Чому паровоз? Який паровоз?

— Звичайний. Не знаю, наскільки він схожий на танк чи трактор. Але, думаю, принцип дії такий самий. Приблизно... Якщо водив танк, запустиш і паровоз. Чи ні?

— Мабуть... Не пробував... Який паровоз, Червоний? Де паровоз?

— На станції, — спокійно відповів Данило.

— Залізниці, — уточнив Лютий, вступивши в розмову. — Вузькоколійка тягнеться звідси, на Воркуту, до станції.

— Туди стікаються всі вантажі з вугіллям. — Червоний говорив далі, ніби взяв від свого друга футбольний пас. — Туди ж, на станцію, приходять вагони з в’язнями. Далі етапи женуть сюди своїм ходом, і коли ми сюди йшли, мали можливість зрозуміти, як у разі чого повертатися.

— Ти хочеш... — Ось тепер я все зрозумів — і в мене дух перехопило, щойно усвідомив — я ж тепер у змові.

— Хочу, — твердо мовив Червоний. — Ми всі хочемо здобути собі волю. Мене дивує, що тисячі людей, котрі сидять тут, жодного разу не намагалися зробити те саме. Нас тут тисячі, Гуров. Набагато більше, ніж озброєних вояків, котрі нас стережуть.

— Ти хочеш тікати, — не знаючи, чого від мене чекають інші, я закінчив фразу, яку Данило не дав договорити.

— Неправда. — Умить відрізав він, глянувши на решту змовників та ніби заручаючись їхньою підтримкою. — Ми не тікаємо. Ми хочемо здобути волю. Повернути свободу, хіба не зрозуміло? Тікають злодії від обікрадених ними людей. Тікають убивці від заслуженої кари. Тікають ті, хто нашкодив, хочу, Гуров, щоб ти це чітко й точно зрозумів. Нас тримають у неволі. Так само, як і тебе. Нехай ти вважаєш нас бандитами, ворогами комуністів, Бог із тобою. Але сам ти за що тут сидиш?

— Друже Остап, не агітуй цього москаля, — буркнув Лютий. — Не старайся. Або твої слова дійшли до нього, або ні.

— Авжеж, — погодився Червоний. — Зрештою, можеш сидіти тут і далі. Скільки тобі залишилося? Десять років, одинадцять? Чи думаєш досидіти, поки добра влада не оголосить амністію? Далі що? Воркута, поселення, обмеження в правах? Я не збираюся ані чекати, поки Сталін мене помилує, ані сидіти тут та гнити в шахті. Треба вириватися на волю.

— Як? — не стримався я.

— Оце вже краще, — ламаною російською вставив одноокий Томас. — Уже думає.

— Я поясню, тільки слухай уважно та спробуй уявити собі всю схему. Малювати нема на чому, — проказав Червоний. — Буде так...

І в ту мить у мене зникли рештки сумнівів — оце його «буде» не залишало іншого варіанта розвитку подій: бо він так вирішив, отже, так і буде.

— Буде так: ми в призначений день нападемо на вартових та захопимо зброю. Потім, якщо діятимемо чітко, ліквідуємо табірну адміністрацію. — Червоний говорив так, наче йшлося про визначення обсягу якихось хатніх робіт. — Далі складніше. Та спробувати треба — тоді вийде. За табором — селище. Там — харчі, транспорт, казарма.

— Зброя, — уточнив одноокий Томас.

— Зброя, — підтвердив Червоний. — Нас півсотні набереться. Якщо діяти швидко й наскочити відразу, можна здобути все — автомати, машини, їжу. Далі — кидок на Воркуту. А там захоплюємо поїзд і їдемо залізкою до Ухти. Машини заганяємо на платформу.

Чим далі я слухав, тим менше чомусь сумнівався: буде саме так, на фронті частіше реалізуються максимально прості плани військових операцій.

— Звідти починаються дороги, — вів між тим Данило. — Можна пересуватися на машинах чи навіть пішки. Але так чи інакше, з Ухти більше можливостей кудись рвонути та скинути слід. А от із Воркути на волю один прямий шлях — залізниця. Є ще тайга, болота... У тайзі ми навряд чи довго протримаємося. Зими тут затяжні. Лишилося посадити когось на паровоз, із наших ніхто його з місця не зрушить. Усе, сам далі вирішуй.

12
Він замовк, і всі троє відразу посунули на мене з боків: чи то прикриваючи від поривчастого сніжного вітру, чи то погрожуючи — або погоджуйся, або не ображайся... На коротку мить я навіть відчув себе зацькованим, загнаним у глухий холодний кут.

— Не знаю, — вичавив із себе. — Ніколи не доводилося вести паровоз...

— То спробуєш, — докинув Лютий.

— Відмовитися можу?

— Ти справді готовий далі сидіти тут, закопувати покійників у мерзлу землю, хлебтати смердючу бовтанку та конати день за днем?

Червоний запитував щиро, у голосі чувся відвертий подив, та не в тому річ. До тієї миті я справді не зізнавався самому собі: ось таке, як він каже, моє табірне життя збоку. Аби якось пом’якшити це бридке та липке відчуття власної нікчемності, я спробував заперечити:

— Так усі живуть...

— Hi, — Червоний говорив жорстко. — Так живуть не всі. Аж ніяк не всі. Навіть кримінальні злочинці мають тут більше прав та можливостей, аніж ми з тобою. Добре б ми, українські повстанці. Або наші литовські брати. Ви, росіяни, для майора Абрамова і навіть вашого дорогого товариша Сталіна — таке саме лайно, як ми, українці. Чи інші народи, котрі більшовики підгребли під себе. Хіба ні, Вікторе?

— Знаєш, не люблю цих твоїх розмов... Непросто в нас усе...

— Тому й не любиш, що розумієш — я кажу правду. Не все просто, згоден. Крім одного: нас тут тримають у неволі за злочини проти совєтів, а вас — невідомо за що. Тому наше бажання здобути волю мусить збігатися з вашим.

— А на волі що робити?

Знаєте: це я сам у себе вже тридцять років запитую... Тоді вголос промовив уперше, з не меншим відчаєм. Бо бандерівці точно знали, що робитимуть, якщо їм пощастить здійснити свій безумний план і вирватися з табору. Мені й таким, як я, не лишалося навіть такого шляху, на який прагнули повернутися українці, — шляху боротьби. Мені не було з ким боротися, тим більше — зі зброєю в руках. Німців ми розбили, у своїх стріляти я не збирався.

— Ось тут ти правильно мислиш, — озвався Лютий. — Друже Остап, твій товариш сам для себе ще не вирішив, для чого йому свобода. Адже за дротом та парканами для нього — те саме, що й тут.

— У нього є час подумати. — Тепер вони говорили так, наче я не стояв поруч, майже впритул. — Поки що ми самі чекаємо команди.

— Команди? — перепитав я.

— Такі акції готуються відразу в кількох таборах Півночі, — пояснив Червоний. — Це все, що тобі слід знати. Ти й так, здається, дуже багато почув, як для людини, котра ні в що не ставить особисту свободу.

— Це погроза?

— Розумій, як знаєш. Тільки щось мені підказує, Гуров, навряд чи ти побіжиш з цим до Бородіна.

І знову Данило Червоний сказав чисту правду — здавати наміри бандерівців табірному начальству я не збирався. Вони могли вважати мене ким завгодно — боягузом, нікчемою, ворогом, комуністом... Ось лиш стукачем я ніколи не був.

— Гаразд, — зітхнув я. — Це все теорія. Схема, кістяк. Не все у вас продумано.

— О, тепер бачу й чую серйозну людину, — Червоний задоволено гмикнув. — Кажи, ми тебе слухаємо: що, по-твоєму, не так?

— Інші в’язні... Блатні, зокрема. Та й наші, п’ятдесят восьма... З ними що буде? Всі разом підуть за тобою?

— Мене мало обходить, хто і як даватиме собі раду. Лютий взагалі пропонує вириватися лиш одним ударним загоном. Нас два десятки, п’ятнадцять литовців. Якщо твої хлопці, ну, з твоєї команди, ті, які воювали та мають бойовий досвід, підуть із нами — це буде доволі потужна бойова одиниця. Ми можемо дати бій та прийняти його: зуби об нас хтось точно покришить.

— Ось і я про це — стріляти у своїх не буду. Ніхто з наших не стрілятиме у своїх, — відповів я рішуче.

— Навіть так? І хто для тебе свої? Конвойні з вівчарками, кожен із них готовий і без наказу застрелити тебе на місці чи спустити на тебе псів? Майор Абрамов? Ти бачив його справедливість не так давно на плацу.

Скажеш, він убивав злочинців, а всі інші для нього — свої? Гуров, для них ми всі тут — вороги народу.

— Але я їм не ворог... — Ці слова я промовив неголосно, переконуючи самого себе в тому, що цієї миті доводив бандерівцям.

— Отже, ти не з нами?

— Інші зеки, — нагадав я, щоб зійти зі слизького.

— Отже, усі інші... Я не згоден із Лютим, — повів далі Червоний. — Зі зброєю в руках на волю прориватиметься тільки одна, наша група. Решта в’язнів так само матиме можливість вийти на свободу. Тут хай кожен сам вирішує, як оце ти, Вікторе, сказав: кому й наскільки ця воля насправді потрібна. Панькатися з дорослими людьми я не збираюся.

— Друже Остап, разом з усіма ми випустимо бандитів. — Із тону Лютого я зрозумів — така суперечка триває між ними давно.

— Нема ради, — розвів руками Червоний. — У блатних інакша мета, ніж у нас. Вони зіб’ються у зграю.

— А... ми?

— Ми — не зграя, — Червоний говорив до мене терпляче, мов люблячий батько до сина-непослуха. — Ми — чота, озброєний підрозділ УПА — Української повстанської армії. Різницю розумієш?

— Всі ми станемо біглими зеками. — Тут уже я вперся.

— Вони — зеки, Вікторе Гуров. Ми — в’язні. Полонені. Навіть, якщо так краще зрозумієш, — військовополонені. Вони грабуватимуть, аби прогодуватися, й однаково скоро перегризуться між собою. Ми бачимо перед собою абсолютно інші цілі. їх так чи інакше зловлять та повернуть назад, бо тюрма для них — другий дім. Ми маємо намір почати бойові дії на ворожій території.

— Стратегія, — додав одноокий Томас.

— Ось чоловік діло каже — до всього ще й стратегія.

— Ви про що?

— Коли на волю з бараків вийде відразу, вважай, понад тисяча людей, почнеться хаос, — зауважив Червоний. — Охорона розгубиться — але так само розгубляться в’язні. Адже тут ти, Гуров, дуже правильно підмітив: волю всі вони матимуть раптово. Не здобудуть її — затюканим та переляканим в’язням свободу подарують. Ми подаруємо. А вони не знатимуть попервах, що з нею робити. Навіть блатних це стосується. А ми тим часом у цій загальній колотнечі справді знатимемо, що і як треба робити. Бо, кажу ж тобі, маємо мету, розробили стратегію та знаємо правила тактики.

— Я не згоден, — гнув своє Лютий. — Але ти — командир, друже Остап. Ти поведеш, тобі вирішувати.

— Отже, тут домовилися. Що тобі ще не зрозуміло, Вікторе Гуров?

— У Воркуті, напевне, є військовий гарнізон. Не лише війська МВД, як у селищі. Армійський підрозділ. Нам не дадуть прорватися до вокзалу.

— Іншого шляху на волю я не бачу. — Тут Червоний був категоричним. — Якщо не вийде діяти стрімко — діятимемо за обставинами. Не зможеш запустити паровоз, не вдасться захопити нікого, хто вміє це робити чи здатен тобі показати — підемо пішки. Тут, у цьому пеклі, я не лишуся. Треба — поповзу на свободу.

Слова його не видавалися мітинговими гаслами. Данило Червоний справді так думав, говорив спокійно, без надриву, навіть трошки соромлячись того, що доводиться озвучувати такі прекрасні потаємні думки. Головне — я раптом зрозумів: так, він правду каже. Готовий відповісти за свої слова — ручаюся, що навіть останній табірний здохляк потай мріяв вийти за периметр колючого дроту.

Найкраще — коли ранок зажевріє, пора року значення не має, хоча на волю особливо чомусь тягне навесні. Та Бог із нею, з весною: коли б не настав час свободи, всякий хоче вийти на битий шлях за табірні ворота і піти на схід сонця — чим далі, тим впевненіше карбуючи крок. Не важливо, доведеться йти промерзлою землею чи місити багнюку пізньої воркутинської весни — адже з кожним новим кроком бараки, колючка та вартові з автоматами залишатимуться позаду...

А чим довше говорили ми з Червоним, тим ясніше відчувалося наближення омріяної волі: нехай на день, годину, коротший час, але таки хочеться відчути себе на свободі, вдихнути її п’янкого повітря... Думаю, годі пояснювати, чому рішення прийшло до мене саме і я не надто йому опирався.

13
Зі своєю командою, фронтовиками, я говорив обережно, ніби рухався тонким льодом. Та даремно боявся: Морозов, Свистун, а надто Марат Дорохов, здається, швидше за мене відчули близьке дихання волі. Довго вмовляти їх не довелося, особливо Марата: той взагалі хотів, вирвавшись, пробиратися з Воркути сам, готовий був голодувати, тільки б відшукати того, хто написав на нього донос. Після того, сказав Сапер, можна або назад у табір, або... Не договорив тоді Дорохов, що мав на увазі, ми й самі здогадалися, не мали бажання уточнювати.

Єдине, в чому наша думка виявилася спільною — не стрілятимемо у своїх, тобто в солдатів та офіцерів, навіть заволодівши зброєю. Бо розуміли, що бандерівці та інші, кому вдасться заволодіти зброєю, почнуть стрілянину та різанину. Так, ми ставали співучасниками вбивства радянських військовослужбовців, але на жодному з нас не буде хоча б крові своїх. Нехай навіть, як переконував Червоний, вони нас убили б без докорів сумління. Утім, як визнав Марат, вони виконують наказ — навіть майор Абрамов підкоряється наказам вищих інстанцій.

Бандерівці з цим не погодилися. Хоча визнали наше право не вбивати радянських вояків. Узагалі домовленість між фронтовиками та рештою заколотників звелася до такого: я, маючи певні навички, спробую повести паровоз і, якщо в мене це виходить, на станції Воркута, куди нас приведе вузькоколійка, залишаюся з бандерівцями та «лісовими братами». Решта ж наших далі дає собі раду сама. Дорохова влаштовував саме такий варіант, Свистун пристав до нього, а Морозов взагалі подумував, чи не прибитися йому до націоналістів — однаково втікачеві нема чого втрачати.

Словом, утеча — а я називав наш план саме так, бо я справді збирався тікати разом з усіма, навіть не сподіваючись дістати повну свободу, — стала для змовників фактом вирішеним. Чекали ми не стільки сигналу від Червоного, котрого вже навіть наша невеличка команда, не кажучи вже про литовців, вважала своїм ватажком. Ми чекали весни: надто спраглі до волі українці не хотіли здійснювати свої плани, поки кругом навалено снігу та виє завірюха. Та й сам Червоний теж чекав команди від якогось невідомого мені їхнього проводу. Ну, а сам наказ починати, за логікою речей, теж очікували ближче до сходження снігів.

Усе полетіло шкереберть за місяць після нашої змови за бараком, на початку березня.

Снігових заметілей із приходом календарної весни в цих краях ставало менше. Хоча сніг лежав, та ще довго він не танутиме, бо перші відлиги починалися тут у кращому випадку ближче до середини березня. Саме в один із таких морозяних, але тихих ранків Червоного після ранкової перевірки викликав із строю та повів із собою під конвоєм капітан Бородін. Нічого хорошого ніхто не чекав, я, чесно признаюся, навіть не думав, що Данило повернеться назад до бараку. Та під кінець дня ми побачили його на своїх нарах. Одначе вираз обличчя нашого ватажка нічого хорошого не віщував.

Начальник оперчастини майже дев’ять годин протримав його у своєму кабінеті. Привід: із Києва через Москву прийшли якісь матеріали, котрі вимагали допитати бандерівського командира у новій справі. Так, принаймні, пояснив Червоний: або там, в Україні, зловили когось, з ким Данило був тісно пов’язаний, і тепер закон вимагає допитати засудженого Червоного за цією справою, або в його особовій кримінальній справі знайшлися нові обставини. Що теж вимагало зняти з нього свідчення.

Зрештою, Бородін таки відпустив Червоного назад у барак, протримавши цілий день без їжі. Але завтра його смикнуть на допит знову, як не завтра — то післязавтра. Можуть про всяк випадок замкнути в ізоляторі, до особливого розпорядження. І найгірше: за спеціальним розпорядженням із Москви, його не лише можуть, а зобов’язані за законом етапувати до Києва для свідчень тамтешньому слідчому. Сюди, на Воркуту, слідчий не поїде.

Ніхто не давав гарантій, що потім Червоний повернеться назад, у цей самий табір, у цей самий барак. Скажу більше — вже тоді ми всі погодилися з Данилом: без певних зусиль майора Абрамова тут точно не обійшлося. На що саме він міг вплинути, досі не готовий сказати. Проте начальник табору не згає моменту і скористається ситуацією, щоб на законних підставах позбавитися такого проблемного в’язня, як Червоний.

А це означало кінець усім планам. Керівництво міг перебрати на себе і Лютий. Проте сам він заявив: без Червоного спроба вирватися з табору не вийде як слід. І напевне приречена на провал.

— Але ми можемо провалитися і з Червоним, — не стримався тоді я.

Червоний погодився, що всяке може статися. Ось тільки він особисто чекати не може. Його тягнуло на свободу з дикою, нестримною силою, і загроза знову потрапити в слідчо-судову махіну нашої системи лише прискорила прийняття рішення.

— Починаємо сьогодні й зараз! — так Червоний сказав.

Ніхто не заперечував, не сперечався, нічого не обговорював. Ми давно були готові і сприйняли це за сигнал, якого мусили дочекатися.

За кілька годин все, що було до того, перекреслилося жирною лінією. А життя стрімко прискорило свій біг — наступна доба вклалася в один-єдиний спогад. І досі згадується, як одна велика мозаїчна картина.

14
Тієї ночі ніхто зі змовників не спав.

Кожен навчився визначати час без годинника, та саме тоді він тягнувся надто повільно. Не поручуся за всіх, та я, лежачи на спині на своїх нарах, досі не міг уявити, як усе це буде. І зовсім не відчував себе готовим до відчайдушної спроби втечі. Ці відчуття змішувалися з іншими: голосно калатало серце, тіло огортало млосне передчуття змін — не важливо яких, головне — це будуть зміни не лише моєї долі: кожен із в’язнів так чи інакше відчує це на собі, пропустить крізь себе, а життя табору, як би потім не відбувалося, поділиться на час до виходу Червоного й після нього.

Здається, занурившись у такі думки, я задрімав — бо легкий дотик руки ніби пробудив мене, повернув у кисло-смердючу реальність табірного бараку Не роздивився, хто мене зачепив, та й це не мало значення. Я легко підвівся та, намагаючись ступати обережно, дотримуючись умов попереднього плану, посунув у бік дверей. Там уже згуртувалися змовники, нас ставало більше, люди підходили з усіх кінців бараку, і аж тепер я усвідомив масштаб усього, що мало статися: до сутички підготувалося з півсотні мовчазних худих суворих мужчин. Вони вимучені, але як тварина відчуває зміни в природі й атмосферу небезпеки, так і зеки насобачилися тонко відчувати довколишні настрої. Це, знову ж таки, про мене — я знав, що більшість із тих, хто йшов за Червоним, готувалися до смерті, але в бою.

Щось подібне охоплювало і мене, коли вів свій танк уперед, бачив перед собою світло і ворога через прямокутне віконечко. Спочатку, в першому бою, охопив страх — і він змушував мене тиснути на педалі та смикати важелі, підбадьорюючи себе криками «ура». Потім уперед вело вже щось інше, відчайдушне — так пацанва до війни сходилася у вуличних бійках.

В’язні розступилися, пропускаючи вперед, до невеличкого коридору, у якому стояла параша і який відділяв житлову частину бараку від вулиці, Червоного, Лютого, одноокого Томаса та бандерівця на ймення Ворон. Тепер, коли все починалося і зупинити події було неможливо, змовники не особливо крилися. їх уже не хвилювало, що можуть підняти на ноги весь барак: стукачі, що напевне є серед нас, хоч як не зможуть попередити оперативну частину.

Червоний загрюкав у замкнені ззовні барачні двері. В унісон йому молотив кулаком литовець Томас. Решта стали півколом, у їхніх руках я помітив гострі предмети — ось коли знову підуть у дію здобуті в бою з кримінальниками саморобні заточки та піки. Від думки, що зараз на моїх очах убиватимуть радянських солдатів, стало незатишно. Проте й для мене не було вороття назад.

Конвойні відреагували на бузу в «політичному» бараку досить швидко — спочатку почулися нерозбірливі крики, хтось із того боку вгатив по замкнених дверях чимось замашним, напевне, автоматним прикладом, а потім почулося характерне брязкання — це висувалася з пазів важка груба довгаста клямка.

Першим поріг переступив сержант з автоматом напереваги. Його пропустили, навіть розступилися — так, аби Червоний та Лютий опинилися в нього за спиною. Він ще не встиг роздивитися що до чого. За старшим зайшли один за одним троє солдатів. На них накинулися разом, мовчки, не чекаючи команди. У повітрі майнули руки з затиснутими гостряками, конвойні видихнули несподіваний гострий біль, здається, хором, осіли на підлогу. Хтось — я не побачив хто, швидко причинив двері.

Не хочеться зізнаватися тепер, через тридцять років. Тим більше, не хотілося визнавати це тоді. Мабуть, мені б мало бути соромно й ніяково за свої почуття. Точніше за те, що в мене їх не виникло. Нічого, жодна струна не смикнулася в душі, коли на моїх очах бандерівці зарізали солдатів конвою. Сам не зміг би — скажу напевне. Та коли це зробили інші, я відчув щось на кшталт визнання очевидного факту: ось і стало на кількох вертухаїв менше...

Все ж таки я відчув на короткий час заціпеніння, якого мене вивів поштовхом Марат Дорохов.

— Чого став, Гуров? Не кисни! Рухайся, змерзнеш!

Стрепенувшись та остаточно опанувавши себе, я побачив, як Червоний, Лютий та Ворон вдягають на себе шинелі та шапки вбитих конвойних. Томас крутив у руках шинель єфрейтора, не знаючи, що з нею робити: убитий виявився на голову вищим за литовця та товщим, шинель лише сковувала рухи одноокого. Нарешті, кинувши її комусь із тих, хто стояв ближче, Томас підхопив єфрейтора за ногу та відволік в куток, до параші, де вже поскладали решту трупів. Але автомат узяв, хотів вислизнути з бараку першим, та Червоний, теж у шинелі замість бушлата й солдатській шапці, жестом зупинив його.

— Тепер так, хлопці. Томас веде одну групу до адміністрації. Автомат один на всіх, озброюватиметесь у бою. Друже Ворон, до виходу, там караулка, зброярня. Розумію — важко, але вас тут більше, ніж солдатів на вахті. Я з Лютим зніматиму кулеметні гнізда на караульних вишках. Оцих двох, кутових. — Для певності він щось показав рукою в повітрі, ніби нагадуючи напрямки ударів. — Діємо швидко та одночасно, всім зрозуміло?

— Зрозуміло, друже Остап. — Лютий взяв трофейний автомат напереваги.

— Томасе, ви підсувайтеся ближче та по можливості тримайтеся обережно. Без команди не починати, добре? Тебе, друже Ворон, це теж стосується.

— Яка команда? — діловито уточнив одноокий.

— Сам ще не знаю, — признався Червоний. — Дивіться в бік вишки, тієї, що ліворуч. Або махну шапкою, або там стрілятимуть. Та як би там не пішло, Томасе, починайте відразу, що б не побачили і не почули. Іншим бути тут. Друже Мирон, поведеш людей.

— Так, друже Остап.

— Стрілянина почнеться так чи інакше. Щойно почуєш її — веди людей в табір, відчиняйте бараки, випускайте всіх на волю. Зважай на кулемети, бо в когось із нас не відразу може вийти. До того ж не забувайте про решту вишок — там теж кулеметники. Але ці ближче.

— Погасимо їх — половину справи зробимо, — додав Лютий.

— Не кажи «гоп», — буркнув Червоний. — Поки діємо так. Далі за обставинами. Пішли, хлопці. Зі мною хто?

Не знаю для чого ступив уперед. Та Данило навіть не зважив на це й не оцінив, хоча не думаю, що в той момент мені взагалі потрібна була оцінка. Просто раптом закортіло бути причетним до чогось важливого. А важливе — там, де Червоний.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка